Мандри убивці

Розділ 14. Контрабандисти

Мало є настільки вільних духом, як мандрівні менестрелі, — принаймні у Шести герцогствах. Якщо менестрель по-справжньому талановитий, то може очікувати дозволу нехтувати майже всіма нормами поведінки. Менестрелі мають право цікавитися всім і розпитувати про все, бо це звична частина їхнього ремесла. Можуть розраховувати на гостинність майже всюди: від королівського столу до найубогішої халупи. Рідко одружуються замолоду, хоча часто народжують дітей. Такі діти вільні від байстрючого тавра, нерідко їх самих виховують як менестрелів. Менестрелі можуть щонайтісніше спілкуватися з ізгоями та бунтівниками, так само як із нобілями та купцями. Поширюють звістки, приносять новини, у своїй довгій пам’яті зберігають багато умов та обітниць. Так принаймні ведеться за часів миру й достатку.

Старлінг повернулася пізно. Барріч вважав би цей час ранковим. Я прокинувся, коли вона торкнулася клямки. Доки входила, я скотився з ліжка і вклався на підлозі, добряче закутавшись у плащ.

— Фітце Чівелрі, — привіталася вона.

Язик їй трохи заплітався, від неї пахло вином. Зняла вогкого плаща, скоса зиркнула в мій бік, тоді вкрила ним мене зверху, як додатковим покривалом. Я заплющив очі.

Кинула верхній одяг на підлогу позаду мене, цілком не зважаючи на мою присутність. Я чув, як гойднулося ліжко, коли вона впала на нього.

— Умм. Ще тепле, — пробурмотіла, зариваючись у постіль та подушки. — Відчуваю докори сумління, виганяючи тебе з цього теплого кубельця.

Та, здається, вони її мучили не надто, бо за кілька хвилин дихання менестрельки стало глибоким і рівним. Я пішов за її прикладом.

Я пробудився дуже рано й покинув заїзд. Коли виходив з кімнати, Старлінг навіть не ворухнулася. Я йшов, доки не натрапив на лазню. О цій порі всі вони були майже порожніми. Мені довелося почекати, доки нагріють першу сьогоднішню воду. Коли все було готово, я роздягнувся і обережно занурився в купіль. У глибокій гарячій ванні біль у плечі втамувався. Я помився. Потім лежав у гарячій воді та мовчки думав.

Мені не хотілося умовлятися з контрабандистами. Не хотілося в’язатися зі Старлінг. Та я не бачив іншого виходу. А ще не міг вигадати, чим їх підкупити, щоб вони взяли мене з собою. Мав небагато грошей. «Може, сережкою Барріча?» — припустив. Довго лежав у воді, занурений до підборіддя, і відкидав цю гадку. «Йди до мене». «Знайду інший спосіб, — пообіцяв я сам собі. — Знайду». Подумки повернувся у Трейдфорд, у той день, коли Веріті втрутився, щоб мене врятувати. Цей вибух Скіллу мусив вичерпати йому весь запас сил. Я не знав його становища, знав тільки, що він не завагався витратити все заради мене. Коли б я мусив вибирати між сережкою Барріча та можливістю дістатися Веріті, вибрав би Веріті. Не тому, що він покликав мене Скіллом, не через клятву, яку я дав його батькові. Заради Веріті.

Я встав, дав воді стекти з мого тіла. Обсушився, витратив кілька хвилин, аби вкоротити бороду, покинув цю безнадійну справу та рушив назад до «Кабанячої голови». Дорогою до заїзду мені трапилася лиш одна неприємна пригода. Повз мене проїхав фургон, не інакше як лялькаря Делла. Я йшов швидко, а по молодому підмайстрові, що правив фургоном, не вид­но було, щоб він мене помітив. Проте я втішився, діставшись заїзду та зайшовши досередини.

Знайшов кутовий столик поблизу каміна, попросив кельнера принести мені повний чайник і ранкового хліба. Буханець, за ферровським звичаєм, був начинений насінням, горіхами та шматочками фруктів. Я їв повільно, ждучи, коли спуститься Старлінг. Не міг дочекатися, коли ми вже вирушимо до контрабандистів, і не хотів потрапити під її владу. Тяг­лися ранкові години. Я помітив, що кельнер двічі дивно на мене глянув. Утретє я піймав його погляд і відповів йому тим самим, аж хлопець почервонів і відвів очі. Тут я зрозумів причину його цікавості. Я провів ніч у покої Старлінг. Він, без сумніву, дивувався, що це на неї найшло, спонукавши поділити ліжко з таким волоцюгою. Але й цього вистачило, щоб я почувся ніяково. Хай там як, минула вже половина часу від ранку до полудня. Я встав і піднявся сходами до дверей Старлінг.

Тихо постукав і чекав. Та тільки після другого, гучнішого стуку почув сонну відповідь. За мить вона підійшла до дверей, прочинила їх, позіхнула мені назустріч і жестом запросила ввійти. На собі мала лише обтислі штани та щойно вдягнену простору туніку. Темне кучеряве волосся було розкуйовджене. Тяжко сіла на краю ліжка, закліпала очима. Я тим часом зачинив і засунув двері за собою.

— О, ти скупався, — привітала вона мене і знову позіхнула.

— Це так помітно? — роздратовано спитав я.

Вона приязно кивнула.

— Я вже було прокинулася і подумала, що ти просто мене покинув. Але не переймалася цим. Знала, що без мене ти їх не знайдеш. — Протерла очі, тоді критичніше на мене глянула. — Що з твоєю бородою?

— Я спробував її вкоротити. Без особливого успіху.

Менестрелька кивнула.

— Але це був добрий намір, — втішила вона мене. — Якби вдався, ти б не скидався так сильно на дикуна. І Крісові, Тассін чи ще комусь із нашого каравану було б важче тебе розпізнати. Сюди. Я тобі допоможу. Сідай на це крісло. А, так, відчини віконниці, впусти трохи світла.

Я без особливого ентузіазму послухався. Вона встала з ліжка, потяглася, протерла очі. Не минуло й кількох хвилин, як сполоснула собі обличчя, привела до ладу волосся і закріпила його кількома гребінцями. Підпоясала туніку, щоб вона не висіла хламидою, натягла високі чоботи, зашнурувала їх. Напрочуд швидко набрала чепурного вигляду. Тоді підійшла до мене, вхопила за підборіддя та повернула моє обличчя до світла, спершу покрутивши ним сюди-туди. Аж ніяк не переймалася тим, що я, може, трохи соромливіший за неї.

— Ти завжди так легко червонієш? — зі сміхом спитала Старлінг. — У бакійських чоловіків такий рум’янець рідкісний. Думаю, твоя мати мала світлу церу.

Я не знав, що на це відповісти. Тож сидів мовчки, доки вона нишпорила у своїх пакунках і, врешті, знайшла маленькі ножиці. Працювала швидко та вміло.

— Я стригла свого брата, — пояснила вона, не перериваючи роботи. — І волосся й бороду батька, після смерті матері. У тебе гарна форма підборіддя під усією цією щетиною. Ти що, дозволяв їй рости, як заманеться?

— Думаю, так, — нервово пробурмотів я.

Ножиці блискали мені під носом. Старлінг зупинилася, швидко обмахнула мені обличчя. На підлогу впало чимало чорних кучерів.

— Я не хотів би, щоб шрам був помітним, — попередив я.

— І не буде, — спокійно запевнила вона. — Зате матимеш рот і губи, замість діри у вусах. Підніми підборіддя. От. Маєш якесь лезо для гоління?

— Лише ножа, — неспокійно зізнався я.

— Ну то впораємося й так, — потішила вона мене.

Підійшла до дверей, різко їх відчинила і на всю силу менестрельських легень заволала до кельнера, наказавши принести гарячої води. І чаю. І хліба, і кілька пластівців бекону. Повернувшись до кімнати, схилила голову і критично зирк­нула на мене.

— Волосся обстрижемо теж, — вирішила. — Скидай це.

Але мій слимачий темп не вдовольнив її. Стала позаду мене, стягла хустку, розв’язала шкіряного ремінця, який тримав разом волосся. Воно вільно спало мені до пліч. Старлінг узялася за гребінь, різко перечесала мої патли вперед.

— Що ж, подивимося, — пробурмотіла до себе, а я тим часом зціпив зуби, щоб не зойкнути від цієї суворої процедури.

— Що ти збираєшся робити? — спитав я, але пасма волосся вже падали на підлогу.

Хай що вона вирішила, швидко втілювала це в життя. Частину волосся перекинула на обличчя, рівно обтяла над бровами, по решті кілька разів провела гребенем, вкоротила до лінії щелепи.

— Тепер, — сказала мені, — ти більше скидаєшся на купця з Ферроу. Досі в тобі з першого погляду помітно було бакійця. Ти й далі бакійської масті, але волосся та вбрання у тебе ферровські. Поки не заговориш, люди не матимуть певності, звідки ти. — Вона трохи поміркувала, тоді знову взялася працювати з волоссям мені над лобом. За мить понишпорила довкола, подала мені люстерко. — Тепер біле пасмо майже не помітне.

Старлінг мала рацію. Зрізала більшу частину білого волосся при самій шкірі й перечесала чорне так, щоб воно затуляло вистрижені місця. Борода теж змінилася, обрамляючи обличчя. Я кивнув з мимовільним схваленням. Тут у двері постукали.

— Залиш за дверима! — гукнула менестрелька з кімнати.

Почекала кілька хвилин, потім принесла сніданок і гарячу воду. Вмилася, тоді наказала мені добре нагострити ножа, доки вона попоїсть. Я так і зробив, думаючи при цьому, чи маю пишатися, чи дратуватися тим перетворенням, яке Старлінг зі мною зробила. Вона почала нагадувати мені Пейшенс. Усе ще жувала, підійшовши до мене й забравши ножа. Ковт­нула, тоді сказала:

— Я збираюся надати твоїй бороді трохи кращої форми. Але далі дбатимеш про неї сам, я не голитиму тебе щодня. А зараз добре змочи обличчя.

Я нервував ще більше, ніж досі, коли менестрелька замахала ножем, надто ж коли працювала ним біля моєї горлянки. Та коли закінчила, а я зазирнув у дзеркальце, то здивувався, наскільки вона мене змінила. Окреслила бороду, обмеживши її до щелепи та щік. Рівно обтяте над бровами волосся додало моїм очам глибини. Шрам на щоці далі був помітним, але він повторював лінію вусів і не так впадав у вічі. Я легко провів долонею по бороді, задоволений, що вона зменшилася.

— Чимала зміна, — зауважив я.

— Величезне покращення, — оголосила вона. — Навряд чи Кріс або Делл пізнали б тебе тепер. Позбудьмось цього.

Зібрала обстрижене волосся, відчинила вікно й викинула геть. Вітер поніс волосся за собою. Тоді зачинила вікно, обтріпала руки.

— Дякую, — незграбно сказав я.

— На здоров’я, — відповіла Старлінг. Оглянула те й се в кімнаті, легенько зітхнула. — Сумуватиму за цим ліжком, — сказала мені. Почала збирати речі, швидко й уміло. Піймала мене на тому, що я спостерігаю за нею, всміхнулася. — Коли ти мандрівний менестрель, то вчишся робити це швидко й добре.

Закинула останні речі, зв’язала клунок. Повісила його на плече.

— Почекай мене біля чорного входу, внизу! — наказала мені. — А я тим часом розплачуся.

Я зробив, як велено, але чекав на вітрі та морозі куди довше, ніж сподівався. Нарешті вона вийшла, рожевощока, готова протистояти усім денним випробуванням. Потяглась, як киця.

— Туди, — показала мені дорогу.

Я думав, що мені доведеться вповільнити кроки, щоб вона встигала, та виявилося, що Старлінг легко пристосувалася до моєї швидкості. Коли ми покинули купецьку дільницю міста й повернули до північного передмістя, глянула на мене.

— Ти сьогодні маєш інакший вигляд, — сказала мені. — І йдеться не про зачіску. Ти щось вирішив.

— Так, — погодився я.

— Добре, — тепло промовила вона, по-дружньому взявши мене під руку. — Сподіваюся, ти вирішив довіряти мені.

Я подивився на менестрельку і промовчав. Вона засміялася, та руки моєї не відпустила.

Дерев’яні тротуари купецької дільниці Синього озера нев­довзі зникли. Ми йшли вулицями, повз будинки, що притулилися один до одного, наче ховаючись від холоду.

Вітер увесь час віяв холодом нам в обличчя. Бруковані вулиці змінилися втоптаними ґрунтовими дорогами, обабіч яких тяглися маленькі селянські господи. Дорога була вибоїстою, а через дощі, що падали кілька останніх днів, — болотистою. Та принаймні цей день був погожим, попри холодний поривчастий вітер.

— Ще далеко? — нарешті спитав я Старлінг.

— Я не знаю напевне. Просто йду за вказівками. Шукай три складені стосом камені на узбіччі дороги.

— А що ти насправді знаєш про цих контрабандистів? — зажадав я.

Вона знизала плечима з дещо перебільшеною невимушеністю.

— Знаю, що вони ходять у Гори, коли цього ніхто більше не робить. І знаю, що беруть із собою прочан.

— Прочан?

— Називай як хочеш. Відбувають прощу до святині Еди в Гірському королівстві. Заплатили за переправу на баржі, ще влітку. Та тут королівська сторожа реквізувала всі баржі й закрила кордон із Горами. От прочани й застрягли у Синьому озері, шукаючи способу продовжити свою подорож.

Ми дісталися трьох складених стосом каменів і зарослої бур’янами стежки, що вела через кам’янисте пасовище, всипане кущами ожини й оточене огорожею з каменю та дерева. На цьому вбогому пасовищі сумно паслося кілька коней. Я з цікавістю зауважив, що вони гірської породи, малі, а о цій порі року — лататі. Віддалік дороги стояв маленький будиночок. Його збудовано з річкового каменю і вапняного розчину, а дах — з дерну. Йому під пару була маленька прибудова позаду. З димаря піднімалася тоненька цівка диму, її швидко розвіював вітер. На огорожі сидів чоловік і щось стругав. Підвів очі, глянув на нас і, вочевидь, вирішив, що ми не становимо небезпеки. Не озвався, коли ми пройшли повз нього й підступили до дверей будиночка. Просто перед домом у загороді гордо гуркотали вгодовані голуби. Старлінг постукала у двері, але відповів нам чоловік, що вийшов із-за будиночка. Мав грубе темно-русе волосся, сині очі, був одягнений як фермер. Ніс відро, повне по вінця теплого молока.

— Когось шукаєте? — привітав він нас.

— Ніка, — відповіла Старлінг.

— Я не знаю жодного Ніка, — сказав чоловік.

Відчинив двері та зайшов до будинку. Старлінг сміливо пішла за ним слідом, я, з меншою певністю, тягся ззаду. Меч висів у мене біля стегна. Я присунув руку ближче до руків’я, але не брався за нього. Не хотів провокувати сутички.

Всередині хатки, у каміні, горів плавник. Дим, чи принаймні більша його частина виходила назовні крізь димар. В одному з кутків купу соломи ділили хлопець і латате козеня. Хлопець глянув на нас здивованими блакитними очима, але нічого не сказав. Вуджені шинки та боки низько звисали з крокви. Чоловік поніс відро з молоком до столу, на якому жінка дрібно сікла товсті жовті корені. Поставив відро на стіл, біля неї, повільно повернувся до нас.

— Думаю, ви не туди потрапили. Пройдіть трохи далі по дорозі. Не наступний дім. Там живе Пелф. Може, через один.

— Красно дякуємо. Ми так і зробимо. — Старлінг посміхнулася всім, підійшла до дверей. — Йдеш, Томе? — гукнула мене.

Я чемно кивнув головою і пішов за нею слідом. Ми вийшли з дому та попрямували стежкою далі. Коли вже досить далеко відійшли, я спитав її:

— І що тепер?

— Я не зовсім певна. З того, що я чула, гадаю, — ідемо до будинку Пелфа, а там питаємо про Ніка.

— З того, що ти чула?

— Ти ж не вважаєш, що я особисто знаю контрабандистів, чи не так? Я була в громадській лазні. Чула, як дві жінки розмовляли, купаючись. Прочанки, по дорозі в Гори. Одна казала, що це, може, остання нагода скупатися, яка випаде їм найближчим часом, друга відповіла, що їй байдуже, головне — вони нарешті виберуться з Синього озера. Тоді одна розповіла другій, де вони мають зустрітися з контра­бандистами.

Я нічого не сказав. Але, здається, мій вираз обличчя був дуже промовистий, бо Старлінг обурено спитала:

— Маєш кращу думку? Це або спрацює, або ні.

— Або скінчиться нашими перерізаними горлянками.

— То повертайся до міста й перевір, чи зумієш краще.

— Думаю, коли б ми так зробили, чоловік, що слідкує за нами, вирішив би, що ми шпигуни, і не обмежився б стеженням. Ходімо до Пелфа та гляньмо, що з цього вийде. Ні, не озирайся.

Ми повернулися на дорогу й пішли до наступної садиби. Вітер дужчав, я почув у ньому смак снігу. Якщо швидко не знайдемо цього Ніка, нас чекатиме довге й холодне повернення до міста.

Про наступне господарство хтось раніше дбав. Колись обабіч вхідної доріжки красувалися ряди сріблястих беріз. Тепер дерева перетворилися на ламкі опудала, з довгим голим віттям, з облущеною на вітрі корою. Кілька вцілілих беріз плакали на вітрі, ронячи жовті монети листя. Розлогі пасовища й поля були огороджені, але вся худоба давно вже з них зникла. Необроблені поля заросли бур’янами, закинуті пасовища — будяками.

— Що трапилося з цією землею? — спитав я, коли ми проходили повз спустошене обійстя.

— Роки посухи. Тоді літо пожеж. За цими садибами, на березі річки, тяглися колись дубові гаї та пасовища. А тут були молочні ферми. А там дрібні господарі виганяли своїх кіз на вільний випас, їхні гараґари греблися під дубами, шукаючи жолудів. Я чула, що тут було чудове полювання. Пізніше спалахнула пожежа. Казали, що горіло цілий місяць, люди насилу могли дихати, річка почорніла від попелу. Летючі іскри підпалили не лише ліси та дикі луги, а й доми та сінокоси. Після років посухи з річки зостався хіба що струмок. Не було куди тікати від вогню. А після пожежі знову настали спекотні сухі дні. Та вітри несли тепер не тільки куряву, а й попіл. Засипали ними всі менші струмки. І так віяло, доки не прийшли дощі. Уся вода, про яку люди молилися роками, випала за один сезон. Усе тут затопило. А коли вода відійшла, бачиш, що зосталося. Змило ґрунт, залишилася тільки жорства.

— Пам’ятаю, я щось таке чув.

Була то розмова, колись давно. Хтось… Чейд?.. казав мені, що люди покладають на короля відповідальність за все, навіть за посуху та пожежу. Тоді це мало що для мене означало, але тутешнім фермерам мусило здаватися, що настав кінець світу.

Будинок теж пам’ятав люблячу руку та кращі часи. Двоповерховий, збудований з дерева, але фарба на ньому давно вже вицвіла. Віконниці на горішньому поверсі щільно замкнуто. На протилежних сторонах даху — два димарі, але з одного обвалився камінь. Над другим здіймався дим. Перед дверима будинку стояла дівчинка. На її долоні сидів угодований сизий голуб, вона легко його погладжувала.

— Добрий день, — привіталася дівчинка приємним низьким голосом, коли ми підійшли.

Вона мала на собі шкіряну туніку поверх просторої вовняної сорочки вершкового кольору, а ще шкіряні штани та чоботи з високими халявками. Я дав би їй літ дванадцять, а з волосся та очей зрозумів, що це якась родичка мешканців сусіднього дому.

— Добрий день, — відповіла їй Старлінг. — Ми шукаємо Ніка.

Дівчинка труснула головою.

— То ви не туди потрапили. Тут Ніка немає. Тут живе Пелф. Може, вам треба пошукати далі по дорозі. — Посміхнулася нам, на її личку малювалося здивування і більше нічого.

Старлінг невпевнено на мене глянула. Я взяв її за руку.

— Нам, мабуть, погано пояснили. Ходімо назад до міста, а потім спробуємо ще раз.

У цю мить я сподівався лише якось виплутатися з цієї ситуації.

— Але… — розгублено заперечила менестрелька.

Раптом я відчув натхнення.

— Цить. Нас перестерегли, що це не ті люди, до яких легко дістатися. Птах, видно, заблукав або ж його вхопив яструб. Сьогодні ми вже нічого більше не вдіємо.

— Птах? — голос дівчинки зненацька збився на писк.

— Звичайний голуб. Гарного тобі дня. — Я обхопив Старлінг рукою і твердо обернув її назад. — Ми не хотіли тобі завадити.

— Чий голуб?

Я на мить зазирнув малій в очі.

— Нікового друга. Та ти цим не переймайся. Ходімо, Старлінг.

— Почекайте! — раптом скрикнула дівчинка. — Мій брат удома. Може, він знає цього Ніка.

— Не хотілося б його клопотати, — запевнив я.

— Жодного клопоту. — Птах на її долоні розправив крила, коли вона жестом запросила нас увійти. — Зайдіть досере­дини, трохи зігрієтесь.

— День холодний, — погодився я. Повернувся і опинився віч-на-віч зі стругальником, що саме виходив з-поміж беріз. — Може, варто нам усім зайти?

— Може, — дівчинка широко посміхнулася, наче її повеселив раптово збентежений вигляд мого «хвоста».

За дверима був порожній передпокій. Гарна підлога з ін­крустованого дерева мала на собі подряпини, її вже якийсь час не пастували. Світліші прямокутники на стінах підказували, що колись тут висіли картини та гобелени. Голі сходи вели на горішній поверх. Світло — лише те, яке пропускали товсті шибки. Всередині вітер не дув, але однаково було не надто тепліше, ніж надворі.

— Почекайте тут, — сказала нам дівчинка і ввійшла до кімнати праворуч від нас, щільно зачинивши за собою двері. Старлінг стояла до мене трохи ближче, ніж мені б хотілося. Стругальник з байдужим виразом обличчя спостерігав за нами.

Старлінг набрала повітря.

— Цить, — сказав я їй, перш ніж устигла озватися.

Натомість вона взяла мене за руку. Аби випручатися, я схилився, наче щоб поправити чобіт. Випроставшись, повернувся так, щоб мати її ліворуч від себе. Вона відразу ж ухопилася за мою ліву руку. Здається, минуло чимало часу, перш ніж двері відчинилися. З’явився високий чоловік, темно-­русявий і синьоокий. Як і дівчинка, був одягнений у шкіряне вбрання. Біля його пояса висів дуже довгий ніж. Дівчинка йшла за ним слідом, ледь не наступаючи на п’яти. Здавалася роздратованою. Отже, він її вилаяв. Чоловік прибрав понурої міни та різко спитав:

— Що вам треба?

— Я помилився, сер, — негайно ж відповів я. — Ми шукали чоловіка на ім’я Нік і, вочевидь, потрапили не туди. Перепрошую, сер.

Він неохоче відповів:

— У мого друга є кузен на ім’я Нік. Можливо, я міг би передати йому слівце від вас.

Я стис долоню Старлінг, давши їй знак промовчати.

— Ні, ні, ми не хотіли б вас турбувати. Хіба, може, скажете, де б ми могли знайти самого Ніка.

— Я можу переслати йому звістку, — запропонував він ще раз.

Насправді це не була пропозиція. Я почухав підборіддя, поміркував.

— У мого друга є кузен, який хоче переслати дещо через ріку. Він чув, наче Нік знає когось, хто може цим зайнятися. Дехто обіцяв кузенові мого друга послати птаха, аби Нік знав, що ми приходимо від нього. І готові заплатити, ясна річ. Ото й усе, суща дрібниця.

Чоловік поволі кивнув головою.

— Я чув, що в околиці є люди, які цим займаються. Це небезпечна річ і злочин, замалим не зрада. Якби коро­лівська сторожа їх піймала, поплатилися б власними го­ловами.

— Так і було б, — охоче погодився я. — Та сумніваюся, чи кузен мого друга мав би справи з людьми, яких можна пі­ймати. Саме тому він і хотів би порозмовляти з Ніком.

— А хто вас сюди прислав шукати цього Ніка?

— Та забув, — холодно відповів я. — Боюся, в мене доволі погана пам’ять на імена.

— Он як? — замислено промовив чоловік. Глянув на свою сестру, ледь кивнув. — Можна запропонувати вам бренді?

— Воно б дуже нас утішило, — відказав я.

Входячи до кімнати разом зі Старлінг, я зумів якось вивільнити руку з її затиску. Коли двері за нами зачинилися, менестрелька легко зітхнула, насолоджуючись теплом. Ця кімната була настільки ж багато обставленою, наскільки передпокій голим. Підлогу покривали килими, стіни обвішано гобеленами. Стояв масивний дубовий стіл, а на ньому канделябр із білими свічками, для освітлення. У великому каміні горів вогонь, перед ним півколом розставлено зручні крісла. Саме сюди й запросив нас господар. Проходячи повз стіл, забрав звідти скляну карафку бренді.

— Знайди якісь келихи, — владно наказав він сестрі.

Її це, здається, не образило. Я здогадувався, що йому близько двадцяти п’яти. Старші брати не належать до найпоблажливіших героїв. Вона віддала свого голуба стругальникові, жестом показала, що обом — і стругальникові, і голубу — варто забратися з кімнати. Тоді пішла по келихи.

— Тепер порозмовляймо. То ви казали… — заговорив чоловік, коли ми розсілися перед каміном.

— Точніше, це ви казали, — поправив я.

Він мовчав, доки його сестра не повернулася з посудинами. Подав нам келихи, наповнивши, і ми всі четверо разом здійняли їх.

— За короля Регала! — проголосив він тост.

— За мого короля! — приязно виголосив я і випив. Бренді було добрим, Барріч оцінив би його.

— Король Регал радо послав би таких людей, як наш друг Нік, на шибеницю, — припустив чоловік.

— Чи, радше, до Королівського кола, — уточнив я і ледь зітхнув. — От так дилема. З одного боку, король Регал загрожує його життю. З іншого, якби король Регал не наклав ембарго на торгівлю з Горами, то як Нік заробляв би на життя? Я чув, що на всіх його родинних землях росте тепер лише каміння.

Чоловік співчутливо кивнув.

— Бідний Нік. Людина мусить щось робити, аби вижити.

— Що мусить, то мусить, — погодився я. — А інколи, щоб вижити, людина мусить перетнути ріку, навіть якщо король їй це забороняє.

— Справді мусить? — перепитав чоловік. — Це трохи не те саме, що переправити на той бік якийсь товар.

— Різниця невелика, — сказав я. — Якщо Нік добрий майстер свого фаху, то перше не повинне бути для нього набагато складнішим за друге. А я чув, що Нік добрий.

— Найкращий, — з тихою гордістю промовила дівчинка.

Брат кинув їй застережливий погляд.

— І що така людина запропонувала б за переправу? — тихо спитав він.

— Вона запропонувала б це самому Нікові, — лагідно відповів я.

Чоловік кілька хвилин дивився у вогонь. Тоді встав, подав мені руку.

— Нік Голдфаст. Моя сестра Пелф.

Опора й Багатство! Ну що ж.

— Том, — назвався я.

— Старлінг, — додала менестрелька.

Нік знову підняв свій келих.

— За добрий почин! — виголосив він, і ми знову випили. Потім сів і відразу ж спитав:

— Можемо розмовляти відверто?

Я кивнув.

— Якомога відвертіше. Ми чули, що ти переправляєш групу прочан через ріку, а тоді через кордон до Гірського королівства. Нам потрібна така ж послуга.

— За ту ж ціну, — сказала як проспівала Старлінг.

— Ніку, мені це не подобається, — зненацька втрутилася Пелф. — Хтось забагато молов язиком. Я відчувала, що нам не слід було братися за тих перших. Звідки нам знати…

— Ша. Це я ризикую, тож сам вирішую, що робитиму, а чого ні. А твоє єдине завдання — чекати тут і за всім пильнувати, доки мене нема. І простеж, щоб твій власний язик не молов нічого. — Він обернувся до мене: — По золотому наперед. Другий по той бік ріки. Третій на кордоні з Горами.

— Ах! — Ціна була приголомшливою. — Ми не можемо…

Зненацька Старлінг уп’ялася нігтями мені в зап’ястя. Я стулив пельку.

— Ти ніколи мене не переконаєш, що прочани заплатили стільки ж, — тихо сказала Старлінг.

— Вони мають власних коней і фургони. І запаси харчів теж. — Нік глипнув на нас, перехиливши голову. — А ви скидаєтеся на людей, які подорожують лише з тим, що в них на спині. І не більше.

— І нас куди легше сховати, ніж фургон з упряжкою. Дамо тобі золотого зараз і золотого на кордоні з Горами. За обох, — запропонувала Старлінг.

Він відкинувся на спинку крісла й помовчав кілька хвилин. Тоді знову налив усім по колу.

— Цього не досить, — сказав із жалем. — Та здогадуюся, що це й усе, що ви маєте.

Це було більше, ніж я мав. Сподівався, що, може, Старлінг має.

— Перевези нас за це через ріку, — запропонував я. — Звідти ми дістанемося самі.

Старлінг копнула мене під столом. Коли заговорила, здавалося, що звертається лише до мене.

— Він веде інших до кордону з Горами й через нього. Ми цілком можемо тішитися їхнім товариством усю дорогу. — Повернулася до Ніка. — Доведеться забрати нас аж до Гір.

Той відпив бренді. Тяжко зітхнув.

— Дуже перепрошую, та я хотів би побачити гроші, перш ніж ми вдаримо по руках.

Ми зі Старлінг перезирнулися.

— Нам треба порозмовляти віч-на-віч, — чемно сказала вона. — Стократно перепрошую.

Підвелася, взяла мене за руку, відвела в куток кімнати. Там прошепотіла:

— Чи ти ніколи в житті не торгувався? Даєш надто багато й надто швидко. Скільки в тебе насправді? Кажи.

Замість відповіді, я вивернув на долоню вміст свого капшука. Вона перебрала все так швидко, як сорока, що краде зерно. Вправно зважила монети в долоні.

— Замало. Я думала, у тебе більше. Що це?

То Баррічева сережка вколола її в палець. Я охопив сережку долонею, перш ніж менестрелька встигла її забрати.

— Це щось дуже для мене важливе.

— Важливіше за власне життя?

— Не зовсім, — погодився я. — Та близько того. Якийсь час цю річ носив мій батько. А до мене вона потрапила від його близького друга.

— Що ж, коли доведеться її віддати, допильную, щоб пішла задорого.

Не кажучи більше й слова, Старлінг повернулася до Ніка. Зайняла своє місце, одним ковтком випила решту бренді та почекала мене. Коли я сів, вона сказала Нікові:

— Ми дамо тобі всі гроші, які маємо зараз. Це менше, ніж ти з нас правиш. Та на кордоні з Горами я віддам тобі всі свої коштовності. Персні, сережки, геть усе. Що ти на це скажеш?

Він поволі похитав головою.

— Цього замало, щоб я ризикнув потрапити на шибеницю.

— А в чому ризик? — зажадала Старлінг. — Однаково повиснеш, якщо тебе викриють із прочанами. Те, що вони тобі дали, вже компенсує ризик. Ми твого ризику не збільшимо, хіба що доведеться взяти ще харчів. Воно, безпереч­но, того варте.

Нік похитав головою, майже всупереч власній волі. Старлінг обернулася, простягла до мене руку.

— Покажи йому, — тихо сказала вона.

Мене ледь не знудило, коли я відкрив капшук і витяг сережку.

— Те, що я маю, на позір здається незначним, — промовив я. — Хіба що хтось розуміється на таких речах. А я розуміюся. Знаю, що це, і знаю, скільки коштує. Варте будь-якого клопоту, який ти матимеш через нас.

Я поклав сережку на долоню: срібна сіточка тонкої роботи, сапфір усередині.

— Йдеться не про срібло чи сапфір. Про саму роботу. Глянь, яка еластична сіточка, як делікатно все поєднується.

Старлінг простягла руку, торкнулася сережки кінчиком пальця.

— Її носив колись король-в-очікуванні Чівелрі, — шаноб­ливо докинула вона.

— Готівку легше витратити, — зауважив Нік.

Я стенув плечима.

— Це правда, якщо хтось прагне тільки витрачати готівку. Інколи приємно володіти чимось, і це більша приємність, ніж готівка в кишені. Та, коли ця річ стане твоєю, ти завжди зможеш обміняти її на готівку, якщо захочеш. Якби я спробував це зараз, у поспіху, отримав би тільки частку її вартості. Але людина з твоїми зв’язками, маючи досить часу, щоб поторгуватися, отримала б за неї куди більше, ніж чотири золоті. Та як захочеш, то можу повернутися з нею до міста і…

У його очах спалахнула жадібність.

— Візьму її, — погодився він.

— По той бік ріки, — уточнив я.

Потім підняв коштовність, прип’яв до вуха. Хай бачить її щоразу, глянувши на мене. Тоді я виклав формальну умову:

— Ти зобов’язуєшся безпечно переправити нас на той бік ріки. Коли ми туди дістанемося, сережка твоя.

— І це вся твоя плата, — тихо додала Старлінг. — Хоча до того часу ми віддаємо тобі всі свої гроші. Як поруку.

— Згода, і от моя рука, — підтвердив він.

Ми обмінялися рукостисканнями.

— Коли рушаємо? — спитав я.

— Коли буде відповідна погода, — відповів він.

— Найкраще завтра, — промовив я.

Нік повільно підвівся.

— Завтра, так? Що ж, якщо завтра буде відповідна погода, рушаємо. А зараз я повинен зайнятися деякими справами. Мусите мені дарувати, але Пелф може про вас подбати.

Я сподівався було повернення до міста на ніч, проте Старлінг умовилася з Пелф, що заплатить піснями за їжу для нас, а потім і за кімнату, в якій ми переночуємо. Мені не надто хотілося спати серед незнайомців, але я подумав, що це може виявитися безпечнішим, ніж повернення до міста. Хоча страви, що їх Пелф приготувала для нас, не були такими смачними, як у заїзді Старлінг учора ввечері, однаково виявилися куди кращими за цибулево-картопляну юшку. Вона подала нам товсті пластівці смаженої шинки з яблучним соусом та начинений фруктами пиріг, посипаний насінням і прянощами. Тоді принесла пиво й приєдналася до нас за столом. Ми невимушено порозмовляли на загальні теми. Після трапези Старлінг виконала для дівчинки кілька пісень, але я виявив, що очі в мене злипаються і насилу можу втримати їх розплющеними. Попросив, щоб мені показали кімнату, а Старлінг сказала, що вона теж утомлена.

Пелф показала нам приміщення над розкішним покоєм Ніка. Колись це була дуже гарна кімната, але сумніваюся, щоб останніми роками її часто використовували. Дівчинка розпалила вогонь у каміні, та холод і запах цвілі, що були наслідками довголітнього занедбання, далі наповнювали кімнату. Там було велике ліжко з периною і посірілим балдахіном. Старлінг критично його обнюхала, а тільки-но Пелф вийшла, зайнялася стяганням покривал і розкладанням їх на лаві, перед каміном.

— Так вони заодно провітряться і нагріються, — зі знан­ням справи сказала вона.

Я взяв двері на засувки, перевірив замки на вікнах і віконницях. Усі вони здавалися справними. Зненацька я почувся надто втомленим, аби щось відповісти. Сказав собі, що це бренді, а слідом за ним пиво. Притяг крісло, підпер ним двері, Старлінг придивлялася, і її, здається, це розважало. Потім я повернувся до вогню, впав на лаву, застелену покривалом, витяг ноги до тепла. Роззувся. Добре. Завтра я вже буду в дорозі до Гір.

Старлінг сіла поруч зі мною. Трохи помовчала. Тоді торк­нула пальцем мою сережку.

— Вона справді належала Чівелрі? — спитала мене.

— Якийсь час.

— І ти віддав її, щоб дістатися Гір. Що він сказав би на це?

— Не знаю. Ніколи з ним не знайомився. — Раптом я зітх­нув. — Хай там як, він любив свого молодшого брата. Думаю, не пошкодував би її на пошуки Веріті.

— Тож ти йдеш шукати свого короля.

— Звичайно. — Я даремно намагався придушити позіхання. Здавалося якось по-дурному це заперечувати. — Не певен, чи розумно було згадувати Чівелрі при Нікові. Він може пов’язати кінці з кінцями.

Я обернувся, глянув на неї. Її обличчя було надто близько. Я ніяк не міг зосередитися так, щоб виразно його побачити.

— Та я дуже сонний, щоб цим перейматися, — додав.

— У тебе надто слабка голова для веселої бруньки, — засміялася вона.

— Таж цього вечора не було димку!

— У пирозі. Пелф казала ж тобі, що він із прянощами.

— І мала на увазі це?

— Так. У всьому Ферроу прянощі означають саме це.

— Ох. У Баку прянощі — це імбир. Або ж лимонна цедра.

— Я знаю. — Вона сперлася об мене, зітхнула. — Ти не довіряєш цим людям, правда?

— Звісно, ні. А вони не довіряють нам. Якби ми їм довіряли, вони втратили б до нас повагу. Взяли б нас за наївних дурнів, того штибу, що завдають контрабандистам клопотів, бо надто багато говорять.

— Але ти потиснув Нікові руку.

— Так. Я вірю, що він дотримає слова. До якоїсь міри.

Ми обоє замовкли, думаючи про це. За якийсь час я знову отямився. Старлінг поруч зі мною сіла рівніше.

— Йду в ліжко, — сповістила вона.

— Я теж лягаю, — відповів я.

Потягся до покривала, почав загортатися у нього біля каміна.

— Не будь смішним, — сказала менестрелька. — На цьому ліжку і четверо б помістилося. Спи в ліжку, доки можеш, бо закладуся, що не швидко побачимо наступне.

Мене не довелося довго умовляти. Постіль виявилася м’якою, хоч трохи і тхнула пліснявою. Ми поділилися покривалами. Я знав, що мав би зберігати пильність, але бренді та весела брунька розплутали вузол моєї волі. Я провалився у дуже глибокий сон.

До ранку я прокинувся лише раз, коли Старлінг обійняла мене рукою. Вогонь уже догорів, у кімнаті було холодно. Уві сні вона пересунулася на ліжку і притулилася мені до спини. Я хотів відсунутися геть, але було надто тепло й мило. Відчував її дихання на карку. Це був запах жінки, — не парфумів, а частка її самої. Я заплющив очі й лежав дуже тихо. Моллі. Раптова розпачлива туга за нею, яку я відчув, була мов біль. Я зціпив зуби. Змусив себе знову заснути.

Це було помилкою.

Дитина плакала. Плакала й плакала. Моллі мала на собі нічну сорочку, на плечі накинула покривало. Здавалася виснаженою і втомленою, коли сиділа отак біля каміна й нескінченно колихала її. Співала їй коротку пісеньку, знову й знову, та мелодія давно вже зникла. Повільно повернула голову до дверей. Це Барріч їх відчинив.

— Можна ввійти? — тихо спитав він.

Моллі кивнула.

— Чого ти встав о цій порі? — мовила втомлено.

— Я й там чув, що вона плаче. Вона хвора? — Підійшов до вогню, трохи його розворушив. Докинув дров, тоді схилився, щоб глянути на дитяче личко.

— Не знаю. Просто плаче, плаче і плаче. Навіть не хоче поссати. Не знаю, що з нею.

У голосі Моллі був смуток, такий сильний, що давно вже перетнув межу, коли міг вилитися слізьми. Барріч повернувся до неї.

— Дозволь мені взяти її ненадовго. А ти лягай і трохи відпочинь, а то розхворієтесь обидві. Не можеш робити так ніч у ніч.

Моллі глянула на нього, не розуміючи.

— Хочеш нею зайнятися? Справді хочеш?

— Чом би й ні? — дещо терпко сказав він. — Однаково не сплю через її плач.

Моллі встала, їй, здається, боліла спина.

— Спершу зігрійся. Я зроблю чай.

Замість відповіді, Барріч забрав немовля у неї з рук.

— Ні, лягай тим часом. Нема потреби не спати нам усім.

Моллі, здавалося, не до кінця розуміла.

— Ти справді не проти, щоб я повернулася до ліжка?

— Ні, давай, уперед, ми впораємося. Йди вже, йди.

Він загорнув дитину в покривало, притулив собі до плеча. Порівняно з його темними долонями та здавалася крихітною. Моллі повільно перейшла через кімнату. Глянула на Барріча, але він дивився лише на дитяче личко.

— А тепер — шу-шу-шу, — сказав він маляті. — Шу-шу-шу.

Моллі тяжко забралася в ліжко, натягла покривала. Барріч не сідав. Стояв перед каміном, трохи погойдуючись і поплескуючи дитину по спинці.

— Баррічу, — тихо покликала його Моллі.

— Так? — Він не обернувся, щоб на неї глянути.

— Нема сенсу тобі спати у хліві за такої погоди. На зиму перебирайся досередини і спи біля каміна.

— О. Та нічого. Там не так уже й холодно. Знаєш, уся річ у звичці.

Запала коротка тиша.

— Баррічу. Я почувалася б у більшій безпеці, якби ти був поруч. — Голос Моллі був дуже тихим.

— О. Гаразд. То думаю, що я так і зроблю. Та цієї ночі нема чого боятися. А зараз спи. Обидві спіть.

Він похилив голову, я побачив, як його губи торкнулися маківки дитячої голівки. Почав тихо наспівувати. Я намагався розібрати слова, але його голос був надто тихим. Та й мови я не розумів. Дитячий плач наче заспокоювався. Барріч почав повільно ходити кімнатою, тримаючи дитину на руках. Туди й сюди, перед каміном. Я бачив його очима Моллі, аж доки й вона не заснула від його заспокійливого голосу. Все, що мені снилося пізніше, — це самотній вовк, що біг і біг, без кінця. Такий же самотній, як я.