Мандри убивці

Розділ 16. Криївка

У багатьох старих легендах та оповідях наголошується, що віттер переймає багато рис пов’язаної з ним тварини. Деякі особливо моторошні оповіді кажуть, що врешті-решт віттер набуває спромоги прибирати подобу цієї тварини. Ті, хто добре знає цю магію, запевняли мене, що це неможливо. Правда така, що віттер може, не помічаючи цього, наслідувати певні фізичні звички пов’язаної з ним тварини, але у пов’язаного з орлом не виростуть крила, а пов’язаний із конем не почне іржати. З часом віттер дедалі краще розуміє пов’язану тварину, а що довше пов’язані між собою людина й тварина, то більш схожими стають їхні звички. Пов’язана тварина з такою ж імовірністю перейме людські звички та риси, як людина — риси своєї тварини. Але це відбувається лише внаслідок довготривалих інтенсивних контактів.

Нік поділяв гадку Барріча про те, коли починається ранок. Мене розбудили звуки, з якими його люди виводили коней. Крізь відчинені двері задував холодний вітер. Довкола мене в темряві заворушилися інші люди. Якась дитина плакала, що її так рано розбудили. Мати заспокоювала маля. «Моллі… — з раптовою тугою подумав я. — Десь утихомирює мою дитину».

Що таке?

Моя пара привела щенятко. Далеко звідси.

Раптова турбота.

А хто ж полюватиме, щоб їх нагодувати? Нам не слід до неї повернутися?

Серце зграї дбає про неї.

Звичайно. Я мав би знати. Він розуміє значення зграї, хай як би не відмагався. Тоді все гаразд.

Встаючи та упаковуючи покривала, я шкодував, що не можу прийняти цього так оптимістично, як Нічноокий. Знав, що Барріч дбатиме про них. Такою була його природа. Згадав усі роки, коли ріс під його опікою. Тоді я часто його ненавидів, але тепер не міг вигадати нікого іншого, кому волів би довірити турботу про Моллі та наше маля. Крім себе самого. Я прагнув дбати про них, навіть колихати крикливу дитину посеред ночі. Хоча зараз мені дуже хотілося, щоб та прочанка знайшла спосіб зацитькати дитину. Я розплачувався страшенним головним болем за Скілл-шпигування минулої ночі.

Здається, що таким способом була їжа, бо, отримавши скибку хліба і трохи стільникового меду, дівчинка заспокоїлася. Ми всі снідали поквапом, не було нічого гарячого, крім чаю. Я помітив, що рухи Кеттл дуже скуті, та пожалів її. Приніс їй кухлик гарячого чаю, щоб вона потримала його в руках і зігріла покручені пальці, доки я згортав її покривала. Я ніколи ще не бачив рук, так спотворених ревматизмом. Вони скидалися на пташині пазурі.

— Мій давній друг казав мені, що часом опік кропиви заспокоював його руки, коли вони боліли, — порадив я їй, зв’язуючи її клунок.

— От знайдеш мені кропиву під снігом — і я її спробую, хлопче, — роздратовано відповіла Кеттл.

Та вже за кілька хвилин запропонувала мені сушене яблуко зі свого невеличкого запасу. Я прийняв його з вдячністю. Доки вона допивала чай, я повантажив наші речі на візок і запряг кобилу. Озирнувся довкола, але не побачив жодного сліду Нічноокого.

Я полюю, — прийшла відповідь.

Хотів би я бути з тобою. Удачі.

Хіба ми не повинні говорити якнайменше, щоб Регал нас не почув?

Я не відповів. Чистий холодний ранок ледь не вражав яскравістю порівняно зі вчорашнім снігопадом. Було холодніше, ніж учора, вітер з-над ріки, здається, пробирався мені під одяг, знаходячи отвори в рукавах та комірах і втикаючи туди студені пальці. Я допоміг Кеттл сісти у візок, а тоді закутав стару в одне з її покривал, на додачу до всіх хусток та шалей.

— Мати добре тебе вишколила, Томе, — зі щирою сердечністю промовила вона.

Я не відповів на це зауваження, тільки трохи зморщився. Старлінг і Нік стояли, розмовляючи, доки всі не були готовими до виходу. Тоді вона сіла на свого гірського коника і зайняла місце поруч із Ніком на чолі нашої валки. Я сказав собі, що, ймовірно, про Ніка Голдфаста вийде краща балада, ніж про Фітца Чівелрі. Якби йому вдалося переконати її повернутися разом від гірського кордону, моє життя тільки спростилося б.

Я зайнявся своєю роботою. Та вона була нескладною, пильнуй лише, щоб кобила не відстала надміру від прочанського фургона. Я мав досить часу, аби оглянути край, яким ми проїжджали. Повернулися на мало вживану дорогу, якою їхали вчора, і далі просувалися вгору вздовж ріки. Над самою рікою зрідка росли дерева, та вже недалеко від берега, де місцевість ставала хвилястою рівниною, на зміну деревам приходили чагарник і щіть. Узвози та промоїни перерізали нашу дорогу, тягнучись до річки. Здається, колись тут було вдосталь води, може, навесні. Але тепер земля була сухою, як не брати до уваги кристалічного невтоптаного снігу, що замів її, наче пісок, і ріки у своєму річищі.

— Вчора ти через менестрельку посміхався сам собі. Через кого ж ти сьогодні супишся? — тихо поцікавилася Кеттл.

— Я подумав, що сором бачити, до чого дійшла ця багата земля.

— Он як? — сухо спитала вона.

— Розкажіть мені про свого віщуна, — сказав я, і то більше для того, щоб змінити тему.

— Він не мій, — з ноткою суворості відповіла вона. Тоді поступилася. — Те, що я роблю, ймовірно, дурниця. А того, кого шукаю, можливо, нема взагалі. Та що краще я можу робити у своєму віці, окрім як ганятися за химерою?

Я мовчав. Починав здогадуватися, що саме на безмовне запитання стара відповість найкраще.

— Знаєш, що у цьому візку, Томе? Книжки. Сувої та записи. Нагромаджені впродовж років. Я збирала їх у багатьох землях, навчилася читати багатьма мовами й абетками. У багатьох місцях я знову й знову знаходила згадки про Білих Пророків. Вони з’являються на перехрестях історії та формують її. Дехто каже, що вони приходять, аби звернути історію в належне русло. Томе, є люди, що вірять у коловорот часу. Вся історія — це велике колесо, і воно невблаганно обертається. Як приходять і минають пори року, як місяць нескінченно повторює свій цикл, — так само діється з часом. Ведуться ті самі війни, настають ті самі катастрофи, такі самі люди, злі чи добрі, здобувають владу. Людство ув’язнене в цьому колесі, приречене вічно повторювати вже зроблені нами помилки. Хіба що хтось прийде, щоб це змінити. Далеко на півдні є країна, в якій вірять, що в кожному поколінні десь на світі з’являється Білий Пророк. Він або вона приходить, і якщо люди слухають їхню науку, то часовий цикл повертає на кращий шлях. Якщо ж на пророка не зважають, то це спихає весь час на темнішу путь.

Вона замовкла, ніби чекаючи, коли я щось відповім.

— Ніколи не чув про таку науку, — зізнався я.

— А я й не чекала цього від тебе. Місце, де я вперше вивчала ці речі, дуже далеко звідси. Там запевняли, що коли такі пророки раз у раз зазнають невдачі, то вся світова історія стає дедалі гіршою, аж доки весь часовий цикл, сотні тисяч літ, не перетворюється на історію лиха і зла.

— А якщо пророка почують?

— Щоразу, коли одному вдається, завдання наступного легшає. А коли промине весь цикл, в якому всі пророки здобудуть успіх, то врешті зупиниться сам час.

— Тож вони працюють для того, щоб настав кінець світу?

— Не кінець світу, Томе. Кінець часу. Щоб звільнити людство з-під влади часу. Бо час — це великий поневолювач нас усіх. Час нас зістарює, час нас обмежує. Подумай, скільки разів ти хотів мати більше часу для чогось чи хотів повернутися в якийсь день і зробити щось інакше. Коли людство звільниться від часу, можна буде запобігти давньому злу, перш ніж його буде вчинено. — Кеттл зітхнула. — Вірю, що настав час приходу такого пророка. А прочитане мною підвело мене до переконання, що Білий Пророк цього покоління постане в Горах.

— Але ж ви самі у своїй мандрівці. Чи ніхто інший з вами не погоджується?

— Багато інших. Та мало, дуже мало хто шукає Білого Пророка. Це народ, якому послано пророка, мусить до нього дослухатися. Іншим не слід втручатися, аби не повернути неналежно весь час назавжди.

Слова, сказані нею про час, змусили мене надовго замислитися. Вони, здається, зв’язалися вузлом у моїх думках. Я дивився поперед себе, над вухами кобили, і міркував. Повернути час і щиро все розповісти Моллі. Поїхати в подорож з писарем Федвреном, замість того щоб стати учнем убивці. Стара дала мені багато матеріалу для роздумів.

Наша розмова на якийсь час завмерла.

Нічноокий з’явився невдовзі після полудня. Клусом вибіг з-поміж дерев і пристав біля нашого візка. Кобила кинула на нього кілька нервових поглядів, намагаючись розгадати контраст вовчого запаху та собачої поведінки. Я потягся до неї та заспокоїв її. Він якийсь час біг поруч із візком, з мого боку, перш ніж Кеттл його помітила. Схилилася вперед, щоб зиркнути повз мене, тоді знову сіла рівно.

— Поруч із нашим візком біжить вовк, — зауважила вона.

— Це мій пес. Хоча в ньому є трохи вовчої крові, — вдавано байдуже сказав я.

Кеттл знову схилилася вперед, ще раз глянула на нього. Зиркнула вгору, на моє спокійне обличчя. Сіла рівніше.

— Тож тепер у Баку овечі отари стережуть вовки. — Вона кивнула головою і більше про Нічноокого не говорила.

Решту дня ми розмірено рухалися вперед. Не бачили жодних інших людей, лише одну маленьку хатку віддалік, над якою здіймалася цівка диму. Холод і вітер наче й не посилювалися, але витримувати їх увесь день було дедалі важче. Обличчя прочан у фургоні перед нами зблідли, носи почервоніли, а в однієї жінки губи стали майже синіми. Вони збилися докупи, як оселедці в маринаді, але ця близькість, здається, не захищала їх від холоду.

Я ворушив пальцями ніг у чоботах, аби не дати їм відмерзнути, перекидав віжки з однієї руки до іншої, по черзі гріючи долоні під пахвами. Плече боліло, і біль збігав рукою вниз, пульсуючи аж у пальцях. Губи пересохли, та я не смів їх зволожити, щоб не потріскалися. Мало є речей настільки неприємних, як постійний холод. Щодо Кеттл, то я не сумнівався, що для неї це справжня мука. Вона не нарікала, але з бігом дня неначе дедалі меншала під своїм покривалом, аж доки не згорнулася клубочком. Мовчання здавалося ще одним доказом її страждань.

Ще не настали сутінки, коли Нік повернув нашу валку з дороги на довгу стежку, настільки засипану снігом, що її ледь можна було розгледіти. Єдина ознака, за якою я міг розпізнати цю стежку, — менша кількість трави, що проступала над снігом, але, здається, Нік добре її знав. Контра­бандисти на конях проторили дорогу фургонам, проте невеликій кобилі Кеттл однаково було тяжко. Озирнувшись назад, я помітив, як вітер, немов рукою, розгладжує наші сліди, так що зоставалися лише хвильки на сніжній рівнині.

Місцевість, яку ми перетинали, здавалася одноманітною, але була ледь горбистою. Нарешті ми доїхали до кінця довгого підйому та побачили внизу будівлі, непомітні з дороги. Вечоріло. В одному вікні горіло самотнє світло. Доки ми під’їжджали, запалали інші вогні, а Нічноокий піймав у вітрі слід диму. Нас чекали.

Будівлі були досить новими. Скидалося на те, що їх зведено недавно. Ми наблизилися до великої стодоли. Загнали туди фургони та все інше, хоч коней і довелося вести вниз, бо стодолу збудовано так, що вона наполовину була під землею. Саме тому її не можна було побачити з дороги. Не сумніваюся, що так воно й задумувалося. Людина, яка б не знала про це місце, нізащо його не помітила б. Довкола стодоли та інших будівель насипано землю з розкопу. За товстими стінами, за щільно зачиненими дверима не чути було навіть вітру. У своєму стійлі заворушилася молочна корова: почула, як ми розпрягаємо коней і заводимо їх до переділок. Там були солома, сіно й жолоб зі свіжою водою.

Прочани висідали з фургона, я допомагав Кеттл спуститися вниз, коли двері знову відчинилися. Гнучка молода жінка з гривою рудого волосся ввірвалася досередини. Стала перед Ніком — руки в боки, стиснуті кулаки.

— Хто ці люди і навіщо ти їх сюди привів? Що доброго у криївці, про яку знає пів околиці?

Нік передав коня комусь зі своїх людей, обернувся до рудоволосої. Не кажучи й слова, обійняв її за плечі та поцілував. Але за мить вона його відштовхнула.

— Що ти собі…

— Вони добре заплатили. Мають власні харчі, можуть тут переночувати. Завтра рушать у Гори. Там, на верховинах, усім байдуже, хто ми і що робимо. Немає жодної небезпеки, Тел, ти надто переймаєшся.

— Мушу перейматися за двох, бо ти й не знаєш, що це таке. Я наготувала їжу, але на такий гурт її замало. Чого ти не послав птаха, щоб мене попередити?

— Я посилав. Він не прилетів? Мабуть, його затримала хуртовина.

— Ти завжди так кажеш, навіть коли й не думав це робити!

— Та заспокойся, жінко. Я маю добру звістку. Повернімось до тебе в дім і порозмовляймо.

Коли вони виходили, Нік невимушено обійняв її за стан. Завдання розмістити нас дісталося його людям. Там була солома, щоб спати, вдосталь місця для всіх. Надворі криниця з корбою та відром для води. В одному кінці стодоли — невеликий камін. Страшенно димів, але годився, щоб приготувати їжу. Тепла в стодолі не було, тільки й того, що краще, ніж просто неба. Та ніхто не скаржився. Нічноокий зостався за дверима.

У них тут у загорожі повно курчат, — сповістив він мене. — І ще є голуб’ятня.

Не чіпай їх, — перестеріг я його.

Старлінг поривалася було вийти з Ніковими людьми, що йшли до будинку, але вони зупинили її біля дверей.

— Нік казав, що вночі всі ви мусите зоставатися тут, усередині. — Чоловік кинув мені промовистий погляд. — Зараз наносіть води, бо, вийшовши, ми засунемо двері. Щоб краще захищали від вітру.

Це пояснення нікого не обурило, і ніхто не висловив свого сумніву. Контрабандист, очевидячки, вирішив: що менше ми знаємо про його криївку, то краще. Це зрозуміло. Замість нарікати, ми взялися набирати воду. За звичкою, я наповнив жолоб для коней. Витягуючи п’яте відро, міркував, чи відучуся колись насамперед піклуватися про тварин. Зате прочани подбали про власну вигоду. Невдовзі я почув запах їжі, що варилася на вогнищі. Ну що ж, у мене було в’ялене м’ясо та сухарі. Цього вистачить.

Ти міг би пополювати зі мною. Тут є здобич. Влітку тут був город, кролики досі прибігають за бадиллям.

Нічноокий розлігся біля курника, між передніми лапами — скривавлене кроляче тільце. Їв, не спускаючи очей із засипаного снігом городу, — чекав іншої здобичі. Я поквапом пережовував шматок в’яленого м’яса, громадячи тим часом солому для постелі Кеттл у стійлі за переділкою її коня. Саме розстелив там їй покривало, коли вона повернулася, несучи з собою чайник.

— Хто тебе приставив до моєї постелі? — зажадала вона. Коли я набрав повітря, щоб відповісти, додала: — Ось тобі чай, як маєш власний кухлик. Мій у торбині на візку. Ще там трохи сиру та сушених яблук. Принеси це для нас, от молодець!

Роблячи це, я почув голос Старлінг і гру на арфі. Не сумнівався, що вона наспіває собі на вечерю. Що ж, саме так і роблять менестрелі, навряд чи вона зостанеться голодною. Я приніс Кеттл її торбину, а вона вділила мені чималу пайку, собі ж узяла зовсім мало. Ми сиділи на покривалах і їли. Під час трапези вона постійно на мене поглядала й нарешті заявила:

— У твоїх рисах є щось знайоме, Томе. Чи ти казав, з якої частини Баку походиш?

— З міста Баккіпа, — не замислюючись, відповів я.

— Ах. І хто ж твоя мати?

Я завагався, а тоді випалив:

— Сал Флатфіш.

У неї було багато дітей, їх стільки бігало Баккіпом, що, мабуть, когось із них таки звали Томом.

— Тобто Камбала? Це ж рибальське прізвище, чи не так? І як це син жінки-рибалки став вівчарем?

— Мій батько пастушив, — вигадав я. — Ми займалися то тим ремеслом, то цим і якось давали собі раду.

— Бачу. І батьки навчили тебе бути чемним з літніми жінками. І ще ти маєш дядька в Горах. Напрочуд дружна сім’я.

— Він замолоду рушив у мандри, то й осів там. — Від такої пильності мене ледь не кинуло в піт. Здається, вона це помітила. — А що ви казали про ту частину Баку, звідки походить ваша сім’я? — зненацька спитав я.

— А я нічого не казала, — з легкою посмішкою відповіла Кеттл.

Раптом біля дверець стійла з’явилася Старлінг. Присіла на них, схилилася.

— Нік стверджує, що за два дні ми переправимося через ріку, — втішила вона мене.

Я кивнув, але нічого не відповів.

Менестрелька встала, обійшла довкола стійла і кинула свій клунок поруч із моїм. Наче так і треба. Потім усілася, спершись на свою поклажу, з арфою на колінах. Повела далі:

— Там, біля каміна, дві парочки сваряться-чубляться. До їхнього дорожнього хліба потрапило трохи води, а все, що вони можуть надумати, — це гарикатися, хто в цьому завинив. Одна дитина хвора і блює. Бідне маля. І чоловік, який так розсердився через промоклий хліб, каже, що годувати хвору дитину — тільки переводити харчі. Хай спершу видужає.

— Це, либонь, Раллі. Більшого скнари й заводіяки я ніколи не зустрічала, — з серцем сказала Кеттл. — А хлопчик — Селк. Відколи ми покинули Чалсед, він раз у раз нездужає. Не інакше, вже й раніше хворів. Думаю, мати вважає, що святиня Еди може його зцілити. Хапається за соломинку, але має для цього золото. Чи, радше, мала.

Вони обидві зайнялися плітками. Я скулився у своєму кутку, прислухався у пів вуха і дрімав. «Два дні до річки», — потішав я себе. А скільки ще до Гір? Перебив їхню розмову, щоб спитати Старлінг, чи вона знає.

— Нік казав, що наперед не визначиш, усе залежить від погоди. Та він запевнив, що не треба цим перейматися.

Її пальці ліниво бігали по струнах арфи. Майже відразу ж біля дверцят стійла з’явилося двоє дітей.

— Ти співатимеш знову? — спитала дівчинка.

Це була дитина, худа й вертка, як веретено, літ шести, у дуже поношеній сукенці. У волоссі застрягли соломинки.

— А ви б хотіли?

Замість відповіді, діти аж підскочили й сіли обабіч неї. Я думав, що Кеттл нарікатиме на таке вторгнення, але вона не сказала нічого, навіть коли дівчинка всілася просто перед нею. Натомість своїми покрученими старечими пальцями почала вибирати соломинки з волосся дівчати. Вона була темноокою, в руках стискала лялечку з вишитими очима та ротом. По тому, як вона усміхнулася Кеттл, я зрозумів, що вони давно знайомі.

— Заспівай про бабцю та її свиню, — попрохав Старлінг хлопчик.

Я підвівся і забрав своє майно.

— Мушу трохи поспати, — вибачився я.

Зненацька перебування між дітьми стало мені нестерпним.

Я знайшов порожнє стійло біля дверей стодоли і вклався там. Чув гомін прочан біля їхнього каміна. Здається, сварка там тривала досі. Старлінг заспівала пісню про бабцю, перелаз та свиню, а тоді про яблуньку. Почулися кроки прочан. Вони підійшли та посідали, щоб послухати музику. Подумавши, що мудріше б їм усім поспати, я заплющив очі.

Було вже геть темно й тихо, коли Старлінг напомацки пробралася до моєї переділки. Спершу в темряві наступила мені на руку, потім ледь не звалила свій клунок на мою голову. Я нічого не сказав, навіть коли вона розклалася поруч зі мною. Розстелила свої покривала, натягла їх і на мене теж, тоді прослизнула мені під бік. Я не ворушився. Раптом відчув, що її рука питально торкнулася мого обличчя.

— Фітце? — тихо сказала вона.

— Що?

— Наскільки ти довіряєш Нікові?

— Я ж тобі казав. Анітрохи. Та, думаю, він заведе нас у Гори, задля власної гордості, якщо не з іншої причини. — Я посміхнувся в темряві. — Репутація контрабандиста мусить бути бездоганною в очах тих, що знають, хто він. Він доведе нас туди.

— Ти на мене сердився сьогодні? — Коли я нічого не відповів, додала: — Ти так серйозно глянув на мене цього ранку.

— Тебе бентежить вовк? — відверто спитав я.

— То це правда? — мовила вона тихо.

— А раніше ти сумнівалася?

— У тій частині, де йшлося про Віт, — так. Думала, що це злобний наклеп на тебе. Що син принца може бути віттером… Ти не здавався людиною, яка ділить життя зі звіром. — Тон її голосу не залишав сумніву, як Старлінг оцінювала такий спосіб життя.

— Що ж, я роблю це. — Іскорка гніву, яка в мені спалахнула, спонукала до щирості. — Він для мене все. Все. Я ніколи не мав вірнішого друга, який, не вагаючись, віддав би своє життя за моє. І більше, ніж життя. Погодитися померти за когось — це одне. А всуціль присвятити комусь життя — це інша річ. От що він дає мені. Таку саму вірність, яку я даю моєму королю.

Я почав роздумувати. Ніколи досі не виклав би нашого зв’язку в таких термінах.

— Король і вовк, — тихо сказала Старлінг. Тоді додала, ще лагідніше: — І більше ніхто для тебе нічого не важить?

— Моллі.

— Моллі?

— Вона вдома. Там, у Баку. Вона моя дружина. — Коли я промовляв ці слова, аж дивно задрижав од гордості. Моя дружина.

Старлінг сіла на своїй постелі, впустивши під покривала подув холодного повітря. Я даремно намагався стягти їх назад.

— Дружина? Ти маєш дружину? — спитала вона.

— І дитину. Маленьку дівчинку. — Попри холод і темряву, я усміхнувся, кажучи це. — Моя донечка, — тихо промовив я, просто щоб почути, як це звучить. — Я маю вдома дружину та донечку.

Старлінг впала у темряві поруч зі мною.

— Та ну, це неможливо! — заперечила рішуче. — Я менестрелька, Фітце. Якби бастард одружився, вже крутилися б якісь чутки. Насправді був поголос, що ти обіцяний Целеріті, дочці герцога Бронді.

— Ми зробили все тихцем, — пояснив я.

— Ах. Розумію. Ти взагалі нежонатий. Вона твоя коханка, ти це хочеш сказати.

Її слова мене вжалили.

— Моллі моя дружина, — твердо сказав я. — У всьому, що має для мене вагу, вона моя дружина.

— А в тому, що має вагу для неї? І дитини? — тихо спитала Старлінг.

Я глибоко вдихнув.

— Коли повернуся, це буде перше, що ми залагодимо. Веріті пообіцяв мені, що, коли він стане королем, я поберуся, з ким побажаю.

Якась моя частка була вражена тим, як вільно я їй це кажу. Інша частка питала: а що вадить, коли Старлінг це знатиме? Яким полегшенням була можливість порозмовляти про це.

— То ти йдеш шукати Веріті?

— Я йду служити моєму королю. Надати всеможливу допомогу Кеттрікен та дитяті — спадкоємцю Веріті. А тоді маю рушити по той бік Гір, щоб знайти мого короля і повернути йому престол. Потім він прожене червоні кораблі від Шести герцогств, і ми знову втішатимемось миром.

Якусь мить панувала тиша, тільки вітер пронизливо завивав за стінами стодоли. А далі менестрелька тихо пирхнула:

— Зроби хоч половину цього, а я матиму свою героїчну пісню.

— Я не хочу бути героєм. Тільки зробити те, що мушу, аби здобути волю жити власним життям.

— Бідний Фітц. Ніхто з нас не має такої волі.

— А мені здається, що ти дуже вільна.

— Я? Мені здається, що кожен мій крок заводить мене в дедалі глибше болото, і що більше я змагаюся, то сильніше занурююся.

— Як це?

Старлінг здушено реготнула.

— Глянь на мене. Ось я, сплю в соломі та співаю за вечерю, ризикую в надії, що знайдеться-таки спосіб перетнути цю ріку та дістатися Гір. А досягну мети, подолавши це все? Ні. Далі мушу тягтися за тобою, поки ти не вчиниш чогось, вартого пісні.

— Але ж ти не мусиш це робити, — сказав я, дещо збентежений такою перспективою. — Можеш іти своїм шляхом, прокладаючи собі дорогу менестреля. Мені здається, що ти доволі добре даєш собі раду.

— Доволі добре. Доволі добре для мандрівного менестреля. Ти чув, як я співаю, Фітце. У мене непоганий голос і вправні пальці. Але я не надзвичайна, а потрібно саме це, щоб здобути становище замкового менестреля. Припускаючи, що за років п’ять іще будуть якісь замки. Не маю наміру співати слухачам із червоних кораблів.

Якусь мить ми обоє мовчали, роздумуючи.

— Розумієш, — сказала вона згодом, — я нікого не маю. Не стало ні батьків, ні брата. Не стало мого старого вчителя, не стало лорда Бронза, — він був до мене прихильний, переважно з огляду на мого вчителя. Не стало нікого, коли згорів замок. Бачиш, пірати покинули мене, прийнявши за мертву, а то б я справді була мертвою. — Я вперше почув у її голосі слід давнього жаху. Старлінг трохи помовчала, мабуть, передумувала все, про що воліла не згадувати. Я перекотився обличчям до неї. — Можу покладатися тільки на себе. І зараз, і завжди. Тільки на себе. А менестрель не може нескінченно мандрувати, співаючи за монети в заїздах. Як хочеш добре жити на старші літа, мусиш здобути собі місце в замку. Лише по-справжньому велика пісня зробить це для мене, Фітце. Я маю не так багато часу, щоб її знайти. — Її голос став тихшим, дихання теплішим, коли вона казала це. — Тож я піду за тобою. Бо ти, здається, спричиняєш великі події.

— Великі події? — Мене це насмішило.

Вона присунулася ближче.

— Великі події. Відречення принца Чівелрі від престолу. Тріумфальна перемога над червоними кораблями на острові Оленячого Рогу. Хіба ж ти не врятував королеву Кеттрікен від перекованих просто перед Полюванням Королеви Лисиці? А тепер про це складено пісню, таку, яку і я хотіла б написати. Не кажучи вже про розпалювання заворушень у ніч коронації принца Регала. Дивимось далі. Постання з мертвих, замах на життя Регала у Трейдфорд-голлі, звідки тобі вдалося втекти неушкодженим. Убивство пів дюжини його стражників, голіруч, та ще й у кайданах… І я ж відчувала, що мала б піти за тобою того дня! Та, сподіваюся, матиму ще непогані шанси побачити щось визначне, тримаючись відтепер поли твоєї сорочки.

Я ніколи не думав про ці події як про список викликаних мною речей. Хотів запротестувати, пояснити, що не я був їхнім призвідцею, що мене просто підхопили млинові колеса історії. Натомість просто зітхнув.

— Я лише хочу повернутися додому, до Моллі та нашої донечки.

— І вона, мабуть, прагне цього. Їй, мабуть, нелегко здогадуватися, повернешся ти чи ні.

— Вона не здогадується. Вона вже вважає мене мертвим.

За якийсь час Старлінг сказала з ваганням у голосі:

— Фітце. Вона гадає, що ти мертвий. Як ти можеш бути певним, що вона чекатиме твого повернення, що не знайде собі когось іншого?

Досі я бачив у власній уяві десяток сцен. Що я можу померти, так і не повернувшись додому, що, коли повернусь, Моллі бачитиме в мені брехуна та віттера, що її відштовх­нуть мої шрами. Не сумнівався в її люті, бо я не сповістив їй, що живий. Та я поясню причину цього: я ж вірив, що вона знайшла іншого і щаслива з ним. Тоді вона зрозуміє і пробачить. Врешті-решт, це ж вона мене покинула. І чомусь я ні разу не уявив, що, повернувшись додому, побачу: моє місце при ній зайняв хтось інший. От я дурень. Чому не передбачив такого? Просто тому, що не міг уявити нічого гіршого?

— Думаю, краще б мені послати їй звістку, — казав я більше собі самому, ніж Старлінг. — Хоч два слова. Але ж я не знаю напевне, де вона тепер. І кому довірити таке послання.

— Скільки тебе не було? — прагнула знати вона.

— З Моллі? Близько року.

— Рік?! Чоловіки, — тихо пробурмотіла менестрелька, — виїжджають битися чи мандрувати і сподіваються, що їхнє життя чекатиме, коли вони повернуться. Сподіваєтесь, що покинуті вами жінки оратимуть поля, роститимуть дітей, лататимуть дах і пастимуть корів. А коли ви з’явитесь у дверях, знайдете своє крісло біля вогнища та гарячий хліб на столі. Ну так, і тепле охоче тіло в ліжку, що й досі вас чекає. — В її голосі зазвучав гнів. — Скільки днів минуло, відколи ти її покинув? Що ж, саме стільки днів вона й мусила обходитися без тебе. Час для неї не зупинився лише тому, що не стало тебе. І як же ти її уявляєш? Як вона колихає вашу дитину біля теплого каміна? А що скажеш на таке? Дитина плаче вдома сама, доки мати надворі, у дощ і вітер, намагається нарубати дров для вогню. Бо вогонь погас, коли вона пішла до млина, щоб змолоти трохи зерна на їжу.

Я прогнав таку картину. Ні. Барріч не дозволить цього.

— Уявляю по-різному. Не лише в добрі, — захищався я. — І вона не зовсім самотня. Мій друг дбає про неї.

— Ах, друг, — лагідно погодилася Старлінг. — Він непоганий з себе, розумний та достатньо відважний, щоб украсти кожне жіноче серце?

Я пирхнув.

— Ні. Він уже в літах. Упертий буркотун. А ще стійкий, надійний і розважливий. Завжди добре поводився з жінками. Чемно й доброзичливо. Він подбає про неї і про дитину. — Я усміхнувся сам собі й, знаючи, що це правда, додав: — Уб’є кожного, хто бодай грізно на них гляне.

— Надійний, добрий, розважливий? Добре поводиться з жінками? — Голос Старлінг став гучнішим, у ньому з’явився вдаваний інтерес. — Знаєш, яка рідкість такий чоловік? Скажи мені, хто він, бо я хотіла б його собі. Якщо твоя Моллі його відпустить.

Зізнаюся, що в цю мить я занепокоївся. Згадав день, коли Моллі дражнила мене, запевняючи, наче я найкраще, що вийшло зі стаєнь після Барріча. Коли я сприйняв це скептично, навіть не знаючи, комплімент це чи ні, вона запевнила, що серед дам він має добру славу, попри мовчазність і відлюдкуватість. Чи вона колись дивилася на Барріча, намагаючись його оцінити? Ні. Це мене вона кохала того дня, тулилася до мене, хоч ми й не могли побратися.

— Ні. Вона мене кохає. Тільки мене.

Я не збирався промовляти ці слова. Але якась нотка у моєму голосі, вочевидь, зачепила чуле місце в натурі Старлінг. Вона перестала мене мучити.

— Ох. То добре. Але, про мене, ти повинен вислати їй слівце. Надія підкріпить її сили.

— Зроблю це неодмінно, — пообіцяв я собі. Тільки-но дістануся Джампі. Кеттрікен знатиме, як послати звістку Баррічу. Я зможу вислати тільки дуже короткого листа, написаного неясно на випадок, коли б його перехопили. Можу попрохати його переказати їй, що я живий і повернуся до неї. Але як я маю передати йому цю звістку?

Я мовчки лежав, міркуючи в темряві. Не знав, де мешкає Моллі. Лейсі мала б знати. Та я не міг послати звістку через Лейсі так, щоб про це не довідалася Пейшенс. Ні. Жодна з них не повинна знати. Мусив бути хтось інший, кого б знали ми обоє і кому я міг би довіритися. Це не Чейд. Я йому довіряв, але ніхто не знає, як знайти Чейда. Навіть якщо знає його під цим іменем.

Десь у стодолі кінь ударив копитом об стіну перегородки.

— Ти геть притих, — шепнула Старлінг.

— Думаю.

— Я не хотіла тебе засмутити.

— Я не засмучений. Ти просто змусила мене замислитися.

— Ох. — Після паузи: — Я так змерзла.

— Я теж. Але надворі ще холодніше.

— Мені від цього нітрохи не тепліше. Пригорни мене.

Це не було проханням. Вона зарилася мені в груди, сховавши голову під моє підборіддя. Від неї гарно пахло. Як це жінки примудряються завжди гарно пахнути? Я незграбно її обійняв, вдячний за додаткове тепло, але занепокоєний близькістю.

— Так краще, — зітхнула вона. Я відчув, як її тіло розслабилося поруч із моїм. Вона додала: — Сподіваюся, нев­довзі у нас буде нагода помитися.

— Я теж.

— Не те щоб ти аж так погано пахнув.

— Дякую, — кинув я трохи кисло. — А тепер даси мені поспати?

— Вперед. — Вона поклала руку мені на стегно. — Якщо не вигадаєш нічого іншого.

Я ледве перевів подих. «Моллі», — сказав собі. Старлінг була такою теплою і близькою, пахла так солодко. За звичаєм менестрелів, у її пропозиції не було нічого особливого. Для неї. Але для Моллі? Для мене?

— Я ж тобі казав. Я одружений, — насилу мовив я.

— Угу. Вона тебе кохає, а ти, вочевидь, кохаєш її. Але ж ми тут, нам холодно. Якщо вона так сильно тебе любить, то невже пошкодує крихти тепла й розради в таку холодну ніч?

Хоч як це було тяжко, я змусив себе трохи подумати, тоді в темряві сам собі посміхнувся.

— Вона не пошкодує. Вона просто мені голову відірве.

— Ах. — Старлінг тихо реготнула мені в груди. — Ясно. — Вона легенько відсунулася від мене. Я прагнув простягти руку й повернути її назад. — То, може, краще б нам поспати. Спи добре, Фітце.

Я так і зробив, але не відразу й не без жалю.

За ніч вітер посилився, а коли зранку відчинили двері стодоли, нас привітав свіжий шар снігу. Я гризся, що, коли він поглибшає, у нас будуть серйозні проблеми з фургонами. Але Нік, збираючи нас, здавався певним себе й веселим. Ніжно попрощався зі своєю дамою, і ми рушили знову. Він повів нас звідси не тією дорогою, якою ми сюди дісталися. Ця була гіршою, у кількох місцях її настільки засипав сніг, що фургони насилу пробивали собі шлях, осідаючи аж по днище. Частину ранку Старлінг їхала разом із нами, але потім Нік послав одного зі своїх людей спитати, чи не хотіла б вона їхати на чолі. Та радо подякувала за запрошення і негайно приєдналася до контрабандистів.

Невдовзі після полудня ми повернулися на дорогу. Здається, не дуже й виграли, так довго уникаючи второваної дороги, але, без сумніву, Нік мав для цього свої причини. Можливо, просто не хотів залишати надто помітного сліду, щоб не викрити своєї схованки. Ввечері ми дісталися до дуже вбогого притулку: кількох зруйнованих халупчин над берегом ріки. Дахи, покриті стріхами, були дірявими, тож на долівці в багатьох місцях лежало на кілька пальців снігу, а під дверима намело цілу кучугуру. Коні не мали жодного захисту, ми тільки завели їх за хатки, ховаючи од вітру. Напоїли їх з річки, всі вони отримали свою порцію зерна, та сіно тут їх не чекало.

Нічноокий пішов зі мною збирати дрова, бо хоча біля камінів було досить палива, щоб приготувати їжу, одначе на всю ніч його б не вистачило. Коли ми спускалися до річки шукати плавник, я міркував, як сильно змінилися наші з ним стосунки. Ми розмовляли менше, ніж колись, але я відчував, що усвідомлюю його виразніше, ніж будь-коли досі. Можливо, у нас не було такої потреби розмовляти. Але ми обидва змінилися за час, проведений нарізно. Тепер, дивлячись на нього, я інколи спершу бачив вовка, а лише тоді мого товариша.

Думаю, ти нарешті почав мене шанувати так, як я цього заслуговую.

У цьому твердженні було піддражнювання, але була й правда. Він зненацька з’явився у латці чагарнику на березі річки ліворуч від мене, легко переплигнув завіяну снігом стежку і якимсь дивом зник між кількома заметами та низькими безлистими кущами.

Ти вже не щеня, це правда.

Ми обидва вже не щенята. Ми відкрили це під час цієї подорожі. Ти зовсім перестав думати про себе як про хлопця.

Я мовчки трюхав крізь сніг і обмірковував це. Не можу сказати достеменно, коли нарешті вирішив, що я вже мужчина, а не хлопець, та Нічноокий мав рацію. Собі на подив, на мить я пошкодував за цим зниклим хлопцем, запальним, з гладеньким обличчям.

Здається, я був кращим хлопцем, ніж тепер чоловіком, — сумно зізнався я вовкові.

Чого б тобі не почекати, коли ти побудеш ним довше, і тоді вирішити? — порадив він.

Дорога, якою ми йшли, була саме такою завширшки, щоб помістився візок, а розпізнати її можна було лише по тому, що з-під снігу не стирчав чагарник. Вітер здував сніг, роблячи з нього скульптурні замети та вали. Я йшов проти вітру, моє чоло й ніс невдовзі запалали під його суворими поцілунками. Місцевість не надто відрізнялася від тієї, яку ми минали впродовж кількох останніх днів, але через те, що йшли тільки удвох із вовком, у тиші, здавалося, наче це інший світ. Тоді ми вийшли до ріки.

Я став на березі та роздивився навколо. Річка при берегах де-не-де підмерзла, а деякі уламки дерева, що пливли вниз по течії, несли на собі шапку брудного льоду й налиплого снігу. З того, як швидко перевертався плавник, видно було, наскільки течія сильна. Я намагався уявити всю річку замерзлою — і не міг. По той бік цього рвучкого потоку височіли пагорби, густо зарослі вічнозеленими ялинами та соснами. Від самого берега до пагорбів тяглася рівнина, покрита дубами та вербами. Я здогадався, що кілька років тому вода не дала поширитися пожежі. Міркував, чи цей берег ріки був колись так буйно зарослим.

Дивись, — тоскно гарикнув Нічноокий.

Я відчув жар його мисливського голоду. Ми вдвох спостерігали за високим оленем, що зійшов до ріки напитися. Підвів увінчану рогами голову, відчувши нас, але дивився спокійно, знаючи, що він у безпеці. Від думок Нічноокого про свіже м’ясо мій рот наповнився слиною.

Полювання по той бік буде куди кращим.

Я на це сподіваюся.

Він стрибнув з високого берега на край ріки — рінь та більші камені, засипані снігом, — помчав угору проти течії. Я теж спустився, хоч і не так граціозно, збираючи по дорозі хмиз. Іти внизу було тяжче, тут віяв суворіший вітер, що ніс холод ріки. Зате це була цікавіша та різноманітніша прогулянка. Я дивився, як Нічноокий біжить попереду. Тепер він рухався інакше. Втратив значну частку своєї щенячої цікавості. Замість ретельно обнюхати оленячий череп, як було б раніше, він лише швидко його перевернув, аби впевнитися, що це справді голі кості, а тоді рушив далі. Цілеспрямовано перевіряв плетиво плавнику, чи не ховається під ним якась здобич. Пильно оглянув підмиті схили берега, нюшачи там за слідами дичини. Стрибнув угору, піймав і зжер якогось малого гризуна, що посмів визирнути з виритої на схилі берега нори. Трохи розкопав вхід до нори, всунув туди кінчик носа, старанно обнюхав. Упевнившись, що інших мешканців там нема, побіг собі далі.

Йдучи за ним слідом, я оглядав ріку. Що більше її бачив, то більше вона мене лякала. Про її глибину та силу течії свідчили величезні стовбури дерев з клубками коренів, що погойдувалися і оберталися, гнані водним потоком. Я міркував, чи шторм у верхів’ях ріки був сильнішим і вивернув таких гігантів, чи ріка поступово підмивала їх, аж доки вони не попадали.

Нічноокий далі мене випереджав. Я ще двічі побачив, як він плигнув і зубами та лапами пришпилив гризуна до землі. Я не мав певності, що це за тварини, але на вигляд точнісінько щурі, а гладенька шерсть начебто підказувала, що у воді вони як удома.

М’ясо насправді не потребує назви, — іронічно зауважив Нічноокий, а мені довелося з ним погодитися.

Він радісно підкинув свою жертву, так що вона перевернулася в повітрі, і знову її піймав. Люто потермосив мертве тільце, ще раз його метнув, пританцьовуючи на задніх лапах. На мить його проста радість передалася мені. Він тішився вдалим полюванням, м’ясом, що наповнило живіт, і можливістю з’їсти його без поспіху та перешкод. Цього разу тільце пролетіло мені над головою, я підстрибнув, щоб його піймати, тоді підкинув ще вище. Нічноокий високо підплигнув, усі чотири лапи відірвалися від землі. Чисто пі­ймав, тоді присів, показав мені здобич, провокуючи догнати його. Я покинув оберемок дерева й кинувся у погоню за ним. Він легко втік, тоді повернувся, дражнячись зі мною, пробігаючи просто повз мене, але так, що я не міг дотягтися до нього рукою і впіймати.

— Гей!

Ми враз припинили нашу гру. Я поволі підвівся. Це був один із Нікових людей, він стояв на високому березі, дивлячись на нас. Мав із собою лук.

— Назбирай дров і повертайся, — наказав він мені.

Я озирнувся довкола, але не побачив нічого, що могло б викликати гострий тон його голосу. Хай там як, підібрав свій порозкидуваний оберемок дерева та повернувся до хаток.

Я застав Кеттл біля вогнища, вона пильно переглядала якийсь сувій, геть не зважаючи на інших прочан довкола, що намагалися приготувати вечерю.

— Що це ви читаєте? — поцікавився я.

— Писання Кабали Білого. Це пророк і віщун часів Кі­моали.

Я знизав плечима. Ці імена нічого для мене не означали.

— Завдяки його проводу укладено договір, що закінчив столітню війну. Це дало змогу трьом племенам об’єднатися в один народ. Вони поєднали і свої знання. Багато їстівних рослин, відомих досі лише у південних долинах Кімоали, перейшли до загального вжитку. Наприклад, імбир. І кім-овес.

— І це зробив один чоловік?

— Один чоловік. Чи, можливо, двоє, якщо лічити воєначальника, якого він переконав вчинити завоювання без нищення. Ось ідеться про нього: «Каталізатором за його часу був Дар Алес, змінювач сердець і життів. Прийшов він не для того, щоб бути героєм, а щоб розбудити героїзм в інших. Прийшов не для того, щоб здійснити пророцтва, а щоб відчинити двері у нове майбуття. Таким завжди є зав­дання каталізатора». А вище він написав, що кожен із нас може бути каталізатором у наш власний час. Що ти про це думаєш, Томе?

— Я б радше був вівчарем, — щиро відповів я. Слово «каталізатор» не належало до моїх улюблених.

Тієї ночі я спав поруч із Нічнооким. Кеттл тихо похропувала поблизу мене, а решта прочан збилися разом під однією зі стін хатини. Старлінг вирішила спати в іншій хатці, з Ніком і кількома його людьми. Якийсь час звуки її арфи та голосу зрідка долітали до мене з поривами вітру.

Я заплющив очі та намагався побачити уві сні Моллі. Побачив натомість бакійське селище. Воно палало, а червоні кораблі віддалялися від нього. Я приєднався до юнака, що підплив у темряві човном до борту червоного корабля. Метнув туди підпаленого смолоскипа, а тоді вилив відро дешевого риб’ячого жиру, який бідні люди використовують для ламп. Корабель загорівся, а коли хлопець відплив від нього, зайнялося вже й вітрило. Позаду за палієм разом з полум’ям здіймалися вгору прокляття і крики людей, що горіли живцем. Я був із ним тієї ночі та відчував його гіркий тріумф. У нього не зосталося нічого: ні сім’ї, ні дому, але він пролив частину крові тих, що пролили кров його рідних. Я розумів сльози, що змочили його усміхнене обличчя. Аж надто добре розумів.