Мандри убивці

Розділ 31. Ельфійська кора

Існує багато старовинних «Білих пророцтв», де йдеться про зраду Каталізатора. У Білого Колума про це сказано так: «Любов його зраджена ним, любов його зрадила теж». Менш відомий письменник і провидець Ґент із Білих висловлюється детальніше. «Серце Каталізатора відкрите вірності. Усю довіру виявлено, усю довіру зраджено. Дитя Каталізатора віддане буде в руки його ворогів, а зробить це людина, чиї любов та вірність понад усякі сумніви є». Інші пророцтва ухильніші, та щоразу висновок один: Каталізатора зраджено людиною, якій він беззастережно довіряє.

Наступного дня, рано-вранці, снідаючи припеченими шматками кролячого м’яса, ми з Кеттрікен знову звірилися з її картою. Могли б цього й не робити, настільки її вивчили. Але це була помічна річ, на яку можна було завжди покластися, коли ми обговорювали наш подальший шлях. Кеттрікен провела пальцем по ледь помітній лінії на збляклому сувої.

— Нам доведеться повернутися до колони у кам’яному колі, а потім ще трохи пройти дорогою Скіллу. І так напевно дістанемося третьої позначки на карті.

— Мені не надто хочеться йти цією дорогою, — чесно зізнався я. — Навіть коли йду поруч із нею, це мене напружує. Та, гадаю, немає іншої ради.

— Жодної, яку б я могла побачити.

Вона була надто заклопотана, щоб виявити мені більше співчуття. Я глянув на цю жінку. Її колись блискуче біляве волосся було заплетене в коротку недбалу косу. Холод і вітер висушили її обличчя, покрили тріщинами губи, нарисували дрібні лінії в куточках очей та вуст, не згадуючи вже про глибші зморшки на чолі та між очима, прокладені смутком і турботами. Її вбрання було поплямленим і поношеним. Королева Шести герцогств не пройшла б тепер відбору на покоївку в Трейдфорді. Зненацька мені захотілося підступити до неї ближче, торкнутися. Та я не міг вигадати, як це зробити. Натомість просто сказав:

— Ми дістанемося туди і знайдемо Веріті.

Кеттрікен здійняла очі, зустрілася з моїми. Намагаючись вкласти віру у свій погляд і голос, промовила:

— Так, знайдемо.

Але я почув у цих словах тільки відвагу.

Ми так часто розбирали й переносили свій табір, що це вже не вимагало від нас жодної думки. Рухалися разом, майже як одна істота. «Як група Скіллу», — подумав я.

Як зграя, — виправив мене Нічноокий.

Підійшов, штовхонув головою мою долоню. Я перервав роботу й ретельно вичухав йому вуха та горлянку. Він заплющив очі й задоволено відвів вуха назад.

Якщо твоя пара змусить тебе відіслати мене геть, мені дуже цього бракуватиме.

Я не дозволю, щоб це трапилося.

Ти вважаєш, що вона змусить тебе вибирати.

Не хочу зараз думати про це.

Ах! — Він перевернувся на бік, тоді перекотився на спину, щоб я міг вичухати його черево. Вищирив зуби у вовчій усмішці. — Ти живеш у теперішньому і не думаєш про те, що може трапитися. Але я, здається, мало про що можу думати, крім того, що може трапитися. Ці часи добрі для мене, мій брате. Живу з іншими, полюю спільно, ділюся м’ясом. Але та вовчиця, що часто виє, добре сказала вчора ввечері. Щоб існувала зграя, потрібні щенята. А твоя щенячка…

Я не можу думати про це зараз. Мушу думати лише про те, що слід зробити сьогодні, аби вижити, і все, що я мушу зробити, доки здобуду надію повернутися додому.

— Фітце? З тобою все гаразд?

Старлінг підійшла, взяла мене за лікоть, злегка потермосила. Я глянув на неї, отямившись із задуми. Вовчиця, що часто виє. Я намагався не всміхнутися.

— Все гаразд. Я був із Нічнооким.

— О, — менестрелька глянула вниз, на вовка, і я побачив, як вона знову намагається збагнути, що саме ми поділяємо. Тоді прогнала цю думку.

— Ти готовий іти?

— Якщо всі інші готові.

— Здається, так.

Пішла до Кеттрікен допомогти їй навантажити останнього джеппа. Я озирнувся, шукаючи Блазня, і побачив, що він мовчки сидить на своїх клунках. Його рука легко торкалася одного з кам’яних драконів, на обличчі — відсутній вираз. Я тихо підійшов до нього ззаду.

— З тобою все гаразд? — спитав я неголосно.

Він не підскочив. Не здригнувся навіть. Просто повернув голову, глянув на мене блідими очима. Його обличчя втратило звичний гостро дотепний вираз, стало натомість сумним і загубленим.

— Фітце. Тобі колись траплялося, що ти намагався відшукати щось у пам’яті, та, хай як намацуєш, нічого не знаходиш?

— Траплялося, — сказав я. — Думаю, це з усіма траплялося.

— Ні. Це інакше, — тихо наполягав Блазень. — Відколи я позавчора став на той камінь і зненацька побачив проблиск старого світу, що був тут колись… Відтоді мені постійно здається, що я от-от щось згадаю. Хоча б його. — Він ніжно погладив дракона, попестив рукою клиноподібну зміїну голову. — Я майже згадав, що знав був його колись. — Раптом кинув мені благальний погляд. — Що ти тоді бачив?

Я злегка знизав плечима.

— Наче ярмаркову площу, оточену крамницями. І людей, які займалися своїм ремеслом. Торговий день.

— А мене бачив? — дуже тихо спитав Блазень.

— Я не певен цього. — Зненацька я почувся дуже ніяково, кажучи про це. — Там, де був ти, стояв хтось інший. Інша. Вона була наче ти. Безбарвна, і поводилася, думаю, як паяц. Ти ще говорив про її корону, прикрашену різьбленими півнячими головами й хвостами.

— Я таке говорив? Фітце, я мало пам’ятаю з того, що казав одразу ж опісля. Тільки те відчуття, і як швидко воно розвіялося. Якщо коротко, я був поєднаний з усім цим. Був часткою всього. Це було так чудово, наче я відчував приплив любові, чи проблиск чогось ідеально гарного, чи… — Він із зусиллям добирав слова.

— Таким і є Скілл, — тихо пояснив я йому. — Те, що ти відчув, — це його притягання. Це те, з чим мусить постійно змагатися скіллер, інакше воно його поглине.

— То це було скіллення, — прошепотів він сам собі.

— Коли ти тільки-но вийшов з нього, то був у екстазі. Ти казав щось про чийогось дракона, якого збирався представити. Там небагато було сенсу. Хай подумаю. Йшлося про Ріелдерового дракона. Він пообіцяв, що візьме тебе політати.

— Ох. Мій сон із минулої ночі! Ріелдер. Так тебе звали.

Кажучи це, Блазень гладив голову статуї. І тут трапилася вкрай дивна річ. Моє Віт-чуття статуї наросло, Нічноокий рвонувся до мене, мені до ніг, кожна його шерстинка здибилася. Я знав, що волоски в мене на карку теж піднялися. Сахнувся назад, очікуючи, що статуя от-от оживе. Блазень кинув нам здивований погляд.

— Що таке?

— Статуї здавалися нам живими. Мені й Нічноокому. А коли ти промовив це ім’я, вона майже ворухнулася.

— Ріелдер, — для проби повторив Блазень. Я затамував подих, але не почув жодної відповіді. Він глянув на мене, а я похитав головою. — Це лише камінь, Фітце. Холодний прекрасний камінь. Гадаю, твої нерви надто довго були перенапружені.

Він по-дружньому взяв мене за руку. Ми відійшли від статуй і повернулися до зруйнованого шляху. Нікого вже не було видно, крім Кеттл. Вона стояла, спершись на свій костур та озираючись на нас. Я інстинктивно піддав ходи. Коли ми підійшли до неї, вона взяла мене за другу руку, а тоді владно махнула Блазневі, щоб ішов уперед. Ми рушили слідом, але повільніше. Коли він далеко нас випередив, вона сталевою хваткою стиснула мою руку й зажадала:

— Ну?

Якусь мить я тупо дивився на стару. Тоді зрозумів, про що вона, і почав виправдовуватися.

— Я ще не розв’язав.

— З першого погляду видно, — суворо промовила Кеттл.

Вона прикусила губи, насупилася, от-от мала щось сказати, тоді енергійно хитнула головою. Моєї руки не відпустила.

До кінця того дня я переважно мовчки йшов поруч із нею, обмірковуючи ігрову загадку.

Не думаю, що є щось нудніше, ніж повертатися назад власними слідами, надто ж якщо відчайдушно прагнеш кудись ді­статися. Зійшовши зі старої дороги, майже невидимої у буйних хащах, ми пішли далі шляхом, який втоптали були, коли йшли до кам’яного саду. Проминули заболочений ліс, піднялися вгору гірським схилом, рухалися швидше, ніж коли долали цю дорогу вперше. Зі зміною пір року день подовшав, і Кеттрікен не давала нам зупинитися, доки геть не споночіло. Тож коли ми врешті розбили ввечері табір, то від площі з чорного каменю нас відділяв лише один пагорб. Думаю, Кеттрікен вирішила провести ще одну ніч на старій дорозі з огляду на мене. Мені не хотілося спати ближче до цього перехрестя, ніж це було необхідно.

Полюємо? — зажадав Нічноокий, тільки-но ми поставили свою нічну домівку.

— Я йду полювати, — заявив я іншим.

Кеттл несхвально на мене глянула.

— Тримайся подалі від дороги Скіллу, — застерегла.

Мені на подив, підвівся Блазень.

— Піду з ними. Якщо вовк не заперечує.

Ласкаво просимо Непахучого.

— Він запрошує тебе піти з нами. А ти справді почуваєшся достатньо сильним?

— Якщо втомлюся, то можу повернутися, — зауважив Блазень.

Коли ми подалися у дедалі густіші сутінки, Кеттрікен переглядала карту, а Кеттл стояла на варті.

— Не будьте там довго, бо прийду і знайду вас, — попередила стара мене на прощання. — І тримайся подалі від дороги Скіллу, — повторила ще раз.

Десь над верхівками дерев пропливав повний місяць. Його світло повзло, срібними плямами просочувалося крізь молоде листя дерев, освітлюючи нам шлях. Якийсь час ми просто мовчки йшли крізь приємно розлогі ліси. Вовкові чуття доповнювали мої. Ніч була сповнена весняних рослинних запахів, жаб’ячого кумкання, нічних комах. Увечері повітря було свіжішим, ніж удень. Ми знайшли звірину стежку і пішли нею. Блазень рухався нарівні з нами, не кажучи й слова. Я набрав повні груди повітря, видихнув його. Собі на подив, подумки промовив:

Це добре!

Так. Добре. Мені цього бракуватиме.

Я знав, що він думає про слова, сказані Старлінг минулого вечора.

Не думаймо про майбутнє, яке може ніколи й не настати. Просто полюймо, — запропонував я.

Ми так і зробили. Блазень та я трималися стежки, а вовк подався навпростець через ліс, щоб сполохати здобич і погнати її у наш бік. Ми рухалися у згоді з лісом, майже безшумно прослизали крізь ніч, настороживши всі чуття. Я наткнувся на дикобраза-голкошерста, що блукав собі вночі, але не мав охоти завдати йому смертельного удару палицею, не кажучи вже про морочливе обдирання від шкури, без чого він не годиться на їжу. Цього вечора я волів би простіше м’ясо. З великими труднощами умовив Нічноокого пошукати зі мною іншої здобичі.

Як не знайдемо нічого іншого, повернемося сюди. Вони не надто прудкі, — зауважив я йому.

Він неохоче погодився, і ми знову рушили з місця. На відкритому схилі, досі нагрітому сонячним теплом, Нічноокий помітив тріпотіння вуха і зблиск яскравого ока. Двічі плигнувши, дістався кролика. Його стрибок сполохав ще одного вуханя, той кинувся навтьоки до вершини узгір’я. Я побіг навздогін, а Блазень тим часом гукнув, що повертається до табору. Здолавши половину схилу, я вже знав, що не піймаю кролика. Я втомився довгим днем ходи, а він рятував своє життя. Коли я добіг до вершини, його ніде не було, тож зупинився, щоб віддихатися. Нічний вітерець легко віяв між деревами. У ньому я відчув запах, водночас і чужий, і дивно знайомий. Не міг визначити, що це, але все, з чим він поєднувався, було неприємним. Я стояв, роздувши ніздрі та намагаючись розпізнати той запах, коли до мене безшумно підбіг Нічноокий.

Зробися маленьким! — наказав мені.

Я, не задумуючись, підкорився. Присів на місці та озирнувся довкола, шукаючи небезпеки.

Ні! Зробися маленьким у своїх думках.

Цього разу я миттю зрозумів, про що він, і панічно здійняв свої стіни Скіллу. Вовчий ніс, чутливіший за мій, одразу поєднав слабкий запах у повітрі з тим, як пахло Барлове вбрання у його тороках. Я скорчився, зменшився, наскільки зумів, будував та перебудовував межі своєї свідомості, водночас благаючи, щоб це було не насправді. Та ж майже неможливо, щоб він опинився тут!

Страх може бути могутнім стимулом для розуму. Зненацька я збагнув те, що давно мало стати очевидним. Ми були недалеко від площі перехрестя і тамтешнього чорного дороговказу. Символи, вирізані на колонах-дороговказах, не лише допомагали визначити, куди ведуть прилеглі дороги, а ще й те, куди ці знаки можуть перенести. Від колони, хай де вона була, можна перенестися до іншої колони. Від древнього міста до будь-якої позначеної місцевості було не більш як крок. Вони всі троє можуть бути просто поруч зі мною.

Ні. Тільки один, і він навіть не дуже близько від нас. Скористайся носом, якщо мозком не можеш, — уїдливо запевнив мене Нічноокий. — Убити його для тебе? — знічев’я запропонував він.

Прошу. Але будь обережний.

Нічноокий тихо й зневажливо пирхнув.

Він куди товстіший за того дикого кабана, якого я вбив. Пихтить і пітніє, просто йдучи стежкою. Лежи спокійно, менший братчику, а я його позбудуся.

Вовк, тихий, як смерть, рушив крізь ліс.

Я цілу вічність сидів навпочіпки, чекаючи, коли щось почую. Гарчання, крик, шум бігу через чагарник. Не було нічого. Я роздимав ніздрі, але не міг піймати й сліду того невловимого запаху. Зненацька мені забракло сил сидіти далі та чекати. Я схопився на ноги і подався за вовком, так само тихо смертоносний, як і він. Раніше, під час полювання, я не звертав особливої уваги на те, куди ми зайшли. А зараз помітив, що ми ближче до дороги Скіллу, ніж я припускав, що наше таборище зовсім недалеко від неї.

Раптом я відчув їхнє скіллення, — наче приглушену відстанню далеку музику. Зупинився на місці і стояв непорушно. Змусив свої думки завмерти, дозволив їхньому Скіллу обтиратися об мої чуття, не відповідаючи сам.

Я близько. — Барл, засапаний од хвилювання і страху. Я відчув, що він насторожився й чекає. — Чую його, він наближається. — Пауза. — Ох, не подобається мені це місце. Геть не подобається.

Заспокойся. Досить торкнутися. Торкнися його, як я тобі показав, і його стіни впадуть. — Це говорив Вілл, наче вчитель до учня.

А якщо він має ножа?

Він не матиме часу, щоб скористатися ним. Повір мені. Жодна стіна не встоїть перед цим дотиком. Я тобі обіцяю. Досить його торкнутися. Я пройду крізь тебе і зроблю решту.

Чому я? Чому не Каррод?

Ти справді хотів би, щоб тобі дісталося Карродове завдання? До того ж це ти мав бастарда у своїй владі та виявився настільки дурним, що спробував утримати його в клітці. Йди і виконуй завдання, яке ти давно мав довершити. А може, хочеш знову зазнати гніву нашого короля?

Я відчув Барлове тремтіння. Тремтів і сам, його відчуваючи. Регала. Думки належали Віллові, але якимсь чином Регал теж їх слухав. Я міркував, чи знає Барл те, що достеменно знав я. Байдуже, вб’є він бастарда чи ні, Регал із насолодою завдасть йому болю ще раз. Спогад про катування Барла був настільки приємний Регалові, що він не міг уже думати про бідолашного скіллера, не згадуючи, як воно його цілковито вдовольнило. От тільки ненадовго. Я тішився, що не був Барлом.

От! Це був бастард! Шукай його!

Згідно зі всіма законами, я мав тоді померти. Вілл знайшов мене, вловив мою необережну думку, що носилася в повітрі. Вистачило мого короткого співчуття Барлові. Він узяв мій слід, мов гончак.

Я піймав його!

Настала мить напруженої готовності. Серце калатало мені об ребра, я послав Віт на пошук довкола себе. Поблизу не було нікого, більшого за мишу. Я знайшов Нічноокого біля підніжжя пагорба по сусідству зі мною. Він швидко рухався, стелячись по землі. Але ж Барл сказав, що наближається до мене. Невже знайшов спосіб сховатися від мого Віт-чуття? Від цієї думки коліна мені підігнулися.

Десь далеко на узгір’ї я почув тріск, з яким чиєсь тіло ламало чагарник, людський крик. «Вовк наздогнав його», — подумав я.

Ні, брате, це не я.

Я ледве зміг зрозуміти вовчу думку. Скілл ударив мене з такою силою, що я заточився, хоч не міг відчути його джерела. Мої чуття суперечили одні одним. Наче я занурився у воду, але вона здалася мені піском. Не цілком розуміючи, що роблю, я побіг схилом пагорба вниз.

Це не він! — Вілл, украй розлючений і збуджений. — Що це? Хто це?

Зосереджена пауза.

Це та потороча, блазень! — Тоді величезна лють. — Де бастард? Барле, ти товстий дурню, ти нездаро! Ти усіх нас йому виказав.

Та це не я, а Нічноокий напав на Барла ззаду. Я навіть здалеку чув вовче гарчання. У темному лісі внизу вовк кинувся на Барла. Побачивши, як до його обличчя наближаються зажерливі щелепи, той видав такий Скілл-вереск, що спантеличив Вілла. У цю мить я зімкнув стіни і помчав, щоб приєднатися до вовка у його фізичному зіткненні з Барлом.

Я був приречений на невдачу. Вони були значно далі, ніж я гадав. Я навіть мигцем не побачив Барла інакше, ніж вовчими очима. Барл, товстий вайло, яким вважав його Нічноокий, виявився чудовим бігуном, коли вовк гнався за ним, наступаючи на п’яти. Та все ж Нічноокий звалив би його, якби погоня тривала довше. За першим стрибком вовк пі­ймав лише плаща, що обкрутився довкола Барла. Плигнувши вдруге, дістав його ногу, вгризся у литку, та Барл тікав, наче й не був поранений. Нічноокий побачив, як він дістався краю чорної площі та метнувся до колони, благально простягши руку. Долоня вдарила у блискучий камінь — і Барл раптом зник у колоні. Вовк згрупувався, гальмуючи, його лапи проїхали по гладенькому каменю. Сахнувся від колони, наче Барл ускочив у палюче вогнище. Зупинився, шалено загарчав, не стільки від люті, скільки від дикого страху. Я бачив це все, хоча був далеко, на схилі пагорба. Біг і спотикався в темряві.

Зненацька накотилася хвиля Скіллу. Не мала фізичного прояву, але кинула мене на землю і забила подих. Відступила, залишивши мене приголомшеним, із дзвоном у вухах, безпорадно відкритим перед кожним, хто запрагнув би оволодіти мною. Я лежав безсилий і стуманілий. Можливо, мене врятувало те, що в ту мить я не відчував у собі й сліду власного Скіллу.

Та я чув інших. У їхньому скілленні не було сенсу, тільки німий жах. Тоді зникли віддалік, наче сама ріка Скіллу змила їх. Я ледь не потягся за ними, настільки був здивований відчутим. Здавалося, їх розтрощено на друзки. До мене допливало їхнє збентеження, дедалі слабше. Я заплющив очі.

Тоді почув Кеттл, яка несамовито вигукувала моє ім’я. У її голосі лунала паніка.

Нічноокий!

Я вже в дорозі! Доганяй! — похмуро відповів мені вовк. Я послухався.

Діставшись намету, я був подряпаним і брудним. Одна штанина розірвалася на коліні. Кеттл стояла перед наметом, чекаючи мене. Палало чимале вогнище — наче сигнальний маяк. Коли я побачив її, моє серцебиття дещо заспокоїлося. Я майже повірив, що на них напали.

— Лихо? — спитав я, підійшовши.

— З Блазнем, — відповіла вона й додала: — Ми почули крик і вибігли назовні. Тоді я почула вовче гарчання. Ми пішли на звук і знайшли Блазня. — Хитнула головою. — Не маю певності, що з ним таке.

Я спробував протиснутися повз неї до намету, але Кеттл піймала мене за плече. Як на стару жінку, була напрочуд сильною. Зупинила мене і змусила подивитися їй в обличчя.

— На вас напали? — зажадала.

— Певним чином. — Я коротко розповів їй, що сталося. На мову про хвилю Скіллу її очі округлилися.

Коли я виклав усе, вона сама собі кивнула головою, похмуро підтверджуючи свої підозри.

— Вони тяглися до тебе, та натомість схопили його. А він і гадки не мав, як захиститися. Наскільки розумію, вони й досі його тримають.

— Що? Як? — нетямущо спитав я.

— Згадай площу. Там ви обидва, хоч і ненадовго, поєдналися в Скіллі, силою каменю та силою того, ким ви є. Це залишає… певний шлях. Що частіше поєднуються двоє, то сильнішим він стає. З часом може перетворитися на такий зв’язок, як у групі Скіллу. Інші скіллери зуміють розгледіти подібні зв’язки, якщо шукатимуть їх. Часто вони стають чимось схожим на лазівку, незахищений прохід до свідомості скіллера. Хоча я сказала б, що цього разу вони просто вас переплутали.

Вираз мого обличчя змусив стару відпустити мене. Я пропхався в намет. У жаровні горів невеликий вогонь. Кеттрікен стояла навколішках поруч із Блазнем, тихо й серйозно щось промовляючи до нього. Бліда Старлінг нерухомо сиділа на своїй постелі, втупившись у нього, а вовк неспокійно метався сюди-туди наметом. Його шерсть досі стояла дибки.

Я швидко опустився на коліна біля Блазня. Кинувши на нього перший погляд, відсахнувся. Я думав, що він лежатиме безвладно, непритомний. Натомість той був напружений, з розплющеними очима, очні яблука йому здригалися, наче він спостерігав за якоюсь страшною боротьбою, невидимою нам. Я торкнувся його плеча. Мускули заціпеніли, тіло холодне, як у трупа.

— Блазню! — покликав я його. Не було й знаку, що він взагалі мене почув. — Блазню! — гукнув я голосніше, схилився над ним. Труснув його, спершу легко, потім сильніше. Жодного наслідку.

— Торкнися його, поскілль до нього, — жорстко наказала мені Кеттл. — Але будь обережний. Якщо вони досі його тримають, ти теж наражаєшся на небезпеку.

Сором зізнатися, та на мить мене пройняло морозом. Хоч як я любив Блазня, проте й далі боявся Вілла. Врешті, коли минула секунда, що здалася мені вічністю, я потягся до нього, поклав руку йому на чоло.

— Не бійся, — даремно підбадьорювала мене Кеттл. А тоді додала таке, що майже мене паралізувало: — Якщо вони його схопили і досі тримають, то використають зв’язок між вами, щоб забрати й тебе. Це лише питання часу. Єдиний твій шанс — битися проти них з його свідомості. А тепер давай.

Поклала руку мені на плече, і на одну несамовиту мить ця стареча рука стала рукою Шрюда, що тягнув із мене силу Скіллу. Тоді Кеттл заспокійливо мене поплескала. Я заплющив очі, відчув під долонею Блазневе чоло. Опустив свої стіни Скіллу.

Ріка Скіллу пливла, повновода, як під час повені, а я впав у неї. Мить, щоб зорієнтуватися. Тоді хвилина жаху: я відчув Вілла і Барла на краю свого сприйняття. Були чимось дуже збуджені. Я відсахнувся від них, наче від гарячої печі, звузив поле зору, зосередився на Блазневі. Блазень, лише Блазень. Шукав його, майже знайшов. Ох, він дивно поводився, і сам був напрочуд дивним. Кидався, тікав від мене, мов яскраво-золотий короп у зарослому ставку, мов пилинки, що танцюють перед очима, засліпленими сонцем. Піймати цю блискучу думку — однаково що піймати відображення місяця опівночі в нерушній воді. Я пізнав його красу і силу в цих миттєвих спалахах прозорливості. На секунду я його збагнув, здивовано глянув на все, чим він був, та вже наступної секунди забув це розуміння.

Тоді інтуїція, гідна гравця в камені, підказала мені, що робити. Замість того, щоб спробувати піймати Блазня, я його оточив. Не намагався силоміць у нього вторгнутися чи захопити його, а просто охопив усе, що в ньому бачив, і тримав це разом, відгородивши від зла. Це нагадало мені, як я починав навчатися Скіллу. Веріті часто робив таке для мене, допомагаючи мені триматися вкупі, коли виникала загроза, що течія Скіллу от-от розмиє мене і рознесе по світу. Я зміцнив Блазня, а тим часом він зібрався в цілість. Зненацька я відчув прохолодний дотик до свого зап’ястя.

— Годі, — тихо благав Блазень. — Прошу, — додав він, і мене вразило: він думав, що я потребую цього слова. Я припинив свої пошуки, відступив, розплющив очі. Кілька разів кліпнув, а тоді здивовано відчув, що весь облитий холодним потом і тремчу. Блазень не міг стати ще блідішим, ніж зазвичай, але в його очах і на губах з’явився невпевнений вираз, наче він не розумів, чи прокинувся. Наші очі зустрілися, я відчув його, усвідомив, і це виявилося для мене ледь не потрясінням. Між нами існував Скілл-зв’язок. Тонкий, як нитка, але існував. Якби мої нерви не були такими напруженими від сягання до нього, я, може, зовсім цього б не відчув.

— Мені це не подобалося, — тихо сказав він.

— Вибач, — лагідно відповів я. — Я думав, що вони тебе схопили, тож пішов шукати тебе.

Блазень слабко махнув рукою.

— Ох, я не про тебе. А про тих інших. — Він ковтнув слину, наче його нудило. — Вони були в мені. У моїй голові, у моїх спогадах. Ламали все і трощили, як лихі свавільні діти. Вони… — Його очі зайшли шкливом.

— Це був Барл? — м’яко припустив я.

— Ах. Так. Це його ім’я, хоча останнім часом він сам навряд чи його пам’ятає. Вілл та Регал перебрали над ним владу і використовують із власною метою. Через нього вони ввійшли у мене, думаючи, що знайшли тебе… — Його голос притих. — Так принаймні мені здається. Звідки я можу таке знати?

— Скілл дає дивну прозорливість. Вони не можуть підкорити твій розум, не показавши багато чого зі свого власного, — неохоче сповістила йому Кеттл. Зняла із жаровні маленький казанок киплячої води. — Дай мені свою ельфійську кору, — кинула мені.

Я відразу ж потягся до своїх пакунків. Дістав кору, але не втримався, щоб трохи не дошкулити старій.

— Ви наче казали, що це зілля шкідливе.

— Так і є, — лаконічно промовила вона. — Для скіллерів. Але йому може дати захист, на який сам він неспроможний. Я не сумніваюся, що вони спробують знову. Якщо їм вдасться вторгнутися в нього хоча б на мить, використають його, щоб знайти тебе. Давній трюк.

— Про який я ніколи не чув, — зауважив я, вручаючи їй торбинку з ельфійською корою.

Кеттл висипала трохи кори до чашки, залила кип’ятком. Тоді спокійно поклала мою торбинку зілля до свого клунка. Ні, це не була випадкова помилка. Дарма навіть просити, щоб вона повернула мені кору.

— Звідки ви стільки знаєте про все, пов’язане зі Скіллом? — значуще спитав її Блазень. Очевидно, частина сприту вже до нього повернулася.

— Може, я навчилася, слухаючи, замість постійно ставити нескромні запитання і лізти в чужі справи, — відрізала стара. — А тепер пий, — додала, закриваючи тему. Не був би я таким схвильованим, неабияк посміявся б із того, як вправно Блазневі заткнули рота.

Він узяв чашку, але глянув на мене з-над її краю.

— Що це таке було, те, що трапилося наприкінці? Вони тримали мене, а тут зненацька розпочалися землетрус, повінь і пожежа. — Він насупив брови. — Тоді я розсипався і зник. Не міг відшукати себе. Потім з’явився ти…

— Чи хтось зволить пояснити мені, що трапилося цього вечора? — дещо роздратовано спитала Кеттрікен.

Я сподівався, що відповість Кеттл, але вона промовчала. Блазень опустив свою чашку.

— Це складно пояснити, моя королево. Скидалося на двох розбійників, що вриваються до вашої спальні, витягають вас із ліжка, трусять вами, постійно називаючи вас чужим іменем. А коли вони виявили, що я не Фітц, то дуже на мене розсердилися. Тоді настав землетрус, і я впав. Пролетів кілька сходових маршів. Звичайно, метафорично кажучи.

— Вони тебе відпустили? — радісно спитав я. Відразу ж обернувся до Кеттл. — Не такі вони й мудрі, як ви боялися!

Кеттл неприязно зиркнула на мене.

— Та й ти не такий мудрий, як я сподівалася, — похмуро буркнула вона. — Відпустили його? Чи це Скілл-вибух вирвав його в них? А якщо так, то чия це була сила?

— Веріті, — з раптовою певністю промовив я. Зненацька зрозумів усе. — Цього вечора вони напали й на Веріті! І він їх подолав!

— Про що ти кажеш? — зажадала Кеттрікен воістину королівським тоном. — Хто напав на мого короля? Що знає Кеттл про тих, хто напав на Блазня?

— Це не особисте знання, міледі, запевняю вас! — квапливо заявив я.

— Ох, мовчи та диш! — гарикнула на мене Кеттл. — Моя королево, те, що я знаю, — це теорія. Якщо ваша воля, це знання людини, яка вчилася, але не вживала цих знань на практиці. Відколи Пророк із Каталізатором поєдналися на площі, я побоювалася, що між ними виникне зв’язок, який скіллери можуть використати проти них. Але або ця група нічого про таке не знає, або щось їх цього вечора розпорошило. Може, це була хвиля Скіллу, про яку казав Фітц.

— Хвиля Скіллу… ти вважаєш, що це зробив Веріті? — Дихання Кеттрікен раптом прискорилося, її щоки зарум’янилися.

— Тільки в нього я бачив таку силу, — відповів я їй.

— То він живий, — тихо промовила вона. — Він живий.

— Можливо, — кисло озвалася Кеттл. — Таке виверження Скіллу здатне вбити самого скіллера. А може, це взагалі був не Веріті. Це могло бути наслідком невдалої спроби Вілла з Регалом дістатися до Фітца.

— Ні. Я ж вам казав. Їх розкидало, як полову на вітрі.

— І я тобі казала. Вони могли влучити один в одного замість убити тебе.

Я думав, що Кеттрікен скартає її, та вони обидві зі Старлінг, широко розплющивши очі, дивилися на Кеттл, вражені глибиною її знань про Скілл.

— Як мило з вашого боку, що ви обоє про все мене попередили, — з кусючою чемністю кинув Блазень.

— Я не знав… — запротестував я, але Кеттл знову мене обірвала.

— Таке попередження не принесло б нічого доброго, тільки змусило б тебе постійно про це думати. А тепер поміркуймо і порівняймо. Нам знадобилися всі наші спільні зусилля, щоб на дорозі Скіллу втримати Фітца зосередженим і при своєму розумі. Він нізащо не пережив би перенесення до міста, якби його чуття не були перед тим притуплені ельфійською корою. Але ж ці інші йдуть дорогою і вільно використовують Скілл-маяки. Очевидно, їхня сила значно переважає Фітцову. Ох, що робити, що робити?

На це запитання ніхто їй не відповів. Раптом вона кинула нам із Блазнем погляд, в якому читалося звинувачення.

— Це не може бути правдою. Просто не може. Пророк і Каталізатор, а ви ж обидва ледь не хлопчаки. Зелені в мужності, ненавчені у Скіллі, тільки й знаєте, що витівати дурниці та сохнути з любові. То це вас послано порятувати світ?

Ми з Блазнем обмінялися поглядами, я помітив, що він набрав повні груди повітря, збираючись гідно їй відповісти. Та тут Старлінг клацнула пальцями.

— І саме це має стати темою для пісні! — несподівано вигукнула вона, а її обличчя змінилося від радості. — Це не буде піснею про героїчну силу й могутніх воїнів. Ні. Пісня про двох, сильних лише своєю дружбою. Обидва вірні королю, і ця вірність незламна. І приспів готовий. «Зелені в мужності» і ще щось…о…

Блазень зазирнув мені в очі, тоді значуще глипнув униз, на себе самого.

— Зелена мужність? Я справді мав би їй показати, — тихо сказав він.

І, попри все, навіть попри те, як грізно глянула королева, я вибухнув сміхом.

— Ану припиніть, — вилаяла нас Кеттл таким суворим голосом, що я відразу прохолов. — Зараз не час на пісні чи жарти. Невже ви обидва надто дурні, аби не помітити, в якій небезпеці перебуваєте? На яку небезпеку наражаєте нас усіх своєю беззахисністю? — Я дивився, як стара неохоче виймає мою кору зі свого клунка і знову ставить казанок на вогонь. — Це й усе, що я можу вигадати, — виправдалася вона перед Кеттрікен.

— Що саме? — спитала та.

— Бодай одурманити Блазня ельфійською корою. Це приглушить його для них і сховає від них його думки.

— Ельфійська кора діє не так! — обурено заперечив я.

— Та невже? — розлючено повернулася до мене Кеттл. — То чого вона роками традиційно саме для цього вживалася? Якщо дати її досить юному королівському бастарду, це цілковито знищить його потенціал як скіллера. Так часто робили.

Я рішуче труснув головою.

— Та я вже кілька років її використовую, щоб відновити сили після скіллення. Так само, як Веріті. І вона ніколи…

— Ласкава Едо, змилуйся! — вигукнула Кеттл. — Прошу, скажи мені, що ти брешеш!

— Навіщо мені брехати про це? Ельфійська кора відновлює людську силу, хоча після її вживання може настати меланхолія. Я часто носив чай з ельфійської кори Веріті, у вежу Скіллу, щоб його підкріпити. — Тут мені забракло слів, щоб говорити далі. Жах на обличчі Кеттл був надто щирим. — Що? — тихо спитав я.

— Ельфійська кора добре відома серед скіллерів. Це засіб, якого слід уникати, — неголосно сказала вона. Я чув кожне слово, бо ніхто в наметі не смів навіть дихнути. — Притуплює Скілл у людині так, що вона не може скіллити сама, а інші, через викликане корою затуманення, не можуть скіллити до неї. Кажуть, що це зілля загальмовує або руйнує талант до Скіллу в молодих й утруднює його розвиток у старших скіллерів. — Глянула на мене з жалем в очах. — Колись ти мусив мати великий талант, якщо досі зберіг бодай видимість скіллення.

— Це неможливо… — пробелькотів я.

— Поміркуй, — звеліла мені стара. — Ти відчував колись, щоб твоя Скілл-сила прибувала після вживання кори?

— А що з моїм паном Веріті? — зненацька спитала Кеттрікен.

Кеттл неохоче знизала плечима. Повернулася до мене.

— Коли він почав її вживати?

Мені було складно зосередитися на її словах. Стільки речей несподівано постали в іншому світлі. Ельфійська кора завжди змушувала мою голову прояснюватися, гамувала пульсування, що наставало після тяжкого скіллення. Але я ніколи не намагався скіллити відразу ж після вживання ельфійської кори. Веріті робив так, я це знав. Але не знав, наскільки успішно. Мій непередбачуваний талант до Скіллу… це могло бути наслідком вживання ельфійської кори? Мов спалах блискавки, постало приголомшливе знання, що Чейд помилявся, даючи її Веріті й мені. Чейд помилявся. Мені ніколи й на думку не спадало, що Чейд може помилятися. Чейд був моїм учителем. Чейд читав і вивчав древні записи. Знав усю стару мудрість. Але його ніколи не навчали Скіллу. Він був бастардом, як і я. І ніколи не навчався Скіллу.

— Фітце Чівелрі! — наказ Кеттрікен змусив мене отямитися.

— Ох, наскільки мені відомо, Веріті почав вживати кору на початку війни. Коли він був єдиним скіллером, що став між нами й червоними кораблями. Думаю, він ніколи не скіллив так інтенсивно, як тоді, і ніколи досі це так його не виснажувало. Тож Чейд почав давати йому кору, щоб підкріпити його силу.

Кеттл кілька разів кліпнула.

— Без використання Скілл не розвивається, — сказала майже сама собі. — Якщо ж використовується, то наростає, починає утверджуватися, а скіллер майже інстинктивно навчається, наскільки численними можуть бути його застосування. — Я піймав себе на тому, що ледь киваю головою в такт її тихій мові. Старі очі раптом глянули вгору, зустрілися з моїми. Вона говорила відверто. — Ви обидва, здається, затримані в рості. Ельфійською корою. Веріті, як доросла людина, міг відновитися. Можливо, помітив, що його Скілл зріс за час, коли зілля було йому недоступним. Як можеш помітити й ти. Адже він самотньо здолав дорогу. — Кеттл зітхнула. — Але підозрюю, що ті, інші, не вживали кори, тож їхні таланти та навички скіллення зросли й перевищили твої. Фітце Чівелрі, ти постав перед вибором, який можеш зробити тільки сам. Блазень нічого не втрачає, вживаючи цей трунок. Він не в змозі скіллити, а кора може не дати групі знайти його знову. Але ти… Можу дати тобі кору, і вона притупить у тобі Скілл. Їм тяжче буде дістатися до тебе, а тобі тяжче буде сягати назовні. Тож ти опинишся у більшій безпеці. Та це знову нашкодить твоєму таланту. І надмір ельфійської кори може знищити його цілковито. Вибір за тобою.

Я глянув униз, на свої долоні. Тоді вгору, на Блазня. Наші очі ще раз зустрілися. Вагаючись, я потягся до нього своїм Скіллом. Не відчув нічого. Може, це просто мій непередбачуваний талант укотре мене підвів. Та мені здавалося ймовірним, що стара має рацію. Ельфійська кора, яку недавно випив Блазень, закрила його від мене, притупивши наш зв’язок.

Ведучи свою мову, Кеттл зняла казанок із вогню. Блазень мовчки простяг їй свою чашку. Вона додала туди ще пучку гіркої кори, знову наповнила посудину водою. Тоді глянула на мене, тихо чекаючи. Я оббіг поглядом обличчя, звернуті в мій бік, не знайшов там допомоги. Витяг кухлик зі стосу посуду. Бачив, як старече обличчя Кеттл темніє, а губи стискаються. Але вона нічого не сказала. Просто потяглася до торбинки з ельфійською корою, глибоко занурила пальці, аж до дна, де кора розсипалася на порошок. Я заглянув у порожній кухлик, чекаючи. Озирнувся на Кеттл.

— Ви казали, що вибух Скіллу міг їх знищити?

Вона поволі похитала головою.

— Не варто на це розраховувати.

Ні на що не варто розраховувати. Ні на що певне.

Я відклав кухлик і заповз під покривала. Раптом відчув жахливу втому. І переляк. Знав, що десь там є Вілл, що він шукає мене. Я міг сховатися за ельфійською корою. Та цього може бути недостатньо, щоб його стримати. Це могло тільки послабити мій захист, і без того ненадійний. Зненацька я зрозумів, що взагалі не засну цієї ночі.

— Переберу варту, — запропонував я і знову встав.

— Тобі не можна стояти самому, — сварливим голосом сказала Кеттл.

— Вовк стерегтиме разом із ним, — впевнено промовила Кеттрікен. — Він, як ніхто інший, допоможе Фітцові проти цієї фальшивої групи.

Я задумався, звідки вона це знає, та не посмів спитати. Натомість узяв плаща, вийшов назовні і став біля вогню. Дивився, як він гасне, і чекав, наче приречений на страту.