Мандри убивці

Розділ 34. Дівчина на драконі

На початку нашого протистояння червоним кораблям, ще до того, як хтось у Шести герцогствах почав називати це війною, король Шрюд і принц Веріті усвідомили, що завдання, яке вони собі поставили, перевершує їхні сили. Навіть найсильніший скіллер не міг сам-один відігнати червоні кораблі від наших берегів. Король Шрюд викликав до себе Галена, майстра Скіллу, і наказав йому створити для Веріті групу, що мала допомогти принцові у його зусиллях. Гален опирався цьому задуму, надто ж коли виявив, що одним із тих, кого він тренуватиме, буде королівський бастард. Майстер Скіллу заявив, що жоден із представлених йому учнів не гідний вишколу. Та король Шрюд наполягав, кажучи, що він мусить навчити їх якнайкраще. Неохоче погодившись, Гален створив групу, названу його іменем.

Невдовзі принц Веріті зрозумів, що група, хоча внутрішньо згуртована, взагалі з ним не працює. До того часу Гален помер, залишивши Оленячий замок без наступника на посту майстра Скіллу. У відчаї Веріті шукав інших навчених Скіллу, що могли б прийти йому на допомогу. Хоча за спокійних літ царювання короля Шрюда нових груп не творено, Веріті зміркував, що можуть іще жити чоловіки та жінки, треновані у старіших групах. Хіба ж довговічність членів групи не була завжди легендарною? Може, знайшовся б хтось, хто міг би допомогти йому або навчити Скіллу інших.

Але зусилля принца Веріті в цій царині виявилися марними. Ті, кого він на підставі записів та усних свідчень міг розпізнати як скіллерів, були мертвими або в таємничий спосіб зникли. Тож принц Веріті мусив вести свою війну самотужки.

Перш ніж я встиг натиснути на Кеттл, аби вона висловилася ясніше, з намету Веріті долинув зойк. Ми всі схопилися, але першою до входу в намет підбігла стара. Звідти вискочив Блазень, стискаючи лівою долонею праве зап’ястя. Метнувся просто до відра з водою і занурив у нього руку. Його обличчя скривилося від болю чи страху, а може, від того й того разом. Кеттл подалася за ним слідом, оглянула йому руку й осудливо похитала головою.

— Я ж тебе попереджала! Ану вийми її з води, це нічого не дасть. Нічим не допоможе. Стій. Подумай про це. Насправді це й не біль, просто почуття, якого ти досі не знав. Глибоко вдихни. Розслабся. Прийми це. Прийми це. Дихай глибоко, дихай глибоко.

Отак промовляючи, вона тягла Блазня за передпліччя, аж доки він не вийняв неохоче долоню з води. Кеттл негайно перевернула відро ногою. Загребла розлиту воду кам’яним пилом і щебенем, весь час тримаючи Блазня за руку. Я витяг шию, щоб заглянути повз неї. Три перші пальці його правої руки стали на пучках срібними. Він глянув на них і затремтів. Я ніколи досі не бачив Блазня таким знервованим.

— Це не змиється, — твердо сказала Кеттл. — Це не зітреться. Тепер воно з тобою, тож прийми його. Погодься з цим.

— Це боляче? — занепокоєно спитав я.

— Не розпитуй його про це! — гарикнула на мене стара. — Не розпитуй його зараз ні про що. Заглянь до короля, Фітце Чівелрі, а Блазня залиш мені.

Через клопоти з Блазнем я майже забув про мого короля. Схилився, щоб увійти до намету. Веріті сидів на двох згорнутих покривалах. Намагався зашнурувати одну з моїх сорочок. Я здогадався, що Старлінг обнишпорила всі в’юки, доки знайшла для нього чисту сорочку. Мене приголомшило, що він схуд настільки, аж моя сорочка йому підійшла.

— Дозвольте, мій королю, — запропонував я.

Він не тільки опустив руки, а й відвів їх за спину.

— Блазень дуже постраждав? — спитав він мене, доки я змагався з позаплутуваними шнурками. Це прозвучало майже як у мого давнього Веріті.

— Йому просто посріблило пучки трьох пальців, — відповів я.

Побачив, що Блазень наготував щітку та ремінець для волосся. Я став у Веріті за спиною і почав зачісувати йому волосся назад. Він поквапом склав руки на грудях. Частина сивини у його волоссі була кам’яним пилом, але не вся. Його вояцький хвіст був тепер сірим із чорними пасмами та шорстким, як кінська грива. Я довго й старанно його пригладжував. Зав’язавши ремінця, спитав:

— На що схоже це відчуття?

— Це? — спитав він, здійнявши руки і стріпнувши пальцями. — Ох. Як Скілл. Тільки сильніше, і на моїх руках та долонях.

Як я зрозумів, Веріті вважав, що відповів на моє запитання.

— Навіщо ви це зробили? — спитав я.

— Ну. Щоб працювати з каменем, знаєш. Коли ця сила на моїх руках, камінь мусить підкоритися Скіллу. Незвичайний камінь. Як бакійське Каміння Правди, знаєш його? Тільки там він не такий чистий, як тут. Звичайно, руки — кепське знаряддя для обробки каменю. Та коли вже відсічеш усе зайве, аж до місця, де чекає дракон, то можеш розбудити його своїм дотиком. Я веду рукою по каменю і нагадую йому про дракона. А все, що не є драконом, відпадає уламками і сколками. Звичайно, дуже повільно. Зайняло мені весь день, щоб відслонити його очі.

— Розумію, — розгублено пробурмотів я. Не знав, чи вірити йому, чи він збожеволів.

Він підвівся, наскільки це було можливо в низькому наметі.

— Кеттрікен сердиться на мене? — спитав зненацька.

— Мілорде королю, не моя то річ — говорити…

— Веріті, — втомлено урвав він мене. — Називай мене Веріті і, на ласкаву Еду, відповідай на запитання, Фітце.

Це так скидалося на того давнього Веріті, що я ледь його не обійняв. Натомість сказав:

— Не знаю, чи вона сердиться. Та їй завдано тяжкого болю. Вона здолала довгу і втомливу дорогу, шукала вас, несучи страшні вісті. А вам, здається, до цього байдуже.

— Не байдуже, коли я про це думаю, — серйозно промовив він. — І коли думаю, тужу. Але стільки є речей, про які я мушу думати, а не можу думати про все водночас. Фітце, я знав, коли помер наш син. Як же я міг не знати? І його, і все, що тоді відчував, я вклав у дракона.

Він поволі вийшов геть, а я покинув намет слідом за ним. Назовні він випростався. Утім, його плечі так і зосталися схиленими. Веріті був тепер старим чоловіком, якимсь робом значно старшим за Чейда. Я не розумів цього, але знав, що це правда. Зачувши його кроки, Кеттрікен підвела погляд. Знову зиркнула у вогонь, тоді, майже неохоче, встала, вивільнившись від сонного вовка. Кеттл і Старлінг перев’язували Блазневі пальці смужками тканини. Веріті підійшов просто до Кеттрікен, став поруч із нею.

— Моя королево, — прорік поважно. — Якби міг, я обійняв би тебе. Та сама бачиш, що мій дотик… — Він указав на Блазня і залишив цю фразу недомовленою.

Я бачив вираз її обличчя, коли вона розповідала Веріті про народження мертвої дитини. Очікував, що вона відвернеться від нього, завдасть йому болю, як він завдав їй. Та серце Кеттрікен було більшим за таку помсту.

— Ох, муже мій, — промовила вона, голос її ламався на цих словах.

Веріті широко розвів посріблені руки, а вона підійшла до нього, обійняла. Схилив сиву голову до загрубілого золота її волосся, та не міг дозволити собі торкнутися її рукою. Відвернув від неї посріблену щоку. Хрипким і зламаним голосом спитав:

— Ти дала йому ім’я? Нашому синові?

— Я назвала його за звичаєм вашої землі. — Кеттрікен глибоко вдихнула. Слова були такими тихими, що я ледь їх почув. — Сакріфайс Жертовний, — прошепотіла.

Припала до нього, а я побачив, як його худі плечі здригаються від хлипання.

— Фітце! — засичала до мене Кеттл. Я озирнувся й побачив, що вона грізно на мене дивиться. — Залиш їх самих, — прошепотіла. — Знайди собі якесь діло. Принеси Блазневі тарілку.

Я й справді на них витріщався. Відвернувся, засоромлений цим, та водночас радий, що побачив їхні обійми, хай навіть сумні. Послухався Кеттл, взявши заодно їжі й собі. Відніс тарілку Блазневі. Той сидів, гойдаючи ушкоджену руку на колінах. Коли я сів поруч із ним, підвів голову.

— Воно нічим не стирається, — забідкався. — Чого воно прилипло до моїх пальців?

— Не знаю.

— Бо ти живий, — коротко відповіла Кеттл.

Сіла навпроти нас, наче ми не могли обійтися без нагляду.

— Веріті сказав мені, що завдяки Скіллу може формувати камінь пальцями, — розповів я їй.

— Чи твій язик прикріплено посередині, що він теліпається з обох кінців? Забагато говориш! — вилаяла мене Кеттл.

— Може, я не говорив би забагато, якби ви сказали трохи більше, — кинув я. — Камінь неживий.

Стара зиркнула на мене.

— Ти це знаєш, так? То навіщо нам розмовляти, якщо ти й так усе знаєш. — Накинулася на їжу, наче та була її особистим ворогом.

До нас приєдналася Старлінг. Сіла біля мене з тарілкою на колінах і сказала:

— Не розумію, що це за срібло на його руках? Що це таке?

Коли Кеттл прошила її грізним поглядом, Блазень пирснув у свою тарілку, як неґречна дитина. Та мене вже втомили ухильні висловлювання старої.

— І що ж ти відчуваєш? — поцікавився я у Блазня.

Він подивився вниз, на свої перев’язані пальці.

— Це не біль. Вони дуже вразливі. Я відчуваю сплетіння ниток у перев’язці. — Його очі задивилися кудись у далечінь. Він усміхнувся. — Бачу чоловіка, що її зіткав, жінку, що випряла нитки. Овець на схилі пагорба, дощ, який падав на їхню грубу вовну, траву, яку вони їли… вовна з трави, Фітце. Сорочку зіткано з трави. Ні, це ще не все. Ґрунт, чорний та родючий, і…

— Припини! — суворо промовила Кеттл. Сердито повернулася в мій бік. — І припини його випитувати, Фітце. Якщо не хочеш, щоб він зайшов задалеко й загубився назавжди. — Різко штурхонула Блазня. — Їж свою страву.

— Звідки ви стільки знаєте про Скілл? — зненацька спитала її Старлінг.

— І ти туди ж? — гнівно заявила Кеттл. — Чи вже немає нічого особистого?

— Між нами? Небагато, — відповів Блазень, але не дивився на стару.

Пильно стежив за Кеттрікен. Вона набирала їжу для себе та Веріті, а її обличчя все ще було опухлим від плачу. Поношене й поплямлене вбрання, загрубіле волосся, обвітрені руки і ця проста турбота про свого чоловіка могли б надати їй буденного жіночого вигляду. Та я дивився на неї і бачив, можливо, найсильнішу королеву, яку будь-коли знав Оленячий замок.

Я помітив, як Веріті злегка скривився, беручи з її рук просту дерев’яну миску та ложку. На мить заплющив очі, змагаючись із тягарем історії цього приладдя. Надав обличчю звичного виразу, зачерпнув душенини, вклав до рота. Навіть на іншому кінці табору я відчув, як у нього раптово пробудився голод. Не лише без гарячої страви обходився він дов­гий час, а без поживнішої їжі взагалі. Тяжко вдихнув і почав їсти, наче виголоднілий вовк.

Кеттл пильно на нього дивилася. На її обличчі з’явився жалісливий вираз.

— О ні. У нас зосталося дуже мало особистого, — сумно сказала вона.

— Що швидше ми відвеземо його назад до Джампі, то швидше він одужає, — заспокійливо промовила Старлінг. — Як вважаєте, нам слід рушати завтра? Чи дати йому кілька днів, щоб попоїв, перепочив і відновив сили?

— Ми не заберемо його назад до Джампі, — заперечила Кеттл із ноткою суму в голосі. — Він почав свого дракона. Не зможе його полишити. — Спокійно глянула на нас. — Єдине, що ми можемо тепер для нього зробити, — це зостатися тут і допомогти йому закінчити його діло.

— То червоні кораблі нищать вогнем усе узбережжя Шести герцогств, Ферроу збирається напасти на Гори, а ми тим часом мусимо зоставатися тут і допомагати королю висікати дракона? — недовірливо перепитала Старлінг.

— Авжеж. Якщо ми хочемо врятувати Шість герцогств і Гори, мусимо зробити саме так. А тепер даруйте мені. Думаю, слід приготувати ще трохи м’яса. Судячи з вигляду нашого короля, це піде йому на користь.

Я відставив порожню тарілку.

— Краще приготувати його все. За такої погоди воно швидко зіпсується, — недоладно промовив я.

Наступну годину я провів, розрізаючи свинячу тушу на шматки, які можна в’ялити над вогнищем цілу ніч. Нічноокий прокинувся і допомагав позбуватися решток, аж доки йому не роздулося черево. Кеттрікен та Веріті сиділи, тихо розмовляючи. Я намагався не підглядати за ними, а втім, помічав, як його погляд часто переходить від неї до помосту, де височів його дракон. Низьке рокотання його голосу було невпевненим і часто завмирало, доки не лунало нове запитання Кеттрікен.

Блазень розважався, торкаючи своїми Скілл-пальцями різні речі: миску, ніж, тканину сорочки. На сувору гримасу Кеттл відповів лагідною усмішкою.

— Я обережний, — запевнив він її.

— Ти гадки не маєш, як це — бути обережним, — дорікнула стара. — Не збагнеш, що збився зі шляху, доки не заблукаєш цілковито.

Вона підвелася, буркітливо покинула нашу різницьку справу й наполягла, що наново перев’яже йому пальці. Тоді разом зі Старлінг пішла назбирати ще дров для вогнища. Вовк зі стогоном встав і подався за ними.

Кеттрікен провела Веріті до його намету. За мить з’явилася знову і перейшла до більшого намету. Винесла звідти свою постіль. Побачила, як я мигцем на неї глянув, і, мені на сором, зазирнула прямісінько у мої вічі.

— Я забрала довгі рукавиці з твого клунка, Фітце, — спокійно сказала мені.

Тоді вона приєдналася до Веріті в меншому наметі. Ми з Блазнем дивилися на все, що завгодно, тільки не один на одного.

Я повернувся до краяння м’яса. Вже втомився від цього. Зненацька свинина запахла мені радше як щось мертве, ніж як свіже м’ясо. Рукави аж по лікті заляпала липка кров, поношені манжети сорочки просякли нею наскрізь. Та я витривало робив своє. Блазень сів поруч зі мною навпочіпки.

— Коли мої пальці ковзнули по руці Веріті, я його пі­знав, — сказав він несподівано. — Збагнув, що він — король, гідний, аби я став його послідовником. Так само гідний, як його батько перед ним. Знаю, що він замислив, — додав притишеним голосом. — Спершу це було важко осягнути, але я сидів і думав. Воно пасує до мого видіння про Ріелдера.

Я здригнувся, — аж ніяк не від холоду.

— Що? — спитав його з натиском.

— Дракони — це Старійшини, — тихо промовив Блазень. — Але Веріті не зміг їх розбудити. Тож висікає власного дракона, а закінчивши, розбудить його і тоді рушить на битву з червоними кораблями. Сам.

Сам. Це слово мене приголомшило. Знову Веріті збирається самотньо змагатися з червоними кораблями. Але зосталося ще багато, чого я до пуття не розумів.

— Усі Старійшини були драконами? — спитав я.

Подумки я повернувся до всіх фантастичних Старійшин, яких бачив, мальованих і тканих. Деякі з них скидалися на драконів, але…

— Ні. Старійшини є драконами. Оті скульптури в кам’яно­му саду. Це і є Старійшини. Свого часу король Вайздом спромігся змусити їх прокинутися, здійнятися в повітря і змагатися за його справу. Для нього вони ожили. Та тепер або надто глибоко заснули, або вже мертві. Веріті витратив більшість часу і сил, усіма можливими способами намагаючись їх розбудити. Коли ж не зумів цього, вирішив, що мусить створити власного Старійшину, оживити його й використати для бою проти червоних кораблів.

Я сидів, приголомшений. Подумав про Віт-життя, яке ми з вовком відчули, пробираючись між каменями драконячого саду. З раптовим болем згадав дівчину на драконі в цій каменярні, муку, що приховувалася в її статуї. Живий камінь, ув’язнений, позбавлений можливості злетіти. Я здригнувся. Це був інший різновид темниці у підземеллях.

— Як це робиться?

Блазень хитнув головою.

— Не знаю. І не думаю, що й Веріті знає. Діє методом спроб і помилок, наосліп і навпомацки. Формує камінь і передає йому свої спогади. А коли це закінчить, дракон оживе. Так я здогадуюсь.

— Ти сам себе чуєш? — спитав я його. — Камінь постане й захистить Шість герцогств від червоних кораблів. А як же Регалові війська і прикордонні сутички з Гірським королівством? «Дракон» упорається і з цим? — Всередині мене повільно наростав гнів. — Навіщо ми здолали весь цей шлях? Заради казочки, в яку й дитина не повірить?

Блазень наче образився.

— Вір чи ні, твоя річ. Я знаю тільки те, що Веріті вірить у це. І, якщо не помиляюся, Кеттл теж. Чого б їй інакше наполягати, щоб ми тут зосталися і допомогли Веріті завершити дракона?

Якийсь час я обмірковував це. Тоді спитав:

— Твій сон про Ріелдерового дракона. Що ти з нього пам’я­таєш?

Він безпорадно знизав плечима.

— Переважно почуття, з ним пов’язані. Мене перепов­нювали наснага й радість, бо я не тільки оголосив прибуття Ріелдерового дракона, а він ще й пообіцяв, що візьме мене політати. Знаєш, я почувався так, наче був трохи в нього закоханий. Такий різновид піднесеного настрою. Але… — Він завагався. — Не можу згадати, у кого я був закоханий. У Ріелдера чи в його дракона. У моєму видінні вони змішалися… так я думаю. Тяжко згадувати сни. Їх треба піймати, тільки-но прокинешся, і швидко повторити про себе, щоб закарбувати у пам’яті деталі. Інакше вони швидко розвіються.

— Але у твоєму сні кам’яний дракон літав?

— Я оголосив прибуття дракона і знав, що літатиму на ньому. А як це буде, — того я не побачив.

— То, може, це не має нічого спільного з тим, що робить Веріті. Може, за тих часів, які ти побачив у видінні, існували справжні дракони, з плоті та крові.

Блазень здивовано на мене глянув.

— Ти не віриш, що тепер існують справжні дракони?

— Я ніколи жодного не бачив.

— У місті, — тихо зауважив він.

— Це було видіння з інших часів. А ти сказав — тепер.

Він наблизив до вогню свою бліду руку.

— Думаю, це так, як зі створіннями мого роду. Вони рідкісні, але не міфічні. До того ж якби не було драконів із плоті, крові та вогню, то звідки взялася б ідея цих кам’яних скульптур?

Я втомлено хитнув головою.

— Наша розмова ходить по колу. Годі з мене загадок, здогадів і вірувань. Хочу знати, що є справжнім. Хочу знати, навіщо ми пройшли весь цей шлях і що мусимо зробити.

Але Блазень не знав, що на це відповісти. Коли Кеттл і Старлінг повернулися з дровами, він допоміг мені розкласти багаття і прилаштувати м’ясо так, щоб жар вогню витопив із нього жир. М’ясо, яке ми не змогли приготувати, загорнули у свинячу шкуру та відклали вбік. Там була вже чимала купа костей і решток. Нічноокий, хоч як наївся досі, сів там і взявся гризти кістку ноги. Я здогадувався, що він устиг уже відригнути частину вмісту свого живота.

М’яса багато не буває, — задоволено сказав він мені.

Я кілька разів намагався розговорити Кеттл, але чомусь це щоразу зводилося до лекції, як я тепер мушу пильнувати Блазня. Його слід захищати не лише від Регалової групи, а й від Скілл-притягання предметів, що можуть змусити його думки блукати. З цієї причини стара бажала, аби ми з ним відбували варту разом. Наполягала, щоб Блазень спав на спині, а пальці його мають бути скеровані вгору і нічого не торкатися. Оскільки він зазвичай спав, зібгавшись клубочком, це не вельми його втішило. Та врешті ми якось уклалися на ніч.

Я мав стати на варту за кілька годин до світанку. Але було ще надто рано, коли вовк підступив до мене, ввіпхнув носа мені під щоку і штовхав мене, доки я не розплющив очі.

— Що? — втомлено зажадав я.

Кеттрікен пішла сама, плачучи.

Я сумнівався, чи потрібне їй моє товариство. Та сумнівався теж, чи варто їй бути самій. Безшумно підвівся, слідом за вовком вийшов із намету. Назовні біля вогнища сиділа Кеттл, невтішно штрикаючи м’ясо. Я знав, що вона напевно бачила, як королева пішла, тож не прикидався.

— Йду шукати Кеттрікен.

— Мабуть, це добра гадка, — тихо промовила вона. — Сказала мені, що хоче глянути на його дракона, але її надто довго нема.

Не було потреби більше про це розмовляти. Нічноокий упевнено потрюхав від вогнища, я пішов за ним слідом. Але він повів мене не до дракона Веріті, а назад через каменярню. Місячне світло було скупим, та й те, здавалося, поглинали чорні кам’яні блоки. Тіні начебто падали в різних напрямках, змінюючи перспективу. Мені довелося зберігати обережність, ідучи за вовком, і це зробило дорогу дуже довгою.

По моїй шкірі пробігли мурашки, коли я зрозумів, що ми йдемо в напрямку колони. Проте знайшли королеву раніше. Нерухомо, мов і сама була каменем, стояла біля дівчини на драконі. Вибралася на кам’яний блок, який ув’язнив дракона, простягла руку, поклавши її на ногу дівчини. При світлі місяця здавалося, що кам’яні очі дівчини дивляться вниз, на неї. Світло виблискувало сріблом на кам’яній сльозі, сяяло на сльозах, що пливли по обличчі Кеттрікен. Нічноокий легко вистрибнув на підвищення, тихенько заскавчав і припав головою до ноги королеви.

— Шшш, — неголосно промовила вона. — Слухай. Чуєш її плач? Я чую.

Я не сумнівався в цьому, бо чув, як вона сягає Вітом, сильніше, ніж я досі бачив у неї.

— Міледі, — тихо озвався я.

Вона вражено здригнулася, затулила вуста долонею і обернулася до мене.

— Даруйте. Я не хотів вас налякати. Але вам не слід бути тут самій. Кеттл боїться, що Регалова група досі може становити загрозу, а ми недалеко від колони.

Кеттрікен гірко посміхнулася.

— Хай де б я була, я однаково сама. Та й не може мені спасти на думку, що вони могли б зробити зі мною гіршого за те, що я зробила з собою сама.

— Це лише тому, що ви не знаєте їх так добре, як я. Прошу, моя королево, повертайтесь зі мною до табору.

Кеттрікен ворухнулася, і я подумав, що вона от-от спуститься до мене. Натомість вона сіла, сперлася спиною об дракона. Я відчував Вітом, як страждання драконо-дівчини луною повторюються у ній.

— Я ж тільки хотіла полежати поруч із ним, — тихо промовила вона. — Обійняти його та побути в його обіймах. У його обіймах, Фітце. Почуватися… не в безпеці. Знаю, що ніхто з нас не в безпеці. Та почуватися цінованою. Коханою. Я не очікувала більшого. Але він не зробив цього. Сказав, що не може мене торкнутися. Що не сміє торкнутися нікого живого, крім свого дракона. — Вона повернула голову вбік. — Навіть сховавши руки й долоні в рукавиці, він не торкнувся мене.

Несподівано для себе самого, я виліз на поміст. Узяв Кеттрікен за плечі, допоміг підвестися.

— Він зробив би це, якби міг, — сказав їй. — Я знаю. Зробив би, якби міг.

Вона здійняла руки, затулила долонями обличчя, а її безмовні сльози зненацька перетворилися на ридання. Говорила, плачучи:

— Ти… і твій Скілл. І його. Ти так легко кажеш про те, що він почуває. Про любов. Але я… Я цього не маю. Я тільки… Я мушу це відчути, Фітце. Мушу відчути його обійми, мушу бути біля нього. Вірити, що він мене кохає. Як я його кохаю. Після того, як я стільки разів його підвела. Як я можу повірити… коли він уникає навіть…

Я охопив її руками, поклав її голову собі на плече, а Нічноокий притулився до нас обох і тихо заквилив.

— Він вас кохає, — запевнив я. — Кохає. Але доля наклала на вас обох цей тягар. Нема іншого виходу.

— Жертовний, — видихнула Кеттрікен, а я не знав, чи це ім’я її дитини, чи опис її життя.

Вона далі плакала, а я підтримував її, заспокійливо гладив їй волосся, шепотів, що все буде добре, що одного дня все буде добре, для них настане життя, коли все це закінчиться, і будуть діти, які зростатимуть у безпеці від червоних кораблів та лихих Регалових амбіцій. З часом відчув, що вона заспокоїлась, усвідомив тоді, що промовляв до неї не тільки словами, а й Вітом. Мої почуття до неї змішалися з вовчими і поєднали нас. Це був зв’язок ніжніший за той, який дає Скілл, тепліший і природніший. Я тримав її у своєму серці, як і у своїх обіймах. Нічноокий притисся до неї і запевняв, що завжди її стерегтиме, що його здобич — її здобич, що їй не слід боятися нікого з зубами, бо ми були зграєю і завжди будемо.

Це вона врешті розірвала наші обійми. Тяжко зітхнула наостанок і відступила від мене. Здійняла руку, розмазуючи вологу по щоках.

— Ох, Фітце, — просто й сумно промовила Кеттрікен.

І це все. Я стояв нерухомо, відчуваючи холод відокремлення, що прийшло на зміну часу, коли ми були разом. Зненацька мене пронизав напад гострого болю. А тоді дрижання страху, коли я зрозумів джерело цього болю. Дівчина на драконі поділяла наші обійми, а наша близькість ненадовго втамувала її Віт-страждання. Зараз, коли ми розділилися, далеке й холодне голосіння каменю здійнялося знову, ще голосніше й сильніше. Я спробував зіскочити з помосту й ледь не впав. Чомусь це єднання витягло з мене сили. Це було моторошно, але я приховав свою тривогу, мовчки супроводжуючи Кеттрікен назад до табору.

Я прийшов саме вчасно, аби замінити Кеттл на варті. Вони з Кеттрікен пішли спати, пообіцявши вислати Блазня, щоб він вартував зі мною. Вовк поглядом попрохав у мене пробачення, а тоді подався за королевою до намету. Я запевнив його, що схвалюю це. Невдовзі вийшов Блазень, лівою рукою протираючи очі, а праву, злегка зігнуту, притиснувши до грудей. Сів на камінь навпроти мене. Я саме оглядав м’ясо, визначаючи, які шматки слід перевернути. Якийсь час він мовчки дивився на мене. Тоді схилився і правою рукою підняв суху гілку з купи дров. Я знав, що мав би його вилаяти, натомість дивився, зацікавлений, як і він. Трохи потримавши гілку, Блазень вкинув її до вогню і випростався.

— Спокійне і любе дерево, — сказав він мені. — Росло років сорок, взимку і влітку, за штормів та доброї погоди. А раніше його, як горіх, породило інше дерево. І так нитка тягнеться в минуле, глибше і глибше. Не думаю, що мені слід боятися природних речей, а лише тих, що створені людиною. Тоді нитки розбігаються. Та думаю, що дерева приємні на дотик.

— Кеттл сказала, що ти не повинен торкатися живих істот, — нагадав я йому, як балакучій дитині.

— Кеттл не доведеться з цим жити. А мені так. Мушу виявити обмеження, які це на мене накладає. Чим швидше довідаюся, що можу зробити правою рукою, а що ні, тим краще. — Блазень лукаво посміхнувся і промовистим жестом вказав на себе.

Я хитнув головою, але не зміг утримати сміху. Він засміявся разом зі мною.

— Ах, Фітце, — тихо промовив він за мить. — Ти не знаєш, скільки значить для мене те, що я досі можу тебе розсмішити. Якщо зможу спонукати тебе до сміху, то зможу сміятися й сам.

— Дивно, що ти взагалі ще можеш жартувати, — відповів я.

— Якщо маєш вибір, плакати чи сміятися, то чом би й не сміятися, — зауважив він. — Я чув, як ти виходив з намету, раніше. Тоді, коли тебе не було… Відчував частку того, що відбулося. Куди ти ходив? Я багато не зрозумів.

Я помовчав, подумав.

— Скілл-зв’язок між нами наростає, замість слабнути. Не думаю, що це добре.

— Ельфійської кори більше немає. Я випив останню два дні тому. На добре чи на зле, але так воно вже є. А тепер поясни мені, що трапилося.

Я не бачив сенсу відмагатися. Тож спробував пояснити йому. Блазень кілька разів перебивав мене запитаннями, а я далеко не на всі зумів відповісти. Вирішивши, що зрозумів усе настільки, наскільки це взагалі можна було виразити словами, він усміхнувся.

— Пішли глянемо на цю дівчину на драконі, — запропонував.

— Навіщо? — обережно спитав я.

Він підняв праву руку і тріпнув на мене срібними пучками, здійнявши одну брову.

— Ні, — твердо заперечив я.

— Злякався? — кольнув він мене.

— Ми тут на варті, — суворо нагадав я.

— То підеш зі мною завтра, — погодився він.

— Це нерозумно, Блазню. Хтозна, як це на тебе вплине?

— І я не знаю. Та саме тому й хочу довідатися. До того ж. Який сенс Блазневі бути розумним?

— Ні.

— Тож доведеться мені йти самому, — вдавано зітхнув він. Я не піддався і не заковтнув приманки. За мить він спитав мене: — Скільки ти знаєш про Кеттл такого, чого не знаю я?

Я в замішанні глянув на нього.

— Приблизно стільки ж, скільки знаю про тебе такого, чого не знає вона.

— Ах. Добре сказано. Наче мені з язика зняв, — похвалив він. А далі запитав таке: — Тебе не дивує, що Регалова група не спробувала напасти на нас знову?

— Ти навмисне обрав цю ніч, щоб ставити недоречні запитання? — зажадав я.

— Останнім часом у мене інших нема.

— Я принаймні смію сподіватися, що Карродова смерть їх ослабила. Втрата члена групи мусить бути великим шоком для решти. Майже так само тяжким, як втрата тварини-побратима по Віту.

— А чого ти боїшся? — натискав Блазень.

Це було запитання, якого я намагався уникати.

— Чого я боюся? Звичайно, найгіршого. Боюся, що вони якимсь чином нагромаджують проти нас більшу силу, аби врівноважити потугу Веріті. А може, ставлять на нас пастку. Боюся, що вони використають свій Скілл, аби розшукати Моллі. — Це останнє я додав з великою нехіттю. Вже й сама думка віщувала невдачу, а говорити це вголос — тим паче.

— Ти не можеш якось перестерегти її Скіллом?

Наче це ніколи не спадало мені на думку.

— Не зумію це зробити, не видавши її. Я ніколи не міг ді­статися Скіллом Барріча. Часом можу їх побачити, але ніколи не міг зробити так, щоб вони мене відчули. Боюся, що навіть одного такого зусилля вистачить, аби Регалова група виявила її. Він може знати про неї, та не знає, де вона. Ти казав, що цього не знає навіть Чейд. А Регалові не бракує місць, що вимагають його військ і уваги. Бак далеко від Ферроу, а через червоні кораблі там постійний хаос. Напевне, не пошле туди солдатів заради одної дівчини.

— Одної дівчини та дитини Провісників, — серйозно нагадав мені Блазень. — Фітце, кажу це не щоб тебе засмутити, а лише щоб застерегти. Я відчув його гнів на собі. Того вечора, коли вони мене піймали… — Він ковтнув, його очі задивилися кудись далеко. — Я так намагався забути про це. Якщо бодай торкаюся цих спогадів, вони клекочуть і палають у мені, наче отрута, якої я не можу позбутися. Я відчував Регала у власному єстві. Ненависть до тебе гризе його, як черви гниле м’ясо. — Він хитнув головою, ці спогади, вочевидь, були для нього болісними. — Це безумець. Приписує тобі кожен лихий замір, який тільки може собі уявити. На твій Віт дивиться з огидою та жахом. Не може зрозуміти, що всі твої вчинки зроблені заради Веріті. На його думку, ти, відколи прибув до Оленячого замку, присвятив усе життя, щоб йому шкодити. Він вважає, що і ти, й Веріті вирушили в Гори не для того, щоб розбудити Старійшин, а щоб знайти якусь скарбницю Скіллу чи сили та використати її проти нього. Тому він і звернув сюди всі свої ресурси й рішучість.

Я слухав Блазня, відчуваючи щось на кшталт холодного жаху. Його очі прибрали виразу як у людини, що згадує тортури.

— Чого ти раніше нічого не казав про це? — лагідно спитав я, коли він зупинився, щоб перевести подих.

Шкіра на його передпліччях стала мов гусяча. Він відвів од мене погляд.

— Це не така річ, щоб згадувати її з приємністю. — Блазень легенько здригнувся. — Вони ввірвалися у мої думки наче злі свавільні діти, які розбивають те, чого не можуть зрозуміти. Я нічого не міг приховати від них. Але вони зовсім не цікавилися мною. Вважали мене чимось нікчемнішим, ніж собака. Лютували, виявивши, що це я, а не ти. Ледь мене не знищили, бо я не був тобою. Тоді міркували, як використати мене проти тебе. — Він закашлявся. — Якби не накотилася та хвиля Скіллу…

Я почувався, неначе сам Чейд, тихо промовивши:

— А зараз я поверну це проти них. Вони не могли тебе тримати, не відкривши тобі багато чого про себе. Прошу, наскільки можеш, повернися подумки в той час і розкажи мені, що зумієш згадати.

— Ти не просив би мене, якби знав, про що просиш.

Я думав, що знаю, але не сказав цього. Замовк, щоб він зміг це обдумати в тиші. Небо вже посіріло перед світанком, а я саме повернувся з обходу нашого табору, коли він заговорив знову.

— Існували книги Скіллу, про які ти не знаєш. Книги та сувої, які Гален забрав із кімнат Солісіті, коли вона помирала. Відомості, що в них містилися, були призначені тільки для майстрів Скіллу, а деякі навіть замкнено на хитрі замки. Гален мав багато років, щоб відімкнути ці замки. Знаєш, замок лише допомагає чесній людині зостатися чесною. Гален знайшов там багато речей, яких не розумів. Та були там і списки всіх, хто пройшов вишкіл Скіллу. Гален розшукав, кого міг, і розпитав їх. Тоді прибрав усіх, щоб інші не поставили їм тих самих запитань. Гален багато чого знайшов у тих сувоях. Як можна жити довго й тішитися добрим здоров’ям. Як завдавати Скіллом болю, навіть не торкаючись людини. Але в найдревніших сувоях знайшов згадки про величезну потугу, яка чекає в Горах сильного скіллера. Якби Регал зумів підпорядкувати собі Гірське королівство, здобув би владу, якій ніхто не міг би протистояти. З цією метою добився руки Кеттрікен для Веріті, хоча й на думці не мав, щоб вона справді стала його нареченою. Хотів після смерті Веріті сам, замість брата, забрати її собі. І її спадок.

— Не розумію, — обережно сказав я. — У Горах є бурштин, хутро і…

— Ні. Ні. — Блазень хитнув головою. — Це не те. Гален не відкрив Регалові всієї правди, бо тоді не мав би влади над зведеним братом. Але можеш бути певним, що після Галенової смерті Регал негайно здобув ті книги та сувої й почав їх вивчати. Він не знавець древніх мов, але боявся просити допомоги в інших, щоб вони не відкрили таємниці першими. Та врешті йому вдалося їх зрозуміти, і тоді він жахнувся. Напередодні радо відправив Веріті в Гори, щоб той загинув там у якомусь дурному поході. А остаточно зрозумів, що влада, яку шукав для нього Гален, — це влада над Старійшинами. Негайно вирішив, що Веріті вступив у змову з тобою, аби здобути цю владу собі. Як він посмів намагатися вкрасти скарб, якщо Регал стільки напрацювався, аби цей скарб здобути! Як посмів ошукати так Регала, пошивши його в дурні! — Блазень слабко усміхнувся. — Він вважає, що панування над Старійшинами — це його природжене право. А ти хочеш це в нього вкрасти. Він не сумнівається, що, намагаючись убити тебе, просто відновлює справедливість.

Я сидів, сам собі киваючи головою. Всі шматочки мозаїки сходилися, кожен із них. Ті прогалини, які були в моєму розумінні Регалових мотивів, зімкнулись, явивши мені моторошний образ. Я знав, що він дуже амбітний. Знав також, що він боїться і підозрює всіх і все, кого не може контролювати. Я був для нього подвійно небезпечним. Суперником у змаганні за прихильність його батька, а ще й наділеним дивним Віт-талантом, якого він не міг ані зрозуміти, ані знищити. Для Регала будь-хто на світі був знаряддям або загрозою. А всі загрози слід усунути.

Він, здається, ніколи не здогадувався: усе, що я від нього хочу, це щоб мені дали спокій.