Мандри убивці

Розділ 33. Каменярня

У народу Гірського королівства є легенди про древню расу, щедро обдаровану магічними силами та знаннями, назав­жди втраченими для людей. Ці розповіді багато в чому схожі на історії про ельфів та Старших, відомі в Шести герцогствах. Інколи такі повісті настільки схожі, що, очевидно, є варіантами того ж сюжету, переробленого різними народами. Найяскравішим прикладом може бути розповідь про Летюче Крісло Вдовиного Сина. У горян ця бакійська легенда знана як Летючі Сани Сироти-Безбатченка. Хто може сказати, яка повість була першою?

Гірський люд розповідає, що саме ця древня раса встановила деякі дуже незвичні монументи, на які можна натрапити в їхніх лісах. Древнім приписують і менші здобутки, наприклад, стратегічні ігри, в які й досі грають гірські діти, а ще незвичайний духовий інструмент. Дмуть у нього не силою людських легень, а повітрям, ув’язненим у надувному міхові. Розповідають також про стародавні міста, розміщені далеко в горах, де жили колись ці древні. Та ніде, у всій їхній літературі, усній чи писемній, я не знайшов жодного пояснення, чого цих людей не стало.

За три дні ми прибули до каменярні. Погода весь час була напрочуд теплою. Повітря переповнювали запахи листя і квітів, що розкривалися з бруньок та пуп’янків, пташині посвисти, дзижчання комах. Обабіч дороги Скіллу вирувало життя. Я йшов крізь нього, чуття мої загострилися, я сильніше, ніж будь-коли досі, відчував, що живий. Блазень нічого більше не говорив про те, що він бачить у моєму майбутньому. Я був йому за це вдячним. Зрозумів, що Нічноокий мав рацію. Те знання, яке я мав, і так було досить важким. Не варто на ньому зациклюватися іще більше.

Тоді ми дісталися каменярні. Спершу нам здавалося, що ми просто зайшли в тупик. Дорога вела вниз, до вирізаного в чорному камені узвозу, площею зо два Оленячі замки зав­більшки. Стіни долини були прямовисними й голими, пошрамованими в місцях, де з них видобуто величезні блоки чорного каменю. Де-не-де каскади зелені, що росла біля ущелини, перевисали через край каменярні, покриваючи стрімкі кам’яні стіни. У нижньому кінці западини зібралася дощова вода. Вона застоялася і поросла зеленою ряскою. Іншої рослинності було небагато, бо мало тут родючого ґрунту. Ми дійшли до кінця дороги Скіллу і стояли на необробленому чорному камені, з якого її збудовано. Глянувши вгору, на скелю, що маячила перед нами, ми розгледіли чорний камінь зі срібними прожилками. На дні каменярні, серед кучугур щебеню і пилу, лежали покинуті блоки. Вони були величезними, більшими за доми. Я не міг уявити, як їх вирізано, не кажучи вже про те, як їх відтягли. Біля них виднілися залишки великих механізмів, дещо схожих на ті, які вживаються під час облоги. Дерево механізмів спорохнявіло, а метал заіржавів. Їхні скупчені рештки скидалися на обігнилі кості. У каменярні панувала тиша.

Були тут дві речі, що відразу привернули мою увагу. Перша — чорна колона, яка виросла на нашому шляху, на ній вирізано ті самі стародавні руни, які ми вже бачили раніше. Другою був цілковитий брак тваринного життя.

Я зупинився біля колони. Потягся назовні Вітом, вовк приєднався до моїх пошуків. Холодний камінь.

Може, навчимося їсти каміння? — запропонував Нічноокий.

— Цього вечора нам доведеться полювати деінде, — погодився я.

— І знайти чисту воду, — додав Блазень.

Кеттрікен зупинилася біля стовпа. Джеппи вже відійшли, сумно шукаючи якусь зелень. Скілл і Віт загострили моє сприйняття інших людей. Та цієї миті я нічого не відчув у ній. Обличчя королеви було застиглим і порожнім. Обвисло, наче вона постаріла в мене на очах. Очі Кеттрікен пробігли по мертвому камені, випадково затрималися на мені. Її вуста здригнулися у болісній посмішці.

— Його тут нема, — промовила вона. — Ми здолали весь цей шлях, а його тут нема.

Мені не спадало на думку жодної речі, яку варто було сказати. З усього, що можна б очікувати при кінці нашої мандрівки, закинута каменярня здавалася найменш імовірною. Я намагався вигадати щось оптимістичне. Не вигадав нічого. Це було останнє місце, зазначене на нашій карті, і, судячи з усього, остаточний кінець дороги Скіллу. Королева поволі опустилася, сіла на плаский камінь біля основи колони. Просто сиділа, надто знесилена й розчарована, щоб заплакати. Глянувши на Кеттл і Старлінг, я помітив, що вони дивляться на мене так, наче я мушу мати відповідь. Повинен знати, що нам робити далі. Та я не знав. Мене тяжко пригнітило тепло спекотного дня. І задля цього ми так далеко зайшли?

Я чую запах стерва.

Я ні. — Це була остання річ, про яку мені хотілося думати.

З твоїм носом це не дивно. Але тут поблизу є щось дуже мертве.

— То котись туди і покінчи з цим, — дещо різко кинув я йому.

— Фітце, — дорікнула мені Кеттл, коли Нічноокий впевнено потрюхав на пошуки.

— Я розмовляв із вовком, — недоладно відповів я.

Блазень майже непритомно кивнув головою. Він геть не був сам собою. Кеттл наполягала, щоб він і далі вживав ельфійську кору, хоча наш невеликий запас дозволяв лише крихітні дози, які ще й доводилося заварювати повторно. Час від часу мені здавалося, наче я помічаю короткий проблиск Скілл-зв’язку між нами. Якщо я на нього дивився, він інколи обертався та відповідав мені поглядом, навіть через цілий табір. І було іще дещо. Коли я заговорив із Блазнем про це, він відповів, що часом наче щось відчуває, але не має певності, що саме. Я не згадував про те, що сказав був мені вовк. З ельфійською корою чи без неї, але Блазень залишався незворушним і сонним. По ночах він не давав мені спокійно відпочити, стогнав і бурмотів уві сні. Скидався на людину, що видужує після затяжної хвороби. Численними дрібними способами нагромаджував сили. Говорив мало, зникла навіть його гірка веселість. Одним клопотом більше для мене.

Це людина!

Ніздрі Нічноокого наповнилися густим смородом стерва. Мене ледь не знудило. Тоді я нажахано шепнув:

— Веріті.

Бігом кинувся вслід за вовком. Блазень повільніше подався за мною. Похитувався, немов його ніс вітер. Жінки дивилися на наш відхід, нічого не розуміючи.

Тіло застрягло між двома великими кам’яними брилами. Було скорчене, наче й після смерті прагнуло сховатися. Вовк неспокійно кружляв довкола, його шерсть здибилася. Я зупинився, стягнув на долоню манжет сорочки. Затулив собі носа й рота. Це трохи допомогло, але ніщо не могло заглушити цей огидний запах. Я підійшов ближче, готуючись до того, що, як знав, мушу зробити. Наблизився до тіла, схилився, вхопився за полу розкішного плаща і витяг останки на відкрите місце.

— Жодної мухи, — майже сонно озвався Блазень.

Він мав рацію. Не було ні мух, ні їхніх личинок. Єдине, що змінило риси цього чоловіка, — це мовчазна гнилизна смерті. Обличчя було темним, ще темнішим, аніж у засмаглого орача. Викривилося від страху, але я знав, що це не Веріті. Однак дивився на нього кілька хвилин, перш ніж упізнав.

— Каррод, — тихо сказав я.

— Член Регалової групи? — спитав Блазень, наче поблизу міг бути якийсь інший Каррод.

Я кивнув. Став біля трупа навколішки, далі затискаючи манжетом носа й рота.

— Як він помер? — спитав Блазень.

Йому, здавалося, сморід не вадив, але я не думав, що зможу говорити так, щоб це не перейшло у блювання. Тож знизав плечима. Щоб відповісти, довелося б вдихнути. Я обережно посіпав його одяг. Тіло було закляклим, але вже обм’якало. Тяжко було оглянути ретельно, та я не бачив жодних слідів насилля. Неглибоко вдихнув, затримав повітря, а тоді обома руками відіп’яв Карродів пояс. Стягнув його з тіла разом із капшуком та ножем, що досі на ньому трималися, швидко відступив із ними.

Кеттрікен, Кеттл і Старлінг підійшли до нас саме тоді, коли я відкривав капшук. Не знаю, що я сподівався там знайти, але не побачив нічого вартісного. Він мав при собі лише жменю монет, кремінь і маленький точильний камінь. Я кинув це все на землю, обтер долоню об штанину. До неї прилип сморід смерті.

— Це був Каррод, — сказав Блазень жінкам. — Певно, пройшов крізь колону.

— Що його вбило? — спитала Кеттл.

Я зустрівся з нею поглядом.

— Не знаю. Гадаю, Скілл. Хай що б це було, він намагався від нього сховатися. Між цими брилами. Ходімо геть від цього смороду, — запропонував я.

Всі повернулися до колони. Ми з Нічнооким йшли останніми, повільніше за решту. Я був здивований. Зрозумів, що докладаю всіх зусиль, аби зміцнити свої стіни Скіллу. Картина Карродової смерті мене шокувала. «Одним членом Регалової групи менше», — сказав я собі. Але ж у мить смерті він був тут, у каменярні. Якщо це Веріті вбив його Скіллом, то, може, Веріті теж тут? Я міркував, чи не наткнемося ми десь у каменярні на Барла з Віллом, якщо вони теж прибули сюди, щоб напасти на Веріті. Ще холоднішою була підозра, що, найімовірніше, ми знайдемо Веріті мертвим. Але я не сказав цього Кеттрікен.

Думаю, ми з вовком відчули це одночасно.

— Там є щось живе, — тихо сказав я. — Глибше в каменярні.

— Що? — спитав Блазень.

— Не знаю.

Я здригнувся. Моє Віт-чуття того, що там було, слабшало й розвіювалося. Чим більше я намагався його відчути, тим сильніше воно вислизало від мене.

— Веріті? — спитала Кеттрікен.

У її очах знову ожила надія, і це змусило моє серце болісно стиснутися.

— Ні, — обережно відповів я. — Я так не вважаю. Не відчуваю це як людину. Я ніколи досі не відчував нічого схожого. — Трохи помовчав і додав: — Гадаю, вам усім варто почекати тут, доки ми з вовком підемо глянути, що це.

— Ні, — промовила Кеттл, але, глянувши на мою королеву, я побачив, що та цілковито згодна зі старою.

— Як на те пішло, то це вам із Блазнем слід почекати, доки ми все оглянемо, — суворо сказала Кеттрікен. — Це ви наражаєтеся на ризик. Якщо тут був Каррод, то й Барл із Віллом теж можуть.

Врешті-решт ми погодилися, що підемо всі разом, але вкрай обережно. Розійшлися віялом і рушили вперед, по дну каменярні. Я не міг достеменно сказати, де саме відчув те створіння, тож усі ми напружилися. Каменярня скидалася на дитячу кімнату, на долівці якої розкидано величезні іграшки та кубики. Ми проминули один частково оброблений кам’яний блок. Він не мав тої скульптурної витонченості, яку ми бачили в кам’яному саду. Був грубим, примітивним і, на якийсь лад, непристойним. Походив мені на викидень, недоношене лоша. Це видовище мене налякало, я проминув його якомога швидше й дістався нового сховку.

Решта поводилася схоже, переходила від одного прикриття до іншого, намагалася не спускати з очей бодай когось із нашого гурту. Я думав, що не побачу вже нічого гіршого за ту недороблену фігуру, але наступна геть мене приголомшила. Хтось висік дракона, що тонув у довколишньому камені, з такими подробицями, від яких розривалося серце. Його крила були напіврозкритими, наполовину заплющені очі закотилися в агонії. На ньому сиділа вершниця, молода жінка. Вхопилася за вигнуту хвилею шию, сперлася об неї щокою. Її обличчя було болісною маскою: вуста розтулені, риси обличчя напружені, мускули горла нап’яті, мов струни. Лінії та барви обох постатей: і дівчини, і дракона — відтворено у найдрібніших деталях. Я бачив вії жінки, її золоте волосся з точністю до окремих волосин, тонку зелену луску довкола очей дракона, навіть крапельки слини, що прилипли до його викривленого рота. Але там, де мали бути могутні драконові лапи та бич його хвоста, розлилася калюжа чорного каменю, в яку вони провалилися, мов у смоляну яму, і не могли з неї вирватися.

Це була просто статуя, та вона краяла душу. Я побачив, як Кеттл відвертає від неї обличчя, а очі їй заходять сльозами. Але мене з Нічнооким схвилювали корчі Віту, що його ця кам’яна фігура випромінювала. Він був слабшим за той, який ми відчували у кам’яному саду, але через це й щемливішим. Наче остання передсмертна мука ув’язненої істоти. Я міркував, який талант знадобився, щоб надати статуї настільки живої подоби. Навіть оцінивши артистичний хист творця, я не мав певності, чи приймаю його витвір. Але це стосувалося багатьох речей, породжених расою древніх скіллерів. Прослизаючи повз фігуру, я намагався здогадатися, чи це не її відчули ми з вовком. Щось наче кольнуло мені шкіру, коли Блазень обернувся й озирнувся на неї, невдоволено зморщивши лоба. Він, вочевидь, відчував те ж саме, тільки слабше.

Може, ми саме це й відчули, — звернувся я до Нічноокого. — Може, у каменярні все-таки немає жодного живого створіння, крім цього пам’ятника повільній смерті.

Ні. Я відчуваю якийсь запах.

Я розширив ніздрі, тихо пирхнув, продимаючи їх, тоді глибоко й повільно вдихнув. Нюх у мене був не таким гострим, як у Нічноокого, але вовчі чуття підсилювали мої. Я занюхав піт, слабкий запах крові. Те й те було свіжим. Раптом вовк ближче притиснувся до мене, і ми разом, як одна істота, підступили до ребра кам’яного блока зо дві хати завбільшки.

Я зазирнув за ріг, тоді обережно пішов уперед. Поруч зі мною крався Нічноокий. Я бачив Блазня біля іншого ребра каменя, відчував, що й решта наближається. Всі мовчали.

Це був ще один дракон, розмірами він не поступався кораблю. Увесь із чорного каменю, він спав на брилі, з якої виринав. Земля довкола блока була засипана осколками, уламками та кам’яним пилом. Навіть здалеку він справив на мене сильне враження. Попри сон, кожна його лінія свідчила про силу та шляхетність. Крила, складені обабіч тулуба, скидалися на згорнуті вітрила, а вигин могутньої шиї змушував згадати бойового румака. Я кілька хвилин дивився на нього, перш ніж побачив малу сіру постать, що розтяглася поруч із ним. Витріщився і намагався здогадатися, від кого походить те миготливе життя, яке я відчував. Від постаті чи від кам’яного дракона?

Порозкидувані кам’яні уламки утворювали щось схоже на схил. Він вів угору, до блока, з якого виринав дракон. Я думав, що та постать стрепенеться, почувши хрускіт моїх кроків, але вона й не ворухнулася. Я не бачив також і найдрібніших рухів, у яких її груди здіймалися б при диханні. Мої супутники трималися ззаду, спостерігаючи за мною, крім Нічноокого, що й далі був поруч, досі зі здибленою шерстю. До незнайомця можна було дотягтися рукою, коли він різко підвівся і повернувся до мене обличчям.

Був старим і худим, сивим, оброслим бородою. Його вбрання, порване на шмаття, було сірим від кам’яного пилу, на одній щоці теж була сіра пляма. Коліна, що просвічували крізь холоші штанів, були закривавленими і покрилися струпами від стояння навколішки на розбитому камені. Стопи, замість взуття, обмотані ганчірками. Рукою в сірій рукавиці він стискав сильно зазублений меч, але не підняв його, як до бою. Я відчував, що навіть втримати того меча ледь не понад його сили. Керований якимось інстинктом, я широко розвів руки, аби показати йому, що не маю зброї. Якусь мить він тупо дивився на мене, тоді повільно здійняв очі, глянув мені в обличчя. Так ми стояли, дивлячись один на одного. Те, як він придивлявся, його майже сліпий погляд — усе це нагадало мені про арфіста Джоша. Тоді його рот широко роззявився у хащах бороди, явивши напрочуд білі зуби.

— Фітц? — невпевнено сказав він.

Я пізнав цей голос, хоч він, здавалося, покрився іржею. Міг належати тільки Веріті. Та все у мені кричало від жаху, що він дійшов до такого стану, перетворившись на руїну людини. Позаду я почув хрускіт швидких кроків і встиг обернутися саме вчасно, щоб побачити, як Кеттрікен вибігає на поміст із кам’яних уламків. Надія та розгубленість змагалися на її обличчі, але коли вона скрикнула «Веріті!», то в цьому слові було лише кохання. Кинулася до нього, розкривши обійми. Я ледь устиг її піймати, коли вона пробігала повз мене.

— Ні! — голосно гукнув я. — Ні, не торкайтесь його!

— Веріті! — знову скрикнула вона, а тоді спробувала випручатися від мене, благаючи: — Пусти мене, пусти мене до нього!

Усе, що я міг зробити, — це з усіх сил її стримувати.

— Ні, — спокійно повторив я їй.

Як воно часто буває, м’якість мого наказу змусила її не вириватися. Питально глянула на мене.

— Його долоні та руки покриті магією. Не знаю, що б із вами трапилося, якби ви їх торкнулися.

Вона обернула голову в моїх грубих обіймах, глянула на свого мужа. Він стояв і дивився на нас із дружелюбним, трохи наче розгубленим виразом обличчя. Схилив голову вбік, немов розмірковуючи про нас, потім обережно схилився, поклав меч на землю. Тоді Кеттрікен побачила те, що я вже розгледів раніше. Зрадницький блиск срібла розповзся по його кистях і пальцях. Веріті насправді не носив рукавиць; сама плоть його рук і долонь була насичена сирівцем потуги. Пляма на його обличчі була не пилом, а смугою сили, яку він залишив, торкнувшись щоки.

Я почув, як за нами підходять інші, як їхні кроки повільно хрускотять на камінні. Не було потреби обертатися, аби знати, як напружено вони дивляться. Нарешті Блазень тихо промовив:

— Веріті, мій принце, ми прийшли.

Пролунав звук, середній між зітханням і хлипанням. Це змусило мене повернути голову. Я побачив, як Кеттл повільно осідає, наче тоне продірявлений корабель. Одну долоню притисла до грудей, другою затулила собі рота і впала нав­колішки. Коли дивилася на руки Веріті, її очі зайшли імлою. Старлінг одразу ж підбігла до неї. Я почув, що Кеттрікен, уже заспокоївшись, намагається вивільнитися з моїх обіймів. Я глянув на її стражденне обличчя і відпустив її. Королева поволі підступала до Веріті, а він дивився, як вона наближається. Його обличчя не виражало байдужості, але не схоже було й на те, що він її пізнає і зазнає при цьому якихось особ­ливих почуттів. Вона зупинилася на відстані простягнутої руки від нього. Всі мовчали. Якусь мить дивилася на нього, тоді повільно хитнула головою, наче це й мало бути відповіддю на її запитання.

— Мій пане муже, чи ж ти не пізнаєш мене?

— Муже, — слабким голосом повторив він. Його брови сильніше зсунулися, він поводився мов людина, яка згадує щось, вивчене напам’ять. — Принцеса Кеттрікен з Гірського королівства. Її віддали мені за дружину. Ще дівча, пуп’янок, дика гірська кішка з жовтим волоссям. Це й усе, що я знав про неї, доки її до мене не привезли. — Легка усмішка пом’якшила його обличчя. — Тієї ночі я розпустив золоте волосся, як плавкий потік, ніжніше за шовк. Таке тонке, що я не смів його торкатися. Щоб не зачепилося об мої мозолясті долоні.

Руки Кеттрікен здійнялися до її волосся. Діставши звістку про смерть Веріті, вона обтяла волосся, залишивши на голові тільки щіть. Тепер воно відросло й сягало пліч, але не було вже ніжно шовковистим. Загрубіло від сонця, дощу та дорожньої куряви. Та королева вивільнила його з товстої коси, в яку воно було сплетене, труснула, давши розсипатися довкола обличчя.

— Мілорде, — тихо сказала вона. Перевела погляд з мене на Веріті. — Я не смію вас торкатися? — заблагала.

— Ох… — Він, здавалося, обмірковував прохання. Глянув униз, на свої кисті та долоні, зігнув срібні пальці. — Ох, боюся, що, мабуть, ні. Ні, краще ні. — Він казав це з жалем, але я мав відчуття: йому просто шкода, що не може вдовольнити її прохання. А не тому, що сам не може торкнутися її.

Кеттрікен уривчасто вдихнула.

— Мілорде, — почала вона, тоді її голос зламався. — Веріті, я втратила нашу дитину. Нашого сина. Він помер.

До цієї миті я не розумів, яким тягарем це для неї було. Як вона розшукувала чоловіка, знаючи, що мусить йому це сказати. Опустила горду голову, наче очікуючи його гніву. Однак те, що їй дісталося, виявилося ще гіршим.

— О, — видобув він. — Ми мали сина? Не пригадую…

Думаю, саме це її і зламало. Відкриття, що її вражаюча звістка не розсердила Веріті і не засмутила, а тільки спантеличила. Вона мусила почуватися зрадженою. Її відчайдушна втеча з Оленячого замку, всі труднощі, які вона здолала, щоб урятувати свою ненароджену дитину, довгі самотні місяці вагітності, закінчені страдницьким народженням мертвого немовляти, страх, що мусить розповісти своєму панові, як вона його підвела, — такою була її дійсність упродовж минулого року. Та от вона постала перед своїм мужем і королем, а він насилу її згадав, мертве ж дитя збув тільки коротким «О». Сором мені було за того миршавого старця, який дивився на королеву й мимрив щось, утомлено посміхаючись.

Кеттрікен не скрикнула, не заплакала. Просто обернулася, повільно відійшла. Я відчув у цьому відході величезний самоконтроль і величезний гнів. Старлінг, що сиділа навпочіпки біля Кеттл, глянула, як повз неї проходить королева. Хотіла було схопитися і рушити слідом, але Кеттрікен легким жестом заборонила їй це. Самотньо зійшла з високого кам’яного помосту, закрокувала геть.

Піти з нею?

Прошу. Але не набридай їй.

Я не дурень.

Нічноокий покинув мене. Як тінь, рушив за Кеттрікен. Я знав, що, попри мою пересторогу, він підійшов просто до неї і притисся великою головою їй до ноги. Вона зненацька опустилася на одне коліно, притулилася, сховала обличчя в його шерсті, її сльози потекли по шорсткому вовчому хутрі. Вовк обернувся, лизнув їй долоню. «Йди геть», — дорікнув він мені, а я відтяг від них свою свідомість. Закліпав, зрозумівши, що весь час витріщаюсь на Веріті. Його очі зустрілися з моїми. Він кашлянув.

— Фітце Чівелрі, — промовив і глибоко вдихнув, щоб говорити далі. Тоді легко видихнув. — Я такий втомлений, — жалібно сказав він. — А стільки ще треба зробити. — Вказав рукою на дракона позаду себе. Замислився, сів біля статуї. — Я так тяжко трудився, — промовив, ні до кого зосібна не звертаючись.

Блазень отямився раніше, ніж я.

— Мілорде принце Веріті, — почав було, тоді виправився: — Мій королю. Це я, Блазень. Чи можу я послужити вам?

Веріті підвів очі на худорлявого блідого чоловіка, який стояв перед ним.

— Це було б для мене честю, — відповів він за мить. Його голова гойднулася на шиї. — Прийняти вірність і службу того, хто так добре послужив моєму батькові та моїй королеві.

Я на якусь мить помітив проблиск давнього Веріті. Тоді впевненість знову зникла з його обличчя.

Блазень підійшов і раптом став біля нього навколішки. Поплескав Веріті по плечі, здійнявши хмарку кам’яного пилу.

— Я про вас подбаю, — сказав він. — Як дбав про вашого батька.

Різко підвівся, звернувся до мене.

— Я збираюся принести дров для вогнища і чистої води, — сповістив він. Глянув повз мене, на жінок. — З Кеттл усе гаразд? — спитав у Старлінг.

— Вона ледь не зомліла, — розпочала менестрелька.

Але Кеттл одразу ж її перебила:

— Я була вражена до глибини душі, Блазню. І не спішиться мені вставати. Але Старлінг може зайнятися всім, що слід зробити.

— Ах. Добре. — Скидалося на те, що Блазень цілковито опанував ситуацію. Роздавав накази так, наче розпоряджався чаюванням. — То чи не була б ти такою ласкавою, майстрине Старлінг, і не подбала б про встановлення намету? Або й двох, якщо це можна влаштувати. І глянь, скільки харчів нам зосталося, та заплануй трапезу. Щедру трапезу, бо, думаю, вона потрібна нам усім. Я невдовзі повернуся з дровами для вогнища та водою. І зеленню, якщо пощастить. — Кинув мені швидкий погляд. — А ти пильнуй за королем, — сказав тихо.

Тоді він пішов. Старлінг провела його повними здивування очима. Потім підвелася, рушила на пошуки заблуканих джеппів. Слідом за нею дещо повільніше пішла Кеттл.

І так, після всього цього часу та мандрів, я постав наодинці перед моїм королем. «Йди до мене», — наказав він мені, а я так і зробив. Настала мить спокою, коли я зрозумів, що той невідступний голос нарешті затих.

— Що ж, я тут, мій королю, — тихо промовив я. І йому, і собі самому.

Веріті не відповів. Повернувся до мене спиною і зайнявся статуєю. Стояв на колінах, тримав меча одною рукою за держак, другою за клинок, а вістрям шкріб камінь на передній лапі дракона — шкряб, шкряб, шкряб. Я підійшов ближче, подивився, як він дряпає чорний камінь помосту. Його обличчя було настільки зосередженим, рухи такими точними, аж я не знав, як мені далі бути.

— Веріті, що ви робите? — лагідно спитав я.

Він і не глянув на мене.

— Висікаю дракона, — відповів мені.

Минуло кілька годин, а він усе ще був зайнятий тим самим. Монотонне шкрябання вістря об камінь змусило мої зуби зціпитися, а кожен нерв у тілі напружитися. Я залишався з ним на помості. Старлінг із Блазнем установили наш намет, а інший, менший, змайстрували з уже непотрібних зимових покривал. Палало вогнище. Кеттл стояла над казанком, в якому щось булькотіло. Блазень розбирав принесені ним зелень та коріння, Старлінг тим часом стелила постіль у наметах. Кеттрікен теж ненадовго приєдналася до нас, але тільки для того, щоб забрати лук і сагайдак із в’юків на джеппах. Сповістила, що збирається на полювання з Нічнооким. Він кинув на мене променистий погляд темних очей, і я стримав язика за зубами.

Досі я знав не набагато більше, ніж тоді, коли ми тільки-но знайшли Веріті. Його стіни Скіллу були високими й міцними. Я майже не відчував Скіллу від нього. А коли спробував Вітом, то відкрив дещо іще тривожніше. Я щось вловлював Віт-чуттям, але не розумів суті. Скидалося на те, що життя і свідомість Веріті переливаються між його тілом та величезною фігурою дракона. Я згадав, коли востаннє зауважив щось таке. Це було між віттером Рольфом і його ведмедицею. Вони поділяли той сам потік життя. Я підозрював, що коли б хтось потягся Вітом до нас із вовком, то відкрив би той самий взірець. Ми так довго поділяли свідомість, що в певному сенсі були одною істотою. Та це не пояснювало мені, як Веріті міг пов’язатися зі статуєю і чого він так уперто шкребе її мечем. Я прагнув ухопити меча й вирвати йому з рук, але стримався. Правду кажучи, Веріті здавався настільки одержимим своїм заняттям, що я майже боявся йому завадити.

Перед цим я намагався його розпитувати. Коли спитав, що трапилося з тими, хто пішов з ним, він поволі похитав головою.

— Гнали нас, як зграя вороння наскакує на орла. Наближалися, каркали, дзьобали й тікали, коли ми оберталися, щоб відповісти ударом на удар.

— Вороння? — нездогадливо спитав я.

Веріті кивнув головою, здивований моєю нетямущістю.

— Наймані солдати. Стріляли в нас з укриттів. Інколи підступали до нас поночі. Частина моїх людей до того ж стала жертвою групи Скіллу. Я не міг захистити свідомості тих, що були вразливими. До нічних жахіть, які група тайкома їм посилала, і взаємних підозр. Тож наказав їм повернутися. Вкарбував у їхні думки власний Скілл-наказ, аби захистити від усіх інших.

Це було ледь не єдине запитання, на яке Веріті дійсно відповів. На інші майже не зважав, коли й давав відповіді, то або недоречні, або ухильні. Тож я покинув цю затію. Натомість склав йому звіт. Це був довгий виклад. Я розпочав днем його від’їзду. Не сумнівався, що багато з розказаного мною Веріті знає й так, але однаково повторив це. Якщо він блудив думками, як я здогадувався, то це могло стати йому якорем і допомогти освіжити пам’ять. А якщо під усією цією запиленою поведінкою розум мого короля залишався так само гострим, як завжди, однаково не завадить викласти всі події в належній перспективі та впорядкувати. Я не міг вигадати жодного іншого способу, щоб до нього достукатися.

Гадаю, я розпочав це, аби він усвідомив, скільки ми витерпіли, щоб дістатися сюди. Хотів змусити його зрозуміти, що відбувалося в його королівстві, доки він гаяв тут час зі своїм драконом. Може, сподівався пробудити так у ньому почуття відповідальності за свій народ. Коли я говорив, він здавався цілковито байдужим, лише раз по раз кивав головою, наче я підтверджував якийсь його таємний острах. І весь час вістря меча шкребло об чорний камінь — шкряб, шкряб, шкряб.

Майже стемніло, коли я почув позаду кроки Кеттл. Перервав виклад своїх пригод у зруйнованому місті, обернувся. Глянув на неї.

— Я принесла вам обом гарячого чаю, — сповістила вона.

— Дякую, — відповів я і взяв у неї свій кухлик, але Веріті ледь глянув, не припиняючи свого постійного шкрябання.

Якийсь час Кеттл стояла, тримаючи чашку Веріті. Заговоривши, не нагадала йому про чай.

— Що це ви робите? — спитала лагідно.

Шкрябання зненацька припинилося. Він обернувся, кинув погляд на неї, тоді на мене, наче хотів перевірити, чи я теж почув те кумедне запитання. Питальний погляд, яким я йому відповів, вочевидь, здивував його. Він прокашлявся.

— Я висікаю дракона.

— Вістрям вашого меча? — спитала стара. У її голосі була цікавість, більш нічого.

— Тільки найгрубіші частини, — відповів їй Веріті. — Для тоншої роботи використовую ножа. А насамперед свої пальці та нігті. — Він повільно повернув голову, оглянув величезну статую. — Хотів би я сказати, що кінець уже близько, — невпевнено промовив. — Та як же це сказати, якщо досі залишилося стільки зробити? Стільки зробити… а боюся, що буде запізно. Якщо вже не запізно.

— На що запізно? — спитав я так само лагідно, як і Кеттл раніше.

— Щоб… запізно, щоб урятувати народ Шести герцогств. — Він дивився на мене, як на недоумкуватого. — Чого б я інакше робив це? З якої ще причини покинув свою землю і свою королеву, щоб дістатися сюди?

Я намагався зрозуміти сенс того, що він мені сказав, але одне надокучливе запитання все-таки вирвалося мені з рота.

— Ви вважаєте, що самотужки вирізали всього цього дракона?

Веріті замислився.

— Ні. Звісно, ні. — Та коли я почув полегшення, що він не цілковито збожеволів, то зненацька додав: — Його ще не закінчено. — Знову кинув на свого дракона ніжний і гордий погляд, яким обдаровував досі лише найкращі свої карти. — Але й це зайняло мені багато часу. Дуже багато часу.

— Не вип’єте чаю, доки він гарячий, сер? — спитала Кеттл, знову подаючи йому чашку.

Веріті глянув на посудину, наче на щось геть незнайоме. Тоді із серйозним виглядом узяв її з рук старої.

— Чай. Я майже забув про чай. Це ж не ельфійська кора, правда? Едо ласкава, як же я ненавидів те гірке вариво!

Кеттл ледь не скривилася, почувши, як він про це каже.

— Ні, сер, жодної кори, клянуся вам. Та боюся, що його зварено з придорожнього зілля. Тут переважно кропива і дрібка м’яти.

— Чай із кропиви. Мати давала нам чай із кропиви навесні, щоб додати бадьорості. — Він усміхнувся сам до себе. — Я вкладу це у свого дракона. Кропивний чай моєї матері. — Відпив ковток і, видно, здивувався. — Теплий… Я так давно вже не їв нічого теплого.

— Як давно? — спитала його Кеттл ніби мимоволі.

— Дуже… давно, — відповів Веріті. Зробив ще ковток чаю. — У струмку за каменярнею є риба. Та її складно піймати, не кажучи вже про те, щоб зготувати. Якщо чесно, я забув. Стільки всього вклав у дракона… мабуть, і це теж.

— А коли ви востаннє спали? — натискала стара.

— Не можу ж я одночасно спати і працювати, — пояснив він їй. — А робота мусить бути зроблена.

— І роботу буде зроблено, — запевнила вона. — Та цього вечора ви ненадовго її припините, щоб попоїсти й випити. А тоді поспати. Бачите? Гляньте туди. Старлінг зробила для вас намет, де буде тепла м’яка постіль. І тепла вода для вмивання. І вбрання, настільки свіже, наскільки ми спромоглися.

Веріті глянув на свої посріблені долоні.

— Не знаю, чи зумію я вмитися, — зізнався він.

— То Фітц Чівелрі та Блазень вам допоможуть, — безтурботно пообіцяла Кеттл.

— Дякую вам. Це було б добре. Але… — Здавалося, його очі на якийсь час заглянули кудись далеко. — Кеттрікен. Вона ж була тут раніше? Чи, може, це мені наснилося? У ній було стільки сили, що я віддав пам’ять про неї драконові. Думаю, саме за цим я найбільше тужив з усього, що там помістив. — Помовчав, тоді додав: — У ті хвилини, коли згадував, що за чимось тужу.

— Кеттрікен тут, — запевнив я його. — Пішла полювати, але невдовзі повернеться. Ви хотіли б умитися і перевдягтися у свіже, перш ніж вона повернеться? — Про себе я вирішив відповідати на ті його фрази, що мали якийсь сенс, не дратуючи розпитами про все інше.

— Вона вища за це все, — сказав він із тінню гордості в голосі. — І все-таки це було б мило… та стільки ще слід зробити.

— Але сьогодні вже надто темно, щоб працювати. Почекайте до завтра. Це буде зроблено, — запевнила його Кеттл. — Завтра я вам допоможу.

Веріті повільно хитнув головою. Випив ще чаю. Навіть ця рідка водичка, здавалося, його підкріпила.

— Ні, — тихо сказав він. — Боюсь, ви не зможете. Бачите, я мушу зробити це сам.

— Завтра побачите. Думаю, до того часу ви достатньо зміцнієте, щоб я змогла вам допомогти. Та поки що не будемо цим перейматися.

Він зітхнув і простягнув Кеттл порожню чашку. Натомість вона швидко вхопила його за передпліччя і змусила встати. Як на таку стару жінку, була сильною. Не намагалася відібрати в нього меч, він сам його впустив. Я схилився, підняв меча. Веріті слухняно пішов за Кеттл, наче такий простий вчинок — взяти за руку — позбавив його всякої волі. Йдучи за ними слідом, я пробігав очима по клинку, який був колись гордістю Год. Міркував, що опосіло Веріті, змусивши його перетворити цю королівську зброю на знаряддя, яким ріжуть камінь. Краї були вищерблені та зазублені від неналежного вжитку, вістря не гостріше за ложку. Я подумав, що меч схожий на свого власника, і пішов до табору.

Коли ми дісталися багаття, я був майже шокований тим, що Кеттрікен уже повернулася. Сиділа край вогню, байдуже в нього вдивляючись. Нічноокий лежав майже впоперек її ніг. Його вуха нашорошилися, коли я підійшов до вогнища, та він не зробив жодного руху, щоб залишити королеву.

Кеттл повела Веріті прямісінько до імпровізованого намету, розбитого для нього. Кивнула Блазневі, а той мовчки взяв миску гарячої води, що стояла біля вогню, і рушив слідом. Коли я зважився ввійти до маленького намету, Блазень прогнав нас із Кеттл.

— Він не перший король, про якого я піклуюся, — нагадав нам. — Довірте його мені.

— Не торкайся його долонь і кистей рук! — суворо застерегла стара.

Блазня це наче трохи здивувало, та за мить він кивнув головою, погоджуючись. Коли я виходив, він розв’язував поплутані і зв’язані тугими вузлами шнурки, що тримали вкупі зношений каптан Веріті, постійно говорячи про всякі дрібниці. Я чув, як Веріті зауважив:

— Дуже бракує Чаріма. Не слід було дозволяти йому йти зі мною, але він так довго мені служив… Помирав довго й болісно. Тяжко було мені дивитися на його смерть. Але й це пішло у дракона. Так було треба.

Я почувався ніяково, повернувшись до багаття. Старлінг помішувала казанок, де весело булькотіла душенина. Жир із чималого шматка м’яса на рожні капав до вогню, змушуючи його спалахувати й сичати. Запах їжі нагадав мені про голод, у животі забурчало. Кеттл стояла спиною до вогню, вдивляючись у темряву. Кеттрікен мигцем глянула на мене.

— То, — зненацька озвався я, — як полювалося?

— Як бачиш, — тихо відповіла Кеттрікен.

Вказала казанок, тоді знічев’я махнула рукою на розібрану тушу лісової свині. Я підійшов і захоплено оглянув. Звір був аж ніяк не дрібним.

— Небезпечна здобич, — зауважив я, намагаючись, щоб це звучало буденно, без переляку, що моя королева сама пішла на такого грізного звіра.

— Мені треба було її вполювати, — сказала вона так само тихим голосом.

Я аж надто добре її зрозумів.

Це було дуже добре полювання. Я ніколи не здобував стільки м’яса такими малими зусиллями, — заявив мені Нічноокий.

Зі щирим почуттям потерся головою їй об ноги. Кеттрікен опустила руку, ніжно почухала йому вуха. Він аж застогнав від задоволення і міцно притисся до неї.

— Ви його розпестите, — жартівливо перестеріг я її. — Каже мені, що ніколи не здобував стільки м’яса такими малими зусиллями.

— Він такий розумний. Клянуся, це він погнав на мене здобич. А який відважний. Коли я не влучила з першого разу, тримав її на відстані, доки я вставляла в лук наступну стрілу.

Говорила так, наче не думала ні про що інше. Я кивнув головою, задоволений, що між нами ведеться саме така розмова. Та зненацька вона спитала:

— Що з ним діється?

Я знав, що Кеттрікен має на увазі не вовка.

— Сам не знаю, — обережно сказав я. — Він зазнав стільки злигоднів. Може, цього виявилося достатньо, щоб… його розум ослаб. І…

— Ні, — голос Кеттл був твердим. — Усе геть не так. Хоч я вірю, що він втомлений. Будь-хто втомився б, зробивши те, що він виконав сам. Але…

— Ви ж не вважаєте, що він сам-один висік того дракона! — перебив я її.

— Вважаю, — впевнено відповіла стара. — Як він і казав. Мусив виконати це сам, так і зробив. — Повільно похитала головою. — Я ніколи не чула нічого схожого. Навіть королю Вайздому допомагала його група Скіллу чи те, що від неї лишилося, коли він дістався сюди.

— Ніхто не може вирізати такої статуї мечем, — вперто промовив я. Вона верзла якусь нісенітницю.

Замість відповіді, Кеттл підвелася та вийшла у темряву. Повернувшись, кинула мені до ніг два предмети. Один був колись долотом. Його головка перетворилася на безформну брилу, гостряк цілковито збився. Другим виявився старий залізний молоток, насаджений на порівняно новий дерев’яний держак.

— Є ще й інші, порозкидувані. Ймовірно, він знайшов їх у місті. Або зібрав покинуті тут, — пояснила вона, перш ніж я встиг щось спитати.

Я дивився на побиті знаряддя та міркував про всі ті місяці, коли Веріті не було. Навіщо це? Щоб висікти кам’яного дракона?

— Не розумію, — слабко промовив я.

Кеттл говорила повільно й виразно, наче розмовляла з тугодумом.

— Він висік дракона й помістив у нього всі свої спогади. Це частково пояснює, чому він такий стуманілий. Та є ще дещо. Гадаю, він використав Скілл, щоб убити Каррода, і це сильно вдарило по ньому самому. — Вона сумно хитнула головою. — Так близько підійти до мети, а потім зазнати поразки. І яка ж лукава Регалова група. Послали проти нього одного з-поміж себе, знаючи, що коли Веріті вб’є того Скіллом, то може сам себе подолати.

— Не думаю, щоб хтось із цієї групи добровільно пожертвував собою.

Стара гірко посміхнулася.

— Я не казала, що він пішов на це добровільно. І не казала, що він знав наміри своїх товаришів. Це як гра в камені, Фітце Чівелрі. Їх жертвують, якщо це дасть перевагу. Адже мета гри — перемогти, а не згромадити якнайбільше каменів.