Мандри убивці

Розділ 36. Віт і меч

Мешканці Зовнішніх островів споконвіку нападали на узбережжя Шести герцогств. Засновник монархії Провіс­ників насправді був лише піратом, якого втомило морське життя. Команда Тейкера подолала першобудівничих дерев’яного форту при гирлі Оленячої ріки і перебрала над ним владу. За багато поколінь дерев’яний форт замінили кам’яні мури Оленячого замку, а наїзники-остров’яни стали осілими мешканцями та монархами.

Між Шістьма герцогствами й Зовнішніми островами одночасно велися торгівля, наїзди та піратство. Але початок нападів червоних кораблів поклав край такому хоч суворому, але й вигідному взаємообміну. Шаленство і руйнівна сила цих нападів були безпрецедентними. Де­хто приписував це тому, що на Зовнішніх островах при­йшов до влади жорстокий вождь, послідовник кривавої релігії помсти. Найбільш дикі з його послідовників стали наїзниками і членами команд червоних кораблів. Інших остров’ян, ніколи досі не об’єднаних під владою одного очільника, змушено скласти йому присягу вірності під загрозою перековування для тих, хто відмовлявся, та їхніх сімей. Він сам і його наїзники понесли свою страшну ненависть до берегів Шести герцогств. Якщо мав колись мету, відмінну від убивання, ґвалтування і руйнування, ніколи цього не виявив. Його звали Кебал Ровбред.

— Не розумію, чого ви мені відмовляєте, — вперто сказав я.

Веріті припинив нескінченне висікання дракона. Я сподівався, що він повернеться до мене обличчям, натомість він тільки схилився нижче, аби відгребти кам’яні уламки й пил. Я ледве міг повірити, наскільки просунулася його робота. Уся права кігтиста лапа дракона виступила з каменю. Їй, щоправда, бракувало витонченості, притаманної решті дракона, та все ж лапа загалом була готова. Веріті обережно поклав долоню на вершечок одного з пальців. Незворушно сидів біля свого витвору, терплячий і застиглий. Я не помічав жодного поруху його руки, але сприйняв відгомін дії Скіллу. Потягнувшись до нього, я відчув дрібне потріскування, з яким відривався камінь. Насправді здавалося, наче дракон був прихований у кам’яному блоці, а завданням Веріті було відкрити його, одну блискучу луску за іншою.

— Фітце. Припини це.

Я почув у його голосі роздратування. Роздратування, що я ділив із ним Скілл, і роздратування, що я відволікаю його від роботи.

— Дозвольте мені допомогти вам, — знову попросив я.

Щось у цій праці мене притягало. Раніше, коли Веріті шкрябав камінь своїм мечем, дракон здавався дивовижною кам’я­ною скульптурою. Але тепер, коли і Веріті, і Кеттл використовували свої сили, у ньому мерехтів Скілл. Це мерехтіння напрочуд сильно приваблювало, як блискучий струмок, що біжить між деревами, привертає погляд, а запах свіжоспеченого хліба пробуджує голод. Я прагнув докласти рук до формування цього величного створіння. Вигляд їхньої праці викликав у мене такий голод Скіллу, якого я ніколи досі не зазнавав.

— Я був пов’язаний із вами Скіллом сильніше, ніж будь-хто інший. У ті дні, коли я тягав весло на «Раріску», ви казали мені, що я — ваша група. Чого ж тепер мене відкидаєте, хоча я можу допомогти, а вам так дуже потрібна допомога?

Веріті зітхнув, гойднувся на п’ятах. Палець не був іще готовим, але я вже міг роздивитися легкі обриси лусок і початок оболонки грізно викривленого кігтя. Я відчував, яким буде цей пазур, — борозенчастим, як кіготь яструба. Мені дуже хотілося сягнути вниз і витягти ці лінії з каменю.

— Припини про це думати, — твердо наполіг Веріті. — Фітце, Фітце, глянь на мене. Послухай мене. Пам’ятаєш, як я вперше взяв у тебе силу?

Я пам’ятав. Тоді я зомлів.

— Тепер я краще знаю свої сили, — відповів я.

Він не звернув уваги на мої слова.

— Ти не знав, що мені пропонуєш, назвавшись тоді людиною короля. Я повірив твоєму слову, наче ти знаєш, що робиш. А ти не знав. Зараз я відверто кажу тобі: ти не знаєш, про що просиш мене. Я знаю, у чому тобі відмовляю. І це все.

— Але, Веріті…

— Фітце Чівелрі, у цій справі король Веріті не почує жодних «але». — Він так різко провів лінію між нами, як майже ніколи досі цього не робив.

Я глибоко вдихнув і не дозволив своєму роздратуванню перерости у гнів. Він знову обережно поклав руку на палець дракона. Якийсь час я прислухався до клацання — клац, клац, клац — долота Кеттл, що вивільняла з каменя драконячий хвіст. При роботі співала стару любовну баладу.

— Мілорде королю Веріті, якби ви зволили сказати мені, чого я не знаю про те, як допомогти вам, то, можливо, я сам зумів би вирішити…

— Це не твоє рішення, хлопче. Якщо справді хочеш мені допомогти, наламай гілля і зроби мітлу. Змети ці уламки та пил. Тяжко стояти навколішках на цій чортівні.

— Я волів би справді допомогти вам, — невтішно пробурмотів я, відвертаючись.

— Фітце Чівелрі! — У голосі Веріті була сувора нота, якої я не чув з часів свого дитинства. Я з острахом обернувся.

— Переходиш межі належного, — відверто сказав він. — Моя королева підтримує цей вогонь і гострить для мене різці. Ти ставиш себе понад таку працю?

У подібних випадках найкращою є коротка відповідь.

— Ні, сер.

— У такому разі зробиш мені мітлу. Завтра. Тим часом, хоч як мені неприємно це казати, ми всі повинні відпочити. Принаймні якийсь час. — Веріті повільно встав, хитнувся, тоді випростався. Ніжно поклав срібну долоню на величезне плече дракона. — До світанку, — пообіцяв йому.

Я очікував, що він покличе Кеттл, але вона вже вставала і потягалася. «Скілл-зв’язок», — подумав я про себе. Їм уже непотрібні слова. Та вони потрібні були його королеві. Він обійшов дракона, підступив туди, де поблизу одного з вогнищ сиділа Кеттрікен. Шліфувала край різця. За хрипким скрипом роботи не почула його м’яких кроків. Веріті якийсь час дивився вниз, на королеву, що сиділа навпочіпки, зайнята працею.

— Міледі, чом би нам не поспати трохи? — тихо запропонував їй він.

Вона обернулася. Покритою сірим пилом рукою змахнула з очей розпатлане волосся.

— Як бажаєш, мілорде, — відповіла йому.

Майже зуміла не показати болю у своєму голосі.

— Я не така втомлена, мілорде королю. Якщо бажаєте, продовжу роботу.

Радість у голосі Кеттл замалим не контрастувала з тоном королеви. Я зауважив, що Кеттрікен на неї й не глянула. А Веріті сказав лише так:

— Інколи краще відпочити ще до того, як втомишся. Якщо ми поспимо, коли темно, краще працюватимемо при денному світлі.

Кеттрікен зробила таку гримасу, наче це була критика в її бік.

— Я могла б розпалити більше вогнищ, мілорде, якщо ти хочеш цього, — обережно промовила вона.

— Ні. Хочу відпочити поруч із тобою. Якщо бажаєш, моя королево.

Це було не більше, ніж обгризені кості справжнього почуття, та вона вхопила й це.

— Так, мілорде. — Мені заболіло, що її тішить такий дріб’язок.

Вона невдоволена, Фітце, і її біль не зостався непоміченим. Даю їй, що можу. Що можу дати безпечно.

Мій король досі так легко мене читав. Я присоромлено побажав їм добраніч і подався до намету. Коли ми підійшли, Нічноокий встав, потягся і позіхнув.

Йдеш полювати?

Стільки м’яса зосталося, навіщо полювати?

Я зауважив, що довкола нього ціла купа свинячих костей. Нічноокий знову влігся між них, затуливши носа хвостом, розкішним, як у всіх вовків. Був таким задоволеним, що на якусь мить я йому позаздрив.

Старлінг вартувала. Сиділа перед наметом, поблизу вогнища, тримаючи на колінах арфу. Минаючи її, я кивнув головою, тоді зупинився, глянув на арфу. Менестрелька радісно підняла її вгору, щоб я міг придивитися.

Блазень перевершив сам себе. Не було ні позолоти, ні завитків із викрутасами, ні інкрустації зі слонової кості чи ебенового дерева, хоч саме це, вважають деякі, вивищує одну арфу над іншою. Були натомість шовковистий блиск заокруг­леного дерева й витончена різьба. Ця остання якнайкраще підкреслювала шаруватість дерева. Дивлячись на інструмент, я все жадав торкнутися його, потримати. Дерево наче притягало до себе руку. Відблиски вогню танцювали на ньому.

Кеттл теж зупинилася, щоб глянути. Підібгала губи.

— Геть необережний. Колись це його погубить, — зловісно прорекла вона.

Тоді поперед мене пішла до намету.

Хоч я довго вилежувався напередодні, однак провалився в сон, тільки-но вклався. Здається, й недовго проспав, коли почув притишений шерех надворі. Потягся туди Вітом. Люди. Четверо. Ні, п’ятеро, схилом пагорба тихо піднімаються до хатки. Я мало що знав про них, крім того, що вони підступають крадькома, як мисливці. Барріч безшумно сів у темній кімнаті. Підвівся, босоніж підійшов до ліжка Моллі з іншого боку. Став поруч із ним навколішки, легенько торкнувся її руки.

— Баррічу? — На цьому слові їй перехопило подих, вона здивовано чекала.

— Анічичирк, — прошепотів він. — Вставай. Взуйся і доб­ре загорни Неттл, але намагайся не розбудити її. Надворі хтось є, і не думаю, що вони прийшли з добрими намірами.

Я нею пишався. Ні про що не спитала, негайно встала. Натягла сукню поверх нічної сорочки, всунула ноги у взуття. Завинула Неттл у постіль, так що дитина більше скидалася на згорток покривал. Дівчинка не прокинулася.

Тим часом Барріч теж взувся, взяв короткого меча. Вказав Моллі на закрите віконницею вікно.

— Коли я скажу, вилазь через вікно з Неттл. Але не раніше, як я скажу. Думаю, їх п’ятеро.

Моллі кивнула у відблисках вогню. Витягла запоясного ножа, стала між дитиною і небезпекою.

Барріч стояв при дверях, збоку. Вони мовчки чекали приходу напасників. Здавалося, що у цьому чеканні минула ціла ніч.

Двері були взяті на засув, але з такою старою фрамугою з цього небагато користі. Барріч почекав, доки прихідці грюкнуть двічі, а тоді, коли засув почав піддаватися, різко відшарпнув його, тож при наступному натиску двері розчахнулися. Двоє чоловіків, яких це застало зненацька, хитьма ввалилися досередини. Перший упав на долівку, другий на нього, а Барріч прохромив мечем обох по черзі. Тим часом у дверях з’явився третій.

Цей був здоровенним, рудоволосим і рудобородим. Увірвався з ревом, наступаючи на двох поранених, що корчилися під його чобітьми. Мав довгого меча, гарну зброю. Його зріст і клинок давали йому майже вдвічі довший засяг, як у Барріча. Товстун позаду нього заверещав:

— Іменем короля! Ми прийшли по шльондру бастарда-­віттера! Кидай зброю і відійди!

З його боку розумніше було б не роздмухувати гнів Барріча, що й так уже палав яскравим вогнем. Барріч майже знічев’я опустив клинок, прикінчив одного з чоловіків на долівці, а тоді знову підняв меча, захищаючись від рудобородого. Рудобородий відступив, шукаючи місця, де міг би використати перевагу, яку давав йому довший меч. Барріч не мав іншого вибору, окрім як піти за ним, бо, коли б той зміг змахнути мечем, у Барріча було б небагато шансів. У двері відразу ж ускочили товстун та жінка. Барріч на них і не глянув.

— Моллі! Як я казав!

Та була вже біля вікна. Стискала Неттл, що залементувала зі страху. Вистрибнула на стільця, ривком розчахнула віконниці, перекинула ногу через вікно. Барріч був зайнятий рудобородим, коли ззаду до нього підбігла жінка і встромила ножа йому в спину, знизу. Барріч хрипко скрикнув і гарячково відбив удар довгого меча. Моллі вже перекинула й другу ногу і саме вистрибувала назовні, як товстун метнувся через кімнату й вихопив Неттл їй із рук. Я почув, як Моллі шалено кричить від жаху.

Тоді вона зникла в темряві.

Невіра. Я відчував Баррічеву невіру майже так само виразно, як і власну. Жінка витягла ножа йому зі спини, замахнулася, щоб ударити знову. Злість допомогла йому відігнати біль, він обернувся, провів вістрям меча їй по грудях, повернувся до рудобородого. Та той уже відступив. Його меч далі був напоготові, але він стояв нерухомо. Заговорив товстун:

— Дитина в нас. Кидай меча, або вона помре тут і зараз. — Стрільнув очима на жінку, що стискала пальцями рану на грудях. — За нею. Негайно!

Вона зиркнула на нього, але пішла без нарікань. Барріч навіть не дивився, як та виходить. Не зводив очей із дитини, яка голосно плакала в руках товстуна. Кінчик його меча поволі опустився на підлогу. Рудобородий вищирився.

— Чому? — спитав Барріч, наче ні про що не здогадувався. — Що ми такого зробили, щоб на нас нападати й погрожувати вбити мою дочку?

Товстун глянув на почервоніле личко дитини, яка заходилася плачем у нього в руках.

— Вона не твоя, — сказав глузливо. — Це виплодок бастарда-віттера. Маємо в цьому цілковиту певність.

Високо підняв Неттл, ніби хотів жбурнути її на підлогу. Пильно дивився на Барріча. Той скрикнув, — наполовину люто, наполовину благально. Випустив меча. Поранений чоловік біля дверей застогнав і спробував сісти.

— Вона лише маля, — хрипло мовив Барріч. Я відчував тепло крові, що пливла йому по спині та стегнах, наче це була моя власна кров. — Відпустіть нас. Ви помиляєтеся. Кажу вам, вона моєї крові і нічим не загрожує вашому королю. Прошу. Я маю золото. Віддам його вам. Але відпустіть нас.

Барріч, що за звичайних часів плюнув би і став на смертний бій, випустив меча і благав пощади заради моєї дитини. Рудобородий зареготав, та Барріч навіть не повернувся в його бік. Далі регочучи, чоловік підійшов до стола і знічев’я запалив свічки у світильнику. Потім підняв його, оглянув потрощену кімнату. Барріч не міг відвести очей від Неттл.

— Вона моя, — тихо і майже розпачливо промовив він.

— Годі брехати, — зневажливо кинув товстун. — Це дитина бастарда-віттера. Така ж сплюгавлена, як він.

— Все правда. Така вона й є.

Всі погляди звернулися до дверей. Там стояла Моллі, бліда, задихана. Її права рука почервоніла від крові. Притисла до грудей великий дерев’яний ящик. З нього долинало зловісне дзижчання.

— Сука, яку послали за мною, мертва, — хрипко промовила Моллі. — Як будете й ви зараз, якщо не кинете зброї і не звільните моєї дитини та мужчину.

Товстун недовірливо вищирився. Рудобородий здійняв меча.

Її голос лише ледь здригнувся, коли вона додала:

— Дитина, звичайно, віттерка. Я теж. Мої бджоли нам не зашкодять. Та тільки скривдите когось із нас, як вони здіймуться і летітимуть за вами, не давши вам жодного шансу. Помрете від мільйона пекучих жал. Гадаєте, ваші мечі врятують вас від моїх бджілок і нашого з ними Віту?

Переводила погляд з обличчя на обличчя. Її очі блищали від грізного гніву, вона притискала до себе важкий дерев’яний вулик. Одна бджола вибралася назовні, з сердитим дзижчанням облетіла кімнату. Рудобородий не зводив з неї очей, хоча й спромігся гукнути:

— Я в це не вірю!

Барріч міряв очима відстань до свого меча, а Моллі тим часом тихо, майже сором’язливо спитала:

— Ні? — Дивно посміхнулася, ставлячи вулик на долівку. Зазирнула рудобородому в очі, підняла віко вулика. Опустила руку всередину — товстунові аж дух забило, — а коли витягла, та була немов у рукавичці, так її обліпили бджоли. Моллі закрила віко, випросталася. Глянула на бджіл, що покривали їй руку, тихо сказала: — Той із рудою бородою, маленькі. — Тоді простягла руку, наче складала дарунок.

На мить усе завмерло, потім бджоли злетіли, і всі безпомильно відшукали рудобородого. Він сахнувся від першої бджоли, але тут повз нього з дзижчанням пролетіли інші, а тоді закружляли довкола.

— Відклич їх — або вб’ємо дитину! — вигукнув він зненацька. Даремно намагався відігнати бджіл, махаючи світильником, який досі тримав у руках.

Моллі натомість різко схилилася, вхопила вулик і підняла його якомога вище.

— Однаково її вб’єте! — крикнула вона, її голос зламався на цих словах. Труснула вуликом, а дзижчання потривожених бджіл переросло в гучне гудіння. — Маленькі, вони вб’ють моє дитя! Коли я вас відпущу, відомстіть за нас!

Випроставши руки, підняла вулик ще вище, збираючись жбурнути його на підлогу. Поранений чоловік біля її ніг голосно зойкнув.

— Стій! — вереснув товстун. — Ми віддамо тобі дитину!

Моллі завмерла. Всі розуміли, що довго вона вулик не втримає. Наказала їм, — напруженим голосом, але спокійно:

— Віддай дитину моєму мужчині. І нехай вони обоє до мене підійдуть. А то всі ви помрете, певною і страшною смертю.

Товстун сумнівно глянув на рудобородого. Зі світильником в одній руці та мечем у другій, рудобородий відступив від столу, та бджоли далі кружляли й дзижчали довкола нього. Махав руками, але це тільки сильніше їх дратувало.

— Король Регал уб’є нас, коли ми провалимось!

— То помріть від моїх бджіл, — порадила Моллі. — Їх тут сотні, — тихо додала вона. Майже спокусливим тоном описала: — Залізуть вам під сорочки і штани. Вчепляться у волосся й жалитимуть. Заповзуть у вуха й ніс і жалитимуть, жалитимуть. А коли закричите, наб’ються в рот, десятки щетинистих тіл, дзижчатимуть і кусатимуть язика, доки він перестане поміщатися в роті. Помрете, давлячись ними!

Здається, ця картина справила вирішальний вплив. Товстун перетнув кімнату, підійшов до Барріча, ввіпхнув йому до рук немовля, що й досі кричало. Рудобородий гнівно зиркнув, але нічого не сказав. Барріч узяв Неттл, але не забув також схилитися і підняти меча. Моллі глянула на рудобородого.

— Ти. Стань коло нього. Баррічу. Винеси Неттл надвір. Забери її туди, де ми вчора збирали м’яту. Якщо змусять мене діяти, не хочу, щоб вона це бачила. А то ще злякається бджіл, своїх вірних слуг.

Барріч послухався. З усіх речей, які я бачив тієї ночі, ця була найнеймовірнішою. Коли він вийшов, Моллі повільно відступила до дверей.

— Не йдіть за нами, — застерегла вона непроханих гостей. — Мої Віт-бджілки стерегтимуть одразу ж за дверима.

Востаннє труснула вуликом. Гудіння наросло, кілька чергових бджіл із сердитим дзижчанням вилетіло до кімнати. Товстун завмер на місці, а рудобородий здійняв меча, ніби це могло його захистити. Чоловік на підлозі уривчасто скрикнув і відповз, коли вона, задкуючи, вийшла. Зачинила за собою двері, сперла об них вулик. Зняла з нього кришку, копняком перевернула його, а тоді обернулася і побігла в ніч.

— Баррічу! — тихо покликала вона. — Я йду.

Повернула не на дорогу, а в ліс. Не озиралася.

— Повертайся, Фітце. — Це було не скіллення, а тихий голос Веріті поблизу мене. — Ти бачив, що вони в безпеці. Більше не дивись, щоб інші не вгледіли їх твоїми очима і не знали, куди вони пішли. Краще, якщо ти й сам цього не знатимеш. Повертайся.

Я розплющив очі. У наметі була напівтемрява. Не лише Веріті, а й Кеттл сиділа біля мене. Її губи стислися у рівну несхвальну лінію. Обличчя Веріті мало суворий вигляд, та було на ньому й розуміння. Заговорив, перш ніж я зумів це зробити.

— Якби я знав, що ти сам їх шукав, дуже б на тебе сердився. Та тепер скажу відверто. Краще тобі нічого про них не знати. Геть нічого. Якби ти послухався мене, коли я вперше тобі це порадив, нікому з них не загрожувало б те, що трапилося цієї ночі.

— Ви обоє це бачили? — тихо спитав я.

На якусь мить відчув зворушення. Вони обоє так дбали про мою дитину.

— Вона ж і моя спадкоємиця, — невблаганно зазначив Веріті. — Гадаєш, я міг би стояти осторонь і нічого не робити, якби їй завдано шкоди? — Хитнув до мене головою. — Тримайся від них подалі, Фітце. Задля нашої безпеки. Ти розумієш?

Я кивнув. Його слова не могли мене засмутити. Я вже й так вирішив, що не намагатимусь дізнатися, куди Моллі з Баррічем забрали Неттл. Але не тому, що вона була спадкоємицею Веріті. Вони з Кеттл підвелися та вийшли з намету. Я знову натяг на себе покривала. Блазень, що напівлежав, спершись на лікоть, теж уклався.

— Розповім тобі завтра, — сказав я.

Він мовчки кивнув головою, очі на блідому обличчі широко розплющені. Влігся зручніше, думаю, що відразу й заснув. Я лежав, дивлячись у темряву. Нічноокий ліг поруч зі мною.

Захищатиме твоє вовченя як власне, — спокійно зауважив він. — Це зграя.

Він хотів розрадити мене цими словами. Та я не потребував розради. Натомість простяг руку, поклав йому на загривок.

Ти бачив, як вона їх нажахала? — гордо похвалився я.

Найславніша з вовчиць, — погодився Нічноокий.

Коли Старлінг розбудила нас із Блазнем на нашу варту, я почувався так, наче взагалі не спав. Вийшов із намету, потягаючись і позіхаючи, а ще підозрюючи, що у вартуванні немає потреби. Але решта ночі була приємно лагідною, і Старлінг залишила нам м’ясної юшки, яка умлівала на краю вогнища. Я вже випив пів кухля, коли нарешті вийшов Блазень.

— Увечері Старлінг показала мені свою арфу, — сказав я йому замість привітання.

Він самовдоволено всміхнувся.

— Примітивна робота. Ах, це був один із його ранніх витворів, скажуть про це колись, — зі вдаваною скромністю додав він.

— Кеттл каже, що ти необережний.

— Цілковито, Фітце. Що ми тут робимо?

— Я? Що мені наказано. Коли моя варта закінчиться, рушаю на пагорби, аби наламати гілля для мітли. Щоб змітати кам’яні уламки з-під ніг Веріті.

— Ах. Ось вона — робота, гідна Каталізатора. А як ти гадаєш, що має робити Пророк?

— Можеш пророкувати, коли буде закінчено дракона. Боюся, доки це не станеться, ми не зможемо думати ні про що інше.

Блазень наполегливо захитав головою.

— Що? — зажадав я.

— Мені не здається, що нас покликано сюди, аби майструвати мітли й арфи. Як на мене, це затишшя, друже. Затишшя перед бурею.

— Дякую, що підбадьорив, — похмуро кинув я. Але про себе замислився, чи він, бува, не має рації.

— Розкажеш мені, що трапилося цієї ночі?

Коли мій виклад добіг кінця, Блазень сидів, зашкірившись.

— Здогадлива дівиця, — гордо зауважив він. Тоді схилив голову у мій бік. — Думаєш, маленька буде віттеркою? Чи матиме талант до Скіллу?

Я й так безнастанно про це думав.

— Сподіваюся, ні, — відповів негайно. А тоді задумався над власними словами.

Заледве почало світати, коли Веріті з Кеттл повставали. Обоє, стоячи, випили по кухлику юшки, забрали з собою в’ялене м’ясо і скерували кроки назад до дракона. Кеттрікен теж вийшла з намету Веріті. Її очі запалися, вуста склалися у виразі поразки. Випила лише пів кухлика, відставила його. Повернулася до намету і вийшла з покривалом, переінакшеним у торбу.

— На дрова, — рівним тоном сказала вона, побачивши мою здивовано зігнуту брову.

— Тоді й ми з Нічнооким теж можемо піти з вами. Мушу наламати гілля на мітлу та знайти держака. А він мусить робити ще щось, окрім як їсти й товстішати.

А ще ти боїшся йти до лісу без мене.

Якщо в тутешніх лісах багато таких свиней, ти маєш цілковиту рацію.

Може, Кеттрікен візьме свого лука?

Та не встиг я обернутися, щоб підказати їй цю ідею, як вона вже метнулася по нього до намету.

— На випадок, якщо зустрінемо іншу свиню, — сказала мені, виходячи.

Та це виявилася спокійна подорож без жодних пригод. Місцевість за каменярнею була горбистою і приємною. Ми зупинилися над струмком, щоб напитись і вмитися. Я побачив блискучих мальків у воді, а вовк негайно ж запрагнув порибалити. Я запевнив його, що так ми і зробимо, тільки-но я зберу гілля на мітлу. Тож він ішов мені по п’ятах, хоч без особливого бажання. Я зібрав гілля на мітлу і знайшов рівну довгу палицю на держак. Тоді ми наповнили торбу Кеттрікен хмизом. Я наполіг, що сам нестиму хмиз, аби Кеттрікен мала вільні руки, якщо доведеться стріляти. Повертаючись до табору, ми затрималися над струмком. Я шукав місця, де б рослини перевисали з берега у воду. Невдовзі ми знайшли таке. Тоді збавили більше часу, ніж я планував, ловлячи рибу руками. Кеттрікен ніколи раніше такого не бачила, та, трохи помучившись, оволоділа цією хитрістю. У струмку водилися форелі, різновид, який досі мені не траплявся, з рожевими черевцями. Ми піймали десяток, я відразу ж їх випатрав, а Нічноокий хапав нутрощі так швидко, що я ледве встигав чистити. Кеттрікен настромила улов на вербовий прут, і ми повернулися до табору.

Я не усвідомлював, наскільки ця тиха інтерлюдія заспокоїла мені душу, доки ми не побачили чорну колону, що стерегла пащу входу до каменярні. Вона здавалася зловіснішою, ніж будь-коли раніше. Як темний палець, із докором піднятий угору, аби застерегти мене, що це, може, й затишшя, але буря вже на підході. Проходячи повз неї, я ледь здригнувся. Здається, моя вразливість на Скілл знову наростала. Колона спокусливо променіла контрольованою силою. Майже всупереч власній волі я зупинився, придивився до вирізаних на ній символів.

— Фітце? Ти йдеш? — покликала мене Кеттрікен.

Тільки тоді я зрозумів, як довго витріщався на колону. Поквапився наздогнати своїх супутників і приєднався до них, коли вони минали дівчину на драконі.

Я свідомо уникав цього місця, відколи Блазень до неї доторкнувся. Зараз із почуттям провини глянув угору, де й досі на її бездоганній шкірі виблискував срібний відбиток пальця.

— Ким ти була і чому зробила таку сумну статую? — спитав я її.

Та кам’яні очі дівчини лише благально дивилися на мене з покритого сльозами обличчя.

— Може, не зуміла закінчити свого дракона, — припустила Кеттрікен. — Дивись, його задні лапи та хвіст так і зосталися в камені. Може, тому ця фігура така сумна.

— Вона з самого початку мусила висікти її сумною, бачите? Хай би як її закінчила, верхня частина була б такою ж.

Кеттрікен задумливо глянула на мене.

— Ти досі не віриш, що дракон Веріті злетить, коли він його завершить? Бо я вірю. Звичайно, у що ж мені ще вірити?

Я хотів сказати їй, що, на мою думку, це байка, яку менестрелі розповідають дітям. Але останні слова королеви змусили мене прикусити язика.

Повернувшись до дракона, я зв’язав свою мітлу і взявся ретельно все замітати. Сонце високо піднялося на ясному блакитному небі, віяв лагідний вітерець. Загалом це був гарний день, і на якийсь час я забув про все, крім своєї простої праці. Кеттрікен висипала свій хмиз і невдовзі пішла по новий, Нічноокий потрюхав слідом за нею. Я з приємністю завважив, що Старлінг та Блазень теж до них приєдналися з власними торбами. Позмітавши уламки й пил з-під дракона, я зміг роздивитися, скільки вже зробили Веріті та Кеттл. Чорний камінь драконової спини виблискував так, що ледь не віддзеркалював небесну блакить. Я звернув на це увагу Веріті, не сподіваючись відповіді. Всі його думки й почуття зосереджувалися на драконі. У решті питань його розум здавався непевним і блудним, але коли він говорив про свого дракона і його формування, то був королем Веріті сповна.

Він іще кілька хвилин просидів навпочіпки біля драконячої стопи. Тоді гойднувся на п’ятах, встав, обережно провів срібною рукою по драконячій спині. Я затамував подих, бо його дотик пробуджував колір. Насичена бірюзова барва і срібна облямівка лусок зненацька зринали там, де пройшов його палець. Якийсь час кольори мерехтіли, тоді зникли. Веріті видав тихий задоволений звук.

— Коли дракон буде готовий, колір залишиться, — сказав він мені. Я, не замислюючись, простяг руку до дракона, та Веріті різко мене відштовхнув. — Не торкайся його, — майже ревниво застеріг мене. Мабуть, побачив шок на моєму обличчі, бо здавався засмученим. — Тепер тобі небезпечно його торкатися, Фітце. Він надто… — Голос йому урвався, очі помандрували кудись далеко в пошуках слова. Потім він, вочевидь, забув про мене, бо знову сів навпочіпки і взявся за роботу над стопою створіння.

Ніщо так не провокує людину на необдумані вчинки, як те, коли з нею поводяться наче з дитиною. Вимівши все дочиста, я поклав мітлу і навмання пішов собі геть. Не надто здивувався, виявивши, що знову стою перед дівчиною на драконі та дивлюся на неї. Я почав уже думати про статую як про «Дівчину-на-Драконі», бо вони обоє не здавалися мені окремими істотами. Ще раз вибрався на поміст, де вона стояла, ще раз відчув вирування її Віт-життя. Воно здійнялося, як туман, жадібно потяглося до мене. Стільки ув’язненої муки.

— Нічого не можу для тебе зробити, — сумно сказав я їй і майже відчув, що вона відгукнулася на мої слова.

Довго перебувати біля неї було надто сумно. Та, спустившись, я помітив дещо, що мене занепокоїло. Довкола однієї із задніх лап дракона хтось оббив долотом камінь, у якому загрузла статуя. Я схилився, щоб глянути уважніше. Уламки та пил прибрано, але краї були свіжими й гострими. «Блазень справді необережний», — сказав я сам собі. Намірився негайно ж його розшукати.

Фітце Чівелрі. Повернись до мене, прошу.

Я зітхнув. Мабуть, знову треба підмести. І для цього я мушу триматися оддалік від Моллі, залишивши її саму дбати про себе. Повертаючись до дракона, я поринув у заборонені думки про неї. Міркував, чи знайшли вони притулок і наскільки тяжко поранено Барріча. Втекли без жодного майна, крім одягу на тілі. Як їм вижити? А може, Регалові люди знову на них напали? Може, затягли її та маля до Трейдфорда? Може, Барріч лежить десь уже мертвий у пилюці?

Справді віриш, що таке могло б трапитися, а ти б цього не знав? Та й вона, здається, більше ніж спроможна подбати про себе та про дитину. І про Барріча, як на те пішло. Припини думати про них. І припини вже вболівати над собою. Маю для тебе завдання.

Я повернувся до дракона, підняв мітлу. Кілька хвилин орудував нею, перш ніж Веріті мене помітив.

— Ах, Фітце, ти тут. — Встав, потягся, вигинаючи спину, щоб зменшити біль. — Ходімо зі мною.

Я пішов за ним до вогнища, де він якийсь час підігрівав воду. Взяв шматок в’яленого м’яса, глянув на нього й сумно промовив:

— Чого б я не дав за шматок свіжого Сариного хліба. Ну що ж. — Звернувся до мене: — Сядь, Фітце, хочу з тобою порозмовляти. Я багато думав про все, що ти мені сказав, і маю для тебе доручення.

Я поволі опустився на камінь біля вогнища, сам собі похитав головою. То його слова не мали для мене жодного сенсу, то раптом вони звучали як у людини, яка довгий час була моїм наставником. Не дав мені часу подумати про це.

— Фітце, на шляху сюди ви побували в оселищі драконів. Ти казав мені, що ви з вовком відчули у них життя. Ти назвав це Віт-життям. А один із них, Ріелдерів дракон, майже прокинувся, коли ти покликав його на ім’я.

— Я відчуваю таке саме життя у дівчині на драконі, в каменярні, — підтвердив я.

Веріті сумно похитав головою.

— Бідолашна, боюся, що для неї нічого не можна зробити. Затялася зберегти свою людську подобу, пошкодувала її, тож не зуміла заповнити дракона. Вона так, мабуть, і зостанеться там назавжди. Я взяв до серця це застереження, хоч якась користь з її помилки. Заповнюючи свого дракона, я нічого не пошкодую. Хіба ж не було б це жалюгідним закінченням: зостатися лише із загрузлим драконом, зайшовши так далеко і стільки всього принісши в жертву? Принаймні цієї помилки я не зроблю.

Він відкусив шматок в’яленого м’яса й замислено прожував його.

Я мовчав. Знову не розумів, про що він каже. Інколи все, що я міг зробити, — це чекати, доки думки Веріті повернуть його до теми, яка мала б сенс. Я помітив, що на чолі в нього з’явилася нова срібна смуга, наче він машинально обтер піт. Веріті проковтнув м’ясо.

— Ще залишилися якісь трави для чаю? — спитав він, а тоді додав: — Хочу, щоб ти повернувся до драконів. Хочу, щоб ти перевірив, чи можеш використати свій Віт зі Скіллом, аби їх розбудити. Коли я там був, то, хоч як старався, не виявив життя у жодному з них. Боявся, що вони надто довго спали й виголодніли до смерті, живлячись лише власними снами, аж доки від них нічого не зосталося.

Старлінг залишила жменьку зів’ялої кропиви та м’яти. Я обережно вклав їх до казанка, залив гарячою водою. Доки чай заварювався, я перебирав свої думки.

— Ви хочете, щоб я використав Віт і Скілл, аби розбудити статуї драконів. Як?

Веріті знизав плечима.

— Не знаю. Попри все, що розповіла мені Кестрел, у моїх знаннях про Скілл усе ще багато прогалин. Коли Гален украв книжки Солісіті та повністю припинив наше з Чівелрі навчання, то завдав нам майстерного удару. Я постійно повертаюся до цього подумки. Чи він уже тоді плів інтриги, щоб забезпечити трон своєму напівбратові, чи просто жадав влади для себе? Ніколи не довідаємось.

Тоді я сказав те, чого зроду досі не говорив.

— Я дечого не розумію. Кеттл казала, що, вбивши Каррода Скіллом, ви завдали шкоди самому собі. А втім, ви спорожнили Галена і, здається, ніяк через це не постраждали. І, гадаю, Серена та Джастін теж не почувалися зле, висмоктавши короля.

— Висмоктування чийогось Скіллу — не те саме, що вбивство вибухом Скіллу. — Він гірко реготнув. — Я робив і те, й те, тож знаю різницю. Наприкінці Гален волів радше померти, ніж віддати мені всю свою силу. Підозрюю, що мій батько зробив такий самий вибір. Ще підозрюю, що він зробив це, аби вони не довідалися, де я. Можемо тільки здогадуватися, які таємниці захищав Гален, помираючи. — Глянув на м’ясо, яке тримав у руці, відклав його. — Та теперішній наш клопіт — це пробудження Старійшин. Фітце, озирнувшись довкола, ти бачиш гарний і погожий день. А я бачу спокійне море і сприятливий вітер, що жене червоні кораблі до наших берегів. Доки я тут лупаю камінь, шкребу і працюю, людей Шести герцогств убивають і перековують. Не кажучи вже про те, що Регалові війська плюндрують і палять прикордонні гірські села. Батько моєї королеви стає до бою, щоб захистити свій народ від армій мого брата. Яка це для мене мука! Якби ти зумів підняти драконів на їхній захист, вони могли б злетіти негайно.

— Я волів би не братися за справу, не знаючи, що для цього потрібно, — почав було я, але Веріті зупинив мене, усміхнувшись.

— Здається, вчора ти саме про це і просив, Фітце Чівелрі.

Тут він мене піймав.

— Ми з Нічнооким вийдемо завтра вранці, — запро­понував я.

Веріті насупився.

— Не бачу сенсу зволікати. Для тебе це недовга подорож, досить просто пройти крізь колону. Та вовк не зможе це зробити. Йому доведеться зостатися тут. Я хочу, щоб ти рушив уже.

Він так спокійно наказав мені йти без вовка. Радше я пішов би геть голим.

— Уже? Негайно?

— Чом би й ні? Ти можеш дістатися туди за кілька хвилин. Глянь, що зумієш зробити. Якщо доб’єшся успіху, я про це знатиму. Якщо ні, повернися до нас увечері через колону. Ми нічого не втрачаємо, пробуючи.

— Думаєте, Регалова група не становить уже загрози?

— Там вони не більша загроза для тебе, ніж тут. А тепер іди.

— Мені почекати, доки повернуться інші, і сказати їм, куди я йду?

— Я сам їм скажу, Фітце Чівелрі. Зробиш це для мене?

На таке запитання можлива тільки одна відповідь.

— Так. Уже йду. — Я завагався востаннє. — Щоправда, не знаю, як використовувати колону.

— Це не складніше за двері, Фітце. Поклади на неї долоню, а вона притягне твій Скілл. Ось цей символ. — Нарисував його пальцем на куряві. — Він переносить в оселище драконів. Просто торкнися його рукою і проходь. А це — ще один рисунок на куряві — знак каменярні. Він поверне тебе назад. — Здійняв темні очі, спокійно на мене глянув. Чи в цьому погляді було випробування?

— Повернусь цього вечора, — пообіцяв я йому.

— Добре. Нехай тобі сприяє удача, — промовив Веріті.

І це все. Я підвівся, відійшов од вогнища, повернув до колони. Минув Дівчину-на-Драконі, намагаючись, щоб вона мене не відволікла. Всі інші збирали хмиз десь у лісі, а Нічноокий кружляв довкола них.

Ти справді підеш без мене?

Я ненадовго, брате.

Мені повернутися і чекати тебе біля колони?

Ні, подбай про королеву, якщо твоя ласка.

Із задоволенням. Сьогодні вона підстрелила для мене птаха…

Я відчув у його думках щире захоплення. Що може бути кращим за вовчицю, яка вміло полює?

Вовчиця, яка добре ділиться.

Допильнуй, щоб трохи зосталося й мені.

Можеш забрати рибу, — великодушно запропонував він.

Я глянув на чорну колону, що маячила зараз переді мною. Там був символ. «Просто як двері, — сказав Веріті. — Торкнися символу — і пройдеш». Можливо. Та в моєму шлунку наче літало повнісінько метеликів. Я насилу зумів підняти руку і притиснути її до блискучого чорного каменю. Долоня лягла на символ, я відчув холодне притягання Скіллу. Пройшов.

З ясного сонця я перенісся у плямисту тінь. Відійшов від високої чорної колони до густо зарослої травою землі. Повітря було тяжким від вологи та рослинних запахів. Гілля, прикрашене бруньками, коли я був тут попереднього разу, покрилося тепер розкішним листям. Мене привітав хор комах і жаб. Ліс довкола бринів життям. Після тиші та порожнечі каменярні це майже приголомшувало. Якусь мить я стояв, просто звикаючи до оточення.

Я обережно опустив стіни Скіллу, потягся назовні. Не відчув жодного відгуку Скіллу, окрім як із боку колони. Трохи розслабився. Може, знищивши Каррода, Веріті зробив більше, ніж припускав. Може, тепер вони боялися кидати йому прямий виклик. Я тішив себе цією думкою, продираючись крізь буйну рослинність.

Невдовзі я промок до колін. Не тільки через те, що ґрунт у мене під ногами був болотистим, а й тому, що густі трави та очерет, крізь які я пробирався, були обтяжені вологою. Зверху з витких лоз і навислого листя теж скапувала вода. Мені це не вадило. Після голого каменю та куряви каменярні волога здавалася живлющою. Те, що скидалося на залишки шляху, коли ми були тут попереднього разу, стало тепер вузьким коридором між похилими розлогими рослинними хащами. Я дістався мілкого дзюркотливого струмка, назбирав там жменю перченої хріниці, щоб пощипувати на ходу. Пообіцяв собі прихопити трохи до табору, коли повертатимусь увечері. Тоді взявся до своєї місії. Дракони. Де ж ті дракони?

Вони нікуди не зникли, хоча зелень довкола них була вищою, ніж раніше. Я помітив пень враженого блискавкою дерева, який запам’ятав ще з того разу, а вже звідти розшукав Ріелдерового дракона. Вирішив, що для почину він згодиться найкраще, бо я дійсно відчув у ньому сильне Віт-життя. Наче це могло щось змінити, витратив кілька хвилин, щоб обчистити його з лоз і мокрих прилиплих трав. Коли це зробив, мене вразила одна річ. Вигин тіла сонного створіння повторював обрис землі, на якій воно лежало. Це не скидалося на статую, висічену з каменю, а пізніше встановлену на певному місці. Радше на живу істоту, що вклалася тут на відпочинок і більше не ворухнулася.

Я намагався змусити себе повірити. Саме це й були Старійшини, які знялися на заклик короля Вайздома. Полетіли до узбережжя, як величезні птахи, перемогли піратів та прогнали їх від наших берегів. Падали з неба на кораблі, жахаючи їхні команди до безумства, або ж перевертали судна дужим помахом крил. І можуть зробити це знову, якщо ми зуміємо їх розбудити.

— Спробую, — сказав я вголос, а тоді повторив: — Розбуджу їх.

Старався, щоб у моєму голосі не було сумніву. Повільно обходив Ріелдерового дракона, намагаючись вирішити, з чого почати. Він весь — від клиноподібної зміїної голови до колючого хвоста — був кам’яним драконом, який вийшов із легенди. Я простяг захоплену руку, провів по блискучих лусках. Відчував, як над драконом, ліниво, наче дим, витає і кружляє Віт. Намагався повірити в життя всередині нього. Чи якийсь скульптор зумів би вигадати таку досконалість? На вершечках його крил були кістяні опуклості, схожі на гусячі. Я не сумнівався, що удар ними може звалити людину. Колючки його хвоста досі були гострими і страшними. Міг уявити, як він розриває ними такелаж, як шмагає гребців, тнучи, розкраюючи, змахуючи за борт.

— Ріелдере! — гукнув я до нього вголос. — Ріелдере!

Я не почув відповіді. Жодного поруху Скіллу, навіть якоїсь зміни Віту. «Що ж, — сказав я собі, — я й не сподівався, що це буде так легко». Кілька наступних годин я намагався пробудити цю тварюку всіма можливими способами. Притиснув обличчя до його лускатої щоки, якомога далі потягся вглиб каменю. Відповів мені слабше, ніж це зробив би дощовий хробак. Простягшись, я притулився всім тілом до цього холодного кам’яного ящера, змусив себе з’єднатися з ним. Намагався зв’язатися з лінивим ворушінням Віту у нього всередині. Посилав йому промені почуття. Напружено наказував. Змилуйся наді мною, Едо, — намагався навіть погрожувати йому трагічними наслідками, якщо не постане і не підкориться мені. Це все нічим не допомогло. Я почав чіплятися за соломинки. Нагадав йому про Блазня. Нічого. Витяг Скілл-сон, який ми з Блазнем розділили. Подумки відтворив жінку в півнячій короні з точністю до найдрібніших деталей, які тільки міг згадати. Пред’явив її драконові. Відповіді не було. Взявся за первинніші речі. Веріті припустив, що вони померли від голоду. Я уявив озера холодної і солодкої води, жирних сріблястих риб, які можна зжерти. Наостанок змалював йому Скіллом картину, як його самого пожирає інший, більший дракон. Запропонував йому це. Все дарма.

Тоді я зважився потягтися до мого короля.

Якщо в цих каменях є життя, то надто слабке і приховане, щоб я до нього дістався.

Мене трохи стурбувало, що Веріті навіть не завдав собі клопоту відповісти. Та, може, він теж вважав це актом розпачу з невеликими шансами успіху. Я покинув Ріелдерового дракона і блукав від одного кам’яного звіра до іншого. Промацував їх Вітом, шукаючи серед них бодай одного, в якому зблиснуло б сильніше Віт-життя. Якось мені навіть здалося, що я знайшов, але, коли оглянув ретельніше, виявилося, що під грудьми дракона влаштувала собі домівку польова миша.

Я вибрав дракона, що наставив роги, наче олень, і повторив кожну тактику, випробувану з драконом Ріелдера. З таким самим результатом. Вже повечоріло. Пробираючись між деревами дорогою до колони, я міркував, чи Веріті справді сподівався якогось успіху. Йдучи, вперто не минав жодного дракона, давши їм ще один, останній шанс. Це, ймовірно, мене і врятувало. Я випростався, оглянувши одного, і відчув з боку наступного сильний потік Віт-життя. Це був могутній крилатий кабан із кривими іклами, гострими, наче бритва. Ще не діставшись до нього, я помітив, що Віт надходить з іншого місця, поза ним. Я скерував погляд туди, між дерева, очікуючи побачити оленя чи дику свиню. Натомість побачив чоловіка з оголеним мечем, що стояв спиною до мене.

Я зігнувся і сховався за кабаном. У роті зненацька пересох­ло, серце било молотом. Той чоловік не був ні Веріті, ні Блазнем. Це я зрозумів з першого погляду. Був нижчим від мене, мав волосся піщаного кольору, з того, як тримав меча, було ясно, що вміє ним орудувати. Був одягнений у золоте з коричневим. Не огрядний Барл, не худорлявий темноволосий Вілл. Та, хай ким би він був, це людина Регала.

За мить я все збагнув. Як міг виявитися таким дурнем? Я знищив людей, коней і припаси Вілла та Барла. Що ще їм зоставалося, крім як поскіллити до Регала з вісткою, що треба прислати нових? За постійних сутичок біля кордонів Гірського королівства не потрібно жодних хитрощів, аби перекинути чергову групу солдатів. Вона мала оминути Джампі та подорожувати дорогою Скіллу. Ділянка зсуву, яку ми перетинали, була серйозною, але не нездоланною перепоною. Регал був вправним майстром, коли доходило до ризикування своїми людьми. Я намагався здогадатися, скільки їх спробувало перейти осипище і скільки з них вижило. І мав тепер певність, що Вілл із Барлом знову забезпечені всім потрібним.

Тоді мене пройняло морозом від іще страшнішої думки. Він міг бути скіллером. Ніщо не вадило Віллові вишколити інших. Мав усі книжки та сувої Солісіті, і хоча Скілл-потенціал не був поширеним, та не був і надто рідкісним. За кілька хвилин моя уява розмножила цього чоловіка, перетворивши його на цілу армію: усі скіллери, хоч би із зародковим талантом, зате всі фанатично віддані Регалові. Я сперся об кам’яного кабана, намагався дихати спокійно, попри страх, що мене переповнював. На мить я цілковито піддався розпачу. Нарешті усвідомив, які величезні ресурси може виставити проти нас Регал. Це не була вже особиста помста між нами обома, це король із королівськими арміями та владою намірився усунути тих, кого оголосив зрадниками. Єдине, що досі зв’язувало Регалу руки, — це можливі незручності у випадку, якби виявилося, що Веріті живий. Та тепер, у цьому віддаленому місці, не було чого боятися. Використавши своїх солдатів, міг позбутися брата, небожа і шваґрової, зі всіма свідками заодно. А пізніше його група Скіллу могла прибрати солдатів.

Ці думки прошили мій мозок, немов блискавка найчорнішу ніч. При одному цьому спалаху я зненацька побачив усі подробиці. Наступної миті вже знав, що мушу дістатися колони, повернутися до каменярні та попередити Веріті. Якщо це ще не запізно.

Поставивши подумки цю мету, я заспокоївся. Міркував, чи не поскіллити до Веріті, проте відкинув цю гадку. Доки не знатиму свого ворога краще, не ризикуватиму відкритися йому. Здавалося, я бачу це так, наче у грі Кеттл. Захопити чи знищити камені. Чоловік перекривав мені дорогу до колони. Цього слід було очікувати. Тепер я мав розвідати, чи є там інші. Витяг свого запоясного ножа: у цих густих хащах меч не годився. Глибоко вдихнув, щоб заспокоїтися, крадькома відступив від кабана.

Я в загальних рисах знав місцевість. Це добре мені послужило, коли переходив від дракона до стовбура дерева, а звідти до старого пня. Доки повністю стемніло, я знав уже, що їх троє і вони, здається, стережуть колону. Не думав, що вони опинилися тут, аби полювати на мене, радше пильнувати, щоб ніхто, крім Регалової групи, не скористався колоною. Я знайшов сліди їхнього переходу від дороги Скіллу. Були свіжими: ці люди недавно сюди дісталися. Тепер я міг покладатися на те, що знаю терен краще, ніж вони. Вирішив не вважати їх скіллерами, раз вони прибули дорогою, а не через колону. Та, ймовірно, це були дуже вправні солдати. Ще я вирішив, що Вілл і Барл можуть бути поблизу. Шлях сюди крізь колону зайняв би їм не більш як мить. Тож я високо підняв стіни свого Скіллу та щільно їх зімкнув. І чекав. Коли не повернуся вчасно, Веріті здогадається, що постала якась перепона. Я не думав, що він буде настільки необережним, аби пройти крізь колону, шукаючи мене. Правду кажучи, не думав, що він так надовго покине свого дракона. Мушу вибратися звідси сам.

Коли геть споночіло, з’явилися комахи. Вони жалили, кусали, роїлися сотнями, і завжди котресь уперто дзижчало просто мені у вухо. Від землі почав здійматися туман, наскрізь промочивши мій одяг. Стражники розпалили невелике вогнище. Я відчув запах гарячих перепічок і піймав себе на думці, чи зумію я повбивати їх, перш ніж вони все з’їдять. Сам із себе посміявшись, тінню підступив ближче. Ніч, вогонь та їжа зазвичай означають розмову. Ці чоловіки говорили небагато, переважно тихими голосами. Не те щоб робили це з обов’язку. Довга чорна дорога довела декого до шаленства. Цього вечора вони здолали недовгий шлях, але кам’яні дракони їх непокоїли. Ще я почув достатньо, щоб упевнитися у своїх припущеннях. Троє чоловіків стерегли цю колону. Повна дюжина пильнувала на площі, де Блазень бачив своє видіння. Більшість солдатів рушила до каменярні. Регалова група намагалася закрити Веріті дороги відступу.

Я відчув невелике полегшення від думки, що перехід туди займе їм стільки ж часу, скільки зайняв був і нам. Принаймні цієї ночі Веріті й іншим не загрожує напад. Та це тільки питання часу. Моє рішення якомога швидше пройти крізь колону зміцніло. Я не збирався з ними змагатися. Довелося б убивати їх із засідки, одного за одним, а сумніваюся, чи з цим упорався б навіть Чейд. Краще влаштувати якийсь рейвах, відтягти їх на доволі тривалий час, щоб самому проскочити в колону.

Я обережно відійшов від них подалі, де, як вважав, вони мене не почують. Взявся збирати сухий хмиз для вогнища. Це було нелегким завданням у настільки буйній зеленій гущавині, та врешті набрав показний оберемок. Мій план був простим. Я сказав собі, що він або подіє, або ні. Сумнівався, що матиму другий шанс: для цього вони були надто обережними.

Я зміркував, де на колоні символ каменярні, та дістався драконів, що були з протилежного боку. З-поміж них вибрав грізного вигляду сотворіння з китицями на вухах, яке примітив під час перших відвідин цього місця. Воно кидатиме гарну тінь. Очистив клаптик землі позаду нього від мокрої трави й листя, розклав там багаття. Палива вистачило тільки на маленьке вогнище, та я сподівався, що не потребуватиму більшого. Хотів лише стільки вогню і диму, щоб напустити загадковості, а не добряче все освітити. Запалив вогонь, тоді тихцем відступив від нього в темряву. На животі підповз крізь траву до колони, так близько, наскільки посмів. Тепер мушу тільки чекати, коли стражники помітять мій вогонь. Я сподівався, що принаймні один із них піде туди перевірити, а двоє інших стежитимуть за ним. Тоді безшумний ривок, удар долонею об колону — і я зникну звідси.

От тільки ця трійця не помітила мого вогнища. З моєї перспективи воно здавалося сліпуче очевидним. З-посеред дерев здіймалися дим і рожева заграва, частково обрисовуючи силует дракона. Я сподівався, що це викличе їхній інте­рес. Натомість той клятий дракон закривав від них вогонь. Тоді я вирішив привернути їхню увагу, вдало кинувши кілька каменів. Та напомацки я знаходив лише рослинну гущу на родючому ґрунті. Це, здавалося, тяглося нескінченно, а, доки я шукав, вогонь, так і не помічений стражниками, почав гаснути. Я знову відповз за межі їхнього слуху. Знову назбирав у темряві сухого хмизу, тоді, придивляючись і принюхуючись, рушив назад, до вогню.

Брате. Тебе довго нема. Все гаразд? — У ледь вловимій думці Нічноокого був неспокій.

На мене полюють. Залишайся на місці. Повернуся так швидко, як зумію. — Я м’яко відштовхнув вовка від своїх думок і прокрався до вогнища, що вже ледь жевріло.

Доклав хмизу, почекав, доки вогонь розгориться. Саме відступав від нього, коли почув їхні збуджені голоси. Не думаю, що я був необережним. Просто несприятливий випадок. Коли я переходив з-під прикриття дракона до прикриття дерева, один зі стражників високо підняв смолоскип — і моя тінь різко та рельєфно обрисувалася.

— Там! Якийсь чоловік! — гукнув один, а двоє кинулися на мене.

Я, звиваючись, наче в’юн, рвонув крізь мокрий підлісок.

Почув, як один із них перечепився об виткі лози та впав, лаючись, але другий був швидким і спритним хлоп’ягою. За мить уже наступав мені на п’яти, і, клянуся, я відчув подув від змаху його меча. Я метнувся вбік і раптом наполовину стрибнув, наполовину звалився на кам’яного кабана. Болюче вдарився коліном об його тверду спину, впав на землю з другого боку. Відразу ж схопився на ноги. Мій переслідувач плигнув уперед, замахнувшись могутнім ударом, що, без сумніву, розрубав би мене надвоє, якби він не зачепився ногою об викривлене ікло, гостре, як бритва. Спотикнувся і впав, настромившись просто на друге ікло, що стирчало, мов скімітар, з червоної кабанячої пащі. Звук, який при цьому видав, не був гучним. Я бачив, як він боровся, намагаючись підвестися, але ікло глибоко його прохромило і тримало. Пам’ятаючи про другого чоловіка, що гнався за мною, я кинувся навтьоки і сховався у темряві. Позаду мене здійнявся дикий крик болю.

Я зберіг досить глузду, щоб зробити коло. Майже дістався колони, як почув збурення Скіллу. Згадав, коли відчув таке раніше. Невже на самого Веріті напали в каменярні? Один чоловік із мечем досі стеріг колону, але я вирішив ризикнути, щоб повернутися до мого короля. Доки увагу стражника відвертали вогонь та крик, я вибіг з-поміж дерев і помчав до колони. Тут об мене обтерлося ще одне пасмо Скіллу.

— Ні! — гукнув я. — Не ризикуйте собою!

Мій король пройшов крізь колону, з вищербленим сірим мечем, якого тримав у блискучій срібній руці. З’явився за стражником, що залишився на посту. Мій дурний вигук змусив того озирнутися на колону. Здійнявши меча, він підступив до мого короля, хоч на його обличчі малювався жах.

При світлі їхнього вогнища Веріті скидався на демона із легенди. Обличчя його було покрите срібними плямами від необережних доторків долонь, руки аж до передпліч сяяли, наче їх зроблено з полірованого срібла. Його змарніле обличчя, пошарпане вбрання, глибока темрява його очей могли перелякати будь-кого. Мушу віддати Регаловому стражнику належне: він зостався на місці, піймав перший удар меча Веріті та відбив його. Принаймні думав, що відбив. Це був старий трюк Веріті. Він зв’язав меч противника своїм, а тоді тяв. Удар мав би відсікти долоню, але затуплене вістря зупинилося на кості. А все-таки стражник випустив меча. Коли впав навколішки, стискаючи рану, Веріті знову змахнув мечем, перерізавши йому горлянку. Я відчув друге тремтіння Скіллу. Єдиний уцілілий стражник вибіг до нас з-поміж дерев. Його очі впилися у Веріті, він вражено скрикнув. Зупинився. Веріті зробив крок у його бік.

— Мій королю, годі! Ходімо звідси! — вигукнув я.

Не хотів, щоб він знову ризикував заради мене.

Натомість Веріті глянув на свій меч. Насупився. Зненацька ухопив клинок лівицею, відразу ж під руків’ям, і провів по ньому блискучою долонею. Від побаченого мені перехопило подих. Меч, яким він змахнув, тепер сяяв і був ідеально вигостреним. Навіть при світлі смолоскипа я міг розгледіти хвилясті лінії численних складок металу, з яких складалося його вістря. Король глянув на мене.

— Я мав би знати, що можу це зробити.

Він майже усміхнувся. Тоді підніс меча перед очі стражника.

— Коли будеш готовим, — тихо сказав він.

Те, що трапилося далі, було для мене несподіванкою. Солдат упав навколішки, кинувши меча на траву перед собою.

— Мій королю. Я знаю, хто ви, навіть якщо ви мене не знаєте. — У цих схвильованих словах виразно відчувався бакійський акцент. — Мілорде, нам сказали, що ви померли. Померли, бо ваша королева та бастард змовилися проти вас. Це їх ми тут знайдемо, так нам сказано. Я прийшов сюди, щоб за вас помститися. Я добре служив вам у Баку, мій пане, а якщо ви живі, то й далі служитиму моєму королю.

Веріті глянув на нього при непевному світлі смолоскипа.

— Ти Тіґ, правда? Ріверів син?

Очі солдата розширилися, коли Веріті пізнав його.

— Таґ, мій пане. Служу моєму королю, як служив мій батько.

Його голос ледь тремтів. Не зводив темних очей з вістря меча, який Веріті націлив у нього.

Веріті опустив клинок.

— Кажеш правду, хлопче? А може, просто хочеш порятувати свою шкуру?

Юний солдат глянув угору, на Веріті, і зважився усміхнутися.

— Мені нема чого боятися. Принц, якому я служив, ніколи не здійняв би меча на беззбройного, що стоїть перед ним на колінах. Смію сказати, що й король цього не зробить.

Можливо, інші слова не переконали б Веріті. Попри втому, він усміхнувся.

— Тож іди, Таґу. Якомога швидше і якомога тихіше, бо ті, хто тобою скористався, уб’ють тебе, дізнавшись, що ти мені вірний. Повертайся до Баку. А по дорозі, і коли дістанешся туди, кажи всім, що я повернуся. Що приведу з собою свою добру та істинну королеву, щоб посадити її на престол, а після мене сяде мій наступник. А діставшись Оленячого замку, стань перед очі дружини мого брата. Скажи леді Пейшенс, що я тобі довіряю і віддаю їй на службу.

— Так, мій королю. Королю Веріті?

— Слухаю.

— Надходять більші війська. Ми лише авангард… — Стражник замовк. Ковтнув слину. — Нікого не звинувачую у зраді, а вже щонайменше вашого ж брата. Але…

— Не клопочися цим, Таґу. Те, про що я тебе попросив, для мене важливе. Йди швидко і уникай сутичок дорогою. Та принеси ці звістки, як я тебе просив.

— Так, мій королю.

— Негайно, — підказав Веріті.

І Таґ підвівся, підняв свого меча, сховав його в піхви та рушив у темряву.

Веріті обернувся, його очі зблиснули тріумфом.

— Ми це зробимо! — тихо сказав він мені.

Стрімким жестом вказав на колону. Я потягся рукою до символу, ляснув по ньому, і Скілл ухопив мене. Веріті про­йшов слідом за мною.