Мандри убивці

Розділ 32. Капелін-Біч

Віт зневажають, ним погорджують. Багато де його мають за збочення. Розповідають про віттерів, які паруються з тваринами, щоб оволодіти цією магією, чи приносять у жертву людських дітей, аби здобути дар розмовляти зі звірами та птахами. Деякі казкарі розповідають про угоди, укладені з древніми земними демонами. Насправді ж я вважаю, що Віт — найприродніша з магій, якою може оволодіти людина. Це Віт змушує пташину зграю в польоті раптом закружляти всім разом, а мальків-цьоголіток триматися разом у швидкому струмку. Віт посилає матір до дитячого ліжка, коли немовля прокидається. Я вірю, що це суть всякого безсловесного спілкування і що всі люди мають певні невеликі здібності до нього, розпізнані чи ні.

Наступного дня ми знову дісталися дороги Скіллу. Коли проминали грізну кам’яну колону, я відчув, як щось мене до неї тягне.

— За крок од мене може бути Веріті, — тихо промовив я.

Кеттл пирхнула.

— Або твоя смерть. Ти геть утратив розум? Думаєш, хоч якийсь скіллер може сам-один протистояти тренованій групі?

— Веріті зміг, — відповів я, думаючи про Трейдфорд і як він мене врятував.

Решту цього ранку стара йшла із замисленим виразом обличчя.

Я не намагався схилити її до розмови, бо ніс власний тягар. Відчував дошкульну внутрішню втрату. Майже дражливе почуття, коли знаєш, що про щось забув, але не можеш зрозуміти, що саме. Я загубив по дорозі якусь річ? Забув важливу справу, яку збирався зробити? Пізнього пополудня збагнув, що це, — і мені здалося, наче я тону. Знав, що я втратив.

Веріті.

Коли він був зі мною, я майже ніколи не усвідомлював його присутність. Думав про нього, як про сховане насіння, яке чекає, щоб проклюнутися. Ті численні випадки, коли я шукав його в собі й не міг знайти, раптом перестали щось означати. Зараз не було ні сумніву, ні роздумів, лише дедалі сильніша певність. Веріті був зі мною понад рік. А тепер він зник.

Чи це означало, що він мертвий? У цьому я певності не мав. Та величезна хвиля Скіллу, яку я відчув, могла бути ним. Або ж чимось іншим, що змусило його покинути мене, відступити всередину себе самого. Це, ймовірно, й усе. Вже диво, що його дотик Скіллу тривав так довго. Я кілька разів починав розмову про це з Кеттл чи Кеттрікен. І щоразу не міг вирішити, чи вести її далі. Що я мав розповісти? Раніше не міг сказати напевне, чи Веріті зі мною, а тепер узагалі його не відчуваю? Вечорами біля вогнища я дивився на зморшки на обличчі Кеттрікен і питав себе, який сенс ще й додавати їй гризот. Тож залишив ці клопоти собі й мовчав.

Постійні невигоди породжують монотонність. Коли такі дні переповідати, вони пробігають усі разом, зливаючись в один. Погода стояла дощова, вередлива, вітряна. Наші запаси вичерпувалися, тож зелень, зібрана нами по дорозі, та здобич, яку ми з Нічнооким могли вполювати ввечері, стали для нас важливими. Я йшов поруч із дорогою, а не по ній, проте постійно відчував бурмотіння Скіллу, як відчував би шум річки поблизу. Блазень регулярно отримував свою дозу ельфійської кори. Невдовзі почав виявляти ознаки як величезної енергійності, так і чорного гумору, викликаних цим зіллям. У випадку Блазня це означало нескінченні стрибки й акробатичні трюки, які він демонстрував, коли ми йшли дорогою Скіллу, а ще жорстокі шпички, породжені його дотепністю та язиком. Він надто часто насміхався з марності нашої виправи, на кожне оптимістичне зауваження відповідав диким сарказмом. Під кінець другого дня здавався мені нічим іншим, як погано вихованою дитиною. Не зважав на нічиї докори, навіть на слова Кеттрікен, не пам’ятав, що мовчання може бути чеснотою. Не те щоб я боявся, наче його нескінченне базікання і глузливі пісні привернуть до нас увагу Регалової групи. Я радше турбувався, що постійний шум, який він спричинював, не дасть нам почути їхнє наближення. Жодні умовляння не могли змусити його замовк­нути, не допомагав і крик, щоб він нарешті стулив пельку. Блазень настільки мене дійняв, що я вже й уві сні бачив, як душу його. Не думаю, що я був самотнім у цьому пориві.

Лише ласкавіша погода зуміла покращити нашу долю під час довгих днів мандрівки дорогою Скіллу. Дощ став слабшим, падав рідше. На листяних деревах обабіч дороги розкрилися бруньки, узгір’я довкола нас майже за одну ніч зазеленіли. Стало більше поживи для джеппів, вони подужчали, а Нічноокий знаходив силу-силенну дрібної дичини. Через укорочений сон я не міг достатньо відпочити, але відмова від полювання з вовком не розв’язала б цієї проблеми. Я боявся спати. Що гірше, Кеттл боялася дати мені спати.

Стара зі власної волі взялася контролювати мій розум. Мені це не подобалося, але я не був настільки дурним, щоб опиратися. І Кеттрікен, і Старлінг визнали вищість Кеттл у всьому, що стосувалося Скіллу. Мені заборонили йти з табору самому чи тільки у Блазневому товаристві. Коли ми з вовком полювали ввечері, з нами йшла Кеттрікен. Зі Старлінг ми ділили нічні варти, під час яких, за спонукою Кеттл, менестрелька тримала мій мозок зайнятим, навчаючи декламувати пісні та розповіді зі свого репертуару. Коли ж я ненадовго засинав, Кеттл пильнувала за мною, постійно тримаючи напоготові міцну настоянку ельфійської кори, щоб у разі потреби влити її мені в горлянку, пригасивши так мій Скілл. Уже й це достатньо дратувало, але найгірше було вдень, коли ми йшли разом. Мені було заборонено говорити про Веріті, про Регалову групу, про все, що могло б їх стосуватися. Натомість ми працювали над ігровими загадками, збирали придорожні трави для вечері, або ж я декламував їй історії Старлінг. Щоразу, запідозривши, що мої думки дещо ухилилися від неї, вона могла різко влупити мене костуром. Коли ж я намагався розпитати Кеттл про її минуле, стара зверхньо відповідала, що такі розмови можуть привести нас до тем, яких нам слід уникати.

Нема ковзкішого завдання, ніж утримуватися від думок про щось. Не раз посеред мандрівничої праці запах придорожніх квітів змушував мене згадати Моллі, а звідти зоставалася лише мить задуми до Веріті, що відкликав мене від коханої. Або ж якась принагідна Блазнева балаканина нагадувала про терплячість короля Шрюда до його жартиків, а там і про те, як помер мій король і від чиїх рук. Та найгіршим з усього було мовчання Кеттрікен. Не могла вже розмовляти зі мною про те, як непокоїться за Веріті. Я не міг глянути на неї, не відчувши, наскільки вона прагне його знайти, а тоді лаяв себе за те, що подумав про нього. Так минали для мене довгі дні нашої подорожі.

Околиця поступово змінювалася. Ми дедалі глибше спускалися в долини. Певний час наша дорога йшла паралельно з молочно-сірою рікою. У деяких місцях річка, розливаючись і відпливаючи, відкушувала в дороги шматки поруч із собою, перетворюючи її ледь не на стежину. Нарешті ми дісталися величезного мосту. Коли мигцем побачили його вперше, павутинна витонченість мостових прольотів здалася мені схожою на скелет. Я боявся, що попереду на нас чекатимуть лише розщеплені уламки балок. Натомість ми ступили на споруду, яка вигиналася над річкою дугою, зайве високою, наче просто з радості, що може таке зробити. Міст, по якому ми йшли, був чорним та блискучим, арки, що граційно здіймалися понад та попід прольотами, — пудрово-сірими. Я не міг визначити, з чого їх зроблено, — зі справжнього металу чи з дивного каменю. Вони більше скидалися на випрядену нитку, ніж на кований метал чи тесаний камінь. Елегантність і краса мосту на якийсь час втихомирили навіть Блазня.

Перейшовши міст, ми здолали кілька підйомів, а тоді розпочали новий спуск. Цього разу долина була вузькою і глибокою, схожою на круту щілину в землі, наче якийсь велетень давно колись прорубав її бойовою сокирою. Дорога трималася одного боку цієї улоговини і невблаганно вела вниз. Ми не надто могли роздивитися, куди спускаємось, бо долина здавалася заповненою хмарами й зеленню. Це мене дивувало, доки нашу дорогу не перетнув перший струмок гарячої води. Булькаючи та паруючи, випливав із джерела просто край дороги, але давно вже знехтував оздобленими різьбою кам’яними стінами та дренажним каналом, куди невідомий інженер помістив його колись, щоб стримати. Блазень влаштував справжню виставу, обмірковуючи довколишній сморід і те, чи слід приписати його зіпсованим яйцям, чи це здуло саму землю, і тепер вона випускає смердючі вітри. Та цього разу його простацькі дотепи не змусили мене всміхнутися. Здається, ці ескапади й так тривали надто довго, принаймні для мене, і вся їхня веселість розвіялася, а зосталися тільки грубість та жорстокість.

Раннього пополудня ми дісталися околиці гарячих водойм. Спокуса теплої води була надто сильною, щоб їй протистояти, тож Кеттрікен дозволила нам раніше розбити табір. Ми дуже давно були позбавлені того комфорту, який дає втомленим тілам гаряча купіль. Хоча Блазень знехтував нею через її запах. Як на мене, то вона пахла незгірше за ту воду, що надходила до купалень Джампі, але цього разу я був щасливий, що уникну його товариства. Він подався шукати води, більш придатної до пиття, жінки тим часом зайняли просторіший басейн, а я забезпечив собі відносну відособленість у меншому озерці, трохи поодаль. Певний час я мокнув у воді, а потім вирішив змити хоч трохи бруду з убрання. Мінеральний запах води був куди слабшим за той, якого одяг набрався від мого тіла. Опісля я розклав випраний одяг на траві, щоб сохнув, а сам знову пішов полежати у воді. Нічноокий сидів на березі та здивовано дивився на мене, акуратно обвивши хвоста довкола лап.

Це приємно, — сказав я йому, хоча й не було такої потреби. Знав, що він відчуває, як мені добре.

Це, мабуть, тому, що тобі бракує хутра, — вирішив він урешті-решт.

Залазь усередину, я тебе скупаю. Це допоможе тобі позбутися зимового підшерстку, — запропонував я.

Він зневажливо пирхнув.

Думаю, краще його здряпати потроху.

Що ж, ти не мусиш сидіти тут, дивитися на мене й нудьгувати. Рушай на полювання, як хочеш.

Хотів би, але верховна вовчиця попросила мене попильнувати за тобою. То й пильную.

Кеттрікен?

Так ти її називаєш.

А як вона тебе попросила?

Він кинув у мій бік здивований погляд.

Як і ти. Подивилася на мене, а я зрозумів її думку: турбувалася, що ти зостався сам.

Вона знає, що ти її чуєш? А вона тебе чує?

Час від часу майже чує. — Раптом він ліг на траву, потягся. Висунув рожевого язика. — Мабуть, коли твоя пара звелить тобі прогнати мене, я пов’яжуся з нею.

Не смішно.

Він не відповів, перевернувся на спину і почав качатися, заодно вичухуючись. Тема Моллі пролягла тепер між нами, як небезпечна щілина, куди я не смів заглядати, зате він — залюбки. Зненацька я запрагнув, щоб ми були такими, як колись, поєднаними й цілісними, і жили тільки сучасним. Я відкинувся назад, сперся головою об берег, тіло наполовину у воді, наполовину над нею. Заплющив очі і ні про що не думав.

Коли розплющив їх знову, наді мною стояв Блазень і дивився згори вниз. Він застав мене зненацька, я аж здригнувся. Так само й Нічноокий, — вовк загарчав і схопився на ноги.

— Такий собі з нього вартовий, — зауважив я Блазневі.

Він не пахне, а ходить легше, ніж падає сніг, — поскаржився Нічноокий.

— Він завжди з тобою, правда? — спитав Блазень.

— Так чи інакше, — погодився я і знову ліг у воду.

Невдовзі доведеться вийти з неї. Надвечір’я перетворювалося на вечір. Додаткова прохолода повітря робила воду ще приємнішою. За мить я глянув на Блазня. Він і досі просто стояв, дивлячись на мене.

— Щось не так? — спитав його.

Він зробив непереконливий жест, незграбно сів на берег.

— Я думав про твою дівчину-свічкарку, — сказав несподівано.

— Он як? — тихо спитав я. — Бо я з усіх сил намагаюся про неї не думати.

Він трохи поміркував.

— Якщо ти помреш, що буде з нею?

Я перекотився на живіт, сперся на лікті і глянув на Блазня. Майже сподівався, що це вступ до якогось нового блазенського жарту, але його обличчя було серйозним.

— Барріч про неї подбає, — тихо сказав я. — Доки їй потрібна буде допомога. Вона жінка з головою на плечах. — Після хвилинних роздумів я додав: — Вона вже роками дбає про себе сама, Блазню. Насправді ж я ніколи її не опікав. Був поруч із нею, але вона завжди стояла на власних ногах. — Сказавши це, я відчув одночасно і сором, і гордість. Сором, бо я мало що їй дав, окрім клопотів, і гордість, що був небайдужим такій жінці.

— Але ти принаймні хотів би, щоб я передав їй звістку, правда?

Я повільно хитнув головою.

— Вона вважає мене мертвим. Вони обоє так вважають. Якщо я помру насправді, то хай краще думає, що це трапилося в Регалових підземеллях. Коли довідається інше, я стану в її очах ще чорнішим. Як ти пояснив би їй, чому я відразу ж не пішов до неї? Ні. Як зі мною щось трапиться, я не хотів би, щоб їй розповіли цю історію.

Мене знову охопила темрява. А якщо я виживу і повернуся до неї? Здається, обміркувати це було навіть тяжче. Намагався уявити, як я стою перед нею і пояснюю, що ще раз поставив свого короля перед нею. Я міцно заплющився на саму думку про це.

— А проте, коли все це закінчиться, я хотів би ще раз її побачити, — зауважив Блазень.

Я розплющив очі.

— Ти? Я навіть не знаю, чи ви колись розмовляли одне з одним.

Здавалося, його це дещо спантеличило.

— Себто я з огляду на тебе. Щоб упевнитися, чи їй нічого не бракує.

Я відчув дивне зворушення.

— Не знаю, що й сказати, — промовив я.

— То й не кажи нічого. Просто скажи мені, де я можу її знайти, — порадив він, усміхнувшись.

— Я й сам достеменно цього не знаю, — зізнався я. — Чейд знає. Якщо… якщо я не переживу того, що ми мусимо зробити, спитай у нього. — Мені здалося, що розмова про власну смерть — недобра прикмета, тож додав: — Звичайно, ми обидва знаємо, що виживемо. Це ж провіщено, так?

Блазень дивно на мене глянув.

— Ким провіщено?

Серце мені завмерло.

— Якимсь Білим Пророком чи ще кимось. Так я принаймні сподівався, — пробурмотів я. Мені спало на думку, що я ніколи не питав Блазня, чи провіщено, що я виживу. Не всі виживають, вигравши битву. Я зібрався з відвагою. — Чи провіщено, що Каталізатор житиме?

Він, здавалося, напружено думав. Несподівано зауважив:

— Чейд веде небезпечне життя. Немає певності, що він виживе. І в такому разі ти мусиш якось здогадуватися, де дівчина. Не скажеш мені?

Те, що він не відповів на моє запитання, зненацька здалося мені достатньою відповіддю. Каталізатор не виживе. Мене наче облила хвиля холодної солоної води. Я відчував, що впав у це холодне знання, тону в ньому. Ніколи не візьму на руки своєї донечки, не відчую знову тепла Моллі. Це завдало мені майже фізичного болю. У голові запаморочилося.

— Фітце Чівелрі? — тиснув на мене Блазень.

Тут він підняв руку, несподівано міцно затулив собі нею рота, наче втратив дар мови. Другою рукою різко вхопив себе за зап’ястя. Здавався хворим, ніби його ось-ось знудить.

— Усе гаразд, — насилу промовив я. — Може, й краще мені знати, що має трапитися. — Я зітхнув, напружив мозок. — Я чув, як вони розмовляли про селище. Барріч ходить туди, аби щось купити. Це мусить бути недалеко. Можеш почати звідти.

Блазень ледь кивнув, додаючи мені відваги. У його очах стояли сльози.

— Капелін-Біч, — тихо зронив я.

Він іще мить просидів, втупившись у мене. Тоді зненацька звалився на бік.

— Блазню?

Жодної відповіді. Я встав і глянув на нього, а з мене стікала вода. Він лежав на боці і, здавалося, спав.

— Блазню! — роздратовано покликав я.

Коли відповіді й далі не було, я вибрався на берег і піді­йшов до нього. Він лежав на трав’янистому лужку і вдавав, що рівно та глибоко дихає уві сні.

— Блазню? — мовив я знову, майже очікуючи, що він схопиться, стрибне мені назустріч.

Натомість Блазень зробив неясний рух, наче я перебив йому сон. Мене невимовно роздратувало, що він міг так різко перейти від серйозної розмови до чергової буфонади. Та це було типово для його поведінки останніми днями. Зненацька тепла вода втратила спроможність приносити спокій чи відпочинок. Далі стікаючи водою, я почав збирати вбрання. На Блазня не хотів і дивитися. Обтрусився, трохи обтерся. Вдягнувся, хоч одяг був іще злегка вологим. Блазень спав собі й далі. Я відвернувся від нього й рушив до табору. Нічноокий ішов мені по п’ятах.

Це така гра? — спитав він на ходу.

Думаю, щось таке, — коротко відповів я. — Не з тих, які мені подобаються.

Жінки вже повернулися до табору. Кеттрікен міркувала над картою, Кеттл ділила між джеппами невеликі рештки зерна. Старлінг сиділа біля вогнища, розчісуючи гребенем волосся, та, коли я наблизився, підвела погляд.

— Блазень знайшов чисту воду? — спитала мене.

Я знизав плечима.

— Коли я востаннє його бачив, то ні. Якщо й знайшов, то не мав її при собі.

— Хай там як, у нас достатньо води в бурдюках. Я просто волію свіжу до чаю.

— Я теж.

Я сів біля кухонного вогнища і дивився на неї. Вона, здавалося, геть не думала про свої пальці, а вони тим часом танцювали їй над волоссям, сплітаючи вогкі блискучі пасма у гладенькі коси. Згорнула їх при голові та надійно пришпилила.

— Ненавиджу, коли вогке волосся тріпається довкола обличчя, — прокоментувала вона, а я зрозумів, що витріщався на неї.

Присоромлено відвів погляд.

— О, він досі червоніє, — засміялася Старлінг. Тоді промовисто додала: — Бажаєш позичити в мене гребінь?

Я торкнувся свого розкуйовдженого волосся. Пробурмотів:

— Гадаю, що слід.

— Чистісінька правда, — погодилася менестрелька, але гребеня мені не дала. Натомість підійшла до мене ззаду, опустилася на коліна.

— Як це ти вхитрився? — вголос міркувала вона, пробираючись мені крізь волосся гребенем.

— Та воно саме, — промимрив я.

Її ніжні дотики до шкіри голови й делікатне розчісування волосся були напрочуд приємними.

— Воно дуже тонке, ось у чому річ. Я ніколи не зустрічала чоловіка-бакійця з таким тонким волоссям.

Серце мені ледь не вискочило з грудей. Бакійський пляж у вітряний день, Моллі на червоній вереті поруч зі мною, її блузка не до кінця зашнурована. Вона сказала мені тоді, наче я — найкраще, що вийшло зі стаєнь після Барріча. «Думаю, це все твоє волосся. Воно м’якше, ніж у більшості тутешніх чоловіків». Одна коротка інтерлюдія, повна залицянь, компліментів, невимушеної розмови та її солодких дотиків просто неба. Я ледь не всміхнувся. Та не міг згадати того дня, не згадавши заодно, що він, як багато наших спільних годин, закінчився суперечкою і сльозами. Моє горло стиснулося, я хитнув головою, намагаючись позбутися спогадів.

— Сиди тихо, — налаяла мене Старлінг, сильніше тягнучи між волоссям. — Майже все вже пригладжено. Приготуйся, це останній вузлик.

Вона затиснула пальцями пучок волосся над вузликом і розплутала його швидким рухом, якого я майже не відчув.

— Дай мені ремінець, — сказала, забрала його в мене і зв’я­зала мені волосся на потилиці.

Тут повернулася Кеттл, нагодувавши джеппів.

— М’ясо є? — значуще спитала вона.

Я зітхнув.

— Ще ні. Скоро буде, — пообіцяв їй.

Втомлено звівся на ноги.

— Пильнуй за ним, вовче, — наказала Кеттл Нічноокому.

Він злегка махнув хвостом і вивів мене з табору.

Коли ми повернулися до табору, вже потемніло. Були дуже задоволені собою, бо принесли не кролика, а копитного звіра, радше схожого на козлика, але з шовковистою шерстю. Я випатрав тушку просто там, де ми його вполювали, щоб Нічноокий з’їв нутрощі і щоб легше було нести. Перекинув тушку через плече, але невдовзі пошкодував, що зробив це. Кусючі паразити, які досі трималися козлика, тільки втішилися з можливості перебратися мені на шию. Доведеться скупатися ще раз.

Я посміхнувся Кеттл, коли вона підійшла до мене. Скинув козлика з плеча, щоб стара могла його оглянути. Та, замість подяки, вона лише зажадала:

— Маєш іще ельфійську кору?

— Я віддав вам усе, що в мене було, — відповів я. — Навіщо? Вже закінчилася? Зважаючи, як через неї поводиться Блазень, я цій новині лише зрадію.

Стара дивно на мене глянула.

— Ви посварилися? — суворо спитала мене. — Ти його вдарив?

— Що? Звичайно, ні!

— Ми знайшли його біля озерця, де ти купався, — тихо сказала вона. — Кидався уві сні, наче пес, якому сниться щось страшне. Я його розбудила, та, навіть прокинувшись, він якийсь запаморочений. Ми привели його сюди, але він прагнув лише залізти під покривала. Відтоді спить мертвим сном.

Ми дійшли до кухонного вогнища, я кинув козлика поруч із ним та побіг до намету. Нічноокий пропхався туди першим.

— Він отямився, але ненадовго, — вела далі Кеттл. — Тоді знову заснув. Поводиться як людина, що видужує від затяжної хвороби чи відновлює сили після виснаження. Боюся за нього.

Я майже не чув її. У наметі опустився навколішки поруч із Блазнем. Він лежав на боці, згорнувшись клубочком. Кеттрікен стояла біля нього на колінах, на її обличчі малювалася тривога. Він здавався просто чоловіком уві сні. Полегшення змагалося в мені з роздратуванням.

— Я дала йому майже всю кору, — тягла своє Кеттл. — Якщо дам усю до решти, нічого не залишиться на випадок, коли група спробує на нього напасти.

— А немає іншого зілля… — почала було Кеттрікен, але я перебив її.

— Чому б нам просто не дати йому поспати? Може, його давніша хвороба тільки тепер закінчується? А може, це наслідок самої кори. Хай який сильний трунок, тіло можна ошукати лише на певний час, а тоді воно вимагатиме свого.

— Це правда, — неохоче погодилася Кеттл. — Та це геть не схоже на нього.

— Він став геть несхожий на себе на третій день вживання кори, — зауважив я. — Його язик зробився надто гризьким, дотепи надто їдкими. Якби мене спитали, я сказав би, що тепер волію його, коли спить, аніж коли прокидається.

— Добре. Може, у твоїх словах щось є. Тож нехай спить, — промовила стара.

Глибоко вдихнула, наче хотіла ще щось сказати, але не зробила цього. Я вийшов із намету, щоб приладити козлика. Старлінг пішла за мною слідом.

Якийсь час вона сиділа мовчки, дивлячись, як я білую тварину. Це була не така й велика тварина.

— Допоможи мені розвести багаття, а тоді спечемо його цілком. Печене м’ясо краще зберігається за такої погоди.

Цілком?

Крім щедрої порції для тебе. — Я обвів ножем довкола колінного суглоба, вивільнив гомілку, вирізав решту хрящів.

Хочу чогось більшого, ніж кості, — нагадав мені Нічноокий.

Довірся мені, — запевнив я його.

Коли закінчив білувати, вовкові дісталися голова, шкура, всі чотири гомілки й задня чверть — усе для його виключного вжитку. Складно було насадити м’ясо на рожен, та я впорався. Це була молода тварина, і, хоч мала небагато жиру, я сподівався, що м’ясо вийде ніжним. Найтяжче було дочекатися, коли воно спечеться. Полум’я лизало його своїми язичками, обпікаючи, а пікантний запах печені лоскотав мені ніздрі.

— Ти так сердишся на Блазня? — тихо спитала мене Старлінг.

— Що? — озирнувся я на неї через плече.

— За час, коли ми подорожували разом, я придивилася, які між вами стосунки. Ближчі за братерські. Могла б сподіватися, що ти сидітимеш біля нього і непокоїтимешся. Як тоді, коли він нездужав. А ти поводишся так, наче з ним нічого не трапилося.

Менестрелі, мабуть, бачать усе аж надто виразно. Я відкинув волосся з обличчя і подумав: «Сьогодні він прийшов до мене, ми розмовляли. Про те, що він зробив би для Моллі, якби я не дожив до зустрічі з нею». Глянув на Старлінг, хитнув головою. Несподівано для мене самого моє горло стиснулося.

— Він не сподівається, що я виживу. А коли пророк таке каже, тяжко повірити у щось інше.

Збентежений вираз її обличчя не додавав розради. Супе­речив її словам, коли вона нарешті заговорила. Робив ці слова неправдою.

— Пророки не завжди мають рацію. Він сказав напевно, що бачив твою смерть?

— Коли я спитав його, він промовчав, — відповів я.

— Йому не слід було навіть починати розмову на цю тему! — зненацька сердито вигукнула Старлінг. — Чи ж у тебе вистачить відваги на все, що ти мусиш зробити, якщо вважаєш, наче це принесе тобі смерть?

Я мовчки стенув плечима. Під час полювання взагалі не хотів думати про це. Почуття, замість розвіятися, тільки наростали. Раптом мене з головою накрив жаль. А ще злість. Я лютував на Блазня за те, що він сказав мені. Змусив себе обміркувати це.

— Навряд чи це його власне пророкування. І не можу засуджувати його намірів. А все-таки тяжко протистояти власній смерті. Не тій, що трапиться колись, а що, ймовірно, настане раніше, ніж це літо втратить свою зелень.

Я підвів голову, оглянув довколишню смарагдово-зелену дику луку. Дивно, наскільки інакшого вигляду набувають речі, коли ти знаєш, що вони для тебе останні. Кожен листок на кожній стеблині вирізнявся безліччю відтінків зеленої барви. Птахи співали, обмінюючись покликами, або пролітали у зблиску своїх кольорів. Запахи припеченого м’яса, самої землі чи навіть звуки, з якими Нічноокий трощив кості, стали зненацька неповторними та дорогоцінними. Скільки таких днів я змарнував: просто йшов собі наосліп, думаючи лише про кухоль елю, який вип’ю, діставшись міста, або ж котрого коня слід сьогодні підкувати? Колись давно, в Оленячому замку, Блазень порадив мені проживати кожен день як значущий, так, наче доля всього світу залежить од моїх учинків. Тепер я раптом зрозумів, що він намагався мені сказати. Тепер, коли мені зосталося небагато днів. Лічені дні.

Старлінг поклала руки мені на плечі. Схилилася, торкнулася своєю щокою моєї.

— Фітце, мені так шкода, — прошепотіла.

Я ледве чув її слова, чув у них лише віру в мою смерть. Дивився на м’ясо, що пеклося над вогнищем. Ще недавно це був живий козлик.

Смерть завжди на краю теперішнього. — Лагідна думка Нічноокого. — Смерть винюхує наш слід і не сумнівається, що вполює. Це не те, про що варто довго міркувати, це те, що ми всі знаємо, нашими нутрощами й кістьми. Всі, крім людей.

І тут, несподівано для себе самого, я усвідомив те, що Блазень намагався пояснити мені про час. Зненацька я запрагнув повернутися, наново прожити кожен окремий день. Час. Я був у ньому ув’язнений, прикутий до крихітного шматочка сучасного, що був єдиною миттю, на яку я міг вплинути. Всі скоро та завтра, які я міг планувати, були примарами, їх будь-коли можна відібрати. Наміри на майбутнє — це ніщо. Тепер — це й усе, що в мене є. Я різко підвівся.

— Я зрозумів, — сказав уголос. — Він мусив мені сказати, підштовхнути мене. Я мушу перестати поводитися так, наче настане завтра, коли я зможу все виправити. Все слід робити тепер, одразу, не міркуючи про завтрашнє. Не вірячи у завтрашнє. Не боячись завтрашнього.

— Фітце? — Старлінг трохи від мене відсунулася. — Скидається на те, що ти збираєшся зробити щось блазенське. — В її темних очах малювався неспокій.

— Блазенське, — повторив я сам собі. — Блазенське як Блазень. Так. Прошу, можеш припильнувати м’ясо? — сумирно спитав я Старлінг.

Не чекав відповіді. Скочив на ноги, а вона підмінила мене при вогнищі. Ввійшов до намету. Кеттл сиділа біля Блазня, просто дивлячись, як він спить. Кеттрікен лагодила розпоротий у шві чобіт.

— Я мушу з ним порозмовляти, — просто сказав я. — Наодинці, якщо ви не проти.

Проігнорував їхні здивовані погляди. Шкодував уже, що переповів Старлінг слова, промовлені мені Блазнем. Вона, без сумніву, розповість усе іншим, а я тим часом не хотів би з ними ділитися. Мусив сказати Блазневі щось важливе і прагнув зробити це негайно. Не хотів простежити, як вони виходять із намету. Натомість сів поруч із Блазнем. Легенько торкнувся його обличчя, відчув холод його щоки.

— Блазню, — тихо озвався я. — Мушу з тобою порозмовляти. Я зрозумів. Думаю, нарешті я зрозумів те, що ти постійно намагався мені пояснити.

Знадобилося ще кілька зусиль, щоб він остаточно прокинувся. Я вже почав поділяти стурбованість Кеттл. Це не був звичайний людський сон наприкінці дня. Та нарешті він розплющив очі, глянув на мене крізь темряву.

— Фітце? Вже ранок? — спитав.

— Вечір. Печеться свіже м’ясо, скоро буде готове. Думаю, добра страва допоможе тобі оговтатися. — Я завагався, тоді згадав своє щойно ухвалене рішення. Тепер. — Раніше я на тебе сердився за те, що ти мені сказав. Та, здається, тепер я зрозумів, навіщо. Ти мав рацію, я ховався у майбутньому і гайнував дні. — Я глибоко вдихнув. — Хочу віддати тобі сережку Барріча. Щоб ти її зберіг. Пі… пізніше віднеси її йому. Скажи, що я не помер перед якоюсь вівчарською хижкою, а дотримав клятви, яку дав моєму королю. Це матиме для нього певне значення, може, бодай трохи заплатить за все, що він для мене зробив. І навчив мене бути мужчиною. Не хочу, щоб це залишилося непромовленим.

Я розстебнув замочок сережки, витяг її з вуха. Втиснув у розслаблену Блазневу долоню. Він лежав на боці, мовчки слухаючи. Його обличчя було дуже серйозним. Я хитнув головою.

— Не маю що переслати Моллі та нашій дитині. Вона матиме шпильку, яку колись давно дав мені Шрюд, але мало що, крім цього. — Я намагався говорити спокійно, та ці слова були настільки важливими, що застрягали мені в горлі. — Може, найрозумніше не відкривати Моллі, що я не помер у Регалових підземеллях. Якщо це можна влаштувати. Барріч зрозуміє причину таємниці. Вона вже оплакала мене як мертвого, не треба змушувати її робити це знову. Я тішуся, що ти її відшукаєш. Зроби іграшки для Неттл. — Всупереч моїй волі, сльози обпекли мені очі.

Блазень сів, його обличчя було дуже стурбованим. Легко взяв мене за плече.

— Якщо ти хочеш, щоб я знайшов Моллі, то знаєш, що я це зроблю. Якщо до цього дійде. Але навіщо нам думати про це тепер? Чого ти боїшся?

— Своєї смерті, — зізнався я. — Та страх її не відверне. Тож роблю, що можу, аби приготуватися. Як мав би зробити вже давно. — Я прямо зазирнув у його імлисті очі. — Пообіцяй мені.

Він глянув на сережку у своїй долоні.

— Обіцяю. Хоча й не знаю, чого ти вважаєш мої шанси вижити кращими за власні. Також не знаю, як я їх знайду, але зроблю це.

Я почув велику полегшу.

— Я вже тобі казав. Знаю, що їхній будиночок десь поблизу селища, званого Капелін-Біч. Правда, в Баку не одне селище так зветься. Та, якщо ти кажеш мені, що знайдеш її, я вірю, що так і буде.

— Капелін-Біч? — Блазневі очі помандрували кудись далеко. — Думаю, я згадав. Я вважав, що мені це наснилося. — Він хитнув головою, легенько всміхнувся. — Тож тепер я втаємничений в один із найсуворіше стережених бакійських секретів. Чейд казав мені, що навіть він не знає достеменно, де Барріч сховав Моллі. Знає тільки місце, де можна зоставити Баррічу звістку, щоб той до нього прийшов. «Чим менше людей знає таємницю, тим менше тих, хто може її видати», — казав він. А все-таки мені здається, що я чув уже цю назву раніше. Капелін-Біч. Можливо, уві сні.

Моє серце застигло.

— Що ти маєш на увазі? У тебе було видіння про Капелін-Біч?

Блазень хитнув головою.

— Не видіння, ні. Сонний кошмар, зубастіший, ніж зазвичай. Коли Кеттл знайшла мене й розбудила, я почувався так, наче взагалі не спав, а біг цілі години, рятуючи своє життя. — Він знову повільно хитнув головою, протер очі, позіхнув. — Навіть не пам’ятаю, що я ліг спати просто неба, на траві. Але якщо саме там мене знайшли…

— Я мав би здогадатися, що з тобою щось негаразд, — перепросив я. — Ти був біля гарячого джерела, розмовляв зі мною про Моллі та… інші речі. А тоді раптом ліг і заснув. Я гадав, що ти з мене глузуєш, — присоромлено звірився я.

Блазень широко позіхнув.

— Навіть не пам’ятаю, щоб я тебе шукав, — зізнався він. — Раптом принюхався. — Ти щось казав про печеню?

Я кивнув.

— Ми з вовком уполювали козлика. Молодий, м’ясо мусить бути ніжним.

— Я так зголоднів, що можу з’їсти старі чоботи, — заявив він.

Відкинув покривала і вийшов із намету. Я пішов за ним.

Ця вечеря була найкращим з усього, що з нами трапилося цими днями. Блазень здавався втомленим і замисленим, але облишив свій ущипливий гумор. М’ясо, хоч не таке ніжне, як жирна ягнятина, виявилося смачнішим за все, що ми їли останніми тижнями. Під кінець трапези я був так само сон­ний і так само насичений, як Нічноокий. Він згорнувся клубком перед наметом, біля Кеттрікен, з якою поділяв нічну варту. Я тим часом шукав свої покривала в наметі.

Могло б здаватися, що Блазень, проспавши половину дня, вночі не засне. Але він улігся першим, коли я не встиг ще й роззутися. Кеттл розклала свою гральну полотнину і загадала мені задачу, яку я мав розв’язати. Я ліг на спочинок, а стара пильнувала за моїм сном.

Та тієї ночі я не надто відпочив. Ледь задрімав, як Блазень почав тремтіти і зойкати уві сні. Навіть Нічноокий ввіпхнув голову до намету, аби глянути, що діється. Кеттл довелося кілька разів будити Блазня, але, заснувши наново, він знову провалився у свої галасливі сни. Цього разу я зібрався було добре його поторсати. Але, коли торкнувся його плеча, мене пройняло усвідомлення: я на мить поділив його нічний жах.

— Блазню, прокинься! — гукнув я йому, а він сів, наче у відповідь на цей наказ.

— Пусти, пусти! — розпачливо скрикнув він.

Тоді, озирнувшись довкола і впевнившись, що ніхто його не тримає, знову ліг на свою постіль. Зустрівся зі мною поглядом.

— Що тобі снилося? — спитав я його.

Він подумав, хитнув головою.

— Той сон уже розвіявся. — Тремтливо вдихнув. — Та боюся, що він чекає мене, тільки-но я заплющу очі. Мабуть, гляну, чи не потрібне Кеттрікен якесь товариство. Краще не спати, ніж постати перед лицем… того, що мені снилося.

Я дивився, як Блазень виходить із намету. Тоді знову ліг під покривала. Заплющив очі. Знайшов його — тонкий, як блискуча срібна нитка. Скілл-зв’язок між нами.

Ах. То це воно? — зчудувався вовк.

Ти теж це відчуваєш?

Час від часу. Схоже на те, що в тебе було з Веріті.

Тільки слабше.

Слабше? Я так не думаю, — міркував Нічноокий. — Не слабше, брате. Але інше. Більше скидається на Віт-зв’язок, ніж на поєднання Скіллом.

Коли Блазень вийшов із намету, вовк на нього глянув. За якийсь час Блазень насупився і глянув униз, на вовка.

Бачиш, — прокоментував Нічноокий. — Він мене відчуває. Неясно, але відчуває. Здоров, Блазню! Мені сверблять вуха.

Блазень перед наметом раптом потягся вниз і почухав вовкові вуха.