Мандри убивці

Розділ 8. Трейдфорд

Коли літо добігало кінця, напасники подвоїли свої зусилля, щоб захопити якомога більше узбережжя герцогства Бернс до приходу зимових бур. Знали, що, здобувши голов­ні порти, можуть завдати удару по решті узбережжя Шести герцогств, куди тільки побажають. Отож, хоча того літа їхні наїзди сягали аж до Шокзу, коли погожі дні почали скорочуватися, вони кинули всі сили на здобуття узбережжя Бернсу.

Їхня тактика була своєрідною. Не намагалися займати міста чи підпорядковувати собі людей. Були налаштовані тільки на знищення. Здобуті міста палили дощенту, мешканців, які не встигли втекти, убивали або перековували. З тими нечисленними, котрих тримали як робітників, поводилися гірше, ніж із тваринами, перековували їх, коли вони ставали тягарем або просто для розваги. Закладали власні грубі халупи, вважаючи нижче власної гідності користуватися будівлями, які могли перейняти, замість нищити їх. Не докладали жодних зусиль для заснування власних поселень, натомість залишали гарнізони в найкращих портах, аби мати певність, що їх не буде відбито.

Хоча герцогства Шокз і Ріппон уділяли допомогу Бернсу, де це було можливо, вони мусили стерегти власне узбережжя й мали небагато ресурсів, з яких могли користати. Герцогство Бак борсалося, як уміло. Лорд Брайт нарешті зрозумів, наскільки безпека герцогства залежала від захисту віддалених володінь, але вирішив, що вже запізно рятувати ту лінію оборони. Натомість зосере­див усі людські сили та кошти на фортифікації самого Оленячого замку. Решту герцогства було полишено на власне населення і на нерегулярні відділи, віддані леді Пейшенс, як на бастіон проти напасників. Бернс не сподівався жодної допомоги з цього боку, але вдячно приймав усе, що приходило до нього під знаком плюща.

Герцог Бронді Бернський, що давно залишив позаду часи свого вояцького розквіту, відповів на виклик напасників сталлю такою ж сивою, як його волосся та борода. Його рішучість не знала меж. Не вагався сягати до власної скарбниці чи ризикувати життям своїх рідних, кидаючи останні сили на захист свого герцогства. Зустрів свій кінець, намагаючись захистити родовий замок Ріпл­кіп. Та ні смерть Бронді, ні падіння Ріплкіпа не змусили його дочок припинити опір напасникам.

Моя сорочка цілковито змінила форму, так довго пролежавши у клунку. Попри це, я натягнув її, трохи кривлячись від затхлого запаху. Слабкий дух диму й куди сильніший — плісняви. Вона відвологла. Я переконав себе, що просто неба запах розвіється. Зробив, що зміг, з волоссям і бородою. Себто зачесав волосся і зв’язав його ззаду у хвіст, а бороду пригладив пальцями. Борода була мені ненависною, та ще ненависнішою думка про щоденне гоління. Я покинув берег річки, спершу влаштувавши собі коротке обмивання, і рушив у бік міських вогнів. Цього разу я вирішив краще приготуватися. Вибрав собі ім’я Джорі. Я був солдатом, умів поводитися з кіньми та з пером, але втратив домівку під час піратського наїзду. Намірився рушити до Трейдфорда, щоб розпочати життя заново. Це була роль, яку я міг зіграти переконливо.

Коли останнє сонячне світло згасло, у прирічковому містечку запалили більше ліхтарів, і я побачив, що дуже помилився щодо його розміру. Міська територія тяглася далеко від берега. Я занепокоївся, але впевнив себе, що перехід через місто куди коротший, ніж дорога в обхід. Без Нічноокого поблизу я не мав причини додавати ті зайві милі та години до свого шляху. Підніс голову і, прибравши впевненого вигляду, рушив уперед.

Місто було куди жвавішим після настання сутінків, ніж більшість місцевостей, де я бував. У юрбі, що гуляла вулицями, відчувався святковий дух. Більшість прямувала до центру міста, а підійшовши ближче, я побачив смолоскипи, людей у яскравих шатах, почув сміх і звуки музики. Одвірки заїздів оздоблено квітами. Я дістався ясно освітленої площі. Там лунала музика, люди, що прагнули розваги, танцювали. Розставлено бочки з напоями, поверх них — столи з хлібом і плодами. На вигляд їжі мені потекла слина, а особливо чудово пахнув хліб, надто ж для того, хто так довго без нього обходився.

Я пристав на краю натовпу й довідався, що міський капаман святкує свій шлюб — звідси ці танці та розваги. Я здогадався, що капаман — якийсь шляхетський титул у Ферроу і що до цього конкретного капамана люди прихильні через його щедрість. Якась старша жінка, помітивши мене, підійшла і ткнула мені в долоню три мідяки.

— Йди, юначе, до столів і підкріпися, — добродушно сказала вона мені. — Капаман Логіс розпорядився, щоб у його шлюбну ніч усі святкували разом із ним. Їжа на те, щоб усі нею ділилися. Ну ж бо, не соромся.

Вона заспокійливо поплескала мене по плечі, ставши нав­шпиньки, щоб це зробити. Я почервонів через те, що мене прийняли за жебрака, але вирішив, що краще їй не заперечувати. Якщо вона так про мене подумала, то саме такий у мене вигляд, і ліпше мені поводитися відповідно. Все-таки, всунувши ті три мідяки у капшук, я почував дивну провину, наче виманив їх хитрістю. Як вона мені порадила, підійшов до столу і приєднався до низки тих, що отримували хліб, плоди та м’ясо.

При столах розпоряджалося кілька молодих жінок, одна з них наклала для мене їжі на дощечку-піднос і квапливо передала через стіл, наче уникаючи ближчого контакту зі мною. Я подякував, що викликало у її подруг хихотіння. Вона здавалася такою ображеною, наче я прийняв її за вуличну дів­ку, тож швидко звідти забрався. Знайшов куток столу, де ніхто не сидів, і зауважив, що ніхто не сідає поблизу мене. Хлопчина, який забирав кухлі та наповнював їх елем, дав мені один і достатньо зацікавився мною, щоб спитати, звідки я прийшов. Я відповів тільки, що йду до верхів’я ріки, аби знайти роботу, і спитав, чи знає він когось, хто б рядив робітників.

— О, то це тобі потрібен ярмарок рядіння вгору по річці, у Трейдфорді, — по-панібратському сказав він мені. — Менше ніж день ходи звідси. О цій порі року можеш знайти роботу на жнивах. А як ні, завжди залишається будова великого Королівського кола. Там візьмуть кожного, хто може підняти камінь чи махати лопатою.

— Велике Королівське коло? — перепитав я.

Хлопець схилив голову в мій бік.

— Щоб усі були свідками того, як вершиться королівська справедливість.

Тоді хтось його покликав, помахуючи кухлем, а я зостався сам і взявся їсти та міркувати. «Там візьмуть кожного». Тож такий я видався чудний і химерний. Що ж, на це нічим не зарадиш. Їжа смакувала напрочуд. Досі я майже забув пишноту й запах доброго пшеничного хліба. Те, як він перемішався з гострим м’ясним соком на моїй дощечці, зненацька нагадало мені кухарку Сару та її гостинну кухню. Десь у Трейдфорді, вгору по річці, вона зараз вимішує тісто, а може, шпигує прянощами м’ясо, перш ніж вкласти його до одного з великих чорних казанів і добре накрити, щоб воно всю ніч повільно пеклося на вугіллі. Так, а в Регалових стайнях Гендз робить останній вечірній обхід, як робив його в Оленячому замку Барріч, щоб перевірити, чи кожна тварина має чисту воду й чи кожне стійло надійно замкнене. Ще б там мало бути не менше ніж дюжина інших стайничих з Оленячого замку, чиї обличчя і серця я добре вивчив за роки, проведені разом з ними в Баррічевому володінні, під його опікою. Домашню челядь Регал теж забрав з Оленячого замку. Там, ймовірно, була майстриня Гесті, Брант, Ловден і…

Мене раптом охопила самота. Як добре було б їх побачити, спертися об стіл і слухати нескінченні плітки кухарки Сари або горілиць лежати на горищі поруч із Гендзом та вдавати, наче я вірю його несамовитим історіям про жінок, яких він нібито уклав до ліжка, відколи ми востаннє бачилися. Я намагався уявити реакцію майстрині Гесті на мій теперішній одяг і піймав себе на усмішці. От би вона обурилася через такий скандальний проступок.

Мої мрії перебив чоловік, що одну за одною вивергав із себе грубі лайки. Найп’янючіший матрос, якого я знав, не осквернив би так весільної учти. Я не був єдиним, хто обернувся. На мить нормальні розмови припинилися. Я дивився на те, чого раніше не зауважив.

Скраю площі, куди не сягало світло смолоскипів, стояв віз із запряженими в нього кіньми. На возі була клітка, а в ній троє перекованих. Нічого більше я не зумів розгледіти, лише те, що їх троє і що вони непомітні для мого Віту. Жінка-візнича підійшла до клітки з палицею в руці. Гучно гримнула нею об ґратки клітки, наказуючи тим усередині сидіти тихо, а тоді повернулася до двох молодиків, що ошивалися позаду воза.

— І ви відійдіть від них, неотеси! — збештала вона їх. — Вони для Королівського кола, там знайдуть кару чи милість. А до того часу дайте їм спокій, затямили? Лілі! Лілі, принеси-но сюди кості з печені і дай їх отим сотворінням. А ви, кажу вам, геть від них! Не чіпайте їх!

Два молодики відступили перед її грізною палицею, сміючись і піднявши руки вгору.

— Не розумію, чого ми не можемо спершу з ними порозважатися, — вперся вищий молодик. — Я чув, що у Рандсфорді будують власне коло справедливості.

Другий хлопець влаштував ціле видовище, напинаючи мускули на плечах.

— Cам я волію Королівське коло.

— Як чемпіон чи як в’язень?! — гукнув хтось глузливо.

Обидва юнаки засміялися, вищий жартома пхнув свого товариша.

Я стояв як укопаний. У мені наростала нудотна підозра. Королівське коло. Перековані та чемпіони. Я згадав, наскільки жадібно Регал спостерігав за побоями, яких його люди завдавали мені, коли я стояв посеред їхнього кола. Моє тіло задерев’яніло. Тим часом жінка на ім’я Лілі підійшла до воза й дала в’язням повну миску м’ясних костей. Ті кинулися на них, б’ючись і гаркаючи один на одного, бо кожен намагався захопити собі найбільше здобичі. Довкола воза стояло чимало людей. Сміялися, показували пальцями. Я дивився з огидою. Хіба ж вони не розуміють, що цих нещасних перековано? Вони не були злочинцями. Були чоловіками й синами, рибалками і хліборобами з Шести герцогств. Завинили тільки тим, що втрапили в полон червоних кораблів.

Я не лічив, скількох перекованих убив. Я чув до них відразу, це правда. Але таку саму відразу я відчував на вигляд ноги, враженої гангреною, чи пса, настільки коростявого, що на це вже немає ліків. Убивство перекованих не мало нічого спільного з ненавистю, карою чи справедливістю. Смерть була для них єдиним порятунком, і слід було завдати її настільки швидко, наскільки це можливо, з милосердя до сімей, що їх любили. А ці молодики говорили й поводилися так, наче вбивання цих нещасних було якоюсь розвагою. Я дивився на клітку, ледь стримуючи млості.

Я знову повільно сів на своє місце. На моєму підносі все ще була їжа, але апетит на неї зник. Здоровий глузд підказував мені, що маю їсти, доки є така нагода. Якусь мить я дивився тільки на піднос. Змусив себе їсти.

Підвівши очі, я помітив, що обидва молодики витріщаються на мене. Я ненадовго зустрівся з ними поглядом, тоді згадав, за кого себе видаю, і опустив очі. Здається, мій вигляд дуже їх насмішив, тож підійшли, хитаючись, і сіли — один навпроти, а другий поруч, неприємно близько до мене. Той другий зіграв спектакль, морщився, затуляв носа й рота, щоб розвеселити свого товариша. Я побажав їм обом доброго вечора.

— Може, для тебе це й добрий вечір. Відколи ти не їв так, га, жебраче? — Це той, що навпроти мене, незграбний здоров’яга з волоссям, як клоччя, та обличчям, густо обліп­леним веснянками.

— Це правда, і дякую вашому капаманові за щедрість, — спокійно відповів я.

Вже шукав способу, як від них звільнитися.

— Отож. Що привело тебе до Пома? — спитав другий. Був вищим за свого вайлуватого товариша, мускулистішим.

— Шукаю роботи. — Я зазирнув просто в його бліді очі. — Я чув, що у Трейдфорді бувають ярмарки рядіння.

— А на яку роботу ти рядишся, жебраче? На городнє опудало? А може, своїм смородом проганятимеш пацюків з людських домівок?

Він поклав лікоть на стіл, надто близько до мене, тоді, спершись на нього, похилився вперед, наче хотів продемонструвати мені напружені м’язи передпліччя.

Я зробив глибокий подих, тоді ще один. Почуття, яке мене охопило, давно вже до мене не приходило. Це було щось на краю страху і того невидимого тремтіння, що затоплювало мене, коли мені кидали виклик. Я знав, що інколи воно переходило в дрощі, які віщували напад. Але в мені наростало ще щось, я майже забув, як воно, — почувати це. Гнів. Ні, шаленство. Бездумне нестямне шаленство, що давало мені силу здійняти сокиру й відпанахати супротивникові руку з плечем або ж кинутися на ворога й видушувати з нього життя, хай як він тебе лупцює, доки ти це робиш.

Його повернення я привітав із трепетом і задумався, чим воно викликане. Спогадами про друзів, відібраних у мене назавжди, сценами битв, які я останніми днями так часто бачив у Скілл-снах? Байдуже. Я відчував тягар меча при стегні, але навряд чи ті телепні помітили його і здогадуються, як я можу ним скористатися. Вони, ймовірно, ніколи не махали жодним клинком, окрім як косою, не бачили іншої крові, крім як із курчати чи корови. Ніколи не прокидалися вночі від собачого гавкоту і не намагалися здогадатися, чи це наближаються пірати, не поверталися додому з цілоденної риболовлі, молячись, щоб, обігнувши мис, побачити неушкоджене місто. Сільські хлопці, що у блаженному невіданні жили в достатку м’якого прирічкового краю, далеко від битв, які вело узбережжя, і не мали кращого способу довести свою вартість, окрім як чіплятися до незнайомця чи насміхатися з ув’язнених у клітці людей.

Хай би всі хлопці Шести герцогств жили в такому невіданні.

Я здригнувся, коли Веріті поклав мені руку на плече. Ледь не озирнувся. Натомість сидів нерухомо, навпомацки шукаючи його, але не знайшов нічого. Нічого.

Я не міг упевнено сказати, що ця думка прийшла від нього. Може, це було моє власне побажання. А все-таки так скидалася на його думки, що я не міг сумніватися в її походженні. Мій гнів зник так само раптово, як раптово ці двоє його розбудили, і я глянув на них з певним здивуванням, вражений уже тим, що вони й досі там. Хлопчаки, так, не більше, ніж великі хлопчаки, не знають спокою, прагнуть повеличатися. Нетямущі й нечулі, як часто молоді люди. Що ж, я не дам їм нагоди випробувати свою мужність і не проллю їхньої крові в пісок на весіллі їхнього капамана.

— Здається, я тут загостювався, — сказав поважно і встав з-за столу.

З’їв я доволі і знав, що не потребую кухля пива, який, наполовину повний, стояв біля підноса. Бачив, як молодики зміряли мене поглядом, коли я підвівся, помітив, як жахнувся один, побачивши меч у мене при боці. Другий встав, наче бажаючи кинути виклик мені вслід, та я бачив, як його приятель ледь похитав головою. Втративши кількісну перевагу, бравий селянський хлопець пропустив мене, щирячись і сахаючись, наче уникаючи забруднитися через мою присутність. Було напрочуд легко проігнорувати цю образу. Я не відступив від них, а просто розвернувся і рушив у темряву, подалі від розваг, танців і музики. Ніхто не пішов за мною слідом.

Я крокував у бік набережної, тим часом у мені наростав потяг до мети. Отже, я недалеко від Трейдфорда, недалеко від Регала. Я відчув раптове бажання приготуватися до зустрічі з ним. Найму на ніч кімнату в заїзді, заїзді з лазнею, скупаюся і поголюся. Хай гляне на мене, на шрами, які мені залишив, і знає, хто його вбив. А пізніше? Якщо я ще житиму, коли настане те пізніше, і якщо хтось мене пізнає, то хай так і буде. Хай стане відомим, що Фітц повернувся з могили, аби звершити королівську справедливість над тим, хто називає себе королем.

Так зміцнивши серце, я проминув два заїзди. З одного долинули вигуки: це могла бути або бійка, або витівки веселого товариства — у кожному разі я там добре не висплюся. У другому запався ґанок, двері криво висіли на завісах. Я вирішив, що це не віщує добре доглянутих ліжок. Вибрав натомість заїзд, на вивісці якого був намальований казанок, а над дверима горів смолоскип, аби подорожній знав, куди йому йти.

Як більшість великих домів у Помі, заїзд споруджено з річкового каменю та вапняного розчину, підлога теж була кам’яною. При кінці кімнати містився великий камін, але там горів лише літній вогонь, його вистачало хіба що на те, аби обіцяний казанок з душениною умлівав на повільному вогні. Попри мою недавню трапезу, душенина смачно мені запахла. При шинквасі було тихо, більшість клієнтури подалася на весільну урочистість капамана. Господар заїзду здавався дружелюбним, але на мій вигляд зморщив брови. Я поклав на стіл перед ним срібняка, щоб його заспокоїти.

— Я хотів би кімнату на ніч і купіль.

Він із ваганням глянув на мене.

— Спершу купіль! — заявив твердо.

Я усміхнувся.

— Жодних проблем, добрий пане. Ще й вбрання виперу, не бійтесь, що занесу бліх у постіль.

Господар неохоче кивнув і послав хлопця-слугу до кухні по гарячу воду.

— Тож ти здолав далеку дорогу? — сказав він із чемності, ведучи мене до лазні позаду заїзду.

— Далеку дорогу, та й не завжди битим шляхом. Але у Трейдфорді мене чекає робота, тож я хотів би справити щонайкраще враження, коли туди дістануся. — Я посміхнувся, кажучи ці слова, задоволений їхньою правдивістю.

— О, чекає робота. Розумію, так, розумію. Звісно, найкраще показатися чистим і спочилим. У кутку горщик із милом, не соромся з нього користати.

Перш ніж він пішов, я попрохав ще дозволу скористатися бритвою, бо в купальні було дзеркало. Він охоче забезпечив мене цим приладдям. Хлопець приніс мені бритву з першим відром гарячої води. Доки він наповнював ванну, я вкоротив бороду, щоб можна було її зголити. Хлопець запропонував випрати моє вбрання за додатковий мідяк, а я був тільки радий погодитися на це. Забрав у мене одяг, зморщивши носа. З цього я зрозумів, що пахнув куди гірше, ніж припускав. Очевидячки, мій перехід через болото залишив по собі більше слідів, ніж я гадав.

Я гаяв час, поринаючи в гарячу воду, щедро милячись м’яким милом із горщика, а тоді енергійно розтираючись, перш ніж сполоснути його. Мив волосся доти, доки піна не стала білою, а не сірою. Після мене вода у ванні була густішою за вапнисту воду з річки. Цього разу я голився так повільно, що затявся лише двічі. Зачесавши волосся назад і зв’язавши його вояцьким хвостом, я глянув у дзеркало і побачив там обличчя, яке насилу пізнав.

Минули місяці, відколи я востаннє себе бачив, а й то у маленькому дзеркальці Барріча. Обличчя, що глянуло зараз на мене, було худішим, ніж я сподівався, і випнуті вилиці робили його схожим на портрет Чівелрі. Біле пасмо волосся над моїм чолом зосталося, воно мене старило й нагадувало про слід, залишений росомахою. Лоб та щоки засмагли під літнім сонцем, але на місці зголеної бороди обличчя було блідішим, тож нижня половина шраму на щоці здавалася помітнішою за верхню. Наскільки я міг розгледіти свої груди, ребер у мене наче побільшало. Там, звісно, були м’язи, але жиру замало, щоб змастити сковорідку, — як казала колись кухарка Сара. Постійні мандри і здебільшого м’ясний раціон залишили на мені свій слід.

Я відвернувся від дзеркала, криво посміхаючись. Мої побоювання, що перший стрічний, який бачив мене раніше, негайно мене розпізнає, розвіялись, як дим. Я й сам насилу себе пізнавав.

Одягся у зимові речі, щоб дістатися кімнати. Хлопець-слуга запевнив, що решту мого вбрання повісить біля каміна і зранку доставить просушеним. Показав мені мою кімнату й залишив із побажанням доброї ночі та свічкою.

Кімната була скупо обставлена, зате чиста. Там стояло чотири ліжка, але я був єдиним гостем, що мене тішило. Одне вікно, на літо з відчиненими віконницями і незанавішене. Від річки віяв нічний вітерець, заповнюючи кімнату прохолодою. Якийсь час я стояв, вглядаючись у темряву. Дивлячись угору річки можна було розгледіти вогні Трейдфорда. Це було велике місто. Вогні кидали ясні плями на дорогу між Помом і Трейдфордом. Тепер я перебував у густо заселеному краї. «Просто щастя, що подорожую сам», — твердо сказав я собі й відштовхнув геть укол втрати, яку відчував щоразу, подумавши про Нічноокого. Закинув свій клунок під ліжко. Покривала на ліжку були грубими, але пахли чистотою, так само як і набитий соломою матрац. Після місяців спання на землі постіль здалася мені майже такою ж м’якою, як і моя давня перина в Оленячому замку. Я задув свічку і вклався, сподіваючись одразу ж заснути.

Натомість вдивлявся у темну стелю. Десь здалеку долинав веселий гамір. Зблизька — вже майже забуті звуки: скрипіння, з яким осідав будинок, шум людських рухів у інших кімнатах заїзду. Вони непокоїли мене, як ніколи не непокоїли шум вітру у вітті дерев чи хлюпання річки поблизу мого привалу. Я боявся істот власного виду куди сильніше, ніж будь-яких загроз у світі природи.

Мої думки помандрували до Нічноокого, аби впевнитися, що він робить і чи в безпеці він цього вечора. Я почав шукати його Вітом, але стримався. Завтра буду в Трейдфорді, маю зробити те, в чому він мені не допоможе. Ба більше, я був на території, куди він не зможе безпечно до мене дістатися. Якби завтра я добився успіху, вижив і рушив до гір шукати Веріті, то міг сподіватися, що він мене згадає і приєднається до мене. Але якщо завтра я помру, то краще йому бути там, де він і був. Хай спробує пристати до власного племені, хай має власне життя.

Дійти цього висновку й розпізнати правильність мого рішення було дуже легко. Твердо його триматися — куди важче. Не слід було мені платити за це ліжко. Коли б я всю ніч ішов, то відпочив би краще. Я почувався самотнішим, ніж будь-коли за все своє життя. Навіть у Регалових підземеллях, перед лицем смерті, мені вдавалося дотягтися до свого вовка. Зараз, цієї ночі, я самотньо обдумував убивство, якого не міг детально запланувати зі страху, що Регала охоронятиме група скіллерів, про здібності яких я міг лише здогадуватися. Попри теплу літню ніч, мене щоразу проймало морозом і кидало в млості, досить було подумати про це. Однак це не схитнуло моєї рішучості вбити Регала, а тільки відібрало певність, що мені все вдасться. Зоставшись сам, я не надто добре справлявся, але вирішив завтра діяти так, щоб Чейд мною пишався.

Розмірковуючи про групу Скіллу, я відчув нудотну певність, що помилився у виборі стратегії. Я прибув сюди з власної волі чи це Вілл у витончений спосіб вплинув на мої думки, переконавши, наче бігти до нього — це найбезпечніша річ? Вілл напрочуд тонко поводився зі Скіллом. Його дотик був так підступно легким, — майже невідчутним. Раптом я запрагнув вдатися до Скіллу, потягтися ним назовні, щоб перевірити, чи відчую я, що він за мною стежить. Тоді набрав певності, що цей мій імпульс поскіллити насправді був впливом Вілла на мене, він спокушав мене відкрити перед ним свій розум. І так мої думки пливли, стискаючись у дедалі тісніші спіралі, аж доки я не відчув, з яким задоволенням він за мною стежить.

Нарешті після півночі я провалився в сон. Без жодних сумнівів відкинув болісні думки, пірнув у сон, мов нурець, що замірився сягнути дна глибини. Надто пізно збагнув імперативну владність цього занурення. Я б змагався, коли б спромігся згадати, як це робиться. Натомість розпізнав, що довкола мене завіси та трофеї, які прикрашали велику залу Ріплкіпа, головного замку герцогства Бернс.

Великі дерев’яні двері схилилися на своїх завісах, розчахнуті навстіж, ставши жертвою тарана, що лежав посеред їхньої пройми, зробивши свою страшну роботу. В повітрі зали густо висів дим, звиваючись довкола знамен давніх перемог. Мертві тіла стосом лежали там, де борці намагалися відвернути потік напасників, якого не стримали тяжкі дубові дош­ки. За цією стіною з жертв різні ще тримався стрій воїнів Бернсу, та в ньому вже зроблено численні пробоїни. У самому центрі бойової групки був герцог Бронді, обабіч нього — його молодші доньки, Целеріті та Фейт. Змахували мечами, даремно намагаючись захистити батька від ворожого натиску. Обидві билися зі вправністю й затятістю, яких я за ними не підозрював. У парі скидалися на добірних яструбів, їхні обличчя обрамляло коротке й блискуче чорне волосся, темно-сині очі звузилися від ненависті. Але Бронді не хотів, щоб його захищали, не хотів піддатися убивчій хвилі піратів. Поплямлений кров’ю, широко розставивши ноги, обіруч тримав бойову сокиру.

Попереду, на підлозі, під захистом змаху сокири герцога лежало тіло його старшої доньки і спадкоємиці. Удар меча глибоко врубався між її плечем та шиєю, розщепивши хребет, перш ніж розтрощити груди. Була мертвою, безнадійно мертвою, але Бронді не відступив від її тіла. По його вкритих кров’ю щоках текли сльози. Груди з кожним подихом роздималися, наче ковальський міх, подерта сорочка не прикривала старий, але мускулястий торс. Стримував двох мечників, один із яких був палким молодиком, що всім серцем прагнув перемогти герцога, другий — змією в людській подобі. Тримався осторонь від натиску битви, а його довгий меч готовий був використати кожен отвір, створений молодиком.

За частку секунди я збагнув це все, як і те, що Бронді довго не витримає. Топорище сокири було слизьким від крові, він дедалі слабше тримав його, а кожен ковток повітря, який утягував до сухого горла, був сам по собі мукою. Був старим чоловіком, мав зламане серце і знав, що навіть якби він вижив у цій битві, то все одно Бернс втрачено, здобуто червоними кораблями. Моя душа заридала над його нещастям, але він зробив той один неможливий крок уперед і опустив сокиру, обірвавши цим життя палкого молодика, з яким змагався. У мить, коли його сокира рубонула напасника, другий чоловік ступив у прогалину, що постала на пів секунди, і встромив клинок у груди Бронді. Старий герцог слідом за своїм мертвим супротивником упав на закривавлений камінь твердині.

Целеріті, зайнята власним супротивником, на мить повернулася на болісний крик сестри. Пірат, з яким вона билася, скористався нагодою. Його тяжча зброя обкрутилася довкола її легшого клинка й вирвала зброю їй з рук. Вона відсахнулася від його люто вдоволеного вищиру, відвернула голову від своєї смерті й побачила, як убивця її батька хапає Бронді за волосся, готуючись відрубати його голову як трофей.

Цього я витримати не міг.

Я рвонувся до сокири, яку випустив Бронді, ухопився за її слизьке від крові топорище так, наче потис руку старого друга. Сокира здавалася незвично важкою, але я підняв її, заблокував меч свого супротивника, а тоді, провівши комбінацію, яка змусила б Барріча мною пишатися, з подвійною силою відбив удар, скерувавши власний клинок ворога йому в обличчя. Трохи здригнувся, відчувши, як кості його обличчя подалися під цим ударом. Бракувало часу, щоб міркувати про це. Рвонувся вперед, потужно рубонув сокирою, відтявши руку чоловіка, що намагався забрати голову мого батька. Сокира гримнула у кам’яні плити підлоги, відлуння удару дрожем пройшло вздовж моїх рук. Зненацька мене залила кров — це меч Фейт розорав кисть її противника. Він нависав наді мною, тож я підібгав плече, перекотився і схопився на ноги, провівши лезом сокири йому по животу. Він випустив клинок, ухопився за нутрощі, що виливалися йому з тіла, і впав.

У нашій маленькій бульбашці битви настала божевільна мить цілковитої нерухомості. Фейт вдивлялася у мене згори вниз зі здивованим виразом обличчя, який невдовзі перемінився на тріумфальний, а тоді йому на зміну прийшов найчистіший біль.

— Не можемо дозволити їм забрати тіла! — зненацька проголосила вона.

Різко здійняла голову, а її коротке волосся розвівалося, як грива бойового румака.

— Бернсе! До мене! — гукнула вона, а нотку наказу в її голосі годі було сплутати з чимось іншим.

Я глянув угору, на Фейт. Моє видіння блякло, на мить роздвоїлося.

— Хай живе герцогиня Бернська! — привітала сестру дещо спантеличена Целеріті.

Я став свідком того, як сестри обмінялися поглядами, що підказували: жодна з них не сподівалася пережити цього дня. Тут група воїнів Бернсу вирвалася з битви і приєдналася до них.

— Мій батько та моя сестра. Заберіть їхні тіла! — наказала Фейт двом чоловікам. — Решта до мене!

Целеріті схопилася на ноги, здивовано глянула на тяжку сокиру і схилилася, щоб змінити зброю на звичний меч.

— Туди, ми потрібні там, — проголосила Фейт, показуючи, а Целеріті поспішила за нею, аби втримати лінію бою на час, достатній, щоб їхні люди могли відступити.

Я дивився, як відходить Целеріті, жінка, якої я не кохав, але якою завжди захоплюватимуся. Усім серцем прагнув піти за нею, але тут сцена почала вислизати від мене, все перетворилося на дим і тіні. Хтось піймав мене й витяг.

Це було нерозумно.

Голос у моїй голові звучав дуже задоволено. «Вілл!» — з розпачем подумав я, а серце рвалося мені з грудей.

Ні. Але це міг бути й він. Фітце, ти неакуратно ставиш стіни. Не можеш дозволити собі цього. Хай як вони нас кличуть, мусиш бути обачним.

Веріті штовхнув мене, метнув геть, і я відчув, як плоть власного тіла знову мене приймає.

— Але ж ви це робите, — запротестував я, проте почув тільки слабкий звук власного голосу в кімнаті заїзду. Розплющив очі. За єдиним вікном кімнати панувала темрява. Я не міг сказати, хвилини пройшли чи години. Знав лише те, що вдячний за ту темряву, яка зосталася для сну, бо страхітлива втома, навалившись на мене, не дозволяла думати ні про що інше.

Прокинувшись наступного ранку, я не зовсім розумів, де я і що зі мною. Багато часу минуло, відколи я прокидався у справжньому ліжку, не кажучи вже про пробудження з почуттям чистості. Змусив себе сфокусувати зір, тоді глянув на сучки в балці стелі наді мною. За якийсь час згадав про заїзд, про те, що я недалеко від Трейдфорда і Регала. Майже тієї ж миті згадав і те, що герцог Бронді мертвий. Моє серце калатало. Міцно заплющив очі, щоб закритися від Скілл-спогаду тієї ночі, і відчув, як у голові молотом загрюкав біль. Якусь ірраціональну мить я винуватив у цьому Регала. Він диригував тією трагедією, що вирвала мені серце і змусила тіло дрижати від слабкості. Того ранку, коли я сподівався встати сильним, посвіжілим і готовим убивати, ледве міг знайти сили перевернутися з боку на бік.

За якийсь час з’явився хлопець-слуга з моїм одягом. Я дав йому ще два мідяки, і невдовзі він повернувся з тацею. Вигляд і запах миски вівсяної каші викликав у мене огиду. Раптом я зрозумів ту нехіть до їжі, яку Веріті завжди виявляв улітку, коли Скіллом відганяв наїзників від нашого узбережжя. Єдине на таці, що мене зацікавило, — це чашка й казанок, повний гарячої води. Я насилу вибрався з ліжка, присів навпочіпки і витяг з-під нього клунок. Мені перед очима танцювали і плавали іскри. Доки розв’язав клунок і знайшов ельфійську кору, задихався так, наче бігав наввипередки. Потрібна була вся моя концентрація, аби подумати про щось, окрім головного болю. Він так мене підганяв, що я вкинув до чашки більше ельфійської кори. Майже дійшов до тієї дози, яку Чейд відмірював Веріті. Відколи Нічноокий мене покинув, я страждав від Скілл-снів. Хай які стіни виставляв, не міг від них відгородитися. Але остання ніч була найгіршою за довгий час. Як я підозрював, це тому, що я ввійшов у сон і діяв через Целеріті. Сни страшенно зменшували як мої сили, так і запас ельфійської кори. Я нетерпляче дивився, як кора темно забарвлює окріп. Тільки-но забарвила настільки, що не видно було дна чашки, я підняв її та випив усе. Від гіркоти ледь не виблював, але це не завадило мені залити гарячою водою кору, яка зосталася на дні чашки.

Другу, слабшу дозу я пив повільніше, сидячи на краю ліжка й дивлячись у далечінь за вікном. Звідси відкривався чудесний вид на рівнинний річковий край. Оброблені поля та молочні корови на загороджених пасовищах одразу за Помом, а за ними я міг розгледіти цівки диму, що здіймалися над малими сільськими садибами вздовж дороги. Жодне болото, яке слід перетнути, жоден відкритий дикий край не лежав між Регалом і мною. Відтепер мені доведеться подорожувати по-людському.

Головний біль відступив. Я змусив себе з’їсти холодну вів­сянку, ігноруючи протести шлунка. Я за цю кашу заплатив і потребував дарованих нею сил. Вони знадобляться мені ще до кінця дня. Вдягся у чисту одежу, яку повернув мені хлопець. Чисту одежу, — але це й усе добре, що я міг про неї сказати. Сорочка геть утратила форму й вицвіла настільки, що перетворилася на набір різних відтінків брунатного кольору. Штани протерлися на колінах і сідниці, а ще й були закороткими. Ввіпхнувши ноги у власноруч зроблене взуття, я наново усвідомив, яке воно жалюгідне. Стільки часу минуло, відколи я перестав перейматися тим, який вигляд маю в очах інших, що був вражений, виявивши: не можу згадати жодного жебрака з Баккіпа, одягненого гірше за мене. Нічого дивного, що минулої ночі я викликав то жалощі, то огиду. Я б теж таке відчував до чолов’яги, одягненого як я.

На думку зійти вниз у цьому одязі я здригнувся. Але іншим виходом було вдягтися у тепле зимове вбрання і весь день обливатися потом. Зійти так, як є, — це ж тільки підказка здорового глузду, а все-таки зараз я почувався таким посміховиськом, що хотів би вислизнути непоміченим.

Енергійно перепаковуючи клунок, я на мить стривожився, усвідомивши, скільки ельфійської кори зужив за один раз. Я почувався бадьорим, не більше. Рік тому така доза ельфійської кори змусила б мене підстрибнути до крокви та погойдатися на ній. Тоді твердо сказав собі, що з цим так само, як із пошарпаним убранням. Я не мав вибору в цих справах. Скілл-сни не покидали мене, а я не мав часу відлежатися і дозволити своєму тілу відновити сили. Не кажучи вже про гроші, щоб платити за кімнату в заїзді та їжу, доки це станеться. А все-таки, закинувши клунка на плече і спускаючись, я подумав, що день розпочався зле. Смерть Бронді, падіння герцогства Бернс, моє гідне опудала вбрання і підпора з ельфійської кори. Це все ввело мене в чудовий стан депресії.

Які реальні шанси пробитися крізь Регалові стіни й охорону я мав?

Колись Барріч сказав мені, що похмурий настрій — це один із наслідків ельфійської кори. Ось що я відчував. Це й усе.

Я попрощався з господарем, який побажав мені успіху. Сонце надворі вже високо піднялося. Воно віщувало черговий погожий день. Я налаштувався на рівномірний темп і рушив із Пома до Трейдфорда.

Діставшись передмістя, я побачив грізне видовище. Дві шибениці, на кожній звисало тіло. Це вже могло достатньо розтривожити, але були там і ще дві конструкції: стовп для бичування та колодки. Дерево ще не посріблилося на сонці, були це нові пристрої, а все-таки видно по них, що їх уже використовували. Я швидко їх проминув, але не міг утриматися від згадки, наскільки близьким був до того, щоб оздобити собою подібне знаряддя. Єдине, що мене порятувало, — моя хоч бастардська, але королівська кров і стародавній декрет, що не можна вішати осіб такого походження. Ще я згадав очевидну насолоду Регала, коли він споглядав, як мені завдають побоїв.

Тут мене знову обсипало морозом на думку, де зараз Чейд. Я не сумнівався: якби Регаловим солдатам вдалося його пі­ймати, Регал швидко б його прикінчив. Я намагався не уявляти, як Чейд, високий, худий і сивий, стояв би на ешафоті під яскравим сонячним промінням.

А втім, чи його справді вбили б одразу?

Я трусонув головою, щоб викинути з неї такі думки, і про­йшов повз бідні тіла, полишені на пострах. Сохли під сонцем, як забуте прання. У нападі чорного гумору я подумав, що навіть вони одягнені краще за мене.

Йдучи дорогою, я часто мусив сходити з неї, пропускаючи вози й худобу. Торгівля між двома містами процвітала. Я залишив Пом позаду і якийсь час минав добре утримані селянські доми, звернуті фасадом до дороги, позаду них тяглися поля зі збіжжям і сади. Трохи далі мені почали траплятися цілі садиби: зручні кам’яні будинки, оточені тінистими деревами і квітниками, надійно зведені господарські будівлі, на пасовищах коні — і для верхових прогулянок, і для полювання. Я не раз був певен, що розпізнав стадо худоби з Оленячого замку. Потім ці садиби на якийсь час поступилися місцем розлогим полям, здебільшого льону чи конопель. Нарешті я ді­йшов до скромніших обійсть, а там і до передмістя.

«Ну ось», — подумав я. Пізній полудень застав мене посеред міста, в його центрі з брукованими вулицями, людьми, зайнятими всіма справами, які тільки можна собі уявити. Я вражено роздивлявся. Ніколи досі не бачив нічого схожого на Трейдфорд. Крамниця за крамницею, таверни, заїзди зі стайнями при них, розраховані на гаманці всілякої ваги, і все це розкинулося на рівнині, як не могло зробити жодне місто в герцогстві Бак. Я дістався до обширу садів, фонтанів, храмів, театрів, шкіл. Там були сади з посипаними галькою доріжками для прогулянок і вимощеними алеями, які звивалися між квітниками, статуями та деревами. Люди, що прогулювалися доріжками чи їхали в екіпажах, мали на собі одяг, що пасував би для найурочистішого прийому в Оленячому замку. Дехто з них носив лівреї у кольорах Ферроу — золотий з коричневим, та навіть вбрання цих слуг було куди розкішнішим, ніж те, яке я будь-коли мав.

Сюди Регал виїжджав на літо за свого дитинства. Завжди зневажав Баккіп, називаючи його чимось не надто кращим від глухого села. Я намагався уявити хлопця, що покидає це все восени, аби повернутися до вогкого й холодного замку на залитій дощами та битій штормами скелі над брудним і малим портовим містечком. Нічого дивного, що він якомога швидше перебрався сюди зі своїм двором. Зненацька я відчув якесь імлисте розуміння Регала. Це мене дратувало. Добре знати людину, яку ти збираєшся вбити, недобре її розуміти. Я нагадав собі, що він убив мого короля, свого рідного батька, тож налаштувався на досягнення мети.

Йдучи цими квітучими кварталами, я піймав не один співчутливий погляд, кинутий на мене. Якби я вирішив заробляти на життя жебракуванням, то процвітав би тут. Натомість я шукав скромніших осель і людей, де міг би почути якісь розмови про Регала, про те, як організована його трейдфордська твердиня, хто там працює, хто її охороняє. Я пішов на набережну, сподіваючись, що там почуватимуся більше як вдома.

Тут я виявив справжню причину існування Трейдфорда, себто Торгового Броду. Виправдовуючи цю назву, ріка тут розливалася, творячи водночас величезну хвилясту мілину зі скельним дном, усипаним гравієм. Була такою широкою, що протилежний берег губився в тумані, а річка, здавалося, сягала обрію. Я бачив цілі стада овець і більшої худоби, яких переганяли через Синю ріку, а вниз по течії численні плоскодонні баржі користалися з глибшої води, нескінченною вервечкою перевозячи сюди-туди через річку силу-силенну товарів. Тут Тілт зустрічався з Ферроу для торгівлі, тут сходилися разом сади, поля та худоба. Тут товари, перевезені у верхів’я ріки з герцогств Бак чи Бернс або з далеких країн, нарешті розвантажували й посилали в дорогу до шляхтичів, які могли собі на них дозволити. За кращих часів до Трейдфорда прибували товари з Гірського королівства та країв, що пролягли далеко за ним: бурштин, коштовне хутро, вироби зі слонової кості та рідкісна кадильна кора з Дощових нетрів. Ще сюди привозили льон, з якого у Ферроу ткали тонке полотно, і коноплі на волокно для канатів і вітрил.

Мені запропонували попрацювати кілька годин при перевантаженні мішків зерна з малої баржі на віз. Я взявся за це радше для розмови, ніж для заробітку. Небагато довідався. Ніхто не згадував про червоні кораблі, про війну, що палала на узбережжі. Тільки й того, що нарікали на низьку якість присланих звідти товарів, невелику їх кількість і високі ціни. Про короля Регала говорилося небагато. У тих кількох словах, які я почув, лунала гордість за те, як він приваблює жінок і скільки може випити. Мене здивувало, що його називали королем Добростаном, як і королівську династію, звідки походила його мати. Тут я вирішив: це ще й краще, що він не називає себе Провісником. Менше на одну річ, що нас об’єднує.

Зате я багато почув про Королівське коло, а від того, що почув, у нутрощах у мене згіркло.

Королівство Шести герцогств віддавна знало поняття поєдинку на доказ правдивості своїх слів. У Оленячому замку були великі колони, які називали Камінням Правди. Казали, що коли двоє людей зустрічаються там, аби розв’язати проб­лему бійкою навкулачки, то самі Ель і Еда стають свідками цього й пильнують, щоб не порушено справедливості. І каміння, і цей звичай дуже старі. Коли ми в Оленячому замку розмовляли про королівську справедливість, це досить часто означало тиху роботу, яку ми з Чейдом виконували для короля Шрюда. Дехто прилюдно звертався до самого Шрюда, з проханням розсудити справу, а тоді корився королівському присуду. Бувало й так, що Шрюд довідувався про несправедливості іншим шляхом, тоді він міг вислати мене або Чейда, аби звершити над злочинцем королівський вирок. Іменем королівської справедливості я відміряв неминуче: або милосердно й швидко, або суворо й повільно. Досі я вже мав бути загартованим і звичним до завдавання смерті.

Та Регалове Королівське коло було призначене радше для розваги, ніж для справедливості. Принцип його дії був простим. Тих, кого король присудив до кари чи смерті, посилали до його кола. Там вони могли зустрітися з голодними звірами, роздратованими до шаленства, або з борцем, королівським чемпіоном. Деякі злочинці, що влаштували особливо добру виставу, могли здобути королівську ласку, а навіть самі стати королівськими чемпіонами. Перековані такого шансу не мали. Їх віддавали звірам на розтерзання або ж морили голодом і випускали проти інших злочинців. Такі ігри стали останнім часом досить популярними, настільки популярними, що на ринковій площі Трейдфорда збиралися натовпи, коли там вершили чергову «справедливість». Тепер Регал будував спеціальне коло. Для зручності воно містилося ближче до його двору, мало потужні стіни та в’язничні камери, що надійно тримали б під замком і звірів, і засуджених, а ще місця для тих, хто приходив дивитися спектакль відміряння королівської справедливості. Будова Королівського кола забезпечила Трейдфорд новими робочими місцями й пожвавила ділове життя. Всі задоволено зустріли цей задум, що мав компенсувати збитки від припинення торгівлі з Гірським королівством. Я не чув жодного слова проти нього.

Коли віз завантажили, я забрав свою платню і пішов за іншими носіями до найближчої таверни. Там, крім елю і пива, можна було купити жменю зілля та кадильницю з димком. Повітря в таверні стояло тяжке від чаду, невдовзі очі мені почали клеїтися, а в горлі дерло. Всі інші, здавалося, не звертали на це особливої уваги, а навіть не надто відчували. В Оленячому замку мало хто спалював зілля для одурманення, я не мав стійкості до такого. За свої монетки купив порцію м’ясного пудингу з медом і кухоль дуже гіркого пива з присмаком річкової води.

Я спитав кількох людей, чи правда, наче наймають челядників до королівських стаєнь, а якщо так, то куди звернутися по роботу. Те, що хтось такий, як я, може шукати праці в самого короля, багатьох насмішило. Але оскільки я, працюючи з ними, постійно вдавав трохи простакуватого, то приймав їхні грубуваті жарти та поради з чемною усмішкою. Нарешті один дотепник сказав, що я можу спитати самого короля, і скерував до Трейдфорд-голлу. Я подякував, допив рештки пива й пішов собі.

Думаю, я сподівався побачити якусь кам’яну будівлю з мурами й укріпленнями. Саме цього я очікував, йдучи у вказаному мені напрямку вгору по течії і геть від ріки. Я дістався низького пагорба, якщо настільки скромне підвищення можна так назвати. І все-таки ця додаткова висота давала добрий вид на річку в обох напрямках, а витончені кам’яні споруди на підвищенні використовували всі її переваги. Я стояв на рухливій вулиці внизу і майже витріщався на це диво. Нічого грізного, нічого оборонного, як це було в Оленячому замку. Натомість доріжки, всипані білою галькою, квітники та дерева довкола оселі, що була водночас і палацом, і гостинним домом. Трейдфорд-голл і будівлі довкруж нього ніколи не використовувалися як фортеця чи твердиня. Його збудовано як елегантну й дорогу резиденцію. Кам’яні стіни покриті різьбленими узорами, над входами здіймалися граціозні арки. Були вежі, але без бійниць. Знати було, що їх збудовано, щоб мати ширший вид на околиці, радше для приємності, ніж задля якоїсь обережності.

Рухливу загальну дорогу та резиденцію розділяли стіни, так, але це були низькі й товсті кам’яні мури, покриті мохом чи зарослі плющем, у їхніх нішах стояли статуї, обрамлені квітучими лозами. Одна широка дорога для повозів вела просто до великого дому. Інші вужчі доріжки й алеї гостинно запрошували до огляду ставів з лілеями та мудро обстрижених плодових дерев чи до спокійної прогулянки в затінку. Якийсь садівник-візіонер щонайменше сто літ тому насадив тут дуби й верби, а тепер вони височіли над усім, кидали тінь і шелестіли під вітром, що віяв від ріки. Уся ця краса розкинулася на просторі, більшому за добре селянське господарство. Я намагався уявити правителя, що мав час і кошти все це створити.

Чи це те, що можна мати, якщо непотрібні ні військові кораблі, ні постійна армія? Чи знала Пейшенс такий різновид краси в батьківській оселі? Це її відлуння намагався повторити блазень, розставляючи у своїй кімнаті делікатні вази з квітами чи срібні миски з рибками? Я почувався брудним незграбою, і це зовсім не через мій одяг. Я справді зненацька почув, як має жити король. Серед витворів мистецтва, музики і грації, прикрашаючи життя свого народу, запевняючи місце для розквіту всього цього. Усвідомив власне невігластво і, що гірше, потворність людини, вишколеної лише вбивати інших. Раптом мене охопила злість. Чого мене не навчено цього, чому я навіть його не бачив? Чи Регал і його мати не доклали рук до того, щоб тримати бастарда на його місці? Мене викувано й вигострено як негарне, зате практичне знаряддя. Так само неприступний голий Оленячий замок був фортецею, а не палацом.

Та яка краса вціліла б тут, якби Оленячий замок не стояв як сторожовий пес при гирлі Оленячої ріки?

Ця думка була мов крапля холодної води на моєму обличчі. Це була правда. Чи ж Оленячий замок не збудовано насамперед тому, щоб забезпечити контроль над річковою торгівлею? Якби Оленячий замок упав під ударами піратів-напасників, ці широкі ріки стали б дорогами для їхніх кораблів з низькою посадкою. Встромилися б як стилет у м’яке підчерев’я Шести герцогств. Ці ліниві шляхтичі та зарозумілі селянські хлопці однієї ночі прокинулися б від криків і диму. Та не було б тоді ні замку, щоб утекти туди, ні війська, що могло б стати й битися за них. Перед смертю могли довідатися, що пережили інші, аби запевнити їм безпеку. Перед смертю могли лаяти короля, який утік з тієї твердині, сховався у глибині суходолу, щоб утішатися насолодами.

Та я хотів, щоб король помер першим.

Я почав обережний обхід Трейдфорд-голлу. Найлегший вхід досередини слід порівняти з найменш помітним, а ще запланувати найкращий спосіб вибратися звідси. До нічної темряви я маю знати про Трейдфорд-голл усе.