Мандри убивці

Розділ 18. Мунсей

Мунсей — невелике, але добре укріплене місто поблизу кордону Шести герцогств і Гірського королівства. Тут багато продовольчих складів, це традиційне місце зупинки торгових караванів, які просуваються Челікським шляхом, що веде до перевалу в Широкій Долині та земель за Гірським королівством. Саме в Мунсеї принц Чівелрі вів переговори з Раріском, принцом Гірського королівства, тут він уклав свій останній великий договір. Перемовини вже добігали кінця, коли виявилося, що Чівелрі є батьком нешлюбного сина літ шести, зачатого із жінкою з цієї околиці. Король-в-очікуванні Чівелрі закінчив переговори та негайно рушив додому, до Оленячого замку. Тут він приніс своїй королеві й батькові, а також своїм підданим найглибші перепросини за гріх молодості та зрікся трону, щоб уникнути непорозумінь зі спадкоємністю.

Барл дотримав слова. Вдень я йшов, оточений стражниками, зі зв’язаними за спиною руками. Ночі проводив у наметі, мені розв’язували руки, щоб я міг попоїсти. Ніхто не проявляв стосовно мене надмірної жорстокості. Не знаю, чи це Барл розпорядився, щоб до мене не сміли наближатися без потреби, чи вистачило розповідей про бастарда, отруйника й віттера, аби ніхто мене не турбував. Хай там як, та найбільшими неприємностями під час мого переходу до Мунсея були погана погода та по-військовому скупі харчі. Мене відокремили від прочан, тож я нічого не знав про долю Кеттл, Старлінг та інших. Стражники не розмовляли між собою в моїй присутності, тож я не чув навіть табірних чуток і поголосок. Не смів розпитувати про когось із них. Навіть думки про Старлінг і те, що вони з нею зробили, викликали у мене млості. Я міркував, чи вистачило комусь людяності, аби вправити та перев’язати їй пальці? Міркував, чи Барл дозволив би це? Собі на подив, часто думав про Кеттл і прочанських дітей.

Зате я мав Нічноокого. Другої ночі, проведеної у Барла в полоні, мене квапливо нагодували хлібом і сиром та залишили в кутку намету. Лежав я одинцем, але в наметі, крім мене, було ще шестеро озброєних стражників. Зап’ястя та щиколотки мені зв’язали міцно, проте без жорстокості: шнурки не впивалися в тіло. Також на мене накинули покривало. Невдовзі стражники зайнялися грою в кості при світлі свічки. Це був намет з доброї козячої шкури, а вони ще, для власної вигоди, обклали його кедровими гілками. Тож я не надто страждав від холоду. Втім, усе тіло мені боліло, я втомився, а від їжі, що наповнила мій живіт, хилило на сон. Але я намагався не спати. Потягся назовні, шукаючи Нічноокого, майже боячись того, що там міг знайти. Відколи я наказав йому заснути, у моїй свідомості були лише найлегші сліди його присутності. Тож я сягнув до нього і був вражений, відчувши його зовсім близько. Він з’явився, наче виступив із-за завіси. Його, здається, дуже розвеселило моє потрясіння.

Відколи ти можеш це робити?

Якийсь час. Я думав про те, що сказав нам чоловік-ведмідь. А коли ми розлучилися, довідався, що маю власне життя. Знайшов власне місце у своїй голові.

Я помітив у його словах вагання, наче він сподівався від мене докору за це. Натомість я обійняв його, огорнув теплом, усім, що відчував до нього.

Я боявся, що ти помреш.

А зараз я так само боюся за тебе. — І майже смиренно Нічноокий додав: — Але я живий. І тепер принаймні один із нас вільний та може врятувати іншого.

Я радий, що ти в безпеці. Але боюся, що небагато можеш для мене зробити. Якщо вони тебе побачать, то не заспокояться, доки не вб’ють.

Тож вони мене не побачать, — легко відповів він. Тієї ночі забрав мене з собою на полювання.

Наступного дня мені знадобилися всі сили, щоб утриматися на ногах та рухатися. Почався шторм. Ми намагалися зберегти вояцький темп, дарма що дорога, якою просувалися, була засніженою і лютий вітер, що змагався з нами, погрожував снігом. Що більше ми віддалялися від ріки та піднімалися на узгір’я, то густішим ставав підлісок. Чули шум вітру у верховітті дерев, але менше відчували його. Чим вище піднімалися, тим сухішим і дошкульнішим ставав нічний холод. Їжі, яку я отримував, вистачало, щоб утримати мене живим і на ногах, але не набагато більше. Барл їхав верхи, на чолі своєї процесії, за ним його кінна охорона. Далі йшов я, оточений сторожею. За нами — прочани, обабіч їхньої групи марширували солдати. Позаду тягся обоз.

Наприкінці кожного дня маршу мене заводили до поквапом встановленого намету, годували, а тоді переставали звертати на мене увагу аж до наступного ранку. Моє спілкування зводилося до приймання їжі та нічного обміну думками з Нічнооким. Полювання по цей бік ріки було бенкетом порівняно з тим боком, де ми були раніше. Він майже без зусиль знаходив здобич і успішно відновлював давні сили. Без проблем біг нарівні з нами, і йому ще вистачало часу на полювання. Четвертої ночі мого ув’язнення Нічноокий саме розривав кролика, коли зненацька підвів голову та понюхав вітер.

Що трапилося?

Мисливці. Ловці.

Нічноокий облишив м’ясо, підвівся. Він був зараз на схилі пагорба, над Барловим табором. Прокрадаючись від дерева до дерева, до нього наближалися щонайменше дві дюжини постатей, схованих у тінях. Половина з них мала луки. Нічноокий побачив, як двоє їх припало до землі під захистом густих заростей. За кілька хвилин його гострий ніс занюхав запах диму. Біля їхніх ніг зажеврів маленький вогник. Вони дали знак іншим, ті розійшлися безшумно, наче тіні. Лучники шукали для себе місць із добрим оглядом, решта тим часом прослизнула до табору внизу. Дехто подався туди, де прив’язано тварин. Уже власними вухами я почув обережні кроки за наметом, в якому лежав. Вони тут не затрималися. Нічноокий відчув запах паленої смоли. Хвилиною пізніше крізь ніч пролетіли дві вогняні стріли. Вдарили в намет Барла. Невдовзі здійнявся гучний крик. Сонні солдати вибігали зі своїх наметів, а лучники засипали їх стрілами.

Барл вискочив з охопленого вогнем намету, закутавшись у покривала та віддаючи накази.

— Вони прийшли по бастарда, дурні! Стережіть його за всяку ціну!

Тут над замерзлою землею пролетіла стріла, ледь не влучивши в нього. Він вереснув, заліз під один з возів із припасами і лежав там пластом. Не встиг і дихнути, як у той віз вп’ялися ще дві стріли.

Стражники з мого намету схопилися на ноги, тільки-но почався переполох. Я не надто на них зважав, воліючи дивитися очима Нічноокого. Та коли сержант вбіг до намету, то першим його наказом було таке:

— Витягніть його назовні, поки не підпалили намет. Тримайте його! Якщо прийдуть по нього, переріжте йому горлянку!

Наказ сержанта виконано буквально. Якийсь чоловік став навколішки мені на спині, тримаючи ножа біля мого горла. Шестеро інших оточили нас. Довкола, в темряві, бігали і кричали інші люди. Тут пролунав ще один особливо гучний крик: це вже другий намет приєднався до Барлового, який досі весело палав, добре освітлюючи свій кінець табору. Коли я спробував трохи підвести голову й роздивитися, що відбувається, молодий солдат на моїй спині енергійно притис моє обличчя до замерзлої землі. Я покинув себе у льоду та дрібному камінні, дивлячись натомість вовчими очима.

Якби Барлова сторожа не з такою затятістю тримала мене й захищала Барла, то легко помітила б, що ні він, ні я не були метою цього нальоту. Доки довкола Барла та його підпаленого намету падали стріли, на другому, темному кінці табору мовчазні напасники звільняли контрабандистів, прочан та коників. Завдяки Нічноокому я розгледів, що лучник, який підпалив Барлів намет, скидався на одного з Голдфастів не менше, ніж сам Нік. Контрабандисти прийшли по своїх. Доки Барлові люди стерегли його й мене, бранці висипалися з табору, як борошно з дірявого мішка.

Барл мав рацію, низько оцінивши своїх людей. Не один збройний стражник перечекав цей наліт у тіні воза чи намету. Я не сумнівався, що вони добре билися б, якби напали на них самих, але ніхто не відважився на вилазку проти лучників на узгір’ї. Я навіть запідозрив, що не єдиний капітан Марк уклав угоду з контрабандистами. Стрільба у відповідь була неефективною, бо підпалені намети в таборі засліплювали стражників, водночас чудово обрисовуючи їхні силуети, в які цілилися лучники-контрабандисти.

Усе закінчилося напрочуд швидко. Лучники з пагорба далі засипали нас стрілами, відходячи, а їхня стрільба приковувала до себе всю увагу людей Барла. Коли дощ стріл зненацька припинився, Барл негайно ж заревів до свого сержанта, вимагаючи відомостей, чи я на місці. Сержант із пересторогою оглянув своїх людей, а тоді заволав у відповідь, що мене втримано.

Решта ночі була жалюгідною. Я переважно провів її, лежачи долілиць на снігу, а напівголий Барл тим часом пирхав і тупотів довкола мене. У згорілому наметі пропала більшість його особистих запасів. Коли виявлено, що прочани та контрабандисти втекли, це здавалося другорядним порівняно з тим, що ніхто в таборі не мав одягу Барлового розміру.

Спалено ще три намети. Крім контрабандистських коників, забрано Барлового коня. Хай як Барл ревів, погрожуючи помстою, він навіть не намагався організувати погоню. Вдовольнився натомість тим, що кілька разів копнув мене. Вже починало розвиднюватися, коли здогадався спитати, чи менестрелька теж зникла. Зникла, аякже. А це, — заявив він, — свідчить про те, що справжньою метою нальоту був я. Приставив до мене втричі більше стражників — до кінця ночі та на наступні два дні переходу до Мунсея. Нічого дивного, що більше ми напасників не побачили. Вони забрали все, що хотіли, і зникли між пагорбами. Я не сумнівався, що Нік мав криївки й по цей бік ріки. Не відчував жодного тепла до чоловіка, який мене продав, але мимоволі захоплювався тим, що він забрав із собою прочан. Може, Старлінг складе про це пісню.

Мунсей здавався малим містечком, що сховалося між складками гірських спідниць. За його межами було кілька селянських господарств, а бруковані вулиці починалися зненацька, відразу ж за дерев’яним палісадом, який оточував місто. Вартовий з вежі над стінами офіційно гукнув до нас. Тільки ввійшовши досередини, я оцінив, наскільки квітучим було це мале містечко. Зі своїх уроків з Федвреном я знав, що Мунсей був важливим військовим укріпленням Шести герцогств ще до того, як став місцем зупинки торгових караванів, що прямували на той бік Гір. Тепер торговці бурштином, хутрами та різьбленою слоновою кістю постійно проходили через Мунсей, збагачуючи його. Так принаймні було відтоді, як моєму батькові вдалося укласти з Гірським королівством договір про вільний перехід.

Регалові військові починання все це змінили. Мунсей повернувся до воєнного стану, як за часів мого діда. Солдати, що ходили вулицями, носили золото-коричневі мундири Регала, замість синіх бакійських, але однаково були солдатами. Купці мали втомлені та обережні міни людей, чиє багатство існує лише в записах їхніх сюзеренів, і, здається, постійно міркували, яку частку втраченого їм вдасться повернути собі у довгостроковій перспективі. Наша процесія привернула увагу місцевих мешканців, але вони не надто проявляли свою цікавість. Я здогадувався, що надмірний інтерес до королівських справ не віщує нічого доброго.

Попри втому, я з цікавістю оглядав місто. Сюди привіз був мене дід, залишивши під опікою Веріті, і тут Веріті передав мене Баррічу. Мені завжди хотілося знати, чи рід, з якого походила моя мати, жив поблизу Мунсея, чи ми здолали довгу подорож, аби знайти мого батька. Та я даремно шукав бодай якоїсь прикмети чи знаку, що збудили б у мені хоч один спогад утраченого дитинства. Мунсей здавався мені так само чужим і знайомим водночас, як усі малі міста, де я будь-коли побував.

У місті було повно солдатів. Під кожною стіною розставлено намети та пристінки з навісами. Здається, останнім часом населення міста сильно зросло. Нарешті ми дісталися дворища, в якому тварини з обозу пізнали свій дім. Нас вишикували, а тоді розпустили з військовою точністю. Мій сторож повів мене до приземкуватого дерев’яного будинку. Вікон він не мав і взагалі здавався грізним. Всередині було однокімнатне приміщення, старий чоловік сидів на низькому стільці біля широкого каміна, в якому привітно палав вогонь. Менш привітне враження справляли троє дверей із заґратованими віконцями, що виходили на цю кімнату. Мене завели за одні з них, швидко перерізали мої пута, і я зостався сам.

В’язниця була найприємнішою з тих, у яких я будь-коли бував. Я піймав себе на цій думці й вищирив зуби в чомусь, що не до кінця було посмішкою. Ліжко з мотузяною основою, на ньому мішок із сіном замість матраца. У кутку нічний горщик. Крізь заґратоване віконце сюди потрапляло трохи світла та тепла. Не надто багато, але все-таки тут було значно тепліше, ніж надворі. Не відчувалося тут суворості справжньої темниці. Я вирішив, що це місце, призначене для п’яних чи буйних солдатів. Дивно було зняти плащ і рукавиці та відкласти їх убік. Я сів на краю ліжка й чекав.

Єдиною прикметною річчю, що трапилася того вечора, була їжа: м’ясо та хліб, а навіть кухоль пива. Старий відчинив двері, щоб вручити мені тацю. Прийшовши забрати її, приніс мені два покривала. Я подякував, а його, здається, це вразило. Тоді він вразив мене, зауваживши:

— Маєш не тільки батькові очі, а й голос його.

Потім він досить квапливо зачинив двері мені перед носом. Пізніше ніхто вже до мене не озивався, а все, що я почув, — це лайка та глузування під час гри в кості. За голосами я вирішив, що у сторожці, крім старого ключника, було троє молодших чоловіків.

Під кінець вечора на зміну грі в кості прийшла тиха розмова. Я небагато міг розібрати зі сказаного через шум вітру надворі. Безгучно встав із ліжка та підійшов до дверей. Заглянувши крізь заґратоване віконце, побачив щонайменше трьох стражників. Старий спав у своєму ліжку в кутку, але ця трійця у золото-коричневих Регалових мундирах спри­ймала свої обов’язки всерйоз. Одним із них був ще безбородий юнак, на вигляд мав не більше ніж чотирнадцять літ. Двоє інших рухались, як солдати. В одного з них обличчя було ще сильніше пошрамованим, ніж моє. Я вирішив, що це забіяка. Другий мав старанно прикорочену бороду. Він, очевидно, командував двома іншими. Всі вони були якщо й не надто пильними, то й не сонними. Забіяка чимось дражнив юнака. Обличчя хлопця було похмурим. Принаймні ці двоє чогось не порозумілися. Вдосталь позадиравшись до хлопця, забіяка завів нескінченні нарікання на Мунсей. Питво погане, жінок мало, а ті, що є, холодні, як сама зима. Шкодував, що Регал ніяк не спустить їх зі смичі та не пошле на злодійських горлорізів гірської шльондри. Знав, що вони проб’ються до Джампі та візьмуть цю фортецю-дерево за кілька днів. Навіщо чекати? Нарікав і нарікав, знову й знову. Решта кивала головами, як на літанію, добре їм відому. Я відступив від вікна й повернувся до ліжка, щоб подумати.

Гарненька клітка.

Мене принаймні добре нагодували.

Не так добре, як попоїв я. Тобі потрібно трохи теплої крові у м’ясі. Скоро втечеш звідси?

Тільки-но придумаю, як це зробити.

Я приділив трохи часу, пильно обстеживши межі моєї камери. Стіни та підлога з тесаних дощок, старих і твердих, як залізо. Добре обшита стеля, до якої я ледь міг дотягтися пучками пальців. І дерев’яні двері зі заґратованим вікном.

Якщо я зумію звідси вийти, то лише у двері. Я повернувся до заґратованого вікна.

— Можна трохи води? — тихо озвався я.

Юнак неабияк злякався, а забіяка зареготав із цього. Третій стражник глянув на мене, тоді мовчки підійшов до бочки, що стояла в кутку, набрав води. Приніс повний ківшик, просунув його крізь ґрати. Дозволив мені напитися, тоді забрав ківшик і відійшов.

— Довго мене тут триматимуть?! — гукнув я йому вслід.

— До самої смерті, — впевнено відповів забіяка.

— Нам не можна з ним розмовляти, — нагадав хлопець, а сержант наказав:

— Стулити пельки!

Це розпорядження стосувалося і мене. Я стояв біля дверей та дивився на стражників, стиснувши руками ґрати. Хлопець був занепокоєним, але забіяка поглядав на мене жадібно, наче акула, що кружляє довкола здобичі. Небагато бракувало, щоб він запрагнув мене вдарити. Я міркував, чи може це на щось придатися. Мені вже неабияк набридло діставати удари, але, здається, це єдина річ, у якій я останнім часом досяг успіху. Тож вирішив трохи натиснути, аби побачити, що з цього вийде.

— Чому вам не можна зі мною розмовляти? — зацікавлено спитав я.

Вони перезирнулися.

— Відійди від вікна й заткнися! — наказав мені сержант.

— Я ж просто спитав, — лагідно запротестував я. — Що поганого в тому, аби зі мною заговорити?

Сержант підвівся, а я відразу ж слухняно відступив назад.

— Мене зачинено, а вас тут троє. Я занудьгував, та й усе. Можете принаймні сказати мені, чи знаєте, що зі мною зроблять?

— Зроблять те, що мали зробити, коли вбили тебе вперше. Повісять над водою, порубають на шматки і спалять, бастарде, — потішив мене забіяка.

Сержант обернувся до нього.

— Знай мовчи. Він тебе підбурює, ідіоте. Не смійте ніхто сказати йому й слова. Жодного слова. Отак ці віттери й беруть над кимсь владу. Втягнувши до розмови. Так він убив Болта й увесь його загін. — Сержант прошив мене лютим поглядом, тоді так само сердито оббіг очима своїх людей. Ті повернулися на свої пости. Забіяка кинув мені глузливу посмішку.

— Не знаю, що вам про мене наговорили, але це все брехня, — озвався знову я. Ніхто не відповів. — Слухайте, я ж нічим від вас не відрізняюся. Мав би я таку магічну силу, то хіба сидів би тут під замком? Ні. Я лише цап-відбувайло, ото й усе. Ви всі знаєте, як воно буває. Коли щось піде не так, на когось мусять перекласти провину за це. От я і впав, як сливка в гівно. Що ж, гляньте на мене і подумайте про історії, які ви чули. Я познався з Болтом, коли він був із Регалом в Оленячому замку. Чи я схожий на людину, що могла б подужати Болта?

І так я плів і плів більшу частину їхньої варти. Не думаю, щоб зумів переконати когось у своїй невинуватості. Та міг принаймні впевнити їх, що ні моя мова, ні їхні відповіді нічим їм не загрожують. Я розповідав про моє минуле життя та безталання, певен, що невдовзі ці історії кружлятимуть у всьому таборі. Хоч і не знав, чи матиму з цього якусь користь, та стояв при дверях, міцно вхопившись за дверні ґрати, і непомітно викручував прут, за який тримався. Покручував туди й сюди, один за одним. Якщо вони й розхиталися, я цього не відчув.

Наступний день тягся й тягся. Я розумів, що кожна година наближає мене до небезпеки. Барл досі не прийшов подивитися на свого в’язня. Я був певен, що він тримає мене під замком, чекаючи, доки хтось з’явиться, і він збуде йому мене з рук. Боявся, що це буде Вілл. Не думаю, що Регал доручив би комусь іншому моє перевезення. Я не хотів чергової зустрічі з Віллом. Не відчував у собі сил, щоб протистояти йому. Цілий день я моцувався з ґратами і спостерігав за своїми наглядачами. Під кінець дня готовий був ризикнути. Після вечері, що складалася з сиру та вівсянки, ліг у ліжко та зосередився, щоб скіллити.

Обережно опустив стіни, побоюючись, що Барл тут як тут і чекає мене. Потягся назовні й нічого не відчув. Знову зосередився і спробував ще раз, але з такими ж наслідками. Розплющив очі та втупився в темряву. Від несправедливості цього мене аж знудило. Скілл-сни могли приходити й забирати мене, коли їм заманеться, але тепер, коли я прагну дістатися ріки Скіллу, вона цілковито мені недоступна. Я спробував ще двічі, а тоді пульсування головного болю змусило мене піддатися. Скілл не допоможе мені вибратися звідси.

Залишається Віт, — зауважив Нічноокий.

Відчувалося, що він дуже близько.

Я справді не уявляю, як це може мені допомогти, — зізнав­ся я йому.

Я теж. Але я прокопав лазівку під стіною на випадок, якщо ти зумієш вийти з клітки. Це було нелегко, бо земля замерзла, а колоди стіни вкопані глибоко. Та, якщо зумієш вибратися з клітки, я виведу тебе з міста.

Це розумний план, — похвалив я його. — Принаймні один із нас щось робив.

Знаєш, де моя нора цієї ночі? — У цій думці відчувалася приглушена веселість.

Де твоя нора? — слухняно спитав я.

Просто в тебе під ногами. Місця саме досить, щоб туди пролізти.

Нічноокий, це нерозумне зухвальство. Тебе могли помітити або знайти сліди твого прокопування.

Кільканадцять собак були тут переді мною. Ніхто не помітить, як я приходжу і відходжу. Я провів вечір, спостерігаючи за людським кролятником. Під усіма їхніми будинками є порожні місця. Дуже легко прослизнути від одного до іншого.

Будь обережний, — перестеріг я його, але не міг заперечити, що близькість до вовка дає мені розраду.

Я провів неспокійну ніч. Троє стражників пильнували, щоб нас постійно розділяли двері. Наступного ранку я спробував свої чари на старому ключникові, що подав мені кухоль чаю та дві скибки хліба з салом.

— То ви знали мого батька, — зауважив я, коли він просовував мені їжу крізь ґрати. — Бо я ні. Ми ніколи з ним не бачилися.

— Дякуй за це богам, — коротко відповів він. — Знати принца — не те саме, що любити його. Кий києм. Для нас правила й накази, а сам тим часом стругав байстрят. Так, я знав твого батька. Знав краще, ніж мені б цього хотілося.

І він відвернувся від ґрат, розвіявши мою надію зробити з нього союзника. Я відступив до свого ліжка, сидів там зі хлібом і чаєм, безнадійно втупившись у стіни. Черговий день тягся нескінченно. Я не сумнівався, що він наближає мене до Вілла, йому зосталося днем менше дороги сюди. Днем ближче до хвилини, коли мене поволочать назад до Трейдфорда. Днем ближче до смерті.

Посеред темної холодної ночі мене розбудив Нічноокий.

Дим. Багато.

Я схопився з ліжка. Підійшов до заґратованого віконця, виглянув. Старий спав на своїй лежанці. Хлопець і забіяка грали в кості, а другий чоловік тим часом обтинав собі нігті запоясним ножем. Усе було спокійно.

Звідки цей дим?

Піти подивитися?

Якщо зможеш. Будь обережний.

Коли ж це я не був обережним?

Минав час, я стояв обіч дверей камери і спостерігав за стражниками. Тоді Нічноокий знову дотягся до мене.

Це великий будинок, що пахне зерном. Горить у двох місцях.

Хтось здійняв тривогу?

Ніхто. Вулиці порожні й темні. Той кінець міста спить.

Я заплющив очі та розділив із ним його бачення. Будинок був коморою з зерном. Хтось підпалив його у двох місцях. В одному місці вогник ледь тлів, але у другому вже добре лизав дерев’яну стіну будівлі.

Повертайся до мене. Може, ми зуміємо скористатися цим.

Чекай.

Нічноокий цілеспрямовано побіг вулицею, прослизаючи від одного дому до іншого. Зернова комора позаду нас палала дедалі сильніше. Вогонь тріщав. Нічноокий зупинився, понюхав повітря і змінив напрямок. Невдовзі дивився на черговий вогонь. Той охоче пожирав прикриту скирту сіна позаду якогось сарая. Дим ліниво тягнувся вгору, відлітаючи в ніч. Зненацька язик полум’я здійнявся з гучним сичанням: запалала вся скирта. Іскри сипалися в нічне небо. Деякі все ще жевріли, опускаючись на сусідні дахи.

Хтось підкладає цей вогонь. А тепер повертайся до мене!

Нічноокий швидко повернувся. По дорозі він побачив черговий вогонь, що гриз купу промасленого ганчір’я, запхнутого під рогом барака. Вітер, який постійно змінював напрям, роздмухав його. Полум’я лизнуло стовп, що підтримував будівлю, збігло по ньому вгору, нетерпляче закрутилося внизу, тягнучись до підлоги.

Зима своїм суворим морозом висушила місто так само ретельно, як найбільша літня спека. Простір між будинками був заповнений пристінками та наметами. Якщо пожежа так і залишиться непоміченою, до ранку з Мунсея зостанеться лише попіл. А з мене теж, якщо я залишуся у своїй камері.

Скільки тебе стереже?

Четверо. І двері зачинені.

Один із них має ключ.

Чекай. Побачимо, чи щось не зміниться на краще. Або ж вони відімкнуть двері, щоб мене вивести.

Десь у холодному містечку залунав людський голос. Помічено першу пожежу. Я стояв у камері, слухаючи вухами Нічноокого. Крик дедалі сильнішав, тож навіть наглядачі за моїми дверима стояли, питаючи один одного:

— Що це?

Один із них підійшов до вхідних дверей, відчинив їх. До приміщення дістався холодний вітер і запах диму. Забіяка відсахнувся і сповістив:

— Скидається на велику пожежу по той бік міста.

Двоє інших негайно ж виглянули за двері. Тривожне перемовляння розбудило старого. Він теж підійшов, виглянув. Надворі хтось пробігав із криком:

— Пожежа! Пожежа в зерновій коморі! Несіть відра!

Хлопець глипнув на сержанта.

— Мені піти й подивитися?

Той якусь мить повагався, але спокуса була надто сильною.

— Ні. Я піду, а ви залишайтесь тут. Пильнуйте.

Ухопив плаща та вибіг у ніч. Хлопець розчаровано дивився йому вслід. Тоді гукнув:

— Дивись! Ще полум’я! Там!

Забіяка вилаявся, тоді вхопив плаща.

— Піду подивлюсь.

— Але ж нам наказано зоставатися і стерегти бастарда.

— Ти зоставайся! Я зараз повернуся, хочу тільки глянути, що відбувається.

Він кинув ці останні слова через плече, поквапом віддаляючись. Хлопець і старий перезирнулися. Старий повернувся до своєї постелі й ліг, але хлопець далі визирав за двері. Зі своєї камери я бачив частину вулиці. Пробігла групка людей, тоді хтось над’їхав возом із упряжкою, віз швидко прокотився повз нас. Усі вони начебто прямували в бік пожежі.

— Наскільки все погано? — спитав я.

— Звідси небагато видно. Тільки вогонь за стайнями. — Хлопець здавався розчарованим через те, що був далеко від центру подій. Раптом згадав, з ким це він розмовляє. Втягнув голову назад і різко зачинив двері.

— Не говори зі мною! — перестеріг він мене. Повернувся назад і сів.

— Комора далеко звідси? — спитав я. Він навіть не глянув на мене, сидів із кам’яним обличчям, втупившись у стіну. — Бо бачиш, — вів я далі, наче у дружній розмові, — я просто міркую, що ви зробите, коли пожежа пошириться аж сюди. Я не хотів би згоріти живцем. Вони ж залишили вам ключі?

Тут хлопець глянув на старого. Рука того мимоволі рвонулася до капшука, наче щоб перевірити, чи він і досі його має. Але ніхто з них не озвався. Я стояв біля заґратованого віконця й дивився. За якийсь час хлопець підійшов до дверей і визирнув знову. Я бачив, як стислися його щелепи. Старий став позаду нього і теж дивився надвір.

— Поширюється, чи не так? Зимова пожежа — страшна річ. Усе висохло на кість.

Хлопець не відповів. Обернувся, подивився на мене. Рука старого опустилася, вхопилася за капшук із ключем.

— Ну ж бо, зв’яжіть мені руки й виведіть звідси. Ніхто з нас не хоче зоставатися в цьому будинку, якщо пожежа дійде аж сюди.

Хлопець кинув погляд.

— Я не дурень, — сказав мені. — Не бажаю помирати через те, що дав тобі втекти.

— Як на мене, то можеш собі, бастарде, згоріти, де стоїш, — докинув старий.

Він знову витяг шию за двері. Я навіть здалеку чув різке сичання — це якийсь будинок зник у вибуху вогню. Зараз вітер приносив сильний запах диму. Я побачив, що поза хлопця стає дедалі напруженішою. Якийсь чоловік пробіг повз відчинені двері й закричав хлопцеві, що на ринковій площі йде бійка. Вулицею промчало більше людей, я чув, як брязкають на бігу мечі та легка броня. Вітер ніс попіл, рев пожежі був сильнішим за поривчастий вітер. Надворі було сіро від диму.

Тут хлопець зі старим раптом повернулися до приміщення. За ними з’явився Нічноокий, продемонструвавши геть усі зуби. Став у дверях і позбавив їх можливості втекти. Видобув із себе гарчання, гучніше за тріск полум’я назовні.

— Відчиніть двері моєї камери, а він вас не зачепить, — запропонував я.

Хлопець натомість дістав меча. Був добрим солдатом. Не чекав, коли вовк ввійде досередини, кинувся на нього, наставивши зброю, змусив Нічноокого відступити. Нічноокий легко уникнув вістря, але не міг більше тримати їх у облозі. Хлопець використав свою перевагу та вибіг у темряву слідом за вовком. Двері більше не були заблоковані, старий миттю зачинив їх.

— Ви збираєтесь зостатися тут і згоріти разом зі мною? — приязно спитав я.

Він вирішив негайно.

— Гори сам! — кинув мені. Відчинив двері й вибіг надвір.

Нічноокий! Ключ у нього, в того старого, що тікає.

Я його добуду.

Тепер я зостався сам у своїй в’язниці. Сподівався, що хлопець повернеться, але цього не сталося. Я вхопився за віконні ґрати й чимдуж поторсав двері, сподіваючись, що вони вирвуться із петель. Ледь ворухнулися. Один прут ґрат, здається, трохи ослаб. Я взявся за нього, впершись ногами об двері, щоб підважити стержень масою всього тіла. Минула вічність, доки вдалося викрутити один кінець. Я похилився й сіпав прут сюди-туди, і ось він уже в мене в руках. Та, навіть якби вдалося вийняти всі ґрати, віконний отвір однаково був замалим, щоб я крізь нього проліз. Я намагався підважити двері, але вирваний мною прут був надто товстим і не поміщався у дверну щілину. Його не вдасться використати як важіль. Тепер я всюди в повітрі відчував густий запах диму. Вогонь наближався. Я гримнув у двері плечем, та вони навіть не схитнулися. Просунув руку у віконце, почав мацати внизу. Мої напружені пальці наткнулися на тяжкий металевий стержень. Я просунув по ньому пучки пальців, знайшов колодку, яка його тримала. Міг її торкнутися, але не більше. Чи то у приміщенні справді стало тепліше, чи я це собі вигадав?

Я наосліп бив залізним прутом по колодці та скобах, коли відчинилися зовнішні двері. До сторожки ввійшла людина в золото-коричневому мундирі, вигукуючи:

— Я по бастарда!

Тоді оббігла поглядом порожнє приміщення, миттю відкинула каптур і перетворилася на Старлінг. Я дивився на неї, не вірячи власним очам.

— Легше, ніж я сподівалася, — мовила вона, хижо посміхаючись. На її обличчі, покритому синцями, усмішка більше скидалася на вищир.

— Може, й ні, — слабо сказав я. — Камера зачинена.

Усмішка змінилася нажаханим виразом.

— Задня стіна цього будинку вже тліє.

Одна рука Старлінг була перев’язана. Іншою відібрала у мене прут. Тільки-но замахнулася, щоб розбити колодку, як у дверях з’явився Нічноокий. Увійшов до сторожки, випустив на підлогу капшук, шкіра якого потемніла від крові.

Я глянув на вовка, раптом ужахнувшись.

— Ти його вбив?

Я взяв у нього те, що тобі необхідно. Поспіши. Клітка вже горить ззаду.

На мить я завмер. Дивився на Нічноокого й питав себе, що я з ним зробив. Він утратив частку своєї чистої дикості. Очі Старлінг перебігали від нього до мене й до капшука на підлозі. Вона не рухалася.

А ти втратив частку того, що робить тебе людиною. Не маємо на це часу, брате. Хіба б ти не вбив вовка, щоб урятувати мені життя?

Я не мусив відповідати на це.

— Ключ у цьому капшуці, — сказав я Старлінг.

Вона й далі непорушно дивилася на мене. Нарешті схилилася, вийняла зі шкіряного капшука тяжкий залізний ключ. Я дивився, як вона просовує його у щілину замка, молячись, щоб моє гамселення не надто ушкодило механізм. Обернула ключем, вирвала колодку, відсунула засув. Коли я ви­йшов, наказала:

— Забери покривала. Знадобляться тобі. Надворі страшенний холод.

Хапаючи покривала, я відчув тепло, що аж пашіло від зад­ньої стіни моєї камери. Загріб заодно свого плаща та рукавиці. З-поміж дощок почав струменіти дим. Ми кинулися навтьоки, вовк біг позаду, наступаючи нам на п’яти.

Надворі ніхто не звертав на нас уваги. З вогнем уже годі було змагатися. Він захопив місто й перекидався, куди хотів. Люди, яких я бачив, були поглинуті власними справами: намагалися врятувати, що вдасться, і вціліти самим. Якийсь чоловік котив тачку, повну майна. Проминув нас, заледве обдарувавши настороженим поглядом. Мені стало цікаво, чи це його майно. У далекому кінці вулиці видно було, як горять стайні. Челядники гарячково виводили коней, але крики переляканих тварин, які ще залишалися всередині, були пронизливішими за вітер. З гучним гуркотом завалився будинок по той бік вулиці, зі страшним зітханням викинувши у наш бік хвилю гарячого повітря та попелу. Вітер розніс пожежу по всьому Мунсею. Вогонь перекидався від будинку до будинку, вітер ніс палючі іскри та гарячий попіл аж за міські стіни, до лісу на узвишші. Цікаво, чи бодай глибокий сніг зупинить пожежу?

— Ходи! — сердито гаркнула Старлінг, і тут я усвідомив, що стою і дивлюся, роззявивши рота.

Вчепившись за свої покривала, я мовчки подався за нею. Ми бігли крутими вуличками підпаленого міста. Здавалося, що вона знає дорогу.

Ми дісталися перехрестя. Тут, видно, трапилася якась бійка. На вулиці лежали чотири тіла, всі у кольорах Ферроу. Я зупинився, схилився над тілом солдата. Це була жінка. Я забрав ніж і капшук у неї з-за пояса.

Ми наближалися до міських воріт. Раптом біля нас заторохтів візок. Коні, що його тягнули, не пасували один до одного і вже покрилися піною.

— Всідайте! — гукнув нам хтось.

Старлінг, не вагаючись, вскочила до візка.

— Кеттл? — здивувався я.

— Хутко! — відповіла вона.

Я забрався у візок, вовк легко застрибнув і примостився поруч зі мною. Кеттл не чекала, щоб ми повсідалися, тріпнула віжками. Візок різко рушив з місця.

Просто перед нами були розчахнуті ворота. Ніхто їх не стеріг, під вітром з пожежі вони вільно погойдувалися на завісах. Краєм ока я побачив, що збоку лежить розпластане тіло. Кеттл навіть не притримала упряжки. Ми проминули ворота, не озираючись, погнали темною дорогою, де вже було чимало людей. Вони з возами й тачками тікали від катастрофи. Більшість, здається, прямувала до приміських садиб, сподіваючись знайти там притулок на ніч, але Кеттл далі підганяла коней. Лише коли стало досить темно, а людей навкруги поменшало, вона трохи знизила швидкість. Я глянув уперед, у пітьму.

Тут я помітив, що Старлінг озирається.

— А це ж мало бути лише для відвернення уваги, — вражено сказала вона.

Я теж озирнувся.

На тлі величезної оранжевої заграви чорно вирисовувався контур палісаду Мунсея. У нічне небо над нами густо, як рій бджіл, здіймалися іскри. Полум’я ревло, як штормовий вітер. Доки ми дивилися, завалився черговий будинок, у повітря здійнялася ще одна хвиля іскор.

— Відвернення уваги? — я глянув на неї крізь темряву. — Це ви все зробили? Щоб визволити мене?

Старлінг таке припущення насмішило.

— Шкода, але доведеться тебе розчарувати. Ні. Ми з Кеттл прийшли по тебе, але це влаштували не ми. Це переважно заслуга Нікової родини. Помста тим, хто зламав укладену з ними спілку. Прийшли розшукати та повбивати зрадників. Зробили це й забралися. — Вона труснула головою. — Це надто складні справи, щоб усе відразу пояснити, навіть якби я їх повністю розуміла. Здається, королівська сторожа в Мунсеї уже багато років була на утриманні контрабандистів. Їм добре платили, щоб вони не бачили діяльності клану Голдфастів. Контрабандисти дбали, щоб тутешній гарнізон мав трохи радості від життя. Наскільки я розумію, найбільший прибуток від такої співпраці мав капітан Марк. Він, звісно, не сам-один був такий, але не надто щедро ділився зі спільниками. Тоді сюди прислано Барла. Той нічого не знав про угоду. Привів із собою численну групу солдатів і намагався запровадити тут військову дисципліну. Нік продав тебе Маркові. Але коли Нік продавав тебе Маркові, то хтось розгледів у цьому можливість продати Марка та його угоду Барлові. Барл натомість побачив шанс і здобути тебе, і прорідити лави контрабандистів. Проте Ніку Голдфасту та його кланові добре заплатили за безпечний проїзд прочан. Тут солдати зламали спілку з ними, а заодно зламано і обіцянку, яку Голдфасти дали прочанам.

Вона труснула головою. У її голосі з’явилася напруга.

— Кількох жінок зґвалтували. Одна дитина померла від холоду. Один чоловік ніколи вже не ходитиме, бо намагався захистити свою дружину. — На якийсь час запанувала тиша, чути було лише торохтіння візка і далеке ревіння пожежі. Коли Старлінг озирнулася на місто, що палало, її очі здавалися дуже чорними. — Ти чув про злодійську честь? От Нік та його люди відплатили за свою честь.

Я й далі дивився на руїну Мунсея. Я нітрохи не дбав про Барла та його стражників. Але там були купці й ремісники, їхні сім’ї та доми. А солдати Шести герцогств ґвалтували затриманих жінок, наче були беззаконними напасниками, а не королівською сторожею. Солдати Шести герцогств, що служили королю Шести герцогств. Я труснув головою.

— Шрюд їх усіх би повісив.

Старлінг кашлянула.

— Ти себе не звинувачуй, — сказала мені. — Я давно вже навчилася не звинувачувати себе за заподіяне мені зло. Це не було моєю провиною. Це не було навіть твоєю провиною. Ти був лише каталізатором, що розпочав ланцюг змін.

— Не називай мене так, — попрохав я.

Візок тарахкотів далі, везучи нас у ніч.