Велике полювання

Розділ 47 Могила — не перешкода для поклику мого

Коли Ранд та Гюрін знайшли Мета та Перрина, ті вже осідлали коней. Ранд розчув гучний голос Інґтара далеко позаду:

— Світло і Шінова!

До реву багатьох голосів долучився брязкіт сталі.

— Де Інґтар? — гукнув Мет. — Що відбувається?

Ріг Валіра він прив’язав до передньої луки свого сідла, так наче це звичайнісінький ріг, а от кинджал був у нього на поясі, і руків’я, увінчане рубіном, покоїлося в блідій долоні, яка, здавалося, складалася із самих кісточок та сухожиль.

— Він гине, — хрипко відказав Ранд, застрибуючи в сідло.

— Мусимо йти йому на допомогу, — сказав Перрин. — Мет може відвезти Ріг та кинджал до...

— Він робить це заради того, аби всі могли вибратися звідси, — відказав Ранд. І заради цього також. — Ми всі поскачемо з Рогом до Верін, а тоді ви зможете допомогти їй доправити Ріг туди, куди вона скаже. Туди, де він повинен знаходитись.

— Що ти маєш на увазі? — перепитав Перрин.

Ранд ударив свого коня каблуками під боки, і Гнідий помчав уперед, у бік пагорбів за містом.

— Світло і Шінова! — Клич Інґтара тріумфально злетів аж до неба, і у відповідь небо розпанахали блискавки.

Ранд нахльостував Гнідого повіддями, а коли гнідий жеребець понісся стрілою, так що грива та хвіст наче летіли за ним, пригнувся до його шиї. Хотів би він вибавитися від думки, наче втікає від кличу Інґтара, втікає від того, що мав зробити сам. Інґтар — Друг Морока. Мені байдуже. Він однаково залишився моїм другом. Жеребець нісся вчвал, але думки не втекли від Ранда. Смерть легша за пір’їнку, обов’язок важчий за гору. Надто багато обов’язків. Еґвейн. Ріг. Фейн. Мет із цим кинджалом. Чому все це навалилося відразу, чому не поодинці? Я повинен подбати про все. О, Світло, Еґвейн!

Він так різко натягнув повіддя, що Гнідан став дибки, заковзав ногами, зупиняючись. Він опинився на гребені одного із пагорбів, що вивищувався над Фалме, у ріденькому безлистому ліску. Друзі наздогнали його і теж зупинилися.

— Що ти таке верзеш? — сердито запитав Перрин. — Ми мусимо допомогти Верін доправити Ріг, куди слід? А ти де збираєшся бути?

— Може, він уже божеволіє, — припустив Мет. — Не хоче зоставатися поряд із нами, коли це трапиться. Так, Ранде?

— Ви троє доправите Ріг до Верін, — відказав Ранд. Еґвейн. Так багато ниток, так багато небезпек. Так багато обов’язків. — Я вам для цього не потрібний.

Мет погладжував руків’я кинджала:

— Це все добре, але що ти збираєшся робити? Згоріти мені, тобі ще не можна божеволіти. Не можна!

Гюрін дивився на них, роззявивши рота, не розуміючи й половини того, що вони кажуть.

— Я повертаюся, — сказав Ранд. — Мені не слід було їхати. — Чомусь ця фраза прозвучала не надто правильно; та вона і за відчуттями не була правильною. — Я повинен повернутися. Негайно. — Так, здається, прозвучало краще. — Не забувайте, що Еґвейн залишилася там. І має на собі цей нашийник.

— Ти впевнений? — перепитав Мет. — Я її не бачив. Ох! Якщо ти кажеш, що вона там, значить, вона там. Ми всі відвеземо Ріг до Верін, а тоді повернемося по неї. Ти ж не думав, що я її там залишу, ні?

Ранд похитав головою. Нитки. Обов’язки. Він відчував, що ось-ось вибухне, наче феєрверк. Світло, що таке зі мною коїться?

— Мете, Верін повинна відвезти тебе до Тар Балона разом із кинджалом, аби ти нарешті звільнився від нього. Ти не можеш гаяти час.

— Звільнити Еґвейн — це не означає гаяти час! — Але Мет стиснув кинджал так, що аж затремтіла рука.

— Ніхто з нас не повернеться, — сказав Перрин. — Не зараз. Погляньте. — Він махнув рукою в бік Фалме.

Фургонні подвір’я та загороди для коней уже чорніли від шончанських солдатів, що все прибували і прибували. Їх були тисячі, лава за лавою — комонники як на лускатих тварюках, так і на конях, над лавами майорять різноколірні хоругви, помічаючи місцезнаходження офіцерів. Сям і там стрій цяткували ґролми та інші химерні створіння, що скидалися на неймовірних птахів і рептилій і на щось таке, для чого і назв не існує, і ці, останні, були вкриті сірою зморшкуватою шкірою та мали величезні бивні. Поміж шеренгами йшли сул’дам та дамані, ішли дюжинами. Ранд і подумати боявся, що серед них може бути і Еґвейн. У місті, за спинами солдатів, час від часу все ще вибухали дахи, а блискавки, як і раніше, батожили небо. Високо над військом ширяли дві летючі істоти зі шкірястими крилами спанів на двадцять від кінчика до кінчика, тримаючись віддалеки від танцюючих яскравих блискавок.

— І все це через нас? — недовірливо запитав Мет. — Та за кого вони нас вважають?

Рандові в голові майнула відповідь, проте він відкинув її, не додумавши до кінця.

— В інший бік ми теж не можемо їхати, лорде Ранде, — сказав Гюрін. — Білоплащники. Сотні білоплащників.

Ранд розвернув коня, щоби подивитися туди, куди показував нюхач. Пагорбами до них, коливаючись, повільно сунула довга біла смуга.

— Лорде Ранде, — пробурмотів Гюрін, — якщо ці типи побачать Ріг Валіра, ми ніколи його не довеземо до Айз Седай. І самі більше ніколи його не побачимо.

— Може, шончанці готуються виступити проти білоплащників? — з надією в голосі припустив Мет. — Може, це нас ніяким боком не стосується.

— Чи так, чи інак, — сухо зауважив Перрин, — а ще кілька хвилин — і тут розпочнеться битва.

— Кожна зі сторін нас може вбити, — сказав Гюрін. — Навіть якщо вони не побачать Ріг. А якщо ж побачать...

Ранд не міг змусити себе думати про білоплащників чи про шончанців. Я мушу повернутися. Мушу. Він зрозумів, що не відриває очей від Рога Валіра. Втім, як і всі інші. Кручений золотий Ріг звисав з луки Метового сідла, прикувавши увагу всіх.

— Він для Останньої битви, — промовив Мет, облизуючи пересохлі губи. — Ніде не сказано про те, що його не можна використати раніше. — Він зняв Ріг із сідла й, тримаючи його в руках, обвів усіх тривожним поглядом. — Ніде про це не сказано.

Всі мовчали. Ранд навряд чи зміг вимовити хоча б слово; власні думки надто наполегливо билися йому в голові, не залишаючи місця для слів. Мушу повернутися. Мушу повернутися. Що довше він дивився на Ріг, то настійливіше кружляли думки. Мушу. Мушу.

Тремтячою рукою Мет підніс Ріг Валіра до губ.

Пролунала чиста нота, золота, як золотий Ріг. Дерева навколо, здавалося, увійшли з нею в резонанс, як і земля під кінськими копитами, і небо над головою. Цей протяжливий звук охопив усіх і все.

Нізвідкіля почав збиратися туман. Перші тоненькі пасемця повисли в повітрі, тоді надійшли густіші хвилі, і ще густіші, аж доки імла вкрила землю, наче хмарами.

Джеофрам Борнголд заціпенів у сідлі, коли повітря сповнилось звуком — таким солодким, що йому захотілось сміятися, таким скорботним, що на очі навернулися сльози. Здавалося, звук долинає водночас звідусіль. За мить почав підійматися туман, гуснучи просто на очах.

Шончанці. Це вони щось затівають. Вони знають, де ми.

Зарано було, місто ще далеко, проте він витягнув меча — стукіт піхов пробіг шеренгою його пів легіону — і гукнув:

— Легіону наступати риссю!

Тепер біла імла вкрила все, але він знав, що Фалме, як і раніше, лежить попереду. Стукіт копит почастішав; бачити своїх воїнів він не міг, але він міг їх чути.

Раптом земля перед ним із ревом здійнялася вгору, закидавши його груддям і камінням. З білої заслони праворуч пролунав ще один гуркіт, люди скрикнули, заіржали коні, відтак це повторилось ліворуч, і ще раз. Грім і крики, приховані за туманом.

— Легіон, в атаку! — Його кінь стрибнув уперед, коли він ударив його підборами, і він почув, як з ревінням його легіон, чи те, що від нього залишилося, кинувся за ним.

Грім і крики, приховані білою заслоною.

Останньою його думкою був жаль. Баяр не зможе розповісти його синові Даяну, як загинув його батько.

Ранд не бачив дерев, серед яких вони зупинилися. Мет уже опустив Ріг, в широко розкритих очах — благоговійний страх, але звук його ще бринів Рандові у вухах. Туман накрив усе навколо, накочуючись хвилями, білими, наче найтонша відбілена вовна, проте Ранд міг бачити крізь цю заслону. Міг бачити, але те, що він бачив, могло бути лише плодом хворої уяви. Десь під ним плавало в тумані Фалме, межі міста чорніли від шончанського війська, а його вулиці батожили блискавки. Фалме зависнуло у нього над головою. Там атакували білоплащники й гинули, коли під копитами їхніх коней, дихаючи вогнем, розверзалася земля. Він бачив і людей, що метушилися на палубах високих незграбних кораблів у гавані, на одному з яких, начебто знайомому, сповнена страху команда на щось чекала. Він навіть упізнав обличчя капітана. Бейл Домон. Ранд охопив голову руками. Дерева потонули в імлі, але він ясно бачив кожного зі своїх супутників: стривоженого Гюріна, нажаханого Мета, котрий не припиняв щось бубоніти, Перрина, який наче розумів, що тут відбувається. Туман клубочився навколо них.

— Лорде Ранде! — видихнув Гюрін.

Проте він міг і не показувати.

Спускаючись хвилями туману так, ніби це був схил гори, рухались постаті вершників. Спочатку за білою імлою їх важко було розгледіти, але постаті повільно наближалися, і тепер уже Рандові перехопило подих. Він упізнав їх. Чоловіки, хто в обладунках, хто — без них, і жінки. Їхній одяг, їхня зброя походили з різних Епох, але він упізнав їх усіх.

Рогош Орлине Око, справжній патріарх із білим волоссям, а очима такими пронизливими, що ясно ставало, завдяки чому він отримав своє прізвисько. Ґейдал Кейн, засмаглий до чорноти, з двома мечами, ефеси яких виглядали з-понад його широких плечей. Золотоволоса Бриджітта з луком, що виблискував сріблом, та сагайдаком, що їжачився срібними стрілами. І інші. Він знав їхні обличчя, знав їхні імена. Але дивлячись на кожне обличчя, він чув сто імен, інколи настільки дивних, що він і не сприймав їх як імена, хоч і знав, що це саме так. Майкл, а не Мікел. Патрік, а не Пайдриг. Оскар, а не Отарин.

Він упізнав і чоловіка, що скакав попереду усіх вершників. Високий, з гачкуватим носом і темними, глибоко запалими очима, а на поясі — знаменитий меч Справедливість. Артур Яструбине Крило.

Мет дивився ошелешено, як вони збили коней перед ним і його друзями:

— І це... І це ви всі?

Як помітив Ранд, їх було сотня чи трохи більше, і він раптом зрозумів, що якимось чином знав, що їх буде саме стільки. Гюрін завмер із роззявленим ротом і вибалушеними очима.

— Потрібно щось більше за звичайну відвагу, аби чоловік став пов’язаним з Рогом. — Голос Артура Яструбине Крило був глибокий і владний, голос людини, що звикла повелівати.

— Або жінка, — гостро зауважила Бриджітта.

— Або жінка, — погодився Яструбине Крило. — Мало хто пов’язаний з Колесом, з’являючись у плетиві знову й знову, виконуючи волю Колеса у Візерунку Епох. Ти міг сказати йому це, Льюсе Теріне, якби міг згадати, знову вдягнувшись у плоть. — Він дивився на Ранда.

Ранд похитав головою, але він не міг гаяти часу на суперечки:

— Сюди прийшли загарбники, люди, які називають себе шончанцями, і вони використовують у битві Айз Седай, яких тримають на повідцях. Їх треба відкинути назад, у море. А ще... ще є дівчина, Еґвейн аль’Вір. Послушниця з Білої Вежі. Шончанці тримають її у полоні. Ви повинні допомогти мені її звільнити.

На його подив, дехто з примарного війська за спиною Артура Яструбине Крило пирснув сміхом, а Бриджітта, перевіряючи тятиву, голосно розсміялася:

— Завжди ти обираєш жінок, через яких маєш клопіт, Льюсе Теріне.

Це пролунало ласкаво, наче жарт між давніми друзями.

— Моє ім’я — Ранд аль’Тор, — огризнувся він. — Ви мусите поквапитися. Часу обмаль.

— Часу? — з посмішкою озвалася Бриджітта. — У нас весь час усього світу.

Ґейдал Кейн кинув із рук повіддя і, правлячи конем колінами, вихопив обидва свої мечі. По всьому невеличкому загону героїв чувся передзвін — то оголялися мечі, а ще знімалися з плечей луки, похитувалися в руках підняті списи та сокири.

Меч Справедливість, затиснутий у латній рукавиці Артура Яструбине Крило, сяяв, наче дзеркало.

— Я бився на твоєму боці безліч разів, Льюсе Теріне, і не менше разів бився проти тебе. Колесо обертає нас у своїх цілях, а не наших — так як потрібно Візерунку. Я знаю тебе, якщо ти сам себе не знаєш. Заради тебе ми виженемо цих загарбників. — Бойовий кінь загарцював під ним, і він озирнувся навколо, невдоволено суплячи брови. — Щось тут не так. Щось мене стримує. — Він утупився в Ранда гострим поглядом. — Ти тут. А стяг з тобою?

Лавами вершників пробіг гомін.

— Так.

Ранд рвонув ремені на саквах і витягнув стяг Дракона. Стяг розгорнувся, звиснувши ледь не до колін його коня. Вершники загомоніли сильніше.

— Візерунок обплітає наші шиї петлями, — промовив Артур Яструбине Крило. — Ти тут. Стяг тут. Плетіння цього моменту звершилося. Ми з’явилися на поклик Рогу, і ми повинні йти за стягом. І за Драконом.

Гюрін здушено пискнув, наче його шию перехопив зашморг.

— Згоріти мені! — видихнув Мет. — Це правда. Згоріти мені!

Перрин, завагавшись на мить, зіскочив з коня та ступив у туман. Почулись удари сокири, і він повернувся, тримаючи в руках стовбур молодого деревця з обрубаним гіллям. — Дай його мені, Ранде, — мовив він суворо. — Якщо їм потрібно... Дай його мені.

Ранд поквапом допоміг йому прив’язати знамено до держака. Коли Перрин знову сів у сідло, усією довжиною стяга пробіг порив вітру, і звивисте тіло Дракона, здавалося, ворухнулося й ожило. Важкий туман не колихнувся під вітром, затріпотіло лише знамено.

— Залишайся тут, — сказав Ранд Гюріну. — Доки все не скінчиться... Тут ти вцілієш.

Гюрін витяг із піхов свій короткий меч, тримаючи його так, наче він справді міг на щось згодитися під час сутички з піхотинцем.

— Я перепрошую, лорде Ранде, але, гадаю, ні. Я й десятої частини не зрозумів із почутого... чи з побаченого... — голос його впав аж до шепоту, проте він зумів знову надати йому сили, — але якщо я дійшов аж сюди, то, гадаю, мушу йти до кінця.

Артур Яструбине Крило поплескав нюхача по плечі:

— Іноді Колесо збільшує наше товариство. Може статися, що якось ти приєднаєшся до нас. — Гюрін виструнчився в сідлі, ніби йому щойно запропонували корону. Потім Яструбине Крило церемонно кивнув Рандові: — З вашого дозволу, лорде Ранде. Сурмачу, чи не подаруєш ти нам музику Рога? Доречно, щоби до битви нас кликав своєю піснею Ріг Валіра. Прапороносцю, вперед!

Мет знову засурмив у Ріг, пролунала довга та висока нота, і тумани задзвеніли їй у відповідь, а Перрин ударом підборів послав коня вперед. Ранд витягнув меч із клеймом чаплі і рушив між ними.

Він не бачив нічого, крім хвиль білої імли, але, не знати яким чином, він водночас бачив і те, що бачив раніше. Фалме, де на вулицях хтось вдавався до Сили, і гавань, і шончанське військо, і конаючих білоплащників, і все це було десь під ним, і десь угорі — і все достоту таке, як було раніше. Здавалося, відколи Мет уперше засурмив у Ріг, минула якась мить, наче час зупинився і чекав, доки герої озвуться на поклик, а тепер знову розпочав відлік.

Несамовиті кличі, що їх видобував із Рога Мет, луною озивалися в тумані, так само як і дріб копит, що наростав — коні прискорювали біг. Ранд нісся в атаку крізь білу імлу, сам не знаючи, куди прямує. Хмари туману погустішали й приховали дальні краї лави героїв, що неслися вчвал праворуч та ліворуч від нього. Туман затьмарював круговид сильніше й сильніше, доки він бачив уже тільки Мета, Перрина та Гюріна. Гюрін низько пригнувся в сідлі і з широко розплющеними очима підганяв свого коня. Мет сурмив у Ріг, а коли віднімав його від губ, сміявся на все горло. Жовті очі Перрина горіли, а знамено Дракона, тріпочучи, летіло за ним. А потім зникли і вони, і Ранд, здавалося, скакав сам-один.

Певним чином він і далі їх бачив, але тепер бачив так, як він бачив Фалме і шончанців. Він не міг сказати, де вони зараз і де зараз він сам. Міцніше стиснувши меча, він вдивлявся в білу імлу перед собою. Наодинці він нісся крізь цей туман і, дивно, але він знав, що так і повинно бути.

І раптом у тумані перед ним, широко розпростерши руки, постав Ба’алзамон.

Гнідан несамовито позадкував і, здибившись, скинув Ранда з сідла. Злетівши з коня, Ранд відчайдушно вхопився за меча. Приземлення не було жорстким. Він устиг ще здивуватися, що приземлився на... щось, чого не було. Якусь мить він наче плив у тумані, а наступної миті рух припинився.

Коли він звівся на ноги, кінь його зник, а от Ба’алзамон був тут, був і крокував йому назустріч, тримаючи в руках довгий вугільно-чорний посох. Вони були самі, лише вони двоє і туман, що клубочився навколо. За Ба’алзамоном була тінь. Не туман за ним потемнів, ні; ця чорнота знищувала білий туман.

Ранд був свідомий і інших речей також. Артур Яструбине Крило та інші герої зійшлися з шончанцями в густому тумані. Перрин, тримаючи прапор, розмахував сокирою, радше відганяючи тих, хто насідав на нього, ніж намагаючись їх уразити. Мет усе ще гучно дув у Ріг. Гюрін полишив сідло і бився своїм коротким мечем і мечоламом, як умів. Здавалося, сонмища шончанців мали би затопити їх за одну мить своїм стрімким натиском, а втім, відступало чорною хмарою саме шончанське військо.

Ранд рушив уперед, назустріч Ба’алзамону. Неохоче він звернувся до порожнечі, дістався Істинного Джерела, і Єдина Сила сповнила його. У нього не було вибору. Можливо, він не мав жодного шансу проти Морока, але якби такий шанс існував, дати його могла лише Сила. Силою був просочений кожен його м’яз; його одяг, його меч, повітря навколо — все просякло силою. Йому здавалося, що він мав би сяяти, наче сонце. Це викликало в ньому трепет і жах, а ще нудоту.

— Геть із мого шляху, — прохрипів він. — Я тут не через тебе!

— Через дівчину? — розреготався Ба’алзамон. З рота йому жахнуло полум’я. Опіки на ньому майже загоїлися, тільки де-не-де залишивши рожеві шрами, що вже почали розсмоктуватися. Він виглядав би привабливим чоловіком середніх років, якби не цей рот і не ці очі. — Через яку, Льюсе Терине? Цього разу ніхто не прийде тобі на допомогу. Ти — мій, або ж будеш мертвий. А в цьому разі ти мій і поготів.

— Брехун! — проричав Ранд. — Він замахнувся мечем на Ба’алзамона, але посох з обвугленого дерева відбив сталеве лезо, викресавши зливу іскор. — Батько Брехні!

— Дурень! Хіба оті інші дурні, яких ти викликав, не сказали тобі, хто ти такий? — З полум’я, яким пашіло обличчя Ба’алзамона, пролунав регіт.

Навіть плаваючи в порожнечі, Ранд відчув, як дрож пробіг спиною. Вони би не стали брехати. Але я не хочу бути Відродженим Драконом! Він міцніше ухопився за меч. «Розтинання шовку»... Ба’алзамон відбивав кожен його удар; іскри сипалися як з-під молота на ковальському горні.

— У мене справа у Фалме, а з тобою — жодних справ. І ніколи не було, — промовив Ранд. Мушу відвертати його увагу, доки їм удається звільнити Еґвейн. Незбагненним чином він і надалі бачив бій, що точився серед оповитих мрякою стоянок фургонів та загонів для коней.

— Ти, жалюгідний нікчемо! Ти засурмив у Ріг Валіра. Тепер ти з ним пов’язаний. Невже ти гадаєш, що ті павучихи з Білої Вежі тепер тебе відпустять? Вони накладуть тобі на шию кайдани такі міцні, що тобі їх не скинути довіку.

Здивування Ранда було таким безмежним, що він відчув його навіть посеред безодні. Він не все знає. Він не знає! Безсумнівно, що подив відобразився у нього на обличчі. Аби приховати його, Ранд кинувся на Ба’алзамона. «Колібрі цілує медвяну троянду». «Місячне сяйво на воді». «Ластівка ширяє у повітрі». Між мечем та посохом дугою спалахнула блискавка. Блискучі іскри градом посипалися крізь туман. Проте Ба’алзамон відступив, його очі палали гнівом, наче горнила.

Краєчком свідомості Ранд помітив, що шончанці відступають вулицями Фалме, відчайдушно захищаючись. Дамані краяли землю Єдиною Силою, та це не могло зашкодити Артуру Яструбине Крило й іншим героям Рога.

— Волієш залишитися слимаком під каменем? — прогарчав Ба’алзамон. Темрява у нього за спиною кипіла та вирувала. — Ти вб’єш себе, доки тут стоятимеш. Сила бушує в тобі. Вона тебе спалює. Вона тебе знищує! Лише я в усьому світі можу навчити тебе керувати нею. Служи мені — іти житимеш. Служи мені — чи помри!

— Ніколи! — Мушу затримати його якнайдовше. Поквапся, Яструбине Крило! Поквапся! Він знову кинувся на Ба’алзамона. «Голуб злітає». «Падучий листок».

Тепер йому довелося відступати. Краєм ока він бачив, що шончанці знову пробивають собі шлях між стайнями. Він подвоїв свої зусилля. «Зимородок ловить срібну рибку». Шончанці відступили під натиском, Артур Яструбине Крило і Мет билися попереду, плечем до плеча. «В’язання снопів». Ба’алзамон відбив його удар, фонтан іскор зірвався вгору роєм багряних світляків, і йому довелося відстрибнути, аби посох не провалив йому голову; удар пройшов так близько, що вітерець скуйовдив Ранду волосся. Шончанці ринули вперед. «Викрешування іскри». Іскри приснули фонтаном, Ба’алзамон відстрибнув, рятуючись від удару, і шончанців знову витіснули, тепер уже аж на бруковані вулиці.

Ранду захотілося застогнати вголос. Раптом він зрозумів, що дві сутички поєднані між собою. Коли він атакував, герої, що озвалися на поклик Рога, відкидали шончанців; коли ж він задкував, шончанці переходили в наступ.

— Вони тебе не врятують, — сказав Ба’алзамон. — Тих, хто міг би тебе врятувати, переправлять далеко, аж за Аритський океан. Якщо ти колись і побачиш їх знову, вони будуть рабами, у нашийниках, і знищать тебе за наказом своїх нових господарів.

Еґвейн. Я не можу дозволити їм зробити таке з нею.

Голос Ба’алзамона перекрив його думки:

— У тебе лише один шлях до порятунку, Ранде аль’Торе, Льюсе Теріне Родичевбивце. Я — єдиний твій порятунок. Служи мені, і я дам тобі весь світ. А опиратимешся — я знищу тебе, як робив це безліч разів раніше. Але цього разу я знищу тебе разом із твоєю душею, знищу тебе доконечно і назавжди.

Я знову переміг, Льюсе Теріне. Ця фраза була десь за межами порожнечі, але щоб не думати про всі ті життя, де він чув її, знадобилися зусилля. Він ворухнув мечем, і Ба’алзамон наставив свій посох.

Уперше Ранд усвідомив, що Ба’алзамон поводиться так, наче лезо з клеймом чаплі може його вразити. Криця не може зашкодити Мороку. Проте Ба’алзамон уважно стежив за мечем. Ранд злився з мечем в одне ціле. Він міг відчувати кожну його частинку, крихітну, в тисячі разів меншу за ту, яку можна побачити оком. А ще він відчував, що Сила, яка заполонила його, тече і крізь меч, проходячи крізь хитромудрі матриці, впечатані в основу клинка, виготовленого Айз Седай під час Війни Сили.

А тоді він почув ще інший голос. Голос Лана. Настане час, коли ти відчуєш бажання, сильніше за бажання жити. Голос Інґтара. Кожна людина має право обрати час, коли Вкласти меч у піхви. Він побачив у своїй уяві Еґвейн, з ланцюгом на шиї, що приречена животіти як дамані. Нитки мого життя в небезпеці. Еґвейн. Якщо Яструбине Крило буде у Фалме, він зможе її врятувати. Ще сам того не усвідомлюючи, Ранд уже став у позицію. «Чапля в очереті». Він балансував на одній нозі, високо здійнявши меч, відкритий, беззахисний. Смерть легша за пір’їнку, обов’язок важчий за гору.

Ба’алзамон уп’явся в нього поглядом:

— Чого ти шкіришся, наче несповна розуму? Хіба ти не знаєш, що я можу знищити тебе в прах?

Ранд відчував спокій, більший за спокій порожнечі.

— Я ніколи не служитиму тобі, Батьку Брехні. Упродовж тисяч життів не служив ніколи. Я знаю це. Я впевнений. Вперед! Час помирати.

Очі Ба’алзамона розширилися; на мить вони стали горнами, і полум’я з них пахнуло жаром, від чого обличчя Ранда враз спітніло. Чорнота за спиною Ба’алзамона завирувала довкола нього, і обличчя його зробилося безжальним.

— То ж умри, хробаче!

Він ударив посохом, наче списом.

Ранд скрикнув, відчувши, як вістря пробило бік, пекуче, наче розжарена до білого коцюба. Порожнеча здригнулася, проте він з останніх сил утримав її і спрямував лезо з клеймом чаплі просто в серце Ба’алзамону. Ба’алзамон заволав, і позаду нього заволала пітьма. Світ вибухнув вогнем.