Мандри убивці

Розділ 3. Ціль

Скілл — традиційна магія королівського роду Провісників. Хоча й скидається на те, що найсильнішим він є у королівській кровній лінії, однак нерідко прояви Скіллу, нехай і слабшого, трапляються в осіб, лише віддалено споріднених з династією Провісників або ж у чиїх жилах водночас плине кров як люду Шести герцогств, так і мешканців Зовнішніх островів. Це магія розуму, яка дає скіллеру змогу безмовно спілкуватися на відстані. Можливості Скіллу різноманітні; у своїй найпростішій формі він може бути використаний для передачі звісток, для впливу на думки ворогів (чи друзів), щоб скерувати їх у потрібному напрямку. Вади Скіллу двоїсті: часте його вживання вимагає великої кількості енергії, а ще він стає для скіллерів привабою, яку помилково називають задоволенням. Правильніше б назвати її ейфорією, що збільшується разом із силою та тривалістю Скіллу. Вона може викликати у скіллера залежність, яка врешті-решт підточує психічні та фізичні сили, перетворивши мага на велике заслинене немовля.

Барріч пішов наступного ранку. Коли я прокинувся, він уже встав, одягнувся і ходив по хатці, пакуючи речі. Це не зайняло йому багато часу. Зібрав своє майно, але залишив мені більшу частку запасів. Хоча звечора ми не пили, проте обидва розмовляли так тихо, а рухалися так обережно, наче переживали ранкове похмілля. Так уклінно зверталися один до одного, що це здалося мені гіршим, ніж якби ми зовсім між собою не розмовляли. Я хотів попрохати у нього пробачення, благати його змінити своє рішення, зробити щось, однаково що, тільки б наша дружба не закінчилася саме так. Водночас я хотів, щоб він уже пішов, щоб це вже закінчилося, щоб уже було завтра, світанок нового дня, а я зостався сам. Тримався свого рішення так, як хапаються за гостре вістря ножа. Підозрюю, що Баррічеві почуття були подібними, бо інколи він зупинявся і дивився на мене, наче бажаючи щось сказати. Тоді наші погляди зустрічалися, і так тривало якусь мить, аж доки хтось не відводив очей. Між нами витало надто багато безсловесного.

Страшенно швидко він був готовий до відходу. Закинув клунок на плече, взяв дорожню палицю, що чекала біля дверей. Я стояв, дивлячись на нього і думаючи, який незвичний вигляд він має. Барріч, затятий вершник, йде пішки. Сонце раннього літа, проміння якого лилося крізь відчинені двері, показало мені чоловіка, що наближався вже до схилу середнього віку. Біле пасмо волосся, яке відмічало його шрам, провіщало сивину, та вона й почала вже проявлятися в його бороді. Був сильним і справним, але його молодість, без сумніву, проминула. Дні повноти сил він провів, доглядаючи мене.

— Що ж, — грубувато сказав він. — Прощавай, Фітце. Щасти тобі.

— І тобі щасти, Баррічу. — Я швидко перейшов кімнату та обійняв його, перш ніж він устиг відступити.

Він теж мене обійняв швидким стисканням, яке ледь не поламало мені ребер, а тоді відкинув волосся з мого обличчя.

— Іди й причешися. Скидаєшся на дикуна.

Йому майже вдалось усміхнутися. Відвернувся від мене й пішов. Я стояв і дивився, як він іде. Думав, що не озирнеться, але на другому кінці пасовища він обернувся і підняв руку. У відповідь я підняв свою. Затим він зник, поглинутий лісом. Якийсь час я сидів на приступці, вдивляючись туди, де бачив його востаннє. Якщо триматимусь свого плану, можуть пройти роки, перш ніж я знову його побачу. Якщо взагалі побачу. Відколи мені виповнилося шість літ, Барріч завжди був у моєму житті. Я завжди міг розраховувати на його силу, навіть якщо й не хотів цього. Тепер його не стало. Як Чейда, як Моллі, як Веріті, як Пейшенс.

Я подумав про все, що сказав йому минулого вечора, і затремтів від сорому. «Це було необхідно», — сказав собі. Я хотів відіслати його геть. Але надто багато промовленого вибухнуло зі старих образ, які віддавна ятрилися в мені. Я не хотів казати йому всього цього. Хотів лише прогнати його, а не завдати тяжкої рани. Як і Моллі, він пішов, забравши з собою сумніви, які я в нього вселив. Уразивши у своєму шаленстві гордість Барріча, я дощенту зруйнував ту невелику повагу, яку й досі мав до мене Чейд. Припускаю, що якась дитинна моя частка сподівалася: одного дня я зможу до них повернутися, одного дня ми знову заживемо спільним життям. Тепер я знав, що цього ніколи не буде.

— Кінець, — тихо сказав я собі. — Те життя минуло, відпусти його.

Тепер я був вільний від них обох. Вільний від накладених ними обмежень, вільний від їхніх ідей честі та обов’язку. Вільний від їхніх сподівань. Ніколи більше не повинен буду дивитися їм в очі та пояснювати, що я зробив. Вільний зробити ту єдину річ, на яку я мав запал та відвагу, єдину річ, яку міг зробити, щоб остаточно залишити позаду своє давнє життя.

Я вб’ю Регала.

Зрештою, це справедливо. Він убив мене першим. Переді мною ненадовго з’явилася примара обітниці, яку я дав колись королю Шрюду, що ніколи не вб’ю нікого з його людей. Я відштовхнув її, згадавши, що Регал убив того, хто дав цю обіт­ницю, так само як і того, кому я її дав. Того Фітца більше не було. Ніколи вже я не постану перед королем Шрюдом і не складу йому звіту про результат місії, ніколи більше не буду людиною короля, щоб позичати силу Веріті. Леді Пейшенс ніколи більше не смикатиме мене десятками дріб’язкових доручень, украй важливих для неї самої. Вона оплакала мене як мертвого. І Моллі. Сльози запекли мені очі, коли я змірив глибину свого болю. Вона покинула мене ще до того, як Регал мене вбив, але я поклав на нього відповідальність і за цю втрату. Якщо вже я не маю нічого, крім тієї шкарлупи життя, яку Барріч із Чейдом для мене зберегли, то принаймні матиму помсту. Я обіцяв собі, що Регал бачитиме мене, помираючи, і знатиме, що це я його вбив. Це не буде ні тихим убивством, ні мовчазною пригодою з безіменною отрутою. Сам приведу смерть до Регала. Я хотів уразити його, як самотня стріла, як кинутий ніж, йдучи просто до мети, не зв’язаний страхом за близьких мені людей. Коли провалюся, то що ж. Я й так уже мертвий на кожний лад, який мав для мене значення. Моя спроба нікому не зашкодить. Якщо загину, вбивши Регала, то воно того варте. Берегтиму власне життя лише до хвилини, коли відберу Регалове. Байдуже, що трапиться пізніше.

Нічноокий ворухнувся, занепокоєний якимсь натяком у моїх думках.

Ти колись думав, що було б зі мною, якби ти помер? — спитав він мене.

Я на мить міцно заплющив очі. Але я вже міркував про це.

А що було б, якби я жив як здобич?

Нічноокий зрозумів.

Ми мисливці. Ніхто з нас не народжений, щоб бути здобиччю.

Не можу бути мисливцем, якщо завжди чекатиму, що стану здобиччю. Тож мушу його вполювати, перш ніж він уполює мене.

Він аж надто спокійно прийняв мої плани. Я старався, аби він зрозумів усе, що я збирався зробити. Не хотів, щоб він просто пішов за мною наосліп.

Я збираюся вбити Регала. І його групу Скіллу. Збираюся вбити їх усіх за те, що вони зі мною зробили і що в мене відібрали.

Регала? Це м’ясо, яке ми не зможемо з’їсти. Не розумію полювання на людей.

Я взяв свій образ Регала і поєднав його з образом торгівця тваринами, що тримав Нічноокого в клітці та бив обкованим києм. Він задумався над цим.

Коли я від нього забрався, то мав досить розуму, щоб триматися від нього подалі. Полювати на нього так само мудро, як полювати на дикобраза.

Нічноокий, я не можу так цього облишити.

Розумію. Так само, як я дикобраза.

Тож він вбачав у моїй вендеті проти Регала еквівалент власної слабкості щодо дикобразів. Я помітив, що приймаю визначену мною ціль з меншим самовладанням. Поставивши її, я не міг уже уявити, як зайнятися чимось іншим. Мої слова, сказані минулої ночі, повернулися до мене як докір. Куди поділися всі мої блискучі промови до Барріча про те, щоб жити власним життям? Що ж, я застеріг собі право і на це, та спершу слід подбати про свою незавершену справу і вижити. Не в тому річ, що я не можу жити власним життям. Насправді я не можу змиритися з думкою, як Регал вирішить, що він мене переміг. Ну й так, — він украв трон Веріті. «Помста, так помста», — сказав я собі. Якщо я хочу переступити через страх і сором, залишити їх позаду, то мушу це зробити.

Тепер ти можеш увійти, — запропонував я.

Чого б мені цього хотіти?

Мені не треба було обертатися, щоб знати, — Нічноокий уже підійшов до хатки. Наблизився, сів біля мене, тоді оглянув хатину.

Фуу! Ти засмородив нору. Не дивно, що твій ніс так погано нюшить.

Він обережно зайшов досередини і почав там мишкувати. Я сидів на порозі, стежачи за ним. Доволі давно я не дивився на нього, як на щось відмінне від мого власного продовження. Він був уже дорослим, у розквіті сил. Хтось інший міг би назвати його сірим вовком. Але я бачив у нього кожну барву, яку тільки міг мати вовк. Темноокий, темномордий, при основі вух і шиї половий, шерсть всіяна твердими чорними волосками, особливо на запліччі та пласкому крупі. І так великі стопи ставали ще ширшими, коли він біг по снігу, покритому кіркою. Мав хвіст виразніший, ніж багато жіночих облич, зуби і щелепи, які легко дробили кості оленячої ноги. Рухався з економною силою, притаманною ідеально здоровим тваринам. Від самого споглядання за ним моє серце заспокоїлося. Вгамувавши більшу частку своєї цікавості, Нічноокий сів біля мене. За кілька хвилин простягся на сонці та заплющив очі.

Постережеш?

— Пильнуватиму тебе, — запевнив я.

Його вуха здригнулися від звуку моїх слів. Потім він поринув у сон, просяклий сонцем.

Я повільно підвівся та зайшов до хатини. Мені знадобилося напрочуд мало часу, щоб зібрати все своє майно. Два покривала і плащ. Я мав переміну одягу, теплі вовняні речі, геть невідповідні для літньої подорожі. Щітка для волосся. Ніж і точило. Кремінь. Праща. Кілька малих виправлених шкірок із упольованої нами дичини. Нитка зі сухожилля. Ручна сокирка. Баррічеве дзеркальце. Малий чайник і кілька ложок. Ложки вистругав Барріч, це була одна з його останніх робіт. Мішечок житнього борошна, і ще один пшеничного. Залишки меду. Пляшка бузинового вина.

Небагато на початок цієї пригоди. Мене чекала довга сухопутня подорож до Трейдфорда. Я мав її пережити, перш ніж зумію запланувати, як оминути Регалових охоронців і його групу Скіллу та вбити його. Я ретельно все обдумав. Літо не дійшло ще до середини. Був час назбирати й висушити зілля, накоптити риби та м’яса в дорогу. Може, мені й не доведеться голодувати. Наразі я мав вбрання і всі потрібні речі. Але з часом потребуватиму грошей. Я сказав Чейдові та Баррічу, що можу йти своїм шляхом, заробляючи на життя моїм умінням поводитися з тваринами та моїм писарським хистом. Можливо, ці навички доведуть мене до Трейдфорда.

Було б легше, якби я міг подорожувати як Фітц Чівелрі. Я знав човнярів, що плавали річковим шляхом, і міг би працювати у них в обмін на подорож до Трейдфорда. Але Фітц Чівелрі мертвий. З тієї ж причини я не міг шукати роботи на пристанях. Не міг навіть відвідати пристані зі страху, щоб мене не розпі­знали. Я підніс руку до обличчя, згадуючи те, що показало мені дзеркало. Сиве пасмо у волоссі нагадало, де стражники Регала розсікли мені шкіру на голові. Пробіг пальцями по носі з його новою формою. На правій щоці під оком, де колись Регалів кулак розколов моє обличчя, — тонкий шов. Дивлячись на ці шрами, ніхто не згадає Фітца. Я міг би відпустити бороду. А коли зголю волосся над чолом за звичаєм писарів, цього може вистачити, щоб відігнати випадковий погляд. Та я не збирався навмисне пускатися між тих, хто знав був мене.

Йтиму пішки. Я ще ніколи не відбував такої довгої подорожі на своїх двох.

Чого ми не можемо просто залишитися тут? — Сонне запитання Нічноокого. — Риба у струмку, здобич у лісі за хаткою. Що ще нам треба? Чого мусимо йти?

Я мушу. Мушу це зробити, щоб знову стати людиною.

Ти справді хочеш знову стати людиною? — Я відчув його недовіру, але й прийняття того, що я спробую. Він ліниво потягся, не підводячись, широко розчепіривши кігті передніх лап. — Куди ми підемо?

Трейдфорд. Регал там. Далека подорож вгору по річці.

Там є вовки?

Я певний, що не в самому місті. Але у Ферроу є вовки. У Баку теж досі є вовки. Але не тут і не близько.

Крім нас двох, — зауважив Нічноокий. І додав: — Я хотів би знайти вовків там, куди ми йдемо.

Тоді він простягся і знову заснув. «Це частина того, що означає бути вовком», — подумав я. Він більше не перейматиметься, доки ми не рушимо звідси. Тоді просто піде за мною і покладеться на те, що виживе завдяки нашим навичкам.

Але я вже занадто став людиною, аби чинити так, як він. Уже наступного дня почав громадити провізію. Попри протести Нічноокого, я намагався впольовувати більше, ніж нам потрібно було на щодень. Коли ж нам таланило, не дозволяв йому об’їдатися, а відбирав у нього частину м’яса та коптив його. Завдяки вічному лагодженню Баррічевої упряжі я вмів поводитися зі шкірою досить управно, щоб зробити собі м’яке літнє взуття. Старі чоботи добре змастив жиром і відклав їх на зиму.

Днями, коли Нічноокий дрімав на сонці, я збирав різні рослини. Деякі з них були лікарськими, і я хотів мати їх напохваті: вербова кора від пропасниці, корінь малини від кашлю, подорожник від зараження, кропива від кровотечі й таке інше. Інші були не такими невинними. Я змайстрував кедрову шкатулку і наповнив її. Наготував і склав туди отрути, як учив мене Чейд. Цикута, бліда поганка, паслін, серцевина бузини, чернець і серцестиск. Вибирав найкраще, як умів: одні тому, що вони не мали ні смаку, ні запаху, інші тому, що їх легко було переробити на дрібний порошок чи прозору рідину. Ще я зібрав ельфійську кору, потужний стимулятор, до якого вдавався Чейд, щоб допомогти Веріті витримати сеанс скіллення.

Регала має оточувати й охороняти його група Скіллу. З усіх них я найбільше боявся Вілла, але не легковажив жодного. Я пам’ятав Барла як сильного рослого хлопця, а Каррод між дівчатами мав славу фертика. Але ті дні давно минули. Я бачив, на що Скілл перетворив Вілла. З Карродом і Барлом я давно вже не стикався і не міг робити жодних припущень щодо них. Усі вони пройшли вишкіл у Скіллі, і, хоч мій природний дар здавався колись значно сильнішим за їхній, я на власній шкурі впевнився: знають способи використання Скіллу, незрозумілі навіть Веріті. Якби я зазнав Скілл-атаки з їхнього боку й вижив, то потребував би ельфійської кори, щоб відновити сили.

Я змайстрував інший ящик, доволі великий, щоб помістити туди шкатулку з отрутами, а водночас схожий на скриньку писаря. Хотів прикинутися мандрівним писарем. Помітивши скриньку, якийсь випадковий знайомий мав би набрати такого враження. Пера для письма я здобув у пійманої нами дикої гуски. Деякі порошкові барвники зробив сам, а щоб їх зберігати, наготував кістяні трубочки із затичками. Нічноокий неохоче вділив мені кілька волосків на грубі пензлі. Тонші пензлі я намагався зробити зі шерсті кролика, але наслідки вдовольнили мене лише частково. Це було недобре. Люд чекав від писаря, що він матиме чорнило, пензлі та пера для свого ремесла. Я мимоволі визнав слушність Пейшенс. Колись вона сказала, що я маю гарний почерк, але не можу претендувати на повне писарське вміння. А втім, я сподівався, що моїх запасів вистачить на кожну роботу, за яку я міг би взятися на шляху до Трейдфорда.

І от настав час, коли я був певен, що спорядився найкраще, як умів, а невдовзі мушу рушати, щоб подорожувати за літньої погоди. Я прагнув помсти, але дивно неохоче покидав цю хатину і життя в ній. Вперше, відколи себе пам’ятаю, я прокидався добре виспаним і їв, коли був голодний. Не мав жодних завдань, крім тих, які поставив собі сам. Напевне не зашкодить, якщо я виділю якийсь час на зміцнення свого фізичного здоров’я. Хоча здобуті у підземеллях синці давно вже зблякли, а єдиними зовнішніми знаками зазнаних мною ушкоджень були шрами, інколи вранці я почувався дивно скутим. Час від часу тіло пронизував несподіваний біль, коли я надто різко стрибав чи надто швидко повертав голову. Особливо виснажливе полювання викликало в мене тремтіння, і я боявся нападу. Тому я вирішив, що перед мандрівкою доречно було б повністю одужати.

Тож ми затрималися на якийсь час. Погода була теплою, полювання вдалим. Минали дні, і я змирився зі своїм тілом. Не був уже тим фізично загартованим воїном з минулого літа, але не відставав від Нічноокого при нічному полюванні. Коли стрибав, щоб завдати смерть, мої рухи були швидкими і впевненими. Тіло зцілилося, і я залишив позаду минулі болі. Я знав, що вони були, але не думав про них надто довго. Кошмари, які мене мучили, злиняли, мов залишки зимової шуби Нічноокого. Ніколи я не знав настільки простого життя. Нарешті був у мирі із самим собою.

Та жоден мир не триває довго. Мене розбудив сон. Ми з Нічнооким встали до світанку, полювали і разом убили кількох жирних кроликів. Обране нами узгір’я було продірявлене лабіринтами їхніх нір, а полювання на них швидко виродилося у дурну розвагу — стрибки та розкопування. Коли ми вполювали достатньо, уже добре розвиднілося. Ми збігли вниз, у плямисту березову тінь, знову підживилися здобиччю і заснули. Щось, — може, нерівне сонячне світло на заплющених повіках, — занурило мене в цей сон.

Я повернувся в Оленячий замок. Лежав у старій вартівні, простягнувшись на холодній підлозі, мене обступали чоловіки з твердими поглядами. Підлога під моєю щокою була липкою від напівзастиглої крові. Я тяжко дихав, розтуливши рота, а запах і смак тієї крові злилися разом, заполонивши мої чуття. Знову прийшли по мене, не тільки чоловік із кулаками у шкіряних рукавичках, але й Вілл, невловимий невидимий Вілл тихо пробрався крізь мої стіни, щоб вкрастися у мій розум. «Прошу, зачекайте, прошу, — благав я їх. — Зупиніться, молю вас. Я не той, кого вам слід боятися чи ненавидіти. Я тільки вовк. Просто вовк, нічим вам не загрожую. Не заподію вам жодної шкоди, тільки відпустіть мене. Я для вас ніхто. Ніколи більше не завдам вам клопотів. Я тільки вовк». — Здійняв морду до неба й завив.

Мене розбудило власне виття.

Я перекотився, сперся на руки й коліна, струснувся і встав. «Сон, — сказав собі. — Це тільки сон». Страх і сором затопили мене з головою, каляючи своїми хвилями. Уві сні я благав пощади, чого не робив насправді. «Я не був боягузом», — запевнив себе. Чи був? Здавалося, я й досі відчуваю запах і смак крові.

Куди ти? — ліниво спитав Нічноокий.

Лежав глибоко в тіні, літня масть напрочуд добре його маскувала.

До води.

Я пішов до струмка, сполоснув липку кролячу кров з обличчя і рук, тоді жадібно напився. Знову помив обличчя, нігтями видряпав кров із бороди. Раптом вирішив, що не терпітиму бороди. Однаково не збираюся йти туди, де хтось міг би мене розпізнати. Повернувся до вівчарської хатки, щоб поголитися.

У дверях я наморщив носа, почувши затхлий запах. Нічноокий мав рацію: спання у чотирьох стінах ослаблювало мій нюх. Тяжко повірити, що я це витримував. Я неохоче ввійшов досередини, видуваючи з носа людські запахи. Кілька днів тому падав дощ. Волога дісталася до мого сушеного м’яса, і частина зіпсувалася. Я перебрав його, морщачи носа від того, як сильно воно зіпсувалося. У деяких шматках з’явилися черв’яки. Ретельно перевіривши решту свого м’яс­-ного запасу, я відштовхнув надокучливе відчуття неспокою. Лише витягши ніж і зчистивши з нього дрібний пил іржі, я зізнався собі в тому, що відчував.

Минуло багато днів, відколи я був тут.

Можливо, тижнів.

Я й гадки не мав про біг часу. Глянув на зіпсоване м’ясо, на куряву, що покрила мої порозкидувані речі. Відчув свою бороду, був вражений тим, наскільки вона відросла. Барріч та Чейд залишили мене тут не кілька днів тому. Минули тижні. Я підійшов до дверей хати і визирнув назовні. Там, де колись через луг бігли стежки до струмка і рибальських місць Барріча, росла висока трава. Весняні квіти давно зникли, кущі були всипані зеленими ягодами. Я глянув на свої долоні, на бруд, що в’ївся у шкіру зап’ясть, на стару кров, що запеклася й засохла у мене під нігтями. Колись вживання в їжу сирого м’яса викликало б у мене огиду. Тепер сама думка про готування м’яса здавалася дивною й чужою. Моя свідомість відсахнулася, я не хотів суперечності з самим собою. «Пізніше, — чув я власні благання, — пізніше, завтра, пошукаю Нічноокого».

У тебе клопоти, менший братчику?

Так. — Я змусив себе додати: — Ти не можеш мені допомогти. Це людські клопоти, я мушу сам їх розв’язати.

Краще будь вовком, — ліниво порадив він.

Я не мав сили відповісти на це згодою чи запереченням. Тож відкинув його пораду. Глянув на себе вниз, на поплямлені сорочку та штани. Мій одяг покривали бруд і стара кров, штани нижче колін подерті, як ганчір’я. Я здригнувся, згадавши перекованих і їхнє подерте шмаття. Ким я став? Я потяг сорочку за комір і відвернув обличчя від власного смороду. Вовки були куди чистішими. Нічноокий щодня вилизувався. Я заговорив уголос, і власний заіржавілий голос налякав мене.

— Тільки-но Барріч покинув мене тут самого, я скотився до чогось гіршого за звіра. Ні почуття часу, ні чистоти, ні цілей, ні усвідомлення чогось, крім їжі та сну. Саме від цього він намагався мене застерегти впродовж усіх цих років. Я зробив те, чого він завжди боявся.

Я взявся за роботу. Розпалив вогонь у каміні, багато разів збігав до струмка по воду, а затим зігрів стільки, скільки зумів. Вівчарі зоставили в хатці тяжкий казан для витоплювання лою, достатній, щоб наполовину наповнити дерев’яне корито надворі. Доки вода грілася, я зібрав мильної трави і польового хвоща. Не міг згадати, щоб я колись раніше був таким брудним. Жорсткий хвощ здирав із брудом цілі верстви шкіри, я довго тер себе, перш ніж вдовольнився і вирішив, що досить чистий. У воді плавало чимало бліх. Ще я знайшов кліща в себе на карку і спалив його головешкою з вогнища. Вимивши волосся, я розчесав його і знову зав’язав у вояцький хвіст. Поголився перед дзеркальцем, яке залишив мені Барріч, а тоді оглянув обличчя. Засмаглий лоб, бліде підборіддя.

За час, потрібний щоб знову нагріти води, намочити й дочиста випрати одежу, мені стала зрозумілою фанатична й незмінна пристрасть Барріча до чистоти. Єдиним способом порятувати те, що зосталося з моїх штанів, було обрізати їх до колін. Але й тоді вони мало на що надавалися. Я поширив свою шалену діяльність також на постіль і зимовий одяг, змиваючи з них затхлий запах. Виявив, що миша позичила клапоть мого зимового плаща собі на гніздо. Я залатав його, як умів. Розвісивши мокрі штани на кущі, я підвів голову і помітив, що Нічноокий за мною спостерігає.

Ти знову пахнеш, як людина.

Це добре чи погано?

Краще, ніж здобич, вбита тиждень тому. Гірше, ніж вовк. — Він встав і потягся, наче низько переді мною кланяючись, широко розчепірив кігті. — Так. Зрештою, ти хочеш бути людиною. Скоро рушаємо?

Так. Йдемо на захід, вгору по Оленячій ріці.

Ох. — Зненацька він чхнув, тоді звалився на бік і почав качатися на спині у куряві, наче щеня. Тішився, збираючи куряву шерстю, а тоді підвівся, щоб знову всю її струсити. Те, як безтурботно Нічноокий прийняв моє раптове рішення, стало для мене тягарем. Куди я його втягнув?

Впала ніч, а весь мій одяг і вся постіль досі були вогкими. Я послав Нічноокого на самотнє полювання. Знав, що він не швидко повернеться. Місяць був уповні, а нічне небо чисте. Такої ночі буде сила-силенна здобичі. Я зайшов до хатки і розпалив вогонь у каміні, такий, щоб можна було спекти коржики із залишків житнього борошна. У пшеничному вже завелися довгоносики та зіпсували його. А це краще з’їсти зараз, ніж дати і йому змарнуватися. Прості коржики з рештками зцукрілого меду смакували напрочуд. Я знав, що не зашкодить розширити свій раціон, включивши туди ще щось, крім щоденного м’яса та пригорщі зелені. Зробив собі незвичний чай з дикої м’яти і вершечків молодої кропиви, він теж добре смакував.

Тим часом покривало майже висохло, я приніс його і постелив перед каміном. Ліг на нього, то дрімаючи, то дивлячись на вогонь. Пошукав Нічноокого, але він не хотів до мене приєднатися, волів свіже м’ясо і м’яку землю під дубом на краю лугу. Я був настільки самотнім, настільки людиною, як не був уже давно. Трохи дивне відчуття, але добре.

Перевернувшись і потягнувшись, я побачив на стільці клунок. Я знав напам’ять кожну річ у хатині. Коли був тут востаннє, його не було. Я взяв клунок, обнюхав, відчув слабкий запах Барріча і свій власний. За мить усвідомив, що зробив, і дорікнув собі за це. Слід почати поводитися так, наче при кожній моїй дії є свідки, якщо не хочу знову бути вбитий як віттер.

Клунок був невеликим. Там була одна з моїх сорочок, якось добута зі старої скрині з моїм одягом, cвітло-брунатна, — я зав­жди її любив. І пара обтислих штанів. У сорочку загорнуто маленький глиняний горщик з маззю Барріча, якою він гоїв порізи, опіки та синяки. Добрий шкіряний пояс. Чотири срібні монетки у маленькому шкіряному капшуці з вишитим оленем. Я сидів, вдивляючись в оленя. Він опустив роги, готуючись до бою, як на гербі, обраному для мене Веріті. На поясі такий же олень проганяв вовка. Таке послання тяжко не збагнути.

Я вдягнувся перед вогнем. Сумував, бо не зустрівся з ним, а водночас відчував полегшення через це. Знаючи Барріча, я здогадувався, що він почувався так само, коли примандрував сюди і виявив, що мене нема. Приніс мені те пристойне вбрання, бо хотів умовити повернутися разом із ним? Чи щоб побажати щасливої дороги? Я намагався не замислюватися над тим, якими були його наміри чи як він зреагував на покинуту хатку. Знову вдягнувшись, я почувався куди більше людиною. Капшук і свій ніж у піхвах я повісив на пояс, обгорнув його довкола стану. Підтяг стільця ближче до вогню і сів на нього.

Я дивився у полум’я. Нарешті дозволив собі подумати про свій сон. Почував дивне стискання у грудях. Я боягуз? Не був цього певен. Я ж іду до Трейдфорда, щоб убити Регала. Хіба боягуз зробив би так? Може, й так, підказав мій зрадницький розум, може, саме так і зробив би боягуз, якби це було легше, ніж шукати свого короля. Я викинув цю думку з голови.

Та вона повернулася. Чи є вбивство Регала слушною річчю, чи просто тим, що я хотів зробити? Чому це має значення? Бо має. Може, я мав би, замість цього, шукати Веріті.

Нерозумно про це думати, доки я не знаю, чи Веріті досі живий. Якби я спромігся поскіллити до нього, то міг би й довідатися. Та мій Скілл завжди був непередбачуваним. Про це подбав Гален, коли силоміць відібрав мій сильний природний талант до Скіллу, перетворивши його на щось змінне й непевне. Можна це змінити? Я мушу добре послуговуватися Скіллом, якщо хочу прорватися до Регала крізь його групу. Мушу навчитися керувати ним. Чи був Скілл чимось таким, чого можна навчитися самотужки? Як можна навчитися чогось, коли навіть не знаєш повного обсягу його дії? Усі здіб­ності, які Гален колись не вбив у мене і не вибив із мене, усі знання, яких Веріті не міг мене навчити через брак часу, як я маю дійти до них сам? Це неможливо.

Я не хотів думати про Веріті. Це найсильніше й підказувало мені, що саме так я маю зробити. Веріті. Мій принц. А тепер і мій король. Поєднаний з ним кров’ю та Скіллом, я знав його краще, ніж будь-кого іншого. Він казав мені, що відкритися на Скілл просто: лише не закриватися від нього. Війна Скіллом з піратами стала його життям, відібравши в нього молодість і сили. Веріті ніколи не мав достатньо часу, щоб навчити мене керувати моїм талантом, але дав мені стільки уроків, скільки зумів, коли тільки випадала рідкісна можливість для цього. Його сила Скіллу була такою великою, що він міг торкнутися мене, а тоді бути поєднаним зі мною впродовж кількох днів, а то й тижнів. Колись, сидячи у кріслі мого принца, в його кабінеті, за його робочим столом, я поскіллив до нього. Переді мною лежали приладдя, якими він рисував карти, і той дрібний особливий безлад, характерний для людини, що чекає, коли стане королем. Тоді я думав про нього, тужив за ним, прагнув, щоб він був удома та правив своїм королівством. І просто потягся назовні й поскіллив до нього. Так легко, без жодної підготовки і жодного попереднього наміру. Я намагався ввійти у той самий душевний стан. Я не мав ні стола Веріті, ні того безладу, щоб краще згадати мого принца, але, заплющивши очі, міг його побачити. Я глибоко вдихнув і спробував прикликати його образ.

Веріті був ширший за мене в плечах, але трохи не сягав мого зросту. Обидва ми мали темні очі та волосся роду Провісників, але його очі були посаджені глибше, ніж мої, а неслухняне волосся й бороду переткала сивина. За моїх дитячих літ він був мускулистим і міцним, кремезним чоловіком, що орудував мечем так само добре, як пером. Це пізніші роки виснажили його. Він був змушений проводити більшу частину часу без фізичних дій, силою Скіллу захищаючи наше узбережжя від піратів. Але навіть коли фізичні сили принца слабшали, то його аура Скіллу зростала, тож урешті постати перед ним було однаково що перед палючим полум’ям. Коли був поруч нього, то куди сильніше відчував його Скілл, ніж його тіло. Намагаючись відтворити його запах, я згадав гостроту кольорового чорнила, яким він рисував свої карти, аромат добре виробленого пергаменту, а ще повів ельфійської кори, так часто відчутний у його диханні.

— Веріті, — тихо мовив я вголос і відчув, як це слово розходиться в мені луною, відбиваючись від моїх стін.

Я розплющив очі. Не міг вийти із себе назовні, не опустивши своїх стін. Скільки б я не малював подумки Веріті, це нічого мені не дасть, доки я не відкрию дороги, щоб мій Скілл міг вийти з моєї свідомості, а його — ввійти туди. Дуже добре. Це досить легко. Просто розслабитися. Вдивлятися у вогонь, спостерігати за маленькими іскрами, що здіймаються вгору над каміном, танцюють і плавають. Послабити пильність. Забути, як Вілл ударив силою свого Скіллу в ці стіни і замалим їх не звалив. Забути, як мій мозок повністю зосередився на підтримуванні цих стін, тимчасом як моє тіло гамселили. Забути про огидне почуття насилля, коли Джастін силоміць вривався у мене. Як Гален пошрамував і покалічив мій талант до Скіллу, надуживши своїм становищем майстра Скіллу, щоб взяти під контроль мій розум.

Так виразно, наче Веріті був поруч зі мною, я почув слова свого принца:

— Гален тебе покалічив. У тебе є стіни, за які я не можу проникнути, хоч і добре володію Скіллом. Тобі треба навчитися відкриватися. Це важко.

Він промовив мені ці слова торік, до вторгнення Джастіна, до атак Вілла. Я гірко посміхнувся. Чи знали вони, що їм вдалося вибити з мене Скілл? Мабуть, навіть не подумали про це. Хтось колись має це записати. Якийсь король-скіллер може визнати це корисним. Якщо завдати свідомості скіллера значної шкоди, можна змусити його закритися в собі і так позбавити магічних сил.

Веріті завжди бракувало часу, щоб навчити мене зруйнувати ці стіни. Наче на глум, знайшов змогу показати мені, як їх зміцнити, щоб приховати від нього свої приватні думки, якими я не хотів ділитися. Може, я аж надто добре цього навчився. Я задумався, чи матиме він колись час відучити мене від цього вміння.

Час, не час, — втомлено перебив мене Нічноокий. — Час — це річ, яку люди вигадали, щоб завдавати собі клопоту. Ти стільки про це думаєш, що мені голова йде обертом. Чого ти взагалі ходиш старими стежками? Занюхай нові, може, наприкінці них знайдеться трохи м’яса. Якщо тобі потрібна здобич, мусиш її вистежити. Це й усе. Не можеш сказати: вистежування надто довге, а я просто хочу їсти. Це все — одне. Вистежування — початок їжі.

Ти не розумієш, — так само втомлено відповів я. — Час — це скільки годин має день і скільки є днів, коли я можу щось зробити.

Чого ти розрізаєш своє життя на шматки і надаєш їм назви? Години, дні. Це як кролик. Як убиваю кролика, то з’їдаю кролика. — Сонне зневажливе пирхання. — Ти не з’їдаєш кролика, а розрізаєш його та називаєш кістками, м’ясом, хутром і нутрощами. Тому тобі ніколи не досить.

То що ж я маю зробити, о мудрий учителю?

Як маєш щось зробити, то перестань через це скавуліти, а просто зроби його. Щоб я собі спав.

Подумки він дав мені штурхана, як можна штурхонути ліктем у ребра сусіда в таверні, що надто близько присунувся. Зненацька я усвідомив, яким близьким був наш контакт упродовж останніх кількох тижнів. Колись я дорікнув йому за те, що він завжди сидів мені в голові. Я не хотів його товариства, коли був із Моллі, намагався тоді пояснити йому, що такі хвилини належать лише мені. Зараз його штурхан змусив мене зрозуміти, що я наблизився до нього так тісно, як він до мене, коли був щеням. Я рішуче відкинув порив ухопитися за нього. Натомість зручніше всівся, відхилився назад і глянув у вогонь.

Я трохи опустив стіни. Якийсь час сидів із пересохлим ротом, чекаючи атаки. Коли нічого не трапилося, я зосереджено подумав і ще трохи опустив їх. «Вони вірять, що я помер, — нагадав я собі. — Не сидітимуть у засідці, щоб підстерегти мертвого». Опускання моїх стін усе ще було нелегким. Куди легше не мружити очі, дивлячись на яскраві спалахи сонця на воді, чи стояти непорушно, коли на тебе падає удар. Але коли я врешті це зробив, то відчув, як Скілл обпливає мене, мов течія річки камінь. Досить мені в нього зануритися, і я зможу знайти Веріті. Чи Вілла, чи Барла, чи Каррода. Я затремтів, і ріка відступила. Я зібрав сили і повернувся до неї. Довго стояв на березі, вагаючись, не відважуючись пірнути. Скілл — не вода, його неможливо спробувати. Туди чи звідти. Туди.

Туди, всередину, — і я закрутився, перекидаючись, відчуваючи, як моя самість розпадається на шматки, наче уривок гнилого конопляного шнурка. Нитки злущувалися, обвивалися довкола мене, одна за одною відшаровувалися зовнішні оболонки, що робили мене самим собою, спогади, емоції, глибокі значущі думки, проблиски поезії, яких зазнаєш і які проникають глибше, ніж сягає розуміння, випадкові спогади про звичні дні — все це спадало, мов рам’я. Як це добре. Досить лише відпустити.

Але це означало б, що Гален правильно мене оцінив.

Веріті?

Жодної відповіді. Нічого. Його там не було.

Я повернувся у власну свідомість, зосередився довкола неї. Впевнився, що можу це зробити, можу втриматися в потоці Скіллу, зберігши при цьому власне я. Чому досі це завжди було так складно? Я відкинув геть це запитання і замислився про найгірше. Найгірше те, що Веріті був живим і розмовляв зі мною кілька коротких місяців тому. «Скажи їм, що Веріті живий. І це все». Я й сказав, але вони не зрозуміли, і ніхто нічого не зробив. Тоді чим же могло бути це послання, як не проханням допомоги? Поклик про поміч від мого короля зостався без відповіді.

Зненацька все стало зовсім легким, я відчув, як із мене вирвався крик Скіллу, — наче це життя вирвалося з грудей, сягаючи назовні.

ВЕРІТІ!

…Чівелрі?

Не більше, ніж шепіт, який торкнувся моєї свідомості, легкий, мов метелик, що вдаряється у віконну завісу. Цього разу була моя черга: сягнути, вхопитися і втримати рівновагу. Я кинувся в його бік і знайшов його. Присутність Веріті мерехтіла, наче полум’я свічки, що стікає в калюжу з власного воску. Я знав, що невдовзі його не стане. У мене було до нього з тисячу питань. Я спитав лише про одне, найважливіше.

Веріті. Можете взяти в мене силу, не торкаючись мене?

Фітц? — Запитання ще слабше, ще хисткіше. — Я думав, Чівелрі повернувся… — Він балансував на краю темряви…— щоб зняти з мене цей тягар…

Веріті, будьте уважним. Думайте. Можете взяти в мене силу? Можете зробити це зараз?

Я не… не можу… Сягнути… Фітце?

Я згадав Шрюда, як він черпав у мене силу, щоб Скіллом попрощатися з сином. І як Джастін та Серена напали на нього, висмоктали в нього всю силу і вбили його. Як він помер, наче луснула бульбашка. Наче згасла іскра.

ВЕРІТІ! — Я кинувся до нього, обвився довкола нього, усталив його, як він часто усталював мене при Скілл-зв’язку. — Беріть її в мене, — наказав я йому і відкрився перед ним. Я намагався повірити, що він справді торкається рукою мого плеча, намагався згадати, як це було, коли він або Шрюд черпали в мене силу. Полум’я, що було Веріті, зненацька здійнялося, а за мить знову вже горіло сильно і яскраво.

Досить, — перестеріг він мене, а тоді, вже сильніше: — Хлопче, будь обережний!

Ні, зі мною все гаразд, я можу це зробити, — запевнив я його і хотів дати йому силу.

Досить! — наполіг він і відсахнувся від мене.

Це було майже так, наче ми розступилися на кілька кроків, почали розглядати один одного. Я не міг побачити його тіла, але відчував у ньому страшну втому. Не здорову втому наприкінці дня праці, а втому, що пронизує до костей, коли один день, перемоловши людину, накладається на інший, а між ними немає ні достатньої кількості їжі, ні досить відпочинку.

Я дав йому силу, та не здоров’я, а він швидко спалить взяту в мене життєву енергію, бо це не була справжня сила, як чай з ельфійської кори не був справжньою їжею.

Де ви? — зажадав я від нього.

У горах, — неохоче відповів він і додав: — Більше говорити небезпечно. Ми взагалі не повинні скіллити. Дехто може намагатися нас підслухати.

Але контакту не обірвав, а я знав, що він так само прагне поставити запитання, як і я. Я намагався надумати, що хотів би йому розповісти. Відчував, що ніхто не стоїть між нами, але не був певен, чи розпізнав би я, якби за нами шпигували. Довгий час наш контакт був просто взаємним усвідомленням. Затим Веріті мене перестеріг:

Мусиш бути обережнішим. Стягаєш на себе клопоти. А все-таки це мене втішило. Я так довго жив без дружнього дотику.

Тоді це для мене варте будь-якого ризику. — Я на мить завагався, відчуваючи, що не можу зачаїти цієї думки. — Мій королю. Є дещо, що я мушу зробити. Коли це станеться, прийду до вас.

Тоді я щось від нього відчув. Вдячність, яка присоромлювала своєю інтенсивністю.

Сподіваюся, я ще буду тут, коли ти прийдеш. — Тоді суворіше: — Не називай жодних імен. Не скілль без необхідності. — Потім м’якше: — Бережи себе, хлопче. Будь дуже обережним. Вони нещадні.

А тоді він зник.

Веріті цілковито розірвав Скілл-зв’язок. Я сподівався, що, хай де він був, використає частину взятих у мене сил, щоб знайти трохи їжі чи безпечне місце для відпочинку. Відчув, що він живе, мов цькована дичина, завжди насторожі, завжди голодний. Здобич, як і я. І ще щось. Поранення, пропасниця? Я відкинувся на спинку крісла, злегка тремтячи. Знав, що краще не вставати. Вже просте скіллення забрало в мене сили, а я ще й відкрився Веріті та дозволив йому взяти їх ще більше. За кілька хвилин, коли тремтіння вгамується, зроблю чай з ельфійської кори і відновлю сили. Тим часом я сидів, дивився у вогонь і думав про Веріті.

Він покинув Оленячий замок минулої осені. Здавалося, що відтоді минула вічність. Коли Веріті виїжджав, король Шрюд був ще живим, а дружина, Кеттрікен, — вагітною. Він вирушав у похід заради пошуку. Пірати на червоних кораблях із Зовнішніх островів три роки нападали на наше узбережжя, а всі наші зусилля позбутися їх виявилися даремними. Тож Веріті, король-в-очікуванні, спадкоємець престолу Шести герцогств, вирушив у гори, щоб знайти там наших майже легендарних союзників — Старійшин. Традиція запевняла, що багато поколінь тому король Вайздом відшукав їх і вони допомогли Шістьом герцогствам прогнати подібних напасників. Ще вони обіцяли повернутися, якщо колись будуть нам необхідними. Тож Веріті покинув трон, дружину й королівство, щоб їх розшукати і нагадати їм про їхню обітницю. Вдома зоставався його старий батько, король Шрюд, і молодший брат, принц Регал.

Майже відразу ж після від’їзду Веріті Регал виступив проти нього. Улещував внутріземських герцогів, ігноруючи потреби Прибережних герцогств. Я підозрював, що це з його почину розпущено плітки, які глузували з подорожі Веріті, а його самого виставляли безвідповідальним дурнем, якщо не безумцем. Група Скіллу, що склала присягу Веріті, давно вже служила Регалу. Він використав їх, аби сповістити, наче Веріті загинув на шляху до гір, а тоді проголосив себе королем-в-очікуванні. Короля Шрюда Регал тримав під повним контролем. Заявив, що перенесе двір у глибину суходолу, а Оленячий замок цілком покидав на ласку червоних кораблів. Коли ж він проголосив, що король Шрюд і королева Кеттрікен повинні від’їхати з ним, Чейд вирішив, що ми мусимо діяти. Ми знали, що Регал не дозволить нікому з них стати між ним і троном. Отож ми склали план, згідно з яким обоє, король і королева, мали втекти того вечора, коли Регал проголосить себе королем-в-очікуванні.

Та все пішло не так, як ми запланували. Прибережні герцоги були близькі до повстання проти Регала і намагалися втягти й мене до свого бунту. Я погодився допомогти їхній справі, сподіваючись утримати Оленячий замок як опорний пункт для Веріті. Та, перш ніж ми встигли вивезти короля Шрюда, двоє членів групи Скіллу вбили його. Утекла тільки Кеттрікен, і хоча я вбив тих, що стали причиною смерті короля, та самого мене піймано, піддано тортурам і визнано винним у використанні магії Віту. Леді Пейшенс, дружина мого батька, марно клопотала за мене. Якби Баррічу не вдалося потайки пронести до мене отруту, мене повісили б над водою і спалили. Але отрути вистачило, щоб правдоподібно інсценізувати смерть. Тим часом, як моя душа перебувала з Нічнооким, у його тілі, Пейшенс забрала мої останки з тюремної камери й поховала їх. Барріч із Чейдом без її відома викопали мене з могили, тільки-но змогли це зробити.

Я закліпав і відвів очі від полум’я. Вогонь пригасав. Як і моє колишнє життя, — від нього зостався лише попіл. Не було змоги повернути жінку, яку я кохав. Тепер Моллі вважала мене мертвим і, без сумніву, з огидою сприймала те, що я вдавався до магії Віту. На додачу покинула мене за кілька днів до того, як залишки мого життя розсипалися на друзки. Я знав її з дитинства, ми разом гралися на вулицях і біля доків Баккіпа. Вона називала мене Новачком і вважала одним із дітей Твердині — стаєнним пахолком чи писарчуком. Закохалася в мене раніше, ніж довідалася, що я бастард, нешлюбний син, через якого Чівелрі зрікся престолу. Коли ж дізналася про це, я ледь її не втратив. Але вмовив довіритися мені, вона повірила, і близько року ми були разом, попри всі численні перепони, які нас розділяли. Раз у раз мене змушували ставити свої обов’язки перед королем понад наші з Моллі бажання. Вона змирилася з тим, що король не дав мені згоди на одруження. Стерпіла навіть те, що він заручив мене з іншою. Їй погрожували, з неї глузували, називаючи «бастардовою шльондрою». Я не міг її захистити. Та вона була непохитною… аж доки просто не сказала одного дня, що в неї є хтось інший, хтось, кого вона може любити і ставити понад усе у своєму житті, як я — свого короля. І покинула мене. Я не міг її за це звинувачувати. Міг лише тужити за нею.

Я заплющив очі. Був змучений, майже виснажений. Веріті перестерігав мене, щоб я не скіллив без необхідності. Та, мабуть, не трапиться нічого поганого, якщо я спробую глянути на Моллі. Тільки щоб її побачити, на мить, упевнитися, що в неї все добре… Найімовірніше, мені навіть не вдасться її побачити. Та кому зашкодить, якщо я спробую, просто на мить?

Це повинно бути легко. Я без зусиль згадав усе про неї. Так часто вдихав її запах, що складався з трав, якими вона ароматизувала свої свічки, і свіжих пахощів її теплої шкіри. Я знав кожен відтінок її голосу, як він глибшав, коли вона сміялася. Міг достеменно згадати лінію її щелепи, те, як вона зводила вгору підборіддя, коли гнівалася на мене. Знав глянцевий полиск її розкішного каштанового волосся, сяйво темних очей. Цілуючи мене, прикладала долоні мені до щік і притискала до себе моє обличчя… Я сам підвів долоню до обличчя, прагнучи торкнутися її руки, піймати і вже не відпускати. Натомість я відчув рубець шраму. Дурні сльози напливли до очей. Я кліпнув, змахуючи їх, полум’я розпливлося, на мить, аж доки зір знову не погострішав. «Я втомився», — сказав собі. Надто втомився, щоб намагатися знайти Моллі своїм Скіллом. Мушу спробувати трохи подрімати. Я намагався відділитися від цих надто людських емоцій. Але ж це їх я вибрав, вирішивши знову стати людиною. Може, розумніше було б зостатися вовком. Тварини, напевне, ніколи нічого такого не відчувають.

У цю мить під небом ночі одинокий вовк підвів носа вгору і завив, пронизуючи темряву своєю самотністю та розпачем.