Мандри убивці

Розділ 28. Група Скіллу

Часткою великої таємниці, яка оточує Старійшин, є те, що в тих нечисленних їхніх зображеннях, які ми маємо, мало спільних рис. Це стосується не лише гобеленів і сувоїв, які є копіями давніших витворів, тож можуть містити помилки, але й кількісно мізерних зображень Старійшин, уцілілих із часів короля Вайздома. Деякі з них начебто схожі, хоч і поверхово, з легендами про драконів, визначальними рисами яких є крила, кігті, покрита лускою шкіра та великі розміри. Однак на інших зображеннях такого нема. Принаймні на одному гобелені Старійшина представлений у людиноподібній формі, але із золотою шкірою та зі знач_ними розмірами. Зображення не угоджуються навіть щодо числа кінцівок у представників цього великодушного народу. Можуть мати аж чотири ноги і два крила чи взагалі не мати крил і ходити на двох ногах, як люди.

Виникла теорія, що про Старійшин написано так мало, тому що за тих часів знання про них було загальновідомим. Як сьогодні ніхто не вважає належним створити сувій, що пояснював би, хто такі коні, і описував найзагальніші їхні риси, бо з цього не було б жодної користі, так ніхто не подумав, що одного дня Старійшини стануть легендою. До певної міри це має сенс. Проте досить глянути на всі сувої та гобелени, де коні зображені як частка повсякденного життя, аби виявити хибу таких міркувань. Якби Старійшин сприймали подібно, їх, без сумніву, зображували б частіше.

Після великого сум’яття, що тривало годину чи дві, я знову опинився в наметі, разом з усіма іншими. Після майже теплого дня в місті ніч здавалася ще холоднішою. Ми сиділи в наметі, скоцюрбившись і закутавшись у свої покривала. Мої супутники сказали, що минулої ночі я зник із краю прірви. Я ж розповів їм про все, побачене в місті. Всі вони сприйняли це з певною недовірою. Я почувався водночас зворушеним і винуватим, побачивши, скільки страждань завдало їм моє зникнення. Старлінг дуже заплакана, Кеттрікен і Кеттл, здається, не спали взагалі. Найгірший вигляд був у Блазня, він сидів блідий і мовчазний, його руки злегка тремтіли. Минув якийсь час, доки всі ми отямилися. Кеттл наготувала їжі удвічі більше, ніж ми споживали зазвичай, і всі, крім Блазня, з апетитом попоїли. Він же здавався геть безсилим. Коли всі сиділи довкола жаровні, слухаючи мою розповідь, він уже загорнувся в покривала, а вовк затишно притулився до нього. Певно, Блазень цілковито виснажився.

Коли я вже втретє описував свою пригоду, Кеттл таємниче прокоментувала:

— Ну, дяка Еді, що ти був під впливом ельфійської кори, коли тебе забрано, а то нізащо не зберіг би розуму.

— Кажеш «забрано»? — відразу ж натиснув я.

Стара похмуро глянула на мене.

— Ти знаєш, про що я. — Пробігла поглядом по нас усіх, а ми тим часом витріщалися на неї. — Через дороговказ чи що це таке. Твоє зникнення якось із ними пов’язане. — Ми привітали її слова тишею. — Гадаю, це очевидно. При одному з них ти нас покинув, при іншому повернувся до нас тим самим шляхом.

— То чого ж не забрано нікого іншого? — зажадав я.

— Бо ти єдиний із нас чутливий до Скіллу, — підказала вона.

— То вони теж сотворені Скіллом? — прямо спитав я.

Вона зазирнула мені в очі.

— Я оглянула цей дороговказ при денному світлі. Він вирізаний із чорного каменю з широкими та блискучими кристалічними нитками. Як стіни міста, що ти описуєш. Ти торкався обох стовпів?

Я трохи помовчав, міркуючи.

— Думаю, так.

Кеттл стенула плечима.

— Що ж, от тобі й відповідь. Насичений Скіллом об’єкт може зберігати наміри своїх творців. Ці стовпи споруджено, щоб полегшити подорож тим, хто зуміє їх опанувати.

— Ніколи про таке не чув. Звідки ви це знаєте?

— Я тільки розмірковую про речі, що здаються очевидними, — вперто промовила вона. — Ото й усе. А тепер іду спати. Я втомлена. Ми всі провели ніч і більшу частину дня, шукаючи тебе й турбуючись за тебе. А в ті години, коли могли відпочити, вовк вив, не замовкаючи.

Вив?

Я тебе кликав. Ти не відповідав.

Я тебе не чув, а то б намагався.

Починаю за тебе боятися, менший братчику. Якісь сили тягнуться до тебе, забирають тебе в місця, куди я не можу піти за тобою слідом, закривають від мене твій розум. Я зараз, як ніколи, близький до того, щоб бути прийнятим до зграї. Та якби я втратив тебе, то й навіть це було б для мене втрачено.

Ти ніколи не втратиш мене, — пообіцяв я йому, але сам замислився, чи зможу дотримати цю обіцянку.

— Фітце? — вимогливо озвалася до мене Кеттрікен.

— Я тут, — запевнив я.

— Гляньмо на карту, яку ти скопіював.

Я вийняв копію, а вона свою карту. Ми порівняли їх між собою. Складно було знайти якусь схожість, бо масштаби карт були різними. Врешті ми вирішили, що та частка, яку я скопіював у місті, дещо нагадує фрагмент шляху, нанесеного на карту Кеттрікен.

— Ось це, — вказав я пункт, зазначений на її карті, — скидається на місто. Якщо так, то це відповідає цьому, цьому і цьому.

Карта, яку забрав із собою Веріті, була копією цієї, давнішої та збляклої. На ній — нанесений шлях, який я вважав тепер дорогою Скіллу, але зроблено це було якось дивно: він зненацька починався в горах і зненацька обривався у трьох різних місцях. Ці кінцеві пункти були колись підписані, але підписи зблякли, перетворившись на чорнильні смуги. Та зараз ми мали скопійовану мною міську карту з трьома кінцевими пунктами. Одним із них було саме місто. А два інші зоставалися нашим клопотом.

Кеттрікен вивчала ієрогліфи, які я відтворив із міської карти.

— Я інколи бачила такі знаки, — неспокійно зізналася вона. — Насправді ніхто вже не може їх прочитати. Але окремі відомі й досі. Переважно вони трапляються у дивних місцях. Де-не-де в Горах є стоячі камені, а на них — такі позначки. Кілька таких каменів є при західному кінці Мосту-над-Прірвою. Ніхто не знає, коли їх поставлено та навіщо. Про деякі думають, що ними позначені гробниці, але є й інше припущення — наче це межові камені.

— А ви вмієте читати знаки? — спитав я.

— Кілька… Їх використовують в одній гірській грі. Деякі з них сильніші за інші. — Вона мовчки вдивлялася в мої начерки. — Жоден точно не збігається з тими, які я знаю, — нарешті визнала з гірким розчаруванням. — Оцей дуже скидається на знак, що означає «камінь». А інших я взагалі ніколи не бачила.

— Що ж, ним позначено одне з місць. — Я намагався, щоб мій голос звучав весело. Слово «камінь» нічим мені не допомогло. — І здається, що воно розташоване до нас найближче. Підемо далі туди?

— Хотів би я оглянути місто, — тихо озвався Блазень. — А ще хотів би побачити дракона.

Я поволі кивнув.

— Ти б не пошкодував. Там багато знань. Якби ж ми тільки мали час їх розвідати. Якби у моїй голові не лунали постійно слова Веріті «Йди до мене, йди до мене», думаю, я теж із більшою охотою дослідив би місто.

Я не розповідав їм своїх снів про Моллі та Чейда. Це були мої приватні справи, як і моє болісне прагнення повернутися додому, до неї.

— Безсумнівно, ти б так і зробив, — погодилася Кеттл. — І так само безсумнівно напитав би собі ще більшого лиха. От цікаво, чи не зв’язав він тебе так, щоб змусити триматися дороги та не дати відволіктися?

Я знову взявся б із натиском випитувати, звідки їй усе це знати, якби Блазень тихо не повторив:

— Хотів би я оглянути місто.

— Нам слід уже спати. Встанемо вдосвіта, завтра нас чекає тяжка дорога. Мені додає надії думка, що Веріті був там до Фітца Чівелрі, та однаково я передчуваю щось недобре. Мусимо якомога швидше до нього дістатися. Не витримаю більше здогадів, чого він не повернувся.

— Надходить Каталізатор, щоб обернути плоть на камінь і камінь на плоть. Від дотику його пробудяться земні дракони. Сонне місто сколихнеться і для нього пробудиться. Надходить Каталізатор. — Блазнів голос був замріяним.

— Писання Білого Даміра, — шанобливо додала Кеттл. Тоді роздратовано глянула на мене: — Сотні літ писань та пророцтв, і всі вони закінчуються тобою?

— Це не моя провина, — недоречно промовив я.

Вже зарився у покривала й сумно думав про майже теплий минулий день. Дув вітер, я перемерз аж до кісток.

Я засинав, коли Блазень простяг руку і провів мені по обличчі теплою долонею.

— Добре, що ти живий, — пробурмотів він.

— Дякую, — відповів я.

Уявив гральне поле й камені Кеттл, намагаючись утримати вночі свої думки при собі. Саме почав обмірковувати задачу, коли дещо усвідомив. Різко сів і вигукнув:

— Твоя долоня тепла! Блазню! Твоя долоня тепла!

— Спи вже, — ображеним тоном вилаяла мене Старлінг.

Я не звернув на неї уваги. Стяг покривало з Блазневого обличчя, торкнувся його щоки. Він повільно розплющив очі.

— Ти теплий, — сказав йому. — З тобою все гаразд?

— Мені не тепло, — жалібно сповістив він мене. — Мені холодно. І я дуже, дуже втомлений.

Я почав квапливо розпалювати вогонь у жаровні. Інші довкола мене заворушилися. Старлінг по той бік намету сіла й зиркнула на мене крізь темряву.

— Блазень ніколи не буває теплим, — сказав я, намагаючись пояснити свій переполох. — Коли торкатися його шкіри, вона завжди холодна. А зараз тепла.

— Справді? — кинула Старлінг дивно саркастичним тоном.

— Він хворий? — втомлено спитала Кеттл.

— Не знаю. Досі я ніколи в житті не бачив його хворим.

— Я рідко хворію, — тихо поправив мене Блазень. — Але така лихоманка була вже в мене раніше. Лягай і спи, Фітце. Сподіваюся, що до ранку вона вже минеться.

— Так чи ні, а ми однаково мусимо вранці вирушати, — невблаганно заявила Кеттрікен. — Ми й так втратили тут цілий день.

— Втратили день?! — вигукнув я майже сердито. — Ми здобули карту чи уточнення до неї та впевнилися, що король Веріті був у місті. Особисто я не сумніваюся, що він потрапив туди так само, як я, і, можливо, точнісінько сюди ж і повернувся. Ми не втратили жодного дня, Кеттрікен, а виграли стільки, скільки б витратили, шукаючи спуск до залишка дороги внизу, а тоді — щоб дістатися міста. І повернутися назад. Наскільки пам’ятаю, ви пропонували виділити день на пошук шляху донизу, по цьому крутосхилу. Гаразд, ми так і вчинили, знайшли цей шлях. — Я замовк. Зробив глибокий подих, змусив свій голос до спокою. — Я нікого з вас ні до чого не примушуватиму. Але, якщо Блазень завтра не зможе йти, я теж не піду.

В очах Кеттрікен з’явився блиск, я приготувався до битви. Та Блазень випередив нас.

— Я піду завтра, здоровий чи ні, — запевнив він нас обох.

— Отже, вирішено, — швидко сказала Кеттрікен. Тоді вже людянішим тоном спитала: — Блазню, можна щось для тебе зробити? Я не поводилася б із тобою так суворо, якби потреба не була настільки великою. Я не забула і повік не забуду, що без тебе ніколи не дісталася б до Джампі живою.

Я відчув тут історію, в яку мене не втаємничено, але залишив питання при собі.

— Зі мною все буде гаразд. Я просто… Фітце? Можна попросити в тебе ельфійської кори? Минулого вечора вона добряче мене розігріла.

— Звичайно! — Я саме порпався у своїх пакунках, коли Кеттл озвалася з пересторогою:

— Блазню, я б тобі цього не радила. Це небезпечне зілля, і дуже часто більше шкодить, ніж допомагає. Хтозна, чи не захворів ти сьогодні, бо пив його вчора ввечері?

— Воно не таке аж сильне, — погордливо кинув я. — Вже кілька років його п’ю і не маю через це жодної хвороби.

Стара пирхнула.

— Скажімо так: жодної хвороби, яку тобі вистачило б розуму розпізнати, — саркастично промовила вона. — Це зілля зігріває та додає енергії тілу, проте згубне для духу.

— Я завжди помічав, що воно радше мене підбадьорює, ніж пригнічує, — заперечив я, знайшовши маленький пакетик та відкриваючи його. Кеттл, хоч я й не просив її, встала, щоб закип’ятити воду. — І ніколи не зауважував, щоб воно притуплювало мій розум, — додав за мить.

— Ті, що його вживають, рідко таке зауважують, — відповіла вона ударом на удар. — І хоча воно може на якийсь час збільшити твою фізичну енергію, однак пізніше тобі доведеться за це заплатити. Тіло годі ошукати, юначе. Ти краще це збагнеш, доживши до моїх літ.

Я замовк. Згадав часи, коли вживав ельфійську кору для відновлення сил, і в мене з’явилася неприємна підозра, що Кеттл бодай частково має рацію. Та підозри було недостатньо, аби втримати мене і не дати заварити дві чашки замість однієї. Кеттл несхвально похитала головою, але знову лягла і нічого більше не сказала. Ми з Блазнем сиділи поруч, попиваючи чай. Коли він віддав мені чашку, його долоня здавалася теплішою, а не холоднішою.

— Твоя лихоманка посилюється, — перестеріг я.

— Ні. Це шкіра зігрілася від чашки, — припустив він.

Я не звернув уваги на його слова.

— Ти весь тремтиш.

— Трішки, — визнав він. Тоді страждання пересилило і зламало його. — Мені холодно, як ніколи досі. Спина та щелепи болять від дрижання.

Підсунься до нього збоку, — порадив Нічноокий.

Великий вовк і сам підсунувся з іншого боку, сильніше притисся до Блазня. Я додав свої покривала до Блазневих і заліз під них поруч із ним. Він не сказав ні слова, але його тремтіння трохи зменшилося.

— Не можу згадати, щоб ти нездужав у Оленячому замку, — тихо сказав я.

— Нездужав. Та дуже рідко, і нікому про це не казав. Якщо пам’ятаєш, цілитель не мав терпцю до мене, а я до нього. Я б не довірив свого здоров’я його засобам на прочищення і зміцнення тіла. І ще. Що спрацьовує з вашим родом, може не діяти на мій.

— Невже твій рід так сильно відрізняється від мого? — спитав я за мить.

Блазень підвів нашу розмову до теми, якої ми рідко торкалися.

— У певному сенсі, — зітхнув він. Підніс руку собі до чола. — Та інколи я сам себе дивую. — Він глибоко вдихнув, тоді видихнув, наче від якогось постійного болю. — Може, насправді я навіть не хворий. Упродовж останнього року я пережив деякі зміни. Як ти сам помітив. — Це останнє додав пошепки.

— Ти підріс і набрав кольору, — тихо погодився я.

— Це частина змін. — Усмішка промайнула його обличчям і зникла. — Думаю, тепер я майже дорослий.

Я тихо пирснув.

— Я вже багато років вважаю тебе мужчиною, Блазню. Гадаю, до тебе мужність прийшла раніше, ніж до мене.

— Он як?! Кумедно! — неголосно вигукнув він, і на якусь мить, здавалося, став самим собою. Його очі заплющилися. — А зараз я спатиму, — сказав мені.

Я не відповів. Глибше закопався у покривала поруч із ним і наново встановив стіни. Провалився у сон без сновидінь, який, утім, не був спокійним відпочинком.

Я прокинувся ще до світанку, з відчуттям небезпеки. Блазень поруч зі мною спав тяжким сном. Я торкнувся його обличчя. Воно було досі тепле та вкрите крапельками поту. Відсунувся від нього, щільно закутавши його покривалами. Докинув до жаровні одну чи дві хмизини дорогоцінного палива та тихо почав одягатися. Нічноокий одразу ж насторожився.

Виходиш?

Просто понюшити.

Піти з тобою?

Тримай Блазня в теплі. Я ненадовго.

Ти певний, що це добре?

Я буду дуже обережним. Обіцяю.

Холод був як ляпас. Темрява, цілковита. За мить мої очі звиклися, та все ж я мало що міг побачити, крім самого намету. Навіть зорі були затулені хмарами. Я нерухомо стояв на крижаному вітрі, напруживши чуття і намагаючись з’ясувати, що ж мене занепокоїло. Послав на пошуки в темряву не Скілл, а свій Віт. Намацав нашу групу, голод з’юрмлених джеппів. Недовго вони протримаються на самому зерні. Ще один клопіт. Я рішуче його відсунув, потягся чуттями далі. І завмер. Коні? Так. І вершники? Скидається на це. Зненацька поруч зі мною з’явився Нічноокий.

Можеш їх занюхати?

Вітер не в той бік. Подивитися на них?

Так. Але щоб вони тебе не побачили.

Звичайно. Подбай про Блазня. Він скавулів, коли я його залишив.

У наметі я тихо розбудив Кеттрікен.

— Думаю, нам загрожує небезпека, — сказав їй негучно. — Коні та вершники, можливо, на дорозі за нами. Я ще не впевнений.

— Доки ти станеш упевненим, вони вже дістануться сюди, — похмуро промовила вона. — Буди всіх. Я хотіла б, щоб ми встали та були готові вийти на світанку.

— Блазня досі лихоманить, — сказав я, схилившись і поторсавши Старлінг за плече.

— Коли тут зостанеться, лихоманка його більше не турбуватиме, бо буде мертвим. І ти разом із ним. Вовк пішов на розвідку?

— Так. — Я знав, що Кеттрікен має рацію, та все ж тяжко було змусити себе поторсати Блазня, щоб той отямився.

Прокинувшись, він рухався, наче в тумані. Доки інші пакували наші пожитки, я поквапом натяг на нього плащ і додаткову пару штанів. Тоді закутав у всі наші покривала й вивів назовні. Решта тим часом згорнула намет і нав’ючила його на джеппів. Я тихо спитав Кеттрікен:

— Скільки можуть понести джеппи?

— Більше, ніж важить Блазень. Але в них надто вузькі спини, щоб сісти верхи, і від живої ваги вони полошаться. Можна б якось його вкласти, але це і для нього незручно, і джеппом важко буде правити.

Я цього й чекав, хоча відповідь мене не втішила.

— Що нового від вовка? — зажадала вона.

Я потягся до Нічноокого й жахнувся, наскільки складно було торкнутися його свідомості.

— Шестеро вершників, — відповів.

— Друзі чи вороги? — спитала вона.

— Йому ніяк довідатися, — нагадав я їй. Тоді поцікавився у вовка:

Які коні з вигляду?

Смачні.

Великі, як Сажка? Чи малі, як гірські коники?

Середні. Один в’ючний мул.

— Вони на конях, а не на гірських кониках, — сказав я Кеттрікен.

Вона похитала головою сама собі.

— Мій народ рідко використовує коней так високо в горах. Переважно коників або джеппів. Приймімо, що це вороги, і діймо відповідно.

— Відходимо чи б’ємося?

— Звичайно, і те, і те.

Вона вже витягла лук з пакунка, навантаженого на одного з джеппів. Саме натягала тятиву, аби був напоготові.

— Спершу пошукаємо місця для засідки. Тоді чекатимемо. Пішли.

Це легше було сказати, ніж зробити. Якби не те, що дорога виявилася такою гладенькою, ми взагалі не могли б пересуватися. Коли ми розпочали свій день, ледь розвиднювалося. Попереду Старлінг повела джеппів. За ними йшли ми з Блазнем, а позаду рухалися Кеттл зі своїм костуром та Кеттрікен із луком. Спершу я дозволив Блазневі йти самостійно. Він повільно, хитаючись, пересував ноги, тож, коли джеппи невблаганно віддалялися від нас, я зрозумів, що так не піде. Закинув Блазневу ліву руку собі на плече, сам охопив його за пояс і швидко повів далі. Вже невдовзі він тяжко дихав і не переставляв ніг, коли я його волочив. Він був таким неприродно теплим, що аж страшно. Хай як це жорстоко, та я силував його рухатись і молився, щоб знайшлося якесь прикриття.

Коли ж ми його знайшли, це були вже не гостинні дерева, а суворий гострий камінь. Значна частка гори над дорогою піддалася зсувові і з’їхала вниз, у прірву. Прихопила з собою більш як половину дороги, а те, що вціліло, засипала кучугурами каміння та землі. Коли ми з Блазнем туди дошкутильгали, Старлінг і джеппи з ваганням дивилися на цю картину. Я всадовив Блазня на камінь. Він так і сидів, заплющивши очі та схиливши голову. Я щільніше закутав його в покривала, а тоді став поруч зі Старлінг.

— Це давній зсув, — зауважила вона. — Може, не так і складно буде пробратися крізь нього.

— Може, — погодився я, шукаючи поглядом місця, де міг би спробувати. Сніг засипав каміння, приховавши його. — Якщо я рушу першим із джеппами, ти зможеш піти слідом із Блазнем?

— Думаю, так. — Вона глянула на Блазня. — Їй дуже зле?

У голосі менестрельки не було нічого, крім стурбованості, тож я стримав своє роздратування.

— Він може сяк-так іти, спершись об чиєсь плече. Стій на місці, доки остання тварина не вийде на осипище. Тоді рушай нашою стежкою.

Старлінг із розумінням кивнула головою, але не скидалося, щоб її це ощасливило.

— А нам не слід почекати Кеттрікен і Кеттл?

Я подумав.

— Ні. Якщо ці вершники нас наздоженуть, не хочу мати каміння за спиною. Ми перейдемо зсув.

Хотів би я, щоб вовк був із нами, бо він ступав удвічі впевненіше, ніж я, і мав значно швидшу реакцію.

Не можу дістатися до тебе так, щоб вони мене не помітили. Вище й нижче дороги голий камінь, а вони між тобою і мною.

Не переймайся цим. Просто стеж за ними та попереджай мене. Вони швидко просуваються?

Ведуть коней і багато сперечаються між собою. Один із них гладкий і втомлений верховою їздою. Мало говорить, але не квапиться. Будь обережний, брате.

Я глибоко вдихнув і, оскільки жодне місце не здавалося кращим за інше, поклався на свій ніс. Спершу на дорозі просто лежали окремі порозкидувані камені, але за ними здіймалася стіна з великих брил, кам’янистого ґрунту та окремих гострих каменів. Я ступив на цю зрадливу поверхню, рушив угору. Джепп-проводир ішов за мною, а всі інші, не вагаючись, — за ним. Невдовзі я виявив, що навіяний на каміння сніг покрився тонким замерзлим шаром і часто маскував заглибини та тріщини під ним. Я необачно наступив на одну, і нога мені запалася аж по коліно. Обережно вивільнився і рушив далі.

Коли я на хвилину зупинився, щоб озирнутися довкола, відвага ледь мене не покинула. Вище був крутий схил, по якому пройшов зсув, він здіймався аж до голої та прямовисної кам’яної стіни. Я йшов узбіччям, засипаним окремими каменями та великими брилами. Дивлячись уперед, не міг розгледіти, де закінчується осипище. Якби воно посунулося вниз, я перевернувся б, з’їхав із ним до краю дороги і звалився б у глибоку долину під нею. Не було тут нічого — ні гілочки рослини, ні жодного надійнішого каменя, за які я міг би вхопитися. Усі дрібниці зненацька стали грізними. Досить джеппові нервово шарпнути поводом, який я тримав, чи повіяти вітрові, та навіть моє волосся, затуливши очі, могло стати смертельно небезпечним. Я двічі падав на всі чотири і так рачкував. Решту дороги здолав, низько схилившись, придивляючись, куди ставлю ногу, й повільно довіряючи їй свою вагу.

Позаду йшла вервечка джеппів, вони ступали за твариною-проводирем. Не були такими обачними, як я. Мені було чутно, як під ними зсувалися камені, а менші уламки скелі, які вони розворушили, розпорскуючись та стрибаючи котилися схилом униз і вистрілювали у відкритий простір. Я щоразу лякався, що це зрушить із місця інші камені і вони покотяться лавиною. Джеппи не були зв’язані між собою, тільки першого я вів за повід. Постійно боявся, що хтось із них зсунеться з узбіччя. Вони йшли за мною, нанизані, як корки на рибальську сіть, а далеко позаду на ними Старлінг вела Блазня. Я один раз зупинився, оглянувся на них і прокляв себе за те, що не зрозумів одразу, наскільки складне завдання доручив їй. Вони йшли вдвічі повільніше за мене, а я ж і так радше повз, ніж рухався з нормальною швидкістю. Старлінг підтримувала Блазня і пильно придивлялася, куди їм ставити ноги. Серце запалося мені в п’яти, коли вона якось спотикнулася, а Блазень пласко розпростерся поруч із нею. Менестрелька підвела голову, побачила, що я озираюся на неї. Сердито здійняла руку. Махнула мені, щоб ішов далі. Я так і зробив. Не міг зробити нічого іншого.

Осипище з уламків скель та каміння лишилося позаду так само зненацька, як і розпочалося. Я вдячно зійшов на гладеньку поверхню дороги. За мною — джепп-проводир, за ним — решта тварин. Спускаючись на дорогу, перестрибували з каменя на камінь, як кози. Коли зійшли всі, я розсипав трохи зерна на дорозі, щоб зібрати їх докупи, і знову виліз угору, до зсуву.

Я не побачив ні Старлінг, ні Блазня.

Мені хотілося побігти назад по осипищі. Натомість я присилував себе до повільного руху. Повертався стежкою, яку проклали ми з джеппами. Я казав собі, що неодмінно побачу їхнє яскраве вбрання на тлі цього нудного чорно-сіро-білого ландшафту. І врешті побачив. Старлінг нерухомо сиділа на камені посеред осипища, біля неї простягся Блазень.

— Старлінг! — тихо покликав я її.

Вона глянула вгору. Її очі були величезними.

— Все довкола нас почало рухатися. Спершу малі камені, потім більші. Тож я зупинилася перечекати, доки воно заспокоїться. А зараз я не можу підняти Блазню і не можу її нести.

Переборювала паніку, що звучала в її голосі.

— Сиди на місці. Я вже йду.

Зараз я міг добре розгледіти, де шматок з поверхні скелі відламався і покотився вниз. Розсипався на дрібніші камінці, що залишили сліди на снігу. Я оцінив побачене й пошкодував, що мало знаю про лавини. Скидалося на те, що кам’яний потік розпочав свій рух високо над ними і проплив повз Старлінг із Блазнем. Ми все ще були далеко від краю, але коли б осипище почало рухатися, то швидко знесло б нас звідси і скинуло вниз. Серце мені похололо, тож я поклався більше на розум.

— Старлінг! — знову тихо покликав я. Це було зайве, вся її увага й так була зосереджена на мені. — Йди до мене. Дуже повільно та обережно.

— А що з Блазнею?

— Залиш його. Коли ти вже будеш у безпеці, я по нього повернуся. Якщо піду до тебе зараз, усім нам трьом загрожуватиме небезпека.

Вбачати в певних діях логіку — це одне. Інша річ — змусити себе дотримуватися рішення, від якого попахує боягузтвом. Не знаю, що думала Старлінг, поволі підводячись. Вона так і не випросталася рівно, а обережно ступала до мене крок за кроком, низько схилившись. Я стиснув губи й мовчав, хоч як хотілося її підігнати. Двічі кроки менестрельки зрушили з місця маленькі зграйки камінців. Вони каскадом скотилися вниз, по дорозі підхопивши з собою й інші. Разом спливли долі й зірвалися через край. Старлінг щоразу завмирала, ще більше схилившись, її очі з відчаєм вдивлялися в мої. Я стояв і придуркувато міркував, що робитиму, коли вона почне сповзати з камінням. Марно кинуся їй на допомогу чи дивитимусь на її загибель, назавжди закарбувавши в пам’яті ці благальні темні очі?

Та врешті вона дісталася відносно стійких більших каменів, де я на неї чекав. Вчепилася за мене, а я тримав її, відчуваючи, як вона тремтить усім тілом. Минуло кілька довгих хвилин, тоді я сильно стиснув менестрельку за передпліччя і трохи відсунув від себе.

— Тепер мусиш іти далі. Це вже недалеко. Коли туди дійдеш, залишайся там і не давай джеппам розійтися. Розумієш мене?

Вона швидко кивнула, потім глибоко вдихнула. Вивільнилася з моїх рук і обережно пішла стежкою, яку проклали ми з джеппами. Тільки тоді, коли вона відійшла на безпечну відстань, я зробив перші обережні кроки в бік Блазня.

Камені зсувалися і помітно скреготіли під моєю вагою, більшою, ніж у Старлінг. Я замислився, чи не розумніше йти вище або нижче схилом, ніж вона. Міркував, чи не повернутися до джеппів по мотузку, та не міг придумати, до чого її прикріпити. І весь цей час ішов уперед, обережно, крок за кроком. Блазень не ворушився.

Довкола моїх стоп почало рухатися каміння, воно вдарялося мені об щиколотки, пролітаючи повз мене, вислизало з-під ніг. Я зупинився, завмер, нажаханий потоком гальки, що швидко пливла вниз. Відчув, що одна моя стопа починає зіслизати, і, опанувавши себе, зробив крок уперед. Камінці покотилися ще швидше й рішучіше. Я не знав, що робити. Думав, чи не варто мені лягти навзнак, щоб рівномірно розподілити вагу на більшу поверхню, але миттю зміркував, що так каміння тільки легше знесе мене з собою. Жоден камінь із цього потоку не був більшим за мій кулак, але їх було так багато. Я завмер і встиг відлічити десять подихів, перш ніж кам’яне торохтіння вщухло.

Я потребував усієї відваги до останньої краплі, щоб зробити наступний крок. Якийсь час вивчав поверхню і нарешті вибрав місце, яке здалося найстабільнішим. Легко поставив туди ногу, переніс на неї вагу та почав шукати місця на наступний крок. Доки дістався Блазня, що лежав горілиць, сорочка прилипла мені до спини від поту, а щелепи боліли, так сильно я їх стискав. Опустився на землю поруч із ним.

Старлінг затулила його обличчя ріжком покривала, і він так і лежав нерухомо, накритий, наче мертвий. Я припідняв покривало, глянув на його заплющені очі. Блазневе обличчя прибрало кольору, якого я ніколи раніше не бачив. Смертельна білизнá його шкіри, притаманна йому в Оленячому замку, у горах набрала жовтуватого відтінку, але зараз ця барва стала страшною і мертвою. Губи сухі та потріскані, вії покриті жовтою шкоринкою. Він і далі був теплим на дотик.

— Блазню? — лагідно покликав я, але він не відповів. Я говорив далі, сподіваючись, що якась його частка мене почує. — Мені доведеться підняти тебе й нести. Поверхня погана, якщо я послизнуся, обидва впадемо у прірву. Тож, коли я тебе підніму, мусиш бути дуже-дуже тихим. Ти мене зрозумів?

Він зробив трохи глибший подих. Я прийняв це за знак згоди. Став навколішки, підсунув руки під його тіло. Коли почав підводитися, шрам від стріли у мене на спині озвався болем. Я відчував, як мені по обличчі спливає піт. Якусь мить, випроставшись, стояв на колінах, тримаючи в обіймах Блазня, опановуючи біль і повертаючи собі рівновагу. Посунув ногу, щоб стопа була піді мною. Намагався поволі підвестися, та, коли це робив, каміння каскадом попливло повз мене. Я переборов страхітливе бажання притиснути Блазня до себе й кинутися навтьоки. Торохтіння та обсипання окремих сланців-лупаків тривало, тривало і тривало. Коли воно нарешті припинилося, я дрижав від зусилля стояти цілковито нерухомо. Каміння з осипища засипало мене по кісточки.

— Фітце Чівелрі?

Я поволі повернув голову. Кеттрікен і Кеттл наздогнали нас. Вони стояли наді мною, далеко від розворушеного каміння. Обох, здається, до млості налякало становище, в яке я потрапив. Кеттрікен отямилася першою.

— Ми з Кеттл пройдемо над тобою. Стій, де стоїш, і так нерухомо, як тільки можеш. Старлінг із джеппами вже перейшли?

Мені вдалося кивнути. Бракувало духу заговорити.

— Я візьму мотузку й повернусь. Рухатимуся якомога швидше.

Черговий кивок. Щоб її побачити, я мусив би обернутися всім тілом, тож не зробив цього. І вниз теж не глянув. Вітер із ревом пролітав повз мене, каміння під ногами цокотіло, а я дивився Блазневі в обличчя. Як на дорослого чоловіка, він важив небагато. Завжди був худорлявим, кості мав тонкі, як у птаха, а обороняючись, покладався радше на свій язик, ніж на кості та м’язи. Та, коли я отак стояв, тримаючи його, він у мене в руках дедалі важчав. Коло болю в моїй спині повільно розширювалося, дійшовши навіть до передпліч.

Я відчув, що Блазень легко здригнувся.

— Тихо, — шепнув я.

Він із зусиллям розплющив очі, глянув на мене. Намагався облизнути губи.

— Що ми робимо? — прохрипів.

— Стоїмо мов укопані в центрі лавини, — прошепотів я у відповідь. Горло мені так пересохло, що складно було говорити.

— Думаю, я міг би встояти сам, — слабко запропонував він.

— Не ворушись! — наказав йому. Він трохи глибше вдихнув.

— Чого ти завжди поблизу, коли я потрапляю в такі ситуації? — хрипко спитав він.

— Я міг би спитати в тебе те саме, — несправедливо відповів я.

— Фітце?

Я повернув свою стражденну спину, глянув на Кеттрікен. Вона була силуетом на тлі неба. Привела з собою джеппа-проводиря. На плечі тримала скручену мотузку, другий кінець якої був прикріплений до упряжі, що мала підтримувати джеппів вантаж, зараз із нього знятий.

— Я кину тобі мотузку. Не намагайся її піймати. Як пролетить повз тебе, підніми та обв’яжися нею. Зрозумів?

— Так.

Вона не могла почути моєї відповіді, але кивнула, додаючи мені відваги. За мить мотузка, розкручуючись, пролетіла повз мене. Це зрушило кілька камінців, ніби й небагато, але від цього видовища мені зробилося зле. Мотузка проповз­ла по камінню, менш ніж на відстані руки від моєї стопи. Я з розпачем глянув на неї. Зібрав усю свою волю в кулак.

— Блазню, можеш триматися за мене? Я мушу спробувати підняти мотузку.

— Думаю, я міг би встояти сам, — знову запропонував він.

— Може, й доведеться, — неохоче погодився я. — Будь готовим до всього. Та, хай там як, тримайся за мене.

— Тільки якщо ти обіцяєш триматися за мотузку.

— Зроблю, що зможу, — похмуро пообіцяв я.

Брате, вони зупинилися там, де ми стояли табором минулої ночі. Їх шестеро, з них…

Не зараз, Нічноокий!

Троє провалилися вниз, як ти тоді, а троє залишилися з кіньми.

Не зараз!

Блазень ворухнув руками, незграбно вхопився мені за плечі. Кляті покривала, в які я його загорнув, були у всіх незручних для мене місцях. Я стиснув Блазня лівою рукою, а праву трохи посунув, хоча й далі підтримував його передпліччям. Переборов абсурдний потяг розреготатися. Усе було так по-дурному недоречно й небезпечно. Коли я міркував, якими способами можу померти, цей ніколи не спадав мені на думку. Зустрівшись поглядом із Блазнем, побачив у його очах той сам панічний сміх.

— Готово, — сказав я йому і схилився до мотузки. Кожен напружений м’яз мого тіла кричав від судоми.

Пальці не дістали мотузки, бракувало лишень пів долоні. Я глянув угору, де Кеттрікен і джепп стояли в неспокійній готовності. Тут я усвідомив: гадки не маю, що робити з мотузкою, коли вхоплю її. Та мої м’язи надто сильно розтяглися, щоб мені зараз зупинитися і спитати. Я змусив руку потягтися до мотузки і тут відчув, що моя права стопа їде вниз.

Усе відбувалося одночасно. Блазень не просто тримався мене, а конвульсивно стис. Увесь схил довкола нас, здавалося, зрушив з місця. Я вхопився за мотузку, та й далі зсувався вниз. Перш ніж мотузка натяглася, я зумів обмотати її дов­кола свого зап’ястя. Над нами, на схід від нас, Кеттрікен повела джеппа, — той рухався дуже впевнено. Я бачив, як він хитнувся, підхопивши частину нашої ваги. Глибше закопався ногами в каміння, пішов через ділянку зсуву. Мотузка натяглася, вгризаючись мені в зап’ястя й долоню. Я тримався.

Не знаю, як я спромігся підтягти під себе ноги, але зробив це і бодай створював видимість ходи, а весь схил піді мною торохкотів. Я почав розгойдуватися, наче повільний маятник, а натягнена мотузка забезпечувала мені достатньо опори, щоб утриматися на поверхні гуркітливого каміння, яке минало мене, котячись униз. Раптом я відчув під ногами твердіший ґрунт. У чоботи набилося повно дрібних камінців, але я на них не зважав, тримався мотузки та рівномірно переміщався крізь зсув. Досі ми вже були значно нижче тієї стежки, яку я вибрав раніше. Я не мав охоти дивитися вниз, аби оцінити, наскільки ми близько до краю. Зосередився на тому, щоб хоч і незграбно, але тримати Блазня, мотузку й переставляти ноги.

Зненацька ми покинули небезпечну ділянку. Опинилися між більшими скельними уламками, де не було тієї рухливої гальки, що ледь нас не прикінчила. Кеттрікен над нами упевнено рухалася вперед, ми теж, а тоді почали спускатися на благословенно рівну дорогу. За кілька хвилин усі були вже на пласкій засніженій поверхні. Я випустив мотузку та поволі осунувся на землю разом із Блазнем. Заплющив очі.

— Ось. Випий води. — Це був голос Кеттл, вона подавала мені бурдюк, а Кеттрікен і Старлінг тим часом забрали Блазня мені з рук.

Я випив трохи води, а тоді ще якийсь час тремтів. Кожна моя часточка боліла, наче покрилася синцями. Доки я сидів, повертаючись до тями, щось замаячило мені в думках. Я різко підвівся.

— Їх шестеро, а троє з них провалилися вниз, як я, — так він казав.

На це белькотіння всі очі звернулися в мій бік. Кеттл вливала воду в Блазня, але йому, здається, не ставало краще. Її губи стислися від турботи й невдоволення. Я знав, чого вона боїться. Але те, що передав мені вовк, лякало куди сильніше.

— Що ти сказав? — лагідно спитала Кеттрікен.

Я зрозумів: вони думають, що я знову блукаю думками.

— Нічноокий стежив за ними. Шестеро чоловіків на конях, одна в’ючна тварина. Зупинилися на нашому старому таборищі. Він сказав, що троє з них провалилися вниз, як я.

— Тобто до міста? — повільно спитала Кеттрікен.

До міста, — луною повторив Нічноокий.

Мене пройняло морозом, коли я побачив, як Кеттрікен киває, наче сама собі.

— Як це можливо? — тихо промовила Старлінг. — Кеттл казала нам, що дороговказ подіяв лише на тебе, бо ти про­йшов Скілл-науку. А на нас, решту, він не вплинув.

— Тож це мусять бути скіллери, — неголосно озвалася Кеттл і питально на мене глянула. На це запитання була тільки одна відповідь.

— Регалова група Скіллу, — сказав я і здригнувся.

Всередині мене наростав хворобливий страх. Вони були так жахливо близько і знали, як завдати мені найсильнішого болю. Страх перед болем накрив мене з головою, затопив увесь мій розум. Я змагався з панікою. Кеттрікен заспокійливо поплескала мене по плечі.

— Фітце. Їм нелегко буде перейти це осипище. Коли вони його перетинатимуть, я зніму їх стрілами з лука, — запевнила вона мене.

Отак воно перевернулося: королева збиралася захищати королівського вбивцю. Справжня іронія долі. Чогось це мене заспокоїло, хоч я й знав, що лук не захистить від групи Скіллу.

— Їм не треба сюди приходити, щоб напасти на мене. Чи на Веріті. — Я глибоко вдихнув і зненацька почув у власних словах ще одне: — Їм не треба фізично до нас наближатися, щоб напасти. То чого ж вони здолали ту саму дорогу?

Блазень оперся на лікоть. Потер своє бліде обличчя.

— Може, вони тут зовсім не для того, щоб тебе переслідувати, — тихо припустив він. — Може, їм потрібно щось інше.

— Що? — зажадав я.

— Навіщо Веріті прибув сюди? — спитав Блазень. Його голос був слабким, але здавалося, що він дуже зосереджено розмірковує.

— Здобути допомогу Старійшин? Але ж Регал ніколи в них не вірив. Він вбачав у цьому лише засіб прибрати Веріті зі свого шляху.

— Можливо. Але знав, що розповіді про смерть Веріті, які він поширював, були його вигадкою. Ти сам казав, що його група стежила і шпигувала за тобою. З якою метою, якщо не відкрити місце перебування Веріті? Тепер він, як і королева, міркує, чого Веріті не повернувся? А ще Регал мусить задуматися, яке це завдання виявилося настільки серйозним, що бастард покинув заради нього свої плани помсти? Озирнися, Фітце. Ти залишив позаду слід крові та хаосу. Регал повинен замислитися, куди веде цей слід.

— А чого ж їм спускатися до міста? — спитав я, а тоді додав страшніше запитання: — Звідки вони знали, як спуститися до міста? Зі мною це трапилося випадково, а вони звідки знали?

— Може, вони куди сильніші у Скіллі, ніж ти. Може, дороговказ до них промовив, а може, вони прибули сюди, знаючи куди більше, ніж ти. — Кеттл говорила обережно, але було зрозуміло, що, попри «може», це не припущення, а твердження. Зненацька все стало для мене ясним.

— Не знаю, чого вони тут. Та знаю, що збираюся їх убити, перш ніж вони дістануться Веріті або далі турбуватимуть мене. — Я схопився на ноги.

Старлінг сиділа, вражено дивлячись на мене. Гадаю, в цю мить збагнула, хто я. Не якийсь романтичний принц-вигна­нець, що врешті звершить щось героїчне, а вбивця. Хоч і не дуже вмілий.

— Спершу трохи відпочинь, — порадила мені Кеттрікен.

Її голос був спокійним, вона все розуміла. Я хитнув головою.

— Якби ж я міг. Дана мені нагода навряд чи довгочасна. Не знаю, скільки вони пробудуть у місті. Сподіваюся, затримаються там на якийсь час. Бачите, я не спущуся вниз, щоб там із ними зустрітися. Не можу рівнятися з ними у Скіллі. Не можу змагатися з ними розумом. Але можу вбити їхні тіла. Якщо вони залишили своїх коней, охоронців та припаси, можу все це в них відібрати. Коли повернуться — потраплять у пастку. Ні їжі, ні притулку. Тут немає жодної здобичі, ні на що полювати, навіть якщо вони не роз­училися полювати. Вдруге я такого шансу не матиму.

Кеттрікен неохоче кивнула. Старлінг було від цього зле. Блазень опустився на свої покривала.

— Я маю піти з тобою, — тихо сказав він мені.

Я глянув на нього. Намагався, щоб мій голос зоставався серйозним.

— Ти?

— Це просто відчуття… що я маю йти з тобою. Що ти не повинен іти сам.

— Я не буду сам. Нічноокий чекає мене. — Я на мить потягся назовні, знайшов свого побратима. Він припав черевом до снігу, трохи нижче від коней та солдатів. Ті розвели маленьке вогнище й готували на ньому їжу. Тож вовк почувався голодним.

Повечеряємо сьогодні кониною?

Побачимо, — відповів я йому. Тоді звернувся до Кеттрікен:

— Можна взяти ваш лук?

Вона неохоче віддала його мені.

— А ти вмієш із нього стріляти? — спитала.

Це була добра зброя.

— Не надто вправно, але достатньо. Вони не мають жодного путнього прикриття і не сподіваються нападу. Якщо мені пощастить, уб’ю одного, перш ніж дізнаються, що я десь поблизу.

— Ти стрілятимеш у людину, не кинувши виклику? — слабко спитала Старлінг.

Я глянув і побачив раптове розчарування в її очах. Тоді заплющився і зосередився на своєму завданні.

Нічноокий?

Погнати коней у прірву чи просто дорогою вниз? Вони вже мене занюхали і починають непокоїтися. Але люди не звертають на це уваги.

Мені потрібні припаси, які вони несуть. Якщо це можна влаштувати.

Чому це вбивство коня муляло мені більше, ніж убивство людини?

Побачимо, — розсудливо відповів Нічноокий. — М’ясо є м’ясо, — додав він.

Я закинув сагайдак Кеттрікен на спину. Вітер знову посилився, віщуючи снігопад. Думка про те, що вдруге доведеться перетинати осипище, перетворила мої нутрощі на воду.

— Вибору нема, — нагадав я собі. Глянув угору й побачив, що Старлінг відвертається від мене. Очевидно, сприйняла моє зауваження як відповідь їй. Що ж, воно й так пасує. — Якщо зазнаю невдачі, вони підуть за вами, — обережно сказав я. — Мусите бути якомога далі звідси. Йдіть, доки буде бодай якесь світло. Якщо все вдасться, я невдовзі з вами зустрінуся. — Я присів навпочіпки поруч із Блазнем. — Ти хоч зможеш іти? — спитав я його.

— Трохи пройду, — глухо відповів він.

— Якщо доведеться, я зможу його нести, — зі спокійною впевненістю промовила Кеттрікен.

Я глянув на високу жінку і повірив їй. Коротко кивнув головою.

— Побажайте мені удачі, — сказав я і рушив назад, до ділянки зсуву.

— Я піду з тобою, — раптом заявила Кеттл. Стояла, зав’язу­ючи чоботи. — Дай мені лук. Піду першою, а ти слідом за мною.

Мені на якусь мить відібрало мову.

— Чому? — спитав нарешті.

— Бо я знаю, що робити, аби перейти це каміння. А з лука стріляю краще, ніж просто «достатньо». Поб’юся об заклад, що вкладу двох, перш ніж вони зрозуміють, що ми там.

— Але…

— Вона вдало знайшла перехід через зсув, — спокійно зауважила Кеттрікен. — Старлінг, веди джеппів. Я займуся Блазнем. — Кинула на нас незбагненний погляд. — Зробіть усе якомога швидше і повертайтесь.

Я згадав, що колись хотів уже позбутися Кеттл, залишивши її позаду. Якщо вже має йти, то краще хай іде поруч зі мною, ніж зненацька з’явиться з-за спини. Я з сумнівом глянув на стару, але кивнув.

— Лук, — нагадала вона мені.

— А ви справді добре з нього стріляєте? — спитав я, не­охоче підкоряючись.

Її обличчя здригнулося від дивної посмішки. Глянула вниз, на свої викривлені пальці.

— Я б не казала, що вмію, якби не вміла. Деякі з моїх давніх умінь досі зі мною, — тихо промовила вона.

Ми знову почали підніматися на кам’яне звалище. Кеттл ішла першою, костуром пробуючи дорогу, а я крокував позаду, на відстані його довжини, як вона мені наказала. Не озвалася до мене й словом, постійно переводила погляд вперед-назад, від поверхні біля своїх ніг до місця, куди хотіла переступити. Я не міг зрозуміти, чому стара вибирає той, а не інший шлях, але під її короткими кроками порозкидуване каміння і кристалічний сніг залишалися непорушними. Вона робила це так уміло, що перехід здавався легким. Через це я почувався повним дурнем.

Зараз вони їдять. Ніхто не стереже.

Я передав ці відомості Кеттл, вона похмуро кивнула. Подумки я непокоївся. Міркував, чи зуміє вона зробити, що слід. Доб­ре стріляти з лука — це одне. Застрелити людину, яка спокійно собі вечеряє, — інша річ. Я згадав нехіть Старлінг, замислився, чи хтось показувався б і кидав виклик, збираючись убити всіх трьох. Торкнувся руків’я свого короткого меча. Що ж, Чейд давно вже обіцяв мені це. Вбивати для мого короля, без почестей чи вояцької слави на полях битви. Не те щоб якийсь із моїх бойових спогадів містив багато почестей чи слави.

Раптом ми спустилися з осипища в ділянці зсуву. Йшли дуже повільно та обережно. Кеттл зовсім тихо промовила:

— Маємо ще трохи пройти. Але, як туди дістанемося, дай мені вибрати місце і зробити перший постріл. Тільки-но той чоловік упаде, покажися і приверни їхню увагу. Можливо, вони за мною не дивитимуться, а я зможу зробити ще один чистий постріл.

— Ви вже робили таке раніше? — негучно спитав я.

— Це не надто відрізняється від нашої гри, Фітце. А тепер нам краще помовчати.

Тут я зрозумів, що досі вона так не вбивала, якщо взагалі вбила колись людину. Почав сумніватися, чи правильно було віддати їй лук. Водночас я був їй самолюбно вдячний за товариство. Задумався, чи не втрачаю відваги.

Може, ти вчишся, що такі справи найкраще робити зграєю.

Може.

На дорозі майже не було де сховатися. І над, і під нами — крутий гірський схил. Сама дорога рівна та чиста. Ми оминули виступ гори і могли вже розгледіти їхній табір. Усі троє солдатів так і сиділи при вогнищі, безтурботно їли та розмовляли. Коні відчули наш запах, заворушилися, тихо зафоркали. Але, оскільки вовк уже якийсь час тримав тварин у неспокої, чоловіки не звернули на це уваги. Кеттл на ходу вставила стрілу в лук і несла його напоготові. Наприкінці все було просто. Огидна й бездумна бійня, зате проста. Кеттл випустила стрілу, коли один із чоловіків нас помітив. Вона прошила йому груди. Двоє інших схопилися на ноги, повернулися, побачили нас, кинулися до зброї. Та за цей короткий час Кеттл насадила другу стрілу й випустила її в політ. Безпорадний сердега не встиг навіть витягти меча з піхов. Нічноокий зненацька вискочив ззаду, повалив останнього та тримав, доки я не прикінчив його мечем.

Це все відбулося швидко і майже безшумно. Троє мертвих людей лежало на снігу. Шестеро спітнілих неспокійних коней, один незворушний мул.

— Кеттл. Гляньте, які харчі на цих конях, — сказав я, щоб вона відволіклась і перестала дивитися таким страшним поглядом. Перевела на мене очі, повільно кивнула.

Я оглянув тіла, аби побачити, що ті можуть нам розповісти. Чоловіки не носили Регалових барв, але походження двох можна було безпомилково розпізнати з рис їхніх облич і покрою одягу. Ферровці. Коли я перевернув третього, серце мені ледь не завмерло. Я знав його з Оленячого замку. Не надто добре, але достатньо, щоб знати його ім’я. Таллоу Салогуб. Я присів навпочіпки, глянув униз, на його мертве обличчя. Соромився, бо не міг нічого більше про нього згадати. Здогадувався, що він перебрався до Трейдфорда, коли Регал переніс туди двір. Так зробило багато слуг. Я намагався вмовити себе, що байдуже, де він починав. Закінчив він тут. Я прогнав із серця жаль і зайнявся своєю роботою.

Тіла я скинув з краю прірви. Доки Кеттл перешукувала їхні запаси та відбирала те, що, на її думку, ми двоє могли понести, я зняв із коней упряж і всю їхню ношу. Це теж, слідом за тілами, полетіло в прірву. Я обшукав їхні сумки. Мало що там знайшов, крім теплого одягу. В’ючна тварина несла їхній намет і всякі дорожні речі. Жодних документів. Та й навіщо членам групи Скіллу письмові інструкції?

Пожени коней дорогою. Сумніваюся, що вони самі сюди повернуться.

Стільки м’яса, а ти хочеш, щоб я їх прогнав?

Якщо ми котрогось із них уб’ємо, то це більше, ніж можемо з’їсти чи понести. А те, що залишимо, нагодує ту трійцю, яка повернеться. Вони мали з собою в’ялене м’ясо та сир. Я допильную, щоб у тебе ввечері був повний шлунок.

Нічноокий не був задоволений, але послухався. Думаю, він погнав коней далі та швидше, ніж це було насправді потрібно, але принаймні залишив їх живими. Я гадки не мав, які в них шанси вижити в цих горах. Ймовірно, скінчать у череві сніжного кота або як пир для вороння. Зненацька я відчув, що страшенно втомлений цим усім.

— Пішли? — зайве спитав у Кеттл, а вона кивнула. Напакувала для нас чимало харчових припасів. Ми понесли їх, та я сумнівався, чи зможу щось із цього перетравити. Те, чого ми не могли понести, а вовк з’їсти, полетіло через край. Я озирнувся довкола.

— Я скинув би туди і цю колону, якби посмів до неї доторкнутися, — сказав до Кеттл.

Вона глянула на мене так, наче думала, що я попрошу її це зробити.

— Я теж боюся її торкнутися, — врешті озвалася вона, і ми обоє відвернулися від колони.

Коли ми йшли дорогою, на гори наповзав вечір, а ніч швидко наступала йому на п’яти. Переходячи осипище у майже цілковитій темряві, я крокував за Кеттл і вовком. Ні він, ні вона не здавалися наляканими, а я надто втомився, аби перейматися, чи переживу цей перехід.

— Не дозволяй своїм думкам блукати, — вилаяла мене стара, коли ми зійшли з кам’яного звалища і знову опинилися на дорозі. Взяла мене за руку та міцно стиснула.

Так ми йшли якийсь час майже напотемки, просто тримаючись прямої та рівної дороги попереду, прокладеної вздовж схилу гори. Вовк біг першим, часто повертаючись, аби впевнитися, що з нами все гаразд. «Табір уже недалеко», — підбадьорив він мене після одної з таких пробіжок.

— Скільки ти цим займаєшся? — за якийсь час спитала мене Кеттл.

Я не став удавати, що не зрозумів запитання.

— Розпочав, коли мені було близько дванадцяти літ.

— Скількох людей ти вбив?

Дарма як звучало, та це не було байдуже запитання. Я відповів серйозно:

— Не знаю. Мій… учитель не радив мені рахувати. Казав, що це погана ідея.

Це не були його точні слова. Я добре їх запам’ятав. «Скільки — неістотно після першого, — сказав Чейд. — Знаємо, хто ми. Кількість не робить тебе ні кращим, ні гіршим». Я саме міркував, що він мав на увазі, коли Кеттл промовила в темряву:

— Я вже вбивала. Один раз.

Я не відповів. Дав би їй змогу розповісти мені про це, якби вона хотіла, та насправді не мав бажання знати.

Рука старої в моїй легенько затремтіла.

— Я вбила її у гніві. Не думала, що зумію, вона завжди була сильнішою. Але я залишилася живою, а вона померла. Тож вони випалили мене і прогнали. Відправили у довічне вигнання. — Сильно стиснула мою долоню своєю. Ми йшли далі. Попереду я помітив маленьку жаринку. Це, мабуть, жаровня, що горіла в наметі.

— Годі було й подумати, аби зробити те, що я зробила, — втомлено промовила Кеттл. — Досі ніколи такого не траплялося. Ох, між групами Скіллу, звичайно, зрідка, через суперництво за прихильність короля. Але я викликала на Скілл-поєдинок учасницю власної групи і вбила її. А це непростимо.