Мандри убивці

Розділ 39. Дракон Веріті

Війська Шести герцогств нахлинули до Синього озера, переправилися кораблями на другий його бік і рушили далі, до Гірського королівства, у ті ж дні, коли червоні кораблі проти течії Синьої ріки підіймалися до Трейдфорда. Трейдфорд ніколи не був укріпленим містом. Хоча завдяки швидким гінцям звістка про наближення кораблів випередила їх, цю новину прийнято із загальною погордою. Хіба дванадцять варварських кораблів могли становити серйозну загрозу для такого великого міста, як Трейдфорд? Міську варту піднято по тривозі, деякі портові купці вдалися до перенесення своїх товарів зі складів поблизу води деінде, але загальне ставлення було таким, що коли кораблям і вдасться допливти річкою аж до Трейдфорда, то міські лучники легко перестріляють наїзників, перш ніж ті встигнуть заподіяти справжню шкоду. Побутувала думка, що кораблі припливають, аби запропонувати королю Шести герцогств якийсь мирний договір. Відбувалися численні дискусії з приводу того, яку частку Прибережних герцогств вони вимагатимуть і що їм буде віддано насправді, а також про можливості торгівлі з самими остров’янами, не кажучи вже про відновлення торгового потоку в низов’я Оленячої ріки.

Це тільки один приклад помилок, які можна зробити, вважаючи, наче знаєш, чого прагне ворог, і поводячись згідно з цим уявленням. Мешканці Трейдфорда приписували червоним кораблям те саме прагнення добробуту та достатку, яке відчували самі. Оцінювали червоні кораблі, опираючись на цей мотив. Це було серйозною помилкою.

Кеттрікен, як мені здавалося, не приймала думки, що Веріті мусить померти, аби оживити дракона, аж до моменту, коли він поцілував її на прощання. Поцілував так обережно, широко розвівши руки, схиливши голову, щоб жодна срібна смужка не торкнулася її обличчя. Попри все, це був ніжний поцілунок, жагучий і тривалий. Вона ще на мить припала до нього. Тоді він щось тихо сказав їй. Кеттрікен одразу ж торк­нулася руками низу живота.

— Як ти можеш бути таким певним? — спитала його, а сльози тим часом текли їй по щоках.

— Я знаю, — твердо сказав Веріті. — Тому перше моє зав­дання — доставити тебе до Джампі. Цього разу мусиш бути в безпеці.

— Моє місце в Оленячому замку, — запротестувала вона.

Я думав, що він заперечить. Але…

— Твоя правда. Так і є. Я понесу тебе туди. Прощавай, моя кохана.

Кеттрікен не відповіла. Стояла, дивлячись, як він відходить від неї, на її обличчі виразно малювалося нерозуміння.

Після всіх днів, які ми провели, прагнучи цього, кінець здавався квапливим і недоладним. Кеттл тяжкими кроками ходила довкола дракона. Попрощалася з нами так, наче всі її думки були зайняті чимось іншим. Тепер блукала поблизу нього. Тяжко дихала, ніби щойно бігала наввипередки. Раз у раз торкалася дракона, гладила пучками пальців, проводила долонями. Під її дотиком хвилями розходився колір, завмирав, повільно блякнув.

Веріті більше переймався своїми прощаннями. Старлінг застеріг:

— Дбай про мою пані. Добре й істинно співай свої пісні. Хай ніхто ніколи не засумнівається, що дитина, яку вона носить, — моя. Покладаю цю турботу на тебе, менестрелько.

— Зроблю, що в моїх силах, мій королю, — поважно відповіла Старлінг.

Менестрелька підійшла до Кеттрікен, стала поруч неї. Мала разом із королевою летіти на широкій драконячій спині. Постійно обтирала вологі долоні об поділ туніки й перевіряла, чи добре прикріплений заплічний мішок з арфою. Послала мені нервову усмішку. Ніхто з нас обох не потребував більшого прощання.

Моє рішення зостатися дуже всіх схвилювало.

— Регалові солдати що хвилина, то ближче, — знову нагадав мені Веріті.

— Тож вам слід поспішити, щоб я забрався з каменярні, перш ніж вони дістануться сюди, — відповів я.

Він насупився на ці слова.

— Якщо побачу на шляху якісь Регалові війська, подбаю, щоб вони далеко не зайшли, — запропонував мені.

— Не ризикуйте моєю королевою, — перестеріг я.

Нічноокий був моїм виправданням. Не мав охоти летіти на драконі. А я не міг його покинути. У мене не було сумнівів, що Веріті знав справжню причину. Я не думав повертатися до Баку. Вже змусив Старлінг пообіцяти мені, що в пісні не буде згадки про мене. Нелегко було витиснути з менестрельки цю обіцянку. Але я наполіг. Не хотів, аби Барріч чи Моллі довідалися, що я ще живий.

— У цьому, любий друже, ти був Жертовним, — тихо сказала Кеттрікен.

Не могла зробити мені більшого компліменту. Я знав, що з її вуст ніколи не злетить жодне слово про мене.

Труднощі виникли з Блазнем. Усі наполягали, щоб він летів із королевою та менестрелькою. Він навідріз відмовився. «Білий Пророк залишиться з Каталізатором», — це й усе, що сказав. Про себе я вважав, що Блазень більше хоче залишитися з Дівчиною-на-Драконі. Схибнувся на її пункті, і це мене жахало. Йому доведеться з нею розлучитися, доки Регалові війська дістануться каменярні. Я сказав йому це віч-на-віч, він погодився, кивнувши головою. Легко, але неуважно. Я не сумнівався, що Блазень має якісь власні плани. Та нам забракло часу на суперечку.

Настала мить, коли Веріті не мав уже приводу зволікати дов­ше. Ми обмінялися небагатьма словами, та я відчував, що багато й не треба. Все, що тепер відбувалося, здавалося мені не­уникним. Було так, як сказав Блазень. Озираючись назад, я міг розгледіти, де його пророцтва колись давно змели нас у це річище. Нікого не можна винуватити. Ніхто не був безневинним.

Веріті кивнув мені, тоді повернувся і пішов до дракона. Потім зненацька зупинився. Обернувся, розстебнув свій поношений мечовий пояс. Підійшов до мене, легко обгорнувши пояс довкола піхов.

— Візьми мого меча, — несподівано сказав він. — Я його не потребуватиму. А ти, здається, загубив той, який я дав тобі раніше.

Раптом зупинився на півкроці, наче знову про щось подумав. Поспіхом витяг меча з піхов. Востаннє провів срібною рукою по клинку, меч засяяв під його дотиком. Шорстким голосом зауважив:

— Було б нечемно щодо талантів Год віддавати його з тупим лезом. Дбай про нього краще, ніж я, Фітце. — Знову сховав меча в піхви. Коли я взяв клинок, зустрівся зі мною поглядом. — І про себе дбай краще, ніж я. Я любив тебе, знаєш, — промовив хрипко. — Попри все, що з тобою зробив, я любив тебе.

Спершу я не міг вигадати жодної відповіді. Тоді, коли Веріті підійшов уже до свого дракона і поклав руки йому на лоб, я відповів:

Я ніколи не сумнівався. Ніколи не сумнівайтесь, що й я любив вас.

Либонь, зроду не забуду останньої усмішки, кинутої ним через плече. Його очі востаннє помандрували до королеви. Твердо притиснув долоні до точеної драконячої голови. Відходячи, дивився на Кеттрікен. Я на мить відчув запах її шкіри, згадав смак її вуст на моїх губах, гладеньке тепло її оголених рамен під дотиком моїх рук. Тоді цей легенький спогад зник, разом із Веріті та Кеттл. Для мого Віту і Скіллу вони щезли так повно, наче їх перековано. Одну неспокійну мить я бачив порожнє тіло Веріті. Тоді він влився в дракона. Кеттл стояла, спершись об плече статуї. Вона відійшла швидше, ніж Веріті, розлилася по лусці бірюзою та сріблом. Кам’яне створіння забарвилось, покрилося кольором. Ніхто не смів і дихнути, тільки Нічноокий тихо заскавчав. Під літнім сонцем панувала велика тиша. Я чув, як Кеттрікен один раз придушено схлипнула.

Тоді, мов повіяв раптовий вітер, велике лускате тіло втягло до легень повітря. Коли дракон розплющив очі, вони виявилися чорними та блискучими. Це були очі Провісника, і я знав, що крізь них дивиться Веріті. Здійняв велику голову на звивистій шиї. Потягся, мов кіт, схиляючи зміїні плечі та поводячи ними, випустив кігті. Відвів назад пазуристі лапи, кігті глибоко занурилися в чорний камінь. Зненацька розгорнув величезні крила, — наче вітрила піймали вітер. Трусонув ними, як яструб, коли той поправляє пір’я. Знову склав, щільно притуливши до тіла. Хвіст шмагонув батогом, здіймаючи в повітря кам’яну куряву і дрібну гальку. Велика голова обернулася, очі вимагали, щоб ми були так само задоволені його новим я, як і він сам.

Веріті-Дракон рушив уперед, аби відрекомендуватися своїй королеві. Схилив перед нею голову, порівняно з якою Кеттрікен видалася карлицею. Я бачив, як вона повністю відбилася у блискучому чорному оці. Тоді він зігнув плече, запрошуючи її піднятися.

На мить її обличчя опанувала туга. Тоді Кеттрікен вдихнула і стала королевою. Безстрашно рушила вперед. Поклала руку на блискучо-синє плече Веріті. Його луски були ковзкими, вона трохи послизнулася, вибираючись йому на спину, а тоді пересуваючись уперед, де могла сісти верхи на його шиї. Старлінг кинула мені погляд, зляканий і здивований водночас, тоді рушила слідом за королевою, повільніше, ніж вона. Я бачив, як менестрелька займає місце позаду Кеттрікен і ще раз перевіряє, чи заплічний мішок з арфою добре приторочений.

На прощання Кеттрікен здійняла руку. Щось крикнула, та вітер, здійнятий драконовими крилами, відібрав у мене її слова. Раз, удруге, втретє він змахнув ними, наче випробовуючи. Колючий кам’яний пил і галька летіли мені в обличчя, Нічноокий притисся мені до ноги. Дракон присів, підтяг під себе великі лапи. Широкі бірюзові крила знову забилися, і раптом він здійнявся. Це не був граціозний злет, дракон трохи перехилився, підносячись у повітря. Я бачив, як Старлінг відчайдушно тримається за Кеттрікен, але королева схилилася вперед, до його шиї, і крикнула щось підбадьорливе. За чотири удари крила перенесли дракона через половину обширу каменярні. Він здійнявся, облетів пагорби та дерева довкола неї. Я розгледів, як він опустив крила і повернув, аби оглянути дорогу Скіллу, що вела до каменярні. Тоді його крила рівномірно забилися, здіймаючи дракона дедалі вище. Його черево було блакитнувато-білим, як у ящірки. Я примружив очі, щоб придивитися до нього на тлі літнього неба. Тоді дракон, як срібно-синя стріла, помчав до Баку. Я довго дивився йому вслід, коли він давно вже зник з поля зору.

Нарешті я видихнув. Тремтів. Обтер очі рукавом, повернувся до Блазня. Його не було.

— Нічноокий! Де Блазень?

Ми обидва знаємо, куди він пішов. Немає потреби кричати.

Я знав, що він має рацію. А все-таки відчував якусь нагальну тривогу і не міг опертися їй. Збіг кам’яним схилом, залишивши спорожнілий поміст.

— Блазню? — кликав я, підбігаючи до намету.

Навіть зупинився, заглянув досередини, сподіваючись, що він пакує майно, яке ми заберемо з собою. Не знаю, чого я дозволив собі цю блазенську надію.

А от Нічноокий не чекав. Коли я дістався Дівчини-на-Драконі, він уже був там. Терпляче сидів, охайно обгорнувши хвіст довкола лап і дивлячись на Блазня. Я вповільнив ходу, побачивши його. Моє тривожне передчуття розвіялося. Він сидів на краю помосту, звісивши ноги, а головою спершись об драконячу лапу. Поміст був засипаний свіжими уламками — слідами його денної праці. Я підійшов до нього. Його очі вдивлялися в небо, на обличчі малювався журливий вираз. На контрасті з глибокою зеленню шкіри дракона Блазень був уже не білим, а блідо-блідо-золотим. Його шовковисте тонке волосся навіть впадало в золотаво-русий колір. Очі, звернуті в мій бік, здавалися ясно-топазовими. Дуже повільно хитнув до мене головою, проте не озвався, доки я не підступив до самого п’єдесталу.

— Я мав надію. Не міг відмовитися від надії. Та тепер я знаю, що слід вкласти у дракона, аби він злетів. — Сильніше хитнув головою. — Навіть якби я мав Скілл, даремно було б віддавати його. Навіть якби вона поглинула мене всього, цього б не вистачило.

Я не сказав, що й так це знаю. Навіть не сказав, що завжди про це здогадувався. Врешті-решт, я чогось навчився від Старлінг Пташиної Пісні. Дозволив йому трохи помовчати. Тоді оголосив:

— Ми з Нічнооким підемо по двох джеппів. Коли ж повернусь, нам краще відразу зібратися й піти. Я не бачив, щоб Веріті когось переслідував. Може, це означає, що Регалові війська досі далеко звідси. Та я не хочу ризикувати.

Блазень глибоко вдихнув.

— Це мудро. Настав час і Блазневі бути мудрим. Як повернешся, допоможу тобі спакуватися.

Тут до мене дійшло, що я й досі тримаю меч Веріті в піхвах. Зняв свого простого короткого меча, замінив його клинком, який Год зробила для Веріті. Здався мені дивно важким. Я простяг короткого меча Блазневі.

— Хочеш його?

Він здивовано глянув на мене.

— Навіщо? Я Блазень, а не вбивця. Я ніколи й не вчився ним володіти.

Я залишив його попрощатися з Дівчиною-на-Драконі. Ми ж із вовком рушили до лісу, де паслися джеппи. Біля виходу з каменярні Нічноокий підвів носа, принюхався.

Від Каррода не зосталося нічого, крім поганого запаху, — зауважив він, коли ми проходили повз останки.

— Либонь, мені слід було його поховати, — сказав я собі і йому заодно.

Який сенс ховати вже зігниле м’ясо? — здивувався він.

Я проминув чорну колону не без легкого тремтіння. Зна­йшов наших заблуканих джеппів на лужку, на схилі пагорба. Вони виявилися впертішими й неслухнянішими, ніж я сподівався. Нічноокий радо взявся заганяти їх, і це заняття сподобалося йому куди більше, ніж мені чи джеппам. Я вибрав джеппа-проводиря і ще одного, та, коли їх повів, інші вирішили піти за нами слідом. Мені слід було цього очікувати, натомість досі я волів сподіватися, що решта стада залишиться і здичавіє. Якось не тішила думка, що всю дорогу до Джампі доведеться долати з вервечкою джеппів позаду. Та коли я вів їх повз колону й до каменярні, то мені на думку спало дещо нове.

Я не мушу повертатися до Джампі.

Полювання тут не гірше, ніж в інших місцях, де ми бували.

З нами Блазень. Мусимо подбати й про нього, а не лише про себе.

Я не залишу його голодним!

А коли настане зима?

Коли настане зима, то… На нього напали!

Нічноокий не чекав мене. Сірим пругом промайнув повз мене, стелячись по землі, дряпаючи кігтями по чорному каменю каменярні. Я відпустив джеппів і побіг за ним слідом. Ніс вовка сповістив, що в повітрі чути людський запах. За мить, не вповільнюючи руху, він розпізнав Барла.

Блазень не залишив Дівчини-на-Драконі. Там і знайшов його Барл. Мусив наблизитися тихо, бо Блазня нелегко було застати зненацька. Може, його підвела одержимість. Хай там як, Барл завдав першого удару. Кров стікала Блазневі по руці, капала з його пальців. Дряпаючись угору, він залишав на драконові криваві смуги. Зараз припав до статуї, ногами зіпершись об плечі дівчини, а одною рукою вчепившись за нижню щелепу роззявленої драконової пащі. У вільній руці тримав ножа. Погрозливо дивився вниз, на Барла, і чекав. У Барлові кипів Скілл, розгніваний і шалений.

Барл вибрався на поміст і саме намагався вилізти на самого дракона, щоб дотягтися до Блазня та поневолити його Скілл-дотиком. Драконяча шкура, покрита гладенькими лусками, ускладнювала йому це завдання. Лише хтось такий спритний, як Блазень, міг вип’ястися на цю висоту, де він був недосяжний для Барла. Розлючений Барл витяг меча й замахнувся, цілячись у напружені Блазневі стопи. Ледь промахнувся — вершечок меча хіба трохи обминув Блазня, — і клинок врізався у плечі дівчини. Блазень зойкнув так голосно, наче меч справді його поранив, і спробував вибратися ще вище. Я бачив, як його рука ковзнула на місці, замащеному його ж кров’ю. Він з’їжджав униз, гарячково хапаючись і скребучи нігтями, нарешті боляче приземлився на драконячу спину, відразу ж за дівчиною. Я бачив, як він ударився об її плече головою, аж вона відскочила назад. Здавалося, був не зовсім при тямі. Завмер на місці.

Барл здійняв меча, замахнувся для другого удару, що легко міг відрубати Блазневі ногу. Але тут німий, як ненависть, вовк вистрибнув на поміст і дістав напасника ззаду. Я ще не добіг до них, та вже побачив, як удар Нічноокого штовхнув Барла вперед, і той врізався в Дівчину-на-Драконі. Він гепнувся на коліна перед статуєю. Меч не вцілив у Блазня, знову брязнув об блискучу зелену шкуру дракона. Від цього зіткнення металу з каменем розійшлися хвилі кольору, як кола по воді, коли кинути камінь у нерухомий ставок.

Я дістався помосту, коли Нічноокий уже пустив у дію зуби. Схопив Барла ззаду, між плечем і шиєю, затис щелепи. Барл напрочуд пронизливо заверещав. Випустив меча, здійняв руки, вхопився за хижі вовчі щелепи. Та Нічноокий узявся за нього, як за впольованого кролика. Труснув, уперся передніми лапами об широку Барлову спину, впевнився, що хватка надійна.

Деякі речі відбуваються надто швидко, щоб добре про них розповісти. Я відчув позаду себе Вілла тієї ж миті, коли бризкання Барлової крові перетворилося на справжній вибух. Нічноокий перекусив велику жилу в його горлі, і Барлове життя виривалося назовні стрибками шкарлатних струменів.

Для тебе, брате! — передав Нічноокий Блазневі. — Ця здобич для тебе!

Нічноокий так і не випустив Барла, труснув ним іще раз. Кров била фонтаном, Барл змагався, ще не знаючи, що він уже мертвий. Кров бризнула на блискучу драконячу шкуру, стекла по ній, зібралася калюжами в заглибинах, які Блазень зробив долотом, намагаючись вивільнити лапи та хвіст дракона. Кров у цих заглибинах булькотіла й парувала, роз’їдаючи камінь, як гаряча вода шматок криги. Відкрилися луски та кігті задніх лап дракона, вивільнився схожий на бич хвіст. А коли Нічноокий нарешті скинув униз мертве Барлове тіло, драконячі крила розтулилися.

Дівчина-на-Драконі злетіла в небо, за яким так довго тужила. Здавалося, вона не докладала жодних зусиль, здійнялася, так наче спливла. Блазня забрала з собою. Я бачив, як він схиляється вперед, інстинктивно чіпляючись за гнучкий стан дівчини попереду себе. Його обличчя я не бачив, зате міг розгледіти позбавлені виразу очі та нерухомі губи на дівочому лиці. Може, ці очі й бачили, але вона не була самостійнішою за драконячий хвіст чи крило. Ще один придаток, за який учепився Блазень, коли вони злітали дедалі вище.

Я побачив це все, та не тому, що стояв і дивився. Бачив це мигцем і очима вовка. Власний же погляд звернув на Вілла, який біг до мене. У руці він тримав оголеного меча. Біг легко. Я ж, обертаючись, витяг меча Веріті і виявив, що діставати його з піхов довше, ніж короткий меч, до якого я звик.

Щойно вістря клинка Веріті вивільнилося з піхов, сила Віллового Скіллу вдарила мене навальною хвилею, відкинула на крок, я підняв проти нього свої стіни. Вілл добре мене знав. Ця перша хвиля несла в собі не тільки страх, а й специфічний біль. Це все приготовано спеціально для мене. Я знову відчув удар, що зламав був мені носа, розколене обличчя запекло, хоча потік гарячої крові й не спливав по моїх грудях, як це було колись. Моє серце завмерло, я міг лише тримати стіни, не даючи болю мене покалічити. Меч, який я тримав, раптом здався свинцевим. Рука з ним опустилася, вістря встромилося в землю.

Мене врятувала Барлова смерть. У мить, коли Нічноокий скинув униз його мертве тіло, я побачив, як ця смерть виплеснулася на Вілла. Від такого удару його очі майже заплющилися. Не стало останнього члена його групи. Я відчув, як Вілл різко зменшується, не лише тому, що Барлів Скілл не підтримував більше його власний, а й тому, що його з головою накрив сум. Я знайшов у пам’яті образ зігнилого тіла Каррода, жбурнув його Віллові на додачу. Він хитнувся назад.

— Ти програв, Вілле! — кинув я йому. — Дракон Веріті вже здійнявся. Зараз він летить до Баку, з ним його королева, а в її лоні — спадкоємець престолу. Законний король поверне собі трон і корону, очистить свої береги від червоних кораблів, скарає Регалові війська біля Гір. Хай що ти зараз зробиш, тебе однаково переможено. — Мої губи скривилися у дивній посмішці. — Я переміг.

Нічноокий підійшов, загарчав, став поруч зі мною.

Тут Віллове обличчя змінилося. Його очима на мене глянув Регал. Барлова смерть була йому байдужою, та й Віллова не схвилювала б. Я не відчув у ньому туги, тільки злість, що його сила зменшилася.

— Можливо, — сказав він Вілловим голосом, — можливо, тоді все, про що мені слід подбати, — це вбити тебе, бастарде. За всяку ціну. — Посміхнувся мені посмішкою людини, що знає, як випадуть кості, коли вони ще в польоті.

Я пережив мить непевності та страху. Здійняв стіни вище, захищаючись від підступної тактики Вілла.

— Ти справді вважаєш, що одноокий мечник може змагатися з моїм клинком і моїм вовком, Регале? А може, плануєш пожертвувати ним так само легко, як рештою групи? — Я кинув це запитання зі слабкою надією, що так викличу незгоду між ними.

— Чом би й ні? — спокійно спитав мене Регал Вілловим голосом. — Гадаєш, я справді такий дурень, як мій брат, і вдовольнюся лише одною групою?

Хвиля Скіллу вдарила мене із силою водяного валу. Під її натиском я хитнувся назад, втримався, кинувся на Вілла. Я мушу вбити його швидко. Регал має контроль над Вілловим Скіллом. Його геть не обходить, чи Вілл згорить дощенту, лиш би вбив мене вибухом Скіллу. Я відчував, як він втягує у себе Скілл. Та навіть коли я всім серцем прагнув убити Вілла, Регалові слова гризли мене. Ще одна група?

Одноокий чи ні, а Вілл був швидким. Коли відбив мечем мій перший удар, здавалося, що клинок був його часткою. На якусь мить я запрагнув мати в руках свій старий і доб­рий короткий меч, хоч який пощерблений. Тоді відкинув ці даремні думки, міркував лише, як проламати його захист. Вовк промчав повз мене, припавши черевом до землі і намагаючись дістатися до Регала з боку Віллового сліпого ока.

— Три нові групи! — Вілл тяжко дихав, знову відбивши мій клинок.

Я вислизнув з-під його удару, спробував зв’язати його меч. Однак для цього Вілл був надто швидким.

— Молоді сильні скіллери. Висічуть моїх власних драконів. — Різкий удар, я аж відчув повітряну хвилю, викликану ним. — Дракони, що підкорятимуться єдиному поруху мого пальця, цілковито мені вірні. Дракони, що залишать від Веріті криваву луску.

Він обернувся, вдарив, цілячись у горлянку Нічноокого. Вовк несамовито відстрибнув. Я рвонувся вперед, але його вістря вже летіло мені назустріч. Бився з шаленою швидкістю. Це нова здібність, дарована Скіллом? Чи Скілл-ілюзія, яку він мені нав’язав?

— Тоді вони очистять узбережжя від червоних кораблів. Для мене. Відкриють гірські перевали. Гори теж будуть моїми. Я буду героєм. Ніхто не посміє мені заперечити. — Віл­лів клинок сильно вдарив об мій, я відчув поштовх аж у плечі. Вимовлені ним слова теж завдали мені удару. Дзвеніли правдою та рішучістю. Просякнуті Скіллом, били в мене з силою, якій годі протистояти. — Я стану господарем дороги Скіллу. Древнє місто буде моєю новою столицею. Всі мої скіллери зануряться у річкову магію.

Ще замах у бік Нічноокого. Зрізав жмуток шерсті на його плечі. Отвір, який при цьому відкрився, знову виявився надто коротким для мого незугарного фехтування. Я почувався так, наче аж по плечі стою у воді та б’юся з чоловіком, що орудує клинком, ніби соломинкою.

— Дурний бастарде! Ти справді думаєш, що мене обходить одна вагітна шльондра чи один крилатий дракон? Каменярня — ось істинний приз, а завдяки тобі він зостався без охорони. Те, з чого постане десять, ні, сотня драконів!

Як ми могли бути такими дурними? Як не здогадалися, чого насправді прагнув Регал? Ми від усього серця думали про люд Шести герцогств, про селян і рибалок, що потребували захисту королівської руки. А Регал? Думав лише про те, що Скілл може здобути для нього. Його дальші слова я знав ще до того, як він жбурнув їх мені.

— Усі в Бінгтауні та Чалседі поклоняться мені. А на Зовнішніх островах повзатимуть зі страху перед самим моїм іменем.

Інші близько! І над нами!

Пересторога Нічноокого ледь мене не вбила. Я на мить зирк­нув угору. Вілл кинувся до мене. Я відступив, майже відбіг назад, щоб уникнути його клинка. Далеко за ним, з пащі входу до каменярні вибігла дюжина людей. Вони помчали до нас, вимахуючи мечами. Рухалися не строєм, але з куди більшою єдністю, ніж на це спроможні звичайні війська. Група. Коли вони наближалися, я відчув їхній Скілл, наче вихор, що випереджає шквал. Зненацька Вілл припинив свою атаку. Мій вовк кинувся їм назустріч, з гарчанням, вищиривши зуби.

Нічноокий! Стій! Не можеш змагатися з дванадцятьма мечами, якими керує один розум!

Вілл опустив меча, недбало сховав його до піхов. Кинув групі Скіллу через плече:

— Не клопочіться ними. Нехай їх прикінчать лучники.

Я глянув на прямовисні стіни каменярні й зрозумів, що це не блеф. Золото-коричневі солдати займали позиції. Я зрозумів, якою була мета цих військ. Не перемогти Веріті, а здобути і втримати каменярню. Мене затопила чергова хвиля приниження і розпачу. Тоді я здійняв меча й рушив на Вілла. Його принаймні я вб’ю.

Стріла брязкнула об камінь, на якому я стояв, інша пролетіла між ногами Нічноокого. На західній стіні каменярні здійнявся лемент. Низько наді мною пролетіла Дівчина-на-­Драконі з Блазнем на спині, у драконячих щелепах звивався золото-коричневий лучник… Зненацька чоловік зник, і з кам’я­ної пащі вирвався клубок диму чи пари, але Дівчина-на-­Драконі розвіяла його. Вона склала крила, знову майнула донизу, вхопила ще одного лучника, інший з переляку кинувся зі скелі. Новий клубок диму.

Всі, що стояли внизу в каменярні, завмерли на місці, вирячившись угору. Вілл отямився швидше, ніж я. Грізний вигук до лучників, з подзвоном Скіллу:

— Стріляйте в неї! Збийте її!

Майже відразу фаланга стріл забриніла, полетіла в неї. Частина описала дугу і впала вниз, не досягнувши її. Решту вона відбила могутнім помахом крил. Від здійнятого нею вітру стріли розлетілися, як пучок соломи, впали на дно каменярні. Зненацька Дівчина-на-Драконі спрямувала політ униз, просто на Вілла.

Він пустився навтьоки. Гадаю, Регал покинув його, принаймні тимчасово. Вілл біг, на мить могло здатися, що він переслідує вовка, який майже дістався групи. Та ця мить минула, і до групи дійшло, що Вілл біжить у їхній бік, а в повітрі позаду нього ширяє дракон. Учасники групи обернулися на п’ятах і теж рвонули геть. Я відчув короткий спалах тріумфу Нічноокого. Дванадцять мечників не встояли перед його атакою. А тоді він припав до землі — це над нами пролетіла Дівчина-на-Драконі.

Я відчув не лише різкий вітер її прольоту, а й приголомш­ливу силу Скіллу, що миттю вирвала з моєї свідомості всі думки, які там були. Наче світ ненадовго занурився в цілковиту темряву, а тоді знову повернувся до мене, у повній ясності. Я спотикнувся на бігу і якусь хвилину не міг згадати, чого несу оголений меч і кого доганяю. Коли тінь накрила Вілла, він здригнувся, а затим здригнулася й група.

Дівчина-на-Драконі намагалася піймати Вілла, але він уник її кігтів. Його врятували порозкидувані блоки чорного каменю, він сховався у лабіринті, надто вузькому для розмаху її крил. Вона розчаровано крикнула, високим і диким покликом яструба, коли той промахнеться на полюванні. Злетіла вгору і вдруге кинулася на нього. Мені перехопило подих, коли вона влетіла просто в рій стріл. Вони даремно брязкали об її шкіру, начеб лучники цілилися у чорний камінь самої каменярні. Лише Блазень кулився, ховаючись від них. Дівчина-на-Драконі різко змінила курс, низько пролетіла над лучниками, вхопила одного і миттю поглинула.

Мене знову накрила її тінь, вирвавши ще одну мить мого життя. Я розплющив очі і побачив, що Вілл зник. Тоді помітив проблиск його руху: він біг, виляючи й петляючи між кам’яними блоками, як кролик, що плутає сліди, тікаючи від яструба. Групи Скіллу я вже не бачив, але зненацька з тіні кам’яного блока вискочив Нічноокий і побіг поруч зі мною.

Ох, брате, Непахучий добре полює! — радів він. — Ми мудро вчинили, прийнявши його до нашої зграї!

Вілл — моя здобич! — заявив я.

Твоя здобич — моя здобич, — з цілковитою повагою зауважив він. — Це зграя. І він не стане нічиєю здобиччю, якщо ми його не піймаємо.

Вовк мав рацію. Попереду нас лунали крики, час від часу я бачив золото-коричневий спалах: це якийсь солдат квапно проминав розлогий простір між кам’яними блоками. Але більшість швидко зрозуміла, що слід триматися краю величезних кам’яних брил, аби сховатися від дракона.

Вони біжать до колони. Якщо дістанемося місця, звідки її видно, можемо там його підстерегти.

Це здавалося логічним. Втеча через колону була єдиним способом урятуватися від дракона на триваліший час. Я досі чув інколи стукіт, з яким стріли вдарялися об дракона, але значна частка лучників, які оточували каменярню, вже сховалася у навколишньому лісі.

Ми з Нічнооким облишили зусилля знайти Вілла і просто пішли до колони. Я був захоплений дисциплінованістю окремих Регалових лучників. Попри все, досить було нам із вовком віддалитися від прикриття на кілька кроків, як лунав вигук «Ось вони!», а за мить на місце, де ми були, падали стріли.

Ми дісталися колони саме вчасно, аби побачити, як двоє членів нової Регалової групи мчать крізь відкритий простір, простягши руки, і поринають у темну колону, ледь її торкнувшись. Вибирали руну кам’яного саду, але, може, тільки тому, що вона була найближче до прикриття і до неї найлегше було дотягтися. Ми нерухомо стояли поблизу ребра великого блока, що захищав нас від стріл.

Може, він уже пройшов?

Може. Почекаймо.

Минуло кілька вічностей. Я набрав певності, що Вілл утік від нас. Дівчина-на-Драконі раз у раз пролітала над нами, промітаючи тінню стіни каменярні. Крики її жертв порідшали. Лучники сховалися під захист дерев. Я ненадовго задивився, як вона злітає, кружляє над каменярнею. Зеленим сяйвом зависла високо на тлі блакитного неба, погойдуючи крилами. Я міркував, як почувається Блазень у такому польоті. Принаймні мав дівчину, за яку міг учепитися. Зненацька Дівчина-на-Драконі перехилилася вбік, так боком прослизнула по небі, тоді склала крила, падаючи в нашому напрямку. Цієї миті Вілл вирвався з-під прикриття і побіг до колони.

Ми з Нічнооким кинулися навздогін. Були вже до болю близько. Я біг швидко, але вовк іще швидше, а найшвидше тікав Вілл. Потягся рукою до колони, мазнув її пучками пальців, і в цю мить вовк зробив останній стрибок. Його передні лапи вдарили Вілла по спині, головою вперед штовхнувши на колону. Я побачив, що Вілл тане, закричав до Нічноокого, попереджаючи його, ухопив за хутро і спробував відтягти назад. Коли Вілла забрано, вовк устиг вчепитися йому в литку. В ту мить, коли вовчі щелепи зімкнулися довкола Віллової ноги, нас накрила тінь дракона. Я втратив зв’язок зі світом і провалився у темряву.

Численні легенди розповідають про героїв, що боролися з темними ворогами в підземному світі. Мало в яких ідеться про тих, що добровільно вступили в темряву невідомості, рятуючи друзів чи коханих. У понадчасову мить мені запропоновано цілковито ясний вибір. Я міг би вхопити Вілла й видушити з нього життя. Або притиснути до себе Нічно­окого й захищати його від усіх сил, які вдиралися в його розум і буття. Це, насправді, й не було вибором.

Ми випали в холодну тінь і потоптану траву. Одної миті була лише темрява і перехід, наступної ми вже дихали й відчували. І боялися. Я схопився на ноги, здивований, що й досі стискаю меч Веріті. Нічноокий тяжко підвівся, зробив два кроки, захитався і впав.

Хворий. Отруєний. Увесь світ гойдається.

Лежи спокійно і дихай.

Я став перед ним, підвів погляд, озирнувся довкола. На мене теж дивилися, не лише Вілл, а й значна частина нової Регалової групи. Більшість із них досі тяжко дихала, один тривожно вигукнув, побачивши нас. На поклик Вілла прибігло ще кілька ферровських стражників. Розступилися віялом, оточуючи нас.

Мусимо повернутися через колону. Це наш єдиний шанс.

Я не можу. Ти йди. — Голова Нічноокого опустилася між його лапами, очі заплющилися.

Це не зграя! — твердо сказав я йому.

Здійняв меча Веріті. То це так я маю померти. Добре, що Блазень мені не сказав. Либонь, я б іще до того вкоротив собі віку.

— Просто вбийте його, — наказав їм Вілл. — Ми й так згаяли на нього багато часу. Вбийте його і вовка. А тоді знайдіть мені лучника, що зіб’є людину з драконячої спини. — Регал повернувся до мене Вілловою спиною та пішов, далі роздаючи накази. — Ви, третя групо. Ви запевняли мене, що завершеного дракона неможливо розбудити і змусити до служби. Що ж, я саме бачив, як блазень без Скіллу так і зробив. Довідайтеся, як це трапилося. Починайте негайно. Нехай бастард випробує свій Скілл проти мечів.

Я підняв меча вгору, Нічноокий звівся на лапи. Його нудило, я боявся, ці наші почуття перемішувалися, а коло солдатів змикалося, обступаючи нас. Ну, якщо я маю зараз померти, то вже нічого боятися. Може, й випробую свій Скілл проти їхніх мечів. Я опустив стіни, зневажливо відкинув геть. Скілл був рікою, що шаленіла довкола, рікою, яка в цьому місці завжди була повноводною. Зачерпнути стільки, щоб наповнитися ним, — не тяжче, ніж вдихнути. Другий подих прогнав із мого тіла втому та біль. Я простягнув цю силу своєму вовкові. Нічноокий поруч зі мною обтрусився. Зуби вищирилися, шерсть стала дибки, зробивши його вдвічі більшим. Я оббіг поглядом мечників, які нас оточили. Ми більше не чекали, а кинулися на них. Мечі здійнялися мені назустріч, Нічноокий метнувся вперед, пробіг між їхніми ногами, тоді розвернувся і вхопив одного зубами ззаду за литку.

Він перетворився на істоту, що складалася зі швидкості, зубів і хутра. Не намагався кусати й тримати. Натомість усією своєю масою збивав їх із ніг, валив одного на іншого, розривав підколінні суглоби й загалом більше рвав зубами, ніж кусав. Перебігав сюди-туди, а я з усіх сил намагався не зачепити його. Він не пробував протистояти їхнім мечам. Тільки-но хтось обертався і наближався до нього, тікав і підбивав ноги тим, що прагнули битися зі мною.

Що ж до мене, то я тримав меча Веріті зі зграбністю та вмінням, яких ніколи досі не знав, орудуючи такою зброєю. Уроки Год і витвір Год нарешті злилися для мене воєдино. Якби це було можливо, я сказав би, що душа майстрині зосталася в мечі та співала мені, коли я змахував ним. Я не міг розірвати коло, яким солдати мене обступили, але й вони не могли пробити моєї оборони, завдавши мені щось серйозніше за дрібні поранення.

У першому запалі бою ми добре билися і добре справлялися, та наші шанси були мізерними. Я міг змусити ворогів відступити від мого меча, міг зробити крок їм назустріч, та вже наступної миті мусив обертатися і змагатися з тими, що зімкнулися позаду мене. Міг посунути коло битви, але не міг утекти з нього. А втім, я благословляв довший засяг меча Веріті, що досі тримав мене при житті. На шум і крики битви надбігали інші. Ці новачки вбивали клин між мною та Нічнооким, дедалі більше відтискаючи його.

Облиш їх усіх і тікай. Тікай. Живи, мій брате.

У відповідь він чкурнув від них, тоді зненацька розвернувся, кинувся в наступ, промчав просто між ними. Регалові люди рубали один одного, намагаючись його зупинити. Не звик­ли до бою з противником, нижчим за половину людського зросту і вдвічі швидшим. Більшість націлених у нього ударів, замість дістати вовка, розрубували землю там, де його вже не було. Він миттю проминув солдатів, знову зник у буйному лісі. А ті дико зиркали, намагаючись здогадатися, звідки він вискочить наступного разу.

Та навіть у горнилі бою я розумів безнадійність наших зусиль. Регал переможе. Навіть якщо я вб’ю їх усіх із Віллом включно, Регал переможе. Власне кажучи, вже переміг. Хіба ж я не знав від самого початку, що правління є призначенням Регала Царственого?

Несподівано я ступив крок уперед, перерубав одному з солдатів руку в лікті, використав розгін цього удару, щоб нарисувати вістрям меча дугу й розтяти обличчя ще одному. Впавши, вони сплуталися, в колі з’явилася невелика прогалина. Я одним кроком опинився там, зосередив свій Скілл і перехопив Вілла, що підступно намагався затиснути мій розум. Тим часом вістря меча лизнуло моє ліве плече. Я обернувся, зайнявся мечем напасника, тоді наказав своєму тілу якийсь час самому подбати про себе й добряче вхопив Вілла. Розтявши його свідомість, знайшов Регала. Той вкрутився у Вілла свердлом, як хробак у серце оленя. Вілл не міг від нього звільнитися, навіть якби був спроможний про це подумати. І мені здавалося, що з Вілла зосталося надто мало, аби взагалі спромогтися на самостійну думку. Був лише тілом, посудиною з плоті та крові, де містився Скілл, яким володів Регал. Позбавлений групи, що його підтримувала, не був уже настільки разючою зброєю. Менш вартісною. Можна його використати й викинути без особливих докорів сумління.

Я не міг боротися одночасно на двох полях битви. Міцно тримав Віллову свідомість, відштовхував його думки від своїх, намагався ще й керувати своїм тілом. Наступної миті один меч розтяв мені ліву литку, другий праву кисть. Я знав, що не витримаю. Не бачив Нічноокого. Він принаймні має шанс урятуватися.

Тікай, Нічноокий. Це вже кінець.

Це тільки початок! — заперечив він.

Нахлинув на мене, прокотився як спалах полум’я. З іншого боку табору я почув Віллів лемент. Віт-вовк терзав десь його тіло. Я відчував, що Регал намагається відірвати свою свідомість од Віллової. Міцніше стиснув їх обох.

Стій і змагайся з цим, Регале!

Вершечок меча вцілив мені у стегно. Я відскочив, спотикнувся об камінь, схопився, залишивши кривавий відбиток долоні. Це був Ріелдерів дракон, аж так далеко вдалося мені перенести битву. Я вдячно притиснувся до нього спиною, повернувшись обличчям до нападників. Нічноокий і Вілл змагалися далі; вочевидь, Регал чогось та навчився, катуючи віт­терів. Не був таким вразливим на вовчу атаку, як був би колись. Не міг завдати вовкові шкоди Скіллом, але міг огортати його страхом, шар за шаром. Серце Нічноокого шалено закалатало мені у вухах. Я знову відкрився на Скілл, наповнив ним себе і зробив те, чого ніколи не пробував досі. Послав силу Скіллу Нічноокому як Віт. «Для тебе, мій брате». Відчув, як Нічноокий відштовхує Вілла, вивільняється від нього. Той використав цю мить, щоб утекти від нас обох. Я прагнув кинутися Віллові навздогін, та почув за спиною, як у відповідь заворушився Віт Ріелдерового дракона. Відчув раптовий сморід, з яким здимів кривавий слід моєї долоні на його шкурі. Дракон ворухнувся. Він прокинувся. І був голодний.

Зненацька затріщали гілки, буря зірвала листя, сильний вітер увірвався в тиху серцевину лісу. На невеликий розчищений майданчик біля колони приземлилася Дівчина-на-Драконі. Хльоснула хвостом, розігнала всіх довкола.

— Там! — гукнув їй Блазень, драконяча голова по-зміїному метнулася, вхопила одного з моїх нападників у свої страшні щелепи. Зник у клубку диму, а я відчув, як пучнявіє її Скілл із поглинутим життям.

Раптом позаду мене здійнявся клин лускатої голови. Її тінь пропливла наді мною, настала мить цілковитої темряви. Тоді голова, швидша, ніж змія в атаці, рвонулася стрілою, вхопила найближчого солдата. Він зник, дим, який од нього зостався, на мить засмердів і розвіявся. Дракон заревів так, що я ледь не оглух.

Мій брате?

Я живий, Нічноокий.

Я теж, брате.

Я ТЕЖ, БРАТЕ. І Я ГОЛОДНИЙ!

Віт-голос дуже великого хижака. Воістину Стара кров. Його сила пронизала мене до кісток. Нічноокому вистачило глузду відповісти.

То живись, великий брате. Хай наша здобич буде твоєю. Вітай! Ми зграя.

Ріелдерового дракона не треба було запрошувати двічі. Хай ким був той Ріелдер, він вклав у свого дракона здоровий апетит. Великі пазуристі лапи відірвалися від моху та землі, шмагнув звільнений хвіст, зламавши при цьому мале дерево. Дракон кинувся вперед, піймав і поглинув ще одного ферровця. Я насилу встиг забратися йому з дороги.

Кров і Віт! Ось що потрібно. Кров і Віт. Можемо розбудити драконів.

Кров і Віт? Зараз ми аж просякли ними. — Вовк зрозумів мене відразу.

Посеред різні ми з Нічнооким гралися в божевільну дитячу гру. Майже змагання, хто розбудить більше. Вовк легко переміг. Кидався в бік дракона, струшував на нього кров, тоді наказував:

Прокинься, брате, і живись! Ми принесли тобі м’ясо.

Коли ж чергове велике тіло починало диміти від вовчої крові, а потім ворушитися, нагадував:

Ми зграя!

Я знайшов короля Вайздома. Був драконом з оленячими рогами. Піднявшись зі сну, він заволав:

Бак! За Баккіп! Едо й Елю, але ж я голодний!

Біля узбережжя Баку сила червоних кораблів, мілорде. Вони тільки й чекають ваших щелеп, — запевнив я його.

Попри всі його слова, в ньому зосталося небагато від людини. Камінь і душі поєдналися, щоб насправді стати драконами. Ми розуміли одне одного, як це роблять хижаки. Вони раніше вже полювали зграєю і добре пам’ятали це. Більшість драконів узагалі не мала в собі нічого людського. Їх було створено Старійшинами, а не людьми, вони мало що розуміли, крім того, що ми брати і принесли їм м’ясо. Ті з них, які сформували групи Скіллу, зберегли туманні спогади про Бак і королів-Провісників. Та не ці спогади пов’язали їх зі мною, а моя обіцянка їжі. Було великим благословенням, що я міг закарбувати цю ідею в настільки дивні свідомості у мить їхнього пробудження.

Настав час, коли в хащах не зосталося жодного кам’яного дракона. Позаду, де стали табором Регалові солдати, лунали крики переслідуваних людей і ревіння драконів, що змагалися між собою, поглинаючи не м’ясо, а життя. Під їхнім натиском ламалися дерева, хвости шмагали кущі, стинаючи їх, як коса колоски. Я зупинився перепочити. Одною рукою сперся об коліно, другою досі стискав меч Веріті. Дихав тяжко і хрипко. Біль починав пробиватися крізь Скілл, який я нав’язав своєму тілові. З пальців крапала кров. Не маючи дракона, якому я міг би її віддати, обтер руку об поділ каптана.

— Фітце?

Я обернувся. До мене підбіг Блазень. Ухопив в обійми, сильно притулився.

— Ти живий! Дяка за це всім богам. Вона літає, як вітер. Знала, де тебе шукати. Якось відчула цю битву на такій відстані. — Він зупинився, перевів подих і додав: — Її голод ненаситний. Фітце, тепер ти мусиш летіти зі мною. Тут їхня здобич вичерпується. Мусиш сісти на неї зі мною і повести їх туди, де вони зможуть наїстися. Бо інакше й не знаю, що зроблять.

До нас приєднався Нічноокий.

Це велика й голодна зграя. Щоб її наповнити, потрібно багато здобичі.

Рушаємо з ними на їхнє полювання?

Нічноокий завагався.

На спині одного з них? Повітрям?

Так вони полюють.

Це не вовчий звичай. Та коли ти мусиш мене покинути, я зрозумію.

Я тебе не покидаю, брате. Я тебе не покидаю.

Думаю, Блазень відчув дещо з наших перемовин, бо захитав головою ще до того, як я озвався.

— Ти мусиш повести їх. На Дівчині-на-Драконі. Веди їх до Баку та Веріті. Вони тебе послухають, бо ти у зграї з нами. Це те, що вони розуміють.

— Фітце, я не можу. Я не створений для цього, для цієї різні! Я прийшов сюди не відбирати життя. Я ніколи такого не бачив, навіть уві сні, і не читав у жодному сувої. Боюся звихнути час не туди.

— Ні. Це правильний напрямок. Я це відчуваю. Я Каталізатор, і прийшов, щоб змінити все. Пророки стають воїнами, дракони полюють, як вовки. — Я майже не пізнавав власного голосу, промовляючи це. Гадки не мав, звідки взялися ці слова. Зустрівся з недовірливим поглядом Блазня. — Усе так, як мусить бути. Давай.

— Фітце, я…

Дівчина-на-Драконі рушила в наш бік. На землі втратила свою повітряну грацію. Натомість ішла з силою, як могутній ведмідь чи великий круторогий бик. Її зелені луски виблискували на сонці, мов темні смарагди. Дівчина на спині дракона була неймовірно прекрасною, попри позбавлене виразу обличчя. Голова дракона здійнялася, роззявила пащу, висунула язика, щоб спробувати повітря.

Ще?

— Швидко, — наказав я йому.

Блазень ледь не судомно обійняв мене і, мені на подив, поцілував у губи. Тоді обернувся і побіг до Дівчини-на-Драконі. Дівоча частина схилилася, подала йому руку, допомагаючи сісти. Вираз її обличчя не змінився. Просто ще одна частина дракона.

— За мною! — закричав він драконам, що вже збиралися довкола нас.

Останній погляд, який мені кинув, був насмішкуватим.

Летіть за Непахучим! — звелів їм Нічноокий, перш ніж я встиг подумати. — Він могутній мисливець і поведе вас туди, де багато м’яса. Слухайтесь його, бо він із нами у зграї.

Дівчина-на-Драконі підстрибнула, розгорнула крила, сильно змахнула ними, і вони понесли її вгору. Блазень учепився за неї. Махнув рукою на прощання, тоді швидко обійняв її знову за стан. Таким я бачив його востаннє. Інші полетіли слідом, викрикуючи при цьому так, що здалися мені схожими на гончаків. Хоча цей крик більше скидався на вереск хижих птахів. Навіть крилатий кабан незграбно рвонувся вгору й так само незграбно полетів. Лопотіння їхніх крил було таким гучним, що я затулив вуха, а Нічноокий, припавши животом до землі, скоцюрбився біля мене. При цьому грандіозному відльоті драконів дерева гойдалися і ронили гілки — і сухі, й зелені. Якийсь час небо заповнювали живі коштовності — зелені, червоні, блакитні та жовті. Щоразу, коли наді мною пропливала тінь одного з них, я переживав мить чорноти, але не заплющував очей. Дивився, як Ріелдерів дракон останнім здіймається в небо й летить слідом за цією величезною зграєю. Невдовзі верхівки дерев закрили їх від мене. Поступово затихли й крики.

— Твої дракони летять, Веріті, — сказав я людині, яку знав раніше. — Старійшини летять на захист Баку. Як ти й казав.