Велике полювання

Розділ 13 Від Каменя до Каменя

Перші промені ранкового сонця розбудили Ранда, і він не міг уторопати, чи не сон, бува, бачить. Він повільно сів, озираючись навкруги. Змінилося все чи майже все. Сонце і небосхил залишались такими, які він і очікував побачити, хіба що прибляклі. І на небі жодної хмаринки. Лоял і Гюрін так і лежали обіч нього, загорнувшись у плащі, і спали, а за крок від них стояли їхні стриножені коні, але всі решта зникли. Солдати, коні, його друзі — все і вся щезло.

Та й сама улоговина змінилася, і тепер вони були посередині неї, а не скраю. Біля голови Ранда вивищувався циліндр з сірого каменю у добрі три спани заввишки й десь із крок завширшки, помережаний сотнями, а може, і тисячами глибоко висічених малюнків, позначок, написів незнайомою йому мовою. Дно долини вимощували білі кам’яні плити, рівні, наче підлога, і відполіровані до блиску. Широкі й високі сходинки, викладені з різноколірного каменю, концентричними колами підіймались до гребеня улоговини. А з-понад гребеня визирали дерева, чорні та покручені, наче по них пройшовся вогняний смерч. Все здавалося блідішим, як зазвичай, а сонце — приглушенішим, так наче заслане маревом. Проте ніякого марева не було. Лише вони троє та їхні коні здавалися достатньо реальними. Але коли Ранд торкнувся каменя під собою, той теж виявився доволі твердим.

Простягнувши руку, він потермосив Лояла, а тоді Гюріна:

— Прокидайтеся! Прокидайтеся і скажіть мені, що я сплю. Ну ж бо, прокиньтеся!

— Що, вже ранок? — озвався Лоял, всідаючись, за мить він роззявив рота, а його і без того великі округлі очі стали ще більшими і круглішими.

Гюрін смикнувся і прокинувся, а тоді зірвався на ноги і, підскакуючи, наче блоха на розпеченому камені, закрутився на місці, роззираючись навсебіч:

— Де ми? Що сталося? Куди всі поділися? Де ми, лорде Ранде? — Він упав на коліна, заламуючи руки, а погляд його й надалі метався. — Що сталося?

— Не знаю, — помовчавши, проказав Ранд. — Я сподівався, що це мені сниться, але... Може, це й насправді сновиддя.

Йому вже доводилося бачити сни, які не були снами, і він не хотів ані бачити їх знову, ані згадувати про них. Хлопець обережно підвівся на ноги. Все залишилося таким, як і було.

— Навряд чи, — промовив Лоял. Він вивчав колону і видавався стурбованим. Його довгі брови опустилися йому до щік, обвисли й вуха з китичками. — Гадаю, це той камінь, біля якого ми полягали спати вчора ввечері. Мабуть, тепер я знаю, що це таке. — Це вперше його не втішив той факт, що він щось знає.

— Це... Ні. Думка, що це може бути той самий камінь, здавалася ще божевільнішою, ніж те, що він бачив навколо себе, ніж відсутність Мета і Перрина, і шайнарців, ніж те, як змінився весь світ. Я гадав, що мені вдалося втекти, але це почалося знову, і тепер нема нічого божевільного. Хіба що я сам. Він поглянув на Лояла та на Гюріна. Вони не поводилися, наче божевільні; вони теж усе це бачили. Сходи привернули його увагу, він ще не розумів, чим саме. Різні кольори, сім кольорів — від блакитного до червоного. — По одному на кожну Аджу, — промовив він.

— Ні, лорде Ранде, — простогнав Гюрін. — Ні. Айз Седай не стали би цього робити! Не стали би! Я ходжу у Світлі.

— Ми всі ходимо у Світлі, Гюріне, — відказав Ранд. — Айз Седай не зроблять тобі нічого поганого. — Якщо ти не опинишся у них на шляху. А чи це не може бути якоюсь витівкою Морейн? — Лояле, ти сказав, ніби знаєш, що це за камінь. І що він таке?

— Я сказав, я гадаю, що знаю, Ранде. Я бачив одну стару книжку, від неї лишилося тільки кілька сторінок. Але на одній з них був малюнок цього каменя. Цього Каменя, — він промовив це так, що примудрився голосом підкреслити його важливість, — чи дуже на нього схожого. А під малюнком був підпис: «Від Каменя до Каменя біжать лінії „якби“, з’єднуючи Можливі світи».

— Що це має означати, Лояле? Я не бачу тут жодного сенсу.

Оґір сумно похитав величезною головою.

— Було лише кілька сторінок. Там іще йшлося, що Айз Седай в Епоху Легенд, ті, які вміли переміщатися, наймогутніші з них, могли користуватися цими Каменями. Там не було написано, як це робити, але з того, що я прочитав, у мене склалося враження, ніби вони подорожували за допомогою цих Каменів від одного світу до іншого. — Він подивився на обпалені дерева і швидко опустив очі, наче і думати не хотів про те, що там може бути за гребенем улоговини. — Але навіть якщо Айз Седай і могли ними користуватися, з нами немає Айз Седай, які могли би направляти Силу, тому я взагалі не розумію, як таке могло статися.

У Ранда аж морозом сипонуло за спиною. Айз Седай ними користувалися. В Епоху Легенд, коли Айз Седай ще були чоловіки. В пам’яті виник невиразний спогад, що коли він засинав, навколо нього зімкнулася порожнеча, сповнена неприємного мерехтіння. А ще він пригадав ту кімнату в селищі, і світло, до якого він дотягнувся, аби врятуватися. Якщо це була чоловіча половина Істинного Джерела... Ні, не може бути. Але якщо так і було? Світло, я роздумував, втікати мені чи залишатися. А воно увесь час було просто у моїй голові. Він не хотів про це думати.

— Можливі світи? Я не розумію, Лояле.

Оґір незграбно і нервово знизав плечима:

— Я теж не розумію, Ранде. Там далі було ще таке: «Якщо жінка піде ліворуч або праворуч, чи розділиться плин Часу? Чи плестиме тоді Колесо два Візерунки? Чи тисячу, для кожного її повороту? Чи стільки, скільки зірок у небі? Чи справжнім є лише один із них, а всі інші — лише тіні та віддзеркалення?» Бачиш, нічого зрозумілого. Купа питань, і більшість із них суперечать одне одному. Та й узагалі тексту там було обмаль. — Він знову почав розглядати колону, хоча помітно було, що волів би, аби вона раптом зникла. — Напевне існує дуже багато таких Каменів, розкиданих по усіх усюдах, чи існувало колись, але я ніколи не чув, щоби хтось натрапив хоча б на один із них. Не чув, щоби хтось знайшов хоч щось подібне.

— Мілорде Ранде? — Тепер, стоячи доволі міцно на ногах, Гюрін здавався спокійнішим, хоча нервово стискав свою куртку біля пояса обома руками, та й обличчя у нього було напружене. — Мілорде Ранде, але ж ви доправите нас назад, адже так? Назад, додому? Я маю жінку, мілорде, і дітей. Мелія не переживе, якщо я загину, а вона навіть не матиме мого тіла, аби повернути його в обійми матері. Вона довіку побиватиметься. Ви ж розумієте, мілорде, я не можу залишити її у невіданні. Ви доправите нас назад. А якщо я помру і ви не зможете віддати їй моє тіло, ви повідомите їй, що сталося, хай вона хоч знатиме, що і як.

Ранд відкрив було рота, щоби вкотре заперечити, що він не лорд, а тоді закрив, не сказавши ні слова. Навряд чи наразі був якийсь сенс сперечатися через таку дрібницю. Ти втягнув його в це. Він і хотів би заперечити, але знав, що це так і є, знав, що він може направляти, навіть якщо здається, ніби все це сталося само собою. Лоял сказав, що Айз Седай використовували Камені, а отже, застосовували Єдину Силу. Якщо Лоял так сказав, значить, так воно і є — оґір ніколи не казав того, чого не знав, — а поряд більше не було нікого, хто міг би вдатися до Сили. Ти його в це втягнув, ти повинен його і витягти. Мусиш спробувати.

— Я зроблю все, що зможу, Гюріне. — І, оскільки Гюрін був шайнарцем, Ранд додав: — Присягаюся своїм Домом і своєю честю. Домом і честю пастуха — а вони для мене не менш важливі, ніж для лорда.

Гюрін випустив з рук куртку. У нього в очах з’явилася впевненість. Він низько вклонився.

— Матиму за честь служити вам, мілорде.

Ранд відчув, як його накриває відчуття провини. Тепер він упевнений, що ти доправиш його додому, бо шайнарські лорди завжди дотримуються свого слова. І що ж ти збираєшся робити, «лорде» Ранде?

— Тільки без цих штучок, Гюріне. Жодних поклонів. Я не... — Раптом він зрозумів, що не може ще раз сказати цій людині, що він не лорд. Якщо нюхач знайшов у собі сили не впадати у відчай, то тільки завдяки вірі в те, що Ранд — лорд, і він не міг відібрати у нього цю надію. Не зараз. — Не треба поклонів, — ніяково повторив він.

— Як скажете, лорде Ранде. — Гюрін усміхався майже так само широко, як тоді, коли вони з Рандом познайомилися.

Ранд прокашлявся.

— Так. Отже, домовилися.

Обидва його супутники дивилися на нього: Лоял з цікавістю, Гюрін — з довірою, і обидва чекали, що він робитиме. Це я переніс їх сюди. Мабуть, я. Отже, я повинен повернути їх назад. А це означає...

Вдихнувши на повні груди, він пішов білими кам’яними плитами до циліндра, вкритого символами. Навколо кожного символу тіснилися дрібні рядочки невідомою йому мовою, дивні літери, що складалися у хвилясті лінії та закручувалися спіралями, які зненацька перетворювалися на лінії ламані, і знову на плавні криві. Принаймні це було не траллоцьке письмо. Знехотя поклав він руки на колону. Її кам’яна відполірована поверхня виглядала сухою, а от на дотик видалася навдивовижу слизькою, наче це був змащений метал. Ранд заплющив очі і викликав пломінь. Порожнеча з’явилася повільно, невпевнено. Він розумів, що це його власний страх стримує її, страх перед тим, що він намагається зробити. Він спалював свій страх на вогні, але натомість приходив новий. Я не можу це зробити. Не можу направляти Силу. Я не хочу. Світло, повинен бути інший шлях. Він рішуче відкинув усі думки. Відчував, як піт краплинами проступає на обличчі. Проте він непохитно продовжував розпочате, спалюючи свої страхи у щоразу більшому полум’ї. І порожнеча була там.

Його сутність плавала в порожнечі. Він побачив світло — саїдін — навіть із заплющеними очима, відчув його тепло, світло обіймало його, обіймало все, заповнювало все. І воно колихалося. Наче полум’я свічки, якщо дивитися на нього крізь проолієний папір. Проолієний прогірклою олією. Смердючою олією.

Він дотягнувся до нього, сам не знав як, але дотягнувся — це був порух, потяг до світла, до саїдін, — і... не вхопив нічого, так наче руки пройшли крізь воду. Це було схоже на замулений ставок, де на поверхні плавало брудне шумовиння, а під ним була чиста вода, але він не міг зачерпнути її. Знову й знову вода втікала тоненькими цівками крізь пальці, аж поки не зосталося навіть краплі — лише пляма обслизлого шумовиння, що обпікало шкіру.

Він відчайдушно намагався відтворити картинку улоговини, якою вона була, де Інґтар і солдати сплять біля своїх коней, де є Мет і Перрин, і де Камінь лежить так, що над землею виступає лише один його край. Він створював цю картинку за межами порожнечі, проте тримаючись за оболонку того ніщо, що його оточувало. Силкувався поєднати картинку зі світлом, злити їх воєдино — улоговину, якою вона була, а в ній себе, Лояла і Гюріна. Разом. Голова заболіла. Разом із Метом, і Перрином, і шайнарцями. В голові запекло. Разом!

Порожнеча розсипалася на тисячі гострих, наче бритва, уламків, чикрижачи його мозок. Здригаючись, він хитнувся назад, широко розплющивши очі. Долоні горіли від натискування на Камінь, руки та плечі звело болем; шлунок вивертало від відчуття бруду, а голова... Він спробував втишити своє дихання. Такого ще ніколи не траплялося. Коли порожнеча зникала, вона просто зникала, лускала, наче проколота бульбашка, зникала у мерехтінні. Але ніколи не розбивалася, наче скляна. Голова наче оніміла, наче біль від тисячі миттєвих порізів ще не дійшов. Але кожен поріз відчувався так реально, наче був зроблений ножем. Він торкнувся скроні і здивувався, побачивши, що на пальцях нема крові.

Гюрін усе ще стояв, спокійно спостерігаючи за ним. І в цю мить він виглядав навіть ще впевненішим. Лорд Ранд щось робить. Для цього й існують лорди. Вони захищають землю і народ своїми тілами та своїми життями, а коли щось іде не так, вони це виправляють і прослідковують, щоби справедливість та правосуддя взяли гору. Доки Ранд робитиме щось — що завгодно — Гюрін віритиме, що зрештою все піде на лад. Лорди завжди все виправляють.

Лоял дивився на Ранда по-іншому, трохи спантеличено. Але теж дивився. Ранд не знав, що той про все це думає.

— Варто було спробувати, — сказав їм Ранд. Відчуття прогірклої олії всередині голови — Світло, воно всередині мене! Не хочу мати це в собі! — потроху зникало, але його все ще піднуджувало. — Спробую ще за кілька хвилин.

Ранд міг тільки сподіватися, що голос його звучить упевнено. Не мав зеленого поняття, як працюють ці Камені і чи мають його спроби хоч якийсь шанс на успіх. Можливо, ними треба орудувати за певними правилами. Можливо, треба робити щось особливе. Світло, може, Камінь спрацьовує лише раз, а може... Він заборонив своїм думкам рухатися в цьому напрямку. Від таких думок добра не буде. Він мусить це зробити. Дивлячись на Лояла та Гюріна, він зрозумів нарешті, що мав на увазі Лан, кажучи про обов’язок, важчий за гору.

— Мілорде, я подумав... — Гюрін замовк, здавалося, він на якусь мить змішався. — Мілорде, можливо, якщо ми знайдемо Друзів Морока, ми зможемо змусити їх сказати нам, як повернутися до нашого світу.

— Я б запитав і Друга Морока, і самого Морока, якби сподівався отримати правдиву відповідь, — сказав Ранд. — Але крім нас, тут нікого нема. Тільки ми втрьох. — Тільки я. Я той, хто мусить це зробити.

— Ми можемо піти по їхньому сліду, мілорде. Якщо ми їх упіймаємо...

Ранд уперся поглядом у нюхача.

— Ти що, й досі можеш їх занюхати?

— Можу, мілорде. — Гюрін наморщив лоба. — Слід слабкий, бліденький, як і все тут, але я його відчуваю. Он там. — Він вказав на гребінь улоговини. — Я цього не розумію, мілорде, але... Минулого вечора я міг би присягнутися, що слід вів з улоговини назад, туди, де ми були. Так ось, він і тут на тому ж місці, але слабенький, як я сказав. Не старий, ні... лише слабкий... Не знаю, лорде Ранде, знаю тільки, що він тут.

Ранд замислився. Якщо Фейн і Друзі Морока тут — хай що це за місце, — вони можуть знати, як вибратися звідси. А ще вони мають Ріг, і кинджал теж. Мет мусить отримати цей кинджал назад. Йому потрібно знайти їх хоча б через це одне. Але на його остаточний рішенець, як він із соромом усвідомив, вплинуло те, що він боявся ще однієї спроби. Боявся спробувати направляти Силу. Він менше боявся зустрітися з Друзями Морока і траллоками, маючи на своєму боці лише Гюріна та Лояла, ніж робити ще одну спробу.

— В такому разі ми підемо за Друзями Морока. — Він намагався говорити впевнено, як говорив би Лан чи Інґтар. — Ми мусимо повернути Ріг. Якщо ми не зможемо доглупати, як його у них відібрати, то принаймні хоч знатимемо, де він, а тоді ми знову розшукаємо Інґтара. Хоч би вони не запитали, як ми збираємося знову його розшукати.

— Гюріне, перевір, чи це справді той слід, який нам потрібний.

Нюхач заскочив у сідло, нетерпеливлячись хоч щось зробити, можливо, бажаючи якнайшвидше вибратися з улоговини, і спрямував коня вгору широкими кольоровими сходами. Копита лунко видзвонювали кам’яними сходинками, не залишаючи на них ані подряпини.

Ранд поклав пута Гнідана у сакви — знамено було на місці, хоч він не сумував би, якби воно залишилось в тій, іншій, улоговині, — відтак прихопив лук, сагайдак та вліз на свого жеребця. Позаду сідла притулився клунок, загорнутий у плащ Тома Мерриліна.

Лоял підвів до нього свого величезного коня. І хоча Ранд сидів у сідлі, а оґір стояв поруч із конем, все ж голова оґіра знаходилася на рівні Рандового плеча. Лоял усе ще виглядав здивованим.

— Гадаєш, нам варто залишитися тут? — запитав Ранд. — Ще раз спробувати скористатися Каменем? Якщо Друзі Морока тут, саме в цьому місці, ми мусимо їх знайти. Ми не можемо залишати Ріг Валіра в руках Друзів Морока; ти ж чув, що сказала Амерлін. І нам треба повернути цей кинджал. Мет помре, якщо його не матиме.

Лоял кивнув.

— Так, Ранде, мусимо. Але, Ранде, ці Камені...

— Ми знайдемо ще один. Ти ж сказав, що вони є повсюди, а якщо вони усі такі, як цей — з усією цією кам’яною кладкою навколо, — знайти ще один буде нескладно.

— Ранде, на тих сторінках йшлося, що ці камені походять з Епохи, старішої за Епоху Легенд, і навіть тодішні Айз Седай їх не розуміли, хоч і користувалися ними, принаймні наймогутніші з них. Вони задіювали їх, вдаючись до Єдиної Сили, Ранде. Як ти збираєшся скористатися Каменем, аби повернути нас назад? Цим чи будь-яким іншим, якщо ми його відшукаємо?

Мить чи дві Ранд лише дивився на оґіра, мізкуючи швидше, ніж будь-коли у своєму житті.

— Якщо вони старіші за Епоху Легенд, можливо, люди, котрі ними користувалися, не застосовували Силу. Має бути інший спосіб. Друзі Морока потрапили сюди, а вони точно не можуть направляти Силу. І хай який буде цей інший спосіб, я його знайду. Я виведу нас назад, Лояле. — Він кинув погляд на високу кам’яну колону, вкриту дивними знаками, і відчув, що тремтить. Світло, якби мені лише не доводилося застосовувати Силу, щоб це зробити. — Я зроблю це, Лояле, я обіцяю. Хай як, а зроблю.

Оґір із сумнівом кивнув головою. Він перекинув ногу через спину свого величезного коня і подався вслід за Рандом, аби доєднатися до Гюріна, що заждався серед почорнілих дерев. Перед ними пролягала полога і пагорбиста місцина, де-не-де поцяткована перелісками, а між ними — луги, попротинані численними потічками. Вдалині щось темніло, і Ранду здалося, що це ще одна випалена латка. Усе тут було блякле, усі кольори розмиті. Жодної прикмети чогось, зробленого людськими руками, за винятком того кам’яного кола, що залишилось позаду. І небо над головами — порожнє, ні диму з коминів, ані птахів, лише нечисленні хмаринки та блідо-жовте сонце.

А найгіршим було те, що місцевість, здавалося, вводила око в оману. Те, що знаходилося поруч, виглядало цілком нормально, як і те, що знаходилося віддалік просто попереду. Але варт було Рандові повернути голову, як побачені краєм ока віддалені речі раптом, наче рвучись до нього, опинялися значно ближче. Це спричиняло запаморочення, навіть коні нервово схрапували й водили більмами. Ранд спробував повільніше повертати голову; явне переміщення речей, які мали би залишатися на місці, нікуди не поділося, але це трохи наче допомогло.

— У тих сторінках з книжки про це щось було? — поцікавився Ранд.

Лоял похитав головою, тоді судомно глитнув, наче шкодуючи про необачний рух.

— Ані слова.

— Мабуть, тут нічого не вдієш. Куди нам, Гюріне?

— На південь, лорде Ранде.

Нюхач уперто дивився у землю.

— На південь, то й на південь. — Має бути якийсь шлях, крім того, щоби вдаватися до Сили. Ранд торкнув Гнідана у боки. Намагався, щоби його голос звучав безтурботно, наче не бачив нічого складного в тому, що вони збираються робити. — Що там казав Інґтар? Три-чотири дні, і ми побачимо той монумент, що його звів Артур Яструбине Крило? Цікаво, чи він існує і тут, як ці Камені. Якщо це Можливий світ, то цілком ймовірно, що монумент стоїть і тут. На це варто буде поглянути, чи не так, Лояле?

Вони поскакали на південь.