Мандри убивці

Розділ 7. Ферроу

Пані Оленячого замку, як прозвано леді Пейшенс, прийшла до влади унікальним шляхом. Народилася у шляхетній сім’ї і була леді від народження. Завдяки несподіваному одруженню з королем-в-очікуванні Чівелрі піднеслася до вищого стану королеви-в-очікуванні. Ніколи не претендувала на владу, яку могли б їй запевнити народження і подружжя. Лише зоставшись самотньою, майже покинутою в Оленячому замку, ексцентрична леді Пейшенс перебрала до своїх рук повід правління. Як і все у своєму житті, зробила це неповторним, особливим чином, цілковито непридатним для жодної іншої жінки.

Не вдавалася ні до аристократичних родинних пов’я­зань, ні до тих впливів, які могла мати з огляду на статус її покійного чоловіка. Почала натомість із найнижчого щабля влади, так званих людей зброї, серед яких було багато жінок. Нечисленні залишки особистої охорони короля Шрюда і сторожі королеви Кеттрікен потрапили у своєрідне становище вартових, яким уже нікого було вартувати. Обов’язки гвардії Оленячого замку перейшли до особистих військ лорда Брайта, привезених із Ферроу, а на гвардійців покладено менш відповідальні завдання на кшталт прибирання Твердині та її обслуговування. Платили колишнім гвардійцям нерегулярно, вони втратили пошану сторонніх і самоповагу, надто часто або взагалі залишалися без діла, або ж були зайняті невідповідними роботами. Леді Пейшенс, під претекстом того, що в них немає інших справ, почала домагатися їхньої служби. Спершу попросила супроводу, коли зненацька відновила виїзди на своєму старенькому верховому коні Шовковому. Пополудневі прогулянки поступово переросли в цілоденні вилазки, а потім у відвідини з нічлігом сіл, які або зазнали наїзду, або ж він їм загрожував. У поруйнованих селах вона та її служниця Лейсі робили, що могли, для поранених, складали списки вбитих та перекованих, приставляли своїх гвардійців до розчищення вулиць і побудови тимчасових притулків для тих, що стали бездомними. Хоч це й не було справжньою вояцькою роботою, стало для цих гвардійців гострим нагадуванням про те, що їх вишколено до бою, і про те, що трапляється, коли бракує захисту. Вдячність людей, яким вони допомогли, повернула їм гордість і внутрішню згуртованість. А в селищах, що уникли наїзду, гвардійці були невеликою демонстрацією сили й того, що Оленячий замок та гордість Провісників існують і досі. У кількох селах та містечках збудовано провізоричні укріплення, за якими люди могли сховатися від піратів і мати бодай незначні шанси захиститися.

Бракує записів про ставлення лорда Брайта до вилазок леді Пейшенс. Вона ніколи жодним офіційним чином не проголошувала цих експедицій. Це були її розважальні прогулянки, гвардійці, що її супроводжували, зголосилися до цього добровільно, так само як і до завдань, які вона покладала на них у селищах. Деякі, до кого вона набрала довіри, виконували її «доручення». Такі доручення могли включати перевезення послань далеко до Ріппону, Бернсу чи й Шокзу з проханням новин про те, як ведеться у прибережних містах, і передачі звісток про Бак. Посланці перетинали окуповані території, що було вкрай небезпечно. Часто вони отримували гілочку плюща, аби адресати послань та допомоги від леді Пейшенс уміли їх розпізнати. Цей плющ вона цілорічно вирощувала у своїх кімнатах. Про так званих Посланців Плюща навіть складено кілька балад, які розповідають про їхню відвагу та дотепність і нагадують нам, що навіть найпотужніші мури з часом переходять під зверхність плюща. Можливо, найвідомішим їхнім вчинком є подвиг Пенсі Фіалки, наймолодшої з посланців. У віці одинадцяти літ вона дійшла аж до місця, де герцогиня Бернсу переховувалася у Бернських Крижаних печерах, і передала їй звістку про те, коли й куди припливе судно з припасами. Частину цього шляху Пенсі таємно здолала, сховавшись між мішками зерна на возі, реквізованому піратами. Втекла з самого серця табору напасників, щоб продовжити свою місію. Та спершу підпалила намет, в якому спав їхній ватажок, помстившись так за своїх перекованих батьків. Пенсі не дожила до тринадцяти, але її звершення пам’ятатимуть довго.

Ще інші допомагали Пейшенс вимінювати її коштовності та спадкові землі на гроші, які вона використовувала «за власним розсудом і з власного права», — так заявила колись лордові Брайту. Купувала зерно та овець у глибині суходолу, а її «волонтери», зі свого боку, займалися їхнім перевезенням та розподілом. Невеликі суденця з припасами додавали надії оборонцям у битвах. Робила символічні виплати каменярам і теслям, що допомагали відбудовувати зруйновані селища. І звісно ж, винагороджувала монетою, — небагато, але долучивши до цього свої найщиріші подяки, — усіх гвардійців, що добровільно зголосилися допомагати їй.

Коли з часом серед гвардії Оленячого замку відзнака Плюща ввійшла до загального вжитку, вона лише підтвердила доконаний факт. Ці чоловіки та жінки були гвардією леді Пейшенс, і якщо хто їм і платив, то це вона. Але, що найважливіше для них, — вона їх цінувала й використовувала, лікувала, коли їх поранено, захищала своїм гострим язичком, якщо хтось посмів їх зневажити. Такими були підвалини її впливу й підстави сили, якою вона володіла. «Вежа рідко валиться знизу вгору», — не раз казала вона й запевняла, що це вислів принца Чівелрі.

Ми добре виспалися, а наші животи були повними. Не потребуючи полювати, йшли всю ніч. Трималися осторонь від дороги і були куди обережніші, ніж досі, але не зустріли жодного перекованого. Великий білий місяць сріблом малював стежку між деревами. Ми двоє рухалися як одна істота, майже не думаючи, хіба щоб розпізнати й затямити всі зустрінуті запахи, всі почуті звуки. Крижана рішучість, яка мене опанувала, передалася й Нічноокому. Я не сурмив йому легковажно про свій намір, але ми могли думати про це, не зосереджуючись на цьому. Це був інший різновид мисливської спонуки, гнаний іншим голодом. Тієї ночі ми здолали не одну милю під пильним поглядом місяця.

У цьому була солдатська логіка, стратегія, яку схвалив би Веріті. Вілл знав, що я живий. Невідомо, чи відкрив він це іншим членам групи Скіллу або навіть Регалові. Я здогадувався, що він хоче висмоктати з мене Скілл-силу, як Джастін із Сереною висмоктали її з короля Шрюда. Підозрював, що така крадіжка енергії може викликати шалений екстаз і що Вілл хоче насолодитися ним сам. Я не мав жодних сумнівів, що він мене шукатиме, що він твердо вирішив вистежити мене, хай де б я сховався. Ще він знав, що я його дуже боюся. Тож не очікуватиме, що я піду просто до нього, з непохитним наміром убити не тільки його та всю їхню групу, а й Регала. Мій швидкий марш до Трейдфорда міг виявитися найкращою стратегією, яка б дала мені змогу сховатися від нього.

Про Ферроу кажуть, що воно настільки ж відкрите, наскільки Бак скелястий і лісистий. Той перший світанок застав нас у лісі нового різновиду, яснішому й переважно листяному. На день ми влаштувалися у березовому гаю, на пологому пагорбі з видом на просторе пасовище. Вперше від часу бійки з перекованими я зняв сорочку і при денному світлі оглянув плече там, де по ньому вдарено києм. Плече було чорно-синім і боліло, коли я пробував підняти руку вище голови. Та це й усе. Марниця. Три роки тому я подумав би, що це серйозне ушкодження. Обмив би його холодною водою і обклав травами, щоб швидше загоїлося. Тепер, хоч усе плече було фіолетовим і рвало болем, коли я ним ворушив, це був лише синець, і я зоставив його гоїтися самому. Криво посміхнувся сам собі, знову надягаючи сорочку.

Нічноокий не був таким терплячим, коли я оглядав розтин на його плечі. Рана почала вже змикатися. Коли я відвів шерсть із країв розтину, він різко відсахнувся і вхопив мене за зап’ястя. Не грубо, але твердо.

Облиш. Заживе.

Там бруд.

Він втягнув носом повітря і задумливо лизнув.

Небагато.

Дозволь мені глянути.

Ти ніколи не дивишся просто так. Ти штрикаєш.

То сядь спокійно й дозволь мені поштрикати.

Нічноокий поступився, але неохоче. Туди потрапили шматочки трави, які слід було вибрати. Кілька разів він піймав мене за зап’ястя. Врешті гарикнув на мене так, аби дати зрозуміти, що з нього досить. Я був незадоволений. Він ледве дозволив мені накласти трохи Баррічевої мазі.

Ти надто цим переймаєшся, — роздратовано сповістив він мене.

Мені дуже прикро, що тебе поранено через мене. Це недобре. Це не таке життя, яке має вести вовк. Ти не можеш бути самотнім, мандрувати з місця на місце. Маєш бути зі зграєю, полювати на своїй території, може, колись знайти собі пару.

Колись це колись, і, може, так буде, а може, й ні. Це людська річ — перейматися справами, які можуть трапитися або ні. Не можеш з’їсти м’ясо, поки його не вполюєш. До того ж я не сам. Ми разом.

Це правда. Ми разом. — Я ліг біля Нічноокого й заснув.

Подумав про Моллі. Рішуче викинув її з голови і спробував заснути. Даремно. Я неспокійно вертівся, аж поки Нічноокий не рикнув, тоді підвівся, відійшов від мене і вклався знову. Я ненадовго сів, вдивляючись у лісисту долину. Знав, що я близький до дурного рішення. Не хотів обдумувати, наскільки воно дурне й легковажне. Глибоко вдихнув, заплющив очі та потягся до Моллі.

Я боявся, що знайду її в обіймах іншого чоловіка. Боявся почути, що вона говорить про мене з огидою. Натомість узагалі не міг її знайти. Раз у раз зосереджував думки, збирав усі сили й тягся до неї. Врешті я був нагороджений Скілл-образом Барріча, що покривав соломою дах хати. Був без сорочки, а літнє сонце спалило його до кольору полірованого дерева. По його карку стікав піт. Глянув на когось унизу, і на його обличчі з’явився роздратований вираз. «Я знаю, міледі. Ти мог­ла б зробити це сама, дуже дякую. А ще знаю, що в мене й так досить клопотів. Обійдуся хоч без страху, що ви обоє впадете».

Я десь осторонь тяжко дихав і знову почав усвідомлювати власне тіло. Відштовхнувся і потягся до Барріча. Принаймні скажу йому, що я живий. Мені вдалося знайти Барріча, але бачив я його як крізь туман.

— Баррічу! — гукнув я до нього. — Баррічу, це Фітц!

Та його розум був закритий і замкнений переді мною. Я не міг піймати навіть проблиску його думок. Прокляв свій некерований Скілл і знову потягся до вировища хмар.

Переді мною постав Веріті, схрестивши руки на грудях, похитуючи головою. Його голос був не гучнішим за шепіт вітру, а стояв він так нерухомо, що я ледь його бачив. А все-таки я відчув, що він вдався до величезних сил, аби до мене дістатися.

— Не роби цього, хлопче, — тихо перестеріг він мене. — Це лише тебе поранить.

Раптом я опинився в іншому місці. Він сперся спиною об велику плиту чорного каменю, а на його обличчі малювалася втома. Веріті потер скроні, наче від болю.

— Я теж не повинен цього робити. Але інколи так сильно прагну… Ну, гаразд. Не переймайся. А все-таки знай. Певних речей краще не знати, а скіллення зараз дуже ризиковане. Якщо я можу тебе відчути та відшукати, то й інший може. Атакуватиме тебе всіма доступними шляхами. Не привертай його уваги до них. Він без жодних докорів сумління використає їх проти тебе. Покинь їх, щоб захистити.

Раптом він здався трохи сильнішим. Гірко посміхнувся.

— Я знаю, що це таке, — покинути їх задля їхньої безпеки. Так вчинив твій батько. Ти маєш достатньо сил для цього. Облиш це все, хлопче. Просто йди до мене. Якщо й досі маєш такий намір. Йди до мене, і я покажу тобі, що можна зробити.

Я прокинувся опівдні. Полуденне сонячне світло, що падало мені на обличчя, викликало в мене головний біль, я відчував легке тремтіння. Розвів маленьке вогнище, щоб заварити трохи ельфійської кори для заспокоєння. Я змусив себе ощадливо витрачати запаси, тож використав лише шматочок кори, допов­нивши її кропивою. Не сподівався, що так часто її потребуватиму. Я здогадувався, що мушу її берегти; можу потребувати її, зіткнувшись із Регаловою групою. Тепер ця думка здавалася оптимістичною. Нічноокий розплющив очі, глянув на мене і знову задрімав. Я сидів, попивав гіркий чай та оглядав околицю. Через той химерний сон я засумував за домом, за часом, коли були люди, що дбали про мене. Я залишив усе це позаду. Що ж, видно, не зовсім. Я сів поруч із Нічнооким, поклав руку йому на плече. Від дотику його шерсть злегка здибилася.

Спи давай, — сказав він сварливо.

Ти все, що я маю, — мовив я вкрай меланхолійно.

Він ліниво позіхнув.

І я — це все, що тобі потрібно. А зараз іди спати. Спання — серйозна річ, — поважно сказав він.

Я всміхнувся і знову простягся поруч зі своїм вовком, поклавши руку йому на хутро. Нічноокий випромінював просте задоволення, дароване повним животом і сном під теплим сонцем. Він мав рацію. Слід сприймати це серйозно. Я заплющив очі й решту дня проспав без сновидінь.

Упродовж наступних днів і ночей характер місцевості змінився, перейшовши в ясні ліси, перемежовані розлогими левадами. Довкола містечок розкидалися сади й поля зі збіжжям. Колись давно я вже подорожував через Ферроу. Мандрував тоді з валкою, ми, замість пливти річкою, перетнули весь цей край. Я був тоді молодим самовпевненим убивцею по дорозі до важливого вбивства. Ця подорож закінчилася моїм першим реальним досвідом Регалової зради. Я ледве її пережив. Тепер знову подорожував через Ферроу, при кінці подорожі мене знову чекало вбивство. Та цього разу я подорожував самотньо, у верхів’я ріки, тим, кого я мав убити, був мій рідний дядько, а наказ про вбивство я віддав сам. Інколи це приносило мені глибоке задоволення. Інколи тривожило.

Я дотримав даної самому собі обітниці й витривало уникав людського товариства. Ми непомітно прокрадалися між дорогою та рікою, а коли діставалися міст, то далеко їх обходили. На такій відкритій місцевості це було складніше, ніж могло б здаватися. Одна річ — обійти якийсь бакійський хутір, втиснутий у річковий вигин і оточений густим лісом. Геть інша — перетинати поля зі збіжжям чи пробиратися крізь сади, так щоб не пробудити ні собак, ні чиєїсь цікавості. Мені сяк-так вдавалося заспокоїти собак, запевнивши, що ми не маємо проти них злих замірів. Якщо ці собаки були довірливими. Більшість домашніх собак має стосовно вовків підозри, яких не заспокоїш жодними запевненнями. А старші собаки часто неприхильно дивляться на кожну людину, що подорожує у вовчому товаристві. Не раз за нами гналися. Віт міг дарувати мені змогу спілкуватися з деякими тваринами, але не гарантував, що мене почують чи мені повірять. Собаки не дурні.

Полювання на цих відкритих просторах теж було іншим. Дрібна дичина переважно жила групами в норах, а більші тварини легко випереджали нас на великих рівних ділянках. Ми не могли полювати й подорожувати заодно. Час від часу я знаходив нестережені курники й тихцем пробирався туди, крадучи у сплячих птахів яйця. Без докорів сумління крав сливи та вишні в садах, крізь які ми проходили. Нашою найбільшою, хоч цілком випадковою здобиччю був молодий недосвідчений гараґар, різновид диких свиней, яких певні пастуші народи розводять на м’ясо. Нас не цікавило, звідки він сюди забрів. Повалили його мечем та іклами. Тієї ночі я дозволив Нічноокому нажертися досхочу, а тоді, йому на роздратування, порізав м’ясо на смужки та шматки, які сушив на сонці над маленьким вогнем. Це зайняло мені більшу частину дня, лише тоді я вдовольнився, впевнившись, що жирне м’ясо достатньо висушилось і добре збережеться. Зате наступними днями ми подорожували швидше. Коли з’являлася дичина, полювали і вбивали, але, якщо її не було, поверталися до в’яленого гараґара.

Таким робом ми мандрували вздовж Оленячої ріки на північний захід. Наблизившись до великого торгового міста над Турлейком, ми далеко обійшли його і певний час орієнтувалися тільки по зорях. Це значно більше подобалося Нічно­окому, бо в таку пору року простори, крізь які ми йшли, покривала суха трава осоки. Ми часто бачили здалеку стада овець і кіз чи більшої худоби, зрідка гараґарів. Мій контакт із пастушими народами, що йшли за цими стадами, був обмеженим, зводився до коротких оглядин того, як вони пролітають верхи на конях, або того, як палають їхні вогнища, обрисовуючи конічні намети. Вони віддавали перевагу таким наметам, коли розбивали нічні стійбища.

У ті ночі довгого чвалу ми знову ставали вовками. Я ще раз відступив до тваринного стану, але усвідомлював це й казав собі, що воно мені не завадить, доки я його розумію. Насправді ж я вважав, що таке життя пішло мені на користь. Якби я подорожував у людському товаристві, все було б куди складніше. Ми б обговорювали маршрут, забезпечення і тактику дій після приходу до Трейдфорда. Але ми з вовком попросту трюхали, ніч за ніччю, а наше життя було таким простим, як це тільки можливо. Наше братерство ставало дедалі глибшим.

Слова Чорного Рольфа глибоко закарбувалися мені в пам’яті і спонукали до роздумів. У якомусь сенсі я вважав пов’язання між мною та Нічнооким чимось самоочевидним. Колись він був вовчуком, але тепер став мені рівним. І моїм другом. Дехто каже «собака» чи «кінь», наче всі вони однаковісінькі. Я чув, як чоловік називав кобилу, що пробула в нього сім літ, «це», нібито кажучи про крісло. Я ніколи такого не розумів. Не треба бути віттером, аби пізнати дружбу з твариною і збагнути, що ця дружба така ж багата і складна, як із чоловіком чи жінкою. Коли Нюхач був моїм, то був дружелюбним, цікавським псом із хлоп’ячою вдачею. Ковалик був затятим, агресивним, мав схильність вивищуватися над кожним, хто давав йому таку змогу, його почуття гумору було досить грубуватим. Нічноокий так само відрізнявся від них, як від Барріча або Чейда. Для жодного з них не було б образою зізнання, що саме вовк був мені найближчим.

Він не міг лічити. Зате я не міг прочитати запах оленя в повітрі й відрізнити самця від самиці. Хоч і не міг планувати більше ніж на день наперед, то й я не був спроможний на вперту концентрацію при висліджуванні здобичі. Між нами були відмінності, ніхто з нас не проголошував своєї вищості. Ніхто не віддавав іншому наказів і не очікував безумовного послуху. Мої руки були придатними до усування голок дикобраза, кліщів та колючок, а ще до чухання тих місць на спині, що сильно свербіли й були особливо недоступними. Мій зріст давав мені певну перевагу під час висліджування дичини чи огляду території. Тож навіть співчуваючи мені через мої «коров’ячі зуби», слабке нічне бачення і ніс, який Нічноокий називав дерев’яною грудкою між очима, він не дивився на мене зверхньо. Ми обидва знали, що його ловецькі здібності забезпечували нам більшість м’яса, яке ми їли. Та він ніколи не шкодував мені рівної пайки. Знайдіть таке в людини, якщо зумієте.

— Сидіти, собако! — сказав я йому колись жартома.

Я саме обережно білував дикобраза-голкошерста, якого вбив палицею, коли Нічноокий уперся його піймати. Так спішно йому було дістатися до м’яса, що ми дивом не набралися голок. Він знову сів, його клуби нетерпляче смикалися.

Чого люди так говорять? — спитав мене, коли я обережно тяг за край колючу шкіру.

Як?

Наказово. Що дає людям право наказувати псові, якщо вони не зграя?

— Інколи вони зграя чи майже зграя, — задумливо сказав я вголос. Я сильно потяг шкірку, тримаючи її за пучок шерсті на животі, де не було голок, і надрізаючи вздовж відкритого шкірного покриву. Шкірка зі звуком відірвалася від жирного м’яса. — Деякі люди вважають, що мають на це право, — продовжив я за мить.

Чого? — натискав Нічноокий.

Мене здивувало, що я ніколи досі над цим не замислювався.

— Деякі люди вважають, що вони кращі за тварин, — повільно промовив я. — Що мають право їх використовувати чи наказувати їм, як забажають.

І ти так думаєш?

Я не відразу відповів на це запитання. Просунув вістря ножа вздовж лінії між шкірою і жиром, постійно натягуючи довкола лопатки тварини. Хіба ж я не їздив на коні, коли мав його? Чи ж я був кращим за коня, що змушував його підкорятися моїй волі? Полював із собаками, а зрідка з соколами. Яке право я мав їм наказувати? Врешті повільно сказав:

— Хіба ми кращі за того дикобраза, якого збираємося з’їсти? Чи це лише тому, що сьогодні ми перемогли?

Нічноокий схилив голову набік, дивлячись на ножа й руки, що очищали йому м’ясо.

Думаю, я завжди розумніший від дикобраза. Але не кращий. Мабуть, ми вбиваємо і їмо, бо можемо. З цієї ж причини, — і він ліниво витяг перед собою передні лапи, — з цієї ж причини я маю добре вимуштрувану людину, яка зчищає для мене ті колючки, щоб мені краще було їсти.

Показав мені язика. Ми обидва знали, що це лише частина відповіді на загадку. Я провів ножем уздовж хребта дикобраза, і нарешті вся шкіра знялася.

— Я маю розвести вогнище і приготувати трохи того жиру, перш ніж їсти, — мовив я, подумавши. — Інакше розхворіюся.

Просто дай мені моє, а зі своїм роби що хочеш, — велично повчив він мене.

Я зробив надріз довкола задніх лап, вивільнив зі суглобів і відтяв. Там було цілком досить м’яса для мене. Я залишив його на шкірці, а Нічноокий відтяг свою пайку та взявся трощити кості. Тим часом я розвів маленьке вогнище, насадив лапи дикобраза на рожен і залишив їх пектися.

— Не думаю, що я кращий за тебе, — тихо сказав я. — Насправді не думаю, що я кращий за будь-яку тварину. Хоча, як ти кажеш, я розумніший від декого.

Може, від дикобраза, — поблажливо зауважив він. — Але від вовка? Навряд чи.

Ми дедалі краще розуміли кожен нюанс поведінки один одного. Інколи ми несамовито вміло полювали, знаходячи найвищу радість у переслідуванні та вбиванні, цілеспрямовано й грізно прошиваючи простір. А інколи борюкалися, мов цуценята, спихаючи один одного з утоптаної стежки в чагарник, щипаючись і кусаючись на ходу, полохаючи здобич ще до того, як її побачили. Іншими днями лежали й дрімали до надвечірніх годин, тоді вставали пополювати, а вже потім рушали в дорогу. Сонце гріло нам животи чи спини, комахи бриніли, наче самі спали. Великий вовк перевертався на спину, мов цуценя, просячи, щоб я почухав йому черево та перевірив, чи у вухах немає кліщів або бліх. Чи й просто добре вичухав йому підгорля та загривок. Свіжими туманними ранками ми тулилися один до одного, зігріваючись перед сном. Часом мене будив жорсткий штурхан холодного писка у мій ніс; намагаючись сісти, я виявляв, що він навмисне став мені на волоссі, пришпиливши мою голову до землі. Іншим разом я прокидався сам і бачив, як Нічноокий сидить віддалік, оглядаючи околицю. Пам’ятаю, як бачив його таким на тлі призахідного сонця. Легкий вечірній вітерець розвівав йому хутро. Вуха нашорошені, погляд втуплений у далечінь. Тоді я відчув у ньому самотність, непідвладну нічому, що я міг йому дати. Це мене принизило, я дозволив йому залишатися, як був, навіть не потягся до нього. З певної точки зору, я для нього був не кращим за вовка.

Оминувши Турлейк і довколишні міста, ми знову повернули на північ і вийшли до Синьої ріки. Вона відрізнялася від Оленячої, як корова від баского румака. Сіра і спокійна, пливла між відкритими полями, перевалюючись сюди-туди в широкому кам’янистому річищі. З нашого боку ріки паралельно до неї біг гостинець, але йшли по ньому здебільшого кози та худоба. Ми завжди могли почути, що переганяють череду, і легко її уникали. Синя ріка не була такою судноплавною, як Оленяча, була маловоднішою і з численними піщаними мілинами, але й нею човнами перевозили товари на торг. По той бік Синьої, де містився Тілт, тяглася дорога зі жвавим рухом, було багато селищ, а навіть містечок. На деяких відтинках річки ми бачили баржі, які проти течії тягли за собою мули. Я здогадувався, що таким способом вантаж переправляють через мілини. Поселення на нашому березі ріки, здається, зводилися до поромних переправ та нечисленних торгових селищ пастухів-кочівників. Тут траплялися заїзди, кілька крамниць і жменька домів на самій околиці, але не набагато більше. Ми з Нічнооким цих поселень уникали. Кілька сіл, які ми проминули по наш бік ріки, о цій порі року стояли пусткою.

Пастухи-кочівники, які в тепліші місяці мешкали в наметах, випасали тепер свої стада на центральних рівнинах, повільно переміщаючись багатими пасовищами від водопою до водопою. Вулиці сіл і стіни збудованих із дерну домів поросли травою. У таких закинутих містечках панував мир, а все ж ця порожнеча постійно нагадувала мені про села, що зазнали піратського наїзду. Ми ніколи не зупинялися поблизу жодного з них.

Ми обидва схудли і зміцніли. Я протер своє взуття і мусив залатати його невичиненою шкурою. Так само протерті знизу холоші штанів укоротив до литок. Мені обридло часто прати сорочку; та й тепер спереду і на манжетах її вкривали брунатні плями, що залишилися від крові перекованих та нашої здобичі. Була латана і драна, як у жебрака, а нерівний колір робив її ще жалюгіднішою. Якось я запхнув сорочку до клунка і далі йшов без неї. Дні були доволі теплими, так що брак її не відчувався, а під час холодніших ночей ми постійно рухалися, і моє тіло виділяло власне тепло. Під сонцем я так засмаг, що став майже таким самим темним, як і мій вовк. Фізично я почувався добре. Не був ні таким дужим, ні таким м’язистим, як тоді, коли орудував веслом. Зате почувався здоровим, гнучким і підтягнутим. Міг цілу ніч невтомно бігти нарівні з вовком. Був швидкою скрадливою твариною, не раз довів собі власну витривалість. Відновив значну частку віри у власні сили, зруйнованої Регалом. Не те щоб моє тіло вибачило й забуло все, що зробив із ним Регал, але я пристосувався до своїх судом і шрамів. Майже залишив підземелля позаду. Не дозволяв похмурій меті затьмарити ті золоті дні. Ми з Нічнооким подорожували, полювали, спали і знову подорожували. Все було таким простим і добрим, що я забувся його цінувати. Доки не втратив.

Якось увечері ми спустилися до річки, щоб добре напитися перед початком нічної подорожі. Але, коли ми підійшли до води, Нічноокий зненацька завмер, припавши животом до землі, а водночас наставивши вуха вперед. Я пішов за його прикладом, а тоді навіть мій нечутливий ніс уловив незнайомий запах.

Що і де? — спитав я його.

Перш ніж він устиг відповісти, я вже їх побачив. Маленькі олені граціозно спускалися до води. Були не надто вищі за Нічноокого, а замість оленячих мали спіральні козячі роги, що при світлі повні глянцево виблискували чорнотою. Я знав таких створінь лише зі старого бестіарію Чейда і не міг згадати, як вони насправді називаються.

Їжа? — стисло припустив Нічноокий, а я відразу погодився.

Стежка, якою вони йшли, мала швидко привести їх до нас. Ми з Нічнооким стали на свої позиції, чекаючи. Олені наблизилися, ціла дюжина, квапливо, необережно, зачувши холодну воду. Ми пропустили вожака, чекаючи головної частини стада, де вони найбільше скупчилися. Та коли Нічноокий напружився до стрибка, то крізь ніч прокотилося довге тремке виття.

Нічноокий сів, у нього вирвалося схвильоване скавуління. Олені розпорошилися, тікаючи від нас, хоч ми обидва були надто зайняті, щоб за ними гнатися. Наша вечеря швидко перетворилася на далеке легке тупотіння. Я розгублено глянув їм услід, але Нічноокий навіть не помітив цього.

Роззявивши пащу, він видав звуки, середні між завиванням і ревом, його щелепи дрижали і працювали, наче він намагався згадати, як це подавати голос. Через струс, який передався мені від нього на звук далекого вовчого виття, моє серце ледь не вискочило з грудей. Якби це моя мати раптом покликала мене з ночі, потрясіння було б не меншим. З пологої височини на північ від нас долинула відповідь: виття і дзявкіт. До них приєднався перший вовк. Голова Нічноокого поверталася назад-уперед, він низько, гортанно скавчав. Зненацька відкинув голову назад і сам хрипко завив. Після цього оголошення запанувала раптова тиша, потім зграя знову видала поклик, не мисливський крик, а повідомлення про свою присутність.

Нічноокий поглядом попросив у мене пробачення й пішов. Я недовірливо дивився, як він біжить до пагорба. Після хвилинного здивування я схопився на ноги й рушив за ним. Він далеко мене випередив, але, помітивши це, уповільнив біг, а тоді обернувся.

Мушу йти сам, — щиро сказав він мені. — Чекай мене тут.

Обернувся, щоби бігти далі. Мене охопила паніка.

Чекай! Не можеш іти сам. Вони не наша зграя. Ми чужі, вони на тебе нападуть. Краще зовсім не йти.

Я мушу! — повторив він.

Не було сумнівів у його рішучості. Клусом побіг геть. Я кинувся слідом.

Нічноокий, прошу! — Раптом я злякався за нього, злякався того, до чого він так одержимо рвався.

Він зупинився, глянув на мене, його очі зустрілися з моїми, і цей погляд тривав дуже довго, як на вовка.

Ти розумієш. Знаєш, що так. Тепер час тобі повірити мені, як я повірив тобі. Це те, що я мушу зробити. І мушу зробити це сам.

А якщо ти не повернешся? — з раптовим відчаєм спитав я.

Ти повернувся з того міста. І я повернуся до тебе. Йди далі понад річкою. Я знайду тебе. А зараз іди. Повертайся.

Я більше не біг за ним. Він рушив далі.

Будь обережний! — послав я в ніч, услід за ним, благання, власний різновид виття. Тоді стояв і дивився, як він віддаляється від мене, могутні м’язи перекочувалися під густим хутром, хвіст рішуче витягнутий. Мені потрібні були всі мої сили, щоб стриматися і не гукнути до нього, благаючи не залишати мене самого. Я стояв, тяжко віддихуючись від бігу, і дивився, як він меншає вдалині. Він так зосередився на своєму пошуку, що я почувся покинутим і закинутим. Уперше пережив образу й ревнощі, які він відчував під час моїх занять із Веріті чи коли я бував з Моллі й наказував йому забиратися геть із моїх думок.

Це був його перший дорослий контакт із представниками власного виду. Я розумів, що він мусить їх розшукати, побачити, хто вони такі, навіть якщо ті нападуть на нього і проженуть. Це було слушно. Але всі мої страхи за нього скавуліли в мені, вимагаючи бігти за ним, бути при ньому на випадок, якби його атаковано, чи принаймні бути на належній відстані, якби він мене потребував.

Але він попросив не робити цього.

Ні. Він наказав мені не робити цього. Наказав, користаючи з того самого права на власне життя, яким користувався і я щодо нього. Коли я відвернувся і рушив у бік ріки, серце ледь не розірвалося мені в грудях. Раптом я почувся напівсліпим. Він не біг поруч зі мною чи попереду, передаючи інформацію, що мала доповнити здобутки моїх тупих органів чуття. Натомість я почув його здалеку. Відчув тремтіння очікування, страху та цікавості, яке охопило його. У цю мить він був надто зайнятий власним життям, щоб ділитися зі мною. Раптово я почав міркувати, чи не були схожими почуття Веріті, коли я на «Раріску» ганявся за піратами, а він мусив сидіти у своїй вежі, вдовольняючись тією інформацією, яку міг зібрати через мене. Я звітував якомога детальніше, чинив свідомі зусилля, щоб забезпечити йому інформаційний потік. А все-таки він мусив відчувати щось із того болісного виключення, яке зараз викликало в мене млості.

Я дістався краю річки. Зупинився там, сів і чекав його. Він сказав, що повернеться. Я дивився, як тече темна вода. Життя всередині мене скрутилося у маленький клубочок. Я поволі обернувся, глянув угору ріки. Вся охота до полювання щезла разом із Нічнооким.

Я довго сидів і чекав. Нарешті встав і пішов крізь ніч, не зважаючи ні на себе, ні на довкілля. Тихо йшов піщаним берегом річки в супроводі шуму води.

Десь далеко Нічноокий занюхав інших вовків, занюхав досить виразно й сильно, щоб знати, скільки їх і якої вони статі. Десь далеко він показався їм, не погрожуючи й не входячи між них, а просто повідомляючи, що він тут. Якийсь час вони спостерігали за ним. Великий самець зі зграї наблизився і помочився на трав’янисту купину. Тоді пазурами задніх лап проорав глибокі борозни, копняком відкинувши землю. Самиця підвелася, потяглася і позіхнула, потім сіла, зеленими очима дивлячись на Нічноокого. Двоє недорослих вовчуків перестали кусати один одного на час достатньо довгий, щоб його оглянути. Один із них рушив у бік прибульця, але низьке материнське гарчання змусило його поквапом повернутися. Знову взявся кусати свого братчика. Нічноокий сів на задні лапи, аби показати, що не має ворожих намірів, і дозволив їм оглянути себе. Худа молода самичка вискнула, напіввагаючись, тоді урвала цей звук чханням.

За якийсь час більшість вовків підвелася, і вони рушили разом. Полювати. Худа самичка зосталася з вовченятами, пильнуючи їх, доки інші не повернуться. Нічноокий завагався, тоді скромно, на належній відстані, поспішив за зграєю. Час від часу один із вовків озирався на нього. Вожак зграї часто зупинявся, щоб помочитися, а потім задніми лапами відкидав землю.

А я тим часом ішов берегом річки, вдивляючись у довколишню ніч. Місяць поволі долав свою дорогу в нічному небі. Я вийняв із клунка сушене м’ясо й жував його на ходу. Раз зупинився, щоб напитися вапнистої води. Річка у своєму кам’янистому річищі колихнулася мені назустріч. Довелося відійти від краю і йти вище, зарослим осокою берегом. Коли на овиді почало світати, я оглянувся довкола, шукаючи місце для сну. Вмостився на трохи вищому прибережному пагорбі, згорнувся клубком між густих трав. Так я зоставався невидимим, хіба що хтось наступив би просто на мене. Місце не гірше за будь-яке інше.

Я почувався дуже самотнім.

Спалося мені погано. Частина мене сиділа, спостерігаючи все ще з відстані за іншими вовками. Вони так само знали про мене, як і я про них. Не приймали мене до себе, але й не відганяли: я не наближався настільки, щоб вони мусили щось про мене вирішувати. Бачив, як вони вполювали оленя з невідомого мені різновиду. Здавався замалим, щоб усі могли наїстися. Я був голодним, але не до такої міри, щоб самому полювати. Моя зацікавленість цією зграєю була сильнішою за голод. Я сидів і дивився, як вони вкладалися до сну.

Тут мої сни покинули Нічноокого. Я знову відчув незв’язне знання, що сплю, але неспроможний прокинутися. Щось мене прикликало, зі страшною потугою тягнучи до себе. Я відповів на цей виклик, неохоче, але безсилий ухилитися. Опинився десь посеред іншого дня, пізнав до нудоти знайомий дим і крики, що хором здіймалися у блакитне небо над океаном. Ще одне місто в герцогстві Бернс змагалося і впало під ударами піратів. Я вкотре був прикликаний за свідка. Тієї ночі і майже кожної наступної війна з червоними кораблями силоміць поверталася до мене.

Ця битва і всі наступні закарбовані у глибині мого серця з невблаганними деталями. Запах, звук і дотик, я жив ними всіма. Щось у мені прислухалося, і щоразу уві сні невблаганно тягло мене до місця, де люд Шести герцогств змагався та гинув за свої домівки. Я пережив більше падінь селищ Бернсу, ніж будь-хто, що справді жив у цьому герцогстві. День за днем, намагаючись заснути, я міг у кожну мить бути прикликаним за свідка. Я не розумів логіки цього. Можливо, схильність до Скіллу дрімала в багатьох людях Шести герцогств, а перед лицем смерті та болю вони кричали до Веріті й до мене голосами, про які й не знали, що володіють ними. Я не раз відчував, що мій король теж крокує містами з нічних кошмарів, хоча ніколи більше не бачив його так виразно, як першого разу. Пізніше я згадав, як ділив сонне видіння з королем Шрюдом, коли його покликано за свідка падіння Сілбея. Відтоді я міркував, наскільки часто він мучився, ставши свідком наїздів на міста, яких не в змозі був захистити.

Якась частина мене знала, що я сплю над Синьою рікою, далеко від тієї пекельної битви, серед високої річкової трави, обвіяний чистим вітром. Та це не здавалося важливим. Істотною була нагальна реальність безперервних битв, у яких королівство Шести герцогств змагалося з напасниками. Те безіменне мале селище в Бернсі, ймовірно, не мало великого стратегічного значення, але воно впало на моїх очах, ще одна цеглина, вибита зі стіни. Коли напасники-пірати опанують узбережжя Бернсу, королівство Шести герцогств уже ніколи від них не звільниться. І вони займали те узбережжя містечко за містечком, хутір за хутором, а тим часом король сидів собі в безпечному Трейдфорді. Реальність нашої боротьби проти червоних кораблів була неминучою і невідкладною, коли я орудував веслом на «Раріску». Впродовж кількох останніх місяців, усунутий та ізольований від війни, я дозволив собі забути про людей, які щодня переживали цей конфлікт. Я став майже таким нечулим, як Регал.

Врешті-решт я прокинувся. Вечір починав уже красти барви у річки й рівнини. Я не почувався спочилим, а все ж прокинувся з полегшенням. Сів, озирнувся довкола. Нічноокий не повернувся до мене. Я ненадовго потягся до нього. «Брате», — пізнав він мене, але я відчув, що моє вторгнення його роздратувало. Він дивився, як борюкаються двоє вовчуків. Я втомлено повернувся до власної свідомості. Контраст між нашими двома життями зненацька став надто разючим, щоб навіть міркувати про нього. Напасники з червоних кораблів, перековані, Регалова зрада, навіть мій план убивства Регала раптом зробилися огидними людськими справами, які я накинув вовкові. Яким правом я дозволяв цій бридоті формувати його життя? Він був там, де йому слід бути.

Хоч як це мені не подобалося, проте завдання, яке я собі поставив, було тільки моїм.

Я намагався відпустити Нічноокого. А все-таки зоставалася вперта іскра надії. Він сказав, що повернеться. Якщо так, то це має бути його власним рішенням. Не стану кликати його до себе. Я підвівся і попрямував далі. Сказав собі, що коли він захоче до мене приєднатися, то легко мене дожене. У доланні великих відстаней вовчий клус не має собі рівних. І я не надто швидко подорожував без нього. Мені дуже бракувало його нічного бачення. Я дійшов до місця, де берег ріки опускався, перетворюючись на щось не надто краще за болото. Спершу я не міг вирішити: перетинати його чи намагатися обійти. Знав, що воно може тягтися милями. Зрештою надумав триматись якомога ближче до відкритої ріки. Я провів кепську ніч, продираючись крізь очерет і рогіз, спотикаючись об їхні переплетені корені, мої ноги частіше були мокрими, ніж сухими, і мене наполегливо переслідували комарі.

Я питав сам себе, який недоумок намагається перетнути незнайоме болото в темряві? Якщо провалюся у трясовину та втону в ній, то так мені й треба. Наді мною були тільки зорі, довкола незмінні стіни рогозу. Праворуч я бачив проблиски широкої темної ріки. Йшов проти течії. Світанок застав мене посеред маршу. Маленькі однолисті рослини з висячими коренями обліпили мої штани і взуття, груди покрилися комариними укусами. На ходу я їв сушене м’ясо. Не було де відпочити, тож я йшов далі. Вирішивши взяти з цього болота хоч щось добре, я набрав кореневищ рогозу, крізь який пробирався. Було вже пополудні, коли в річки почав з’являтися справжній твердий берег, а я ще годину підганяв себе до руху, тікаючи від мошок і комарів. Тоді змив зеленкуватий слиз зі штанів, взуття і власної шкіри та провалився в сон.

Десь далеко стояв Нічноокий. До нього підступала худа самичка, а він не рухався і не демонстрував погрози. Коли вона наблизилася, він опустився на черево, перевернувся на бік, тоді на спину й відкрив горлянку. Вона підступала ще ближче, крок за кроком. Тоді раптом зупинилася, сіла і втупилася в нього. Він легенько заскавчав. Вона відвела вуха назад, вищирилася на всі зуби, тоді відвернулася і відскочила геть. За якийсь час Нічноокий підвівся й рушив полювати на лугових мишей. Здавався задоволеним.

І знову, коли його присутність віддалилася, мене вдруге прикликано до Бернсу. Палало ще одне село.

Я прокинувся знеохоченим. Замість іти далі, розвів маленьке вогнище з плавника. Закип’ятив воду в казанку, щоб зварити кореневища, тим часом покраяв на шматки частину сушеного м’яса. Потушкував його з крохмалистими кореневищами, додав дрібку солі зі свого дорогоцінного запасу і трохи дикої зелені. На жаль, переважав вапнистий смак води. Наповнивши живіт, я витрусив свого зимового плаща, загорнувся в нього для захисту від нічних комах і знову задрімав.

Нічноокий та вожак зграї стояли, дивлячись один на одного. Їх розділяла достатня відстань, щоб у цьому не було жодного виклику, але Нічноокий тримав хвіст опущеним. Вовчий вожак був вищим і худішим за Нічноокого, мав чорне хутро. Не такий вгодований, покритий шрамами, залишеними йому боями та полюваннями. Поводився самовпевнено. Нічноокий не ворушився. За якийсь час другий вовк трохи відійшов, задер лапу на пучок трави й помочився. Потер передні лапи об траву, тоді пішов, не оглядаючись. Нічноокий сів і так і зостався, наче розмірковував.

Наступного ранку я встав і рушив далі. Нічноокий покинув мене два дні тому. Тільки два дні. Однак мені здавалося, що я вже дуже довго сам. Цікаво, а як Нічноокий мірить час нашої розлуки? Не днями і ночами. Він пішов, аби чогось довідатися, а як довідається, його час перебування вдалині від мене добігне кінця, і він повернеться. Але про що ж насправді він хотів довідатися? Як це — бути вовком між вовків, членом зграї? Якщо вони його приймуть, то що буде далі? Бігатиме з ними день, тиждень, кілька місяців? Скільки часу мине, перш ніж я зникну йому з пам’яті, загубившись у його нескінченних вчорашніх днях?

Чого б йому хотіти повертатися до мене, якщо зграя його прийме?

З часом я дозволив собі усвідомити, що моє серце зболіле і зранене так само, начеб це людський приятель проміняв мене на товариство інших. Мені хотілося завити, потягтися до Нічноокого, вилити йому свою самотність. Напруживши волю, я цього не зробив. Він не був домашнім псом, якого можна покликати свистом. Він був другом, і якийсь час ми подорожували разом. Яким правом я міг просити його відмовитися від шансу мати пару, справжню власну зграю, лише для того, щоби бути при мені? Жодного такого права не було.

Опівдні я втрапив на стежку, що бігла вздовж берега. Пізнього пополудня минув кілька малих селянських обійсть. На полях переважали дині та збіжжя. Річкова вода надходила на поля через мережу каналів. Криті дерном доми збудовано віддалік од берега ріки, мабуть, щоб уникнути повені. На мене гавкали пси, гоготіли зграї товстих білих гусей, але я не бачив жодної людини поблизу, щоб привітатися з нею. Стежка розширилася, перетворилася на гостинець, на ньому з’явилися сліди возів.

Сонце з чистого синього неба било мені по спині й по голові. Високо вгорі я почув пронизливий крик яструба — кі, кі! Глянув на нього — його крила були розпростерті й нерухомі, наче він перепливав небо. Знову крикнув, склав крила і впав униз, мені назустріч. Мабуть, запримітив якогось малого польового гризуна і пірнув за ним. Я дивився, як він наближається до мене, і лише в останню мить збагнув, що справжня його мета — я сам. Коли він розклав крила, я підняв руку, щоб затулити обличчя. Відчув потік повітря, коли він уповільнював політ. Як на птаха такого розміру, він досить легко сів на моє підняте передпліччя. Його кігті болісно вп’ялися мені в тіло.

Першою моєю думкою було те, що це навчений, але здичавілий птах, який побачив мене й чогось вирішив повернутися до людей. Смуга шкіри, що звисала з однієї з його лап, могла бути залишком пут. Він, кліпаючи, сидів у мене на передпліччі, чудовий птах, хоч куди глянь. Я відвів руку, на якій він сидів, подалі, щоб краще роздивитися. Шкіряна смуга на його лапі притримувала маленький сувій пергаменту.

— Можна подивитися? — вголос спитав я.

Він повернув голову на мій голос і глянув на мене блискучим оком. Це був Іній.

Стара кров.

Я не міг вивідати в нього нічого іншого, але цього вистачило.

В Оленячому замку я так і не навчився добре вправлятися з птахами. Нарешті Барріч наказав мені дати їм спокій, бо моя присутність їх непокоїла. Втім, я обережно потягся до його палюче-яскравого розуму. Він здавався спокійним. Мені вдалося витягти маленький сувій. Птах ворухнувся на моєму передпліччі, вбиваючи кігті у свіжу плоть. Тоді без попере­дження здійняв крила і стрімко рвонувся вгору. Піднявся спіраллю, сильно б’ючи крилами, щоб набрати висоти, знову скрикнув своє високе «кі, кі» та ковзким рухом щез із неба. На пам’ять про нього мені зостався кривавий слід у місці, де кігті впивалися в тіло, та дзвін у вусі від биття його крил. Я глянув на своє проколене передпліччя. Тоді цікавість змусила мене зазирнути в сувій. Звістки розносили голуби, а не яструби.

Письмо було старосвітським — дрібним, тонким і плутаним, як павутина. Блиск сонця ще утруднював читання. Я сів край дороги і притінив сувій рукою, щоб придивитися. Перші слова змусили моє серце завмерти: «Стара кров вітає Стару кров».

Решту було тяжче розібрати. Сувій був подертий, орфографія химерна, слів якомога менше. Пересторога походила від Голлі, хоча писав, здається, Рольф. Король Регал полює тепер на Стару кров. Пійманим обіцяє гроші, якщо вони допоможуть у пошуках пари з вовка і людини. Вони підозрюють, що королю потрібен я і Нічноокий. Тим, хто відмовляється, Регал погрожує смертю. Далі ще щось, наче вони передали мої прикмети іншим зі Старої крові та просили допомогти, чим зуміють. Решта сувою була надто пошарпана, аби її прочитати. Я сховав сувій за пояс. Здавалося, що ясний довколишній день миттю оточила темрява. Отже, Вілл доповів Регалові, що я й досі живий. Регал настільки мене боявся, що пустив усі засоби в рух. Може, й добре, що ми з Нічнооким на якийсь час розлучилися.

Як посутеніло, я піднявся на невисокий пагорб на березі річки. Переді мною, втиснувшись у закрут ріки, світили якісь не надто численні вогні. Мабуть, чергове торгове селище чи поромна переправа, що дає змогу хліборобам і чередникам легко перетнути річку. Я дивився на ці вогники, йдучи їм назустріч. Попереду гаряча їжа, люди і притулок на ніч. Якби я хотів, то міг би зупинитися і перекинутися словом з тамтешнім людом. Усе ще мав кілька монет, які міг назвати власними. Позаду мене не було жодного вовка, який міг би викликати питання, Нічноокий не ховався б надворі, сподіваючись, що жоден пес його не занюхає. Я не мав ким клопотатися, крім себе самого. Що ж, може, я так і зроблю. Може, зупинюся, вип’ю чарчину і трохи порозмовляю. Може, довідаюсь, як далеко звідси до Трейдфорда, послухаю пліток, що там діється. Настав час складати справжній план, як учинити з Регалом.

Настав час покладатися лише на себе.