Мандри убивці

Розділ 17. Переправа через річку

Мешканці Зовнішніх островів завжди насміхалися з люду Шести герцогств, називаючи нас рабами землі, селюками, спроможними хіба що гребтися в болоті. Остров’яни зневажають Еду, богиню-матір, якій дякують за урожай та приплід худоби. Кажуть, наче вона богиня осілих людей, що втратили всю силу духу. Самі вони шанують лише Еля, бога моря. Це не те божество, якому приносяться подяки, зате його іменем присягають. Єдине благословення, яке він посилає своїм вірним, — це бурі та труднощі, що мають їх загартувати.

Але, так міркуючи, вони неправильно оцінювали народ Шести герцогств. Вірили, що люди, які плекають рослини та розводять отари, невдовзі стануть такими ж боязкими, як їхні вівці. Остров’яни прибули до нас, вбиваючи та руйнуючи, і сплутали нашу турботу про свій люд зі слабкістю. Тієї зими посполиті мешканці герцогств Бак, Бернс, Ріппон і Шокз, рибалки та пастухи, гусячі пастýшки та хлопці-свинопаси прийняли війну, так невдало ведену розсвареними нобілями й розпорошеними арміями, та зробили її власною справою. Малих людей, простолюд країни, можна утискати лише доти, доки він не повстане для власного захисту, чи то проти чужинців, чи проти власного несправедливого владаря.

Цього ранку багато хто нарікав на холод і потребу поспіху. Сумно розмовляли про гарячу вівсянку та перепічки просто з вогню. Тим часом ми мали тільки гарячу воду, щоб зігріти нутрощі. Я наповнив чайник Кеттл, а тоді повернувся, аби й собі набрати гарячої води. Мружачись від болю, рився у своєму майні, шукаючи ельфійську кору. Через Скілл-сон минулої ночі почувався хворим і ледь тримався на ногах. На саму думку про їжу мене нудило. Кеттл попивала свій чай і дивилася, як я орудую ножем, вкидаючи в кухлик стружку з кори. Я насилу змусив себе дочекатися, коли напар завариться. Гіркота аж обпекла мені рота, але я майже відразу відчув, що головний біль пом’якшав. Зненацька Кеттл простягла пазуристу руку й вихопила з моїх пальців шматок кори. Глянула, понюхала і скрикнула:

— Ельфійська кора!

Нажахано подивилася на мене.

— Це страшне зілля для молодої людини.

— Воно заспокоює мої головні болі, — сказав я.

Глибоко вдихнув, щоб зібратися на силі, тоді одним ковтком випив решту кухля. До мого язика прилипли дрібні крихти кори. Я змусив себе їх ковтнути, тоді обтер кухлик і поклав його назад до клунка. Простяг руку, і вона віддала мені шматок кори, але зробила це неохоче. Погляд, який мені кинула, був дуже дивним.

— Я ніколи не бачила, щоб хтось так це пив, одним духом. Знаєш, як її використовують у Чалседі?

— Мені казали, що її дають галерним рабам, щоб підкріпити їхні сили.

— Підкріпити сили і знищити надію. Людина, яка звикла до ельфійської кори, легко втрачає відвагу. Її легше тримати під контролем. Кора може притупити головний біль, але вона притуплює й розум. Якби я була тобою, то поводилася б з нею обережніше.

Я стенув плечима.

— Давно вже її п’ю, — сказав я, ховаючи зілля у клунок.

— Тим паче варто вже перестати, — терпко відповіла вона.

Вручила мені свого клунка, щоб я завантажив його на візок.

Був уже пізній полудень, коли Нік наказав нам зупинитися. Він та двоє його людей подалися вперед, а інші тим часом запевняли нас, що все гаразд. Нік поїхав, щоб приготувати переправу, перш ніж ми туди дістанемося. Мені не довелося навіть посилати погляд Нічноокому. Він тихцем вислизнув, щоб простежити за Ніком і його людьми. Я відкинувся на сидінні та обхопив себе руками, намагаючись утримати тепло.

— Гей, ти! Приклич свого пса! — раптом наказав мені один із Нікових людей.

Я випрямився і влаштував ціле видовище, озираючись довкола.

— Він, напевне, саме занюхав кролика. Повернеться. Ходить за мною всюди, отакечки.

— Приклич його негайно! — грізно повторив мені чоловік.

Тож я став на сидіння візка й покликав Нічноокого. Він не прийшов. Я знизав плечима, перепрошуючи чоловіка, і знову сів. Один із контрабандистів не зводив з мене очей, але я не звертав на нього уваги.

День був погожим і морозним, вітер ущух. Кеттл увесь час була жалісно тихою. Спання на землі перетворило застарілий біль у моєму плечі на постійне штрикання. Я не хотів навіть уявляти, що відчуває вона. Думав тільки про те, що скоро вже будемо за рікою, а там і Гори близько. Може, в Горах я нарешті почуватимусь у безпеці від Регалової групи.

Кілька людей тягнуть над річкою канат.

Я заплющив очі та намагався побачити те, що бачив Нічноокий. Це було складно, бо він зосередився на самих людях, а я хотів розгледіти, що вони роблять. Та ось я зорієнтувався: вони за допомогою тонкої линви перекидають через ріку важкий канат, а двоє інших чоловіків на тому боці почали енергійно перевертати стос плавнику, викинутого на вигнутий дугою берег. Невдовзі з’явилася схована під цим стосом баржа, а чоловіки взялися обрубувати лід, який намерз на ній.

— Прокидайся! — роздратовано сказала Кеттл і тицьнула пальцем мені в ребра.

Я сів рівніше й побачив, що інший фургон уже рушив. Я тріпнув віжками, ми поїхали слідом. Трохи проїхали вздовж річки, доки не дісталися відкритого берега. Над рікою стояло кілька недогорілих хат, вони, очевидно, стали жертвами пожежі декілька років тому. Ще там була груба пристань із колод та вапняного розчину, тепер дуже понищена. На тому березі ріки я міг розгледіти залишки старої напівзатопленої баржі. Вона була частково покрита льодом, але де-не-де над нею стирчала мертва трава. Минуло багато пір року, відколи вона востаннє плавала. Хати на тому березі були в такому ж поганому стані, як і тут, їхні покриті стріхами дахи повністю провалилися. За ними тяглися пологі узгір’я, зарослі хвойними деревами. А там, далеко, височіли вершини Гірського королівства.

Чоловіки прикріпили відкопану баржу та перепливали до нас через річку. Ніс скеровано проти течії. Баржу міцно прив’язано до шківного каната, а все-таки люта ріка намагалася вирвати її і знести вниз. Судно — невелике. Саме враз для фургона з упряжкою. По боках баржі — перила, та, як не брати їх до уваги, це був просто плаский відкритий поміст. З нашого боку буксирний канат тягли коники Ніка та його людей, а на тому березі група терплячих мулів повільно задкувала до води. Коли баржа поволі наближалася, її ніс то здіймався, то опускався під ривками ріки. Довкола бортів пінилася і вирувала течія, а через те, що ніс час від часу занурювався, хвиля води накочувалася і переливалася через верх. Переправа вийде аж ніяк не сухою.

Прочани неспокійно перешіптувалися, але раптом якийсь чоловічий голос здійнявся і втихомирив їх.

— А який іще вибір ми маємо! — нагадав він.

Тоді настала тиша. Вони з острахом дивилися, як баржа наближається до нас.

Фургон та упряжка Ніка переправлялися першими. Можливо, Нік робив це, щоб підбадьорити прочан. Я спостерігав за тим, як баржу підігнали до старої пристані та закріпили її за корму. Відчув невдоволення коней і те, що їм уже знайома така переправа. Нік сам вивів їх на баржу і тримав за голови, а двоє його людей тим часом метушливо прив’язували фургон до кріпильних планок. Тоді Нік зійшов на берег і дав знак, махнувши рукою. Двоє чоловіків зосталися, кожен біля свого коня, тримаючи тварину за голову, а упряжка мулів по той бік ріки потягла слабину каната. Баржа сіпнулася і ввійшла у річку. Зараз, навантажена, вона глибше сиділа у воді, але не гойдалася так вільно, як досі. Ніс двічі високо підіймався, а тоді занурювався настільки глибоко, що палубу заливала вода. Ми на своєму березі ріки мовчки стежили за переправою баржі. На тому березі її витягли й повернули носом уперед. Фургон відв’язали, люди відігнали його вгору.

— Ось. Бачите. Нічого боятися, — з легкою посмішкою оголосив Нік, та сумніваюся, чи сам він вірив у власні слова.

Баржа поверталася до нас, а разом із нею двоє чоловіків. Здається, щастя для них у цьому було мало. Вхопилися за перила та намагалися ухилитися від бризок води. І все одно обидва промокли, доки баржа дісталася нашого берега і вони зійшли з неї. Один із чоловіків жестом відкликав Ніка вбік і почав сердито з ним сперечатися. Та ватажок контра­бандистів поплескав його по плечі й голосно засміявся, наче це було веселим жартом. Його співрозмовник простяг руку, Нік вклав туди маленького капшука. Чоловік вдоволено зважив його, прип’яв до пояса.

— Я дотримую слова, — нагадав Нік обом чоловікам, тоді повернувся до нашої групи.

Наступними переправлялися прочани. Дехто з них хотів зробити це з фургоном, але Нік терпляче зауважив: чим тяжчий вантаж, тим нижче баржа осідає у річці. Вивів їх на борт і впевнився, що всі добре тримаються за перила.

— Ви теж! — гукнув він до Кеттл і Старлінг.

— Я переправлюся зі своїм візком, — заявила Кеттл, але Нік заперечливо хитнув головою.

— Вашій кобилі це не сподобається. Якщо вона схарапудиться, вам краще не бути на баржі. Повірте мені. Знаю, що роблю. — Він глянув на мене: — Томе? Не заперечуєш, щоб переправитися з конем? Здається, ти непогано з ним управляєшся.

Я кивнув, а Нік сказав:

— Ось бачите, Том займеться вашою кобилою. А тепер ідіть.

Кеттл зробила невдоволену міну, але мусила погодитися, що так буде розумніше. Я допоміг їй спуститися з візка, а Старлінг узяла її під руку і провела до баржі. Нік вийшов на борт і заговорив до прочан, наказуючи їм просто триматись і не боятися. Троє його людей зійшли на баржу разом з ним. Один із них наполіг, що сам триматиме найменшу дитину.

— Я знаю, чого сподіватися, — пояснив він занепокоєній матері. — Допильную, щоб вона безпечно переправилася. А ви просто подбайте про себе саму.

Дівчинка заплакала, а її пронизливе ридання чутно було навіть крізь шум річки. Баржа відпливла, Нік стояв поруч зі мною і дивився, як вона віддаляється.

— З ними все буде гаразд, — сказав він і собі самому, і мені. З усмішкою повернувся до мене: — Ну, Томе, ще кілька їздок, і я носитиму цю твою гарну сережку.

Я мовчки кивнув. Дав слово, умовляючись, але це мене не тішило.

Попри впевнену мову Ніка, я почув його полегшене зітхання, коли баржа дісталася другого берега. Промоклі прочани посипалися з неї ще до того, як чоловіки встигли закріпити канат. Я дивився, як Старлінг допомагає Кеттл зійти, тоді кілька контрабандистів відвели своїх підопічних угору берегом, під захист дерев. Потім баржа знову повернулася до нас, везучи ще двох Нікових людей. Наступним поїхав порожній фургон прочан, а з ним пара коників. Коні прочан зовсім не були задоволені. Довелося зав’язати їм очі, і троє чоловіків потягли їх на баржу. Там коні, хоч і прив’язані, шарпалися, як могли, пирхаючи і сіпаючи головами. Я дивився, як вони переправляються. На тому березі упряжку не треба було підганяти, коні швидко стягли фургон з баржі. Один із чоловіків узявся за віжки, фургон з гуркотом виїхав на пагорб і зник з очей.

Двом чоловікам, що переправлялися потім, довелося найгірше. Вони вже дісталися середини ріки, коли з’явився величезний корч, що прямував просто на баржу. Пазуристе коріння скидалося на потворну руку, стовбур погойдувався у сильній течії. Нік крикнув на коней, ми всі рвонулися допомогти їм тягти баржу, а все-таки корч вдарив у бік баржі, розминаючись із нею. Чоловіки на палубі закричали, бо через удар пустилися перил. Один мало не випав, але йому вдалося вхопитися за інший стовп. Тримався за нього, як за своє дорогоцінне життя. Зійшовши на берег, обидва блискали очима та лаялися, наче підозрювали, що це влаштовано навмисно. Нік закріпив баржу й сам перевірив усі линви, що кріпили її до шківного каната. Через удар один зі стовпців перил розхитався. Він покрутив головою і попередив про це своїх людей, що витягали на борт останній фургон.

Ця переправа була не гіршою за інші. Я дивився з певним неспокоєм, знаючи, що наступна черга моя.

Нічноокий, маєш охоту скупатися?

Буде того варте, якщо полювання по той бік удасться, — відповів мій друг, але я відчував, що він поділяє моє хви­лювання.

Спостерігаючи за тим, як баржа причалює до помосту, я намагався заспокоїтися сам і заспокоїти кобилу Кеттл. Лагідно розмовляв із нею, ведучи її вниз, з усіх сил запевняв, що все буде гаразд. Вона, здається, повірила цьому і спокійно вийшла на пошрамовані дошки палуби. Я повільно її провадив, пояснюючи все по дорозі. Коли прив’язував кобилку до кільця, прикріпленого до палуби, вона стояла сумирно. Двоє Нікових людей швидко спустили візок. Тоді стрибнув Нічноокий, впав животом на палубу, вп’явшись у неї кігтями. Йому не подобалося, як жадібно ріка торсає баржу. Правду кажучи, мені теж. Зрештою він відважився присісти поруч зі мною, розчепіривши лапи.

— Ви поїдете з Томом і візком, — сказав Нік промоклим чоловікам, які відбули вже одну переправу. — Ми з хлопцями переправимо ваших коників останньою ходкою. Тримайтеся подалі від цієї кобили, бо ще раптом надумає брикатися.

Вони обережно зійшли на борт, поглядаючи на Нічноокого майже так само недовірливо, як на кобилу. Обидва стали ззаду за візком і там ухопилися за перила. Ми з Нічнооким зосталися на носі баржі. Я сподівався, що там будемо недосяжні для копит кобили. В останню мить Нік заявив:

— Мабуть, поїду разом із вами.

Відв’язав баржу, всміхнувся і махнув своїм людям. Упряжка мулів по той бік ріки рушила з місця, і ми ривком увійшли в ріку.

Спостерігати за чимось — геть не те, що робити це самому. Від першого вибуху бризок річкової води мені перехопило подих. Зненацька ми стали іграшкою, яку вхопила до рук вередлива дитина. Ріка котила води впоперек нашого курсу, рвучи баржу й ревучи від люті, що не може вхопити нас і понести з собою. Шалена вода майже оглушила мене. Баржа різко занурилась, я вхопився за перила, хвиля води перетекла на палубу й дістала мені до кісточок. Другого разу водяний потік ударив з носа, намочив нас усіх, кобила заіржала. Я відпустив перила, збираючись ухопити її за голову. Здається, двоє чоловіків надумали те саме. Йшли вперед, долали свій шлях, тримаючись за візок. Я махнув їм іти геть і обернувся до кобили.

Ніколи не знатиму, що задумав той чоловік. Може, хотів ударити мене руків’ям свого ножа. Краєчком ока я піймав цей рух і повернувся обличчям до нього саме тієї миті, коли баржа знову різко гойднулася. Він не поцілив у мене й заточився вперед, до кобили. Тварина, уже й так стривожена, почала панічно брикатися. Дико мотнула головою, вдарила мене так, що я похитнувся. Майже піймав рівновагу, коли той чоловік знову спробував ударити мене. Ззаду за візком Нік боровся з іншим чоловіком. Сердито кричав щось про своє слово та честь. Я відхилився від удару напасника, а вода тим часом хлюпнула з боку носа. Поштовх був таким сильним, що відкинув мене до середини баржі. Я вхопився за колесо візка й міцно за нього тримався, тяжко дихаючи. Наполовину витяг меча з піхов, коли хтось ухопив мене ззаду. Перший напасник кинувся в мій бік, щирячись, цього разу вістрям ножа вперед. Зненацька повз мене майнуло тіло, покрите мокрим хутром. Нічноокий вцілив йому просто в груди, відкинувши до перил.

Я почув тріск, з яким зламався вже розгойданий стовпець. Повільно, дуже повільно вовк, чоловік і перила похилилися до води. Я кинувся до них, тягнучи за собою супротивника. Вони саме сповзали вниз, коли мені вдалося одною рукою вхопитися за рештки розбитого стовпця, другою за хвіст Нічноокого. Довелося пожертвувати мечем, щоб це зробити. Я тримав вовка лише за кінчик хвоста, але тримав. Він підвів голову, передні лапи гарячково чіплялися за край баржі. Почав вибиратися назад.

Тут на мене зверху впала нога в чоботі, вдаривши по плечі. Тупий біль, який я відчував там досі, вибухнув. Наступний копняк вцілив мені у скроню. Я дивився, як мої пальці розціплюються, бачив, як течія закрутила Нічно­окого, підхопила й понесла.

— Мій брате! — голосно заволав я.

Річка проковтнула мої слова, а наступний водний вибух перекотився на палубу, залив мене. Мої рот і ніс наповнилися водою. Коли вода стекла, я спробував стати накарачки. Чоловік, який мене копнув, став поруч зі мною на коліна. Я відчув, що його ніж притиснутий до моєї шиї.

— Просто лежи, де лежиш, і не рипайся! — похмуро наказав він. Обернувся назад і вереснув до Ніка: — Я роблю це по-своєму!

Я не відповів. Шалено сягав назовні Вітом, щосили намагаючись дістатися вовка. Баржа піді мною ходила ходором, річка ревла, бризки та хвилі заливали мене. «Холодно. Мокро. У роті й носі вода, я задихаюся». Не міг сказати, де закінчився я і починався Нічноокий. Якщо він узагалі ще існував.

Раптом баржа шкрябнула об причал.

Хтось на цьому березі вирішив поставити мене на ноги, але був неуважний. Чоловік із ножем відвів вістря ще до того, як інший устиг добряче вхопити мене за волосся. Я рвонувся в бій, уже цілковито не дбаючи ні про що інше. З мене струменіли ненависть і лють, а панічно перелякана кобила пішла за моїм прикладом. Один із чоловіків підійшов до кобили настільки близько, що її копито розтрощило йому ребра. Зосталося двоє, чи принаймні так я думав. Одного я вкинув до ріки. Він устиг ухопитися за баржу і так тримався, а я тим часом душив його напарника. Нік гукнув якесь слово, що прозвучало як попере­дження. Я стискав свого противника за горло і товк його голову об палубу, коли на мене звалилися інші. Ті вже не ховали своїх золото-коричневих мундирів. Я пробував змусити їх убити мене, але вони цього не зробили. Почув якісь далекі крики з пагорба й вирішив, що розпізнав тонкий від злості голос Старлінг.

За якийсь час я лежав, зв’язаний, на засніженому березі ріки. Наді мною стояв чоловік з оголеним мечем. Я не знав, чи він так мені погрожує, чи йому наказано не дати іншим убити мене. Вони стояли колом, дивлячись на мене жадібно, наче зграя вовків, що саме загнала оленя. Я на це не зважав. Гарячково тягся назовні, шукав, геть не переймаючись, що вони можуть зі мною зробити. Я відчував, що Нічноокий десь змагається за своє життя. Моє почуття його присутності дедалі слабшало, бо він вклав усю свою енергію в просте виживання.

Раптом поруч зі мною кинули Ніка. Одне з його очей уже запливало, а коли він до мене вищирився, стало видно, що на зубах у нього кров.

— Що ж, Томе, ми на другому березі ріки. Я сказав тобі, що приведу тебе сюди, і от ми тут. А тепер заберу твою сережку, згідно з умовою.

Мій стражник копнув його в ребра.

— Стули пельку! — гарикнув він.

— Ми так не домовлялися, — вперто правив Нік, перевів­ши подих. Оглянув їх усіх, намагаючись знайти одного, з яким варто порозмовляти. — Я уклав домовленість із вашим капітаном. Сказав, що приведу йому цього чоловіка, а він за це запропонував мені золото й безпечний перехід. Для мене та інших.

Сержант гірко реготнув.

— Що ж, це не перша домовленість, яку капітан Марк уклав із контрабандистом. Але от що дивно. Ми з жодної такої не мали прибутку, ге, хлопці? Капітана Марка зараз далеко вже віднесло річкою, тож складно сказати, що він там тобі обіцяв. Марк завжди любив вихвалятися щедрістю. Та, ба, його вже нема. Але я знаю, що мені наказано, а наказано арештувати всіх контрабандистів і приставити їх до Мунсея. А я добрий солдат, щоб ти знав.

Сержант схилився і звільнив Ніка від капшука з золотом, — либонь, плата від капітана Марка, — та його власного капшука заодно. Нік опирався, і йому в процесі вточили трохи крові. Та я не клопотався тим, щоб це розглядати. Нік продав мене Регаловим стражникам. А звідки він знав, хто я? «Розмови зі Старлінг», — гірко сказав я собі. Я довірився іншій людині, і з цього вийшло те, що й завжди. Я навіть не обернувся глянути, коли його поволокли геть.

Я мав тільки одного справжнього друга, і він розплатився за мою глупоту. Знову. Я глянув у небо, сягнув із тіла назовні, потягся чуттями так далеко, як лише зумів. Шукав, шукав. Знайшов. Його кігті десь шкребли і шкребли стрімкий берег, покритий льодом. Густе хутро набрало повно води, стало таким тяжким, що він ледь міг тримати голову на поверхні. Втратив опору, ріка знову підхопила його, він знову закрутився у течії. Потік підім’яв його під себе, тоді зненацька викинув на поверхню. У повітрі, яким він дихав, було повно водяного пилу. Йому вже бракувало сил.

Пробуй! — наказав я Нічноокому. — Пробуй ще!

Непостійна течія знову кинула його до берега, але цього разу там звисала плутанина коренів. Зачепився за неї кігтями, високо підтягнувся, шкребучись, викашлюючи воду та хапаючи повітря. Його легені працювали, як ковальські міхи.

Видирайся! Обтрусися!

Нічноокий не відповів мені, але я відчув, як він видряпується вгору. Ривок за ривком, дістався зарослого кущами берега. Виповз, як щеня, на животі. З хутра стікала вода, творячи довкола нього калюжу. Він скоцюрбився. Так змерз. На вухах і морді вже намерзав лід. Підвівся, спробував обтруситися. Впав. Знову встав, хитаючись, зробив кілька невпевнених кроків від річки. Ще раз обтрусився, вода летіла на всі боки. Від цього йому полегшало, шерсть стала дибки. Став, схиливши голову, виблював річкову воду. «Шукай схованку. Зібгайся там і зігрійся», — сказав я йому. Він не надто ясно мислив. Іскорка, що була Нічнооким, майже погасла. Кілька разів сильно чхнув, тоді озирнувся довкола. «Там, — підганяв я його. — Під цим деревом». Сніг пригнув гілля якогось хвойного дерева майже до землі. Під деревом була маленька заглибина, покрита товстим шаром скинутої хвої. Якщо він туди залізе та зібгається, то зможе зігрітися. «Давай! — підганяв я його. — Ти можеш це зробити. Давай!»

— Думаю, ти надто сильно його копнув. Тільки й робить, що витріщається в небо.

— Ти бачив, що та жінка зробила зі Скефом? Кривавить, як свиня. Та він уже їй відплатив, ще й сторицею.

— А де стара? Хтось її знайшов?

— По такому снігу далеко не зайде, не переймайся. Приведіть його до тями й поставте на ноги.

— Він навіть очима не кліпає. І ледве дихає.

— А мені що до того? Просто доставте його до Скілл-чародія. А все інше не наш клопіт.

Я знав, що стражники силоміць поставили мене на ноги, знав, що йду вгору пагорбом. Але не звертав уваги на це тіло. Натомість знову обтрусився, тоді підповз під дерево. Саме стільки місця, щоб скрутитися клубочком. Я затулив носа хвостом. Кілька разів трусонув вухами, викидаючи з них рештки води. «А тепер спи. Все гаразд. Спи». Я заплющив замість нього очі. Він і далі тремтів, але я відчув непевне тепло, що знову заструменіло в ньому. Я обережно його покинув.

Я підвів голову і глянув уже власними очима. Йшов стежкою, обабіч мене — два високі стражники в мундирах Ферроу. Не треба було й озиратися, аби знати, що позаду йдуть інші. Попереду я побачив Нікові фургони, загнані під дерева. Його люди сиділи на землі зі зв’язаними ззаду руками. Прочани, з яких досі стікала вода, з’юрмилися довкруж вогнища. Довкола їхньої групи теж стояло кілька стражників. Я не побачив ні Старлінг, ні Кеттл. Одна жінка притулила до себе синочка й голосно плакала над його плечем. Хлопчик, здається, не ворушився. Якийсь чоловік зустрівся зі мною поглядом, тоді відвернувся і сплюнув на землю.

— Це з вини бастарда-віттера до такого дійшло, — почув я його гучні слова. — Він образив Еду! Осквернив нашу прощу!

Мене підвели до зручного намету, розіп’ятого під захистом кількох великих дерев. Заштовхнули за запону й поставили навколішки на товстому килимі з овечої шкури, що встеляв дерев’яну підлогу. Один зі стражників міцно тримав мене за волосся, а сержант тим часом оголосив:

— Ось він, сер. На капітана Марка напав вовк, але цього ми піймали.

Товстостінна жаровня, повна гарячого вугілля, випромінювала привітне тепло. Всередині в наметі було тепліше, ніж у будь-якому місці, куди я потрапляв останнім часом. Мені голова пішла обертом, я аж сп’янів від надміру тепла. Але Барл не поділяв моєї думки. Сидів на дерев’яному кріслі по той бік жаровні, простягши до неї ноги. Мав на собі одяг з каптуром, покритий хутром, наче ніщо більше не відділяло його від нічного холоду. Він завжди був кремезним, але тепер зробився тяжким. Темне волосся накручене, за взірцем Регала. У його темних очах блиснуло невдоволення.

— Як це ти не помер? — вимогливо спитав він мене.

На це запитання не було доброї відповіді. Я лише дивився на нього без жодного виразу на обличчі, тісно зімкнувши захисні стіни. Він раптом почервонів, щоки роздулися йому від гніву. Коли озвався, його голос був напруженим. Глипнув на сержанта.

— Звітуй як слід. — Тоді, перш ніж той устиг розпочати, спитав: — Ви дали вовкові втекти?

— Ми не давали, сер. Він напав на капітана. Вони з капітаном Марком звалилися в річку разом, сер, і течія їх підхопила. Вода така холодна і рвучка, що жоден з них не мав шансу вижити. Та я послав кількох людей униз по річці, щоб вони оглянули берег і розшукали тіло капітана.

— Я хочу бачити ще й тіло вовка, якщо ріка його викине. Впевнись, що твої люди це знають.

— Слухаюсь, сер.

— Ви затримали контрабандиста Ніка? Чи він теж утік? — з тяжким сарказмом спитав Барл.

— Ні, сер. Маємо контрабандиста і його людей. А також тих, що з ним подорожують, хоча вони опиралися сильніше, ніж ми сподівались. Дехто втік до лісу, але ми їх розшукали. Запевняють, що вони прочани та їхали до святині Еди в Горах.

— Мене це геть не обходить. Чи істотно, чого людина зламала королівський закон, якщо вже зламала його? Ви повернули золото, яке капітан заплатив контрабандистові?

Сержант здавався здивованим.

— Ні, сер. Золото, заплачене контрабандистові? Не було його й сліду. Так міркую, чи не попливло воно річкою разом із капітаном Марком. Може, він не встиг його заплатити.

— Я не дурень. Знаю, що тут діється, куди краще, ніж ти думаєш. Ви затримали всіх контрабандистів?

Сержант глибоко вдихнув і вирішив зізнатися.

— Коли ми піймали Ніка, кілька їх зосталося на тому березі ріки, з упряжкою коней. Вони від’їхали, перш ніж…

— Забудь про них. Де бастардів сподвижник?

Сержант тільки тупо глипнув. Мабуть, не знав цього слова.

— Ви піймали менестрельку? Старлінг? — знову зажадав Барл.

Сержант, здається, зніяковів.

— Вона трохи вийшла з-під контролю, сер. Коли наші люди захопили бастарда біля причалу. Гримнула по писку чоловіка, що її тримав, і зламала йому носа. Він мав трохи клопоту, доки… взяв її під контроль.

— Вона жива? — Барлова інтонація не приховувала зневажливого ставлення до компетентності стражників.

Сержант заллявся краскою.

— Так, сер. Але…

Барл одним поглядом змусив його замовкнути.

— Якби ваш капітан зостався живим, він пошкодував би, що не помер. Гадки не маєте ні як звітувати, ні як тримати ситуацію під контролем. Слід було негайно вислати до мене людину, яка сповістила б про події, тільки-но вони трапилися. Менестрелька не мала побачити, що відбувається, її необхідно було ізолювати та знешкодити. І лише ідіот намагався б захопити когось на баржі, посеред сильної течії, коли єдине, що йому слід було зробити, — просто почекати на березі, доки посудина причалить. Тут він мав би у своєму розпорядженні десяток мечів. А щодо контрабандистського хабара, то його буде мені повернено, або ж ви всі зостанетеся без платні, доки не розрахуєтесь зі мною. Я не дурень. — Він оббіг поглядом усіх присутніх у наметі. — Всю операцію спартачено. Я цього не подарую.

Сильно затис губи. Коли заговорив знову, то це прозвучало так, наче виплюнув слова.

— Ви всі. Вільні.

— Слухаю, сер. Сер? Затриманий?

— Залишити його тут. Назовні поставити двох людей з оголеними мечами. Але я хочу порозмовляти з ним віч-на-віч.

Сержант уклонився і поквапом вийшов з намету. Його люди, не зволікаючи, вийшли за ним.

Я глянув на Барла, зустрівся з ним поглядом. Мої руки були туго зв’язані за спиною, але принаймні ніхто вже не змушував мене стояти на колінах. Я підвівся і стояв, дивлячись на Барла згори вниз. Він не відвів очей. Коли заговорив, його голос був тихим, через що слова здавалися ще грізнішими.

— Повторю тобі те, що сказав сержантові. Я не дурень. Не сумніваюся, що ти вже маєш напоготові план утечі. Ймовірно, згідно з ним хочеш мене вбити. Я теж маю план, але згідно з ним я зостануся живим. Я викладу тобі цей план. Він простий, бастарде. Я завжди любив простоту. Отож. Якщо завдаси мені якихось клопотів, я накажу тебе вбити. Як ти вже, без сумніву, зміркував, король Регал бажає, щоб тебе доставлено до нього живим. Якщо це можливо. Не думай, однак, наче це не дасть мені змоги тебе вбити, якщо ти станеш незручним. Якщо думаєш про свій Скілл, то не сумнівайся: мій розум доб­ре захищений. Якщо я бодай запідозрю, що ти пробуєш це зробити, то ми перевіримо, чи вистоїть твій Скілл проти мечів моїх стражників. Що ж до твого Віту, то, здається, тут мої проблеми вже розв’язані. Але якби твій вовк матеріалізувався тут, то що ж, він теж вразливий на удар мечем.

Я не сказав нічого.

— Ти мене зрозумів?

Я кивнув.

— То й гаразд. Тепер. Якщо ти не створиш мені жодних проблем, з тобою поводитимуться гідно. Як і з іншими. Якщо ж ти завдаси якихось труднощів, вони теж поділять твою долю. Це ти теж розумієш?

Втупився мені в очі, вимагаючи відповіді. Я відповів так само тихо:

— Ти справді думаєш, що я переймаюся, чи проллєш ти кров Ніка, раз він продав мене тобі?

Він посміхнувся. Від цієї посмішки мене обсипало морозом, бо колись так усміхався добросердий учень столяра. А тепер інший Барл носив його шкіру.

— Ти хитрий, бастарде, і був таким, відколи я тебе знаю. Але маєш ту саму слабкість, що й твій батько та Веріті-претендент: вважаєш, наче життя одного з цих селюків має таку ж цінність, як і твоє. Завдаси мені клопотів, то розплатяться вони всі, до останньої краплі крові. Ти мене зрозумів? Навіть Нік.

Він мав рацію. Мене вивернуло б від самого уявлення, що прочани мають розплачуватися за моє зухвальство.

— А якщо я не опиратимусь? — тихо спитав я. — Що буде з ними тоді?

Він труснув головою, здивований моєю дурною дбайливістю.

— Три роки примусових робіт. Був би я не таким добросердим, відрубав би кожному руку, бо вони прямо порушили наказ короля, намагаючись перетнути кордон, і заслуговують покарання як зрадники. Для контрабандистів десять років.

Я знав, що небагато контрабандистів виживе.

— А менестрелька?

Уявлення не маю, чому він відповів на моє запитання, але зробив це.

— Менестрелька помре. Ти й сам це знаєш. Їй було відомо, хто ти, бо Вілл допитав її у Синьому озері. А вона вирішила допомогти тобі, хоч могла натомість послужити своєму королю. Вона зрадниця.

Його голос розпалив у мені гнів.

— Допомагаючи мені, вона служить істинному королю. А коли повернеться Веріті, ти відчуєш його гнів. Не буде нікого, хто б захистив тебе чи решту вашої фальшивої групи.

Якусь мить Барл тільки дивився на мене. Я опанував себе. Це прозвучало, як у дитини, що погрожує комусь гнівом свого старшого брата. Мої слова були марними, гірше ніж марними.

— Сторожа... — Барл не кричав. Заледве здійняв голос, але пара стражників негайно з’явилася у наметі, з оголеними мечами, націленими мені в обличчя. Барл поводився так, наче й не помітив зброї. — Привести сюди менестрельку. І простежте, щоб цього разу вона не «вийшла з-під контролю».

Коли вони завагалися, він труснув головою і зітхнув.

— А зараз геть. Обидва. І пришлете до мене свого сержанта.

Стражники вийшли. Він зазирнув мені в очі та зробив невдоволену міну.

— Бачиш, з ким я мушу працювати. Мунсей завжди був помийною ямою армії Шести герцогств. Мені надано боягузів, дурнів, баламутів та інтриганів. А тоді я мушу стикатися з невдоволенням мого короля, бо вони провалюють кожне доручене їм завдання.

Думаю, він справді очікував, що я йому співчуватиму. Натомість я сказав:

— Тим-то Регал і тебе послав сюди, до них.

Барл обдарував мене дивною посмішкою.

— Як король Шрюд послав сюди переді мною твого батька й Веріті.

Це було правдою. Я глянув униз, на овечу шкуру, що покривала підлогу. З мене на неї капотіла вода. Тепло жаровні просочувалося в мене, викликаючи дрижання, наче моє тіло віддавало весь нагромаджений холод. Я на мить потягся назовні Вітом, шукаючи Нічноокого. Мій вовк зараз спав, і йому було тепліше, ніж мені. Барл узяв горщик з маленького столика біля свого крісла, налив собі яловичого бульйону, з якого здіймалася пахуча пара, відпив. Тоді зітхнув і відкинувся на спинку крісла.

— Ми здолали довгий шлях від місця, з якого починали, правда? — Це звучало майже жалібно.

Я кивнув. Він був обережною людиною, цей Барл, і я не сумнівався, що виконав би свою погрозу. Я бачив форму його Скіллу, бачив, як Гален вигинав і перекручував її, перетворюючи Барла на слухняне Регалове знаряддя. Барл був вірним принцові-вискочню. Не міг уже відокремити від свого Скіллу те, до чого змусив його Гален. Був амбітним, прагнув влади, любив ліниве життя, яке йому забезпечував Скілл. Його передпліччя не напиналися уже від мускулів, які розвинула в нього праця. Зате черево було таким, що розтягало туніку, а щоки тяжко звисали. Він здавався на десять літ старшим від мене. Але захищатиме своє становище від усього, що могло б йому загрожувати. Шалено захищатиме.

Сержант увійшов до намету першим, а відразу ж за ним з’явилися його люди зі Старлінг. Вона пройшла між ними і вступила до намету з гідністю, попри вкрите синцями обличчя та розпухлу губу. Стоячи перед Барлом, не озиваючись до нього й словом, зберігала крижаний спокій. Може, тільки я відчував лють, яку вона стримувала. Не показувала й знаку страху.

Коли вона стояла так поруч зі мною, Барл здійняв очі, глянув на нас обох.

— Менестрелько. Тобі відомо, що цей чоловік — Фітц Чівелрі, бастард-віттер.

Старлінг нічого не відповіла. Це не було запитанням.

— У Синьому озері Вілл із Галенової групи, слуга короля Регала, запропонував тобі золото, добру чесну монету, якщо ти допоможеш нам вистежити цього чоловіка. Ти заперечила, що маєш бодай якісь відомості про місце його перебування.

Він замовк, наче даючи їй змогу заговорити. Вона не сказала нічого.

— І все-таки ми знайшли тебе тут, і ти знову подорожуєш у його товаристві. — Він глибоко вдихнув. — А щойно він сказав мені, що, служачи йому, ти служиш Веріті-претенденту. І погрожував мені гнівом Веріті. Перш ніж я поділюся власною думкою, скажи мені, чи ти з цим погоджуєшся? Може, він обмовив тебе, висловившись від твого імені?

Ми обоє знали, що він дарує їй шанс. Я сподівався, що Старлінг вистачить здорового глузду прийняти цю пропозицію. Я бачив, як вона ковтнула слину. Не глянула на мене. Коли заговорила, її голос був тихим і опанованим.

— Я не потребую, щоб хтось говорив від мого імені, мілорде. І я не служниця жодної людини. Не служу Фітцу Чівелрі.

Старлінг замовкла, і мене охопило приголомшливе полегшення. Та тут вона перевела подих і продовжила:

— Та якщо Веріті Провісник живий, то він істинний король Шести герцогств. І не сумніваюся, що кожен, хто каже інакше, відчує його гнів. Якщо він повернеться.

Барл видихнув крізь ніс. З жалем труснув головою. Тицьнув на одного зі стражників.

— Ти. Зламай їй пальця. Однаково, якого.

— Я менестрелька! — нажахано запротестувала Старлінг.

Дивилася на нього з недовірою. Ми, всі інші, теж. Не було нічого незвичайного в тому, щоб стратити менестреля за зраду. Убити менестреля — одна річ. Скалічити його — геть інша.

— Ти не почув мене? — спитав Барл чоловіка, який завагався.

— Сер, вона менестрелька. — Чоловік здавався враженим. — Скалічити менестреля — на лихо.

Барл обернувся від нього до свого сержанта.

— Допильнуй, щоб він отримав п’ять ударів батогом, перш ніж я відійду цього вечора на спочинок. П’ять, запам’ятай, і я хотів би перелічити окремі пасмуги в нього на спині.

— Слухаю, сер, — слабким голосом озвався сержант.

Барл знову повернувся обличчям до стражника.

— Зламай їй пальця. Однаково, якого.

Промовив цей наказ так, наче й не казав уже цих слів раніше.

Чоловік наблизився до неї, ніби сновида. Він збирався виконати наказ, а Барл не мав наміру скасувати своє розпорядження.

— Я тебе вб’ю, — від усієї душі пообіцяв я Барлові.

Він приязно мені посміхнувся.

— Стражнику. Зламай їй два пальці. Однаково, які.

Сержант швидко витяг ножа і став позаду мене. Приставив вістря мені до горла, змусив опуститися навколішки. Я дивився на Старлінг. Вона один раз на мене глянула, її очі були позбавленими виразу та порожніми. Тоді відвела погляд. Руки в неї, як і в мене, були зв’язані за спиною. Дивилася просто вперед, Барлові на груди. Стояла нерухомо й мовчки, дедалі сильніше бліднучи, аж доки стражник до неї не доторкнувся. Коли він ухопив її за зап’ястя, крикнула хрипким гортанним голосом. Тоді пронизливо зойкнула, але цей звук не заглушив двох тихих потріскувань: це він вигнув назад її пальці в суглобах.

— Покажи мені! — наказав Барл.

Наче сердячись на Старлінг за те, що був змушений зробити, чоловік штовхнув її так, що вона впала долілиць. Лежала на овечій шкурі, у Барла під ногами. Після того зойку не видала й звуку. Два найменші пальці лівої руки ненормально відділялися від інших. Барл глянув і задоволено кивнув головою.

— Забери її. Допильнуй, щоб її добре охороняли. Тоді повертайся до свого сержанта. Коли він з тобою закінчить, прийдеш до мене.

Барлів голос був спокійним.

Стражник ухопив Старлінг за комір, поставив на ноги. Виводячи її з намету, здавався водночас і хворим, і розлюченим. Барл кивнув сержантові.

— А зараз підведи його.

Я стояв, дивлячись на нього згори вниз, а він глянув на мене знизу вгору. Проте не було сумніву, хто контролює ситуацію. Дуже тихим голосом Барл промовив:

— Ти вже сказав, що зрозумів мене. Тепер я в цьому впевнився. Подорож до Мунсея може бути швидкою і легкою для тебе, Фітце Чівелрі. І для інших. А може бути й інакше. Це залежить тільки від тебе.

Я не відповів. Жодна відповідь не була потрібною. Барл кивнув до другого стражника. Він забрав мене з Барлового намету до іншого. Там квартирувало ще четверо стражників. Мені дали хліба, м’яса та кухоль води. Я поводився слухняно, коли стражник, який привів мене сюди, зв’язав мені руки спереду, щоб я міг їсти. Потім він показав на покривало в кутку, я пішов туди, як покірний собака. Мені знову зв’язали руки за спиною, ноги теж. Жаровня горіла всю ніч, і всю ніч щонайменше двоє людей стояли на варті та стерегли мене.

Я цим не переймався. Відвернувся від них, утупився в стінку намету. Заплющив очі та відійшов, — не в сон, а до мого вовка. Його хутро майже висохло, але він і далі глибоко спав. Був вичерпаний змаганням з холодом та рікою. Це дало мені хоч якусь розраду. Нічноокий був живий, зараз він спав. Цікаво, по який бік ріки?