Мандри убивці

Розділ 24. Дорога Скіллу

Яке справжнє походження магії? Чи людина народжується з нею у крові, як деякі собаки народжуються, щоб винюшувати слід, а інші краще вміють пасти овець? Чи, може, це річ, підвладна кожному, хто рішуче налаштований навчитися її? Чи, радше, магія — це невід’ємний складник каменів, води та землі світу, тож дитина поглинає здібність до неї з водою, яку п’є, чи з повітрям, яким дихає? Я ставлю ці запитання, не маючи й гадки, де шукати відповіді. Якби ми знали це походження, чи міг би хтось, запрагнувши так зробити, умисне створити чародія великої потуги? Чи можна сплодити дитя зі схильністю до магії, як виводять породи коней, — сильних чи швидких? Або ж вибрати немовля і почати його навчати ще до того, як умітиме говорити? Або збудувати дім там, де найлегше доступитися до магії, де земля на неї найбагатша? Ці запитання настільки мене бентежать, що я майже не бажаю шукати відповіді. Але ж якщо не я, то це може зробити хтось інший.

Було раннє пообіддя, коли ми дісталися широкого гостинця, позначеного на карті. Наш вузький путівець вливався в нього, як струмок впадає у річку. Кілька днів ми йшли цим гостинцем. Інколи він вів нас повз маленькі селища, сховані між складками гір, але Кеттрікен швидко їх проминала, не зупиняючись. Ми обганяли інших подорожніх, з якими вона чемно віталася, але рішуче відкидала всякі спроби зав’язати розмову. Якщо хтось і розпізнав у ній дочку Ейода, то не показав цього по собі. Та настав день, коли ми й на мить не побачили інших мандрівників, не кажучи вже про селища чи хатки. Шлях вужчав, усі сліди на ньому були давніми, присипаними свіжим снігом. Коли назавтра після цього ми встали й рушили в дорогу, наш шлях здрібнів, зробившись не кращим за непевну стежку між деревами. Кеттрікен кілька разів зупинялася та озиралася довкола, якось узагалі наказала нам повернутися назад, а тоді рушати в іншому напрямку. Знаки, по яких вона прокладала дорогу, були для мене непомітними.

Коли того вечора ми стали табором, вона знову вийняла карту та пильно її оглянула. Я відчув її вагання і примостився біля неї. Ні про що не питав, нічого не радив, тільки дивився разом із нею на стерті позначення на карті. Врешті-решт вона глянула на мене.

— Думаю, ми тут, — промовила Кеттрікен. Вказала пальцем кінець торгового гостинця, яким ми йшли досі. — Десь на північ від нас маємо знайти ту, іншу дорогу. Я сподівалася, що їх сполучає якийсь давній шлях, ще більш забутий. Та тепер… — Вона зітхнула. — Завтра нам доведеться йти навмання, поклавшись на удачу.

Її слова нікого не втішили.

Хай там як, другого дня ми рушили далі. Постійно йшли на північ, лісом, якого, здавалося, ніколи не торкалася сокира дроворуба. Гілля дерев спліталося і перепліталося високо над нами, а цілі покоління листя та хвої залягали товстим шаром під нерівним сніговим покривалом. Сніг просочувався крізь листяно-хвойну верству, намагаючись дістатися лісового дна. Як для мого Віт-чуття, ці дерева вели примарне життя, близьке до тваринного, наче набули свідомості просто через свій вік. Але це була свідомість довколишнього світу сонця та вологи, ґрунту та повітря. Вони взагалі не помічали нашого переходу, і коли перевалило за полудень, то я почувався не важливішим за мурашку. Ніколи досі не думав, що дерева ставитимуться до мене зверхньо.

Отак ішли, година за годиною, і, гадаю, не я один замислився, чи ми цілковито не заблукали. Такий древній ліс міг поглинути дорогу ще покоління тому. Коріння вивернуло бруківку, листя та хвоя засипали поверхню. Те, чого ми шукали, могло вже зникнути. Може, тільки й залишилося, що лінія на старій карті.

Вовк, що, як завжди, далеко нас випередив, першим зна­йшов дорогу.

Геть мені не подобається, — заявив він.

— Дорога там! — гукнув я Кеттрікен попереду мене.

Мій никлий людський голос здавався дзижчанням комахи у великій залі. Я був майже вражений, коли вона почула мене та озирнулася. Помітила, куди я показую, тоді, стенувши плечима, повела свою черідку в більш західному напрямку. Так ми і йшли якийсь час, аж доки побачили попереду пряму, наче стріла, смугу, що розсікала надвоє зарослий деревами обшир. Там сніп сонячного проміння пробивався крізь гілля. Кеттрікен повела нав’ючених джеппів униз, на широку відкриту поверхню.

Що з нею не так?

Нічноокий стрепенувся, наче хотів струснути із себе воду.

У ній забагато людського. Як вогонь, щоб готувати м’ясо.

Не розумію.

Він відвів вуха назад.

Як велика сила, що зробилася малою та підвладною людській волі. Вогонь завжди шукає нагоди втекти з місця, де його тримають. Як і ця дорога.

Для мене його відповідь не мала сенсу. Тут ми дісталися дороги. Я дивився на Кеттрікен і джеппів попереду. Широка дорога була рівною прогалиною між деревами. Її поверхня пролягала нижче за лісову підстилку, наче її проклала дитина, тягнучи палицею по піску і залишаючи за собою слід. Лісові дерева росли обабіч дороги і схилялися над нею, але жодне не пустило на ній ні кореня, ні пагона. На снігу, що запорошив дорогу, теж не було жодного знаку, хоч би пташиного сліду. Не було навіть старих затертих слідів, засипаних снігом. Відколи тут залягли зимові сніги, на дорогу ніхто не ступав. Наскільки я бачив, її не перетинали жодні звірині стежки.

Я ступив на поверхню дороги.

Це було так, немовби зіткнутися обличчям з товстим павутинням. Немов крижину кинули за комір. Немов з холодного вітру перейти до гарячої кухні. Те, що мене охопило, було фізичним відчуттям, так само раптовим, як будь-яке інше, а водночас так само неописанним, як відчуття мокрого чи сухого. Я приголомшено зупинився. Та, здається, ніхто інший, зістрибуючи з лісу на поверхню дороги, не помітив нічого такого. Старлінг тільки й сказала, що тут принаймні сніг не такий глибокий, а йти легше. Навіть не задумалася, чого той сніг не такий глибокий, просто поспішила за вервечкою джеппів. Я й досі стояв на дорозі, озираючись довкола, коли з-поміж дерев спустилася Кеттл. Вона теж зупинилася. Постояла якийсь час зі здивованим виглядом і щось пробурмотіла.

— Ви сказали «сотворена Скіллом»? — спитав я її.

Її очі метнулися до мене, наче вона не усвідомлювала, що я стою просто перед нею. Глянула. Трохи помовчала. Тоді озвалася.

— Я сказала «пекельна сило!», — заявила вона. — Ледь не скрутила собі щиколотки, зістрибуючи вниз. Ці гірські чоботи не твердіші за шкарпетки.

Відвернулася від мене й рушила за іншими. Я пішов за нею слідом. Чомусь почувався так, наче бреду крізь воду, хоча й не долав її опору. Це складно описати. Ніби щось довкола пливло й підганяло своєю течією.

Шукає нагоди втекти з місця, де її тримають, — невдоволено повторив вовк. Я глянув угору і побачив, що він мчить рівнобіжно зі мною, але радше лісом, ніж гладкою поверхнею дороги. — І для тебе було б розумніше йти так, як я.

Я подумав про це.

Здається, все гаразд. Тут іти легше. Гладкіше.

Так, вогонь теж тебе гріє, доки не спалить.

Я не знав, що на це відповісти, і тому пішов дорогою поруч із Кеттл. Після днів подорожування вервечкою на вузькій стежці це здавалося легшим, більш товариським. Аж до вечора ми йшли древньою дорогою. Вона постійно п’ялася вгору, але під таким кутом до схилу узгір’я, що ніколи не була надто крутою. Гладенький шар снігу на її поверхні не порушувало ніщо, крім розкиданих де-не-де сухих гілок, які нападали з дерев угорі, та й то більшість із них уже розсипалася на пил. Я ні разу не бачив і звіриних слідів — ні вздовж дороги, ні впоперек неї.

Нема й духу жодної здобичі, — сумно підтвердив Нічно­окий. — Цієї ночі доведеться попошукати свіжого м’яса.

То рушай уже, — порадив я.

Не можу залишити тебе самого на цій дорозі, — суворо сповістив він.

А що тут може мені завадити? Кеттл поруч, я не буду сам.

Вона не ліпша за тебе, — уперся Нічноокий.

Хай як я питав, але він так і не зумів пояснити, що мав на увазі.

Коли надвечір’я перейшло у вечір, я й сам почав дещо зауважувати. Раз у раз помічав, як мої думки ширяють у яскравих снах наяву, у такій глибокій задумі, що виходити з неї — наче зненацька прокинутися. І, як це зазвичай буває зі снами, вони лопалися, мов бульбашки, а я отямлювався, майже не пам’ятаючи, про що був задумався. Пейшенс роздає військові накази, наче королева Шести герцогств. Барріч купає дитину, наспівуючи при цьому. Двоє незнайомих мені людей складають стосом обпалені камені, відбудовуючи дім. Ці барвисті видіння здавалися безглуздими, але вони були такими живими, що я майже вірив своїй уяві. Легка хода дорогою, спершу така приємна, почала здаватися вимушеним поспіхом, наче течія підганяла мене до дій, не зважаючи на мою власну волю. Одначе я не міг іти надто швидко, бо Кеттл весь пополудень ішла нарівні зі мною. Вона часто перебивала мою задуму, ставлячи якесь тривіальне запитання, привертаючи мою увагу до птаха вгорі, цікавлячись, чи не болить у мене спина. Я намагався відповісти, та вже за мить не міг згадати, про що ми розмовляли. Тож не міг її винуватити за те, що вона супилася, такий скаламучений був мій розум, але й не міг нічим цьому зарадити. Ми проминули звалену впоперек дороги колоду. Тут у мене з’явилася якась дивна гадка, і я збирався було поділитися нею з Кеттл, але думка втекла, перш ніж я її усвідомив. Порожнеча настільки мене поглинула, що, коли Блазень до мене гукнув, я аж здригнувся. Глянув поперед себе, але не міг побачити навіть жодного джеппа.

— Фітце Чівелрі! — знову гукнув Блазень.

Я озирнуся і виявив, що проминув не лише його, а й усю нашу групу. Кеттл поруч зі мною щось пробурмотіла, озираючись. Ми обоє пішли назад.

Всі інші зупинилися і вже розвантажували джеппів.

— Невже ви збираєтеся розбити табір посеред дороги? — неспокійно спитала Кеттл.

Старлінг і Блазень зиркнули вгору, понад намет з козлиної шкури, який саме розкладали.

— А чого ви боїтесь? Велелюдних натовпів чи карет? — саркастично спитав Блазень.

— Вона пласка й рівна. А минулої ночі в мене під постіллю був чи то корінь, чи то камінь, — додала Старлінг.

Кеттл проігнорувала їх і звернулася до Кеттрікен:

— І нас здалеку помітить кожен, хто йтиме цією дорогою, — чи так, як ми, чи назустріч. Гадаю, нам слід звідси забратися і розбити табір під деревами.

Кеттрікен озирнулася довкола.

— Кеттл, уже майже стемніло. Не думаю, що у нас аж надто багато причин стерегтися погоні. Гадаю…

Я здригнувся від чийогось дотику. Це Блазень узяв мене за плече й повів до узбіччя дороги.

— Підіймайся, — сказав мені різкувато, коли ми дісталися краю лісу.

Я слухняно видряпався вгору, знову став на лісовий мох. Опинившись там, позіхнув, відчуваючи, як мені лящить у вухах. Майже відразу почувся бадьорішим. Знову глянув на дорогу. Старлінг і Кеттрікен збирали шкіряний намет, щоб його пересунути. Кеттл уже стягала з дороги опорні кілки.

— То ми таки вирішили розбити табір осторонь дороги, — дурнувато зауважив я.

— З тобою все гаразд? — стурбовано спитав Блазень.

— Авжеж. Моїй спині не гірше, ніж зазвичай, — додав я, думаючи, що він це мав на увазі.

— Ти стояв там, втупившись у дорогу й ні на кого не звертаючи уваги. Кеттл каже, що так ти поводився більшу частину пополудня.

— Мені трохи поплуталося в голові, — зізнався я. Зняв рукавицю, торкнувся свого обличчя. — Не думаю, що в мене лихоманка. Але дуже скидалося… усі ці яскраві лихоманні видіння.

— Кеттл думає, що це все дорога. Ти начебто сказав їй, що ця дорога сотворена Скіллом.

— Каже, що то я? Ні. Я думав, це саме Кеттл так сказала, коли ми зійшли на дорогу. Що вона сотворена Скіллом.

— Що значить «сотворена Скіллом»? — спитав Блазень.

— Що форми надав їй Скілл, — відповів я, а тоді продов­жив: — Так мені здається, хоч я ніколи не чув, щоб Скілл використовували для творення чи формування чогось. — Я глянув на дорогу, замислився. Вона так гладенько пливла крізь ліс, як чиста біла стрічка, що зникала між деревами. Мій погляд мимоволі потягся вздовж неї. Ще трохи — і я зазирну за наступну складку лісистого узбіччя.

— Фітце!

Я знову роздратовано подивився на Блазня.

— Що? — різко спитав я.

Він тремтів.

— Відколи я тебе залишив, ти просто стояв, втупившись у дорогу. Думав, що ти пішов по дрова для багаття, аж глянув угору і бачу: ти досі там стоїш. Що діється?

Я поволі закліпав. Щойно я гуляв містом, оглядаючи жовтогарячі та червоні плоди, які горами лежали на прилавках. Та коли я навпомацки потягся до цього сну, то він розвіявся, залишивши в моїй пам’яті лише сум’яття кольорів і пахощів.

— Не знаю. Може, в мене дійсно лихоманка. Або ж я дуже втомився. Піду по дрова.

— Я з тобою, — заявив Блазень.

Нічноокий біля моїх колін тривожно заскавчав. Я глянув униз, на нього.

— У чому річ? — вголос спитав я.

Він глянув на мене, хутро у нього між очима пішло неспокійними хвильками.

Здавалося, ти мене не чуєш. І твої думки були… не думки.

Усе буде гаразд. Блазень зі мною. Йди і полюй. Я чую твій голод.

А я твій, — зловісно сказав він.

Тоді пішов, але неохоче. Я ж слідом за Блазнем подався до лісу, та користі з мене було небагато. Тільки й того, що носив дерево, яке він підбирав і віддавав мені. Почувався так, наче ніяк не міг прокинутися.

— Тобі колись траплялося вивчати щось напрочуд цікаве, а тоді раптом глянути вгору та збагнути, що минули години, відколи ти за це взявся? Отак я почуваюся зараз.

Блазень передав мені чергову дровиняку.

— Ти мене лякаєш, — тихо промовив він. — Говориш наче король Шрюд у дні своєї недуги.

— Але ж його одурманювали, щоб він не відчував болю, — зауважив я. — А мене ні.

— Ось це і лякає, — сказав Блазень.

Ми разом повернулися до табору. Так забарилися, що Кеттл зі Старлінг уже самі назбирали трохи палива й розклали маленьке вогнище. Його полум’я осявало купол намету та людей, які поралися довкола. Джеппи, мов тіні, пропливали поблизу. Коли ми складали дрова поруч із багаттям, аби використати їх пізніше, Кеттл відірвалася від куховарства і глянула на мене.

— Як ти почуваєшся? — спитала вона.

— Краще, дякую, — відповів я.

Я озирнувся довкола, шукаючи для себе пильної роботи, але табір уже розбили без мене. Кеттрікен сиділа в наметі, вивчаючи карту при свічках, Кеттл мішала вівсянку над вогнищем, Блазень і Старлінг — справжнє диво — тихо розмовляли. Я стояв непорушно, намагаючись згадати, що хотів зробити, що тільки-но робив. Дорога. Я хотів ще раз глянути на дорогу. Обернувся, пішов до неї.

— Фітце Чівелрі!

Я озирнувся, вражений різким вигуком Кеттл.

— Що трапилося?

— Куди ти йдеш? — спитала вона. Помовчала, ніби власне запитання стало для неї несподіванкою. — Себто що з Нічнооким? Я вже давно його не бачила.

— Пішов полювати. Він повернеться. — Я знову рушив до дороги.

— Досі він у такий час вже впольовував здобич і повертався, — продовжила вона.

Я трохи помовчав.

— Він казав, що поблизу дороги здобичі небагато. Тож йому довелося зайти далі. — Я знову обернувся.

— Якось це дивно, — тягла своє Кеттл. — На дорозі нема жодного людського сліду. А все-таки тварини її уникають. Хіба дикі звірі не вибирають зазвичай найлегші шляхи?

— Деякі так. А інші воліють ховатися, — відгукнувся я, не озираючись.

— Дівчино, біжи і тримай його! — різко наказала комусь Кеттл.

— Фітце! — почув я крик Старлінг, але наздогнав і взяв мене за руку Блазень.

— Повертайся до намету, — підганяв він, тягнучи мене за собою.

— Я просто хочу ще раз глянути на дорогу.

— Вже темно. Зараз ти нічого не побачиш. Почекай до ранку, коли ми знову нею підемо. А тим часом повертайся до намету.

Я пішов за ним, але роздратовано кинув услід:

— Ти якось дивно поводишся, Блазню.

— Ти не сказав би так, якби бачив своє обличчя ще мить тому.

На вечерю ми мали майже те саме, що й досі, відколи вийшли з Джампі: густу вівсянку зі шматочками сушених яблук, трохи в’яленого м’яса та чай. Ситно, але не надто смачно. Моєї уваги не уникло те, як усі за мною спостерігали. Нарешті я відставив кухлик із чаєм і різко спитав:

— Що?

Спершу ніхто не відповідав. Тоді Кеттрікен відверто сказала:

— Фітце, цієї ночі ти не вартуєш. Я хочу, щоб ти залишався в наметі та спав.

— Зі мною все добре, я можу вартувати, — почав опиратися я, але моя королева мала право наказувати.

— Кажу тобі, що цієї ночі ти залишаєшся в наметі.

Якусь мить я не міг видобути й слова. Тоді схилив голову.

— Слухаюсь. Може, я перевтомився.

— Ні. Це щось більше, Фітце Чівелрі. Ти майже нічого не їв за вечерею, а коли хтось із нас не змушує тебе говорити, тільки й робиш, що дивишся в далечінь. Де ти витаєш?

Я намагався знайти відповідь на безцеремонне запитання Кеттрікен.

— Я не знаю. Достеменно. Принаймні мені складно пояснити. — Було дуже тихо, лише вогонь потріскував. Усі очі втупилися в мене. — Коли хтось навчається Скіллу, — повільніше продовжував я, — то з часом усвідомлює, що магія сама собою є для нього небезпечною. Вона приваблює до себе скіллера. Вживаючи Скілл для якоїсь дії, слід дуже сильно зосередитися на задуманому і не дати притяганню Скіллу розпорошити себе. Якщо скіллер утратить це зосередження, якщо піддасться самому Скіллу, то може в ньому загубитися. Буде ним поглинутий.

Я підвів очі з-над вогню, оббіг поглядом їхні обличчя. Всі так і сиділи непорушно, тільки Кеттл злегка похитувала головою.

— Після того, як ми сьогодні знайшли дорогу, я відчув щось схоже на притягання Скіллу. Я не намагався скіллити, насправді я вже кілька днів якомога сильніше закриваюся від Скіллу, зі страху, що Регалова група може спробувати ввірватися до моєї свідомості й наробити там лиха. А проте я відчував, що Скілл мене притягує. Наче музика, яку ледь чуєш, наче дуже слабкий запах дичини. Ловлю себе на тому, що напружуюся через це, намагаюся збагнути, що мене кличе…

Я знову зиркнув на Кеттл, побачив у її очах далеку жадобу.

— Це тому, що ця дорога сотворена Скіллом?

На її обличчі промайнув спалах гніву. Глянула вниз, на свої старі долоні, які тримала, згорнувши, на колінах. Роздратовано зітхнула.

— Це можливо. Давні легенди, які я чула, кажуть, що коли річ сотворена Скіллом, то вона може бути небезпечною для певних людей. Не звичайних людей, а тих, що мають схильність до Скіллу, але не вивчали його. Або ж тих, хто не навчався достатньо, аби дотримуватися обережності.

— Я ніколи не чув жодних легенд про сотворені Скіллом речі. Навіть не знав, що є такі легенди. — Я обернувся до Блазня і Старлінг. — Може, хтось із вас?

Обоє повільно похитали головами.

— Мені здається, — обережно сказав я Кеттл, — що хтось настільки начитаний, як Блазень, мав би знати про такі легенди. І, звичайно, навчена менестрелька мала щось про них чути.

Я й далі пильно на неї дивився. Вона схрестила руки на грудях.

— Я не винувата, що вони чогось не прочитали або про щось не чули, — штивно промовила вона. — Розповідаю лише те, що й мені розповіли колись давно.

— Наскільки давно? — з натиском спитав я.

Кеттрікен, сидячи навпроти мене, насупилася, але не втручалася.

— Дуже давно, — холодно відповіла Кеттл. — Коли молоді люди шанували старших.

Блазневе обличчя засвітилося веселою посмішкою. Кеттл, здається, відчула, що здобула якусь перемогу, бо з брязкотом поклала чайний кухлик до миски з-під вівсянки та вручила мені.

— Твоя черга мити посуд, — суворо сказала вона.

Встала і відійшла від вогню, зникнувши в наметі.

Доки я поволі збирав посуд, щоб протерти його чистим снігом, до мене підійшла Кеттрікен і відверто спитала:

— Ти щось підозрюєш? Гадаєш, вона шпигунка, підісланий до нас ворог?

— Ні. Не думаю, що вона нам ворог. Але думаю, що вона… щось у ній є. Вона не просто стара жінка з релігійним інте­ресом до Блазня. У ній є щось більше.

— Та ти не знаєш, що саме?

— Ні. Не знаю. От тільки я помітив, що їй, здається, відомо про Скілл куди більше, ніж можна б сподіватися. Але ж особа в літах упродовж життя назбирує чимало дивної інформації. Може, це тільки так, не більше. — Я глянув угору, де вітер ворушив вершечки дерев. — Думаєте, цієї ночі буде сніг? — спитав я Кеттрікен.

— Майже напевно. І нам пощастить, якщо до ранку все закінчиться. Слід назбирати більше дров і поскладати їх поблизу виходу з намету. Ні, не тобі. Ти маєш іти до намету. Якщо забредеш зараз кудись, у темряві та перед снігопадом, нізащо тебе не знайдемо.

Я запротестував, але вона перебила мене запитанням:

— Мій Веріті. Він краще за тебе навчений Скіллу?

— Так, міледі.

— Думаєш, ця дорога кликала його так, як і тебе?

— Майже напевно. Але він завжди був куди сильніший за мене. І у Скіллі, і в упертості.

Її вуста здригнулися від сумної посмішки.

— О так, він упертий. — Зненацька вона тяжко зітхнула. — Якби ж ми були тільки чоловіком і жінкою та жили далеко від моря і гір. Як тоді усе було б просто.

— Я теж цього прагну, — тихо зізнався я. — Хочу мати мозолі на руках від тяжкої праці, хочу, щоб свічки Моллі горіли в нашому домі…

— Сподіваюся, ти це матимеш, Фітце, — так само тихо сказала Кеттрікен. — Я в це вірю. Але перед тим іще мусимо здолати довгий шлях.

— Це правда, — погодився я.

І між нами розквітнув своєрідний мир. Я не сумнівався, що, коли б цього вимагали обставини, Кеттрікен відібрала б у мене доньку заради престолу. Своє ставлення до обов’язку й жертовності вона могла змінити не більше, ніж кров і кості свого тіла. Це те, ким вона була. Інших причин забирати в мене дитину не мала.

Тому, щоб зберегти дочку для себе, я просто мушу безпечно повернути їй чоловіка.

Тієї ночі ми вклалися до сну пізніше, ніж лягали досі. Всі втомилися більше, ніж зазвичай. Блазень обійняв першу варту, попри зморшки на обличчі. Його шкіра прибрала нової барви, ледь кремової, тож, змерзнувши, він мав страховинний вигляд. Наче статуя нужди й розпачу, вирізана зі старої кості. Ми, решта, не надто помічали холод, рухаючись удень, але не думаю, що Блазень хоч колись по-справжньому зігрівався. А все-таки без слова скарги тепло закутався і вийшов назовні, на вітер. Усі інші полягали спати.

Спершу буря шуміла високо над нами, у верхів’ях дерев. Об намет билися окремі голки снігу, а коли буря подужчала, їм на зміну прийшли дрібні гілки та, час від часу, пориви крижаної завії. Холод ставав дедалі сильнішим, заповзаючи в кожну щілину покривала чи вбрання. Посеред варти Старлінг Кеттрікен покликала її досередини, кажучи, що тепер нас стерегтиме буря. Слідом за нею прокрався вовк. На моє полегшення, ніхто надміру не протестував. Коли менестрелька зауважила, що той приніс із собою сніг, Блазень відповів, що на ній снігу не менше. Нічноокий одразу перейшов до нашої частини намету та вклався між Блазнем і зовнішньою стіною. Поклав свою велику голову йому на груди, зітхнув, заплющив очі. Я відчув укол ревнощів.

Йому холодніше, ніж тобі. Значно холодніше. А в місті, де з полюванням було зле, він часто ділився зі мною їжею.

Так. То він у зграї? — спитав я, трохи повеселівши.

Сам скажи, — з викликом кинув мені Нічноокий. — Він тебе врятував, годував своїм м’ясом, розділив із тобою власне лігво. То він у нашій зграї?

Думаю, так, — сказав я, поміркувавши якусь мить.

Ніколи досі я не бачив речей у такому світлі. Непомітно посунувся на постелі, щоб лягти трохи ближче до Блазня.

— Тобі холодно? — вголос спитав я його.

— Не так холодно, коли тремчу, — жалібно сказав він. Тоді додав: — А насправді біля вовка тепліше. Він аж пашить теплом.

— Він дякує тобі за все, чим ти годував його у Джампі.

Блазень примружив очі в наметових сутінках.

— Справді? Я не думав, що тварини можуть так довго пам’ятати.

Це й мене здивувало, коли я про це задумався.

— Зазвичай ні. Та цієї ночі він згадав, як ти його годував. І дякує тобі.

Блазень підняв руку, обережно почухав Нічноокого за вухом. Від задоволення той по-щенячому заскавчав і щасливо присунувся ближче. Я знову замислився про всі зміни, які в ньому помітив. Дедалі частіше його реакції та думки ставали сумішшю людського й вовчого.

Я надто втомився, щоб довго про це міркувати. Заплющив очі й почав провалюватися в сон. Та за якийсь час зрозумів, що очі в мене міцно стулені, щелепи стиснуті, а до сну далеко, як до неба. Я хотів просто скинути тягар свідомості, був такий утомлений, але Скілл так загрозливо мене вабив, що я не міг розслабитися достатньо, аби заснути. Совгався сюди-туди, щоб улягтися зручніше, аж доки Кеттл по той бік намету не спитала, чи в мене, бува, не блохи. Я намагався не ворушитися.

Вдивлявся у темряву, у верх намету, прислухаючись до вітру, що віяв ззовні, та дихання моїх супутників усередині. Тоді заплющив очі та розслабив м’язи, намагаючись принаймні відпочити. Я так відчайдушно хотів заснути. Та сни Скіллу дряпали мене, як маленькі колючі гачки в мозку, аж я злякався, що закричу. Більшість із них була жахливою. Якийсь різновид церемонії перековування у приморському селищі, велике вогнище у глибокій ямі. Остров’яни тягнуть бранців, пропонуючи вибір: або перековування, або стрибок у яму. На це все дивилися діти. Я відірвав свідомість від полум’я.

Перевів подих, дав очам заспокоїтися. Спи. У нічному покої Оленячого замку Лейсі обережно відпорювала мереживо від старої весільної сукні. Витягаючи нитки, на яких трималася ця оздоба, вона несхвально стисла губи.

— За це добре заплатять, — сказала їй Пейшенс. — Може, вистачить, щоб забезпечити наші сторожові вежі ще на місяць. Він зрозумів би, що мусимо зробити це для нашого герцогства.

Тримала голову прямо, а в її чорнявому волоссі було більше сивини, ніж я пам’ятав. Пальці відкріпляли низки дрібних перлин, що блищали в заглибинах біля викоту сукні. Час змінив білий колір сукні на жовтуватість слонової кості, а пишні широкі спідниці каскадами спадали їм на коліна. Раптом Пейшенс схилила голову, наче здивовано прислухаючись. Я втік.

Я напружив усю волю, щоб розплющити очі. У маленькій жаровні жеврів вогонь, випромінюючи червонясте світло. Я втупився у кілки, що підтримували нап’яту шкіру намету. Хотів, щоб моє дихання заспокоїлось. Не смів подумати ні про що, що могло б відтягти мене від мого власного єства. Ні про Моллі, ні про Барріча, ні про Веріті. Намагався знайти якусь нейтральну картину, на якій міг би відпочити, нічим особливим не пов’язану з моїм життям. Подумки намалював спокійний краєвид. Гладенька чиста рівнина, засипана білим снігом, над нею мирне нічне небо. Благословенна тиша… Я затонув у ній, як у глибокій перині.

Рівниною мчав вершник. Низько схилився, аж до шиї коня, постійно його підганяв. У цьому дуеті була проста безпечна краса. Кінь біжить, плащ вершника розвівається, наче дзеркальне відображення розвіяного хвоста коня. Якийсь час не було нічого більше: чорний кінь та вершник перетинали засніжену рівнину в погожу місячну ніч. Кінь біг добре, без зусиль розтягуючи і стягуючи мускули, а чоловік легко сидів у сідлі. Можна б подумати, що летить над конем, а не сидить на його спині. Місячне проміння сріб­лом відбивалося від чола вершника, зблискуючи на підвіс­ці з буйним оленем. Чейд.

З’явилося ще троє коней і вершників. Двоє їхало ззаду, але ці коні бігли натомлено, важко. Одинокий вершник легко пережене їх, якщо погоня триватиме довше. Третій переслідувач перетяв рівнину під кутом до інших. Плямистий кінь біг вільно, незважаючи на глибокий сніг, крізь який мусив пробиватися. Маленький вершник сидів на ньому високо й добре. Жінка чи юнак. Місячне світло легко танцювало на оголеному клинку. Якусь мить здавалося, що молодий вершник перетне дорогу Чейдові, загородивши йому шлях, але старий убивця помітив переслідувача. Озвався до свого коня, валах іще додав швидкості, аж дивно було бачити. Залишив двох обтяжених переслідувачів далеко позаду, але плямистий саме дістався втоптаного шляху. Його довгі ноги злітали в запалі погоні. Ось-ось наздожене… ні, Чейд, здавалося, втече легко. Але плямистий кінь був свіжішим. Валах не міг довго витримувати збільшеної швидкості, плямистий, що біг рівно, наздоганяв його. Пастка змикалася, повільно, але невблаганно. Тоді плямистий побіг одразу ж за чорним валахом. Той уповільнив біг, Чейд обернувся в сідлі, здійняв руку у вітанні. Друга вершниця привітала його, її голос задзвенів у холодному повітрі:

— За Веріті, істинного короля!

Кинула йому сумку, а він їй пакет. Зненацька вони розділилися, їхні коні звернули з витоптаної стежки, помчали в різні боки. Тупіт копит затонув у нічній тиші.

Загнані коні переслідувачів покрилися піною, сходили парою на морозі. Вершники підганяли їх і лаялися. Дісталися місця, де Чейд та його спільниця розлучилися. У повітря здіймалися уривки розмов, перемішані з лайкою.

— Кляті партизани Провісників!

— Годі взнати, в кого воно тепер!

І нарешті.

— Не повертаюся до цього балагана! Що я там, батога не бачив?

Здається, вони досягли якогось порозуміння, бо дозволили своїм коням перевести подих, а тоді поїхали повільніше, утоптаним шляхом, подалі від місця, звідки приїхали.

Я ненадовго отямився. З подивом виявив, що усміхаюся, хоча моє обличчя змокріло від поту. Скілл був сильним і справжнім. Я дихав глибоко, із зусиллям. Намагався відтягти себе від нього, та солодкий приплив знання був надто гострим. Я почував піднесення через втечу Чейда, через те, що існували партизани, які боролися для блага Веріті. Світ широко розтягся переді мною, спокушаючи, наче таця із солодкими тістечками. І моє серце відразу ж вибрало.

Дитина плакала так нескінченно й безнадійно, як на це спроможні немовлята. Моя донька. Лежала на ліжку, досі загорнута в покривало, вкрите краплями дощу. Обличчя було червоним від сильного крику.

— Тихо. Не можеш просто лежати тихо! — сказала Моллі зі страшним, хоч і стримуваним роздратуванням.

Голос Барріча, суворий і втомлений.

— Не сердься на неї. Вона ж усього-на-всього дитя. Мабуть, голодна.

Моллі стояла, губи туго стиснуті, руки так само туго схрещені на грудях. Щоки почервоніли, волосся змокріло.

Барріч повісив плащ, з якого стікала вода. Вони разом десь були і саме повернулися. У каміні й не тліло, сам попіл, у будиночку холодно. Барріч підійшов до каміна, незграбно став біля нього навколішки, почав збирати розпалку, щоб розвести вогонь. Я відчував у ньому напругу, знав, як він намагається стримати свою запальну вдачу.

— Займися дитиною, — тихо підказав він. — Я розпалю вогонь і закип’ячу воду.

Моллі зняла плащ і з підкресленою нарочитістю відійшла, щоб повісити його поруч із Баррічевим. Я знав, як вона не терпить, коли їй вказують, що має робити. Дитя далі плакало, так само вимогливо та немилосердно, як зимовий вітер надворі.

— Я змерзла, втомлена, голодна й мокра. Їй доведеться навчитися, що інколи мусить просто почекати.

Барріч схилився, щоб викресати іскру, тихо вилаявся, коли вона відразу ж погасла.

— Вона теж змерзла, втомлена, голодна й мокра, — зауважив він. Його голос ставав дедалі виразнішим. Продовжував уперто розпалювати вогонь. — І надто мала, щоб якось цьому зарадити. Тож кричить. Не для того, щоб тебе мучити. А лишень для того, аби сповістити, що потребує допомоги. Як скавчить собача, як пищить курча, жінко. Робить це не для того, щоб тебе дратувати.

З кожною фразою його голос гучнішав.

— Що ж, а мене це дратує! — заявила Моллі та знову кинулася в бій. — Їй доведеться просто це викричати. Я надто втомлена, щоб упоратися з нею. А вона надто вже розпещена. Тільки й робить, що плаче, аби її взяли на руки. Я не маю й хвилини для себе. Не можу навіть проспати всю ніч. Нагодуй дитину, помий дитину, переповий дитину, візьми дитину на руки. І це все моє життя.

Вона агресивно перелічила всі свої жалі. В її очах з’явився блиск, такий самий, який я бачив, коли вона сперечалася зі своїм батьком. Я знав: вона очікує, що Барріч підведеться і підійде до неї. Він натомість запалив маленький вогник і вдоволено форкнув, коли вузький язичок полум’я лизнув скрутень березової кори і той зайнявся. Навіть не повернувся, щоб глянути на Моллі чи розплакану дитину. Додавав до вогню гілку за гілкою, а я дивувався, як це він не розуміє, що Моллі позаду нього кипить від злості. Я не зберіг би такого самовладання, якби вона була позаду мене, з таким виразом на обличчі.

Лише коли вогонь добре розгорівся, Барріч підвівся, але рушив не до Моллі — до дитини. Проминув Моллі, наче її там не було. Не знаю, чи він помітив, як вона змушує себе не здригнутися від удару, якого майже очікувала з його боку. Серце мені стислося, коли я побачив, який шрам залишив їй батько. Барріч схилився над дитиною, заговорив заспокійливим голосом, розпеленав її. Я зі свого роду благоговінням дивився, як уміло він змінює їй пелюшку. Роззирнувся, взяв вовняну сорочку, що висіла на спинці крісла, загорнув маля в неї. Воно й далі плакало, але вже іншим тоном. Барріч поклав дитину на руку, а вільною наповнив казанок водою, поставив його на вогонь. Наче Моллі взагалі там не було. Коли він почав відміряти зерно, її обличчя зблідло, а очі розширилися. Побачивши, що вода ще не закипіла, сів із дитиною, почав ритмічно поляскувати її по спинці. Плач став не таким відчайдушним, ніби дитина втомилася від крику. Моллі підійшла до них.

— Дай мені дитину. Тепер я її поняньчу.

Барріч поволі перевів на неї погляд. Його обличчя було незворушним.

— Коли заспокоїшся і захочеш потримати, дам її тобі.

— Даси мені вже! Це моя дитина! — гарикнула Моллі та потяглася по маля.

Барріч зупинив її поглядом. Вона відступила на крок.

— Що, хочеш мене присоромити? — сказала з натиском. Її голос був різким. — Вона моя дитина. Маю право виховувати її за власним розсудом. Не треба весь час тримати її на руках.

— Це правда, — спокійно погодився він, але й не ворухнувся, щоб віддати Моллі дитину.

— Думаєш, що я погана мати. Та що ти знаєш про дітей? Чого ти певний, що я помиляюся?

Барріч встав, трохи хитнувся на пораненій нозі, знову піймав рівновагу. Взяв мірку зерна. Висипав його в киплячу воду, розмішав, щоб рівномірно зволожити. Тоді щільно закрив казанок і відсунув його від вогню. Робив це все, балансуючи малям, яке тримав на згині ліктя. Відповів Моллі, а я знав, що перед цим він усе обміркував.

— Про дітей, може, й нічого. Але знаю про всякий інший молодняк. Лошат, щенят, телят, поросят. Навіть ловчих кошенят. От що я знаю: хочеш, щоб вони тобі довіряли, — часто їх торкайся, коли вони малі. Ніжно, але впевнено. Тоді вони повірять у твою силу.

Промовляв із запалом. Я сотні разів чув уже цю лекцію, зазвичай він викладав її нетерплячим стаєнним хлопцям.

— Не кричи на них, не роби різких рухів, які могли б їх налякати. Давай їм добру їжу та чисту воду, тримай у чистоті, давай притулок від негоди. — Його голос опустився до тону звинувачення, коли він додав: — Не зганяй на них свого поганого настрою, не плутай покарання з дисципліною.

Моллі, здається, шокували його слова.

— Але ж дисципліна походить від покарання. Дитина вчиться дисципліни, коли її карають за погані вчинки.

Барріч труснув головою.

— Хотів би я «покарати» чоловіка, який вбив це тобі в голову, — сказав він, і тут у його тоні з’явився відголосок давнього темпераменту. — І чого ти насправді навчилася від батька, який виливав на тебе свою злість? — зажадав він. — Що бути з дитиною ніжним — це слабкість? Що дорослому не годиться поступитися і взяти дитину на руки, коли вона плаче, бо хоче цього від тебе?

— Не бажаю розмовляти про батька, — зненацька заявила Моллі, але в її голосі з’явилася невпевненість.

Потяглася по маля, як дитина по улюблену забавку, а Барріч дозволив їй забрати донечку. Моллі сіла на кам’яних приступках каміна, розстебнула блузку. Маля жадібно вхопило сосок і відразу ж замовкло. Якийсь час єдиними звуками були шум вітру надворі, булькотіння в казанку з вівсянкою і потріскування дров, які Барріч докладав до вогню.

— Тобі теж час від часу вривався терпець щодо Фітца, коли він був малий, — звинувачувально пробурмотіла Моллі. Барріч порснув сміхом.

— Не думаю, щоб комусь вистачило з ним терпцю. Коли він до мене потрапив, мав п’ять чи шість літ, і я нічого про нього не знав. Тоді я був молодим, мав інші інтереси. Лоша можна замкнути в загороді, собаку на якийсь час прив’язати. А з дитиною не так. Ніколи не забудеш, що маєш дитину, навіть на мить. — Він безпорадно стенув плечима. — Доки я зорієнтувався, він уже став центром мого життя. — Затим дивна коротка пауза. — Потім вони його в мене забрали, а я дозволив їм це… І тепер він мертвий.

Тиша. Я відчайдушно хотів дотягтися до них обох, сказати їм, що живий, — та не міг. Чув їх, бачив, але не міг до них дістатися. Наче вітер надворі, ревів і бився об стіни дому, та все дарма.

— Що я маю робити? Що з нами буде? — раптом спитала Моллі, ні до кого зокрема не звертаючись. Від розпачу в її голосі рвалося серце. — От я. Без чоловіка, з дитиною, жодної можливості йти крізь світ власним шляхом. Усе, що я заощадила, вже витрачено. — Глянула на Барріча. — Я була такою дурепою. Завжди вірила, що він прийде до мене, одружиться зі мною. А він цього не зробив. Тепер уже й не зробить. — Почала гойдатися, притуливши до себе дитину. Не помічала, що по щоках їй пливуть сльози. — Не думай, наче я не почула сьогодні того старого, того, який казав, що бачив мене в Баккіпі, що я була шльондрою бастарда-віттера. Скільки часу мине, доки цей поголос розійдеться у Капелін-Біч? Не смію повернутися до міста, не можу здійняти голови.

При цих її словах щось у Баррічі сколихнулося. Тяжко сів, сперся ліктями об коліна, затулив обличчя руками.

— Я думав, ти його не чула. Не був би він майже так само старим, як бог, я змусив би його відповісти за свої слова, — пробурмотів.

— Не можеш кинути чоловікові виклик за те, що він сказав правду, — пригнічено мовила Моллі.

Це змусило Барріча підвести голову.

— Ти не шльондра! — палко запевнив він. — Ти була Фітцовою дружиною. Не твоя вина, що не всі знали цю таємницю.

— Його дружиною, — глузливо сказала Моллі сама собі. — Не була, Баррічу. Він зі мною не одружився.

— Але завжди говорив тільки про це. Клянуся тобі, знаю, що кажу. Прийшов би до тебе, якби не помер. Зробив би це. Завжди хотів зробити тебе своєю дружиною.

— О так, він мав багато добрих намірів. І багато брехав. Добрі наміри — не вчинки, Баррічу. Якби кожна жінка, що почула від чоловіка обіцянку шлюбу, була дружиною, то що ж, на світі було б куди менше байстрят.

Вона випросталася. Втомлено обтерла сльози з обличчя. Барріч не відповів на її слова. Глянула вниз, на маленьке личко, яке нарешті заспокоїлося. Дитина заснула. Моллі просунула їй до ротика мізинець, щоб вивільнити сосок із сон­ного затиску. Застібаючи блузку, слабко усміхнулася.

— Думаю, я відчула, що в неї вилазить зубчик. Може, це в неї просто кольки через зуб.

— Зуб? Дай мені подивитися! — гукнув Барріч.

Підійшов, схилився над дитиною, а Моллі обережно відвела рожеву нижню губку, показавши на яснах маленький білий півмісяць. Моя донечка відсунулася, насупившись уві сні. Барріч лагідно забрав її у Моллі та відніс до ліжка. Поклав маля там, досі закутане в його сорочку. Моллі біля вогню зняла покришку з казанка та помішала вівсянку.

— Я подбаю про вас обох, — недоладно запропонував Барріч. Кажучи це, глянув на дитину. — Знаєш, я не такий старий, щоб не знайти собі роботи. Доки здатен махати сокирою, можемо вимінювати чи продавати дрова в місті. Впораємося.

— Ти зовсім не старий, — розсіяно сказала Моллі, додаючи до вівсянки щіпку солі. Підійшла до свого крісла, впала в нього. Зі свого робочого кошика, що стояв поруч із ним, витягла якусь річ, котру треба було полатати. Покрутила її в руках, вирішуючи, з чого почати. — Більше скидається на те, що ти щодня, прокидаючись, народжуєшся заново. Глянь на цю сорочку. Шви на раменах розпоролися, наче ти хлопець і досі ростеш. Думаю, ти з кожним днем молодшаєш. А я почуваюся так, наче старію з кожною прожитою годиною. І не можу вічно користати з твоєї доброти, Баррічу. Мушу жити далі, власним життям. От тільки не можу просто зараз надумати, як це почати.

— То й не переймайся цим просто зараз, — розрадив її він.

Підійшов, став за кріслом, в якому вона сиділа. Його руки здійнялися, наче хотів покласти їх їй на плечі. Натомість схрестив на своїх грудях.

— Скоро настане весна. Скопаємо город, знову почнеться риболовля. Я зможу найнятися на роботу в Капелін-Біч. Побачиш, якось упораємося.

Частка Баррічевого оптимізму передалася й Моллі.

— Мені теж час братися до праці й зробити кілька солом’я­них вуликів. Коли дуже пощастить, може трапитися бджолиний рій.

— Я знаю квітуче поле на пагорбах, де влітку аж густо від бджіл. Якщо поставимо вулики там, бджоли в них поселяться?

Моллі сама собі всміхнулася.

— Вони ж не птахи, дурненький. Рояться лише тоді, коли в старому вулику надто багато бджіл. Можуть і так роїтися, але тільки під кінець літа або восени. Ні. Навесні, коли бджоли вперше вилітають, спробуємо знайти бджолине дерево. Коли я була меншою, то допомагала батькові ловити бджіл. Доки не підросла, а тоді змудріла й навчилася, як перетримати їх узимку. Щоб їх привабити, слід виставити посудину з підігрітим медом. Прилітає перша, за нею інші. Якщо добре це вмієш, а я вмію, можна знайти бджолину дорогу і дійти нею до бджолиного дерева. Це, звісно, тільки початок. Тоді слід вивабити рій із дерева та заманити його до приготованого вулика. Інколи, якщо дерево мале, можна просто зрубати його і забрати з собою бджолину борть.

— Бджолину борть?

— Це дупло в дереві, де живуть бджоли.

— І вони тебе не жалитимуть? — недовірливо спитав Барріч.

— Ні, якщо зробиш усе правильно, — спокійно відповіла вона.

— Мусиш навчити мене, як це робити, — слухняно сказав він.

Моллі обернулася на своєму кріслі, глянула на нього. Усміхнулася, але новою усмішкою, не схожою на давню. Ця усмішка начебто підтверджувала: вони обоє вдають, що все йде, як задумано. Тепер вона аж надто добре знала, що жодній надії не можна вірити цілковито.

— Якщо ти навчиш мене писати. Лейсі та Пейшенс почали цього вчити, я трохи читаю, але писати мені складніше.

— Навчу тебе, а ти потім учитимеш Неттл, — пообіцяв Барріч.

Неттл. Кропива. Вона назвала мою доньку Неттл, як рослину, котру любила, хоч та залишала великі пухирі на долонях і руках, якщо збирати її необережно. Вважала, що наша донька завдає болю навіть тоді, коли й радує? Думка про це була для мене болісною. Тут щось привернуло мою увагу, та я судомно тримався, де був. Якщо можу бути з Моллі лише так, що ж, триматимуся за цю можливість що є сили.

Ні, — твердо сказав Веріті. — Тепер іди геть. Ти наразив їх на небезпеку. Думаєш, ті матимуть досить совісті й не знищать їх, якщо вважатимуть, що зможуть так вразити та ослабити тебе?

Зненацька я опинився поруч із Веріті. Був у якійсь місцевості — холодній, вітряній і темній. Я намагався краще роздивитися довкілля, але він затулив мені очі. Як без жодних зусиль переніс мене сюди, всупереч моїй волі, так само легко закрив мені зір. Сила Скіллу в ньому була величезною. А однаково я відчував, наскільки він утомлений. Смертельно втомлений, попри ту страшну силу. Скілл був наче сильний кінь, а Веріті — потертий шнурок, яким він прив’язаний. Щохвилини його шарпано, і щохвилини він опирався цьому.

Ми йдемо до вас, — зайве сказав я йому.

Я знаю. Поспішайте. І не роби цього більше, не думай про них, не називай подумки імен тих, хто міг би нам зашкодити. Тут кожен шепіт — наче крик. Мають сили, які не можеш навіть уявити, потугу, якій не можеш протиставитися. Хоч куди б ти пішов, твої вороги можуть піти слідом. Тож не залишай слідів.

Та де ж ви? — зажадав я, проте він відштовхнув мене від себе.

Знайди мене! — наказав Веріті та знову ввіпхнув мене у власне тіло й життя.

Я сидів між своїми покривалами, конвульсивно ловлячи повітря. Наче боровся — і мене звалено на спину. Якусь мить я видавав тихі звуки, намагаючись наповнити легені. Нарешті вдихнув на повні груди. Озирнувся довкола. Зовні, за наметом, завивала буря. Посередині червонувато жевріла жаровня. Мало що освітлювала, крім скоцюрбленої постаті Кеттл, яка спала поруч із нею.

— З тобою все гаразд? — тихо спитав мене Блазень.

— Ні, — так само тихо відповів я.

Зненацька відчув, що надто втомлений, аби думати, надто втомлений, аби ще щось сказати. Піт на моєму тілі остиг, я почав тремтіти. Блазень здивував мене, обійнявши. Я вдячно присунувся до нього, ділячись теплом. Мене оповило співчуття вовка. Я чекав, коли Блазень скаже щось для розради, та він був надто розумним, щоб намагатися це зробити. Я заснув, тужачи за словами, яких не було.