Велике полювання

Розділ 22 Дозорці

— Все відбувається не так, як я сподівалася, — пробурмотіла Морейн, не чекаючи, що Лан їй відповість.

Довгий полірований стіл перед нею був захаращений книгами та паперами, сувоями, манускриптами, запилюженими від тривалого зберігання, пошарпаними через вік, інколи пошматованими так, що лишилося хіба кілька сторінок. Здавалося, що книжкові полиці від підлоги до стелі, з трьома отворами для вікон, дверей та каміна, і є стінами цієї кімнати. Біля столу стояли крісла — з високими спинками, м’якими сидіннями, але на половині з них, як і на кількох невеличких столиках, теж високими стосами громадилися книжки, а частина книжок та сувоїв пергаменту знайшла собі місце навіть під столиками. Проте не весь цей розгардіяш спричинила Морейн, а тільки той невеличкий, що був на столі перед нею.

Вона підвелася з крісла і, наблизившись до вікна, кинула погляд крізь нічну темряву туди, де блимали вогники селища, не дуже далекі. Погоня їй тут не загрожувала. Нікому і на гадку не спаде, що вона вирушила сюди. Звільнити думки і розпочати з самого початку, подумала вона. Ось і все, що я мушу зробити.

Ніхто з мешканців села не підозрював, що дві літні сестри, котрі мешкають у цьому затишному будиночку, можуть бути Айз Седай. Тифанова Криниця, крихітне рільниче село, загублене серед трав’янистих рівнин Арафелу, — не те місце, де комусь таке може спасти на гадку. Селяни зверталися до сестер за порадами у всіляких життєвих негараздах і за зіллям від тих чи інших хвороб, і цінували їх як жінок, що несуть на собі милість Світла, але не більше. Аделіс та Вандін так давно з власної волі усамітнилися, що навіть у Білій Вежі мало хто згадував про те, що вони й досі живі.

Вони вели тихомирне життя в товаристві одного Охоронця, що залишився біля них, такого ж літнього, як і вони самі, все ще сподіваючись написати історію світу після Світотрощі і додати до неї й те, що вдасться дізнатися про часи ще старіші. Написати колись. А для цього треба було зібрати стільки фактів, розгадати стільки загадок! Не було кращого місця, де Морейн могла би знайти інформацію про все, що її цікавило. Але от біда — такої інформації вона не знаходила.

Її увагу привернув якийсь рух, і вона обернулася. Лан стояв, обіпершись об камін, викладений з жовтої цегли, незворушний, наче кам’яна брила.

— Ти пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися, Лане?

Вона чекала на якийсь знак, інакше б не помітила, як мимоволі смикнулася у нього брова. Не так часто вдавалося їй його здивувати. Це була тема, якої жоден із них ніколи не торкався. Майже двадцять років тому вона, тоді ще насправді юна саме настільки, щоби назватися юною, заявила йому з непохитною зарозумілістю юності, що ніколи більше не заговорить про це і від нього сподівається на таке ж мовчання.

— Пам’ятаю, — ось і все, що він сказав.

— І, гадаю, ти й досі не хочеш вибачитися? Ти вкинув мене у ставок. — Вона не посміхалася, хоча тепер бачила в цьому й комічну сторону. — Я змокла тоді до нитки, а надворі була, як ви кажете в Порубіжжі, провесна. Я ледь не задубіла.

— Пригадую, я розклав багаття і розвісив навколо ковдри, аби ти могла зігрітися на самоті. — Він поворушив коцюбою дрова в каміні і знову повісив її на гак. У Порубіжних землях навіть літні ночі були холодні. — Також пригадую, що вночі, коли я заснув, ти вивернула на мене половину того ставка. Нам обом не довелося би нахапатися дрижаків, якби ти просто одразу сказала мені, що ти Айз Седай, замість це демонструвати. І не намагалася б розлучити мене з моїм мечем. Це не найкращий спосіб знайомитися з порубіжцем, навіть для молодої дівчини.

— Я й насправді була тоді молода, а ти був таким самим здорованем, як і тепер, і не приховував свою шаленість, як ти робиш це зараз. Я не хотіла, щоби ти дізнався, що я Айз Седай. Мені тоді здавалося, що ти зможеш розкутіше відповісти на мої питання, якщо цього не знатимеш. — Вона замовкла на мить, пригадуючи роки, що минули з їхньої зустрічі. Добре, що їй пощастило знайти собі товариша, який розділив із нею її шлях. — А в перші тижні по тому ти думав про те, що я можу попросити тебе пов’язатися зі мною нерозривними узами? Я одразу зрозуміла, що мені потрібний саме ти.

— Я про це не здогадувався, — сухо відказав він. — Був надто заклопотаний тим, як доправити тебе до Чачіна і при цьому шкуру зберегти. Ти ж кожної ночі радувала мене новим сюрпризом. Мурахи мені запам’яталися найкраще. Гадаю, упродовж тієї подорожі я жодного разу спокійно не виспався.

Згадуючи, вона дозволила собі легенько посміхнутися.

— Я була молода, — повторила вона. — А чи не муляють тобі твої пута тепер, після всіх цих років? Ти не такий чоловік, аби миритися з повідком, навіть таким невагомим, як мій.

— Ні. — Говорив він спокійно, але знову взявся за коцюбу і з силою пошурував у вогні, у чому не було жодної потреби. Іскри шугонули в димохід. — Я зробив вибір із власної волі і знав про наслідки. — Коцюба грюкнула, повертаючись на гак, а він церемонно вклонився Морейн. — Маю за честь служити вам, Морейн Айз Седай. Так завжди було і так буде завжди.

Морейн хмикнула:

— Твоя сумирність, Лане Ґайдіне, завжди вища за гординю, яку можуть дозволити собі королі, маючи за спинами незліченні війська. І так було з першого дня, коли я тебе зустріла.

— Навіщо всі ці розмови про давно проминулі дні, Морейн?

Вона всоте — а, може, це їй лише так здалося? — зважила кожне слово, перш ніж промовити:

— Коли ми залишали Тар Балон, я зробила певні розпорядження: до кого перейдуть твої узи, якщо зі мною щось станеться. — Він мовчки дивився на неї. — Коли ти відчуєш мою смерть, ти змушений будеш негайно відшукати мою наступницю. Я не хотіла, щоби це стало для тебе несподіванкою.

— Змушений, — тихо й розгнівано видихнув він. — Ніколи раніше ти не використовувала узи, аби мене змушувати. Мені здавалося, ти рішуче не схвалювала такі речі.

— Якби я цього не зробила, моя смерть звільнила би тебе від зв’язку, і ти не мусив би виконувати навіть найкатегоричніший мій наказ. Я не дозволю тобі загинути в марній спробі помститися за мене. І не дозволю тобі повернутися до твоєї самотньої війни в Гнилоліссі, бо вона теж є марною. Війна, яку ми ведемо, це та ж сама війна, якщо ти тільки погоджуєшся так на неї дивитися. І я подбаю, аби ти бився в ній, маючи мету. Мене не влаштовує, аби ти мстився чи знайшов собі безславну смерть у Гнилоліссі.

— А ти передбачаєш свою скору смерть? — Голос у нього був тихий, обличчя не виражало жодної емоції, наче він був скелею, занесеною снігами. Вона багато разів бачила таку його поведінку, і зазвичай це віщувало, що він нетямиться з гніву. — Може, ти спланувала щось без мене і воно має призвести тебе до загибелі?

— Чомусь я тішуся, що в цій кімнаті нема ставка, — пробурмотіла вона, а тоді звела руки догори, бо він закам’янів, ображений до глибини серця її жартівливим тоном. — Я щодня чекаю на смерть, утім, як і ти. Хіба може бути інакше, зважаючи на те завдання, яке ми виконуємо багато років? Тепер, коли йдеться до розв’язки, смерть стає ще більш вірогідною.

Якусь мить він розглядав свої великі і широкі долоні.

— Я ніколи не думав, — повільно промовив він, — що з нас двох я помру не першим. Певним чином навіть у найгірших обставинах мені завжди здавалося... — Він різким рухом потер руки. — Якщо є вірогідність, що мене передадуть комусь, наче кімнатне песятко, я хотів би принаймні знати, до чиїх рук я перейду.

— Я ніколи не дивилася на тебе, як на песятко, — гнівно сказала Морейн, — і Мірель теж так не вважає.

— Мірель, — скривив він рота. — Так, це ж мала бути котрась із Зелених, чи якесь жовтороте дівча, щойно піднесене до статусу повноправної сестри.

— Якщо Мірель може справлятися з трьома своїми Охоронцями, можливо, вона і з тобою впорається. Хоч я знаю, що вона хотіла би залишити тебе біля себе, все ж пообіцяла передати твоє зобов’язання іншій Айз Седай, коли знайде таку, що підійде тобі краще.

— Отже, не песятко, а пакунок. Мірель виконуватиме роль передаткової ланки. Морейн, та навіть Зелені не ставляться так до своїх Охоронців. За останні чотири сотні років жодна Айз Седай не передавала узи, що зв’язують її з Охоронцем, іншій, а ти маєш намір так вчинити зі мною, та ще й двічі!

— Це вже зроблено, і я не стану нічого міняти.

— Осліпи мене Світло, якщо мене передаватимуть з рук у руки, чи ти хоч маєш уявлення, в чиїх руках я зрештою опинюся?

— Те, що я роблю, я роблю заради твого ж блага, а, може, й для блага ще когось. Цілком можливо, що Мірель знайде жовтороте дівча, щойно піднесене до статусу сестри — адже саме так ти сказав? — і цій дівчинці знадобиться Охоронець, загартований у битвах, досвідчений та бувалий, знадобиться людина, котра може вкинути її до ставка, якщо буде треба. Ти багато чого можеш дати, Лане, і було би гріхом, гіршим за той, про який торочать білоплащники, аби все це пропало в безіменній могилі або дісталося гайворонню, а не послугувало якійсь жінці. Так, я вважаю, ти будеш їй дуже потрібний.

У Лана трохи розширилися очі; це було рівноцінно тому, якби інший чоловік задихнувся від приголомшливого здогаду. Він двічі відкрив рота, перш ніж зміг заговорити:

— І кого ти маєш на увазі, коли кажеш...

Вона не дала йому договорити.

— Ти впевнений, що твої узи тобі не муляють, Лане Ґайдіне? Чи ти лише вперше зараз усвідомив, наскільки міцний та глибокий цей зв’язок? Ти можеш опинитися поряд із якоюсь юною Білою, з логікою замість серця, чи поруч з молодою Коричневою, яка бачитиме в тобі лише пару рук, аби носити за нею її книжки та записи. Я можу передати тебе, кому захочу, як пакунок чи як кімнатне песятко, і тобі нічого не залишиться, як підкоритися. Ти певний, що тебе це не обтяжує?

— Так ось навіщо вся ця розмова? — скрипнув він зубами. Очі його горіли синім полум’ям, рот скривився. Вперше, відколи вона його знала, неприхований гнів проступив на його обличчі. — Вся ця балаканина була лише випробуванням — випробуванням! — аби придивитися, чи зможеш ти зробити так, аби мої узи мені дошкуляли? Після всіх цих років? З того дня, коли я присягнув тобі, я скакав туди, куди ти говорила мені скакати, навіть якщо вважав це дурістю, навіть якщо у мене були підстави скакати в іншому напрямку. Тобі не треба було нагадувати мені про узи, аби змусити мене щось робити. Одне твоє слово, і я спостерігав, як ти наражаєшся на небезпеку, і тримав руки по швах, хоча хотів я геть іншого: витягти меча і прорубати тобі шлях до безпеки. І після цього ти мене випробовуєш?

— Це не випробування, Лане. Я казала чесно, нічого не перекручуючи, і я зробила так, як я сказала. Але у Фал Дарі я почала питати себе, чи ти й надалі цілковито зі мною. — Очі його поглянули сторожко. Пробач мені, Лане. Я не стала би робити шпарини в стінах, які ти так намагався зберегти цілими, але я маю знати. — Чому ти так повівся з Рандом? — Він змигнув; вочевидь, цього він не сподівався. Вона знала, на які слова він очікував, і не збиралася відступати тепер, коли він утратив рівновагу. — Ти привів його до Амерлін, навчивши його говорити й поводитися, наче він уроджений лорд із Порубіжжя та воїн. Це певною мірою відповідало тій ролі, яку я для нього готувала, але я ніколи не казала тобі навчати його таких речей. То чому, Лане?

— Мені здалося... що так буде правильно. Щеня вовкодава одного дня має зустрітися зі своїм першим вовком, але якщо вовк побачить, що перед ним лише щеня, він його вб’є. Молодий вовкодав має бути вовкодавом в очах вовка навіть більше, ніж у власних очах.

— Так ось якої ти думки про Айз Седай? Про Амерлін? Про мене? Ми — вовки, які прагнуть загризти твого молодого вовкодава? — Лан похитав головою. — Лане, ти знаєш, хто він такий. Ти знаєш, ким він мусить стати. Мусить. Заради чого я працювала з першого дня нашої зустрічі, і ще раніше? Ти тепер сумніваєшся в тому, що я роблю?

— Ні. Ні, але... — Він помалу брав себе в руки; знову зводив навколо себе стіни. Але вони ще не були відбудовані до кінця. — Скільки разів ти казала, що та’верен затягує усіх навколо себе, наче вир затягує гілочки? Можливо, мене теж затягнуло. Я лише знаю, що це видавалося мені правильним. Цим селюкам потрібний був хтось на їхньому боці. Принаймні Ранду. Морейн, я вірю в те, що ти робиш, навіть зараз, коли я цього не знаю і наполовину; вірю так само, як я вірю в тебе. Я не просив тебе звільнити мене від уз і не проситиму. Хай які ти маєш плани щодо того, аби померти, а мене кудись безпечно прилаштувати, я із задоволенням намагатимуся, щоб ти залишилася живою, а твої плани щодо мене не справдилися.

— Та’верен, — зітхнула Морейн. — Може, справа і в цьому. Замість того, аби скеровувати тріску, що пливе течією, я намагаюся провести колоду крізь річкові пороги. Щоразу, коли я намагаюся цю колоду підштовхнути, вона штовхає мене, і що далі ми просуваємося, колода ця тільки більшає. Але я повинна провести її до кінця. — Вона легенько розсміялася. — Я не буду дуже засмучена, мій старий друже, якщо ти поламаєш ці мої плани. А тепер іди, будь ласка. Мені треба подумати на самоті. — Лан повагався хіба секунду перед тим, як повернутися до дверей. Але Морейн не змогла в останню секунду не запитати його про ще одне: — А ти колись мріяв про щось інше, Лане?

— Всі люди мріють. Але я знаю: мрії — це лише мрії. А ось це... — Він торкнувся руків’я свого меча. — Справжнє. — Стіни знову стояли на своєму місці, високі й непроникні, як завжди.

Коли він пішов, Морейн трохи посиділа, відкинувшись на спинку стільця, дивлячись у вогонь. Вона думала про Найнів і про тріщини в стіні. Не докладаючи зусиль, не роздумуючи над тим, що вона робить, ця молода жінка проробила тріщини в захисних стінах Лана і посіяла в них насіння повзучих рослин. Лан вважав, ніби йому нічого не загрожує, бо навколо нього фортеця, зведена долею та його прагненнями, але повільно, помалу повзучі пагони руйнували стіни, залишаючи чоловіка всередині беззахисним. Він уже поділяв певні симпатії Найнів; спершу він ставився байдуже до межиріченців і вони цікавили його постільки, поскільки вони цікавили Морейн. Найнів змінила це, як вона змінила і самого Лана.

На подив Морейн, вона відчула укол ревнощів. Ніколи вона не відчувала такого раніше, і вже точно не до тих жінок, що кидали свої серця до його ніг, чи до тих, які ділили з ним ліжко. Насправді вона ніколи не думала про Лана як про об’єкт ревнощів, та й про жодного чоловіка так не думала. Вона пошлюбувалася з тією битвою, яку вела, як і він узяв шлюб із битвою своєю. Але вони так довго були товаришами в цих битвах! Він загнав на смерть свого коня, а тоді й себе загнав ледь не до смерті, коли на руках доніс її до Анаї для зцілення. Багато разів вона лікувала його рани, своїм мистецтвом рятуючи життя, яке він готовий був віддати, аби врятувати життя їй. Він завжди казав, що одружений зі смертю. Тепер погляд його впав на нову наречену, хоч він надто сліпий, аби це побачити. Він вважав, що все ще в безпеці за своїми стінами, але Найнів уже заквітчала його волосся весільним вінком. Чи зможе він і надалі так безтурботно залицятися до смерті? Морейн не знала, коли він попросить її звільнити його від уз. І що вона робитиме, коли він попросить.

З болісною гримасою підвелася вона зі стільця. Мала важливіші справи. Незмірно важливіші. Погляд її ковзнув розгорнутими книгами та манускриптами, що загромаджували кімнату. Стільки натяків, а от відповідей немає.

До кімнати увійшла Вандін з чайником та чашками на таці. Струнка, граційна, вона тримала спину прямо, а її майже повністю біле волосся було акуратно зібране на потилиці. Її нестаріюче обличчя було таким уже багато-багато років.

— Я мала би послати з цим Джема і не турбувати тебе, але він у клуні, вправляється з мечем. — Вона тихенько розсміялася, прибираючи убік витертий манускрипт, аби звільнити місце для таці. — Лан своєю присутністю нагадав йому, що він не тільки садівник та майстер на всі руки. Ці Ґаїдіни такі уперті. Я гадала, що Лан ще тут, тому прихопила ще одну чашку. Ти знайшла те, що шукаєш?

— Я навіть не впевнена, що саме шукаю.

Морейн звела брови на переніссі, розглядаючи іншу жінку. Вандін була із Зеленої Аджі, а не з Коричневої, як її сестра, але вони обидві так багато часу присвятили вивченню історії, що в цій царині вона знала майже стільки ж, скільки Аделіс.

— І хай що це таке, ти, схоже, навіть не знаєш, де шукати. — Вандін пересунула ще кілька книжок та рукописів на столі, хитаючи головою. — Тут так багато всього. «Траллоцькі війни». «Дозорці за хвилями». «Легенда про повернення». Два трактати про Ріг Валіра. Три — про Темні Пророцтва, і — Світло, ось книжка Сантри про Відступників. Досить темна. Така ж темна, як оця, про Шадар Лоґот. І «Пророцтва про Дракона», в трьох перекладах, а ще — оригінал. Морейн, що саме ти шукаєш? Про Пророцтва я ще можу зрозуміти — в нашій глушині до нас усе ж таки доходять певні чутки. Ми дещо чуємо про те, що робиться в Ілліані. В селищі навіть подейкують, ніби хтось уже знайшов Ріг. — Вона помахала перед обличчям манускриптом, присвяченим Рогу, і закашлялася від пилу, що злетів у повітря. — Звісно, я ставлюся до цього скептично. Чутки є чутками. Але що?.. Ні, ні. Ти сказала, що тобі потрібно побути на самоті, і я не стану тобі заважати.

— Зачекай хвилинку, — мовила Морейн, заступаючи іншій Айз Седай шлях до дверей. — Можливо, ти зможеш відповісти на деякі мої запитання.

— Я спробую, — обличчя Вандін раптом осяяла усмішка. — Аделіс каже, що мені треба було обирати Коричневу Аджу. Питай.

Вона налила чай у дві чашки, дала одну Морейн і сіла на стілець поблизу каміна.

Над чашками клубочилася пара, а Морейн обдумувала свої питання. Отримати відповіді і не відкрити зайвого.

— Ріг Валіра не згадується в пророцтвах, але чи він певним чином пов’язаний з Драконом?

— Ні. Крім факту, що Ріг має бути знайдений до Тармон Ґай’дон, і того, що Відроджений Дракон битиметься в Останній битві, між ними немає жодного зв’язку.

Сивоголова жінка відсьорбнула чай, чекаючи на наступне запитання.

— А чи щось пов’язує Дракона з мисом Томан?

Вандін завагалася:

— І так, і ні. Це кістка незгоди між мною та Аделіс. — Голос її набрав лекторських ноток, так наче вона все ж таки була однією з Коричневих. — В оригіналі є строфа, яку буквально можна перекласти так: «Далі їдуть п’ятеро, і четверо повертаються. Він оголосить себе над дозорцями, пролетить під знаменом вогняним небосхилом...». Ну, там ще багато чого. Заковика в слові «ма’врон». Я кажу, що його не можна перекладати просто як «дозорці», бо дозорці — це «а’врон». «Ма’врон» несе в собі ширше значення. Я вважаю, що воно означає «дозорці над хвилями», хоча, звісно, самі вони звуть себе «до мір а’врон», а не «ма’врон». Аделіс каже, що я займаюся софістикою. Але я гадаю, що це означає, що Відроджений Дракон з’явиться десь над мисом Томан, в Арад Домані, чи в Салдеї. Аделіс може вважати, що я сплітаю дурниці, та я уважно прислухаюся до всіх чуток, що приходять наразі з Салдеї. Мазрим Таїм може направляти Силу, так я чула, а наші сестри ще навіть не спромоглися загнати його в кут. Якщо Дракон відродився, якщо Ріг Валіра знайдено, Остання битва не за горами. Ми можемо так ніколи й не закінчити нашу історію. — Вона здригнулася, а тоді розсміялася. — Дурість перейматися через таке. Мабуть, я справді стаю схожою на Коричневу. Про таке жахливо навіть замислюватися. Давай своє наступне питання.

— Не думаю, що варто хвилюватися через Таїма, — побіжно зауважила Морейн. Ось знайшовся зв’язок з мисом Томан, хай і крихітний, і примарний. — З ним розберуться так само, як розібралися з Лоґейном. А що з Шадар Лоґотом?

— Шадар Лоґот! — хмикнула Вандін. — Коротко кажучи, це місто зруйнувала власна ненависть, загинули всі його мешканці, крім Мордета, радника, який усе це й спричинив, використовуючи тактику Друзів Морока проти Друзів Морока, а тепер він перебуває в мертвому місті, чекаючи нагоди вкрасти чиюсь душу. Заходити до цього міста небезпечно, і небезпечно торкатися там будь-чого. Але це те, що відомо будь-якій послушниці, яка готується стати посвяченою. Якщо ти хочеш дізнатися все, що відомо про це місто, тобі доведеться затриматися тут на місяць і вислухати лекції Аделіс — вона знає про нього дуже багато, але навіть я можу тобі сказати, що це місто нічого з Драконом не пов’язує. Це місто було вже мертвим ще за сотню років до того, як з попелу Траллоцьких війн постав Юріан Праща, а в історії всіх Лжедраконів він до нього найближчий у часі.

Морейн підняла руку:

— Я говорила невизначено, і зараз я не говорю про Дракона — ні про Відродженого, ні про Лжедракона. Чи можеш ти назвати будь-яку причину, що спонукала би щезника взяти якусь річ, що походить із Шадар Лоґота?

— Ні, якби він знав, що це за річ. Ненависть, ту, яка і знищила Шадар Лоґот, його мешканці збиралися використати проти Морока; вона вбила би поріддя Тіні так само легко, як і тих, хто ходить у Світлі. Прибічники Тіні мають усі підстави боятися Шадар Лоґота не менше за нас.

— А що ти можеш розповісти мені про Відступників?

— Ти перестрибуєш з однієї теми на іншу. Крім того, що ти вивчила, коли була ще послушницею, я можу сказати небагато. І ніхто про Безіменних набагато більше не знає. Чи ти хочеш, аби я переказувала тобі, що ми обидві вивчили ще ученицями?

Морейн відповіла не одразу. Вона не хотіла сказати надто багато, але Вандін та Аделіс володіють таким обсягом знань, який не отримати ніде поза Білою Вежею, а в Білій Вежі на неї чекають такі проблеми, розбиратися з якими їй зараз не на часі. Вона дозволила ковзнути зі своїх губ одному імені, наче позбавляючись його:

— Ленфір.

— І тут, — зітхнула її співрозмовниця, — я знаю ні на дрібку більше того, що знала ще послушницею. Донька Ночі залишається не меншою загадкою, ніж якби вона й насправді огорнулася темрявою. — Вона помовчала, дивлячись собі в чашку, а коли підвела очі, її гострий погляд упав на обличчя Морейн. — Ленфір була пов’язана з Льюсом Теріном Теламоном. Морейн, чи маєш ти якийсь ключ, аби розгадати, де відродиться Дракон? Чи відродився? Він уже прийшов?

— Якби це було так, — спокійно відказала Морейн, — хіба була б я тут, а не в Білій Вежі? Амерлін знає не більше за мене, присягаюся. Вона не викликає вас до себе?

— Ні, але, гадаю, викличе. Коли прийде час зустрітися з Відродженим Драконом, Амерлін знадобиться кожна сестра, кожна посвячена, кожна послушниця, яка вміє запалити свічку без сторонньої допомоги. — Вандін задумливо стишила голос. — Він буде здатний направляти таку силу, що нам доведеться перемогти його, перш ніж він зможе використати її проти нас, перш ніж він збожеволіє та зруйнує світ. Але спочатку ми маємо дати йому можливість зустрітися з Мороком. — Вона безрадісно розсміялася, побачивши вираз, що з’явився на обличчі Морейн. — Я достатньо вивчила пророцтва, аби розуміти, що ми не сміємо вгамувати його раніше. Якщо ми зможемо його вгамувати. Я знаю так само, як і ти, як і кожна сестра, котра хоче про це дізнатися, що печаті на в’язниці Морока в Шайол Гулі слабнуть. Ілліанці оголосили Велике полювання на Ріг. Усе навкруги кишить Лжедраконами. І два з них, Лоґейн, а тепер ще й цей новий, що у Салдеї, здатні направляти. Коли востаннє Червоні ловили двох чоловіків, здатних направляти, менше ніж за рік? На моїй пам’яті такого не було, а я набагато старша за тебе. Знамення повсюди. Тармон Ґай’дон наближається. Морок звільниться. І Дракон відродиться. — Вона поставила чашку на блюдце, і та дрібно застукотіла. — Ось чому я боялася, що ти вже побачила певні знаки, що він іде.

— Він прийде, — спокійно проказала Морейн, — і ми зробимо те, що має бути зроблено.

— Якби я гадала, що з цього буде хоч якась користь, я б відтягла Аделіс від її книжок і вирушила б разом із нею до Білої Вежі. Але насправді я рада, що я тут, а не там. Може, нам ще вистачить часу дописати нашу історію.

— Сподіваюся, що вистачить, сестро.

Вандін підвелася.

— Ну, гаразд, маю ще справи, перш ніж лягати спати. Якщо у тебе більше нема питань, я залишу тебе і не заважатиму твоїм пошукам.

Проте вона затрималася і довела, що хоч скільки часу провела за книжками, а все ж таки залишилась сестрою із Зеленої аджі.

— Тобі треба щось вирішувати з Ланом, Морейн. Цей чоловік кипить усередині сильніше, ніж Драконова гора. Рано чи пізно він вибухне. Я знала достатньо чоловіків і розумію, коли чоловік шаленіє через жінку. Ви двоє разом уже дуже довго. Можливо, він нарешті побачив у тобі жінку, а не тільки Айз Седай.

— Лан бачить у мені ту, ким я є, Вандін. Айз Седай. А ще друга, я сподіваюся.

— Ох, ці мені Блакитні. Завжди готові врятувати світ і загубити себе.

Коли сивоволоса Айз Седай пішла, Морейн узяла плащ і, тихо примовляючи щось сама до себе, вийшла до саду. Щось із того, що казала Вандін, засіло їй у голову, але вона не могла пригадати, що саме. Відповідь чи натяк на відповідь — але на питання, якого вона не ставила. От тільки зрозуміти, що то було за питання, вона теж не могла.

Садочок був невеликий, як і будиночок, але доглянутий, і це було видно навіть у місячному сяйві, до якого додавалися жовті плями світла з вікон. Між охайними клумбами пролягали доріжки, посипані піском. Нічна свіжість змусила її недбало накинути плащ на плечі. Що то була за відповідь і що за питання?

Пісок рипнув у неї за спиною, і вона розвернулася, гадаючи, що то Лан.

Лише за кілька кроків від неї неясно вимальовувалась тінь, що, здавалося, належала надто високому чоловікові, загорнутому в плащ. Але ось на обличчя впав місячний промінь, і вона побачила його — кощаве, бліде, з величезними чорними очима над м’ясистим криваво-червоним ротом. Плащ розгорнувся, перетворившись на великі кажанячі крила.

Розуміючи, що вже занадто пізно, вона відкрилася саїдар, але драгкар почав наспівувати, і м’яке мугикання заповнило її, вщент розбиваючи волю. Саїдар ковзнула геть. Лише невиразний смуток відчувала Морейн, коли ступила крок назустріч істоті; проникливий наспів притягував її, пригнічуючи всі інші відчуття. Білі-білі руки, схожі на людські, лише з кігтями, простяглися їй назустріч, а губи кольору крові вигнулися в пародії на посмішку, виказуючи гострі зуби, але, наче в тумані, наче уві сні, вона розуміла: він не кусатиме, не рватиме ні зубами, ні кігтями. Бійся драгкарового цілунку. Щойно ці губи торкнуться її, вона буде все одно що мертва. Спочатку він висмокче її душу, а тоді й життя. Коли її знайдуть, після того, як драгкар випустить її обм’якле тіло, вона буде трупом, без жодної рани, але таким холодним, наче мертва уже дві доби. А якщо її знайдуть до того, як вона помре, це буде ще гірше, бо це буде вже не вона. Наспів притягнув її ще ближче, так що бліді руки вже могли її торкнутися, і драгкар повільно схилив до неї голову.

Вона відчула лише тінь подиву, коли лезо меча палахнуло у неї над плечем і простромило драгкару груди, і лише трохи більше здивувалася, коли друге лезо зблиснуло їй над іншим плечем, поціливши поряд із першим.

Напівпритомна, не відчуваючи під собою ніг, вона дивилася, наче з далекої далечіні, як істоту відкинуло назад від неї. Тоді вона побачила Лана, а тоді й Джема, і кістляві руки сивочубого Охоронця тримали клинок так само міцно й упевнено, як руки молодшого чоловіка. Бліді руки драгкара закривавились, дряпаючи гостру сталь, крила, оглушливо ляскаючи, били по двох чоловіках. Раптом поранений, стікаючи кров’ю, драгкар знову почав наспівувати. Наспівувати Охоронцям.

Зробивши над собою зусилля, Морейн опанувала себе: вона почувалася майже такою спустошеною, наче істоті вдався її поцілунок. Не час бути слабкою. За долю секунди вона відкрилася саїдар, і коли Сила заповнила її, зібралася в кулак, аби безпосередньо торкнутися поріддя Тіні. Два Охоронці були надто близько, все інше неминуче зашкодило б їм. Проте навіть застосовуючи Єдину Силу, вона знала, що відчуватиме себе забрудненою драгкаром.

Але не встигла вона розпочати, як пролунав вигук Лана: «Зустрінь Смерть!» І Джем озвався луною: «Зустрінь Смерть!» І обидва чоловіки ступили крок уперед, впритул наблизившись до драгкара й увігнавши йому в груди мечі по руків’я.

Відкинувши голову назад, драгкар заревів, зірвавшись на вереск, і той пронизливий вереск наче голками простромив мозок Морейн. Вона відчула ці голки навіть крізь оболонку саїдар. Драгкар повалився, наче зрубане дерево, одним крилом зачепивши Джема, і той упав на коліна. Лан опустився на землю, наче сили його полишили.

Від будинку з ліхтарями в руках до них поспіхом наближалися Вандін та Аделіс.

— Що це був за шум? — запитала Аделіс. Вона була дуже схожа на свою сестру. — Невже Джем пішов і...

Світло ліхтаря впало на драгкара, і голос їй урвався.

Вандін схопила руки Морейн у свої:

— Він не?..

Вона не договорила, і Морейн побачила, як жінку німбом оточило сяйво. Відчуваючи, як у неї переливається сила від Вандін, Морейн уже не вперше пошкодувала, що Айз Седай не можуть робити для себе те, що вони роблять для інших.

— Він не встиг, — з вдячністю відповіла вона. — Подивись на свого Ґайдіна.

Лан кинув погляд на неї, стиснувши губи в нитку:

— Якби ти не розлютила мене настільки, що я мусив приєднатися до Джема у вправах, настільки, що я кинув вправи і вирішив повернутися до будинку...

— Але я розлютила, — відказала вона. — Візерунок все бере до свого плетіння.

Джем невдоволено забурчав, проте дозволив Вандін оглянути своє плече. Його тіло складалося з самих кісток та сухожиль, він був схожий на старий корінь — не менш міцний, ніж молодий.

— Яким чином, — нетямлячись, мовила Аделіс, — яким чином якесь поріддя Тіні могло підійти так близько до нас, а ми його не помітили?!

— Йому допомогли, — мовила Морейн.

— Це неможливо, — різко сказала Аделіс. — Тільки сестра могла би...

Вона замовкла, і Вандін перевела очі з Джема на Морейн. Морейн сказала те, що ніхто з них не хотів почути:

— Чорна Аджа. — Від селища долинув галас. — Вам краще це заховати. — Вона вказала на драгкара, що чорнів серед клумби. — І то швидко. Зараз селяни прийдуть питати, чи не потрібна вам допомога, і якщо вони це побачать, почнуться непотрібні розмови.

— Так, звісно, — озвалася Аделіс. — Джеме, зустрінь їх. Скажи, що ти не знаєш, що це був за шум, але у нас усе добре. Затримай їх.

Сивочубий Охоронець поспішив у ніч назустріч голосам селян, що наближалися. Аделіс розвернулася й подивилася на драгкара так, наче це було незрозуміле місце в одній із її книжок.

— Причетні до цього Айз Седай чи ні — питання десяте, але хотіла би я знати, що могло привести його сюди?

Вандін мовчки дивилася на Морейн.

— Боюся, я мушу вас залишити, — промовила Морейн. — Лане, ти подбаєш про коней? — Коли він пішов, вона сказала: — Я залишу листи і попрошу вас переслати їх до Білої Вежі, якщо ваша ласка.

Аделіс неуважно кивнула, все ще роздивляючись потвору, що лежала на землі.

— А там, куди ти вирушаєш, ти сподіваєшся знайти відповіді на свої питання? — поцікавилася Вандін.

— Можливо, я вже знайшла одну відповідь, хоч я її й не шукала. Сподіваюся лише, що я не запізнилася. Мені будуть потрібні перо і пергамент.

Разом із Вандін вона попрямувала до будинку, залишивши Аделіс розбиратися з мертвим драгкаром.