Мандри убивці

Розділ 22. Вимарш

Чейд Фаллстар Падуча Зоря займає унікальне місце в історії Шести герцогств. Хоча він ніколи не був визнаний як член королівської родини, його виразна зовнішня схожість із Провісниками майже не залишала сумнівів у спорідненості з династією. Хай там як, те, ким він був, блідне порівняно з тим, що він робив. Дехто запевняє, що до війни червоних кораблів він упродовж десятиліть був шпигуном короля Шрюда. Інші пов’язували його ім’я з іменем леді Тайм, що майже напевно була отруйницею та викрадачкою і служила королівській родині. Ці припущення ніколи не було доведено.

Достеменно відомо те, що він з’явився у громадському житті після втечі Регала Провісника, претендента на престол, з Оленячого замку. Чейд став на службу леді Пейшенс, виконуючи всі її доручення. Вона використовувала його агентську мережу, що охоплювала всі Шість герцогств, як для збору інформації, так і для кращого розподілу ресурсів при захисті узбережжя. Існує багато доказів того, що спершу він намагався зостатися непублічною постаттю і таємною фігурою. Його дуже характерна зовнішність утруднювала такі намагання, і врешті він покинув усі подібні спроби. Попри свій вік, він став свого роду героєм, хвацьким стариганем, що входив до заїздів і таверн та виходив із них, коли хотів, у кожній порі, обводячи довкола пальця Регалових стражників і глузуючи з них, приносячи звістки та передаючи кошти для захисту Прибережних герцогств. Його вчинки викликали загальне захоплення. Велів людям Шести герцогств не втрачати відваги, віщував, що король Веріті та королева Кеттрікен повернуться, щоб зняти з їхніх спин тягар податків і воєнних злигоднів, від яких вони страждали. Хоча його діяння стали основою багатьох пісень, найточнішим їхнім описом є пісенний цикл «Розплата Чейда Фаллстара», приписуваний менестрельці королеви Кеттрікен, Старлінг Пташиній Пісні.

Моя пам’ять бунтується на згадку про останні дні у Джампі. Мене опосів похмурий дух, якого не могли розвіяти ні друзі, ні бренді. Мені забракло енергії та бажання ворухнути й пальцем.

— Якщо доля — це велика хвиля, яка підхопить мене і вдарить об стіну, хоч що б я вибрав, то я вибираю не робити нічого. Хай робить зі мною, що забажає, — заявив я одного вечора Блазневі, величним тоном, хоча був напідпитку.

Він нічого не відповів. Далі шліфував кошлате хутро вовчої фігурки. Нічноокий не спав, але й не ворушився. Тихо лежав біля Блазневих ніг. Коли я напивався, він закривав від мене свою свідомість і виражав свій осуд, ігноруючи мене. Кеттл сиділа біля камінного закутка, плела на спицях і навпереміну здавалася то розчарованою, то невдоволеною. Чейд сидів за столом навпроти мене на твердому кріслі. Перед ним стояла чашка чаю, його очі були холодними, як нефрит. Не треба додавати, що я самотньо пив уже третю ніч поспіль. До меж можливого випробовував теорію Барріча, згідно з якою випивка нічого не розв’язує, але може зробити нестерпне стерпним. Здається, ця теорія на мене не поширювалася. Чим більше я пив, тим нестерпнішою здавалася моя ситуація. І тим нестерпнішим я ставав для моїх друзів.

Цей день приніс мені більше, ніж я міг витримати. Чейд нарешті прийшов до мене та повідомив, що Кеттрікен хоче бачити мене завтра. Я пообіцяв, що постану перед нею. Під певним тиском з його боку погодився набрати гідного вигляду. Себто бути помитим, поголеним, чисто вдягненим і тверезим. У цю мить я не відповідав жодній такій вимозі. В такому стані мені не варто було й пробувати змагатися з Чейдом у дотепності та красномовстві, але доля присудила мені замахнутися на це. Я ставив войовничі та звинувачувальні запитання. Він спокійно відповідав. Так, він здогадувався, що Моллі виношує мою дитину, і так, наполіг, аби Барріч став її захисником. Барріч подбає, щоб вона мала гроші та притулок. Він не мав охоти ділити з нею житло, але коли Чейд вказав на небезпеку, що загрожує їй і дитині, якщо хтось здогадається про обставини, то Барріч погодився. Ні, він не сказав мені. Чому? Бо Моллі змусила Барріча пообіцяти, що він не промовиться мені про її вагітність. Він погодився охороняти Моллі з умовою, що Чейд теж пошанує цю обіцянку. Спершу Барріч сподівався, що я зміркую й сам, чого Моллі зникла. Зізнався Чейдові, що, тільки-но дитина народиться, він вважатиме себе вільним від цієї обіцянки і скаже мені вже не про її вагітність, а про мою дитину. Навіть у своєму теперішньому стані я міг розгледіти, що це було найбільшими хитрощами, на які будь-коли спромігся Барріч. Якась моя частка цінувала глибину його дружби, те, що заради мене він зумів настільки вивернути свою обіцянку. Та, пішовши у вівчарську хатину розповісти мені про народження доньки, знайшов натомість свідчення моєї смерті.

Тож він подався просто до Баккіпа, залишив там звістку каменяреві, той передав її комусь іншому, і так воно йшло, аж доки Чейд не прийшов на зустріч із Баррічем на рибальській пристані. Вони обидва не могли цьому повірити.

— Барріч не міг змиритися з думкою про твою смерть. Я не міг зрозуміти, чого ти ще там залишався. Я розіслав повідомлення всім своїм спостерігачам, уздовж усієї річкової дороги, бо не сумнівався: ти не втечеш до Бінгтауна, а негайно ж рушиш у Гори. Я мав цілковиту певність, що, попри всі випробування, твоє серце зосталося щирим. Саме це я й сказав Баррічу тієї ночі: облишмо хлопця, даймо йому спокій, хай сам відкриє, кому належить його вірність. Я побився з Баррічем об заклад, що, коли ми дамо тобі волю, ти, як випущена з лука стріла, полетиш просто до Веріті. Думаю, саме це і вразило нас найбільше. Що ти помер там, а не в дорозі до свого короля.

— Ну що ж, — з чудною пияцькою насолодою проголосив я, — ви обидва програли. Ви обидва думали, що так добре мене знаєте, обидва вважали, що створили знаряддя, яке не може опиратися вашим задумам. Та я там НЕ помер! І не подався шукати свого короля. Я пішов убити Регала. Для себе. — Я відкинувся на спинку крісла і схрестив руки на грудях. Тоді різко випрямився, відчувши неприємний натиск на ще незагоєну рану. — Для себе! — повторив я. — Не для мого короля, не для Оленячого замку, не для жодного з Шести герцогств. Пішов його вбити для себе. Для себе самого.

Чейд лише зиркнув на мене. Але з камінного закутка, де сиділа, погойдуючись, Кеттл, пролунав задоволений старечий голос:

— Білі Письмена кажуть: «Прагнутиме крові роду свого, та його спрагу не буде втамовано. Каталізатор даремно жадатиме хатнього вогнища і дітей, бо діти його належатимуть іншим, а чужа дитина стане його власною…»

— Ніхто не змусить мене виконувати такі пророцтва! — ревнув я. — А, загалом, хто їх вигадав?

Кеттл загойдалася. Мені відповів Блазень. Говорив м’яко, не відриваючи погляду від своєї роботи.

— Це я. В дитинстві, у дні моїх сновидінь. Перш ніж я побачив тебе деінде, крім своїх снів.

— Ти приречений виконати їх, — лагідно сказала Кеттл.

Я кинув свій келих на стіл.

— Будь я проклятий, якщо зроблю це! — закричав я.

Ніхто не здригнувся і не відповів мені. У жахливу мить кришталево чистого спогаду я почув голос батька Моллі з його закутка біля димаря. «Прокляте дівчисько!» Моллі здригнулася, та не зважала на нього. Знала, що безглуздо сперечатися з п’яним.

— Моллі… — п’яно зойкнув я, опустив голову на руки й заплакав.

За якийсь час Чейдова рука лягла мені на плече.

— Облиш, хлопче, це тобі не допоможе. Лягай у ліжко. Завтра мусиш постати перед своєю королевою. — У його голосі було куди більше терплячості, ніж я заслужив, і зненацька я зрозумів глибину своїх грубощів.

Я витер обличчя рукавом, і мені вдалося підвести голову. Не опирався, коли він допоміг мені встати і скерував у куток, у бік ліжка. Сівши на краю постелі, я тихо сказав:

— Ти знав. Ти все знав з самого початку.

— Що знав? — втомлено спитав він.

— Знав про Каталізатора й Білого Пророка.

Чейд випустив носом повітря.

— Я нічого про це не знав. Лише дещо, про них написане. Згадай, що до зречення твого батька всі справи були до певної міри урегульовані. Поселившись у своїй вежі, я мав багато довгих літ, коли мій король кілька місяців поспіль не потребував моїх послуг. У мене було вдосталь часу на читання і багатий запас сувоїв. Тож я зустрічав чужинські розповіді та записи, що стосувалися Каталізатора і Білого Пророка. — Його голос став лагідним, наче він забув про гнів у моєму запитанні.

— Лише після того, як Блазень прибув до Оленячого замку і я тихцем виявив, що він дуже цікавиться такими писаннями, мій інтерес зріс. Ти сам сказав мені колись, що він називав тебе Каталізатором. Тож я почав міркувати… та, правду кажучи, не дуже вірив усім цим пророцтвам.

Я обережно ліг. Знову міг лежати на спині, от-от мені вдасться і спати так. Перекотився на бік, роззувся, натяг на себе покривало.

— Фітце?

— Що? — неохоче спитав я Чейда.

— Кеттрікен на тебе сердиться. Не сподівайся завтра від неї терплячості. Та пам’ятай, що вона не тільки наша королева. Вона жінка, яка втратила дитину і яка понад рік мучилася непевністю стосовно долі свого чоловіка, її вигнано з країни, що стала їй рідною, і це лише для того, щоб нещастя погналися слідом за нею, до її вітчизни. Її батько згіркнів, і це можна зрозуміти. Дивиться на Шість герцогств і Регала очима воїна, йому бракує часу на пошуки брата свого ворога, навіть якби він вірив, що той живий. Кеттрікен самотня, куди самотніша, ніж ми з тобою можемо уявити. Знайди вибачення для жінки. І шанобу до своєї королеви. — Він ніяково зупинився. — Завтра ти потребуватимеш і того, й того. Я мало чим зумію тобі допомогти.

Думаю, що Чейд і далі розвивав цю тему, та я перестав слухати. Невдовзі на мене накотилася хвиля сну.

Минув уже певний час, відколи сни Скіллу перестали мене турбувати. Не знаю, чи моя фізична слабкість врешті-решт прогнала сни про битви, чи мій постійно піднятий захист від Регалової групи закрив для них мій мозок. Тієї ночі мій короткий перепочинок добіг кінця. Сила Скілл-сну, який вирвав мене з мого тіла, була такою, наче могутня рука потяглася до мене, вхопила за серце й витягла назовні. Зненацька я опинився в іншому місці.

Це було велике місто, тобто воно мало численне населення. Та ця людність не скидалася на жодну, яку я досі бачив, і такі помешкання мені теж дотепер не траплялися. Будівлі злітали вгору, звивалися спіралями, здіймаючись аж до небес. Форми їхніх кам’яних стін здавалися текучими. Були там витончені ажурні мости. Сади каскадами спливали вниз із бічних стін або, чіпляючись вусиками, п’ялися вгору. Були там фонтани, що танцювали, були й інші — тихі водой­ми. На вулицях міста повно яскраво вдягнених людей, численних, як мурашки.

Проте все було тихим і спокійним. Я відчував рух людей, плюскіт водограїв, запах розквітлих рослин у садах. Усе це там було, та коли я обертався, щоб його побачити, то воно зникало. Мій розум відчував тендітну ажурність мостів, але око бачило лише купу уламків, що ржавіли і гнили. Покриті фресками стіни вивітрилися до грубо оштукатуреної цегли. Досить повернути голову — і грайливий фонтан перетворювався на зарослий бур’янами пил у зруйнованому басейні. Квапливий натовп на ринковій площі говорив лише голосами рвучкого вітру, що ніс із собою кусючий пісок. Я рухався крізь це примарне місто як безтілесний шукач, неспроможний розгадати, чого я тут і що мене сюди притягло. Там не було ні світла, ні темряви, ні літа, ні зими. «Я поза часом», — подумав я і замислився, чи це остаточне пекло з Блазневої філософії, чи фінальна свобода.

Врешті далеко попереду я розгледів маленьку людську постать, що крокувала однією з широких вулиць. Чоловік схилив голову, затулив краєм плаща рот і ніс, захищаючись від піску та вітру. Він не належав до примарного натовпу, а йшов крізь руїни, оминаючи місця, де якісь земні порухи змусили бруковані вулиці запастися або здійнятися вгору. Тільки-но його побачивши, я відразу зрозумів, що це Веріті. Я знав це завдяки поштовху життя, відчутого в грудях. Здогадався, що мене притягнув сюди крихітний кристалик Скіллу Веріті, який зостався у моїй свідомості. Ще я відчував, що йому загрожує найбільша небезпека. Проте не бачив нічого грізного. Він був доволі далеко від мене, я бачив його крізь туманні тіні будинків, оточених привидами ринкового натовпу. Він тяжко ступав, самотній, недоступний цьому примарному місту і однаково якимсь чином поєднаний з ним. Я нічого не бачив, але небезпека висіла над Веріті, як тінь велетня.

Я поспішив за ним і не встиг й оком змигнути, як опинився біля нього.

— Ах, — привітав він мене. — Нарешті ти прийшов, Фітце. Ласкаво просимо.

Не зупинився, йдучи, навіть голови не повернув. А все-таки я відчув тепло, наче він потиснув мені руку, вітаючись, але не потребував відповісти. Натомість побачив його очима спокусу та небезпеку.

Перед нами пливла ріка. Це не була вода. Це не був блискучий камінь. У ній була частка того й іншого, але вона не була ними. Перетинала місто, як блискуче лезо, виливаючись із гірської розколини позаду нас і стікаючи далі, аж доки не зникала у древнішій водній річці. Як вугільний пласт, оголений різцем припливу, як жила золотоносного кварцу, — так тяглася вона по земній поверхні. Це була магія. Там пливла найчистіша стародавня магія, цілковито невблаганна і байдужа до людей. Ріка Скіллу, по якій я з неймовірними труднощами вчився стернувати, мала такий стосунок до цієї магії, як букет вина до самого вина. Те, що я бачив очима Веріті, існувало фізично, так, як і я сам. І воно відразу ж мене притягло, як вогонь свічки притягає нічного метелика.

Йшлося не лише про красу цього сяйного потоку. Магія наповнювала всі чуття Веріті. Звук течії був музикою, мелодійним перебіганням тонів, яке наказувало чекати і слухати, не залишаючи сумнівів, що цей звук щось будує. Вітер ніс із собою запах, невловимий і змінний, одної миті на краю лимонного цвіту, а наступної — цівка димку прянощів. Я втягував його з кожним подихом і прагнув у нього зануритися. Зненацька набрав певності, що він може втамувати кожну жадобу, яку я будь-коли відчував: не лише фізичну, а й усі неясні бажання моєї душі. Прагнув бути там і тілесно, щоб переживати це так само повно, як Веріті.

Веріті зупинився, підвів обличчя. Глибоко вдихнув, втягнувши повітря, переповнене магією, як туман вологою. Раптом я відчув гарячий металічний присмак у горлі Веріті. Його потяг до магії зненацька став нездоланним бажанням. Він прагнув цього. Діставшись до потоку, впаде навколішки й питиме до знемоги. Наповниться тоді всією свідомістю світу, стане співучасником цілості, стане цілістю. Нарешті пізнає повноту.

Але сам Веріті перестане існувати.

Я сахнувся у містичному жаху. Не думаю, що є щось грізніше, ніж зустріч зі справжньою волею до самознищення. Хоч як приваблювала мене ріка, це викликало в мені гнів. Це не було гідним Веріті. Ні мужчина, ні принц, яких я знав, не був спроможним на такий боягузливий вчинок. Я глянув на нього так, наче ніколи досі його не бачив.

І зрозумів, скільки часу минуло, відколи я його бачив.

Блискуча чорнота його очей стала матовою темрявою. Плащ, який розвівав довкола нього вітер, перетворився на дране ганчір’я, діряве, як решето. Шкіра його чобіт давно потріскалася, шви розійшлися. Його кроки були непевними й нерівними. Навіть якби вітер не вдаряв у нього, сумніваюся, чи стали б вони твердішими. Губи були блідими та потрісканими, а плоть мала сіруватий відтінок, наче сама кров відпливла з його тіла. Бували літні місяці, коли він Скіллом змагався з червоними кораблями й виснажувався так, що в нього не залишалося ні м’язів, ні плоті, — лише худий людський скелет без жодної фізичної опірності. Тепер же він був самою тільки опірністю, шнурками м’язів, натягнутими на кістяну основу, майже неприкритими тілом. Був утіленням втомленої цілеспрямованості. Лише воля змушувала його триматися рівно і йти вперед. До магічного потоку.

Не знаю, як у мене знайшлося досить волі, щоб чинити опір. Може, тому, що я зупинився, на мить зосередився на Веріті та побачив, скільки втратить світ, якщо його особистість перестане існувати. Хай яким було джерело моєї сили, я протиставив її йому. Перегородив дорогу, та він пройшов крізь мене. Наче мене там і не було.

— Веріті, прошу, зупиніться! — скрикнув я.

Кидався проти нього, як шалена пір’їнка проти вітру. Та це ніяк не впливало — він навіть не зупинився.

— Хтось мусить це зробити, — тихо сказав він. Ступивши ще три кроки, додав: — Якийсь час я сподівався, що це буду не я. Та знову й знову питав себе: «А хто ж тоді?» — Він обернувся, глянув на мене спаленими на жужелицю очима. — Не було жодної іншої відповіді. Це мушу бути я.

— Веріті, стійте, — благав я, та він ішов далі. Не поспішав, не барився, просто йшов як людина, що зміряла відстань, яку мусить подолати, і допасувала до неї свої сили. Йому вистачить витривалості дістатися туди, якщо йтиме, не зупиняючись.

Я трохи відступив, відчуваючи, як мої сили тануть. Якусь мить боявся, що втрачу його, повернуся до свого сонного тіла. Аж тут я усвідомив не менш страшну річ. Я так довго був із ним зв’язаний, навіть і зараз він тягнув мене за собою. Я міг втонути разом із ним у цій артерії, де, замість крові, пливла магія. Якби я був у цій реальності тілесно, то вхопився б за щось і тримався. А зараз, благаючи Веріті зупинитися і вислухати мене, я вдався до єдино можливого способу: використав замість якоря тих, що були мені близькими. Потягся до них Скіллом — до Моллі та моєї донечки, Чейда і Блазня, Барріча і Кеттрікен. Я не мав справжнього Скілл-зв’язку ні з ким із них, тож моє чіпляння було в кращому разі слабким, а ще й ослабленим через шалений страх, що Вілл, Каррод чи навіть Барл у кожну мить можуть усвідомити мою присутність. А втім, здалося, наче воно уповільнило Веріті.

— Прошу, зачекайте, — вкотре повторив я.

— Ні, — спокійно відповів він. — Не намагайся мене відмовити, Фітце. Я мушу це зробити.

Ніколи мені й на думку не спадало мірятися Скілл-силою з Веріті. Я не міг навіть уявити, щоб ми були суперниками. Змагаючись із ним тепер, я почувався малим дитям: хай як воно б’є ногами та кричить, але батько легко несе його до ліжка. Веріті не лише проігнорував мою атаку, — я відчув, що його воля та концентрація були деінде. Він невблаганно йшов до чорного потоку, а моя свідомість тяглася за ним. Потяг до самозбереження додав моїй боротьбі нових шалених сил. Я намагався відштовхнути його геть, відтягти назад, але з цього нічого не вийшло.

Та була в цьому змаганні страшна двоїстість. Я прагнув, щоб він переміг. Якщо подолає мене і стягне вниз, я не буду за це відповідати. Я міг би відкритися на потік сили і бути придушеним нею. Це було б кінцем усіх терзань, остаточним їхнім припиненням. Я настільки змучився сумнівами та почуттям провини, настільки втомився обов’язками й боргами. Якби Веріті забрав мене з собою у цей потік Скіллу, я міг би нарешті піддатися без ганьби.

Настала мить, коли ми зупинилися на краю цього райдужного струменя сили. Я глянув униз, на цей потік, його очима. Там не було берега, який би поступово спадав. Був натомість гострий, мов ніж, край, де тверда земля поступалася місцем пливкій іншості. Я глянув на неї та побачив чужу в нашому світі річ, викривлення самої природи нашого світу. Веріті замислено опустився на одне коліно. Вдивлявся у це чорне сяйво. Я не знав, чи він завагався, прощаючись із нашим світом, чи зупинився, щоб зібрати свою волю до самознищення. Уся моя сила опору завмерла. Це були двері до іншості, якої я не міг навіть уявити. Жадоба та цікавість притягли нас ближче до краю.

Наступної миті він по лікті занурив руки в магію.

Я розділив із ним це раптове пізнання. Тож скрикнув разом із ним, коли гаряча течія змила тіло та мускули з його рук. Клянуся, я відчув, як ця кислота лизала його по оголених костях пальців, зап’ясть, кистей рук. Я знав його біль. Але тут на обличчі Веріті з’явилася захоплена усмішка, проступивши у всіх його рисах. Мій зв’язок із ним раптом став незугарним, не давав мені змоги повністю відчувати те саме, що й він. Я прагнув бути поруч із ним, відкрити власну плоть цій магічній річці. Як і він, я не сумнівався, що можна покласти край кожному болю, просто піддавшись і повністю занурившись у потік. Так легко. Досить трохи схилитися вперед і пуститися берега. Він стояв над потоком навколішках, краплі поту стікали по його обличчі, падали в потік, перетворювалися на хмарки пари і зникали. Його голова схилилася, рамена рухалися вгору-вниз, у ритмі тяжкого дихання. Тоді зненацька Веріті тихо заблагав:

— Відтягни мене.

Мені бракло сил протистояти його рішучості. Але, коли наші волі поєдналися і ми разом змагалися з жахливим притяганням потуги, цього вистачило. Він спромігся вивільнити руки з потоку магії, хоча й здавалося, що йому доводиться витягати їх з кам’яної тверді. Вона неохоче піддалася, а коли Веріті хитнувся назад, я на мить цілковито відчув те, що й він. Там пропливала єдність світу, наче окрема солодка нота, вільна від усяких домішок. Це не була пісня людства, а старша споконвічна пісня великої рівноваги та чистого буття. Якби Веріті їй піддався, всі його страждання закінчилися б.

Натомість він підвівся, відвернувся від ріки. Тримав руки перед собою, повернувши долоні вгору та стиснувши їх як дві чаші, наче прохав милостині. Форма рук не змінилася. Та тепер його кисті й пальці сяяли сріблом сили, що проникла в його тіло і сплавилася з ним. Коли він закрокував геть від потоку з тією ж обдуманою цілеспрямованістю, з якою до нього наближався, я відчув, як печуть його долоні та руки, наче відморожені.

— Я не розумію, — сказав я йому.

— Я й не хочу, щоб ти розумів. Ще ні.

Я відчув у ньому дивну двоїстість. Скілл палав у Веріті наче роздмуханий у ковальні вогонь, та всіх сил тіла вистачало лише на те, щоб утримати його в русі. Тепер він легко захищав мій розум від притягання тієї ріки. Але зусилля, потрібні, щоб змусити власне тіло рухатися стежкою, обтяжували його плоть і волю.

— Фітце. Йди до мене. Прошу. — Цього разу це не був Скілл-наказ, навіть не команда принца, а прохання однієї людини, звернуте до іншої. — Я не маю групи Скіллу. Тільки тебе. Якби група, створена для мене Галеном, була справжньою, була б сильнішою моя віра: те, що я мушу зробити, можливе. Та вони не лише невірні мені — вони прагнуть подолати мене. Клюють, як птахи присмертного оленя. Не думаю, що їхні атаки можуть мене знищити, та, боюся, ослаб­лять настільки, що я зазнаю невдачі. Чи й ще гірше: затемнять мені розум і самі посядуть моє місце. Ми не можемо цього дозволити, хлопче. Ти і я — це й усі, хто стоїть між ними та їхнім тріумфом. Ти і я. Провісники.

У фізичному сенсі мене там не було. А все-таки він усміхнувся мені, здійняв страхітливо блискучу долоню, притулив до мого обличчя. Робив це з чітким наміром? Не знаю. Але струс був таким, наче воїн у битві вдарив щитом мені по обличчі. Не біль. Розуміння. Мов сонце, що пробилося з-за хмар і освітило лісову галяву. Раптом усе стало ясним, я зрозумів усі приховані причини та приводи наших учинків, з болісною чистотою осяяння збагнув, чого необхідно йти тією дорогою, яка переді мною пролягла.

Тоді все зникло, а я зменшився, провалився у темряву. Не стало Веріті, а з ним і мого розуміння. Але на коротку мить я побачив проблиск повноти. Потім зостався тільки я, такий маленький, що міг існувати, лише тримаючись з усіх сил. Так я і зробив.

Дуже-дуже здалеку, як з іншого світу, я почув переляканий крик Старлінг:

— Що з ним таке?!

Чейд грубувато відповів:

— Це лише напад, у нього буває таке час від часу. Голову, Блазню, тримай його голову, а то виб’є собі мозок.

Зі свого далеку я відчув руки, що підхопили і тримали мене. Я піддався їхній опіці та занурився в темряву. Трохи пізніше ненадовго виплив із неї. Небагато пам’ятаю про це. Блазень припідняв мене, підпер мені плечі та підтримував голову, щоб я міг напитися з кухлика, що його стурбований Чейд тримав біля моїх губ. Я скривився від знайомої гіркоти ельфійської кори. Тут побачив Кеттл, вона стояла наді мною, несхвально стиснувши губи в тонку лінію. Старлінг стояла осторонь, її очі були великими, як у зацькованого звіра, вона уникала дотику до мене.

— Це приведе його до тями, — почув я Чейдові слова, поринаючи у глибокий сон.

Назавтра я, попри гупання в голові, встав рано й пішов до купальні. Вислизнув так тихо, що Блазень не прокинувся. Зате Нічноокий підвівся і тінню пішов за мною.

Де ти був цієї ночі? — зажадав він, але я не знав, що йому відповісти. Він відчув, як мені не хочеться про це думати. — Я йду полювати, — терпко сповістив він мене. — Раджу тобі пити після цього тільки воду.

Я слухняно погодився, і він розлучився зі мною під дверима купальні.

Всередині витав мінеральний запах гарячої води, що булькотіла із землі. Гірський люд закривав її у великих водозборах, а звідти відводив трубами до різних ванн, щоб кожен міг вибрати таку температуру та глибину, яку забажає. Я довго тер і шурував себе, а тоді заліз у ванну з найгарячішою водою, що тільки міг витримати, і намагався не згадувати опіки Скіллу на кистях Веріті. Звідти я вибрався червоний, як варений краб. У холодному кінці купального приміщення на стінах висіло кілька дзеркал. Голячись, я намагався не дивитися на власне обличчя. Занадто воно скидалося на обличчя Веріті. За останній тиждень я трохи посправнішав, перестав бути аж настільки худим, але біла смуга над чолом знову стала помітною. Навіть більше, ніж досі, коли я зв’язав волосся вояцьким хвостом. Я б не здивувався, побачивши відбиток долоні Веріті в себе на обличчі або ж виявивши, що мій шрам зник, а ніс вирівнявся, такою була сила його дотику. Але Регалів шрам залишався, де й був, вирізняючись блідістю на червоному обличчі. І зламаний ніс не випростався. Не було жодних зовнішніх ознак моєї зустрічі з минулої ночі. Я подумки раз у раз повертався до того моменту, того дотику найчистішої сили. Намагався згадати це, і мені майже вдалося. Та абсолютне переживання, подібно до болю чи насолоди, годі було прикликати повністю, інакше, як блідий спогад. Я знав, що пережив щось надзвичайне. Насолода скіллення, перед якою перестерігають усіх скіллерів, була дрібною жаринкою порівняно з багаттям знання, відчуття і буття, до яких я ненадовго причастився минулої ночі.

Це мене змінило. Гнів, який я живив до Кеттрікен і Чейда, перегорів. Я міг ще знайти ті емоції, але вони втратили колишню силу. Якусь мить я бачив не лише своє дитя, а всю ситуацію з усіх можливих точок зору. Їхні наміри не були злочинними, не були навіть самолюбними. Вони вірили в моральність того, що робили. Я ні. Але не міг уже цілковито відкидати сенсовність їхніх прагнень. Я почувся бездушним. Заберуть у нас із Моллі наше дитя. Я мав би ненавидіти їх за те, та не міг скерувати проти них свого гніву.

Я труснув головою, повертаючись до реальності. Глянув на себе в дзеркало, міркуючи, яким побачить мене Кеттрікен. Чи пізнає того юнака, що хвостиком ходив за Веріті й часто прислуговував їй при дворі? А може, гляне на моє пошрамоване обличчя і подумає, що не знає мене, що той Фітц, якого вона знала, помер? Що ж, вона, безперечно, вже відала, як я здобув ці шрами. Мою королеву вони не здивують. Я дозволю їй самій судити, хто стоїть за цими мітками.

Я набрався духу та повернувся спиною до дзеркала. Озирнувся через плече. Центр рани на спині скидався на червону морську зірку, що впилася мені в тіло. Шкіра навколо неї була туго натягнутою і блискучою. Я зігнув плечі, дивився, як напружується шрам при рухах шкіри. Простяг мечову руку, відчув там невеликий опір. Що ж, немає сенсу перейматися цим. Я натяг сорочку.

Я повернувся до Блазневої хатки, щоб перевдягтися, і, на своє здивування, виявив, що він одягнений і готовий мене супроводжувати. На моєму ліжку лежало вбрання: біла сорочка з вільними рукавами, з м’якої теплої вовни, і темні обтислі штани з тяжчої шерстяної тканини. Ще був короткий темний плащ під колір штанів. Блазень сказав, що одяг залишив Чейд. Вбрання було простим і зручним.

— Воно тобі пасує, — зауважив Блазень.

Сам він вдягнувся як на щодень, у вільне вовняне вбрання, але цього разу воно було темно-синім, з вишивкою на рукавах і по облямівці. Більше відповідало одягові, який я бачив на горянах. Підкреслювало його блідість іще сильніше, ніж звичне біле, і змусило мене звернути увагу на те, що його шкіра, очі та волосся починають набирати забарвлення. Волосся було легким, як завжди. Якби залишити його як є, воно б вільно здіймалося йому довкола обличчя, але сьогодні він зв’язав його на потилиці.

— Я й не знав, що Кеттрікен тебе викликала, — зауважив я.

— Тим паче я маю з’явитися, — похмуро відповів він. — Чейд прийшов уранці і був занепокоєний, що тебе немає. Думаю, побоюється, чи не втік ти знову з вовком. Але на випадок, якщо ти цього не зробив, він залишив тобі звістку. Крім тих, хто бував у цій хаті, ніхто в Джампі не знає твого справжнього імені. Як дивно, що менестрелька виявилася такою стриманою. Навіть цілителька не знає, кого вона лікувала. Пам’ятай, що ти Том-вівчар, аж доки королева Кеттрікен не вирішить, що може звертатися до тебе більш відкрито. Розумієш?

Я кивнув. Зрозумів аж надто добре.

— Я й не знав досі, що в Джампі плетуться інтриги, — зауважив я.

Блазень захихотів.

— Бо ти приїжджав сюди лише раз, і то ненадовго. Повір мені, Джампі породжує інтриги такі ж заплутані, як і в Оленячому замку. Ми тут чужі, тож мусимо не дозволити, щоб нас у них втягли. Наскільки це можливо.

— Окрім тих інтриг, які ми принесли з собою, — сказав я, а він гірко посміхнувся і кивнув головою.

День був погожим і свіжим. Крізь темні вічнозелені гілки зблискувало нескінченно блакитне небо. Нам у спину віяв легенький вітерець, теркочучи сухими кристаликами снігу по замерзлих вершинах заметів. Сухий сніг скрипів під нашими чобітьми, а холод суворо цілував мої свіжопоголені щоки. З іншого кінця селища до нас долинали крики дітей, які гралися. Нічноокий нашорошив вуха, але далі йшов за нами. Тоненькі далекі голоси скидалися мені на крики морських птахів. Зненацька я гостро затужив за бакійським узбережжям.

— Минулої ночі у тебе був напад, — тихо сказав Блазень. Це було не зовсім питанням.

— Знаю, — коротко відповів я.

— Кеттл здавалася страшенно стурбованою. Дуже детально розпитувала Чейда про зілля, яке він для тебе приготував. А коли воно не поставило тебе на ноги, як він обіцяв, сховалася у своєму кутку. Сиділа там ледь не до ранку, клацаючи своїми спицями і несхвально дивлячись на нього. Для мене було полегшею, коли вони нарешті пішли.

Мені було цікаво, чи залишилася Старлінг, але я не спитав про це. Не хотів навіть знати, чого це здалося мені важливим.

— Хто така Кеттл? — зненацька спитав Блазень.

— Хто така Кеттл? — спантеличено перепитав я.

— Думаю, я саме це й сказав.

— Кеттл — це… — Раптом я здивувався, що так мало знав про людину, з якою так довго подорожував. — Думаю, вона росла в Баку. А потім подорожувала, вивчала сувої та пророцтва й повернулася, щоб шукати Білого Пророка.

Я стенув плечима на такі скупі відомості.

— Скажи мені. Вона не здається тобі… незвичайною?

— Що?

— Не відчуваєш, що є довкола неї, у ній щось… — Він сердито труснув головою. Це вперше я бачив, що Блазневі забракло слів. — Інколи я відчуваю, що вона значуща. Що вона пов’язана з нами. А іншим разом вона здається мені старою пронозою, якій фатально не таланить із супутниками.

— Ти маєш на увазі мене, — засміявся я.

— Ні. Я маю на увазі ту влізливу менестрельку.

— Чого ви зі Старлінг так ворогуєте? — втомлено спитав я.

— Це не ворожнеча, любий Фітці. З мого боку — це брак зацікавленості. На лихо, вона не може уявити собі мужчину, що дивиться на неї без зацікавленості та бажання вкласти в постіль. Цю мою просту байдужість вона трактує як зневагу і намагається витлумачити її, шукаючи у мені якийсь ґандж чи хибу. Тоді як я почуваюся ображеним через її власницький підхід до тебе. Знаєш, вона не має справжнього почуття до Фітца, важить лише можливість сказати, що вона знала Фітца Чівелрі.

Я промовчав, боячись, що він сказав правду. І так мовчки ми дісталися джампійського палацу. Мені важко уявити інше місце, яке б так разюче відрізнялося від Оленячого замку. Я чув, як казали, що житло у Джампі завдячує своїм виглядом куполоподібним наметам, що їх деякі кочові племена використовують і дотепер. Менші доми досі скидалися на намети і не дивували мене так, як палац. Над нами височіло дерево з живою серцевиною, що було центральною віссю палацу. Інші, другорядні дерева старанно вигинали впродовж років, творячи з них підпору для стін. Коли ж звели цю живу споруду, її зграбно обклали рогожею з деревної кори, формуючи так основу для легенько заокруглених стін. Покриті штукатуркою з особливої глини й розмальовані яскравими фарбами доми завжди скидалися мені на пуп’янки тюльпанів чи шапочки грибів. Попри свій значний розмір, палац здавався витвором природи, наче виріс із родючого ґрунту прадавнього лісу, що захищав його.

Палацом його робив розмір. Не було жодних зовнішніх знаків: ні прапорів, ні королівських гвардійців обабіч дверей. Ніхто не намагався перегородити нам вхід. Блазень відчинив різьблені двері з дерев’яною рамою при бічному вході, і ми ввійшли досередини. Він ішов крізь лабіринт вільно розкиданих кімнат, я слідом за ним. Інші кімнати містилися над нами, на платформах, до яких вели драбини, а до більших — дерев’яні східці. Кімнатні стіни були благенькими, а деякі тимчасові кімнати огороджені тільки гобеленами з кори, розтягнутими на рамах. Всередині в палаці було лишень трохи тепліше, ніж у лісі надворі. Окремі покої взимку обігрівалися переносними жаровнями.

Слідом за Блазнем я підійшов до покою, зовнішні стіни якого були оздоблені тонко вирізьбленими водоплавними птахами. Здавався тривкішим від інших кімнат, з розсувними дерев’яними дверима, теж із зображенням на них птахів. Ізсередини я почув звуки арфи Старлінг і гомін тихих голосів. Блазень постукав у двері, трохи почекав і розсунув їх. Ми ввійшли. У кімнаті була Кеттрікен, Блазнева подруга Джофрон і кілька інших осіб, яких я не пізнав. Старлінг сиділа на низькій бічній лавці й тихо награвала, тимчасом як Кеттрікен і решта присутніх вишивали ковдру, розтягнену на рамі, що майже заповнювала собою кімнату. На ковдрі поставав яскравий квітник. Недалеко від Старлінг сидів Чейд. Мав на собі білу сорочку, темні обтислі штани та довгий вовняний жилет з барвистою вишивкою, одягнений поверх сорочки. Сиве волосся зв’язане на потилиці вояцьким хвостом, на голові шкіряна стрічка зі знаком оленя, що звисав посередині, між бровами. Він здавався на кількадесят літ молодшим, ніж в Оленячому замку. Велася розмова, тихша, ніж музика.

Не випускаючи голки з руки, Кеттрікен підвела голову, спокійно привіталася з нами. Відрекомендувала мене іншим як Тома й чемно спитала, чи одужав я після поранення. Я запевнив, що так, а вона наказала мені сісти і трохи відпочити. Блазень обійшов ковдру, похвалив стібки Джофрон і, на її запрошення, примостився поруч із нею. Взяв нитку, всилив її в голку і почав додавати метеликів власного вимислу в кутку ковдри. Працюючи, вони з Джофрон тихо розмовляли про знайомі їм сади. Його поведінка здавалася дуже невимушеною. Зате я почувався забутим, бездіяльно сидячи в кімнаті, повній зайнятих людей. Чекав, коли Кеттрікен зі мною порозмовляє, але вона не покидала своєї праці. Очі Старлінг зустрілися з моїми, вона всміхнулася мені, але якось скуто. Чейд уникав мого погляду і дивився кудись убік, наче ми були незнайомими.

У кімнаті велася розмова, але тиха й уривчаста, переважно прохання передати моток ниток чи коментарі стосовно чужої роботи. Старлінг грала старі відомі бакійські балади, але мовчки, без співу. Ніхто зі мною не розмовляв і взагалі не звертав на мене уваги. Я чекав.

З часом почав міркувати, чи це не така витончена форма покарання. Намагався розслабитися, але в мені дедалі більше наростала напруга. Що кілька хвилин я нагадував собі розслабити щелепи і плечі. Минув певний час, перш ніж я побачив подібний неспокій у Кеттрікен. Я провів багато годин, опікаючи свою пані в Оленячому замку, коли вона тільки-но з’явилася при дворі. Бачив її сонною за шиттям або жвавою в саду, але зараз вона шила так затято, наче доля Шести герцогств залежала від того, чи закінчить вона ту ковдру. Була худішою, ніж я її пам’ятав, кості та площини обличчя вирізнялися чіткіше. Її волосся, обтяте торік на знак жалоби за Веріті, було ще закоротким, щоб вона могла добре його вкласти. Світлі пасма раз у раз падали на лице. Довкола очей і вуст з’явилися риски зморщок, вона часто кусала губи, чого я ніколи раніше в неї не бачив.

Ранку, здавалося, кінця не буде, та врешті один молодик сів рівніше, тоді потягнувся і сказав, що його очі надто втомилися, аби ще щось сьогодні вишити. Спитав жінку, яка сиділа біля нього, чи не мала б вона думки піти з ним на полювання, і та охоче погодилася. Наче за сигналом, усі інші теж почали вставати, потягатися і прощатися з Кеттрікен. Мене здивувала їхня фамільярність із нею, доки я не згадав, що тут вона виступає не як королева, а як можлива Жертовна Гірського королівства. Серед власного народу вона гратиме роль не володарки, а проводирки й заступниці. Її батько, король Ейод, вважався поміж свого народу Жертовним, від нього очікувано, що він завжди й кожної миті буде безкорисливо доступним для людей, щоб допомогти їм у кожній їхній потребі. Він був не таким царственим, як монарх Шести герцогств, зате куди більше любленим. Я ліниво міркував, що Веріті значно більше личило б життя тут як консортові Кеттрікен.

— Фітце Чівелрі.

За наказом Кеттрікен я підвів очі. У кімнаті зосталися тільки вона, я, Старлінг, Чейд і Блазень. Я намагався піймати Чейдів погляд, шукаючи підказки. Та він, як і раніше, не дивився у мій бік. Я відчував, що я тут сам. З тону Кеттрікен було зрозуміло, що це офіційна розмова. Я встав, тоді спромігся на дещо скутий уклін.

— Моя королево, ви кликали мене.

— Чекаємо твоїх пояснень.

Вітер надворі був теплішим, ніж її голос. Я глянув їй в очі. Крижана блакить. Я опустив погляд, глибоко вдихнув.

— Я маю скласти звіт, моя королево?

— Якщо це пояснить твої провали, — тоді так.

Це мене вразило. Я перевів на неї очі, та хоч вона не уникала мого погляду, але й не відповіла на нього. Все дівоче в Кеттрікен вигоріло, як домішки, випалені й вибиті в ливарні із залізної руди. Здається, вся давня приязнь до бастарда-небожа її чоловіка зникла безслідно. Вона сиділа переді мною як правителька і суддя, а не подруга. Я не сподівався, що так болісно відчую цю втрату.

І хоч це було не надто розумно, але я відповів так само холодно:

— Я піддамся у цій справі присуду моєї королеви.

Кеттрікен була немилосердною. Наказала мені розпочати не з моєї гаданої смерті, а з більш раннього часу, коли ми тільки уклали змову, щоб потаємно вивезти короля Шрюда з Оленячого замку, з-під Регалової влади. Стоячи перед нею, я зізнався, що Прибережні герцоги звернулися до мене з пропозицією. Заявили, що радше визнають королем-в-очікуванні мене, ніж Регала. І ще гірше: я сказав їй, що хоч і відмовив герцогам, та все ж пообіцяв перейти на їхній бік, обійнявши командування Оленячим замком і захистом бакійського узбережжя. Як колись перестерігав мене Чейд, це було настільки близьким до зради, що різниця вже й неістотна. Та досі я вже смертельно втомився від усіх своїх таємниць і безжалісно їх відкривав. Не раз мені хотілося, щоб Старлінг не було в кімнаті. Я боявся, що вона вплете мої слова в пісню, яка мене ж і очорнить. Та якщо моя королева визнала її гідною довіри, то я не повинен ставити це під сумнів.

Тож я продовжив іти цим тяжким шляхом. Вона вперше почула, як король Шрюд помер у мене на руках, як я вистежив і вбив Серену, а затим і Джастіна у Великій залі — в усіх на очах. Коли дійшло до мого перебування у підземеллях Регала, Кеттрікен не мала до мене жалощів.

— Він наказав бити мене та морити голодом. Я б там і помер, якби не прикинувся мертвим, — сказав я їй. Але це її не задовольнило.

Ніхто, навіть Барріч, не чув від мене повної розповіді про ці дні. Я зібрався на силі й розпочав. За якийсь час мій голос задрижав. Я затнувся. Тоді подивився на стіну позаду Кеттрікен, глибоко вдихнув і продовжив. Раз глянув і на неї, вона була білою, як сніг. Тоді я перестав думати про події, що викладав. Чув власний голос, який безпристрасно розповідав усе, що тоді сталося. Коли я заговорив про те, як скіллив зі своєї камери до Веріті, почув, що Кеттрікен стримує подих. Решта присутніх мовчала. Одної миті мої очі дісталися Чейда. Він сидів, смертельно нерухомий, зі стиснутими щелепами, наче переживав власні тортури.

Я продирався крізь цю історію, і далі розповів, не виносячи присуду, про те, як Барріч із Чейдом воскресили мене, про магію Віту, що зробила це можливим, про дні, які настали пізніше. Розповів про нашу гнівну розлуку, про подробиці моєї подорожі, про хвилини, коли я міг відчути Веріті, про короткі єднання з ним, про замах на Регалове життя, навіть про те, як Веріті мимоволі закарбував у моїй душі наказ іти до нього. Я говорив стільки, що горло й рот мені пересохли, а голос став хрипким. Та я не зупинився і не перепочив, доки не дійшов до кінця розповіді, описавши останню частину виснажливої дороги до Джампі. І, виклавши нарешті повість усіх моїх днів, я стояв далі, спорожнілий та втомлений. Де­хто каже, що, поділившись турботами і болями, відчуваєш полегшення. Проте для мене це стало не катарсисом, а вигрібанням напівзгнилих останків спогадів, оголенням ран, які й досі ятрилися. Після хвилинної тиші я знайшов у собі досить твердості, аби спитати:

— Чи пояснив я свої провали, моя королево?

Та якщо я думав, що так завдам Кеттрікен болю, то помилився.

— Ти не згадав про свою доньку, Фітце Чівелрі.

Це було правдою. Я не згадав про Моллі та дитину. Страх пронизав мене, як холодний клинок.

— Я не вважав, що вона якось стосується мого звіту.

— Звичайно, стосується, — невблаганно заявила королева Кеттрікен. Я змусив себе глянути на неї. Вона схрестила руки на грудях. Можливо, вони тремтіли, можливо, вона відчувала докори сумління через те, що сказала пізніше? Не можу відповісти. — Взявши до уваги її походження, вона ще й як «стосується» цієї дискусії. Ідеально було б, якби вона перебувала тут, де ми могли б гарантувати цілковиту безпеку спадкоємиці Провісників.

Я присилував свій голос до спокою.

— Моя королево, ви помиляєтеся, називаючи її так. Ні я, ні вона не маємо жодних законних прав на престол. Ми обоє незаконні.

Кеттрікен труснула головою.

— Ми не обговорюємо, що було, а чого не було між тобою та її матір’ю. Розглядаємо лише її походження. Незалежно від твоїх заяв щодо неї, її родовід дає їй права. Я бездітна. — Доки я не почув, як вона промовила це слово вголос, не розумів її болю. Кілька хвилин тому я вважав її безсердечною. А зараз міркував, чи вона цілковито душевно здорова. Стільки смутку й розпачу було в одному цьому слові. Вона опанувала себе: — У трону Провісників мусить бути спадкоємець. Чейд переконав мене, що сама я не можу підняти людей на захист королівства. Я досі надто чужа в їхніх очах. Та, хай якою вони мене бачать, я залишаюся їхньою королевою. Маю обов’язок, який мушу виконати. Мушу знайти спосіб об’єднати Шість герцогств і прогнати загарбників з наших берегів. Щоб це зробити, мушу мати лідера. Я думала запропонувати твою кандидатуру, але Чейд запевнив, що тебе теж не приймуть. Справа з твоєю гаданою смертю і використанням тваринної магії є надмірною перешкодою. У такому разі з роду Провіс­ників залишається тільки твоя дитина. Регал виявився зрадником власної крові. Тож вона мусить стати Жертовною для нашого народу. Вона його об’єднає.

— Вона тільки немовля, моя королево, — насмілився сказати я. — Як вона зможе…

— Вона — символ. Єдине, чого вимагатиме зараз від неї народ, це її існування. Пізніше вона стане справжньою їхньою королевою.

Я почувався так, наче від її удару мені забило дихання. Та Кеттрікен вела далі:

— Я пошлю Чейда, щоб він привіз її сюди. Тут дитя зростатиме в безпеці та здобуде належну освіту. — Вона зітхнула. — Я б хотіла, щоб її мати була з нею. Та це неможливо, ми мусимо якось видати її за моє дитя. Як я ненавиджу подібні ошуканства. Але Чейд переконав мене, що це необхідно. Сподіваюся, мені вдасться переконати також матір твоєї доньки. — Більше самій собі, вона додала: — Мусимо сказати, що ми назвали дитину мертвонародженою, аби Регал повірив, наче немає спадкоємця, який би йому загрожував. Бідний мій синочок. Його народ навіть не довідається, що він народився. І в цьому, гадаю, він буде для них Жертовним.

Я піймав себе на тому, що пильно придивляюся до Кеттрікен, виявивши, що залишилося дуже небагато з тієї королеви, яку я знав у Оленячому замку. Те, що вона казала, було мені ненависним, викликало обурення. А втім, я лагідним голосом спитав:

— Чого це необхідно, моя королево? Король Веріті живий. Я знайду його і зроблю все, що в моїй змозі, аби повернути його вам. Ви разом будете правити в Оленячому замку, а після вас — ваші власні діти.

— Чи він повернеться? Чи будемо ми правити? Чи будуть у нас діти? — Вона майже заперечно хитнула головою. — Це можливо, Фітце Чівелрі. Та я надто довго вірила, що все піде так, як має бути. І не впаду більше жертвою таких сподівань. Слід упевнитися, перш ніж зважитися на дальший ризик. Слід забезпечити спадкоємство роду Провісників. — Вона спокійно глянула мені в очі. — Я склала заяву. Одну копію віддала Чейдові, інша зберігатиметься тут, у безпеці. Фітце Чівелрі, твоє дитя є спадкоємцем престолу.

Я так давно плекав у душі маленьку, але незламану надію. Стільки місяців тішив себе думкою, що, коли це все закінчиться, я зможу якось повернутися до Моллі та здобути наново її кохання, що зможу назвати доньку своєю дитиною. Інші чоловіки можуть мріяти про великі почесті, багатство, військові подвиги, оспівані менестрелями. Я ж хотів підійти до ліжечка, коли гасне світло, сісти на кріслі біля вогню, щоб мої плечі боліли від утоми, а руки огрубіли від роботи, і тримати на колінах маленьку дівчинку, доки кохана жінка розповідає мені, як минув її день. З усіх речей, від яких я мусив відмовитися через кров, що пливла у мене в жилах, ця була найлюбішою. Невже ж я мушу зараз її зректися? Невже мушу назавжди залишитися для Моллі чоловіком, який покинув її з дитиною та не повернувся, а тоді через нього в неї ще й викрадено цю дитину?

Я не хотів сказати цього вголос. Навіть не зрозумів, що зробив це, аж доки королева не відповіла:

— Отак воно бути Жертовним, Фітце Чівелрі. Ніщо не можна залишити собі. Ніщо.

— Тоді я не визнаю її. — Ці слова обпікали мені язик, коли я їх вимовляв. — Не визнаю її своєю.

— Ти й не мусиш, бо це я визнаю її своєю. У неї, без сумніву, вигляд Провісників. Твоя кров сильна. Я знаю, що це твоя дитина, а для наших цілей цього досить. Ти вже зізнався у цьому менестрельці Старлінг. Ти сказав їй, що став батьком дитини, народженої Моллі, свічкаркою з Оленячого замку. У всіх Шести герцогствах свідчення менестреля вважається законним. Вона вже приклала руку до документа й присяглася в тому, що знає: це дитя — істинний Провісник. Фітце Чівелрі, — вела далі Кеттрікен, майже дружелюбно, хоч від її голосу мені дзвеніло у вухах, я ледь не впав на місці. — Ніхто не може уникнути своєї долі. Ні ти, ні твоя донька. Подумки повернися в часі й глянь, чого вона з’явилася на світ. Коли всі обставини склалися так, щоб відібрати у Провісників спадкоємця, дитя, однак, народилося. Завдяки тобі. Прийми це і змирися.

Це були неправильні слова. Може, її виховано з вірою в них, але мені казано: «Бій не закінчений, доки ти не переміг». Я здійняв очі, оббіг ними всіх присутніх. Не знаю, що вони побачили в мене на обличчі, але їхні лиця застигли.

— Я можу знайти Веріті, — тихо сказав я. — І зроблю це.

Усі мовчали.

— Ви хочете свого короля, — промовив я Кеттрікен. Чекав, аж доки побачу згоду на її обличчі.

— Я хочу своєї дитини, — тихо додав я.

— Що ти хочеш цим сказати? — холодно зажадала Кеттрікен.

— Я кажу, що хочу того ж, що й ви. Хочу бути з людиною, яку люблю, ростити з нею наше дитя. — Я зазирнув їй ув очі. — Скажіть мені, що матиму це. Це й усе, чого я хочу.

Вона прямо глянула на мене.

— Я не можу тобі цього обіцяти, Фітце Чівелрі. Дитина надто важлива, аби проста любов могла претендувати на неї.

Ці слова здалися мені водночас і цілковито абсурдними, і цілковито правдивими. Я схилив голову, показуючи цим свою незгоду. Дивився у щілину в підлозі, намагаючись знайти інші можливості, інші шляхи.

— Знаю, що ти скажеш далі, — гірко зронила Кеттрікен. — Що, коли я зажадаю твоєї дитини для трону, ти не допомагатимеш мені знайти Веріті. Я довго і глибоко це обмірковувала, знаючи, що через своє рішення втрачу твою допомогу. Я готова сама розшукувати його. Маю карту. Якось зроблю це…

— Кеттрікен, — я перебив цю мову, тихо назвавши її на ім’я, без жодного титулу. Я не це мав на увазі. Бачив, як вона здригнулася від мого звертання. Поволі хитнув головою. — Ви не зрозуміли мене. Якби Моллі стояла тут переді мною з нашою дочкою, я однаково шукав би мого короля. Хай що б зі мною зробили, хай як мене б скривдили. Я однаково мушу шукати Веріті.

Коли я це сказав, обличчя присутніх змінилися. Чейд здійняв голову і глянув на мене з несамовитою гордістю, що сяяла в його очах. Кеттрікен відвернулася, кліпаючи від сліз. Думаю, вона навіть трохи зніяковіла. Для Блазня я знову став його Каталізатором. У Старлінг розквітла надія, що я й надалі можу бути гідним легенди.

Та мене опанував голод абсолюту. Веріті показав мені його в чистій фізичній подобі. Виконаю Скілл-наказ свого короля та служитиму йому, як і обіцяв. Але зараз мене манив інший поклик. Поклик Скіллу.