Мандри убивці

Розділ 19. Погоня

Мир між Шістьма герцогствами та Гірським королівством був за часів короля Регала порівняно новим явищем. Десятиліттями Гірське королівство контролювало всю торгівлю через перевали так само суворо, як Шість герцогств — торгівлю на ріках Холодній та Оленячій. Торгівля і шляхи сполучення між цими двома областями доволі нестабільно керувалися обома державами, і це шкодило їм обом. Та за правління короля Шрюда укладено взаємокорисну торгову угоду. Це зробили король-в-очікуванні Чівелрі від Шести герцогств і принц Раріск від Гірського королівства. Мир та процвітання, які забезпечував цей договір, були додатково підкріплені через десять літ, коли гірська принцеса Кеттрікен заручилася з королем-в-очікуванні Веріті. Після передчасної смерті старшого брата принцеси, Раріска, та ще й напередодні її шлюбу, Кеттрікен стала єдиною спадкоємицею корони Гір. Тож певний час здавалося, що Шість герцогств і Гірське королівство матимуть спільного монарха, а згодом стануть і одною країною.

Та обставини зруйнували всі ці надії. Ззовні Шести герцогствам загрожували пірати червоних кораблів, зсередини королівство роздирала усобиця між членами королівського роду. Короля Шрюда вбито, король-в-очікуванні Веріті зник під час походу, а коли принц Регал сів на престол, його ненависть до Кеттрікен була настільки сильною, що з огляду на безпеку ще ненародженої дитини вона змушена була втекти в рідні Гори. Самопроголошений «король» Регал якимсь чином вбачав у цьому відмову від обіцяного об’єднання територій. Його початкові спроби перемістити війська та ввести їх до Гірського королівства під претекстом захисту торгових караванів були відбиті мешканцями Гір. Регалові протести й погрози призвели до закриття кордонів Гір для торгівлі з Шістьма герцогствами. Зіткнувшись із опором, Регал розпочав енергійну кампанію дискредитації королеви Кеттрікен і розпалювання начебто патріотичної ненависті до Гірського королівства. Його остаточна мета здавалася очевидною: перетворення Гірського королівства на провінцію Шести герцогств — якщо не мирним шляхом, то силою. Скидалося на те, що час не дуже сприяв такій війні і такій стратегії. Землі, що належали Регалові по праву, вже облягав зовнішній ворог, а король чи то був неспроможним, чи то не хотів його подолати. Жодна військова сила ніколи не підкорила Гірського королівства, а все-таки здавалося, що Регал саме це і планує зробити. Питання, чого він так відчайдушно цього прагне, спершу вкрай дивувало всіх.

Ніч була безхмарною й холодною. Ясного місячного світла вистачало, щоб розгледіти дорогу, але не на більше. Якийсь час я просто сидів у візку, слухаючи тупіт кінських копит об дорогу і намагаючись збагнути все, що трапилося. Старлінг узяла покривала, забрані з моєї камери, витрусила їх. Одне дала мені, друге закинула собі на спину. Сиділа, скулившись, осторонь від мене, дивлячись у простір позаду візка. Відчувалося, що вона хотіла б зостатися сама. Я дивився, як оранжева заграва на місці Мунсея зникає в далечині. Потім мій розум знову запрацював.

— Кеттл? — покликав я її через плече. — Куди ми їдемо?

— Геть від Мунсея, — відповіла вона.

Я відчув у її голосі втому. Старлінг ворухнулася, глянула на мене.

— Ми думали, ти вкажеш шлях.

— Куди рушили контрабандисти? — спитав я.

Радше відчув, ніж побачив, що Старлінг знизала плечима.

— Вони нам не говорили. Сказали тільки, що, коли ми пі­демо по тебе, можемо розпрощатися з їхнім товариством. Здається, вони вірили, що Барл пошле по тебе солдатів, хай яке нещастя трапилося б із Мунсеєм.

Я кивнув, і то більше самому собі, ніж їй.

— Так він і зробить. Перекине на мене провину за весь цей наліт. Скаже, що нападники насправді були з Гірського королівства, що це солдати, послані, аби мене визволити. — Я сів рівніше, відсунувся від Старлінг. — А коли піймають нас, то вб’ють вас обох.

— Ми не маємо наміру давати їм таку нагоду, — зауважила Кеттл.

— І не дамо, — пообіцяв я. — Якщо поведемося розсудливо. Стримайте коней.

Насправді Кеттл навіть не мусила їх стримувати, вони давно вже самі вповільнили крок, змучившись дорогою. Я кинув Старлінг покривало, обійшов упряжку. Нічноокий вистрибнув із візка та зацікавлено пішов за мною.

— Що ти робиш? — зажадала Кеттл, коли я розпріг коней і кинув збрую на засніжену землю.

— Готую коней, щоб на них можна було їхати верхи. Зможете їхати наохляп?

Кажучи це, перерізав віжки ножем стражниці. Кеттл доведеться їхати наохляп, однаково, зможе чи ні. Сідел у нас не було.

— Думаю, доведеться, — буркнула вона, зсідаючи з візка. — Та вдвох на одному з цих коней ми не заїдемо ні досить далеко, ні досить швидко.

— З вами та Старлінг усе буде гаразд, — пообіцяв я. — Просто їдьте.

Старлінг стояла на візку й дивилася на мене згори вниз. Мені не було потрібне місячне світло, аби знати, що на її обличчі вимальовується недовіра.

— Ти покидаєш нас тут? Після того, як ми повернулися по тебе?

Я запланував дещо інше.

— Це ви мене покидаєте, — твердо сказав їй. — Джампі — це єдине велике поселення на шляху, якщо лишити Мунсей за собою і рухатися у бік Гірського королівства. Тримайтеся рівного темпу. До Джампі їдьте не відразу. Саме цього вони від вас очікуватимуть. Знайдіть якесь менше селище, сховайтесь там і перечекайте. Мешканці Гір зазвичай гостинні. Якщо не почуєте жодного поголосу про погоню, рушайте до Джампі. Але спершу від’їдьте якнайдалі. Лише тоді зупиняйтесь, щоб попросити їжі чи притулку.

— А ти що збираєшся робити? — стишеним голосом спитала Старлінг.

— Ми з Нічнооким підемо своєю дорогою. Як нам слід було піти вже давно. Удвох ми подорожуємо швидше.

— Я по тебе повернулася, — сказала менестрелька. Здавалося, її голос от-от зірветься: такою приголомшливою була для неї моя зрада. — Попри все, що зі мною трапилося. Попри… мою руку… і все інше…

— Він відведе їх від нашого сліду, — раптом промовила Кеттл.

— Допомогти вам сісти на коня? — тихо спитав я Кеттл.

— Нам не потрібна жодна твоя допомога! — сердито проголосила Старлінг. Труснула головою. — Як подумаю про все, що я витерпіла, пішовши з тобою… І все, що ми зробили, аби тебе звільнити… Ти згорів би живцем у тій камері, якби не я!

— Знаю. — Бракувало часу все їй пояснювати. — Щасливої дороги, — тихо сказав я.

І залишив їх, повернувши до лісу. Нічноокий біг поруч зі мною. Нас обступили дерева, і невдовзі дві жінки зникли мені з очей.

Кеттл швидко розгадала суть мого плану. Тільки-но впоравшись із пожежею, а то й раніше, Барл згадає про мене. Знайдуть старого, вбитого вовком, і нізащо не повірять, що я згорів у своїй камері. Буде погоня. Вишлють вершників на всі дороги, що ведуть у гори, невдовзі наздоженуть Кеттл і Старлінг. Хіба що вдасться скерувати ловців на інший, тяжчий слід. Той, що навпростець вестиме до Джампі. На захід.

Це було нелегко. Я не мав певного знання території, що відділяла мене від столиці Гірського королівства. Найімовірніше, там не було жодного більшого міста, бо Гірське королівство не є густозаселеним. Місцевий люд — це переважно трапери, мисливці, мандрівні пастухи овець і кіз, що жили чи то в окремих хатах, чи то в маленьких селищах, оточених розлогими мисливськими угіддями. Я не мав великих шансів випросити чи вкрасти харчі або ж інші припаси. Ще більше мене непокоїла можливість опинитися на краю гірського хребта, який я не зумію перетнути, і те, коли доведеться переправлятися через одну з численних холодних рік, що рвучкими потоками спливали з гір до узвозів та вузьких долин.

Доки ми не застрягнемо, то й нема сенсу перейматися цим, — зауважив Нічноокий. — Коли таке трапиться, доведеться просто знайти спосіб обійти довкола. Це може нас уповільнити. Але ми взагалі нікуди не дістанемося, якщо будемо стояти та гризтися.

Тож ми з Нічнооким ішли всю ніч. Коли діставалися відкритого місця, я дивився на зорі та намагався якомога точніше прокласти курс на захід. Місцевість виявилася такою складною, як я й сподівався, тож навмисне вибирав шлях, який легше було подолати пішій людині та вовкові, ніж вершникам. Ми прошкували, підіймаючись угору зарослими чагарником схилами, пробираючись крізь плутані хащі вузьких ярів. Продираючись такими місцями, я втішав себе тим, що Старлінг і Кеттл легко їдуть добрими дорогами. Намагався не думати, що Барл вишле достатньо слідопитів, аби простежити не один маршрут. Ні. Доведеться спершу забезпечити собі значну перевагу, а тоді спровокувати Барла так, щоб він кинув усі свої сили навздогін мені.

Єдиним способом зробити це було виявити себе як загрозу для Регала. Таку загрозу, якою слід зайнятися негайно.

Я глянув угору, на схил кряжа, де тісно один до одного стояли три гігантські кедри. Там я зупинюся, розведу невеличке багаття і спробую поскіллити. Я нагадав собі, що не маю ельфійської кори, тож доведеться приготувати все для того, щоб пізніше добре відпочити.

Я тебе стерегтиму, — запевнив мене Нічноокий.

Кедри були величезними, їхні могутні гілки вгорі перепліталися так щільно, що земля внизу була чиста від снігу. Натомість густо настелено пахучої кедрової хвої, що нападала сюди з часом. Я влаштував собі з неї постіль, щоб не лежати просто на голій землі, тоді зібрав чималий запас хмизу для вогнища. Вперше заглянув до капшука, підібраного в Мунсеї. Там були кремінь і кресало. А ще п’ять чи шість монет, кілька гральних костей, зламаний браслет і загорнуте у шматок тканини пасмо білявого волосся. Аж надто вичерпний підсумок солдатського життя. Я вигріб ямку в землі та поховав там волосся, кості й браслет. Намагався не думати, хто зостався самотнім, коли загинула ця жінка: коханець чи дитина. Нагадав собі, що не я заподіяв їй смерть. А все-таки холодний голос у глибині моєї свідомості прошепотів слово «каталізатор». Не будь мене, вона й досі жила б. Якусь мить я почувався старим, утомленим і хворим. Потім змусив себе відкинути думки і про жінку-воячку, і про власне життя. Розвів вогонь, доклав до нього багато дров. Решту хмизу розклав так, щоб легко до нього дотягтися. Загорнувся в плащ, ліг на ложе з кедрової хвої. Глибоко вдихнув, заплющив очі та почав скіллити.

Здалося, що я зненацька пірнув у бистру річку. Не був готовим до такого легкого успіху, тож мене ледь не змило течією. Тут ріка Скіллу чогось здавалася дикою, глибшою і могутнішою. Я не знав, чи це мої власні здібності розвинулися, чи цьому була якась інша причина. Знайшов себе, зосередився і рішуче зібрав усі сили, щоб відмовитися від спокус Скіллу. Не хотів навіть міркувати про те, щоб сягнути думкою до Моллі та нашої дитини, побачити на власні очі, як росте наша донечка та як ведеться їм обом. Не потягся й до Веріті, хоч дуже цього прагнув. Сила цього скіллення була такою, що я, без сумніву, легко його знайшов би. Але не для цього я тут був. Я мав роздратувати ворога і мусив бути насторожі. Встановивши весь захист, який не відгороджував би мене від Скіллу, я скерував волю у бік Барла.

Потягся назовні, обережно шукаючи його. У разі атаки я був готовий блискавично підняти свої стіни. Я легко його знайшов, майже вражений тим, що він цілковито не відчув мого дотику.

Тоді мене прошив його біль.

Я сахнувся назад швидше, ніж потривожений морський анемон у зоставленій припливом калюжі. Шоковано розплющив очі, втупився у засипане снігом кедрове гілля. По моєму обличчі та спині стікав піт.

Що це було? — зажадав Нічноокий.

Ти й сам добре знаєш, — відповів я йому.

Це був найчистіший біль. Біль, незалежний від ушкодження, завданого тілу, біль, що не був ні горем, ні страхом. Всеохопний біль, наче кожну часточку тіла, всередині й на поверхні, палив вогонь.

А завдавали цього болю Регал і Вілл.

Потім я лежав, тремтячи, не через скіллення, а через Барлів біль. Це було страхіттям більшим, ніж міг збагнути мій розум. Я намагався скласти до ладу все, що відчув за цю коротку мить. Вілл і, можливо, якась тінь Карродового Скіллу тримали Барла так, щоб він не міг опиратися покаранню. Каррод виконував це завдання з ледь замаскованими жахом і огидою. Може, боявся, що одного дня такому покаранню піддадуть його самого. Найсильнішим Вілловим почуттям був гнів, що Барл мав мене в руках, але якось дозволив мені вислизнути. Та під цим гнівом приховувалося свого роду зачарування тим, що Регал робив із Барлом. Вілл не мав від цього задоволення. Ще ні.

А Регал мав.

Колись я знав Регала. Правда, не надто добре. Тоді він був просто молодшим із моїх дядьків, тим, що зовсім мене не любив. Давав волю цьому почуттю на хлоп’ячий лад, штовхаючи мене, дражнячи і тайкома щипаючи, а ще за кожної нагоди скаржачись на мене. Мені це не подобалося, він теж мені не подобався, але його поведінку ще можна було зрозуміти. Хлоп’ячі ревнощі, бо через старшого сина, батькового улюбленця, з’явився ще один конкурент і претендент на час і увагу короля Шрюда. За тих часів він просто був розпещеним молодим принцом, який заздрив старшим братам, що випереджали його в черзі спадкоємства престолу. Був зіпсованим, грубим, самолюбним.

Та був тоді людиною.

Те, що він випромінював хвилину тому, настільки перевершувало межі тієї жорстокості, яку я міг зрозуміти, що було майже незбагненним. Перековані втрачали свою людяність, але в їхній порожнечі зоставалася бодай тінь того, чим вони були раніше. Якби Регал розкрив свої груди і показав там зміїне кубло, я не був би вражений більше. Він цілковито відкинув людяність, замінивши її чимось похмурим. І це чоловік, якого Шість герцогств називає тепер королем.

Це чоловік, який вишле війська, щоб піймати Старлінг і Кеттл.

— Я повертаюсь, — попередив я Нічноокого і не дав йому часу заперечити.

Заплющив очі та кинувся у ріку Скіллу. Широко відкрився їй, втягуючи її холодну силу, не думаючи, що надмірна кількість цієї сили може мене зруйнувати. Тільки-но Вілл мене відчув, я заговорив до них:

— Регале, ти помреш від моєї руки. Це так само певно, як те, що Веріті знову правитиме королівством.

Тоді я вдарив їх усією нагромадженою силою.

Це був майже настільки ж інстинктивний вчинок, як стискання кулака. Я не планував цього, але зненацька зрозумів, що зробив із ними Веріті в Трейдфорді. У цьому не було жодного послання, нічого, крім шаленого вивільнення сили та звернення її проти них. Я широко відкрився перед ними, показав їм себе, а коли вони обернулися у мій бік, скерував проти них вибух усього зібраного мною Скіллу до останньої часточки. Як і Веріті, я не залишив собі нічого. Думаю, якби там був лише хтось один із них, я б цілковито випалив із нього Скілл. Натомість вони розділили удар між собою. Я ніколи не довідаюся, як це вплинуло на Барла. Може, був навіть вдячний за моє шаленство, бо воно зруйнувало концентрацію Вілла і звільнило бідолаху від витончених Регалових тортур. Я відчув, як нажахано вигукнув Каррод, коли його скіллення урвалося. Думаю, що Вілл міг би встояти й кинути мені виклик, якби Регал слабко не наказав йому: «Розривай, телепню, не ризикуй мною задля своєї помсти!» Не встиг я й оком змигнути, як вони зникли.

Коли я знову отямився, вже давно настав день. Нічноокий лежав майже на мені, на його хутрі була кров. Я трохи відіпхнув його, він одразу ж ворухнувся. Встав, понюхав моє обличчя. Разом із ним я вдихнув запах власної крові, це було неприємно. Я різко сів, світ довкола мене закружляв. Поволі почав розбирати гамір вовчих думок.

З тобою все гаразд? Ти тремтів, потім тобі носом пішла кров. Тебе тут не було, я взагалі не міг тебе почути!

— Зі мною все добре, — хрипко заспокоїв я його. — Дякую, що тримав мене в теплі.

Вогнище ледь жевріло. Я обережно потягся до дров, докинув у вогонь трохи хмизу. Коли вогонь добре розгорівся, я сів біля нього й зігрівся. Тоді встав, зробив, хитаючись, кілька кроків до місця, де починався сніг. Набрав жменю, протер обличчя, щоб позбутися смаку й запаху крові. Взяв трохи снігу до рота, бо мій язик був товстим і заскорузлим.

Тобі треба відпочити? Тобі треба поїсти? — неспокійно спитав Нічноокий.

І так, і так. Але насамперед нам треба було тікати: не сумнівався, що, після всього, вони гнатимуться за мною. Я зробив усе, що хотів, і, хоч сам цього не сподівався, все вдалося, ще й як. Дав їм підстави боятися мене. Тепер вони не заспокояться, доки мене не знищать. До того ж я виразно показав їм, де був. Вони відчули, куди посилати своїх людей. Коли ті сюди дістануться, мені слід бути далеко звідси. Я повернувся до вогню, копняками накидав на нього землі. Тоді ще й затоптав для певності. А потім ми тікали.

Тікали так швидко, як це було мені під силу. Без сумніву, я затримував Нічноокого. Він співчутливо на мене дивився, коли я спинався на узгір’я, аж по стегна в снігу, а йому досить було розчепірити пальці та легко збігти вгору. У нас стало звичним, що, коли я прохав відпочинку й зупинявся, спершись об дерево, він вирушав уперед, шукаючи кращої дороги. Коли денне світло та мої сили майже згасали, я зупинявся, щоб розпалити багаття на ніч, а він зникав і повертався зі здобиччю для нас обох. Найчастіше це були білі снігові зайці, та раз він приніс товстого бобра, що забрів надто далеко від замерзлого озерця. Я прикидався сам перед собою, що добре готую це м’ясо, насправді ж ледь обпалював його над вогнем. Був надто втомленим і голодним, щоб зробити більше. М’ясний раціон не додавав мені жиру, але давав змогу жити й рухатися. Я майже не спав по-справжньому, адже мусив постійно докладати до вогню, щоб не замерзнути, і часто вставати вночі та тупати, щоб не відморозити стопи. Витривалість. У ній уся річ. Не швидкість, не сила, а ощадливе використання своєї спроможності змушувати себе до щоденного руху.

Я сильно зімкнув стіни Скіллу, однак усвідомлював, що Вілл постійно об них б’ється. Не думав, що він міг мене вистежити, доки я був насторожі, але й не мав у цьому певності. Постійна напруга свідомості теж витягувала з мене всі сили. Бували ночі, коли я просто мріяв відкинути весь захист і впустити Вілла всередину, хай уже покінчить зі мною раз назавжди. Та в ці хвилини мені достатньо було згадати, на що тепер спроможний Регал. Це викликало в мене жах і змушувало до ще більших зусиль, аби наростити відстань між нами.

Уставши четвертого ранку нашої подорожі, я знав, що ми далеко забралися вглиб Гірського королівства. Відколи покинули Мунсей, я не бачив жодного знаку погоні. Безумовно, здолавши таку відстань у рідному краю королеви Кеттрікен, ми були в безпеці.

Скільки ще до цього Джампі! Що ми зробимо, діставшись туди?

Не знаю, скільки. І не знаю, що ми зробимо.

Я вперше замислився про це. Змусив себе подумати про все, що не дозволяв собі обдумати раніше. Насправді я не знав нічого про Кеттрікен, відколи відіслав її від короля, наказавши тікати в ніч. Вона не дістала жодного слова ні від мене, ні про мене. Мала б уже народити. За моїми обчисленнями, її дитина повинна була народитися приблизно ж тоді, коли й моя дочка. Раптом це здалося мені дуже цікавим. Я міг узяти цю дитину на руки та сказати собі: «Це начеб я притулив власну донечку».

От тільки Кеттрікен вважала, що я мертвий. Мусила почути, що мене страчено Регалом і давно поховано. Вона була моєю королевою і дружиною Веріті. Я, безперечно, міг розкрити їй, як вижив. Та це однаково, що кинути камінець у став. На відміну від Старлінг, Кеттл чи когось іншого, що здогадався, хто я, Кеттрікен знала мене й раніше. Це був би не поголос, не легенда, не безумна розповідь когось, хто бачив мене одну мить, краєчком ока, а факт. Вона могла сказати іншим людям, які мене знали: «Так, я бачила його, він справді живий. Як йому це вдалося? Завдяки його Віту, звичайно».

Я тягнувся за Нічнооким крізь сніг і холод та думав, що відчує Пейшенс, коли до неї дійде ця звістка? Сором чи радість? Біль, бо я не відкрився їй? З допомогою Кеттрікен можна буде вислати звістку тим, кого я знав. Врешті-решт, вона дістанеться Моллі та Барріча. Як учинить Моллі, дізнав­шись, що я не лише живий, а ще й не повернувся до неї, і до того ж осквернений Вітом? Моє серце боляче вразила звістка, що вона приховала від мене свою вагітність, нашу дитину. Тоді я вперше по-справжньому збагнув, якою скривдженою і зрадженою вона мусила почуватися через усі ті таємниці, які я роками від неї приховував. А ще одна таємниця, така велика, кинута їй в обличчя, може згасити всі її почуття до мене. Мої шанси почати наново життя з нею і так не були великими. Нестерпною була думка, що вони стануть ще меншими.

А всі інші: стаєнні челядники, яких я знав, люди, з якими веслував і бився, звичайні солдати Оленячого замку — всі вони довідаються теж. Хай що б я думав про Віт, я вже бачив огиду в очах давнього друга. Знав, наскільки змінилося через це ставлення до мене Старлінг. Що подумають люди про Барріча, який тримав у своїй стайні віттера та потурав мені? Чи не викриють і його самого? Я зціпив зуби. Мені доведеться зостатися мертвим. Може, краще далеко оминути Джампі та йти вперед, шукаючи Веріті? Але ж без припасів я маю на це такі самі шанси, як Нічноокий видати себе за кімнатного песика.

І ще одна дрібничка. Карта.

Покидаючи Оленячий замок, Веріті покладався на карту. Це була стара карта, яку Кеттрікен розкопала в замковій бібліотеці, вицвіла та древня, ще з часів короля Вайздома, який першим відвідав Старійшин і покликав їх на допомогу Шести герцогствам. Деталі на ній стерлися, але і Кеттрікен, і Веріті були переконані, що один із позначених шляхів веде до місця, де король Вайздом уперше зустрівся з цими невловимими істотами. Веріті від’їхав з Оленячого замку, твердо вирішивши прямувати до теренів за Гірським королівством і при цьому керуватися картою. Він забрав із собою нову її копію, зроблену власноруч. Я гадки не мав, що трапилося з давнішим примірником: ймовірно, перевезено до Трейдфорда, коли Регал сплюндрував бібліотеку Оленячого замку. Але стиль тієї карти та незвичні рисунки на бордюрах давно вже викликали в мене підозру, що вона й сама є копією ще старішого оригіналу. Бордюри були виконані в гірському стилі, тож якщо той оригінал ще існував, то він мав би міститися в бібліотеці Джампі. Видужуючи в Горах, я мав повний доступ до цієї книгозбірні. Знав, що вона велика та добре утримана. Навіть якщо я не знайду оригіналу тієї карти, то, може, знайду інші, які б зображали ту саму місцевість.

Коли я жив у Горах, мене вразило, наскільки довірливі тамтешні люди. Я бачив небагато замкíв і не зустрічав жодної варти, звичної для Оленячого замку. Дістатися до королівської садиби нескладно. Навіть якщо там і завели вже сторожу, однаково стіни зроблено з верств кори, покритих глиною і помальованих. Я не мав сумніву, що проберуся туди, — тим шляхом чи іншим. А коли вже це зроблю, то мені знадобиться небагато часу, щоб ограбувати бібліотеку, укравши з неї карту. Заодно поповню свої запаси.

Мені вистачило совісті засоромитися через такий задум. Та я знав, що сором не втримає мене від того, аби це зробити. Я вкотре не мав вибору. Пробирався крізь сніг, долаючи черговий хребет, і мені здавалося, що моє серце знову й знову вистукує цю фразу. Нема вибору, нема вибору. Я ніколи не мав вибору. Доля зробила мене вбивцею, брехуном і злодієм. А що сильніше я намагався уникнути цих ролей, то дужче мене у них втискали. Нічноокий ішов мені по п’ятах і гризся через мій чорний настрій.

Нас так поглинули похмурі думки, що ми вибралися на вершину хребта і стояли там обидва як дурні, на очах кінного загону, що їхав дорогою під нами. Золото-коричневі каптани вершників вирізнялися на тлі снігу. Я завмер, наче сполоханий олень. Попри все, ми могли б і не привернути до себе їхньої уваги, якби не зграя собак, що їх супроводжувала. Я розрізнив собак з першого погляду. Шестеро, не вовкодави, дяка Еді, а коротконогі біглі, гончаки на кроликів, непристосовані ні до цієї погоди, ні до місцевості. Був там ще один пес, довгоногий і кучерявий, мішаної крові. Він та його господар трималися осторонь решти загону. Здається, до погоні залучили геть усіх, хоча й так на конях їхало більш як десять вершників. Собака-мішанець майже відразу підніс голову й задзявкотів. Інші собаки миттю підхопили цей гавкіт, метляючи хвостами, підвівши голови, щоб краще принюхатися, і гучно сповіщаючи, що вони зачули нові запахи. Чоловік, що наглядав за собаками, підняв руку і вказав на нас, а ми тим часом кинулися навтьоки по власних слідах. Пес-мішанець і його господар уже бігли в наш бік.

— Я навіть не знав, що там є дорога, — просапав я, перепрошуючи Нічноокого, коли ми тікали схилом униз.

У нас була певна перевага, хоч і незначна. Спускалися вниз власними слідами, тоді як собаки та вершники, що нас переслідували, мусили ще вибратися на узгір’я по невтоптаному снігу. Я сподівався, що, перш ніж вони дістануться вершини, звідки ми саме втекли, нам удасться сховатися у зарослому чагарником яру внизу. Нічноокий уповільнював біг, аби не залишити мене позаду. Гончаки дзявкотіли, а я чув схвильовані голоси людей, що кинулися в погоню.

ТІКАЙ! — наказав я Нічноокому.

Я тебе не покину.

Я справді пропаду, якщо ти це зробиш, — визнав я. Мій мозок гарячково працював. — Біжи вглиб яру, аж на дно. Залиш там якомога більше фальшивих слідів, закрути петлю і біжи яром, униз. Коли я туди дістануся, тікатимемо вгору. Може, це трохи їх затримає.

Лисячі хитрощі! — пирхнув він, а тоді проминув мене, як розмазана сіра пляма, і зник у густих кущах яру.

Я намагався швидше долати сніг. Діставшись зарослого краю яру, озирнувся. Собаки та вершники саме піднялися на хребет. Я пірнув у покриті снігом хащі яру і почав спускатися стрімким схилом. Нічноокий залишив там стільки слідів, що вистачило б на цілу вовчу зграю. Коли я на мить зупинився, щоб перевести подих, він проминув мене, помчавши ще в іншому напрямку.

Забираймося звідси!

Я не чекав його відповіді, відразу ж пустився вгору яром, так швидко, як несли мене ноги. На дні яру сніг був плиткішим, низьке віття дерев і кущі затримали більшу його частину. Я схилився навпіл, знаючи, що коли зачеплю котрусь гілку, то вона скине на мене свою холодну ношу. Собачий дзявкіт лунав у морозному повітрі. Я слухав його, прокладаючи собі дорогу. Почувши, як собаче хвилювання змінилося лютим гавкотом, зрозумів, що вони дісталися плутаного сліду на дні яру. Надто рано вони туди спустилися, надто швидко прийдуть сюди.

Нічноокий!

Цить, дурню! Собаки тебе почують! І той, інший.

Серце мені ледь не завмерло у грудях. Не міг повірити, наскільки дурним я виявився. Пробирався далі крізь засніжений чагарник, нашорошивши вуха на те, що діялося позаду. Мисливцям сподобався фальшивий слід, залишений Нічнооким, вони майже змусили собак піти ним. Тут було надто багато вершників, як на такий вузький яр. Штовхалися, заважали один одному, можливо, й затоптали наш справжній слід. Час виграно, хоча й небагато. Тут я зненацька почув крики тривоги і дикий собачий вереск. Піймав розгублене белькотіння собачих думок. Вовк стрибнув між них і пробіг крізь саму середину їхньої зграї, по дорозі тнучи іклами. Погнав просто під ноги коням. Один вершник упав і ніяк не міг піймати свого переляканого коня. Якийсь пес втратив більшу частину звислого вуха й мучився від болю. Я намагався закритися від його страждань. Бідна тварина, і все це дарма. Ноги мої були наче свинцеві, у роті пересохло, та я змушував себе до швидкості, аби добре використати час, який із таким ризиком для себе здобув Нічноокий. Я хотів крикнути йому, щоб він перестав їх заплутувати, щоб тікав зі мною, але не наважився виявити зграї справжній напрямок нашої втечі. Напруживши всі сили, біг далі.

Яр ставав дедалі вужчим і глибшим. Лози, ожина й кущі росли на стрімкому схилі та звисали вниз. Я здогадувався, що біжу по замерзлому струмку. Почав шукати виходу звідси. Собаки позаду мене знову заверещали, дзявкаючи один одному, що тепер вони взяли справжній слід, за вовком, за вовком, за вовком. Я не мав сумніву, що Нічноокий показався їм ще раз, навмисне, аби відвести їх від мене. «Біжи, хлопче, біжи!» Він послав мені цю думку, не дбаючи, що собаки його почують. Я відчув у ньому дику веселість, істеричне безумство. Це нагадало мені, як я гнався за Джастіном коридорами Оленячого замку і вбив його у Великій залі перед усіма гостями Регалової коронаційної церемонії. Нічноокий впав у шал, покинувши через це думку про власне виживання. Я прошкував далі, мені перехопило горло від страху за нього. Змагався зі слізьми, що виступили в куточках очей.

Яр закінчився. Переді мною був блискучий крижаний каскад, пам’ятник гірському струмкові, що прорізав цей каньйон улітку. Лід довгими хвилястими бурульками звисав над кам’яною розколиною в горі, де слабо поблискувала вода, яка ще рухалася. Сніг біля основи ущелини замерз кристалічною зерню. Я зупинився, здогадуючись, що там є глибока водойма, куди можна провалитися під надто тонкий лід. Глянув угору. Схили тут переважно були порізані та зарослі. Де-не-де крізь снігове покривало проступали голі кам’яні плити. Молоді деревця та миршаві кущі росли поодинці, розсипавшись і тягнучись угору, щоб піймати сонячне світло. Жодна рослина не здавалася доб­рою підпорою при підйомі. Я обернувся, щоб повернутися власним слідом, і почув, як здійнялося та затихло собаче брехання. Це була одна тварина, не гончак, не вовк, тож тільки пес-мішанець. Щось у впевненості його гавкоту підказало мені, що він узяв мій слід. Я почув, як чоловік закричав, заохочуючи його, пес знову брехнув, уже ближче. Я обернувся до схилу яру і почав вибиратися вгору. Чув, як той чоловік улюлюкає до інших, криком і свистом закликаючи їх рухатися слідом за ним. Він знайшов тут людські сліди, облиште вовка, це лише хитрощі Віту. Собаки далеко від нього зненацька загавкали. У цю мить я збагнув: Регал нарешті знайшов те, що шукав. Віт­тера, який погодився полювати на мене. Стару кров куплено.

Я підстрибнув, ухопився за деревце, що вихилялося зі стіни яру. Підтягся, став на нього ногами, побалансував, потягся до іншого, над ним. Коли повис на ньому всією вагою, його корені випорснули з кам’янистого ґрунту. Я впав, але знову піймався за перше дерево. «Ану вставай!» — люто сказав я собі. Став на ньому, відчув, як воно тріщить під моїм тягарем. Потягся вгору, долонями вхопився за гіллястий кущ, що ріс на порізаному схилі. Намагався лізти якомога швидше, щоб не висіти всім тілом на одному деревці чи кущі довше, ніж кілька секунд. Гілля ламалося у моєму затиску, купи старої трави рвалися з коренем, я видряпався до краю яру, відчув, що далі лізу вздовж нього, а не піднімаюся вгору. Почув унизу крик, мимоволі озирнувся — назад і вниз. На чистому місці долі були чоловік і кучерявий пес. Пес кинувся вгору, до мене, чоловік тим часом приставив стрілу, натягнув тятиву лука. Я безпорадно звисав над ними — найлегша мішень, яку тільки можна собі уявити.

— Прошу, — почув я свій зойк, а тоді — тихий безпомильний звук відпущеної тятиви. Відчув, як щось ударило мене в спину, наче кулаком, — стара Регалова штучка часів мого дитинства, а тоді глибший, гарячіший біль усередині тіла. Одна моя рука відпустила опору. Я не велів їй цього робити, вона просто не втримала затиску. Тепер висів лише на правій руці. Так ясно, так виразно чув виття собаки, що занюхав мою кров. Чув, як шелестить одяг чоловіка, коли той витягав із сагайдака чергову стрілу.

Тут знову мене куснув біль, глибоко впившись у праве зап’ястя. Я крикнув, розтиснув пальці. У рефлексі жаху мої ноги шкреблися, билися об гнучкі кущі, що перевисали через край яру. Якимось дивом я піднімався вгору, моє обличчя терлося об сніг, що взявся кіркою. Опанував свою лівицю, почав робити невпевнені рухи, наче плив. «Ноги догори!» — гарикнув мені Нічноокий. Та тільки подумки, не видав жодного звуку, бо, глибоко ввіп’явши зуби в рукав і плоть моєї правої руки, він тяг мене вгору. Шанс на життя додав мені сил. Я дико хвицнув, а тоді почув тверду землю під животом. Рвонувся вперед, намагався не звертати уваги на біль, що зосереджувався у мене в спині, розходячись звідти червоними хвилями. Не бачив би я, як той чоловік випускає стрілу, то не сумнівався б, що у моїй спині стирчить стовп завтовшки у вісь воза.

Вставай, вставай! Мусимо тікати.

Не пам’ятаю, як я підвівся. Почув собак, вони, скрегочучи кігтями об камінь, видиралися на схил позаду мене. Нічноокий відступив від краю і зустрів перших. Одного за одним затискав у щелепах, розривав, кидав тіла вниз, до решти зграї. Коли впав кучерявий мішанець, собачий ґвалт унизу раптом затих. Ми обидва поділили з ним його муку і почули крики чоловіка, коли пов’язана з ним тварина лежала на снігу, стікаючи кров’ю, помираючи. Інший мисливець відкликав своїх собак, сердито пояснюючи іншим, що посилання їх на різню нічим не зарадить. Я чув, як чоловіки кричать і лаються, як повертають змучених коней і рушають яром назад, щоб спробувати відшукати місце, де можна було б вибратися вгору й кинутися нам навздогін, знову знайти наш слід.

Біжи! — наказав мені Нічноокий.

Ми не розмовляли про те, що трапилося щойно. Я відчув страшне тепло, яке спливало мені по спині, а водночас воно ж поширювалося як холод. Торкнувся грудей, майже очікуючи, що звідти стирчать древко й наконечник стріли. Та ні, вони глибоко впилися в тіло. Я, похитуючись, ішов за Нічнооким, мою свідомість залило надто багато вражень, надто багато різновидів болю. Сорочка і плащ терлися об древко стріли, коли я рухався. Найменший рух древка луною відбивався від наконечника, що глибоко застряг у тілі. Я міркував, якої ще шкоди завдасть мені стріла. Згадав, як колись краяв на шматки впольованого оленя, в якого влучила стріла; схожу на студенець, залиту кров’ю чорну плоть навколо рани. Міркував, чи зачепила стріла мою легеню. Олень із пораненою легенею далеко не зайшов. Це я відчуваю смак крові в горлянці?..

Не думай про це! — люто наказав мені Нічноокий. — Ослаб­люєш нас обох. Просто йди. Йди і не зупиняйся.

Тож він так само, як і я, знав, що бігти я не можу. Я йшов, а він — поруч зі мною. Якийсь час. Тоді я йшов наосліп у темряві, навіть не дбаючи, в якому напрямку рухаюсь. Його зі мною не було. Я шукав, але не міг знайти. Десь далеко знову почув собачий лемент. Йшов далі. Вдарявся об дерева. Гілки дряпали мені обличчя, та все гаразд, моє обличчя саме немов задерев’яніло, йому це не вадило. Сорочка на спині була мокрим шаром замерзлої крові, що терлася об мою шкіру.

Я намагався щільніше загорнутися в плащ, але раптовий біль мало не повалив мене на коліна. От я дурень. Забув, що плащ потягне за собою древко стріли. От я дурень. Йди і не зупиняйся, хлопче. Я йшов.

Гримнувся об інше дерево. Воно скинуло на мене силу-силенну снігу. Я обтрусився, пішов далі. Йшов довго. Тоді сидів на снігу, мені ставало дедалі холодніше. Я мушу встати. Мушу йти далі.

І знову я йшов. Не думаю, що це довго тривало. Під захистом величезних хвойних дерев, де сніг був неглибоким, упав навколішки.

— Прошу, — сказав я. Не мав сил благати милосердя. — Прошу. — Не міг надумати, кого це я молю.

Побачив заглибину між двома товстими коренями. Земля була всипана сосновими голками. Я скулився, зібгався клубочком. Не міг лягти, бо стріла стирчала мені зі спини. Але міг спертися чолом об гостинне дерево і схрестити руки на грудях. Став маленьким, підібгав під себе ноги й забився у простір між коренями. Мерз би, якби не був такий змучений. Провалився в сон. Прокинувшись, розпалю вогонь, зігріюся біля багаття. Я уявляв собі тепло. Я вже його й відчував.

Мій брате!

Я тут, — спокійно відповів я. — Просто тут.

Потягся до Нічноокого, заспокійливо торкнувся. Він наближався. Хутро довкола його горла наїжачилося від замерзлої слини, та жоден зуб не пробив цього панцира. Мав один поріз збоку біля морди, але не тяжкий. Він водив їх колами, а тоді нападав на їхніх коней ззаду і врешті загнав на засипану снігом та зарослу високою травою болотисту низовину. Вціліли тільки два пси, і один кінь так сильно кульгав, що вершник сів другим на іншого.

А зараз він шукав мене, легко вибігаючи на засніжені схили. Звичайно, був утомлений, але його переповнювала енергія тріумфу. Ніч довкола нього була свіжою і чистою. Піймав запах, а тоді легеньке кліпання очей зайця, який зачаївся під кущем, сподіваючись, що вовк його мине. Ми не минули. Один раптовий стрибок убік — і заєць у його пащі. Ми пі­ймали його за кістляву голову, тріпнувши, відразу зламали йому хребет. Бігли далі, жадане м’ясо звисало йому з пащі. Ми добре попоїмо. Нічний ліс довкола нас був сріблясто-чорним.

Стій. Мій брате, не роби цього.

Чого?

Я люблю тебе. Але не хочу бути тобою.

Я ширяв там, де був. Його легені так потужно працювали, втягуючи холодне нічне повітря, хоч він і тримав у роті заячу голову. Легкий поріз унизу морди пощипує, дужі ноги добре несуть підтягнуте тіло.

Ти теж не хочеш бути мною, Змінювачу. Не насправді.

Я не був певен, чи має він рацію. Його очима я бачив, його носом нюхав себе. Я забився між коренями великого дерева, скоцюрбився, як мале покинуте щеня. У повітрі витав сильний запах крові. Тоді я закліпав, глянув униз, на темряву мого зігнутого ліктя, у згині якого ховалося обличчя. Поволі, болісно підвів голову. Все боліло, а центром усього цього болю була стріла в моїй спині.

Я почув запах заячих нутрощів і крові. Нічноокий стояв біля мене, розривав тушку, притиснувши її лапами.

Їж, доки тепле.

Не знаю, чи зможу.

Хочеш, щоб я це тобі прожував?

Він не жартував. Але ще більшу огиду, ніж думка про їжу, викликала в мене думка про відригнуте м’ясо. Я змусив себе ледь хитнути головою. Мої пальці майже оніміли, але я дивився, як моя рука відщипує від маленької печінки шматочки і несе їх до рота. Вони були теплими, повними крові. Зненацька я зрозумів, що Нічноокий сказав правду. Я мусив їсти. Бо мусив жити. Він розірвав зайця на шматки. Я взяв один, відкусив тепле м’ясо. Було тяжко, та я налаштувався рішуче. Ледь не покинув бездумно власне тіло заради ідеально здорового вовчого, ледь не втиснувся туди, поруч із ним. Колись я вже зробив був таке, за його згодою. Та тепер ми знали краще. Ми ділили все, але не могли стати один одним. Інакше б усе втратили, обидва.

Я поволі сів. Відчув, як м’язи моєї спини рухають стрілу, протестуючи проти того, як вона їх прохромила. Я відчував тягар древка. Коли уявив, як вона стирчить там із мене, замалим не виблював з’їдене. Змусив себе до спокою, якого не відчував. Хоч як це дивно, мені перед очима раптом з’явився Барріч. Смертельна непорушність його обличчя, коли він згинав коліно та дивився, як розкривається стара рана. Я завів руку назад. Провів пальцями по хребті. Прохромлені стрілою м’язи натяг­лись. Нарешті мої пальці торкнулися липкого від крові древка стріли. Навіть цей легенький дотик став новим джерелом болю. Я незграбно охопив пальцями древко, заплющив очі і спробував потягти його. Навіть без болю це було б складно. Але біль був таким сильним, що світ довкола мене затремтів, а коли заспокоївся, я виявив, що стою навкарачки, з опущеною головою.

Мені спробувати?

Я похитав головою, не встаючи. Боявся, що зомлію. Намагався подумати. Знав, що, коли Нічноокий витягне стрілу, я знепритомнію. Якщо кровотеча буде сильною, не зможу її зупинити. Ні. Краще залишити її там. Я зібрав усю свою відвагу.

Зможеш її зламати?

Він підійшов до мене. Я відчув дотик його голови до своєї спини. Він відвернув голову, перемістив щелепи так, щоб задні зуби зімкнулися на древку. Тоді стулив щелепи. Пролунав тріск, — наче садівник обрізав деревце. Нове болісне дрижання. Мене з головою накрила хвиля запаморочення. Але мені якось вдалося потягтися назад і вивільнити просяклий кров’ю плащ від уламка стріли. Тремтячи, закутався в нього щільніше. Заплющив очі.

Ні. Спершу розведи багаття.

Я знову розплющив очі. Це було надто складно. Я пошкріб довкола, притяг усі гілочки та хмиз, до яких міг дотягтися. Нічноокий намагався допомогти, приносячи мені гілки, але й так минула вічність, доки затанцював крихітний вогник. Я повільно підкидав хмиз. Коли розклав справжнє вогнище, помітив, що вже світає. Час у дорогу. Ми ненадовго затрималися, щоб доїсти зайця, а я добре зігрів долоні та стопи. Тоді рушили знову. Нічноокий безжалісно вів мене вперед.