Мандри убивці

Розділ 41. Писар

Нехай буде відомою правда. Перековування — не винахід червоних кораблів. Це ми добре навчили їх цього ще за часів короля Вайздома. Старійшини, помщаючись Зовнішнім островам, не раз і не два ширяли над цим острівним краєм. Численних остров’ян поглинуто ними, але багатьох інших дракони затінювали так часто, що позбавили їх спогадів та почуттів, перетворивши на бездушних істот, чужих власному родові. Ця кривда терзала острівний люд, а в нього довга пам’ять. Червоні кораблі випливли не заради земель чи багатств Шести герцогств. Їхньою метою була помста. Прагнули зробити з нами те, що ми заподіяли їм колись давно, за часів їхніх прапрабабусь.

Що знає один народ, те може відкрити й інший. Хоч у Шести герцогствах остров’ян зневажали, маючи їх за варварів, серед них були свої вчені та мудреці. Саме вони вивчали згадки про драконів у всіх стародавніх сувоях, які їм вдавалося здобути. Хоча складно знайти неспростовний доказ цього, однак мені здається, що деякі копії сувоїв, зібраних бакійськими майстрами Скіллу, насправді були продані напередодні того, як червоні кораблі стали загрожувати нашим берегам. Їх придбали острівні перекупники, що добре платили за такі речі. Коли ж повільний рух льодовика оголив на їхніх узбережжях висіченого з чорного каменю дракона й виходи на поверхню цього ж чорного каменю, їхні мудреці об’єднали свої знання з ненаситною жадобою помсти певного Кебала Ровбреда. Вирішили створити власних драконів і влаштувати Шести герцогствам таку ж безпощадну руїну, яку колись ми заподіяли їм.

Один із Білих кораблів Старійшини викинули на берег, очищаючи Бак. Дракони пожерли всю його команду до останньої людини. У трюмі знайдено лише великі блоки блискучого чорного каменю. Я вважаю, що там були ув’язнені вкрадені життя та почуття перекованих людей Шести герцогств. Дослідження острівних учених привели їх до переконання, що камінь, насичений життєвою силою, можна перетворити на драконів, які служитимуть острів’янам. Страх і подумати, як близько підійшли вони до повної правди про створення дракона.

Кола й кола, як казав був мені Блазень. Остров’яни пустошили наші береги, тож король Вайздом привів Старійшин, аби їх прогнати. А Старійшини Скіллом перекували остров’ян, часто пролітаючи над їхніми хатками. Через багато поколінь по тому вони припливли пустошити наші береги й перековувати наш народ. Тож король Веріті пішов пробудити Старійшин, а Старійшини знову їх прогнали. І знову перековували. Міркую, що ж трапиться, коли ненависть роз’ятриться знову…

Зітхаю і відкладаю перо. Я надто багато написав. Не про все треба говорити. Не все має бути розказано. Беру сувій, повільно йду до каміна. Мої ноги заклякли від довгого сидіння. День холодний і вологий, морський туман знайшов усі старі болячки на моєму тілі та пробудив їх. Рана від стріли досі найгірша. Коли шрам тужавіє від холоду, чую, як він напружує кожну частку мого тіла. Кидаю пергамент на вуг­лини. Щоб це зробити, мушу пройти повз Нічноокого. Його морда вже сивіє, а вовчим костям така погода подобається не більше, ніж моїм.

Ти гладшаєш. Тільки й робиш, що лежиш біля каміна і припікаєш собі мізки. Чого не підеш полювати?

Він потягається, зітхає.

Мороч голову хлопцеві, а не мені. До вогню треба підкласти дров.

Та не встиг я й покликати, як мій хлопець заходить до кімнати. Морщить носа, почувши запах паленого пергаменту, кидає мені їдкий погляд.

— Слід було просто попросити мене принести ще дров. Знаєте, скільки коштує добрий пергамент?

Я не відповідаю, а він лише зітхає і киває головою над моїм марнотратством. Виходить, щоб поповнити запас дров.

Хлопець — подарунок Старлінг. Він у мене вже два роки, а я досі до нього не звик. Не вірю, наче колись я був таким самим хлопчаком, як він. Згадую день, коли вона привезла його до мене, і несамохіть усміхаюся. Приїхала, як це робить два-три рази в рік, щоб мене відвідати та вилаяти за відлюдницьке життя. Але цього разу привезла мені хлопця. Він сидів надворі, на миршавому конику, а вона грюкала у мої двері. Коли я відчинив, одразу ж обернулася й покликала:

— Зсідай і входь досередини. Тут тепло.

Він сповз із неосідланого коника, став біля нього, тремтячи. Дивився на мене. Чорне волосся падало йому на обличчя. Вчепився у старого плаща Старлінг, накинутого на його вузькі плечі.

— Я привезла тобі хлопця, — сповістила Старлінг і усміхнулася мені.

Я недовірливо зустрівся з нею поглядом.

— Маєш на увазі… що він мій?

Вона знизала плечима.

— Якщо візьмеш. Я подумала, що тобі добре буде мати його. — Помовчала. — Насправді я думала, що йому добре буде мати тебе. Вбрання, регулярну їжу і все таке. Я дбала про нього, скільки могла, але життя менестрельки… — Дозволила своїм словам затихнути недоговореними.

— То він… То ти, ми… — Я плутався у цих словах, відкидаючи надію. — Він твій син? Мій?

Її посмішка стала ширшою, хоча очі полагіднішали від співчуття. Хитнула головою.

— Мій? Ні. Твій? Думаю, це можливо. Ти проминав Фландер-­Коув років вісім тому? Я знайшла його там перед шістьма місяцями. Їв гнилі овочі зі сміттєвої купи серед селища. Його мати померла, а в нього різні очі, тож її сестра його не схотіла. Казала, що він байстрюк демона. — Схилила голову, посміхнулася й додала: — То й припускаю, що може бути твоїм.

Знову обернулася до хлопця і промовила, вже голосніше:

— Входь досередини, кажу тобі. Там тепло. З ним живе справжній вовк. Ти полюбиш Нічноокого.

Хеп — дивний хлопець, одне око в нього каре, друге блакитне. Мати не була з ним доброю, тож його ранні спогади невеселі. Назвала його Місхепом — Безталанням. Може, для неї він таким і був. Я ж називаю його Хепом-Таланом, хоча нерідко просто хлопцем. Він, здається, цим не переймається. Я навчив його читати й рахувати, а ще вирощувати та збирати цілюще зілля. Коли Старлінг привезла його, йому було сім літ. Тепер близько десяти. Хеп уміло вправляється із луком. Нічноокий прихилився до нього. Він добре полює для старого вовка.

Навідуючись у гості, Старлінг приносить мені новини. Не знаю, чи це завжди мене тішить. Надто багато змінилося, надто багато дивного. Леді Пейшенс урядує у Трейдфорді. Її конопляні поля дають тепер стільки ж паперу, скільки й добрих мотузок. Обшир тамтешніх садів подвоївся. Те, що було колись Королівським колом, стало тепер ботанічним садом, повним рослин з усіх закутків Шести герцогств і не тільки.

Барріч, Моллі та їхні діти при доброму здоров’ї. Мають Неттл, малого Чівелрі, а третє на підході. Моллі дбає про свої вулики та свічну крамницю. Барріч використав Рудді та його лоша від Сажки як плідників, а на зароблені кошти завів власний табун. Старлінг знає про це, бо вона знайшла Барріча й Моллі та допильнувала, щоб їм віддано Рудді і лоша Сажки. А от бідна Сажка була надто старою, щоб пережити дорогу додому з Гірського королівства. Моллі з Баррічем певні, що я давно помер. Часом я теж так думаю. Я ніколи не питав, де вони живуть. Ніколи не бачив жодного з дітей. У цьому я справжній син свого батька.

Кеттрікен народила сина, принца Дьютіфула Сумлінного. Старлінг казала мені, що він чорнявий, як батько, та здається, що виросте високим і струнким, як Раріск, брат Кеттрікен. На її думку, він надто серйозний для хлопця свого віку, але всі наставники його люблять. Принців дід приїхав аж із Гірського королівства, щоб побачити хлопця, який одного дня правитиме обома країнами. Був дуже задоволений онуком. Цікаво, а що подумав би другий його дід про всі події, які трапилися після укладення договору?

Чейд більше не ховається в тіні, він шанований радник королеви. На думку Старлінг, він навіжений старий, що надто любить товариство молодих жінок. Але, кажучи це, вона усміхається, а складену нею пісню «Розплата Чейда Фаллстара» пам’ятатимуть і тоді, коли менестрельки не стане. Я не сумніваюся, що він знає, де я, проте не намагається зі мною побачитися. Це й на краще. Час від часу Старлінг привозить мені цікаві сувої чи насіння та коріння дивних рослин. Іншим разом — чистий пергамент. Не потребую питати, звідки це. Принагідно віддаю їй сувої з власними записами: замальовки цілющих трав з переліком їхніх добрих і небезпечних властивостей; звіт про моє перебування у древньому місті; описи моїх мандрів по Державах Чалседу та по інших країнах за їхніми межами. Вона слухняно все це забирає.

Якось доставила мені від нього карту Шести герцогств. Рука та чорнило Веріті дбайливо її розпочали, але так і не завершили. Інколи дивлюся на неї та думаю про місця, які я міг би заповнити. Проте вона й далі висить на моїй стіні такою, якою я її там повісив. Навряд чи колись щось на ній зміню.

Що стосується Блазня, то він повернувся до Оленячого замку. Ненадовго. Дівчина-на-Драконі залишила його там, і він плакав, коли вона злітала без нього. Його негайно ж прославили як героя і великого воїна. Я певен, що тому він і втік. Не прийняв від Регала ні титулу, ні землі. Ніхто не знає достеменно, куди подався Блазень чи що з ним трапилося. Старлінг вважає, що він повернувся на батьківщину. Можливо. Можливо, живе десь лялькар, майстер маріо­неток, які є дивом і насолодою для ока. Сподіваюся, що він носить срібно-блакитну сережку. Відбитки пальців, залишені ним на моєму зап’ясті, злиняли і стали блякло-сірими.

Гадаю, я завжди за ним сумуватиму.

Шість років я шукав стежку назад до Баку. Один рік ми провели в горах. Ще один — із Чорним Рольфом. За цей час ми з Нічнооким багато вивчили про Віт і віттерів, але й виявили при цьому, що найдужче любимо товариство один одного. Попри найбільші старання Голлі, Віта, донька Оллі, глянула на мене і вирішила, що ми зовсім одне одному не пасуємо. Мої почуття це аж ніяк не поранило, зате дало мені привід рушити в дальшу дорогу.

На півночі ми дісталися Ближніх островів і ще далі, де вовки білі, як ведмеді. На півдні зайшли за Чалсед, навіть за Бінгтаун. Подорожували берегом Дощової ріки, назад повернулися на плоті. Виявили, що Нічноокий не любить плавати на кораблях, а я не люблю країн, де не буває зими. Ми перетнули краї карти Веріті.

Я думав, що ніколи вже не повернуся до Баку. Та ми повернулися. Одного року осінні вітри пригнали нас сюди, і відтоді ми тут і зоставалися. Будиночок, який вважаємо нашим, колись належав вугляреві. Він недалеко від Форджа, чи радше місця, де колись був Фордж. Море та зими поглинули це місто і стерли всі лихі спогади, пов’язані з ним. Може, колись люди знову прийдуть сюди в пошуках залізної руди. Та ще не скоро.

Коли Старлінг приїжджає в гості, то завжди мене лає і нагадує, що я ще доволі молодий. Що, — вимагає вона від мене, — трапилося з моїм упертим бажанням мати колись власне життя? Я відповідаю, що знайшов таке. Тут, у своєму будиночку, з моїми записами, моїм вовком і моїм хлопцем. Часом, коли вона ділить зі мною постіль, а я лежу потім без сну, прислухаючись до її повільного дихання, гадаю, що завтра встану і знайду якийсь новий сенс свого життя. Та переважно вранці прокидаюся зболілим і закляклим. Вирішую тоді, що я геть не молодий. Я старий, ув’язнений у пошрамованому тілі молодої людини.

Скілл нелегко в мені засинає. Манить мене, особливо влітку, коли я гуляю між скелями, дивлячись на воду. Спокушає сягнути назовні, як це робив колись Веріті. Інколи я піддаюся і довідуюся про улов жінки-рибалки чи про домашні клопоти помічника капітана торгового судна. Як казав мені колись Веріті, найбільшою мукою є те, що ніхто ніколи не сягає до мене у відповідь. Якось, коли Скілл-голод довів був мене до краю божевілля, я навіть потягся до Веріті-Дракона, благаючи вислухати мене й відповісти.

Він не відгукнувся.

Регалові групи давно розпалися через брак майстра Скіллу, який би їх навчав. Навіть у ті ночі, коли я розпачливо й самотньо посилаю свій Скілл, наче виття вовка, і благаю когось, однаково кого, відповісти, навіть тоді не чую нічого. Хоча б відлуння. Потім сиджу край вікна і дивлюся в туман за вершечком острова Оленячого Рогу. Стискаю руки, щоб не дрижали, і борюся з бажанням цілковито зануритися в ріку Скіллу. А вона чекає, завжди чекає, коли підхопить і понесе мене. Це було б так просто. Інколи все, що мене втримує, — дотик вовкової свідомості до моєї.

Мій хлопець уже знає, що означає цей погляд, і ретельно відмірює ельфійську кору, аби мене притупити. Додає карріму, щоб я міг заснути, імбиру, щоб приховати гіркоту ельфійської кори. Тоді приносить мені папір, перо та чорнило і залишає писати. Знає, що вранці застане, як я, поклавши голову на стіл, сплю серед порозкидуваних паперів, а Нічноокий простягся біля моїх ніг.

Уві сні ми бачимо, як висікаємо свого дракона.