Мандри убивці

Розділ 21. Зіткнення

Дипломатія значною мірою може розглядатися як мистецтво маніпулювання таємницями. Чи вдавалося б вести переговори, якби не існувало таємниць, якими можна поділитися, а можна і приховати їх? Це стосується як шлюбної угоди, так і торгового договору між королівствами. Кожна сторона насправді знає, чим готова поступитися іншій стороні, аби здобути бажане. Маніпулювання цим таємним знанням є рушієм найвигідніших угод. Нема такого міжлюдського діяння, де таємниці не відігравали б жодної ролі, байдуже, чи це гра в карти, чи продаж корови. Велику перевагу має той, хто вміє передбачити, яку таємницю розкрити й коли це зробити. Король Шрюд любив казати: ніщо не дає такої переваги, як знання таємниці ворога, котру він вважає вам невідомою. Можливо, це наймогутніша з-поміж усіх таємниць.

Дні, що настали пізніше, були для мене не стільки днями, скільки хаотичними періодами безсоння впереміш із неспокійними гарячковими снами. Або коротка розмова з Блазнем випалила рештки моїх сил, або ж я нарешті відчув достатню безпеку, щоб піддатися недузі. А може, і те, й інше. Я лежав на ліжку поблизу Блазневого каміна і почувався геть нетямущим, якщо взагалі щось почував. До мене добігали уривки якихось розмов. Усвідомлення власних бід то загострювалося, то притуплювалося, але постійно, наче барабанний бій, у темпі болю лунали слова Веріті: «Йди до мене, йди до мене». Інші голоси вривалися та щезали, долаючи гарячкову імлу, але цей звучав постійно.

— Вона певна: ти той, кого вона шукає. Я теж так вважаю. Думаю, ти маєш з нею зустрітися. Вона здолала довгу та втомливу путь, шукаючи Білого Пророка. — Це голос Джофрон, притишений і розсудливий.

Я почув, як Блазень зі стуком відклав свій терпуг.

— Скажи їй, що вона помиляється. Скажи, що я Білий лялькар. Скажи, що Білий Пророк мешкає далі по вулиці, п’яті двері ліворуч.

— Я не глузуватиму з неї, — серйозно мовила Джофрон. — Проїхала величезну відстань, щоб знайти тебе, під час цієї подорожі втратила все, крім життя. Ходімо, святий пророче. Вона чекає надворі. Не порозмовляєш із нею бодай трішки?

— Святий пророк, — зневажливо пирхнув Блазень. — Ти прочитала надто багато старих сувоїв. І вона теж. Ні, Джофрон. — Тоді зітхнув і поступився. — Скажи, що я порозмовляю з нею за два дні. Не раніше.

— Гаразд. — Джофрон, очевидячки, не схвалювала цього. — Але з нею є ще одна. Менестрелька. Цієї, думаю, не так легко спекатися. Гадаю, вона шукає його.

— Ах, ніхто ж не знає, що він тут. Крім тебе, мене та цілительки. Він хоче побути сам. Якийсь час, доки лікується.

Я ворухнув губами. Хотів сказати, що можу побачитися зі Старлінг, що не маю наміру її проганяти.

— Я знаю. Цілителька все ще в Кедровому Пагорбі. Але ж ця менестрелька хитра! Розпитала дітей, чи не чули вони про якогось незнайомця. А діти, як завжди, знають усе.

— І розкажуть усе, — похмуро відповів Блазень. Я почув, як він роздратовано відкидає інший інструмент. — Тож бачу, що маю тільки один вибір.

— Ти з ними побачишся?

Пирхання, — це засміявся Блазень.

— Звісно, ні. Я мав на увазі, що брехатиму їм.

Промені пополудневого сонця просвічували крізь мої заплющені повіки. Мене розбудили голоси суперечки.

— Я лишень хочу побачити його. — Жіночий голос, роздратований. — Я знаю, що він тут.

— Ах, мабуть, і мені час визнати, що ти маєш рацію. Але він спить. — Це Блазень, спокійним тоном, яким можна довести співрозмовника до шалу.

— Я однаково хочу його побачити, — Старлінг, дуже промовисто.

Блазень тяжко зітхнув.

— Я міг би впустити тебе, щоб ти його побачила. Та тоді ти захочеш його торкнутися. Торкнувшись, захочеш чекати, доки він не прокинеться. А коли прокинеться, захочеш із ним порозмовляти. І так триватиме без кінця. А в мене сьогодні багато роботи. Час лялькаря йому не належить.

— Ти не лялькар. Я знаю, хто ти. І знаю, хто насправді він.

У відчинені двері віяло холодом. Він заповзав під мої покривала, дошкуляючи тілу та збільшуючи біль. Я хотів, щоб двері зачинили.

— О, так. Ви з Кеттл знаєте нашу велику таємницю. Я Білий Пророк, а він Том-вівчар. Але сьогодні я зайнятий, пророкую лялькам, що завтра їх буде закінчено, а він спить. Уві сні лічить овець.

— Я не це мала на увазі. — Старлінг знизила голос, але я однаково почув. — Він Фітц Чівелрі, син Чівелрі Зреченця. А ти блазень.

— Колись я, може, і був блазнем. Тут, у Джампі, це загальновідомо. Та тепер я лялькар. Оскільки старого титулу я не вживаю, можеш узяти його собі, якщо захочеш. Що ж до Тома, думаю, що цими днями він виступає під титулом Ліжконосного.

— Я піду до королеви.

— Дуже мудро. Якщо хочеш стати її блазнею, то, звичайно, вона — саме та, до кого тобі слід звернутися. А тим часом я покажу тобі щось інше. Ні, відступи назад, прошу, щоб ти змогла побачити це повністю. Ось воно. — Я почув тріск, з яким двері було зачинено й засунуто. — Це зовнішня сторона моїх дверей, — радісно сповістив Блазень. — Я сам їх розмалював. Тобі подобається?

Я почув грюкання, наче хтось б’є у двері ногою, тоді ще раз і ще раз. Блазень, мугикаючи, повернувся до свого робочого столу. Взяв дерев’яну голову ляльки та пензлик. Глянув на мене.

— Спи собі далі. Найближчим часом вона Кеттрікен не побачить. Тепер королева мало з ким зустрічається. Коли ж проб’ється до неї, королева навряд чи повірить сказаному. І це найкраще, що ми спроможні зараз зробити. Тож спи, доки можеш. І збирай сили. Боюся, що невдовзі потребуватимеш їх.

Денне світло на білому снігу. Животом на снігу, між деревами, дивлячись униз, на галявину. Маленькі люди граються, ганяються одне за одним, підстрибують, перекидають одне одного, качаються по снігу. Не дуже відрізняються від щенят. Заздрість. Ми, зростаючи, не мали інших щенят, з якими могли б гратися. Це наче свербіння — бажання зійти вниз і приєднатися. «Вони злякаються», — перестерегли ми самі себе. Просто дивімося. Кричать так лунко, всюди повно їхніх голосів. Міркуємо, чи наша щенячка ростиме саме так? Коли бігають по снігу наввипередки, то позаду в них метляються заплетені косички.

— Фітце. Прокинься. Я мушу з тобою поговорити.

Щось у Блазневому тоні пробилося крізь туман і біль. Я розплющив очі, болісно примружився. У кімнаті було темно, але він поставив біля мого ліжка підсвічник. Сів поруч із ним, поважно дивлячись на мене. Я не міг відчитати виразу його обличчя, здавалося, що надія танцює в його очах і куточках уст, та водночас він здавався напруженим, наче приносив мені погану новину.

— Чуєш? Можеш мене вислухати? — наполягав він.

Я спромігся кивнути. Тоді озвався:

— Так. — Мій голос був таким хрипким, що я насилу його пізнавав. Замість зміцніти, аби цілителька зуміла витягти стрілу, я почував, що рана стає ще гіршою. Болісний обшир щодня збільшувався. Біль завжди маячив на краю моєї свідомості, не даючи змоги ясно мислити.

— Я обідав з Чейдом і Кеттрікен. Він приніс нам звістки. — Блазень схилив голову. Пильно спостерігаючи за моїм обличчям, сказав: — Чейд розповів, що в герцогстві Бак є дитя крові Провісників. Це лише маля, бастард. Але з тієї ж гілки Провісників, що й Веріті та Чівелрі. Він клянеться, що це так.

Я заплющив очі.

— Фітце. Фітце! Прокинься і вислухай мене. Він має намір умовити Кеттрікен узяти цю дитину. Сказати, що це її законне дитя від Веріті, що звістка про смерть при народженні була фальшивою, вигаданою, аби врятувати дитину від убивць. Або ж заявити, що вона бастард Веріті, але королева вирішила прийняти її за свою і проголосити спадкоємцем.

Я не міг ворухнутися. Не міг дихнути. Знав, що йдеться про мою дочку. Безпечно сховану, під опікою Барріча. І яку хочуть принести в жертву тронові. Відібрати в Моллі, віддати королеві. Мою маленьку дівчинку, навіть імені якої я не знав. Стане принцесою, а з часом і королевою. Я назавжди її втрачу.

— Фітце! — Блазень торкнувся мого плеча, ледь натиснув. Я знав, що він хоче потрусити мене. Розплющив очі.

Він прошив мене поглядом.

— Не хочеш нічого мені сказати? — спитав обережно.

— Можна трішечки води?

Доки Блазень ходив по воду, я трохи опанував себе. Він допоміг мені напитися. Коли ж забирав чашку, я вже вирішив, яке запитання прозвучить найпереконливіше.

— І що Кеттрікен сказала, почувши про бастарда Веріті? Навряд чи це дуже її втішило.

На Блазневому обличчі з’явилася невпевненість. Цього я й хотів.

— Дитина народилася під кінець жнив. Надто пізно, щоб Веріті зачав її до того, як вирушив у похід. Кеттрікен збагнула це швидше, ніж я. — Він говорив майже ніжно. — Батьком можеш бути лише ти. Коли Кеттрікен прямо спитала Чейда, той сказав те саме. — Схилив голову, наче щоб до мене придивитися. — Ти не знав?

Я поволі похитав головою. Що значить честь для такого, як я? Чи мені, байстрюкові та вбивці, претендувати на шляхетність духу? Я збрехав, виголосив слова, за які завжди себе зневажатиму.

— Я не міг зачати дитини, народженої під час жнив. Моллі вигнала мене зі свого ліжка за кілька місяців до того, як покинула Оленячий замок. — Я намагався, щоб мій голос звучав спокійно. — Якщо мати дитини — Моллі і якщо вона твердить, наче ця дитина моя, то бреше. — Постаравшись додати голосу щирості, додав: — Мені прикро, Блазню. Я не зачав для тебе спадкоємця Провісників і не збираюся це робити. — Без жодних зусиль із мого боку мій голос зламався, очі зайшли слізьми. — Дивно, — хитнув я головою на подушці. — Дивно, що це може завдати стільки болю. Що вона намагалася видати цю дитину за мою.

Я заплющив очі. Блазень лагідно відповів:

— Наскільки розумію, в неї немає жодних таких претензій. Вона, здається, нічого не знає про Чейдові плани.

— Мабуть, я мушу побачитися з ними обома. З Чейдом і Кеттрікен. Сказати їм, що я живий, розкрити їм правду. Та це вже коли зміцнію. А тепер, Блазню, я хотів би побути сам, — попрохав його. Не хотів бачити на обличчі в нього ні співчуття, ні здивування. Молився, аби він повірив моїй брехні, тим часом зневажаючи себе самого за те, що сказав про Моллі. Тож я заплющив очі, а він забрав свій світильник і пішов собі.

Я лежав у темряві, ненавидячи себе. «Так буде краще», — запевняв себе. Якщо я колись до неї повернуся, то зможу все пояснити. І все буде гаразд. А якщо ні, то в неї принаймні не відберуть дитини. Я раз у раз повторював собі, що вчинив мудро. Та не почувався мудрим. Почувався зрадником.

Я бачив сон, що був одночасно і живим, і неймовірним. Я лупав чорний камінь. Оце й увесь сон, але його монотонність була нескінченною. Я використовував свій кинджал замість долота, уламок каменя — замість молотка. Мої пальці були опухлі та покриті струпами, бо камінь зсовувався, і я вдаряв по власній долоні, а не по руків’ї кинджала. Та це мене не стримувало. Я лупав чорний камінь. І чекав, коли хтось прийде та допоможе мені.

Одного вечора я прокинувся й побачив, що біля мого ліжка сидить Кеттл. Вона здавалася навіть старшою, ніж я її запам’ятав. Туманне світло зимового дня, просочившись крізь пергаментове вікно, торкнулося її обличчя. Я якийсь час вивчав її, доки вона не помітила, що я не сплю. А помітивши, хитнула до мене головою.

— Я мала б здогадатися з усіх твоїх дивацтв. Ти пов’язаний із самим Білим Пророком. — Вона схилилася ближче до мене і прошепотіла: — Він не дозволив Старлінг побачити тебе. Сказав, що ти надто слабкий для такої жвавої гості. І що не хочеш, аби ще хтось знав, що ти тут. Але я передам їй звістку від тебе, добре?

Я заплющив очі.

Ясний ранок. Стук у двері. Я не міг ні спати, ні чувати, мене мучила пропасниця. Я пив чай з вербової кори, аж мені хлюпало в животі. У голові весь час калатало, я постійно або дрижав від холоду, або обливався потом. Стукіт пролунав знову, цього разу голосніше, і Кеттл прибрала чашку, якою терзала мене. Блазень сидів біля свого робочого стола. Відклав інструмент, але Кеттл гукнула: «Я вже йду!» та відчинила двері, перш ніж він устиг сказати: «Ні, дозвольте мені».

Старлінг ввірвалася досередини так різко, що Кеттл аж скрикнула від несподіванки. Менестрелька пройшла повз неї до кімнати, струснула сніг із шапки та плаща. Кинула Блазневі тріумфальний погляд. Він лише сердечно кивнув головою, наче саме її очікував. Не кажучи й слова, повернувся до свого вирізування. Яскраві іскри гніву в її очах розгорілися, проте я відчув, що вона водночас дуже чимось задоволена. З гучним грюканням зачинила за собою двері та влетіла до кімнати, мовби сама була північним вітром. Не стільки опустилася, скільки впала на підлогу, сіла поруч із моїм ліжком, схрестивши під собою ноги.

— Отож, Фітце. Я дуже рада нарешті знову тебе побачити. Кеттл казала, що тебе поранено. Я прийшла б до тебе раніше, але дехто зачинив двері просто мені під носом. Як ти сього­дні почуваєшся?

Я намагався зосередитися. Хотів би, щоб вона рухалася повільніше й говорила тихіше.

— Тут надто холодно, — роздратовано поскаржився я. — І я загубив сережку.

Я лише цього ранку виявив згубу. Вона мене засмутила. Я не міг згадати, чого це так важливо, але воно не виходило мені з голови. Вже через саму цю думку голова заболіла сильніше.

Менестрелька зняла рукавички. Одна її рука досі була перев’язана. Друга торкнулася мого чола. Благословенно прохолодна рука. Дивно, що прохолода могла бути такою приємною.

— Та він весь горить! — звинуватила вона Блазня. — Чи ти геть розум втратив, що не даси йому чаю з вербової кори?

Блазень зняв стружку зі шматка дерева, над яким саме працював.

— Чайник біля твого коліна, якщо ти ще його не перевернула. Коли тобі вдасться влити в нього ще хоч ковток, то ти краща за мене.

Чергова стружка.

— Краща за тебе? Та це не складно, — відповіла Старлінг неприємним тихим голосом. Тоді до мене, вже приязніше: — Твоя сережка не загубилася. Дивися, вона тут, у мене.

Вийняла сережку з капшука, що висів у неї на поясі. Якась частка моєї свідомості працювала досить добре, щоб зауважити: зараз вона тепло вдягнена на гірський лад. Вставила сережку мені у вухо, її долоні були прохолодними і трішки незграбними. Я спершу не знав, що сказати, тоді здогадався спитати:

— Звідки вона в тебе?

— Я попросила Кеттл принести її мені, — відверто зізналася вона. — Коли він не схотів впустити мене, щоб тебе побачити. Я мусила мати якийсь знак, річ, яка б довела Кеттрікен, що все, мною сказане, — правда. І я побувала в неї та порозмовляла з нею і її радником. Просто сьогодні.

Ім’я королеви продерлося крізь мої блудні думки і змусило мене зосередитися на мить.

— Кеттрікен! Що ти наробила?! — скрикнув я від страху. — Що ти їй сказала?

Мій переляк її, вочевидь, здивував.

— Що ж, усе, що вона мусить знати, аби допомогти тобі в пошуках. Що ти насправді живий. Що Веріті не помер і що ти його шукатимеш. Що слід вислати Моллі звістку про тебе. Звістку, що ти живий і все з тобою гаразд. Щоб вона не занепала духом, щоб запевнила дитині безпеку до твого повернення. Що…

— Я тобі вірив! — крикнув їй. — Я довірив тобі всі свої таємниці, а ти мене зрадила. Яким же дурнем я був!

Я ледь не плакав від розпачу. Все, все пропало.

— Ні, це я дурень, — втрутився до нашої розмови Блазень. Він повільно перетнув кімнату і став, дивлячись на мене згори вниз. — Я ж думав, що ти віриш мені, — вів далі, а я ніколи досі не бачив його настільки блідим. — Твоє дитя, — сказав він сам до себе. — Істинне дитя роду Провісників. — Його жовті очі миготіли, наче вогонь, що гасне, перебігали від Старлінг до мене. — Ти знаєш, що означають для мене такі звістки. Чому? Чому ти мене дурив?

Я не знав, що гірше: біль у Блазневих очах чи тріумфальний погляд, який кинула йому Старлінг.

— Я мусив брехати, щоб зберегти її для себе! Це моя дитина, а не спадкоємець Провісників! — розпачливо крикнув я. — Моя і Моллі. Дитя, що має зростати в любові, а не знаряддя творця королів. А Моллі не може почути про те, що я живий, ні від кого, крім мене. Старлінг, як ти могла таке зі мною вчинити? І чого я був таким ідіотом, чого взагалі говорив з кимось про це?

Тепер уже Старлінг здавалася так само болісно враженою, як Блазень. Вона скуто підвелася, її голос зривався.

— Я хотіла тобі допомогти. Допомогти зробити те, що ти мусиш зробити. — Позаду Старлінг із відчинених дверей війнуло вітром. — Ця жінка має право знати, що її чоловік живий.

— Про яку жінку мова? — спитав ще один голос, крижаний.

Я вкрай розгубився, бо до кімнати ввійшла Кеттрікен, а відразу ж за нею Чейд. Глянула на мене, і я жахнувся, побачивши її обличчя. Жалоба спустошила її, вирила глибокі зморшки біля вуст, висушила плоть щік. А зараз у її очах ще й шаленів гнів. Порив холодного вітру, який дістався до кімнати разом із ними, на мить мене остудив. Тоді двері зачинилися, а мої очі перебігали з одного знайомого обличчя на інше. Здавалося, що маленька кімната заповнена пильними обличчями, холодними очима, що дивляться на мене. Я кліпнув. Їх було так багато, так близько до мене, і всі пильно на мене дивилися. Ніхто не усміхнувся. Ні вітання, ні радості. Тільки нестримні емоції, які я пробудив усіма змінами, які вчинив. Отак вітали Каталізатора. Ні в кого не було на обличчі того виразу, який я сподівався побачити.

Ні в кого, крім Чейда. Він підійшов до мене, довгими кроками перетнувши кімнату, на ходу знімаючи рукавиці для верхової їзди. Коли відкинув каптур свого зимового плаща, я побачив, що його волосся зв’язане у вояцький хвіст. На чолі мав шкіряну стрічку, посередині, між бровами, до неї підвішено срібний медальйон. Олень з рогами, опущеними для атаки. Знак, який дав мені Веріті. Старлінг поквапом відступила йому з дороги. Він, і не глянувши на неї, легко опустився і сів на підлогу біля мого ліжка. Взяв мою руку в свою, примружив очі, побачивши обмороження. Ніжно її тримав.

— Ох хлопчику, мій хлопчику. А я вірив, що ти мертвий. Коли Барріч прислав мені звістку, що знайшов твоє тіло, — я думав, серце у мене розірветься. Ті слова, які ми сказали один одному, розлучаючись… але ти тут, живий, якщо й не здоровий.

Він схилився і поцілував мене. Долоня, яку поклав мені на щоку, була тепер загрубілою, віспини ледь помітні на обвітреній шкірі. Сльози туманили мені очі, але я мусив спитати:

— Ти справді забереш мою доньку заради престолу? Черговий бастард династії Провісників… Дозволиш використати її, як використали нас обох?

Чейдове обличчя риса за рисою застигло. Губи закам’яніли у своїй рішучості.

— Зроблю все, що в моїх силах, аби знову побачити істинного Провісника на троні Шести герцогств. Як я присягав. Як і ти присягав. — Його очі зустрілися з моїми.

Я збентежено глянув на нього. Він мене любив. Гірше: він мені вірив. Вірив, що я маю в собі силу та відданість обов’яз­кам, які були основою його життя. І тому міг змушувати мене до речей тяжчих і холодніших, ніж це було під силу Регаловій уяві за всієї його ненависті до мене. Віра Чейда в мене була такою сильною, що він, не вагаючись, послав би мене в будь-яку битву, очікував би від мене якої завгодно жертви. Раптом мене трусонуло сухе хлипання, рвонувши стрілу в спині.

— Це ніколи не закінчиться! — скрикнув я. — Цей обов’язок доведе мене до смерті. Краще б мені померти! То дайте мені померти! — Я вирвав долоню з Чейдової руки, хоч яким болісним був цей рух. — Облиште мене!

Чейд і бровою не повів.

— У нього лихоманка, — грізно сказав він Блазневі. — Сам не знає, що каже. Ти мав би дати йому чай з вербової кори.

На губах Блазня з’явилася страхітлива посмішка. Та, перш ніж він устиг відповісти, пролунав різкий звук, наче щось розірвалося. Крізь вікно з промасленої шкіри протислася вовча голова, блиснувши повною пащею білих зубів. Решта вовка невдовзі пропхалася слідом, перевернувши по дорозі поличку з рослинами в горщиках на складені під нею сувої. Нічноокий стрибнув, кігті ковзнули по дерев’яній підлозі. Зупинився між мною та Чейдом, який квапливо підвівся. Нічноокий загарчав до всіх довкола.

Повбиваю їх усіх, якщо так скажеш.

Я опустив голову на подушки. Мій чистий дикий вовк. От що я з ним зробив. Чи це краще за те, що зі мною зробив Чейд?

Я знову озирнувся довкруж. Чейд стояв з незворушним виглядом. На всіх інших обличчях малювався якийсь шок, якась туга, якесь розчарування, в яких я завинив. Розпач і лихоманка трусили мене.

— Вибачте, — слабко сказав я. — Я ніколи не був таким, як ви про мене думали, — зізнався я. — Ніколи.

У кімнаті запанувала тиша. Тільки вогонь потріскував.

Я занурив обличчя в подушку, заплющив очі. Промовив слова, які був змушений сказати.

— Та я піду і знайду Веріті. Якось поверну його до вас. Не тому, що я той, ким ви мене вважаєте, — додав я, повільно здіймаючи голову. Побачив надію на Чейдовому обличчі. — А тому, що не маю вибору. Я ніколи не мав вибору.

— Ти справді віриш, що Веріті живий! — Надія у голосі Кеттрікен була шалено голодною.

Вона кинулася до мене, як океанська буря. Я кивнув головою. Тоді змусив себе заговорити:

— Так. Так, я вірю, що він живий. Дуже сильно відчуваю його в собі.

Її обличчя було так близько, моїм очам здавалося величезним. Я закліпав і не міг уже сфокусувати погляд.

— То чого ж він не повертається? Він заблукав? Поранений? Чи йому байдужі ті, кого він покинув? — Її запитання одне за одним вдаряли в мене, як кинуте каміння.

— Думаю… — розпочав я, але не зміг. Не зміг подумати, не зміг сказати. Я прислухався до тривалої тиші. Нічноокий заскавчав, тоді глибоко, гортанно гарикнув.

— Може, нам усім слід на якийсь час вийти, — ризикнула озватися Старлінг. — Фітц ще не має на це сил.

— Ти можеш іти, — велично промовив Блазень. — Та я, о леле, і далі тут живу.

Полювання. Час іти на полювання. Я дивлюся туди, звідки ми прийшли, але Непахучий загородив цю дорогу, затулив її новим шматком оленячої шкури. Двері, частина нас знає, що це двері, і ми підходимо до них, тихо скавчимо, штовхаємо носом. Замок брязкає, як пастка, що ось-ось зімкнеться. Приходить Непахучий, ступає легко, обережно. Тягнеться повз мене, кладе бліду лапу на двері, відчиняє їх мені. Я вислизаю назовні, повертаюся до холодного нічного світу. Добре знову розтягнути м’язи. Я тікаю від болю, задушливої хатини й тіла, що не працює як слід, до цього дикого притулку з плоті та хутра. Ніч поглинає нас, і ми полюємо.

Інша ніч, інший час, раніше, пізніше, я не знав, мої дні не відрізнялися один від одного. Хтось зняв теплий компрес із мого чола, замінив його прохолоднішим.

— Вибач, Блазню, — сказав я.

— Тридцять два, — втомлено відповів голос. Тоді лагідніше додав: — Пий.

Прохолодні долоні підняли моє обличчя. Чашка плеснула мені в рот якоюсь рідиною. Я спробував пити. Чай із вербової кори. Я з огидою відвернувся. Блазень обтер мені губи, сів на підлогу біля мого ліжка. Невимушено сперся об нього. Підніс сувій до лампи й читав далі. Глибока ніч. Я заплющив очі та спробував знову поринути в сон. Але поринув лише в думки про справи, які зробив погано, довіру, якої не виправдав.

— Вибач, — сказав я.

— Тридцять три, — відповів Блазень, не підводячи голови.

— Тридцять три чого? — спитав я.

Він здивовано глянув на мене.

— О. Ти справді прокинувся і розмовляєш?

— Звичайно. Тридцять три чого?

— Тридцять три «вибач». До різних людей, але найчастіше до мене. Сімнадцять закликів до Барріча. Моллі ти кликав так часто, що я, боюся, вже й збився з ліку. І загалом шістдесят два: «Я йду, Веріті».

— Я, мабуть, довів тебе до божевілля. Вибач.

— Тридцять чотири. Ні. Ти просто мариш, радше монотонно. Припускаю, це лихоманка.

— Мабуть.

Блазень повернувся до свого читання.

— Мені так обридло лежати на животі, — ризикнув озватися я.

— Завжди маєш ще й спину, — підказав він. Може, навмисне, щоб побачити, як я скривився. Тоді: — Хочеш, допоможу тобі перевернутися на бік?

— Ні. Так болить ще більше.

— Скажи мені, коли передумаєш. — Його очі повернулися до сувою.

— Чейд більше не приходив, щоб зі мною побачитися, — зауважив я.

Блазень зітхнув і відклав сувій.

— Ніхто не приходив. Навідалася цілителька і всіх нас вилаяла за те, що ми тебе розтривожили. Дадуть тобі спокій, доки вона не витягне стріли. Це вже завтра. До того ж Чейдові й королеві треба багато чого обговорити. Відкриття, що ви з Веріті досі живі, все для них змінило.

— Іншим разом він і мене залучив би до такої розмови. — Я замовк, зрозумівши, що надто вже загруз у жалощах до себе самого. Але не зумів стриматися. — Мабуть, відчувають, що не можуть уже мені довіряти. Тепер усі мене ненавидять. За таємниці, які я приховував. За все те, в чому їх підвів.

— О, не всі тебе ненавидять, — лагідно дорікнув мені Блазень. — Насправді тільки я.

Я прошив його поглядом. Цинічна посмішка на його обличчі заспокоїла мене.

— Таємниці, — сказав він і зітхнув. — Якось я напишу великий філософський трактат про силу таємниць, коли їх збережено чи виявлено.

— Маєш іще бренді?

— Знову спрага? Випий ще чаю з вербової кори. — Зараз у його голосі була терпка чемність, пересолоджена медом. — Ти ж знаєш, що в мене його сила-силенна. Цілі відра. Все для тебе.

— Здається, гарячка в мене зменшилася, — обережно мовив я.

Він торкнувся долонею мого чола.

— Так і є. Наразі. Але не думаю, що цілителька хвалитиме нас, якщо ти знову нап’єшся.

— Цілительки тут нема, — мудро зауважив я.

Блазень зиркнув на мене, здійнявши бліду брову.

— Барріч пишався б тобою.

Але граціозно встав і підійшов до дубової шафки. Обережно обійшов Нічноокого, що лежав біля каміна і спав, просякаючи його теплом. Я перевів очі на залатане вікно, тоді знову на Блазня. Здогадувався, що вони обидва дійшли якогось порозуміння. Нічноокий спав так глибоко, що навіть не бачив снів. Живіт його теж був повний ущерть. Коли я подумки потягся до нього, його лапи здригнулися, тож я відступив. Блазень поставив на тацю пляшку і два келихи. Здавалося, робив це всупереч власній волі.

— Вибач.

— Ти вже казав мені. Тридцять п’ять разів.

— Однаково вибач. Я мав би тобі довіритися і розповісти про свою донечку. — Ніщо: ні лихоманка, ні стріла у спині — не завадили мені усміхнутися, коли я вимовив це слово. Донечка. Я намагався просто сказати правду. Мені на сором, це здавалося зовсім новим досвідом. — Знаєш, я ніколи її не бачив. Себто тільки Скіллом. А це не те саме. І я хочу, щоб вона була моєю. Моєю та Моллі. Не дитиною, що належить королівству, росте з тягарем відповідальності. А просто маленькою дівчинкою, яка зриває квіти, робить із матір’ю свічки, робить… — Я затнувся і закінчив: — Усе, що там дозволено робити звичайним дітям. Чейд поклав би цьому край. Тільки-но хтось вкаже на неї зі словами: «Ось можлива спадкоємиця Провісників» — і вона вже під загрозою. Доведеться її охороняти, вчити боятися, зважувати кожне слово, обмірковувати кожну дію. Навіщо їй це? Вона ж не справжня королівська спадкоємиця. Лише бастардове байстря. — Я заледве вимовив ці жорстокі слова й поклявся собі, що ніколи нікому не дозволю кинути їх їй в обличчя. — Чого наражати її на таку небезпеку? Інша річ, якби вона народилася в палаці та мала б сотню солдатів, які б її охороняли. Але вона має лише Моллі й Барріча.

— Барріч із ними? Якщо Чейд обрав Барріча, то це тому, що він думає, наче Барріч вартує сотні охоронців. Але куди краще тримає язик за зубами, — зауважив Блазень. Чи знав він, як мені стало боляче від його слів? Приніс келихи, бренді, налив обом. Мені вдалося самому підняти свій келих. — За дочку. Твою і Моллі, — проголосив він.

Ми випили. Бренді обпекло мені горло.

— Отож, — зумів я сказати. — Чейд знав усе від самого початку і послав Барріча, щоб той її охороняв. Вони довідалися про все раніше, ніж я.

Чому я відчував це так, наче вони щось у мене вкрали?

— Гадаю, що так, але я не певен. — Блазень зупинився, немов обмірковуючи, чи мудро це мені сказати. Тоді я побачив, що він відкинув сумніви. — Я складав мозаїку зі шматочків, лічив час. Думаю, що Пейшенс теж здогадувалася. Мабуть, тому вона й почала посилати Моллі до Барріча доглядати його, коли він був поранений. Він не потребував такого догляду і знав це так само, як Пейшенс. Та Барріч доб­ре все чує, найбільше тому, що сам так мало говорить. Моллі потребувала когось, з ким могла б порозмовляти, можливо, когось, хто сам виростив бастарда. Того дня ми всі були в його кімнаті… ти послав мене, щоб глянути, чи зможе він щось зробити з моїм плечем? Того дня, коли ти замкнув перед Регалом покої Шрюда, щоб захистити його.

Якусь мить здавалося, що Блазень заблукав у цьому спогаді. Тоді отямився і продовжив:

— Коли я піднімався сходами до Барріча, на його горище, чув, як вони з Моллі сперечаються. Насправді, сперечалася Моллі, а Барріч мовчав, — це його найкращий спосіб сперечатися. Я й підслухав, — щиро зізнався він. — Але небагато почув. Вона наполягала, щоб він дав їй якесь особливе зілля. Він цього не зробив. Наприкінці пообіцяв їй, що нікому нічого не скаже, і ще радив їй добре все обдумати. І зробити те, чого вона хоче, а не те, що вважає найрозумнішим. Більше вони нічого не казали, тож я ввійшов. Вона перепросила і вийшла. Тоді з’явився ти і сказав, що вона тебе покинула.

Блазень замовк.

— Насправді, коли озирнутися назад, то я був так само тупоголовим, як і ти, раз не здогадався про все негайно.

— Дякую, — сухо видобув я.

— Нема за що. Хоча визнаю, що того дня ми мали аж надто багато клопотів.

— Я віддав би все, щоб змогти повернутися в часі та сказати їй, що наше дитя буде для мене найважливішим на світі. Важливішим, ніж король чи країна.

— Ах. То в той день ти покинув би Оленячий замок і подався за нею слідом, щоб її захищати. — Блазень глузливо зиркнув на мене.

За якийсь час я визнав:

— Я не зміг би цього зробити.

Ці слова застрягли у мене в горлянці, я ковтнув бренді, щоб змити їх.

— Знаю, що ти не міг. Бачиш, ніхто не уникне своєї долі. Принаймні доки ми не звільнимося від упряжі часу. І, — додав він тихіше, — жодна дитина не уникне майбутнього, писаного їй долею. Ні блазень, ні бастард. Ні бастардова донька.

По спині мені пройшли сироти. Попри всю мою невіру, я боявся.

— Ти хочеш сказати, що знаєш якусь частку її майбутнього?

Він зітхнув і кивнув. Тоді всміхнувся і похитав головою.

— Я все бачу по-своєму. Дещо знаю про спадкоємця Провісників. Якщо цей спадкоємець — вона, то, без сумніву, через кілька років я прочитаю древнє пророцтво і скажу: «Ах, так, от воно, провіщено, як це станеться». Насправді ніхто не розуміє пророцтва, доки воно не здійсниться. Це більше скидається на підкову. Коваль показує тобі шматок заліза, а ти кажеш, що він ніколи ні до чого не пасує. Але от він пройде крізь вогонь, його битимуть молотом, обпиляють — і він ідеально пасуватиме до копит твого коня, як ніколи не пасував би ні до чого іншого.

— Це звучить так, наче ти кажеш, що пророки насправді надають своїм віщуванням належної форми вже після факту.

Блазень трохи схилив голову.

— А добрий пророк, як добрий коваль, покаже тобі, що це пасує ідеально. — Він забрав порожній келих у мене з рук. — Знаєш, час тобі вже спати. Завтра цілителька витягне з тебе той наконечник стріли. Тобі знадобляться усі твої сили.

Я кивнув головою і раптом помітив, що мої очі злипаються.

Чейд ухопив мене за зап’ястя і міцно потяг їх униз. Мої груди і щока тісно лягли на тверду дерев’яну лаву. Блазень сів мені на ноги, наче верхи, схилився вперед і всією своєю вагою прип’яв мені стегна. Навіть Кеттл доклала рук: взялася за мої оголені плечі та притисла мене до тієї непохитної лави. Я почувався свинею, зв’язаною на заріз. Старлінг стояла, тримаючи напоготові тканину для перев’язки й посудину з гарячою водою. Коли Чейд міцно притис мої руки, мені здалося, що все моє тіло от-от розійдеться по шву, а на тій гнилій рані на спині вже розпоролося. Цілителька сіла навпочіпки поруч зі мною. Я помітив обценьки, які вона тримала. Чорне залізо. Мабуть, позичене з ковальського реманенту.

— Готові? — спитала вона.

— Ні, — відбуркнув я.

Вони пропустили це повз вуха. Цілителька не до мене зверталася. Весь ранок вона працювала наді мною, наче я був поламаною іграшкою. Штовхала, тицяла, витискала з моєї спини усяку погань, а я тим часом вертівся і бурмотів прокляття. Ніхто на них не зважав, окрім Блазня, що радив мені, як їх удосконалити. Він знову став сам собою. Умовив Нічноокого вийти надвір. Я відчув, як вовк кружляє біля дверей. Спробував передати йому, що має бути зроблено. За час, який ми провели разом, я витяг із нього достатньо колючок, аби йому було зрозуміло, що без болю не обійтися. Та він однаково поділяв зі мною мій страх.

— Давай, — сказав Чейд цілительці. Його голова була близько до моєї, його борода дряпала мою поголену щоку.

— Спокійно, хлопчику, — шепнув просто мені у вухо.

Холодні щелепи обценьків притислися до мого розпаленого тіла.

— Не сапай. Не ворушись, — суворо звеліла цілителька.

Я намагався. Мені здавалося, що вона залізла інструментом прямо мені в спину, шукаючи, де б краще взятися. Після нескінченних спроб наказала:

— Тримайте його!

Я відчув, як щелепи обценьків стискаються. Вона потягла, вириваючи хребет мені з тіла.

Так принаймні я відчував. Пам’ятаю, що після першого ж скреготання металевого наконечника об кістку всі мої тверді рішення не кричати негайно забулися. Я ревнув так, що викричав і свій біль, і свідомість заодно. Знову провалився у те непевне місце, куди не сягав ані уві сні, ані при повній тямі. За дні пропасниці я аж надто добре з ним познайомився.

Ріка Скіллу. Я був у ній, вона була в мені. Тільки крок, вона завжди була за крок від мене. Звільнитися від болю й самотності. Швидко та солодко. Я рвався у ній на шмаття, розпадався, як плетиво, коли потягти за потрібну нитку. Весь мій біль теж розвіювався. «Ні. — Веріті твердо заборонив це. — Повертайся, Фітце». Ніби відтягав малу дитину від вогню. Я відійшов.

Наче нурець, що випірнув на поверхню, я повернувся до твердої лави й голосів наді мною. Світло здавалося тьмяним. Хтось кричав про кров і наказував принести полотнину зі снігом. Я відчув, як ця полотнина притискається мені до спини, а мокра червона ганчірка падає на Блазнів килимок. По вовні розпливлася пляма, я поплив разом із нею. Плавав, а кімната наповнилася чорними цятками. Цілителька зайнялася чимось над вогнем. Витягла з полум’я інше ковальське знаряддя. Воно світилося. Обернулася, глянула на мене.

— Стій! — крикнув я від страху і був би схопився з лави, якби Чейд не піймав мене за плечі.

— Це конче слід зробити, — гостро сказав він мені і тримав мене залізним стиском, доки цілителька не підійшла. Коли вона притулила розжарене тавро мені до спини, я спершу почув тільки натиск. Тоді відчув, що плоть моя горить, подумав, що на це можна й не зважати, аж тут спазм болю рвонув мене сильніше, ніж катівська петля. Чорнота здійнялася, потягла мене вниз.

— Повішений над водою і спалений! — розпачливо гукнув я.

Завив вовк.

Підіймаюсь. Вгору до світла, ближче й ближче. Поринання було глибоким, води теплими та повними сновидінь. Я відчув присмак краю свідомості, вдихнув ковток повітря пробудження.

Чейд:

—…але ж ти, безперечно, міг мені сказати, що він живий і прийшов до тебе. На Еду й Еля разом, Блазню, скільки разів я довіряв тобі свої найглибші таємниці?

— Майже стільки ж, скільки й не довіряв, — терпко відповів той. — Фітц просив мене тримати його присутність тут у секреті. Так і було, доки не втрутилася ця менестрелька. Кому б завадило, якби йому дали спокій, щоб він повністю відпочив, доки настане час витягти стрілу? Ти чув його марення. Хіба це слова людини, що в мирі сама з собою?

Чейд зітхнув.

— І все-таки. Ти міг мені сказати. Розумієш, як це для мене важливо: знати, що він живий.

— А ти розумієш, як це для мене важливо, — знати, що у Провісників є спадкоємець, — відбив його удар Блазень.

— Я сказав тобі все, тільки-но розповів королеві.

— Так, але відколи ти знаєш про її існування? Відколи вислав Барріча охороняти Моллі? Коли ти востаннє приїжджав сюди у відвідини, то знав, що Моллі виношує його дитину, але нічого не сказав.

Чейд різко вдихнув, тоді перестеріг його:

— Це імена, які я, коли б був тобою, не вимовляв би навіть тут. Я не назвав їх навіть королеві. Мусиш зрозуміти це, Блазню. Чим більше людей знає, тим більший ризик для дитини. Я ніколи не розповів би про її існування, якби не те, що дитя королеви померло, а ми вважали Веріті мертвим.

— Не тіш себе надією утримання таємниць. Менестрелька знає ім’я Моллі, а менестрелі нічого не тримають у таємниці. — В його голосі блиснула неприязнь до Старлінг. Тоді додав, уже прохолоднішим тоном: — То що ж ти насправді запланував, Чейде? Видати Фітцову доньку за дитя Веріті? Викрасти в Моллі дитину та віддати королеві, щоб та виростила її як власну?

Голос Блазня став смертельно тихим.

— Я… часи тяжкі, а потреба така велика… але… не викрасти її, ні. Барріч зрозумів би і, думаю, умовив би й дівчину, постарався, щоб вона зрозуміла. До того ж… Що вона може дати дитині? Свічкарка без гроша за душею, позбавлена свого ремесла… чи зможе вона подбати про неї? Дитя заслуговує на краще. А мати теж, справді, я зроблю все, що мені під силу, щоб забезпечити і її. Але маляти не можна залишати з нею. Сам подумай, Блазню. Коли хтось інший довідається, що дитина належить до династії Провісників, вона буде в безпеці або на троні, або як його спадкоємиця. Ця жінка послухається Барріча. Він зуміє пояснити їй усе.

— Я не певен, чи вдасться тобі переконати Барріча. Він уже віддав одну дитину на королівську службу. А вдруге може й не повірити, що це мудрий вибір.

— Інколи всі вибори погані, Блазню, а людина мусить вибирати.

Видно, тоді я щось тихо булькнув, бо вони обидва швидко підійшли до мене.

— Хлопче? — неспокійно спитав Чейд. — Хлопче, ти не спиш?

Я вирішив, що не сплю. Розплющив одне око. Ніч. Світло каміна, кілька свічок. Чейд, Блазень, пляшка бренді. І я. Моїй спині не покращало. Гарячка не зменшилася. Не встиг я й спробувати озватися, як Блазень приклав мені кухоль до рота. Остогидлий чай з вербової кори. Я відчував таку спрагу, що випив усе. Тоді він подав мені чашку м’ясного відвару, розкішно солоного.

— Дуже хочу пити, — зумів я сказати, впоравшись із ним. Мій рот став липким від спраги.

— Ти втратив багато крові, — зайве пояснив Чейд.

— Хочеш іще бульйону? — спитав Блазень.

Я насилу спромігся легенько кивнути. Блазень забрав чашку, підійшов до каміна. Чейд схилився і нагально прошепотів:

— Фітце. Скажи мені одне. Ти ненавидиш мене, хлопче?

Якусь мить я не знав справжньої відповіді. Та думка про ненависть до Чейда означала надто велику втрату для мене. Дуже небагатьох людей на світі обходила моя доля. Я не міг ненавидіти жодного з них. Тож легко хитнув головою.

— Але, — повільно сказав я, ледь промовляючи слова обкладеним ротом, — не забирай моєї дитини.

— Не бійся, — лагідно промовив він. Його стара рука відкинула волосся мені з обличчя. — Якщо Веріті живий, нам це не буде потрібно. Тим часом їй найбезпечніше там, де вона тепер. А якщо король Веріті повернеться та посяде трон, у них із Кеттрікен будуть власні діти.

— Обіцяєш? — благав я.

Він зазирнув мені в очі. Блазень приніс бульйон, а Чейд відступив, звільнивши йому місце. Ця чашка відвару була теплішою. Наче саме життя напливло з ним, повертаючись до мене. Випивши все, я міг говорити голосніше.

— Чейде, — сказав я.

Він підійшов було до каміна і втупився в нього. Коли я заговорив, обернувся до мене.

— Ти не пообіцяв, — нагадав я йому.

— Ні, — серйозно погодився він. — Не пообіцяв. Часи надто непевні на таку обіцянку.

Я довго просто дивився на нього. Тоді він злегка труснув головою, відвів погляд. Не міг глянути мені в очі. Але не збув мене брехнею. Тож усе залежало від мене.

— Можеш мати мене, — тихо сказав я. — Зроблю все, що в змозі, аби повернути Веріті, і все, що тільки зможу, аби посадити його на престол. Бери собі мою смерть, якщо це потрібно. Ба більше, бери собі моє життя, Чейде. Але не життя моєї дитини. Моєї донечки.

Він зазирнув мені в очі й неквапом кивнув.

Одужання було повільним і болісним. Мені здавалося, що я мав би насолоджуватися кожним днем у м’якому ліжку, кожним ковтком їжі, кожною хвилиною безпечного сну. Але цього не було. Відморожена шкіра на пальцях ніг і рук лущилася, чіплялася об усе, а нова шкіра була страшенно вразливою. Цілителька приходила щодня і мучила мене, тикаючи рану на спині. Наполягала, що та мусить бути відкритою, аби відбувалося дренування. Мене втомили смердючі перев’язки, які вона знімала, а ще більше втомлювало оте довбання — це щоб рана не надто швидко закрилася. Цілителька скидалася на ворону над присмертною твариною, та, коли я їй це сказав, вона тільки посміялася з мене.

За кілька днів я знову зміг рухатися, але мусив робити це вкрай обережно. Кожен крок, кожен жест вимагав поперед­нього обмірковування. Я навчився тримати лікті притиснутими до тіла, щоб зменшити напруження м’язів спини, навчився ходити так, наче мав на голові кошик яєць і мусив утримати його в рівновазі. Але й так швидко втомлювався, а хоч трохи довша прогулянка могла ввечері повернути пропасницю. Я щодня ходив до купальні й відмокав там у гарячій воді. Хоч моє тіло відчувало від цього полегшення, однак, перебуваючи в купальні, я ні на мить не міг забути, що це тут Регал хотів мене втопити, а там я бачив Барріча, поваленого на землю. Тоді в моїй голові знову починав лунати заклик: «Йди до мене, йди до мене», а мозок переповнювали думки й турботи про Веріті. Це не сприяло душевному спокоєві. Натомість я планував кожну деталь свого майбутнього походу. Подумки склав список спорядження, яке хотів попросити в Кеттрікен, і довго й тяжко міркував, чи брати мені верхівця. Врешті-решт вирішив, що ні. Для нього забракло б паші, а моя спроможність на бездумну жорстокість уже вичерпалася. Не візьму ні великого коня, ні коника, знаючи, що тварина там помре. Ще я знав, що невдовзі мені доведеться попросити дозволу на пошуки у книгозбірні, щоб, можливо, знайти там давнішу версію карти Веріті. Боявся потрапляти на очі Кеттрікен, а вона взагалі мене не викликала.

Щодня нагадував собі про все це, щодня відкладав на потім. Зрештою, я досі не міг перетнути Джампі, не зупиняючись перепочити. Та все ж сумлінно спонукав себе більше їсти й розвивати межі своїх сил. Блазень часто приєднувався до мене під час моїх оздоровчих прогулянок. Я знав, що він ненавидить холод, але тішився його тихим товариством, то й не радив йому залишатися у теплій хаті. Якось Блазень забрав мене до Сажки, а спокійна тварина вітала мене з такою радістю, що я повертався до неї щодня. Її живіт напучнявів од лошатка Рудді, вона мала ожеребитися навесні. Сажка здавалася досить здоровою, але мене тривожив її вік. Я чув неймовірну розраду від лагідної присутності старої кобили. Моя рана розвереджувалася через рухи руками, потрібними для догляду за нею, але я однаково чистив її та ще й Рудді. Молодий енергійний кінь потребував більше руху, ніж діставав. Я робив для нього все, що в моїх силах, і кожної такої хвилини нудьгував за Баррічем.

Вовк приходив і йшов, коли хотів. Приєднувався до мене й Блазня на наших прогулянках, а тоді в нас на хвості заходив до хати. Аж трохи тривожно було бачити, як швидко він пристосувався до хатнього життя. Блазень нарікав на подряпані кігтями двері та шерсть на килимках, але вони обидва доволі близько заприятелювали. На Блазневому робочому столі зі шматочків дерева почала складатися фігурка вовка. Нічноокому припали до смаку одні з коржиків із насінням, які Блазень теж любив понад усе. Коли той їв їх, вовк втуплювався в нього й ронив калюжі слини, доки Блазень не поступався і не ділився з ним. Я лаяв їх за це, пояснюючи, що солодощі можуть зашкодити вовчим зубам і хутру, та вони дружно пускали мої слова повз вуха. Мабуть, я трохи ревнував через те, як швидко Нічноокий почав довіряти Блазневі, аж доки одного дня він сам не спитав мене: «Чому б мені не довіряти тому, кому довіряєш ти?» Я не знав, як на це відповісти.

— А скажи, коли ти став лялькарем? — якось ліниво спитав я Блазня.

Я стояв тоді, спершись на стіл і дивлячись, як його пальці насаджують руки-ноги та торс паяцика-стрибунця на палицю основи. Вовк простягся під столом і спав глибоким сном. Блазень знизав плечима.

— Коли я сюди дістався, стало ясно, що двір короля Ейода — не місце для блазня. — Він легенько зітхнув. — Та й я насправді не хотів бути блазнем ні для кого, крім короля Шрюда. Тож роздивився, чи немає інших способів заробити собі на хліб. Одного вечора, п’яний як чіп, я спитав себе, що вмію найкраще. «Бути маріонеткою», — відповів собі. Доля сіпає мене за нитки, а тоді відкидає геть, і я лежу там собі, зібгавшись у клубок. Я вирішив, що не танцюватиму більше в чужих руках, а сам сіпатиму за нитки. І вже наступного дня спробував, чи годиться на щось моє рішення. Невдовзі ви­явилося, що мені це подобається. Прості іграшки з мого дитинства і ті, які я бачив у Баку, здаються гірським дітям напрочуд дивними. Я помітив, що матиму небагато контактів з дорослими, а це вельми мені відповідало. Тут діти дуже рано навчаються полювати, рибалити, ткати і збирати врожай, а все зароблене належить їм. Тож я вимінюю в них те, що мені потрібно. Я дізнався, що діти значно швидше приймають усе незвичайне. Бачиш, вони зізнаються у своїй цікавості, замість нехтувати об’єктом, який її викликає.

Його бліді пальці обережно зав’язали вузол. Затим він підняв свій витвір і продемонстрував мені, як той танцює.

Я дивився на це веселе стрибання, подумки повертаючись у власне дитинство. Хотів би я мати тоді таку забавку, з яскраво розмальованого дерева, з рівненько вигладженими краями.

— Хотілося б, щоб моя донька мала такі речі, — почув я зненацька власний голос. — Майстерно зроблені іграшки, м’які яскраві сорочечки, гарні стрічки до волосся і ляльки, щоб їх обіймати.

— Вона все це матиме, — серйозно пообіцяв мені Блазень. — Матиме.

Дні поволі минали. Мої долоні почали набувати нормального вигляду, де-не-де на них навіть з’явилися мозолі. Цілителька сказала, що мені вже можна ходити без перев’язки на спині. Я не міг усидіти без діла, але знав, що не досить зміцнів, аби рушати в гори. Моя бентежність передалася Блазневі. Я не усвідомлював, скільки ходив кімнатою, аж до вечора, коли він встав із крісла та перегородив мені дорогу столом, щоб збити з курсу. Ми разом засміялися, але це не розвіяло прихованої напруги. Я почав вірити, що руйную спокій усюди, куди потрапляю.

Кеттл часто приходила в гості та морочила мені голову вичитаними у своїх сувоях відомостями про Білих Пророків. Надто часто там згадувався й Каталізатор. Інколи в цю дискусію втягувався і Блазень. Та переважно, коли вона намагалася все це нам пояснити, він збував її безглуздим бурмотінням і мугиканням. Я майже тужив за її похмурою мовчазністю. Зізнаюся: чим більше вона говорила, тим більше я дивувався, як це жінка-бакійка зуміла заїхати так далеко від свого рідного краю і стати вірянкою далекої науки, що одного дня змусила її повернутися на батьківщину. Та тут знову з’являлася давня Кеттл і відбивала мої хитро поставлені запитання.

Приходила й Старлінг, хоч не так часто, як Кеттл, і зазвичай тоді, коли Блазень виходив із дому, щоб залагодити якісь справи. Здавалося, вони не могли перебувати в тому ж приміщенні, не висікаючи іскор одне з одного. Тільки-но я зміг рухатися, як вона почала намовляти мене на спільні прогулянки, мабуть, для того, щоб уникнути Блазня. Думаю, що вони пішли мені на користь, але задоволення не приносили. Я набирався зимового холоду, а розмови з менестрелькою переважно викликали у мене тривогу та хвилювання. Вона часто говорила про війну в Баку, викладала уривчасті відомості, підслухані від Чейда та Кеттрікен, бо часто бувала з ними. Грала їм вечорами, найкраще, як уміла з ушкодженою рукою та позиченою арфою. Мешкала у великій залі королівської резиденції. Смак придворного життя, здається, їй відповідав. Часто була жвавою, повною ентузіазму. Яскраве горянське вбрання підкреслювало її темні очі та волосся, а холод додавав кольору щокам. Було помітно, що Старлінг оговталася від усіх давніх нещасть, стала ще енергійнішою, ніж досі. Навіть її рука добре гоїлася, а Чейд допоміг їй виміняти дерево на нову арфу. Собі на сором, через її оптимізм я почувався лише старшим, слабшим і втомленішим. Година чи дві, проведені з нею, виснажували мене так, наче я об’їжджав норовисту кобилку. Вона постійно на мене тиснула, вимагаючи з нею погоджуватися. А я часто не міг цього зробити.

— Він мене нервує, — якось сказала мені Старлінг в одній зі своїх звинувачувальних промов проти Блазня. — Річ не в його кольорі, а в його манерах. Ніколи не скаже нікому приємного чи бодай простого слова. Навіть дітям, що приходять до нього по іграшки. Ти помітив, як він з ними дражниться, як глузує з них?

— Він любить їх, а вони його, — втомлено відповів я. — Дражниться з ними, але беззлобно. Як дражнить усіх інших. Дітям це подобається. Жодна дитина не хоче, щоб із нею розмовляли зверхньо.

Коротка прогулянка змучила мене дужче, ніж я хотів би їй зізнатися. Та найбільш втомливою була потреба постійно захищати від неї Блазня.

Вона не зволила відповісти. Тут я помітив, що Нічноокий слідкує за нами. Непомітно перебігав від сховку під деревами до засипаних снігом кущів у саду. Навряд чи його присутність була великою таємницею, а втім, йому було ніяково відкрито ходити вулицями. Знання, що він поблизу, давало мені дивну розраду.

Я спробував змінити тему.

— Я вже кілька днів не бачив Чейда, — ризикнув я.

Мені неприємно було витягувати з когось новини про нього. Але він не приходив до мене, а я не пішов би до нього. Не те щоб я ворогував із ним, але не міг простити йому планів з моєю дитиною.

— Я співала для нього вчора ввечері. — Менестрелька всміхнулася на цей спомин. — Він був таким дотепним. Зумів навіть викликати усмішку на обличчі Кеттрікен. Аж складно повірити, що він стільки років жив так самотньо. Притягує людей до себе, як квітка бджіл. Напрочуд галантно дає жінці зрозуміти, що він нею захоплюється. І…

— Чейд? — недовірливо перепитав я. — Галантно?

— Звичайно, — втішено сказала вона. — Він може бути вельми чарівним, якщо має на це час. І коли я співала для нього й Кеттрікен, то він дуже мило мені дякував. У нього чудові придворні манери, він справжній облесник. — Старлінг усміхнулася сама собі, і я побачив: хай що сказав Чейд, він був із нею дуже люб’язним.

Спроба уявити собі, як Чейд упадає за жінками, вимагала від мене руху в незвичному напрямку. Я не міг вигадати, що на це відповісти, тож залишив менестрельку в приємній задумі. За якийсь час вона несподівано додала:

— Знаєш, він не піде з нами.

— Хто? Куди? — Я не міг зрозуміти, чи то через недавню гарячку геть отупів, чи то думка Старлінг перестрибувала з предмета на предмет, наче блоха.

Вона поплескала мене по плечі, мабуть, щоб утішити.

— Ти втомився. Краще б нам повернутися. Я завжди можу сказати, коли ти втомлюєшся, бо ставиш тоді найдурніші запитання. — Вона глибоко вдихнула й продовжила розпочату тему далі. — Чейд не піде з нами шукати Веріті. Мусить повернутися до Баку, передати звістку про наш похід і зміцнити дух у тамтешніх людей. Він, звичайно, вшанує твої бажання і не згадуватиме про тебе. Лише те, що королева вирушила шукати короля, щоб усадовити знову його на престол.

Вона помовчала й заговорила, намагаючись, щоб це звучало наче знічев’я.

— Він попросив, щоб я склала для нього кілька простих куплетів на мелодії старих пісень, щоб їх можна було легко вивчити та заспівати. — Старлінг усміхнулася, і я міг сказати напевно, що ця просьба дуже їй полестила. — Він розсіватиме їх у придорожніх тавернах і заїздах, а вони, мов насіння, проклюнуться та проростуть. Прості пісні, що розповідати­муть, як Веріті повернеться і все виправить, а спадкоємець Провісників зійде на престол, щоб об’єднати Шість герцогств у звитязі та мирі. Він каже, що це найважливіше: підкріпити людський дух і змалювати їм образ, як повертається Веріті.

Я викинув з голови все її торохтіння про пісні та пророцтва.

— Ти казала: з нами. Хто це ми? І куди ми йдемо?

Старлінг швидко зняла рукавичку і приклала руку мені до чола.

— У тебе знову гарячка? Може, зовсім невеличка. Рушаймо назад додому. — Коли ми повернули та пішли тихими вулицями, вона терпляче додала: — Ми, себто ти, я і Кеттрікен, мусимо знайти Веріті. Чи ти вже забув, чого прийшов у Гори? Кеттрікен каже, що дорога буде тяжкою. Сама подорож до місця битви не надто складна. Але якщо Веріті звідти пішов, то подався однією з древніх стежок, позначених на її старій карті. А тих стежок, може, вже й нема. Батька Кеттрікен, вочевидь, не дуже тішить її задум. Він цілковито поглинутий війною проти Регала. «Доки ти шукаєш свого мужа-короля, твій фальшивий брат намагається захопити в неволю наш народ», — сказав він їй. Тож Кеттрікен мусить обійтися тими запасами, які їй дадуть добровільно, і взяти з собою лише тих людей, які підуть із нею, замість зостатися і битися проти Регала. Таких людей, звичайно, не надто багато, і…

— Я хочу повернутися до Блазневого дому, — слабко сказав я.

Голова мені йшла обертом, шлунок стискався. Я забув, що саме так було при дворі короля Шрюда. Чого я сподівався, що тут буде інакше? Складалися плани, ухвалювалися рішення, а тоді мені казали, чого від мене хочуть, і я це робив. Хіба ж не такою завжди була моя функція? Рушай туди й туди, убий людину, якої ти ніколи досі навіть не бачив, а це все з наказу когось іншого. Не знаю, чого мене так вразило те, що всі їхні грандіозні плани розвивалися без жодного слова від мене. Наче я кінь у стійлі: тільки й чекає, коли його осідлають, сядуть на нього верхи, натягнуть вуздечку та рушать на полювання.

«Що ж, саме таку угоду я й запропонував Чейдові», — нагадав я собі. Вони можуть забрати моє життя, тільки б дали спокій моїй дитині. Чого ж дивуватися? Чого взагалі перейматися? Мені слід просто повернутися до Блазня, спати, їсти та збирати сили, доки мене не покличуть.

— З тобою все гаразд? — раптом стривожено спитала Старлінг. — Я не пам’ятаю, щоб бачила тебе таким блідим.

— Усе добре, — глухо запевнив я. — Просто подумав, що тим часом я міг би для розваги допомагати Блазневі робити ляльки.

Вона знову насупилася.

— Досі не розумію, що ти в ньому бачиш. Чого не замешкаєш у кімнаті біля мене та Кеттрікен? Не потребуєш уже особливого догляду, час тобі зайняти належне місце поруч із королевою.

— Коли королева мене покличе, піду до неї, — сумлінно відповів я. — Цього досить.