Велике полювання

Розділ 19 Під Кинджалом

Ніч на гребені Кинджала Родичевбивці видалася холодною, як це завжди буває в горах. Вітер, що хльостав з високих піків, ніс із собою крижаний холод зі сніжних шапок. Ранд совався на твердій землі, підтикаючи плащ та ковдру, і спав лише в півока. Він потягнувся до меча, що лежав поруч. Ще один день, подумав крізь дрімоту. Лише один, а тоді ми підемо. Якщо завтра ніхто не з’явиться — Інґтар чи Друзі Морока, — я відвезу Селін до Кайрена.

Він уже казав це собі й раніше. Щодня, доки вони стояли табором на гірському схилі, спостерігаючи за місцем, де, за словами Гюріна, був слід у тамтому, іншому світі, і де, як запевняла Селін, Друзі Морока мають обов’язково з’явитися у цьому світі, він казав собі, що вже пора. Проте Селін починала говорити про Ріг Валіра, торкалася його руки, заглядала йому в очі — і сам не розуміючи, як це ставалося, він знову погоджувався провести в засідці ще один день.

Він здригався від пронизливого вітру, а сам думав про Селін — як вона торкається його руки, як дивиться йому в очі. Якби Еґвейн це побачила, вона обстригла б мене, як вівцю, та й Селін теж. Еґвейн наразі, мабуть, уже в Тар Балоні, вчиться на Айз Седай. Коли вона побачить мене наступного разу, то, найімовірніше, спробує мене вгамувати.

Коли він вчергове перевертався, наткнувся рукою не на меч, а на клунок з арфою та флейтою Тома Мерриліна. Пальцям не хотілося відпускати плащ менестреля. Гадаю, тоді я був щасливий, навіть попри те, що тікав, рятуючи своє життя. Грав на флейті, аби заробити собі на вечерю. І гадки не мав, що відбувається. Повернення до старого неможливе.

Відчувши, як від холоду його беруть дрижаки, Ранд розплющив очі. Світло падало лише від щербатого місяця, що висів низько над обрієм — він лише кілька днів як пішов у серп. Вогнище виказало б їх тим, на кого вони тут чекали. Розкотистим басом пробубонів щось уві сні Лоял. Якийсь кінь тупнув копитом. Гюрін першим стояв на варті, обравши для цього кам’яний уступ трохи вище їхньої стоянки; незабаром він мав будити Ранда для заміни.

Ранд перекотився на інший бік і... завмер. У місячному сяйві він побачив постать Селін, яка схилилася над його саквами, пальці — на пряжках. Її біла сукня наче увібрала в себе місячне світло.

— Ви щось хотіли?

Вона шарпнулася й обернулася до нього:

— Ви... ви налякали мене.

Ранд підвівся, відкинувши ковдру, і, загорнувшись у плащ, попрямував до неї. Він був упевнений, що поклав торби біля себе, коли влягався спати; він завжди так чинив. Узяв торби з її рук. Всі пряжки були застебнуті, навіть на тому боці, де лежало трикляте знамено. Як може від нього залежати моє життя? Якщо хтось його побачить і зрозуміє, що це таке, мене через нього вб’ють. Він глянув на неї з підозрою.

Селін, завмерши, стояла й дивилася на Ранда. В її темних очах відбивалося місячне світло.

— Мені спало на думку, — промовила вона, — що я вже тривалий час не перевдягалася. Я могла би хоч почистити свою сукню, якби мала хоч щось накинути на себе, то й подумала взяти на якийсь час одну з ваших сорочок.

Ранд кивнув, відчувши полегшення. Йому особисто її сукня здавалася такою ж чистою, як того дня, коли він уперше її побачив, проте він знав, що якби Еґвейн знайшла у себе на сукні хоч найменшу плямку, вона б не заспокоїлась, доки її не відчистила.

— Звісно. — Він розстебнув об’ємисте відділення, в яке склав усе, крім знамена, і витяг одну зі своїх білих шовкових сорочок.

— Дякую.

Вона заклала руки собі за спину. Там ґудзики, здогадався він.

Із широко розплющеними очима він поспіхом відвернувся від неї.

— Якби ви могли допомогти мені з цим, було би значно простіше.

Ранд відкашлявся:

— Так робити не годиться! Адже ми з вами не заручені, і не... — Облиш навіть думати про це! Ти ніколи не зможеш ні з ким побратися. — Це було б непристойно.

Вона тихо розсміялась, і він відчув, як йому морозом сипонуло за спиною, так наче вона провела пальцем йому по хребцях. Він старався не чути, як шелестить тканина у нього за спиною. За мить промовив:

— Е-е-е... завтра... завтра ми вирушимо до Кайрена.

— А як же Ріг Валіра?

— Може, ми помилялися. Може, вони взагалі тут не проходитимуть. Гюрін каже, що через Кинджал Родичевбивці існує безліч перевалів. Якщо вони візьмуть лише трохи західніше, їм узагалі не доведеться йти через гори.

— Але ж слід, яким ми йшли, привів сюди. Вони тут з’являться. Ріг буде тут. Ви можете переламати хід подій!

— Це ви так кажете, але ж ми не знаємо... — Він повернувся до неї, і слова застрягли йому в горлі. Вона перекинула сукню через руку, а на себе вдягла його сорочку, що висіла на ній надто бахмато. Це була доволі довга сорочка для їзди верхи, пошита на його зріст, але й Селін як на жінку була високою. Поділ сорочки доходив їй десь до середини стегна. Не те щоб Ранду ніколи раніше не доводилося бачити оголених ніг у дівчат — в Емондовому Лузі дівчата завжди підбирали й підтикали спідниці, коли переходили вбрід ставки в Заплавному лісі. Але вони припиняли так робити задовго до того, як дорослішали настільки, що заплітали волосся в косу, а до того ж тепер це відбувалося в темряві. У місячному сяйві її шкіра наче світилася.

— Чого ви не знаєте, Ранде?

Звук її голосу наче повернув йому здатність рухатися. Голосно кашлянувши, він поспіхом розвернувся до неї спиною.

— Е-е-е... я думав... е-е... тобто я...

— Подумайте про славу, Ранде. — Він відчув її руку у себе на спині й ледь не зганьбив себе, пискнувши вголос. — Подумайте про славу, яка чекає на того, хто знайде Ріг Валіра. Як я пишатимуся, коли стоятиму поряд із тим, хто тримає в руках Ріг. Ви навіть уявити собі не можете, на які висоти ми підіймемося разом, ви і я. Маючи Ріг Валіра у своїх руках, ви можете стати королем. Ви можете стати ще одним Артуром Яструбине Крило. Ви...

— Лорде Ранде! — До табору примчав захеканий Гюрін. — Мілорде, вони... — Він різко зупинився, видавши якесь булькання, а відтак утупився в землю, і так і залишився стояти, заламуючи руки. — Перепрошую, міледі... Я не хотів... Я... Вибачте.

Підвівся і Лоял, з нього зісковзнули ковдра і плащ.

— Що сталося? Вже моя черга? — Він побачив Ранда і Селін, і навіть в тьмяному місячному світлі видно було, як у нього вибалушилися очі.

Ранд почув, як зітхнула у нього за спиною Селін. Він ступив крок уперед, відступаючи від неї, але так на неї і не поглянувши.

— Що там таке, Гюріне? — Він намагався говорити стримано; на кого він розлютився — на Гюріна, на себе самого, а, може, на Селін? Нема сенсу на неї лютитися. — Ти щось помітив, Гюріне?

Нюхач заговорив, не підводячи очей:

— Багаття, мілорде, внизу, серед пагорбів. Спочатку я його не побачив. Вони розклали невеличке вогнище, і заховали його, але ж ховали вони від тих, хто йде за ними, а не від тих, котрі йдуть попереду, та ще й дивляться згори. До нього десь дві милі, лорде Ранде. І точно не більше трьох.

— Фейн, — сказав Ранд. — Інґтар не таївся би від тих, хто може бути позаду нього. Це має бути Фейн. — Раптом він зрозумів, що не знає, як тепер бути. Вони чигали на Фейна, але тепер, коли він був лише за милю чи дві від них, Ранд відчував невпевненість. — Вранці... вранці ми підемо за ними. Коли Інґтар та решта наших наздоженуть, ми зможемо привести загін просто до Фейна.

— Отже, — промовила Селін, — ви дозволите цьому Інґтару здобути Ріг. І славу.

— Мене не цікавить... — Не подумавши, він повернувся і побачив, як вона стоїть, і тільки ноги срібляться у місячному сяйві, стоїть, не звертаючи уваги, на те, що вони оголені, стоїть так невимушено, наче вона тут сама. Наче ми тут самі, промайнула думка. Їй потрібен чоловік, котрий знайде Ріг. — Ми втрьох не можемо відібрати його у викрадачів. А в Інґтара — двадцять воїнів.

— Ви навіть не знаєте, чи справді не зможете його взяти. Які сили має цей Фейн під своєю рукою? Цього ви теж не знаєте. — Вона говорила спокійно, але наполегливо. — Ви навіть не знаєте, чи ті люди, що стали табором там, унизу, мають Ріг. Дізнатися можна лише в один спосіб: піти туди й подивитися. Візьміть із собою алантіна; його плем’я має гострі очі, навіть у місячному світлі. І йому вистачить сили нести скриньку з Рогом, якщо ви вирішите все правильно.

Вона має рацію. Ти не знаєш напевне, що це Фейн. Не найкращий варіант пустити Гюріна хибним слідом, а коли з’являться справжні Друзі Морока, постати перед ними посеред рівнини, як на долоні.

— Я піду сам, — сказав він. — Гюрін і Лоял залишаться охороняти вас.

Сміючись, Селін пішла до нього так граційно, що здавалося, наче вона рухається в танці. Вона глянула на нього зблизька, і її обличчя, на яке місячні тіні накинули серпанок загадковості, стало ще прекраснішим.

— Я не дам себе скривдити, доки ви повернетесь мене захищати. Візьміть із собою алантіна.

— Вона діло каже, Ранде, — сказав Лоял, зводячись на ноги. — Я краще бачу при місяці, ніж ти. Якщо я буду з тобою, нам не доведеться підкрадатися близько, аби все роздивитися.

— Дуже добре. — Ранд ступив крок до свого меча, підхопив його та причепив на пояс. Лук та сагайдак він вирішив не брати: в темряві від лука небагато користі, і взагалі він збирався подивитися, а не воювати. — Гюріне, покажи мені це вогнище.

Разом із нюхачем він видерся схилом до скелі, що гігантським кам’яним пальцем стирчала з гори. Далеке вогнище виднілося крихітною цяточкою, і він не одразу побачив, куди показує Гюрін. Хай хто його розклав, він не хотів, аби його помітили. Ранд зафіксував напрямок у пам’яті.

Доки вони поверталися до табору, Ранд уже осідлав і Гнідана, і власного коня. Усівся в сідло, і нараз Селін піймала його руку.

— Пам’ятайте про славу, — стиха промовила вона. — Пам’ятайте.

Його сорочка вже не виглядала аж такою завеликою, як було раніше, шовк наче обліпив її тіло.

Він перевів дух і забрав руку.

— Гюріне, охороняй її, наче власну душу. Лояле!

Він тихенько торкнув Гнідана під боки. Велетенський кінь оґіра важко тупотів позаду.

Вони не намагалися рухатися швидко. Ніч вкутала схили гір, і місячні тіні не дозволяли гнати коней упевнено. Ранд більше не бачив вогнища — зрозуміло, що з цього рівня воно було краще приховане від стороннього ока, — але він добре запам’ятав його координати. Для того, хто вчився полювати в лабіринтах Заплавного лісу, що в Межиріччі, знайти багаття буде неважко. А що потім? Перед його очима леліло обличчя Селін. Як я пишатимуся, коли стоятиму поряд з тим, хто тримає в руках Ріг.

— Лояле, — раптом промовив він, намагаючись відкинути зайві думки, — що це за алантін, яким вона тебе кличе?

— Це старою мовою, Ранде. — Кінь оґіра ступав нетвердо, проте Лоял скеровував його так упевнено, наче вони їхали вдень. — Це означає «брат», і це скорочення від «тіа авенде алантін». Брат деревам. Деревний брат. Це дуже офіційне звернення, проте я чув, що кайренці дуже полюбляють подібні формальності. Принаймні аристократичні Доми. Простий народ, з яким я спілкувався, взагалі не вдавався до формальностей.

Ранд спохмурнів. Навряд чи у церемонному аристократичному Домі Кайрена пастух буде бажаним гостем. Світло, Мет правий щодо мене. Я схибнутий, і макітра моя пустопорожня. Але якби я міг одружитися...

Він хотів вибавитися від думок, і, перш ніж встигнув це усвідомити, порожнеча виникла всередині нього, й думки одразу ж подаленіли, наче належали комусь іншому. Саїдін сяяла всередині нього, вабила його. Він заскреготів зубами і спробував її ігнорувати: з таким же успіхом можна було би ігнорувати розжарену вуглину просто у себе в голові, та принаймні він міг утримувати її на відстані. Заледве. Він майже спромігся вийти з порожнечі, але ж десь у цій ночі були Друзі Морока, та ще й дуже близько. А ще траллоки. Він потребував цього ніщо, потребував цього тривожного спокою порожнечі. Я не мушу її торкатися. Не мушу.

Трохи згодом він натягнув повіддя і зупинив Гнідана. Вони стояли біля підніжжя пагорбів, і крислаті дерева на його схилах здавалися в нічній темряві чорними купами.

— Гадаю, ми вже близько, — тихо сказав він. — Далі нам краще піти пішки.

Він зісковзнув із сідла і прив’язав повіддя коня до гілки.

— З тобою все гаразд? — прошепотів Лоял, злізаючи з коня. — У тебе дивний голос.

— Я в порядку. — Він і сам відчув, який напружений у нього голос. Наче натягнута струна. Саїдін вабила його. Ні! — Обережно. Я не знаю точно, як далеко до них, але їхнє вогнище має бути просто попереду. Гадаю, на верхівці пагорба.

Оґір кивнув.

Ранд повільно, криючись, переходив від дерева до дерева, пильнуючи кожний крок і притримуючи меч, аби той не стукнув, бува, об стовбур. Добре, що тут не було підліска. Лоял сунув за ним, наче велика тінь; у темряві Ранд бачив лише його абриси. Нічого не було видно — лише темрява, посмугована місячними тінями.

Зненацька випадковий місячний промінь інакше висвітив тіні попереду, і Ранд закам’янів, поклавши долоню на шорсткий стовбур груболиста. Туманні купини на землі перетворилися на людей під ковдрами і на більші горбки, на певній віддалі від них. Сплячі траллоки. Багаття вони вже загасили. Ще один місячний промінь пробився крізь гілля, і посередині між купками людей і траллоків щось зблиснуло золотом і сріблом. Місячне світло засяяло яскравіше, і на мить Ранд ясно роздивився, що перед ним. Поряд із золотим та срібним мерехтінням чорніла постать ще однієї людини, але не до неї прикипів очима Ранд. Скринька. Ріг. І ще щось на вікові скриньки — червона цятка, що зблиснула гостро під місячним променем. Кинджал! Навіщо це Фейн поклав?..

Ранду на рот лягла величезна долоня Лояла, закривши заразом і майже все обличчя. Він розвернувся і запитально поглянув на оґіра. Той тицьнув праворуч, повільно, так наче рух міг привернути увагу.

Спершу Ранд не міг нічого побачити, а тоді розгледів, як кроків за десять ворухнулася тінь. Висока, громіздка, з хоботом. Ранду перехопило подих. Траллок. Він підняв хобот, наче принюхуючись. Деякі з них можуть брати слід нюхом.

На мить порожнеча здригнулася. В тій частині табору, де були Друзі Морока, хтось поворухнувся, і траллок розвернувся туди.

Ранд завмер, чекаючи, доки спокій порожнечі знову огорне його. Його рука покоїлася на руків’ї меча, але він не думав про меч. Порожнеча заполонила все. Що сталося, те сталося. Він незмигно спостерігав за траллоком.

Ще якийсь час тінь із хоботом прислухалася, чи в таборі все спокійно, а відтак вляглася під сусіднє дерево. Майже одразу ж пролунало низьке хропіння, так наче хтось рвав пупку тканину.

Лоял наблизив рота до Рандового вуха.

— Він заснув, — прошепотів він, наче не вірячи цьому.

Ранд кивнув. Тем казав йому, що траллоки за вдачею ледачі й будь-який наказ, крім наказу вбивати, виконують спроквола. Він знову повернувся обличчям до табору.

Там панували тиша та спокій. Скриньку більше не осявав місячний промінь, та тепер Ранд знав, під якою з чорних тіней вона ховається. Бачив її внутрішнім зором, бачив, як вона плаває за межами порожнечі, як виблискує золотом та срібною чеканкою у сяйві саїдін. Ріг Валіра та кинджал, необхідний Мету, були зовсім поруч, варто лише руку простягнути. Подумки поряд зі скринькою він бачив і обличчя Селін. Вранці вони зможуть піти за зграєю Фейна, дочекавшись, доки до них доєднається Інґтар. Якщо Інґтар прийде, якщо він і досі йде цим слідом без нюхача. Ні, кращого шансу у нього не буде. Ось воно все — достатньо руку простягнути. Селін чекає на схилі гори.

Знаком покликавши Лояла за собою, Ранд ліг ницьма і поповз до скриньки. Він почув, як приглушено охнув оґір, але хлопець уже не відволікався більше ні на що, крім неясної тіні попереду.

Праворуч і ліворуч від нього лежали Друзі Морока і траллоки, та він пам’ятав, як одного разу Тем підібрався до оленя так близько, що поклав тому руку на бік, і тільки тоді тварина метнулася в сторону; він старався робити все так, як навчився від Тема. Божевілля! Думка була далекою, розпливчастою. Це божевілля! Ти... втрачаєш... розум! Неясні думки. Думки, що належать комусь іншому.

Повільно, нечутно доповз він вужем до тієї особливої тіні та простягнув до неї руку. Рука торкнулася хитромудрих візерунків на золотих стінках. Так, це скринька, всередині якої лежить Ріг Валіра. Рука торкнулася ще чогось, уже на вікові. Кинджал, без піхов. В темряві його зіниці розширились. Пам’ятаючи, що сталося з Метом через цей кинджал, він відсмикнув руку, і порожнеча гойднулася, відчувши його сум’яття.

Чоловік, що самотньо спав біля скриньки, не далі ніж за два кроки, — інші розташувалися аж за кілька спанів — застогнав уві сні, завовтузився у своїй ковдрі. Ранд пустив усі думки та страхи за течією порожнечі. Пробурмотівши щось тривожно, чоловік затихнув.

Ранд знову посунув руку до кинджала, але його не торкнувся. Кинджал не одразу зашкодив Метові. Принаймні сильно не зашкодив. Одним стрімким рухом він підхопив зброю і, заткнувши за пояс, відсмикнув руку, намагаючись якомога менше торкатися його голою рукою. Може, так кинджал йому не зашкодить, а Мет без нього помре. Він відчував його, наче це був тягар, що пригинав його до землі, гнітив його. Але в порожнечі навіть відчуття були далекими, і незабаром він уже не сприймав кинджал як щось незвичне.

Хіба що на мить юнак завагався, дивлячись на скриньку, оповиту тінями. Ріг мав бути всередині, проте він не знав, як відкрити її, і не міг підняти її самотужки. Ранд озирнувся на Лояла і побачив, що оґір припав до землі неподалік від нього, а його величезна голова вертілася, наче на шарнірах — від сплячих Друзів Морока до сплячих траллоків. Навіть у темряві видно було, що очі Лояла стали великими та круглими як ніколи; у місячному сяйві вони виблискували, наче чайні блюдечка. Ранд простягнув руку до Лояла і торкнувся його.

Оґір сіпнувся й безгучно охнув. Ранд, приклавши палець до вуст, поклав руку Лояла на скриньку і мімікою попросив її підняти. Якийсь час — вночі, в оточенні Друзів Морока і траллоків, ця мить здалася вічністю, але вона не могла тягнутися довше кількох ударів серця — Лоял не рухався. Потім повільно він охопив золоту скриньку руками і, притискаючи її до грудей, підвівся. На позір могло здатися, що вона для нього не важча за пір’їнку.

Так само сторожко, як він заходив до табору, а може, ще скрадливіше, Ранд рушив назад, ступаючи вслід за Лоялом, який ніс скриньку. Тримаючи обидвома руками меч, він стежив очима за міцно сплячими Друзями Морока, за неясними громаддями траллоків. Чим далі Ранд і Лоял відходили, тим глибше всі ці затінені обриси поринали у темряву. Ми майже вибралися. Ми це зробили!

Чоловік, котрий спав поруч зі скринькою, раптом рвучко сів, видавши здавлений виск, а тоді стрибком звівся на ноги:

— Вона щезла! Прокидайтеся, покидьки ви такі! Вона ще-е-езла! — Голос Фейна Ранд упізнав навіть посеред порожнечі. По всьому табору схоплювалися на ноги Друзі Морока та траллоки, галасували, намагаючись дізнатися, що відбувається, рикаючи та рохкаючи. Фейн уже не кричав, а вив:

— Я знаю, це ти, аль’Торе! Ти ховаєшся від мене, але я знаю, що ти тут! Знайдіть його! Знайдіть! Аль’То-о-о-ре!

Люди й траллоки пирснули врізнобіч.

Ранд продовжував рухатися вперед, загорнутий у порожнечу. Саїдін, про яку він майже забув у таборі, пульсувала у ньому.

— Він не може нас бачити, — тихо прошепотів Лоял. — Нам тільки дістатися коней, і...

З темряви на них вискочив траллок. Там, де мали бути рот і ніс, на майже людському обличчі видавався жахливий хижий дзьоб, а меч, схожий на косу, вже зі свистом розсікав повітря.

Ранд не роздумував жодної миті. Він був одним цілим зі своїм лезом. «Кіт танцює на стіні». Траллок скрикнув, падаючи, а тоді ще раз, конаючи.

— Біжи, Лояле! — наказав Ранд. Саїдін вабила його. — Біжи!

Він лише неясно бачив, як Лоял перейшов на незграбний галоп; з темряви вигулькнув ще один траллок з кабанячим писком та іклом, здійнявши зубчасту сокиру. Ранд плавно ковзнув між траллоком та оґіром: Лоял мусить винести звідси Ріг. На голову вищий за Ранда і вдвічі кремезніший, траллок з гарчанням кинувся на нього. «Придворна дама розкриває віяло». Цього разу траллок навіть не пискнув. Ранд знову посунув за Лоялом, вдивляючись у ніч. Саїдін співала йому, співала так солодко. Сила може всіх їх спалити, може спопелити і Фейна, і його поплічників. Ні!

Ще два траллоки: вовк та баран, блискучі ікла та закручені роги. «Ящірка в кущі глоду». Він легко підвівся з одного коліна, коли й другий нападник впав, ледь не зачепивши йому плече рогами. Саїдін своєю піснею солодко спокушала його, обплутувала тисячею шовкових ниток. Спалити їх усіх Силою. Ні. Ні! Краще вмерти. Якщо я помру, з цим буде покінчено.

З темряви проступила купка траллоків — вони невпевнено озиралися, принюхуючись. Троє... четверо. Раптом один показав на Ранда й завив, решта підхопили виття й метнулися до нього.

— Хай із цим буде покінчено! — вигукнув Ранд, стрибком кидаючись їм назустріч.

На мить вони завмерли від подиву, а тоді, спраглі крові, радісно кинулися вперед із гортанними вигуками, розмахуючи мечами та сокирами. Ранд танцював між ними під пісню саїдін. «Колібрі цілує медвяну троянду». Яка ж приваблива вона, ця пісня, що сповнює його! «Кіт на гарячому піску». Меч був наче живий у його руках, такий живий, яким ще ніколи не був, і Ранд бився так, наче лезо з клеймом чаплі могло не підпустити до нього саїдін. «Чапля розправляє крила».

Ранд дивився на нерухомі тіла довкола себе.

— Краще вмерти, — пробурмотів він.

Він звів очі, подивився назад, на пагорб з табором. Там був Фейн, Друзі Морока і решта траллоків. Надто багато, аби битися з ними. Надто багато, аби зустрітися з ними в бою і вижити. Він ступив крок у цьому напрямку. І ще один.

— Ранде, ходімо! — наполегливий оклик Лояла пробився крізь порожнечу, хоча той і не кричав, а шепотів майже нечутно. — Заради життя, заради Світла, Ранде, ходімо!

Ранд неспішно нахилився, щоби обтерти лезо меча об куртку одного з траллоків. Тоді виваженим і точним рухом, наче це було тренування і за ним спостерігав Лан, вклав меч у піхви.

— Ранде!

Так, ніби й ніколи не чув про поспіх, Ранд наблизився до Лояла, який уже був біля коней. Оґір прив’язував золоту скриньку собі на сідло шнурками від саков. Плащ він підклав під скриньку, аби врівноважити її на заокругленому сідлі.

Саїдін не співала більше. Нудотне сяйво було тут, мерехтіло, аж вивертався шлунок, але трималось оддалік, наче він насправді відбив і його атаку. Спантеличений Ранд відпустив порожнечу.

— Гадаю, я божеволію, — промовив він.

Усвідомивши раптом, де вони знаходяться, Ранд кинув погляд туди, звідки вони прийшли. Звідусюди лунали крики та завивання. Отже, шукають, а не женуться. Поки що. Він заскочив на спину Гнідану.

— Інколи я й половини не розумію з того, що ти кажеш, — озвався Лоял. — Якщо тобі треба божеволіти, чи не можеш ти принаймні зачекати, доки ми повернемося до леді Селін та Гюріна?

— Як ти збираєшся скакати зі скринькою на сідлі?

— Я бігтиму!

Оґір підкріпив свої слова, припустивши швидкою риссю і ведучи за собою коня. Ранд поскакав за ним.

Лоял не відставав від свого коня, що йшов риссю. Ранд не сумнівався, що оґіра надовго не вистачить, але ноги Лояла не знали втоми. Ранд зрозумів, що слова Лояла, ніби він одного разу обігнав коня, могли бути не вихвалянням, а щирою правдою. На бігу Лоял раз у раз озирався, але вигуки Друзів Морока та виття траллоків затихали вдалині.

Навіть коли місцевість почала помітно забирати вгору, Лоял не стишив свого бігу, і на місце їхньої стоянки високо на гірському схилі він прибіг, лише трохи засапавшись.

— Він у вас! — У голосі Селін пролунав тріумф, коли її погляд упав на пишно прикрашену візерунками скриньку, приторочену до Лоялового сідла. На ній знову була її сукня, і була вона такою білою, наче нова. — Я знала, що ви зробите правильний вибір. Можна... мені подивитися?

— Багато їх женеться за вами, мілорде? — тривожно запитав Гюрін. Він дивився на скриньку з благоговінням, але тепер погляд його ковзнув у нічну темряву біля підніжжя гори. — Якщо вони мчать сюди, нам треба швидко забиратися звідси.

— Навряд чи вони женуться за нами. Подивись зі скелі, чи не побачиш чогось. — Ранд зіскочив із сідла, а Гюрін поспішив до скельного виступу. — Селін, я не знаю, як відчиняється скринька. А ти, Лояле?

Оґір похитав головою.

— Дозвольте мені спробувати... — Навіть для такої гінкої жінки, як Селін, Лоялове сідло було зависоким. Вона потягнулася вгору, аби хоч торкнутися вишуканих візерунків на скриньці, пробігтися по них пальцями, натиснути на них. Пролунало клацання, і вона відкинула віко скриньки.

Коли ж Селін зіп’ялася навшпиньки, аби запхати руку всередину, Ранд просунув руку поверх її плеча й витяг Ріг Валіра. Одного разу він уже бачив його, але ніколи не торкався. Хоч і був Ріг вишуканої роботи, він не справляв враження речі дуже древньої чи могутньої. Закручений золотий ріг, що мерехтів у тьмяному світлі, навколо розтруба — інкрустований сріблом напис. Ранд торкнувся пальцем незнайомих літер. Здавалося, що літери всотують місячне сяйво.

— «Тіа мі авен Морідін ісайнде вадін», — сказала Селін. — «Могила не перешкода для поклику мого». Ви станете величним, величнішим за Артура Яструбине Крило.

— Я відвезу його у Шайнар, лорду Аґельмару. Слід було би відправитися до Тар Балона, але я більше не матиму справи з Айз Седай. Хай Аґельмар або Інґтар доправлять його їм. Він повернув Ріг назад, до скриньки; наостанок той ще раз зблиснув під місячним світлом, так що очей не відірвати.

— Це божевілля! — вигукнула Селін.

Це слово змусило Ранда здригнутися:

— Божевілля чи ні, але саме так я вчиню. Я казав вам, Селін, що велич мене не цікавить. Коли я здобував Ріг, мені здалося, що це не так. На короткий час я наче запрагнув речей, які... — Світло, вона така прекрасна. Еґвейн. Селін. Я не вартий жодної з них... — Наче щось запанувало наді мною. — Саїдін прийшла по мене, та я відбив її своїм мечем. Чи, може, це теж божевільна думка? — Він глибоко зітхнув. — Шайнар — ось місце для Рога Валіра. А якщо ні, лорд Аґельмар знатиме, що з ним робити.

Схилом гори до них спустився Гюрін:

— Вогнище знову там, де було, лорде Ранде, і тепер воно значно більше. А ще мені здається, ніби я чув крики. Але лементують унизу, між пагорбами. Навряд чи вони попруться сюди, у гори.

— Ви не так зрозуміли мене, Ранде, — мовила Селін. — Ви не можете наразі повернутися до Шайнару. Відтепер ви на гачку. Ці Друзі Морока не заберуться геть лише тому, що ви забрали у них Ріг. Навпаки. Якщо ви не знаєте будь-якого способу вбити їх усіх, вони полюватимуть на вас, як ото досі ви полювали на них.

— Ні! — Лоял і Гюрін здивувалися гарячковості Ранда. Він знизив тон: — Не знаю я способу вбити їх усіх. Як на мене, хай собі живуть хоч вічно.

Довге волосся Селін сколихнулося хвилею, коли вона похитала головою.

— В такому разі ви не можете рухатися назад, лише вперед. За безпечні стіни Кайрена ви доберетеся раніше, ніж повернетесь у Шайнар. Невже думка про ще кілька днів у моєму товаристві видається вам такою неприйнятною?

Ранд утупився в скриньку. Звісно, товариство Селін не могло бути надокучливим для нього, але біля неї він постійно думав про те, чого не міг собі дозволити. З іншого боку, поскакати назад, на північ, означало би ризикувати натрапити на Фейна та його зграю. Фейн ніколи не відступиться, тут Селін мала рацію. Інґтар також ніколи не відступиться. Якщо Інґтар продовжуватиме рухатися на південь, а Ранд не бачив, що могло б спонукати того звернути, він раніше чи пізніше прибуде у Кайрен.

— Хай буде Кайрен, — погодився він. — Ви покажете мені місто, в якому мешкаєте, Селін. Я ще ніколи не бував у Кайрені. — Він потягнувся, щоби зачинити скриньку.

— Ви більше нічого не забрали у Друзів Морока? — поцікавилися вона. — Раніше ви згадували про якийсь кинджал.

Як я міг забути? Він залишив скриньку відкритою і витяг кинджал з-за пояса. Оголене лезо вигиналося, наче баранячий ріг, а за гарду слугували золоті змії. Рубін, вправлений у руків’я, завбільшки як ніготь великого пальця, хижим оком мигнув крізь темряву. В руці цей пишно прикрашений кинджал відчувався звичайнісіньким ножем, хоч Ранд і знав, яке жахливе прокляття він несе на собі.

— Обережно, — застерегла Селін. — Не поріжтеся.

Ранд відчув, як його пройняв дрож. Якщо просто тримати цю річ біля себе було небезпечно, він і думати не хотів, що станеться, якщо поранитися цією штуковиною.

— Він із Шадар Лоґота, — пояснив він іншим. — Цей ніж знівечить душу будь-кого, хто довго триматиме його при собі, отруїть його до самої кості тим самим прокляттям, що лежить на усьому Шадар Лоґоті. Якщо Айз Седай не зцілять таку людину, вона рано чи пізно помре.

— То ось у чому причина Метової недуги, — задумливо проказав Лоял. — Цього я не підозрював.

Витираючи власні руки об куртку, Гюрін не відривав очей від кинджала в Рандових руках. Виглядав нюхач не дуже щасливим.

— Жоден із нас не повинен торкатися його, крім хіба крайньої потреби, — продовжував Ранд. — Я знайду спосіб його перевозити...

— Він небезпечний, — мовила Селін, дивлячись на кинджал примруженими очима, так наче змії на гарді були живими та отруйними. — Викиньте його. Залиште тут, зарийте, якщо хочете, щоби він не потрапив комусь до рук, але позбавтеся його.

— Він потрібний Мету, — твердо відказав Ранд.

— Він надто небезпечний. Ви самі це сказали.

— Він йому потрібний. Прест... Одна з Айз Седай сказала, що Мет помре, якщо не застосувати для його зцілення цей кинджал. — Він усе ще пов’язаний з Айз Седай, але це лезо переріже мотузочки. Поки я не позбавлюся цього кинджала і Рога теж, вони триматимуть і мене на своїх мотузочках, проте я не танцюватиму, як їм заманеться, хай хоч як вони не намагалися би за них смикати.

Він поклав кинджал у скриньку, всередину вигину Рога — там саме знайшлося для цього місце, і закрив віко. Вона з гучним клацанням замкнулася.

— Скринька захистить нас від нього. — Він міг лише сподіватися, що так і буде. Лан казав, що найбільш упевнено треба говорити тоді, коли ти у цьому найменш упевнений.

— Скринька, безсумнівно, захистить нас, — проказала Селін напружено. — А тепер я маю намір доспати ту годинку чи дві, що залишилися до ранку.

Ранд похитав головою:

— Погоня надто близько. Інколи Фейн має здатність визначати, де я знаходжуся.

— Вдайтеся до Єднання, якщо боїтеся, — порадила Селін.

— Коли настане ранок, я хочу бути якомога далі від цих Друзів Морока. Я осідлаю вашу кобилу.

— Упертюх! — кинула вона роздратовано, але коли Ранд поглянув на неї, вона посміхалася, і посмішка її, як і зазвичай, не торкалася її темних очей. — Вперті чоловіки найкращі, проте...

Вона замовкла, і це його стурбувало. Жінки, схоже, часто схильні недоговорювати, і навіть його небагатий досвід підказував, що саме з того, чого вони не договорили, заварюються найбільші халепи. Вона мовчки спостерігала, як він кладе сідло на спину її білої кобили, як нахиляється підтягнути попруги.

— Усіх сюди, негайно! — рикнув Фейн.

Траллок із цап’ячою мордою позадкував від нього. Багаття, що тепер високо здіймалося від підкинутих дров, відкидало на вершину пагорба мерехтливі тіні. Друзі Морока збилися в купу неподалік вогню, страхаючись залишатися в темряві з тими траллоками, що там гасали.

— Зібрати усіх, хто ще живий, а якщо хто надумає втекти, хай знають, що з ними буде те саме, що з оцим. — Він вказав на першого траллока, котрий прибіг до нього зі звісткою, що аль’Тора ніде нема. Той і досі гриз землю, просочену його власного кров’ю, а копита, що судомно посмикувалися, продерли в землі борозни.

— Пішов! — прошипів Фейн, і козломордий траллок помчав у ніч.

Кинувши зневажливий погляд на людисьок, — вони ще можуть для дечого згодитися, — Фейн відвернувся і подивився в темряву, в напрямку Кинджала Родичевбивці. Десь там, у горах, був аль’Тор. З Рогом. Ця думка змусила його голосно заскрипіти зубами. Він не знав точно, де той знаходився, проте щось поривало його до тих гір. До аль’Тора. Це був один із... дарів... Морока, що залишився з ним. Він майже ніколи про це не думав, намагався не думати, доки раптом, після того, як Ріг зник — Зник! — аль’Тор з’явився в його голові знову, ваблячи його, як шматок м’яса вабить пса, що конає з голоду.

— Я більше не пес. Не пес! — Він чув, як неспокійно завовтузилися біля вогнища його супутники, але не звертав на них жодної уваги. — Ти заплатиш за те, що зробили зі мною, аль’Торе! Увесь світ заплатить! — Ніч прорізав хрипкий божевільний сміх. — Світ заплатить!