Велике полювання

Розділ 6 Темне пророцтво

Двері фермерського будинку задвигтіли від несамовитих ударів знадвору: важкий засув підскакував у скобах. За сусіднім із дверима вікном промайнув важкомордий силует траллока. Усі стіни дивилися численними вікнами, а за ними рухалися неясні тіні. Втім, не такі вже й неясні. Ранд міг їх роздивитися.

Вікна, подумав він у відчаї. Позадкував від дверей, обома руками тримаючи виставлений перед собою меч. Навіть якщо двері витримають, вони можуть вломитися крізь вікна. Чому вони не лізуть крізь вікна?

З оглушливим металевим скреготом одна зі скоб частково відійшла від дверної рами, зателіпалася на цвяхах, що на палець вилізли з дерева. Засув затремтів під черговим ударом, і знову звискнули цвяхи.

— Ми мусимо їх зупинити, — закричав Ранд. Але ж ми не можемо. Ми не можемо їх зупинити. Він озирнувся навкруги, шукаючи шлях до втечі, але в кімнаті були лише одні двері. Ця кімната була наче коробка. Лише одні двері... і безліч вікон. Ми мусимо щось зробити. Хоч щось!

— Надто пізно, — промовив Мет. — Хіба ти не розумієш? — Його посмішка виглядала химерно на блідому безкровному обличчі, а руків’я кинджала стирчало йому з грудей, і рубін, що його увінчував, пломенів, наче всередині нього горів вогонь. У самоцвіті було більше життя, ніж у Метовому обличчі. — Надто пізно. Ми вже не можемо нічого змінити.

— Нарешті я від них звільнився, — зі сміхом сказав Перрин. Його обличчям текла кров, наче потоки сліз із порожніх очниць. Він простягнув до Ранда закривавлені руки, немов запрошуючи того подивитися, що він тримає. — Тепер я вільний. Усе закінчилося.

— Це ніколи не закінчиться, аль’Торе, — вигукнув Падан Фейн, виробляючи антраша посеред кімнати. — Битва ніколи не закінчиться.

Двері розлетілися, вибухнувши фонтаном трісок, і Ранд нагнувся, ухиляючись від гострих дерев’яних уламків. Крізь дверну пройму до кімнати ступили дві Айз Седай, в червоному з голови до п’ят, вклоняючись своєму господарю, що теж ішов за ними. Маска кольору засохлої крові закривала обличчя Ба’алзамона, проте крізь прорізи маски Ранд бачив вогонь, що жбухав йому з очей; він чув, як реве полум’я в роті Ба’алзамона.

— Між нами ще нічого не скінчено, аль’Торе, — проказав Ба’алзамон, а тоді голоси його та Фейна залунали в унісон: — Для тебе битва ніколи не закінчиться.

Важко дихаючи, Ранд сів на підлозі, виборсуючись із кошмару. Здавалося, він ще чує голос Фейна, такий пронизливий, наче крамар справді стояв поряд. Це ніколи не закінчиться. Битва не закінчиться ніколи.

Він подивився навкруги каламутними очима, бажаючи пересвідчитися, що й досі там, де заховала його Еґвейн, лежить на матраці в кутку її кімнати. Кімната розчинялася в тьмяному світлі однісінької лампи, і він із подивом побачив у кімнаті ще й Найнів, що сиділа в кріслі-гойдалці з іншого боку нерозстеленого ліжка і в’язала. За вікном була ніч.

Струнка темноока Найнів мала довге пишне волосся, зараз заплетене в товсту косу, що була перекинута за її плече і сягала майже до талії. Вона не забула звичаїв рідних місць. Обличчя у неї було цілковито спокійне, і, схоже, наразі її цікавило тільки м’яке похитування в’язальних спиць. Тишу кімнати порушувало лише мірне клацання спиць. Килим, на якому стояло крісло-гойдалка, приглушував його скрип.

Останнім часом Ранд не раз думав, що непогано було би мати килим на холодній кам’яній долівці його власної кімнати, але в Шайнарі чоловічі кімнати завжди голі й аскетичні. Натомість тут стіни прикрашали два гобелени, що зображали гірські краєвиди з водограями, а бійниці в стінах ховалися за завісами, розшитими квітами. На столику біля ліжка у пласкій широкій вазі пишніли нещодавно зрізані ранкові зірочки, і ще більше квітів дивилося з білих глазурованих вазонів, розвішаних по стінах. В кутку кімнати стояло велике дзеркало, і ще одне висіло над зшивальником, на якому стояли смугасті біло-сині глек та миска. Ранду стало цікаво, навіщо Еґвейн два дзеркала; в його кімнаті не було жодного, і він від цього не страждав. Наразі горіла лише одна лампа, проте він нарахував ще чотири, а кімната за розміром була майже така ж, як та, яку він ділив із Метом і Перрином. А Еґвейн мешкала тут сама.

Не підводячи очей від роботи, Найнів промовила:

— Той, хто спить удень, вночі добре не спатиме.

Він зробив кислу міну, хоч вона й не могла цього побачити. В усякому разі він гадав, що не могла. Найнів була лише на кілька років старша від нього, але статус Мудрині додавав до її авторитету ще пів сотні років.

— Мені треба було десь заховатися, і я втомився, — відказав він, а тоді квапливо додав: — Я не сам сюди прийшов. Еґвейн запросила мене на жіночу половину, до своєї кімнати.

Найнів поклала в’язання на коліна і посміхнулась хлопцеві. Вона була вродливою жінкою. Вдома він цього нізащо б не помітив; адже ніхто не розглядає Мудринь під таким кутом.

— Допоможи мені Світло, Ранде, ти з кожним днем усе більше скидаєшся на шайнарця. Тебе запросили на жіночу половину, авжеж. — Вона пирхнула. — Ще трохи, і ти почнеш розпатякувати про свою честь і просити, щоби мир був зичливий до твого меча.

Ранд почервонів, сподіваючись, що вона не помітить цього в тьмяному світлі лампи. Найнів дивилася на його меч, руків’я якого виглядало з величенького клунка, що лежав на підлозі поруч із Ранд ом. Він знав, що Найнів не схвалює цей меч, як і будь-які мечі, але наразі вона про це промовчала.

— Еґвейн сказала, що тобі потрібно десь заховатися. Не хвилюйся. Ми заховаємо тебе від Амерлін чи від будь-якої іншої Айз Седай, якщо ти так хочеш.

Вона зустрілася з ним поглядом і швидко відвела очі. Проте він устиг помітити в них занепокоєння. Так, це правда, що я можу направляти Силу. Чоловік, котрий може направляти Єдину Силу! Ти мусила б допомагати Айз Седай упіймати мене й угамувати.

Насупившись, він обсмикнув на собі короткий шкіряний жилет, що роздобула для нього Еґвейн, і розвернувся так, щоби сісти, обпершись об стіну.

— За першої нагоди я сховаюся в якомусь фургоні, чи взагалі вислизну з міста. Вам не доведеться довго мене переховувати. — Найнів не відповідала; вона знову зосередилася на своєму в’язанні, лише сердито гмикнувши, коли петля зісковзнула зі спиці. — А де Еґвейн?

Вона кинула в’язання на коліна.

— Навіть не знаю, навіщо я сьогодні з цим морочуся. Навіть петель не можу порахувати. Вона пішла навідати Падана Фейна. На її думку, йому може бути корисно бачити знайомі обличчя.

— Ну, точно не моє. І їй варто триматися від нього подалі. Він небезпечний.

— Вона хоче йому допомогти, — спокійно відказала Найнів. — Не забувай, вона вчилася на мою помічницю, а Мудрині не тільки те й роблять, що прогнозують погоду. Вони ще й зцілюють. Еґвейн має бажання зцілювати, має потребу в цьому. А якщо Падан Фейн такий небезпечний, Морейн про це попередила б.

Ранд уривчасто розсміявся.

— Та ви ж її не питали. Еґвейн мені сама про це сказала, а ти... я просто не можу уявити, щоб ти питала у когось дозволу. — Вона підняла брову, і він швиденько урвав сміх. Але вибачатися не став. Вони були далеко від дому, і він не розумів, як вона може залишитися Мудринею в Емондовому Лузі, якщо прямує до Тар Валона. — А мене ще не взялися шукати? Еґвейн сумнівається, що шукатимуть, але Лан сказав, що Престол Амерлін прибула сюди заради мене, і я гадаю, рацію має він, а не вона.

Найнів зволікала з відповіддю. Вона взялася збирати мотки пряжі і лише через якийсь час промовила:

— Точно не скажу. Не так давно приходила одна зі служниць. Мовляв, хоче перестелити ліжко. Так ніби Еґвейн збирається лягати, коли сьогодні ввечері відбудеться свято на честь Амерлін. Я відіслала служницю геть; вона тебе не бачила.

— А на чоловічій половині ніхто не розстеляє постіль для гостей. — Найнів кинула на нього погляд, один із тих, який ще рік тому змусив би його затнутися. Він похитав головою: — Не стали би вони наказувати покоївкам мене шукати, Найнів.

— Коли я трохи раніше ходила до спіжарні по горнятко молока, в коридорах було повно жінок. Ті, кого запросили на бенкет, йшли чепуритися, а інші йшли їм допомагати, або чекали на вказівки, або... — Вона стурбовано насупила брови. — Через приїзд Амерлін скрізь ще та метушня... І не тільки на жіночій половині. Я бачила, як леді Амаліса власного персоною виходила зі спіжарні, й обличчя у неї було все в пилюці.

— Це сміховинно. Навіщо їй самій долучатися до пошуків? Та й будь-кому з жінок теж. Вони би звернулися до вояків лорда Аґельмара і до Охоронців. І до Айз Седай. Мабуть, це просто приготування до бенкету. Згоріти мені, якщо я уявляю собі, як відбуваються бенкети в Шайнарі.

— Ранде, інколи ти поводишся так, наче у тебе голова напхана вовною! Чоловіки, яких я бачила, й знати не знали, що роблять жінки. Я чула, як вони скаржилися, що мусять самі все робити. Я розумію, припущення, що вони шукали тебе, здається маячнею. Ніхто з Айз Седай ніби не проявляє жодної цікавості. Але ж Амаліса навряд чи стала би готуватися до свята, бруднячись по коморах. Щось вони шукали, і щось важливе. Навіть якщо вона відразу потому побігла митися та перевдягатися, то заледве встигне на бенкет. До речі, якщо Еґвейн ось-ось не повернеться, їй теж доведеться обирати — причепуритися як годиться чи запізнитися.

Ранд тільки тепер помітив, що на Найнів не одна зі звичних вовняних одежин, до яких він звик ще з Межиріччя. Вона вдягнула сукню з блакитного шовку, вишиту сніжно-білими пролісками навколо коміра та на рукавах. Кожна квіточка мала в собі невеличку перлинку, пасок був зі срібним тисненням та зі срібною пряжкою, прикрашеною перлинами. Ніколи раніше Ранд не бачив на ній такого вбрання. Навіть найкращі святкові сукні в Межиріччі годі було порівнювати з ним.

— Ти йдеш на бенкет?

— Звісно. Навіть якби Морейн не сказала, що я мушу, я б ніколи не дозволила їй подумати, що я... — На мить її очі зблиснули гнівом, і Ранд знав, що вона має на увазі. Ніколи Найнів не дозволила б нікому подумати, що вона злякалася, навіть якби це було правдою. І точно вже не дозволила би так думати Морейн. А ще Лану. Ранд сподівався, що Найнів не здогадується, що йому відомі її почуття до Охоронця.

Наступної миті погляд її пом’якшав, впавши на рукав сукні.

— Цю сукню подарувала мені леді Амаліса, — мовила вона так тихенько, що Ранд не зрозумів, звертається вона до нього чи до себе. Жінка торкнулася шовку рукою, обвела кінчиками пальців вишиті квіти, посміхаючись власним думкам.

— Вона тобі дуже пасує, Найнів. Ти сьогодні така гарна! — Вимовивши це, Ранд аж зіщулився. Всі Мудрині були дуже чутливі до будь-яких посягань на їхній авторитет, а Найнів навіть чутливіша за інших. В Емондовому Лузі Жіноче Коло пильно спостерігало за кожним її кроком, можливо, через її молодий вік, а можливо, і через вроду, а її суперечки з мером та Радою Селища обговорювали всі, кому не ліньки.

Вона відсмикнула руку від вишивки й кинула на нього погляд з-під насуплених брів. Він поквапився заговорити, аби вона не встигла нічого йому сказати.

— Не можуть вони вічно тримати брами зачиненими. А щойно відчинять, я піду, і Айз Седай мене ніколи не знайдуть. Перрин каже, що на Чорних пагорбах та в Каралейнському степу є такі місця, де можна блукати днями і не побачити жодної живої душі. Можливо... можливо, мені вдасться надумати, що робити з... — Він ніяково смикнув плечем. Не варто було цього говорити, а надто їй. — А якщо не зможу, принаймні там я нікому не завдам шкоди.

Найнів помовчала якусь хвилину, а тоді повільно промовила:

— Я не впевнена в цьому, Ранде. Мені ти здаєшся звичайним хлопцем, таким же, як і будь-хто інший у нашому селищі, але Морейн наполягає, що ти та’верен, і, схоже, вона гадає, що Колесу ти ще потрібний. До того ж Морок...

— Шей’тан мертвий, — різко кинув він, і раптом кімната, здається, гойднулася. Він охопив голову руками, а запаморочення хвиля за хвилею накочувалося на нього.

— Ти дурень! Дрімучий безмозкий телепень! Називаєш Морока на ім’я, привертаєш до себе його увагу! Тобі що, без цього клопотів не вистачає?

— Він мертвий, — пробубонів Ранд, потираючи лоба. Він важко зглитнув. Запаморочення вже минало. — Добре. Добре. Хай буде Ба’алзамон, якщо ти так хочеш. Але він мертвий. Я бачив, як він помер, бачив, як він згорів.

— А хіба я не бачила, що з тобою діялося, коли щойно на тебе впав погляд Морока? Не кажи, що ти нічого не відчув, або я вуха тобі намну. Я бачила твоє обличчя.

— Він мертвий, — вперто повторив Ранд.

На згадку йому прийшов невидимий спостерігач, а ще вітер на верхівці вежі. Він здригнувся. Дивні речі можуть коїтися у такій близькості до Гнилолісся.

— Ти й справді йолоп, Ранде аль’Торе. — Вона насварилася на нього кулаком. — Я й дійсно намну тобі вуха, якщо гадатиму, що це хоч трохи прочистить тобі...

Кінець її фрази потонув в оглушливому передзвоні: по всій фортеці ґвалтовно вдарили в дзвони.

Ранд зірвався на ноги.

— Тривога! Вони шукають... Назви Морока на ім’я, і лихо прийде по тебе.

Найнів теж підвелася, хоч і не так швидко, і недовірливо похитала головою:

— Навряд чи. Якщо вони розшукують тебе, ці дзвони тебе лише б сполохали. Ні, якщо це й тривога, то з іншого приводу.

— Тоді з якого? — Він кинувся до найближчої бійниці і визирнув надвір.

Крізь товщу темряви, що наче ковдрою вкрила фортецю, сям і там проблискувало світло ламп та смолоскипів, наче танцював рій світлячків. Частина вогняних точок метнулася до зовнішніх мурів і веж, але більшість із тих, що були в його полі зору, кружляли садом, що розкинувся внизу, та внутрішнім двором, якого він бачив тільки краєчок. Те, що спричинило тривогу, мусило знаходитися всередині фортеці. Дзвони замовкли, і тепер стало чутно галас, але він не міг розібрати, що саме кричать люди.

Це не через мене...

— Еґвейн, — раптом зойкнув він. Якщо він і досі живий, якщо лихо існує, воно має прийти по мене.

Найнів, що визирала крізь іншу бійницю, обернулася до нього:

— Що таке?

— Еґвейн. — Великими кроками він перетнув кімнату, ухопився за меч, висмикнув його з клунка. Світло, лихо мало статися зі мною, не з нею. — Вона зараз у підземеллі з Фейном. А якщо він примудрився звільнитися?

Найнів наздогнала його біля дверей, схопила за руку. Вона не сягала йому й плеча, але хват у неї був залізний.

— Не роби з себе ще гіршого телепня з баранячими мізками, ніж ти є, Ранде аль’Торе. Навіть якщо цей гармидер не через тебе, жінки тут щось шукали! Світло, чоловіче, це жіноча половина! Тут зараз по всіх коридорах, мабуть, аж кишать Айз Седай! З Еґвейн усе буде гаразд. Вона збиралася прихопити з собою Мета та Перрина. Навіть якщо щось пішло би не так, вони за нею приглянуть.

— А якщо вона не знайшла їх, Найнів? Еґвейн це не зупинило б. Вона могла піти сама, як і ти вчинила б, і ти це знаєш. Світло, я ж казав їй, що Фейн небезпечний! Згоріти мені, я їй казав!

Вирвавши руку, він ривком розчахнув двері та стрілою вилетів з кімнати. Спопели мене Світло, лихо мало статися зі мною!

Якась жінка, побачивши його — в грубій сорочці ремісника, у куртці і з мечем напоготові — верескнула на весь голос. Навіть якщо якогось чоловіка запросили б на жіночу половину, він не міг заявитися сюди зі зброєю, хіба що фортеця відбивала напад. В коридорах юрбилися жінки, служниці в чорному та золотому вбранні, леді в шовках та мереживах, жінки у вишитих шалях з довгими торочками, і всі вони говорили голосно і водночас, бо всі бажали дізнатися, що відбувається. Скрізь було повно дітлахів, що ревіли ревма й чіплялися жінкам за спідниці.

Він стрімко увірвався в жіноче море, викручуючись, як міг, бурмочучи вибачення тим, кого штовхнув плечем, намагаючись не звертати уваги на перелякані погляди.

Одна з жінок, що мала на собі шаль, розвернулась, щоби зайти до своєї кімнати, і Ранд побачив її зі спини — побачив лише оторочку на шалі і сяйливу білу сльозу на її спині. Він раптом почав упізнавати обличчя, що їх бачив у зовнішньому дворі. Айз Седай... і наразі вони дивилися на нього з тривогою.

— Хто ти такий? Що ти тут робиш?

— На фортецю напали? Відповідай, чоловіче!

— Він не солдат. Хто він такий? Що відбувається?

— Це той молодий лорд-південець!

— Зупиніть його хтось!

З переляку він вишкірився, але не зупинявся, лише намагався рухатися якомога швидше.

І нараз у коридор ступила жінка, зустрівшись із ним очі в очі, і він мимоволі зупинився. Він упізнав це обличчя серед усіх інших; подумав, що пам’ятатиме його все життя, навіть якби довелося жити вічно. Престол Амерлін. Вона зустрілася з ним поглядом, очі її розширилися, і вона відсахнулася. Інша Айз Седай, висока жінка, яку він бачив раніше з патерицею в руках, стала між ним і Амерлін, закричала йому щось, але він не міг розчути її слів серед щоразу гучнішого гомону.

Вона знає. Світло допоможи, вона знає. Морейн їй сказала. Люто загарчавши, він побіг далі. Світло, хай я лише знайду Еґвейн, перш ніж вони... Він чув крики позаду, але не слухав, що йому кричать.

У самій фортеці і без нього творився ще той шарварок. Чоловіки вибігали надвір з мечами наголо, навіть не дивлячись на нього. Крізь баламкання дзвонів тепер пробивалися й інші звуки. Крики. Зойки. Бряжчання металу об метал. І щойно він усвідомив, що чує звуки битви — Битва? Всередині Фал Дари? — як три траллоки прожогом вихопилися з-за рогу просто у нього під носом.

Волохаті рила на майже людських мордах, а один ще й з баранячими рогами. Вони вищирились і, здійнявши вигнуті, наче коси, мечі, кинулися до нього.

Ще мить тому цим коридором мчала людська ріка, а тепер він був цілковито порожній — лише три траллоки та він. Заскочений зненацька, Ранд незграбно витяг меча, спробував стати в позицію «Колібрі цілує медвяну троянду». Вражений до глибини серця появою траллоків у самому серці фортеці, він виконав цей прийом так погано, що Лан просто плюнув би та й повернувся до нього спиною. Траллок із ведмедячою мордою легко ухилився, але на мить заблокував двох інших, що були у нього за спиною.

І раптом де не взявся десяток шайнарців. Напіводягнені для бенкету чоловіки з піднятими мечами промчали повз нього й атакували траллоків. Перший з них устиг загарчати, конаючи, в той час коли його супутники кинулися навтьоки, а за ними з вигуками бігли шайнарці, розмахуючи мечами. Зойки та крики долинали звідусіль.

Еґвейн!

Ранд повернув углиб фортеці, проминаючи коридори, де не було жодної живої душі, лише там і сям на підлозі траплялися мертві траллоки. Іноді й мертві люди.

Він добіг до перехрестя коридорів і ліворуч від себе побачив кінець сутички. Шестеро воїнів з чупринами на голених головах лежали недвижно, підпливаючи кров’ю, а сьомий конав. Мерддраал провернув меча, витягаючи його з черева супротивника, і той, скрикнувши, впустив із рук меча і впав на підлогу. Щезник рухався зі зміїною грацією, а схожість зі змією посилював панцир на його грудях, чорний та лускатий. Він розвернувся, вдивляючись у Ранда блідим, безоким обличчям, а тоді, посміхаючись безкровними губами, неспішно рушив до нього. Не було чого поспішати, маючи перед собою лише одну людську істоту.

Ноги Ранда наче приросли до підлоги, наче пустили коріння, язик прилип до піднебіння. В погляді безокого живе жах. Так казали люди у Порубіжних землях. Ранд здійняв меч, руки йому тремтіли. Він навіть не подумав звернутися до Порожнечі. Світло, він щойно вбив сімох озброєних вояків. Світло, що мені робити?! Світло!

Зненацька мерддраал зупинився, страхітлива посмішка згасла.

— Цей — мій, Ранде. — Ранд сіпнувся, коли Інґтар, підійшовши нечутно, став поряд із ним, смаглявий, кремезний, в жовтому святковому вбранні, тримаючи перед собою меч обома руками, ані на мить не зводячи темних очей із обличчя щезника. Якщо погляд мерддраала також жахав шайнарця, він не подав і знаку. — Тобі варто потренуватися на одному-двох траллоках, — тихо сказав він, — перш ніж братися за таких, як оцей.

— Я йшов до підземелля відшукати Еґвейн. Вона спустилася до в’язниці побачити Фейна, і я...

— От і йди, куди йшов.

Ранд зглитнув.

— Я допоможу тобі, Інґтаре.

— Ти до цього ще не готовий. Іди по дівчину. Йди! Ти ж не хочеш залишити її наодинці з траллоками?

Ранд ще на мить завмер у нерішучості. Щезник підняв свій меч на Інґтара. Той вищирився мовчки, перекосивши рота, але Ранд знав, що не через страх. А Еґвейн справді могла бути в підземеллі одна з Фейном, чи з кимось ще гіршим. Однак, збігаючи сходами, що вели униз, він відчував сором. Хлопець знав, що погляд щезника може нажахати будь-кого, але Інґтар міг опанувати страх. А в нього шлунок і досі був наче вузлом зав’язаний.

Тут, під фортецею, коридори були безмовні і темні, лише поодинокі світильники на стінах кидали слабке миготливе світло. Наближаючись до в’язниці, він стишив кроки, скрадаючись якомога нечутніше, ледь не навшпиньках. І все ж рип власних чобіт долівкою з голого каменю оглушливо відлунював йому у вухах. Двері, що вели до камер, стояли напіввідчиненими, так що можна було просунути руку. А вони ж мали бути зачинені і закладені на засуви.

Він дивився на двері, не в змозі позбутися клубка в горлі. Розкрив було рота, аби крикнути, але швидко опанував себе. Якщо Еґвейн там, усередині, у небезпеці, то своїм криком він лише попередить того, хто їй загрожує. Чи те, що їй загрожує. Він вдихнув на повні груди і рушив уперед.

Розчахнув двері одним рухом, штовхнувши стулку піхвами, що їх тримав у лівій руці, і кинувся всередину, перекотившись через плече підлогою, притрушеною соломою, а тоді скочив на ноги, обертаючись на всі боки надто швидко, аби чітко роздивитися те, що було у нього перед очима, гарячково виглядаючи можливих нападників, розшукуючи очима Еґвейн. Проте навколо нікого не було.

Погляд Ранда упав на стіл, і він завмер на місці, заледенівши. Навіть його думки наче перетворилися на кригу. Посеред столу все ще горіла лампа, а по обох боках від неї покоїлися на обрубках шиї відтяті голови двох охоронців, кожна в калюжі крові. Їхні вирячені від жаху очі дивилися на Ранда, а в роззявлених ротах застряг останній крик, якого ніхто вже не почує. Ранд векнув, склався навпіл; шлунок вивертало знову й знову — просто в солому, що встилала підлогу. Нарешті він спромігся випростатися, витираючи рота рукавом; в горлі дерло.

Потроху Ранд почав сприймати приміщення цілком. До того часу лише мигцем помічене і не усвідомлене в ті миті, коли він вишукував нападника. По соломі були розкидані криваві тельбухи. Він не міг би розпізнати жодну частину людського тіла, крім двох голів на столі. Деякі шматки плоті мали такий вигляд, наче їх хтось жував. То ось що сталося з їхніми тілами. Він сам здивувався спокійному плину своїх думок. Це було так, наче він мимохіть оточив себе Порожнечею. Краєчком свідомості хлопець розумів, що це шок.

Жодну з голів він не впізнав: вартові встигли змінитися з того часу, коли він заходив сюди раніше. Це його хоч трохи, але втішило. Якби це виявився хтось зі знайомих, хай би навіть і Чанґу, було б ще гірше. Кров була і на стінах, розбризкавшись навсебіч літерами-карлюками, що складалися в слова, а подекуди й у цілі речення. Інколи написи були грубі, кутасті, зроблені мовою, якої Ранд не знав, хоч і впізнав траллоцьке письмо. Інші слова він міг прочитати, але краще б їх не читав. Святотатства та непристойності, від яких пополотніла би навіть купецька охорона.

Еґвейн. Спокій зник. Запхавши піхви за пояс, він схопив лампу зі столу, не помітивши навіть, як від цього руху покотились голови. Еґвейн! Де ти?

Він посунув до внутрішніх дверей, ступив два кроки і зупинився, широко розкривши очі. Світло лампи вихопило з темряви напис на дверях, темні літери виблискували волого, складаючись у цілком зрозумілі слова:

ЗУСТРІНЕМОСЬ ЗНОВУ НА МИСІ ТОМАН.

ЦЕ НІКОЛИ НЕ ЗАКІНЧИТЬСЯ, АЛЬ’ТОРЕ.

Меч випав Ранду з помертвілих рук. Не зводячи ані на мить очей із дверей, він нахилився його підняти, але натомість захопив повну жменю соломи й узявся несамовито стирати напис на дверях. Важко дихаючи, він тер і тер, доки літери злилися в одну криваву пляму, тер і не міг зупинитися.

— Що ти робиш?

Зачувши різкий голос у себе за спиною, Ранд розвернувся, водночас підхоплюючи з підлоги меч.

У дверях, що вели з внутрішнього коридору, стояла жінка. Вона мов заклякла, побачивши таке неподобство. Волосся її кольору світлого золота було заплетене в дюжину косиць, а темні очі дивилися вкрай гостро. На вигляд вона була не набагато старша за Ранда, і вродлива своєрідною похмурою вродою, але йому ніколи не подобались міцно стиснуті губи. Відтак він зауважив, що жінка кутається в шаль, облямовану довгими червоними торочками.

Айз Седай. І, допоможи мені Світло, з Червоної Аджі.

— Я... я лише... Тут були непристойні слова. Бридота.

— Все має залишатися так, як є, щоб ми могли все оглянути. Ні до чого не торкайся! — Вона ступила крок уперед, прошиваючи Ранда поглядом, і він позадкував. — Так. Так я і думала. Один із тих, котрі з Морейн. Яким боком ти до всього цього? — Вона обвела одним жестом і голови на столі, і криваву базґранину на стінах.

Якусь мить він нерозуміюче дивився на неї.

— Я? Ніяким! Я спустився сюди, аби знайти... Еґвейн!

Він розвернувся, аби відчинити внутрішні двері, проте Айз Седай вигукнула:

— Ні! Відповідай!

І раптом все, що він міг зробити, — це лише стояти, тримаючи в руках лампу і меч. Крижаний холод насувався на нього зусібіч. Голову наче затиснуло в заморожених лещатах, він ледве міг дихати стисненими грудьми.

— Відповідай мені, хлопчику. Назви своє ім’я.

Мимоволі він каркнув, намагаючись відповісти і водночас борючись із холодом, який, здавалося, вчавлював його обличчя всередину черепа, стягував йому груди заледенілими залізними ободами. Аби не дати звуку зірватися з вуст, він щосили зціпив зуби. Він повів очима, засланими болем та сльозами, аби подивитися просто на неї. Спопели тебе Світло, Айз Седай! Я не вимовлю ані слова, забери тебе Тінь!

— Відповідай! Негайно!

Заледенілі голки нестерпно болісно простромлювали його мозок, шкреблися по кістках. Безодня виникла всередині нього раніше, ніж він устиг про неї подумати. Але навіть вона не могла звільнити його від болю. Наче крізь туман, десь звіддалік він відчував світло і тепло. Світло миготіло, викликаючи нудоту, але воно було теплим, а він замерзав. Таке далеке, що й не сказати, але водночас до нього можна дотягтися. Світло, як же холодно! Мені треба дотягтися... до чого? Вона мене вбиває. Я мушу дотягтися, інакше вона мене вб’є. У відчаї він потягнувся до світла.

— Що тут відбувається?

Зненацька і холод, і тиск, і голки зникли. Коліна у нього підточилися, проте він змусив себе встояти на ногах. Він не впаде на коліна, не принесе їй такого задоволення. Вона насправді намагалася мене вбити. Важко дихаючи, він підвів голову. У проймі дверей стояла Морейн.

— Я запитала, що тут відбувається, Ліандрін? — повторила вона.

— Я заскочила тут цього хлопця, — спокійно відповіла Червона Айз Седай. — Вартових убито, а він тут. Один із твоїх. А що ти робиш тут, Морейн? Битва точиться нагорі, а не тут.

— Те ж саме я можу запитати тебе, Ліандрін, — Морейн роззирнулася кімнатою; картина кривавої різні змусила її лише ледь помітно стиснути губи. — Чому ти тут?

Ранд повернувся до них спиною, незграбно відсунув засуви на дверях, що вели до камер, і ривком розчинив двері.

— Еґвейн пішла сюди, — кинув він, на випадок, якщо це їх цікавить, і ступив усередину, тримаючи лампу високо перед собою. Коліна під ним підгиналися, він узагалі дивувався, яким чином іще тримається на ногах, знав тільки, що мусить знайти Еґвейн. — Еґвейн!

Праворуч від нього почулося глухе нутряне булькання й удари, і він змахнув лампою в той бік. В’язень у святковому камзолі завис на залізних ґратах камери, обв’язавши один кінець свого пояса навколо шиї, а інший закріпивши на ґратах. На очах Ранда в’язень востаннє смикнув ногою і завмер. Язик вивалився йому з рота, очі вилізли з очниць, обличчя почорніло. Колінами він ледь не діставав підлоги; якби захотів, міг звестися на ноги будь-якої миті.

Здригаючись, Ранд зазирнув до сусідньої камери. Здоровань із позбиваними кісточками на пальцях, зіщулившись у найдальшому кутку камери, витріщався кудись у безвість. Побачивши Ранда, він заверещав і, крутнувшись, почав несамовито дряпати нігтями кам’яну стіну.

— Я не завдам тобі шкоди! — гукнув йому Ранд. Здоровань продовжував верещати і дряпати стіну. Руки у нього були закривавлені, а стіна вкрита темними, вже підсохлими плямами. Очевидно, це була не перша його спроба голіруч продертися крізь камінь.

Ранд відвернувся, радіючи, що має порожній шлунок. Допомогти цим двом він не міг.

— Еґвейн!

Нарешті світло лампи вихопило кінець коридору. Двері до камери Фейна стояли розчахнуті, камера була порожньою, але два темні силуети на кам’яній долівці перед дверима камери змусили Ранда кинутися вперед і впасти на коліна перед ними.

Еґвейн і Мет лежали нерухомо, наче ганчір’яні ляльки, непритомні... чи мертві. Хвиля полегшення накотила на нього, коли він побачив, як опускаються й підіймаються їхні груди. Жодних ран на них, здається, не було.

— Еґвейн! Мете! — Відклавши меч убік, він легенько потермосив дівчину. — Еґвейн! — Очі її залишалися заплющеними. — Морейн! З Еґвейн щось не так! І з Метом! — Мет дихав з натугою, а його обличчя було блідим, наче у мерця. Ранд ледь не заплакав. Це повинно було трапитися зі мною. Це я назвав Морока на ім’я. Я, а не вони!

— Не руш їх! — Морейн не здавалася схвильованою чи навіть здивованою.

Все навкруги раптом сповнилося світлом. Це зайшли обидві Айз Седай, і в кожної над розкритою долонею плила повітрям кулька, випромінюючи холодне сяйво.

Ліандрін йшла просто серединою широкого коридору, підхопивши вільною рукою спідниці, аби на них не начіплялося соломи, а Морейн на мить зупинилася глянути на двох арештантів.

— Цьому вже не зарадити, — мовила вона, — а інший може зачекати.

Ліандрін першою наблизилася до Ранда і вже хотіла було схилитися над Еґвейн, проте Морейн стрілою метнулася поперед неї і поклала долоню дівчині на чоло. Ліандрін випрямилася, невдоволено скривившись.

— Серйозних ушкоджень нема, — за мить промовила Морейн. — Її вдарили ось сюди. — Вона промацала ділянку збоку на голові Еґвейн. За густим волоссям дівчини Ранд не міг помітити жодних слідів удару. — Інших забоїв нема. З нею все буде гаразд.

Ранд переводив погляд із однієї Айз Седай на іншу.

— А з Метом що? — Ліандрін поглянула на нього, вигнувши брову, і стала надалі саркастично спостерігати за діями Морейн.

— Мовчи, — сказала Морейн. Не прибираючи долоні з того місця, куди, як вона сказала, вдарили Еґвейн, вона заплющила очі. Дівчина промурмотіла щось, поворухнулася, але так і зосталася нерухомо лежати.

— Вона?..

— Вона спить, Ранде. З нею все буде гаразд, але їй треба поспати. — Морейн перейшла до Мета, але його вона торкнулася лише на мить і відняла руку. — Тут справа серйозніша, — промовила вона. Морейн пошпорталася у поясі Мета, розстебнувши на ньому куртку, а тоді сердито пирхнула. — Кинджал зник.

— Що за кинджал? — стрепенулася Ліандрін.

У вартівні залунали чоловічі голоси, вигуки, сповнені гніву та відрази.

— Сюди! — гукнула Морейн. — Прихопіть двоє нош. Хутко.

Чутно було, як хтось наказав принести ноші.

— Фейн утік, — промовив Ранд.

Обидві Айз Седай подивилися на нього. Він не міг нічого прочитати на їхніх обличчях. Їхні очі виблискували, відбиваючи світло.

— Я бачу, — відказала Морейн безбарвним голосом.

— Я казав їй не ходити. Казав, що він небезпечний.

— Я заскочила його, — холодно повідомила Ліандрін, — коли він намагався зітерти напис у вартівні.

Ранд ніяково засовався на колінах. Тепер обидві Айз Седай здавалися схожими одна на одну. Дивилися на нього, оцінювали, зважували, холодні, жасні.

— Там... там були непристойності, — промимрив він. — Самі непристойності. — Вони й надалі дивилися на нього, не кажучи ні слова. — Ви ж не вважаєте, що я... Морейн, ви не можете думати, наче я причетний до... того, що тут сталося. Світло, а хіба це не так? Це ж я назвав Морока на ім’я.

Вона не відповіла, і Ранд відчув, як у нього мороз пішов по шкірі. Мороз не зник і тоді, коли до них підбігли чоловіки зі смолоскипами та лампами. Морейн і Ліандрін погасили свої променисті кульки. Лампи та смолоскипи давали менше світла, і по кутках камер виникли тіні. До Еґвейн та Мета підбігли чоловіки з ношами. Їх очолював Інґтар. Оселедчик на його голеній голові аж трясся від люті, і видно було, що він шукає когось, аби пустити в діло свій меч.

— Отже, Друг Морока теж зник, — прогарчав він. — Проте це не найбільше лихо з-поміж того, що трапилося сьогодні у фортеці.

— І не найбільше з того, що відбулося тут, — різко зауважила Морейн. Вона наказала чоловікам покласти Еґвейн та Мета на ноші. — Дівчину віднесіть до її кімнати. За нею повинна приглядати якась жінка на той випадок, якщо вона прокинеться серед ночі. Вона може бути переляканою, але наразі їй над усе потрібний сон. Хлопця... — Вона було торкнулася Мета, коли двоє чоловіків підхопили ноші, але хутко відсмикнула руку. — Хлопця віднесіть до покоїв Престолу Амерлін. Знайдіть Амерлін, хай де б вона була, і повідомте про це. Скажіть, що йдеться про Метрима Коутона. Я приєднаюся до неї, щойно зможу.

— До Амерлін! — вигукнула Ліандрін. — Ти хочеш, аби Амерлін узялася зцілювати твого... твого улюбленця? Ти сказилася, Морейн.

— Престол Амерлін, — спокійно мовила Морейн, — не поділяє упереджень, притаманних вашій Червоній Аджі. Вона зцілить чоловіка, не маючи жодних корисливих намірів. Уперед! — наказала вона чоловікам з ношами.

Ліандрін дивилася вслід процесії — на чоловіків, що несли Еґвейн та Мета, і на Морейн, що крокувала за ними, — а тоді повернулася і втупилася в Ранда. Він намагався її ігнорувати. Зосереджено вкладав меча у піхви, обтрушував соломинки, що налипнули йому на сорочку та штани. Коли він підвів голову, вона все ще дивилася на нього і обличчя її було холодним, наче лід. Нічого не сказавши, вона задумливо повернулася до інших чоловіків. Один із них підтримував тіло вішальника, в той час як інший розв’язував вузол на поясі. Інґтар та інші вояки шанобливо чекали. Востаннє зиркнувши на Ранда, вона пішла, задерши голову, немов королева.

— Сувора жінка, — зауважив Інґтар і, здавалося, сам здивувався сказаному. — Що тут сталося, Ранде аль’Торе?

Ранд похитав головою:

— Я нічого не знаю, хіба лише те, що Фейну якимсь чином удалося вислизнути. І при цьому постраждали Еґвейн і Мет. Я бачив вартівню, — його пересмикнуло, — але тут... Що б тут не сталося, Інґтаре, це так перелякало того бідолаху, що він повісився. Гадаю, й інший збожеволів від побаченого.

— Ми сьогодні всі божеволіємо.

— А щезник... ти його вбив?

— Ні! — Інґтар одним рухом загнав меч у піхви, руків’я якого стирчало над його правим плечем. Він здавався розлюченим і присоромленим водночас. — Наразі його вже нема у фортеці — ні його, ні інших, кого ми не встигли вбити.

— Головне, ти живий, Інґтаре. Цей щезник убив сімох воїнів!

— Живий? Хіба це так важливо? — Раптом на обличчі Інґтара не лишилося гніву, а зосталися лише втома і безмежний біль. — Він був у наших руках. У наших руках! А ми втратили його, Ранде! Втратили!

Здавалося, він не може повірити власним словам.

— Втратили що? — не зрозумів Ранд.

— Ріг! Ріг Валіра! Він зник, зник разом зі скринею, з усім.

— Але ж він був у скарбівні.

— Скарбівню пограбовано, — втомлено вимовив Інґтар. — Крім Рога, взяли вони небагато. Тільки те, що можна було запхати в кишені. Краще б вони взяли все, а Ріг залишили. Ронан мертвий, і його варта, що охороняла скарбівню, теж. — Він заговорив тихіше. — Я був ще хлопчиком, коли Ронан з двадцятьма своїми людьми втримав Джеганнську вежу проти тисячі траллоків. І тут старий воїн не відступився. Його кинджал був весь у крові ворога. Він зробив усе, що повинен був зробити. — Інґтар трохи помовчав. — Вони зайшли крізь Собачу браму і крізь неї ж полишили фортецю. Ми прикінчили п’ять десятків чи, може, більше, але втекло ще більше. Траллоки! Ніколи раніше в нашій фортеці не було траллоків. Ніколи!

— Яким чином вони могли зайти крізь Собачу браму, Інґтаре? Там один воїн може зупинити сотню. І всі брами були замкнені. — Він зніяковіло пересмикнувся, пригадавши, через кого це сталося. — Вартові не стали би відкривати браму, аби когось впустити.

— Їм перерізали горлянки, — відказав Інґтар. — На варті стояли два добрі солдати, а їх зарізали, наче свиней. Це зробив хтось із фортеці. Вбив їх, а тоді відкрив браму. Хтось, хто міг наблизитися до них, не викликаючи підозри. Хтось, кого вони знали.

Ранд кинув погляд на порожню камеру, де тримали Падана Фейна.

— Але ж звідси випливає...

— Так. Тут, у Фал Дарі, є Друзі Морока. Чи були. Якщо так, ми скоро дізнаємося, хто вони. Каджин зараз перевіряє, чи, бува, хтось не зник. Мире! Зрадництво в фортеці Фал Дари! — Він похмуро оглянув в’язницю, подивився на воїнів, що чекали на його наказ. Усі вони були з мечами, що висіли просто поверх святкового вбрання, а деякі прихопили й шоломи. — Ми гайнуємо тут час. Нагору! Всі! — Ранд пішов разом із ними. Інґтар поплескав по шкіряній куртці Ранда. — Чого ти так вирядився? Вирішив стати стайничим?

— Довго розповідати, — відказав Ранд. — Зараз не час. Може, колись. — А, може, й ніколи, якщо мені пощастить. Може, мені вдасться втекти від усього цього шарварку. Ні, я не можу. Доки не дізнаюся, що з Еґвейнусе гаразд. І з Метом. Світло, що ж із ним тепер буде, без цього кинджала? — Сподіваюся, лорд Аґельмар подвоїв варту біля усіх брам.

— Потроїв. — У відповіді Інґтара чулося задоволення. — Ніхто не пройде крізь ці брами ні зсередини, ні ззовні. Щойно лорд Аґельмар дізнався, що сталося, наказав не випускати нікого з фортеці без його особистого дозволу.

Щойно він дізнався?..

— Інґтаре, а його попередній наказ? Адже він і раніше наказав не випускати нікого з фортеці?

— Попередній наказ? Який ще попередній наказ? Ні, Ранде, до того, як лорд Аґельмар почув про події, фортеця була відкрита. Тобі щось не те сказали.

Ранд задумливо похитав головою. Ні Раґан, ні Тема ніколи не стали б йому брехати. Та навіть якщо той наказ віддала Престол Амерлін, Інґтар мав би про нього знати. Тоді хто? І яким чином? Він скоса зиркнув на шайнарця, питаючи себе, а чи не бреше він? Ти точно втрачаєш здоровий глузд, якщо підозрюєш Інґтара.

Тепер вони знаходилися у вартівні підземної в’язниці. Відрубані голови та рештки вартових уже встигли прибрати, хоча на столі залишилися червоні плями, а солома на долівці рясніла темними вологими латками, нагадуючи про те, що тут сталося. Тут перебували дві Айз Седай, жінки зі спокійними обличчями, в шалях із коричневими торочками. Вони вивчали написи, намазюкані по стінах, не переймаючись тим, що їхні спідниці волочаться по соломі. У кожної на поясі висів бювар з чорнильницею, і кожна з них занотовувала щось пером у невеличких нотатниках. На чоловіків, що проходили повз них, вони навіть не глянули.

— Поглянь, Верін, — промовила одна з них, указуючи на частину стіни, вкриту траллоцькими письменами. — Ось це може бути цікаво.

Інша поспішила до неї, її спідниця зашурхотіла закривавленою соломою.

— Так, бачу. Значно розбірливіше за інші написи. Це писав не траллок. Дуже цікаво. — Вона взялася писати в записнику, часто підводячи очі, аби розібрати кутасті літери.

Ранд прискорив кроки. Навіть якби це були не Айз Седай, він не хотів би залишатися в одній кімнаті з кимось, хто вважає, що давати собі раду з траллоцькими карлючками, написаними людською кров’ю, «цікаво».

Інґтар зі своїми людьми поспішав нагору, бо служба є службою, а Ранд зупинився на мить, роздумуючи, куди ж йому тепер податися. Дістатися до жіночої половини без допомоги Еґвейн було би дуже складно. Світло, хай з нею все буде гаразд. Морейн запевнила, що з нею все буде гаразд.

Ранд ще не наблизився до перших сходинок, що вели нагору, коли його розшукав Лан.

— Можеш повернутися до своєї кімнати, якщо хочеш, овечий пастуше. Морейн наказала забрати твої речі з кімнати Еґвейн і віднести у твою.

— Звідки вона здогадалася?..

— Морейн багато про що здогадується, овечий пастуше. Тобі б уже пора це втямити. А ще поводитися обережніше. У жінок тільки й розмови про те, як ти гасав коридорами, вимахуючи мечем. І ще визвірився на Амерлін. Так вони кажуть.

— Світло! Мені шкода, що я їх розлютив, Лане, але мене ж насправді туди запросили. А коли я почув дзвони... Згоріти мені, але ж Еґвейн була в підземеллі!

Лан задумливо пожував губами, і це була єдина емоція, помітна на його обличчі.

— Ну, я не кажу, що вони надто сердяться. Лише вважають, що ти потребуєш сильної руки, яка тримала би тебе в шорах. Я би сказав, що ти їх радше зацікавив. Навіть леді Амаліса весь час розпитує про тебе. Дехто почав вірити балачкам прислуги. Гадають, що ти, овечий пастуше, перевдягнений принц. Це непогано. Тут, у Порубіжних землях, побутує стара приповідка: «Краще мати на своєму боці одну жінку, ніж десять чоловіків». Всі ті розмови, що вони провадять поміж собою, зводяться тепер до одного: чиїй дочці до снаги з тобою впоратися? Якщо ти не зважуватимеш кожний свій крок, то на змиг ока тебе обкрутять із дівчиною з якогось шайнарського Дому. — Він раптом вибухнув сміхом; виглядало це химерно, так наче розреготалася скеля. — Бігати посеред ночі жіночою половиною у куртці ремісника, розмахуючи мечем! Якщо вони тебе не відшмагають, то принаймні розповідатимуть про тебе роками. Вони ще ніколи не бачили таких чудернацьких чоловіків. Хоч яку би дружину вони для тебе не обрали, вона, найвірогідніше, років за десять зробить тебе очільником твого власного Дому, та ще й змусить повірити, що в цьому твоя, і тільки твоя заслуга. Шкода, що тобі потрібно йти.

Ранд витріщався на Охоронця із роззявленим від подиву ротом, а тепер пробурчав:

— Я намагався піти. Брами під охороною, нікого не випускають. Я пробував ще вдень. Мені навіть Гнідана не вдалося забрати зі стайні.

— Тепер це вже не має значення, Морейн прислала мене сказати, що ти можеш піти, коли забажаєш. Хоч зараз. Морейн попросила Аґельмара зробити для тебе виняток.

— Чому можна зараз, а не раніше? Чому мені не можна було піти раніше? Виходить, це вона наказала замкнути брами? Інґтар сказав, що жодного наказу не випускати людей із фортеці не було аж до цієї ночі.

Ранду здалося, що ця звістка трохи стурбувала Охоронця, але той лише відказав:

— Коли тобі дають коня, овечий пастуше, не нарікай, що він не такий прудкий, як тобі хотілося б.

— А що з Еґвейн? І з Метом? З ними точно все в порядку? Я не можу піти, доки не дізнаюся, що з ними все гаразд.

— З дівчиною все добре. Вранці вона прокинеться і, можливо, навіть не пригадає, що з нею трапилося. Після ударів по голові таке буває.

— А Мет?

— Обирати тобі, овечий пастуше. Можеш піти зараз, або сьогодні ввечері, або наступного тижня. Як забажаєш.

Він повернувся і пішов геть, залишивши Ранда стояти в коридорі глибоко під фортецею Фал Дари.