Мандри убивці

Розділ 2. Розлука

Коронувавшись як король Шести герцогств, принц Регал Провісник фактично покинув Прибережні герцогства напризволяще. Вигріб із самого Оленячого замку та більшої частини герцогства Бак стільки коштів, скільки зумів витиснути. Коні та худобу Оленячого замку розпродано, а найкращих тварин перевезено в глибину суходолу, до нової Регалової резиденції в Трейдфорді. Обставу та бібліотеку древнього королівського осідку теж розграбовано, частину використано, щоб звити нове гніздо, решту роздано Регаловим прибічникам — внутріземським герцогам і шляхті, а чи й просто продано їм. Комори збіжжя, винні льохи, арсенали — усе сплюндровано, здобич вивезено вглиб суходолу.

Регал проголосив, що планує вивезти недужого короля Шрюда та овдовілу вагітну королеву-в-очікуванні Кеттрікен у внутрізем’я, до Трейдфорда, щоб вони не наражалися на небезпеку наїзду червоних кораблів, які шарпали Прибережні герцогства. Заодно це було виправданням грабування обстави та цінностей Оленячого замку. Але зі смертю короля Шрюда і зникненням королеви Кеттрікен зник навіть цей благенький привід. І все ж, Регал покинув Оленячий замок так швидко після коронації, як тільки міг. Ширилися чутки, що, коли Пани-Рада нового короля обговорювала його рішення, він заявив нобілям: Прибережні герцогства — це для нього лише війна і видатки, що вони завжди були п’явкою на тілі внутріземських герцогств, і зичив остров’янам радості з нагоди заволодіння таким кам’янистим та безрадісним місцем. Пізніше Регал заперечував, що промовив був колись такі слова.

Коли Кеттрікен зникла, король Регал опинився в ситуації, що не мала історичного прецеденту. Дитя, яке виношувала Кеттрікен, було безперечним спадкоємцем корони. Але і королева, і ще ненароджена дитина зникли за дуже підозрілих обставин. Не всі були певні, чи це не влаштовано самим Регалом. Навіть якби королева зосталася в Оленячому замку, дитина не могла б перейняти навіть титулу короля-в-очікуванні щонайменше до досягнення нею сімнадцятиліття. Регал прагнув якомога швидше здобути королівський титул, але, згідно з законом, для цього було необхідним визнання усіх Шести герцогств. Він купив корону, зробивши низку поступок Прибережним герцогам. Найважливішою з них була обіцянка, що Оленячий замок буде забезпечено військами і всіма засобами, необхідними для оборони узбережжя.

Командування древньою твердинею покладено на старшого Регалового небожа, спадкоємця титулу герцога Ферроу. Лорд Брайт у свої двадцять п’ять вже нетерплячився, не в спромозі дочекатися, коли батько передасть йому владу. Тож із доброї волі та з великим бажанням прийняв владу над Оленячим замком і герцогством Бак, дарма що мав замало досвіду у справах правління. Регал перебрався вглиб суходолу, до замку Трейдфорд над Синьою рікою у Ферроу, а молодий лорд Брайт зостався в Оленячому замку, оточений відбірною сторожею з мешканців Ферроу. Нема відомостей, чи зоставив йому Регал якісь фонди, звідки він міг черпати, тож молодий лорд намагався витиснути все потрібне від купців Баккіпа та хліборобів і пастухів з довколишнього герцогства Бак, що й так несли вже тягар війни. Хоча немає жодних вказівок, щоб він відчував якусь неприязнь до мешканців Баку чи інших Прибережних герцогств, не мав він і жодної відданості їм.

Тим часом в Оленячому замку проживала також жменька бакійської дрібної шляхти. Більшість землевласників сиділи у власних невеликих замках, роблячи все можливе, аби захистити місцеве населення. З тих, що зосталися в Оленячому замку, найбільш гідною уваги була леді Пейшенс. Вона носила титул королеви-в-очікуванні, аж доки її чоловік, принц Чівелрі, не зрікся трону на користь свого молодшого брата Веріті. Гарнізон Оленячого замку складався з солдатів герцогства Бак, особистої сторожі королеви Кеттрікен і кількох осіб, що зосталися з охорони короля Шрюда. Моральний рівень солдатів був невисоким, бо платили їм вряди-годи, а харчували убого. Лорд Брайт узяв із собою до Оленячого замку особисту сторожу і виразно віддавав їй перевагу перед бакійцями. Додатково ускладнював ситуацію неясний порядок підпорядкованості. Війська герцогства Бак теоретично мали підлягати капітанові Кеффелу, командиру сторожі лорда Брайта. Насправді ж Фоксглов зі сторожі королеви, Керф із військ Оленячого замку і старий Ред з охорони короля Шрюда об’єдналися, утворивши власну раду. Якщо вони й складали комусь регулярно звіти, то це була леді Пейшенс. З часом солдати Баку почали називати її пані Оленячого замку.

Навіть після коронації Регал боявся за свій титул. Розіслав гінців в усі кінці, шукаючи звісток, де могла б перебувати королева Кеттрікен і ненароджений спадкоємець престолу. Підозрюючи, що вона могла шукати притулку у свого батька Ейода, правителя Гірського королівства, він вимагав її повернення. Ейод відповів, що місце проживання королеви Шести герцогств не обходить народ Гір. Зі злості Регал розірвав зв’язки з Гірським королівством, перетявши торгівлю і закривши перехід через кордон навіть для простих подорожніх. У той самий час почав кружляти поголос, напевне, пущений з наказу Регала, — що дитина Кеттрікен не походить від Веріті, отже, не має жодних законних прав на престол Шести герцогств.

То був гіркий час для простих бакійців. Покинутий королем, під захистом нечисленних і погано забезпечених солдатів, посполитий люд був наче корабель без стерна, пущений у відкрите море. Чого не вкрали і не знищили пірати-напасники, те забрали за податки люди лорда Брайта. На дорогах роїлося від розбійників, бо коли чесній людині годі заробити на життя працею, то мусить робити те, що може. Колишні власники дрібних господарств утратили всяку надію вижити і тікали з узбережжя, поповнюючи лави жебраків, злодіїв та повій у внутріземських містах. Торгівля завмерла, бо вислані в море кораблі рідко поверталися.

Ми з Чейдом сиділи на лавці перед хатиною і розмовляли. Не говорили про віщі речі, про значні події з минулого. Не згадували мого повернення з могили чи поточної політичної ситуації. Натомість він розповідав про спільні для нас обох дрібниці, наче я виїжджав був у далеку подорож. Слінк, його ласка, постарівся, минула зима відібрала в нього гнучкість суглобів, і навіть весна не додала йому жвавості. Чейд боявся, що тваринка не доживе до наступного року. Чейдові нарешті вдалося засушити листя золотопрапорника так, щоб воно не пліснявіло, але він виявив, що сила сушеного зілля невелика. Нам обом бракувало тістечок кухарки Сари. Чейд спитав, чи в моїй кімнаті немає нічого, що я хотів би повернути. З наказу Регала її обшукано й покинуто в стані цілковитого безладу, та він не думає, що звідти багато забрано і не можна знайти те, чого б я захотів. Я спитав, чи пам’ятає він гобелен з королем Вайздомом, який розмовляє зі Старійшинами. Чейд відповів, що пам’ятає, але гобелен для нього надто великий, годі його принести. Я глянув на нього з таким болісним виразом, що він одразу ж зм’як. Сказав, що, мабуть, зуміє щось придумати. Я усміхнувся.

— Чейде, я пожартував. Від цього гобелена я не мав нічого, крім кошмарів у дитинстві. Ні. Тепер у моїй кімнаті немає нічого для мене важливого.

Чейд глянув на мене ледь не сумно.

— Покидаєш давнє життя і що з нього виносиш? Одяг на тілі та сережку у вусі? І не кажеш нічого собі принести? Хіба це не здається тобі дивним?

Якусь мить я сидів, міркуючи. Меч, який дав мені Веріті. Срібний перстень від короля Ейода, що до того належав принцу Раріску. Шпилька від леді Грації. У моїй кімнаті був морський ріжок Пейшенс, я сподівався, що він повернувся до неї. Мої фарби і папери. Скринька, яку я вирізав, щоб тримати там отрути. Ми з Моллі ніколи не обмінювалися речами на пам’ять. Вона нізащо не прийняла б від мене жодного подарунка, а я не здогадався вкрасти стрічку з її волосся. Якби я…

— Ні. Може, найкраще почати все з чистого аркуша. Хоча одне ти забув. — Я відвернув комір своєї грубої сорочки і показав йому маленький рубін, оправлений сріблом. — Цю шпильку дав мені колись Шрюд, щоб позначити як свою людину. Я й далі її маю.

Пейшенс скріпила шпилькою смертний саван, у який мене загорнула. Я відкинув цю думку.

— Я досі дивуюся, що Регалові стражники не ограбували твого тіла. Мабуть, у Віту така страшна репутація, що боялися тебе мертвого не менше, ніж живого.

Я торкнувся пальцями носа там, де його зламано.

— Не скажу, щоб вони мене боялися.

Чейд криво мені посміхнувся.

— Цей ніс тебе дратує, чи не так? Думаю, він робить твоє обличчя виразнішим.

Я глянув на нього, примружившись від сонця.

— Справді?

— Ні. Я сказав це з чемності. Але й насправді все не так погано. Скидається на те, що хтось намагався його вправити.

Я здригнувся від уколу зазубреного спогаду.

— Не хочу про це думати, — щиро сказав я йому.

Уболівання за мене раптом затьмарило його обличчя. Я відвів очі, не в спромозі витримати його співчуття. Спогади про зазнані побої легше було б стерпіти, якби я міг вдавати, що ніхто більше про них не знає. Я сперся потилицею об нагріту сонцем хатню стіну і глибоко вдихнув.

— Ну так. То що діється там, де й досі живуть люди?

Чейд кашлянув, погодившись зі зміною теми.

— Добре. Скільки ти знаєш?

— Небагато. Кеттрікен і блазень утекли. Пейшенс начебто чула, що Кеттрікен безпечно дісталася гір. Регал розлютився на короля Ейода Гірського і перетяв торгові шляхи. Веріті досі живий, але ніхто про нього не чув.

— Гей! Гей! — Чейд випростався. — Поголос про Кеттрікен… ти пам’ятаєш його з того вечора, коли ми з Баррічем про це розмовляли.

Я відвів від нього погляд.

— Наче сон, який колись бачив. Кольори розмиті, події перемішані. Тільки й чув, як ти щось про це казав.

— А як із Веріті? — Через раптову напругу в його голосі мені по спині пробігли мурашки страху.

— Він скіллив мені того вечора, — тихо пояснив я. — Я вам тоді казав, що він живий.

— ПРОКЛЯТТЯ! — Чейд схопився на рівні ноги і шалено застрибав. Я ніколи досі не був свідком такого видовища, тож дивився, переходячи від здивування до страху. — Ми з Баррічем не повірили твоїм словам. О, ми з радістю почули, що ти їх вимовив, а коли ти втік, Барріч сказав: «Пусти хлопця, це все, що він може зараз зробити, він пам’ятає свого принца». Це й усе, що ми подумали. Прокляття, прокляття! — Зненацька він зупинився і вказав на мене пальцем. — Звітуй. Розкажи мені все.

Я подумки перебрав усе, що міг згадати. Це було нелегко, я наче бачив ту картину вовчими очима.

— Він змерз. Але живий. Або дуже втомлений, або поранений. Якийсь уповільнений. Він намагався пробитися до мене, а я його відштовхував. Тож він наполіг, щоб я випив. Думаю, щоб зруйнувати мої стіни…

— Де він?

— Не знаю. Сніг. Ліс. — Я навпомацки шукав примарних спогадів. — Не думаю, що він сам знав, де він.

Чейд уп’яв у мене зелені очі.

— А ти взагалі можеш до нього дістатися, почути його? Можеш мені сказати, чи він і досі живий?

Я хитнув головою. Серце закалатало мені в грудях.

— Можеш зараз поскіллити йому?

Я знову хитнув головою. Мій живіт стиснувся від напруги.

Чейдове роздратування наростало з кожним моїм запереч­ним рухом.

— Прокляття, Фітце, ти мусиш!

— Я не хочу! — різко скрикнув я.

Зірвався на ноги.

Тікай! Швидко тікай!

Я втік. Зненацька це стало так просто. Втік від Чейда, від хатини, наче за мною гналися всі дияволи з пекельних Зовнішніх островів. Чейд мене кликав, але я не хотів чути його слів. Я біг, а тільки-но опинився під захистом дерев, як біля мене з’явився Нічноокий.

Не туди, там Серце зграї, — перестеріг він мене.

Тож ми помчали на вершину узгір’я, геть від потоку, вгору до великої гущавини ожини, що звисала над улоговиною, де Нічноокий ховався у грозові ночі.

Що це було? Яка небезпека? — спитав Нічноокий.

Він хотів повернути мене назад, — по якомусь часі зізнав­ся я. Намагався сформулювати це так, щоб Нічноокий міг зрозуміти. — Він хотів, щоб я… ніколи більше не був вовком.

Зненацька мою спину наче обсипало холодом. Пояснюючи це Нічноокому, я став віч-на-віч із правдою. Вибір простий. Бути вовком, без минулого і майбутнього, жити тільки сучасним. Чи людиною, покрученою своїм минулим, чиє серце разом із кров’ю помпувало страх. Я міг ходити на двох, знати страх, жити скуленим. Або бігати на чотирьох, забути все, тоді навіть Моллі буде лише спогадом про приємний запах. Я нерухомо сидів під ожиною, моя рука легко спиралася на плечі Нічно­окого, очі вдивлялися в місце, яке міг побачити тільки я. Світло повільно змінювалося, вечір переходив у сутінки. Моє рішення росло так само повільно і невблаганно, як наповзала темрява. Серце криком кричало, опираючись, але альтернативи були нестерпними. Скріпивши серце, я відважився.

Коли я повернувся, було вже темно. Підкрався до хати підібгавши хвоста. Дивно було повертатися додому, знову ставши вовком, вдихати запах диму, що цівкою здіймався вгору, як щось людське, кліпати, коли вогонь зблискував крізь шпарини у віконницях. Я неохоче звільнив свідомість від Нічноокого.

Ти не волів би полювати зі мною?

Я волів би полювати з тобою. Але цієї ночі не можу.

Чому?

Я труснув головою. Край рішення був таким тонким і свіжим, що я не смів випробовувати його словами. Зупинився на узліссі, щоб змахнути з одягу листя і бруд, відкинути волосся назад і зв’язати його у хвіст. Сподівався, що моє обличчя не брудне. Випростав плечі, змусив себе підступити до хати, відчинити двері, ввійти і глянути на них. Я почувався страшенно беззахисним. Вони ділилися відомостями про мене. Обидва знали майже всі мої таємниці. Моя пошарпана гордість звисала зараз шматтям. Хіба можу я стати перед ними і сподіватися, що вони сприйматимуть мене як чоловіка? Але я не міг їх у цьому звинувачувати. Вони намагалися мене врятувати. Від мене самого, правда, але, попри все, врятувати. Не з їхньої провини те, що вони врятували, не варте клопоту і ні на що не придатне.

Коли я ввійшов, вони сиділи при столі. Якби я так утік кілька тижнів тому, то після повернення Барріч схопився б, добряче мною струснув та ще й дав доброго стусана. Я знав, що таке відійшло в минуле, але пам’ять змусила мене до обережності, яку я не міг цілковито приховати. Однак на його обличчі малювалося лише полегшення, тимчасом як Чейд дивився на мене засоромлено і стурбовано.

— Я не хотів так сильно на тебе тиснути, — щиро сказав він, перш ніж я встиг озватися.

— Ти не тиснув, — тихо відповів я. — Лише вклав пальця туди, де я сам собі тиснув найсильніше. Інколи людина не знає, як тяжко вона поранена, доки хтось інший не промацає рану.

Я присунув стілець до столу. Після тижнів простої їжі було майже шоком побачити на столі сир, мед і вино з чорної бузини. Був іще буханець хліба, а на додачу піймана Баррічем форель. Якийсь час ми просто їли, не кажучи нічого, крім прохання щось передати. Здавалося, що це зменшило напругу. Але, коли вечеря закінчилася, а її рештки прибрано, напруга повернулася.

— Тепер я збагнув твоє запитання, — зненацька сказав Барріч. Ми з Чейдом здивовано на нього глянули. — Кілька днів тому, коли ти спитав, що ми робитимемо далі. Розумієш, я вважав тоді, що Веріті зник. Кеттрікен виношує його спадкоємця, але вона у безпеці в Гірському королівстві. Я більше нічого не можу для неї зробити. Якби ж я втрутився якось, то міг би зрадити її іншим. Найкраще дозволити їй залишатися у безпечній схованці, між людьми її батька. Аж до часу, коли дитина досягне такого віку, що зможе сягнути по престол… ну, як не лежатиму ще тоді в могилі, то зроблю, що зможу. Так я собі думав. Я вважав тоді, що служба моєму королю на сьогодні для мене скінчилася. Тож коли ти мене спитав, я бачив лише потребу подбати про нас самих.

— А тепер? — тихо промовив я.

— Якщо Веріті досі живий, то трон посів узурпатор. Я клявся служити своєму королю. Як Чейд. Як і ти.

Вони обидва дуже пильно на мене дивилися.

Тікай знову.

Не можу.

Барріч здригнувся, наче я дзюгнув його шпилькою. Я міркував, чи кинувся б він за мною, щоб зупинити, коли б я рушив до дверей? Але він не подав ні слова, ні жесту. Просто чекав.

— Я ні. Той Фітц помер, — прямо сказав я.

Барріч мав такий вигляд, наче я його вдарив. Але Чейд спокійно спитав:

— Чого ж ти досі носиш шпильку короля Шрюда?

Я сягнув до шпильки й витяг її з коміра. Мав у ту мить намір сказати: забирай і це, і все, з ним пов’язане. Я з цим покінчив. Не маю на це охоти. Натомість сів, дивлячись на шпильку.

— Бузинового вина? — запропонував Чейд, але не мені.

— Ніч холодна. Зроблю чаю, — заперечив Барріч.

Чейд кивнув. Я й досі сидів, тримаючи в руці шпильку. Червоне і срібне. Я згадав руки мого короля, коли він пришпиляв її до хлоп’ячої сорочки. «Ось, — сказав він. — Тепер ти мій». Але тепер він мертвий. Чи це звільняло мене від обітниці? А останні слова, які він мені сказав? «Що я з тобою зробив?» Я знову відштовхнув це запитання. Куди важливіше, хто я тепер? Чи я тепер те, що зі мною зробив Регал? Чи можу я від цього втекти?

— Регал сказав колись, — задумливо промовив я, — наче досить мені почухатися, щоб видряпати безіменного хлопця-псаря. — Я підвів голову і змусив себе глянути Баррічу в очі. — Це було б добре життя.

— Справді? — спитав Барріч. — Був час, коли ти думав інакше. Хто ж ти, Фітце, якщо не людина короля? Чим займешся? Куди підеш?

Куди я пішов би, коли б був вільним? «До Моллі!» — скрикнуло моє серце. Я труснув головою, відкидаючи цю думку, перш ніж вона мене пронизала. Ні. Я втратив її навіть раніше, ніж утратив життя. Я обмірковував свою порожню гірку свободу. Насправді було тільки одне місце, куди я міг податися. Я стис волю в кулак, підвів голову й рішуче глянув Баррічу в очі.

— Йду геть. Куди завгодно. До Держав Чалседу, до Бінгтауна. Я вмію поводитися з тваринами, з мене добрий писар. Зароблю на прожиток.

— Тут сумнівів нема. Але прожиток — це не життя, — зауважив Барріч.

— То що ж тоді життя? — з натиском спитав я, раптово й насправді розгнівавшись. Чого завжди робити все таким тяжким? Слова й думки зненацька полилися з мене, наче отрута з гнійної рани. — Ти хотів би, щоб я присвятив себе моєму королю і приніс у жертву все інше, як і ти. Покинув жінку, яку кохаю, пішов слідом за королем, наче пес за його ногами, як і ти. А коли цей король тебе покинув? Ти проковт­нув це, виховував для нього його бастарда. Потім у тебе геть усе відібрали: стайні, коней, собак, людей, якими ти командував. Нічого тобі не залишили, навіть і даху над головою, — ті королі, яким ти присягав. І що ти зробив? Не маючи вже нічого іншого, ти вчепився в мене, витяг бастарда з домовини і змусив його повернутися до життя. Життя, яке я ненавиджу, якого не хочу!

Я зі звинуваченням глянув на нього. Він видивився на мене, неспроможний і слова сказати. Я хотів зупинитися, але щось штовхало мене вперед. Гнів був добрим, як очисний вогонь. Я стис долоні в кулаки і пристрасно вів далі:

— Чого ти завжди тут? Чого завжди ставиш мене на ноги, щоб мене знову звалили на землю? Навіщо? Щоб я став твоїм боржником? Дав тобі право на моє життя, бо сам не маєш хребта, щоб жити власним? Все, що ти хочеш, — це зробити мене таким самим, як і ти, людиною без власного життя, людиною, що віддасть усе за свого короля. Хіба ж ти не бачиш, що бути живим — це щось більше, ніж віддавати все за когось іншого?

Я глянув йому в очі й відвів погляд, побачивши там болісне здивування.

— Ні, — глухо сказав я, перевівши подих. — Не бачиш, не можеш знати. Не можеш навіть уявити, що ти в мене відібрав. Я мав бути мертвим, але ти не дозволив мені померти. Все з найкращими намірами, завжди певний, що робиш так, як слід, хай скільки болю це мені завдає. Але хто ж дав тобі це право наді мною? Хто вирішив, що ти можеш це зі мною робити?

У кімнаті не було жодного іншого звуку, крім мого голосу. Чейд завмер, а вираз Баррічевого обличчя тільки додав мені гніву. Я бачив, як він зосереджується. Зачерпнувши зі своєї гордості та гідності, він тихо промовив:

— Це твій батько доручив мені, Фітце. Я зробив усе для тебе якнайкраще, як міг, хлопче. Останнє, що сказав мені Чівелрі, мій принц, це слова: «Добре його виховай». І я…

— Поклав наступні десять літ свого життя на виховання чужого бастарда, — перебив я його з диким сарказмом. — Взяв мене під свою опіку, бо це те єдине, що ти насправді вмів робити. Баррічу, ти все своє життя опікувався кимось іншим, ставлячи на перший план когось іншого, промінявши будь-який нормальний спосіб життя на благо когось іншого. Вір­ний, як пес. Чи ж ти ніколи не думав, як це — належати самому собі й ухвалювати власні рішення? А може, страх перед цим штовхає тебе до пляшки?

Мій голос перетворився на крик. Коли мені забракло слів, я втупився в нього, груди мені здіймалися й опускалися, видихуючи так мій гнів.

Лютуючи в дитинстві, я часто обіцяв собі, що одного дня він заплатить за кожного стусана, якого мені вліпив, за кожне стійло, яке я мусив почистити, хоч думав, що через утому звалюся з ніг. Мої останні слова стали виконанням тієї дітвацької обітниці, ще й сторицею. Барріч широко розплющив очі, онімівши від болю. Я бачив, як його груди раз у раз здіймаються, наче йому забило подих. У його очах було таке потрясіння, наче я зненацька встромив у нього ніж.

Я витріщався на нього. Не знаю достеменно, звідки взялися ті слова, але було надто пізно, щоб забрати їх назад. Сказавши «вибач», я не міг їх скасувати, не міг хоч трохи змінити. Зненацька у мене з’явилася надія, що він мене вдарить, що зробить принаймні це для нас обох.

Він невпевнено підвівся, ніжки крісла човгнули по дерев’я­ній підлозі. Зробив крок уперед, а крісло тим часом перехилилося і з грюканням упало. Барріч, що так рівно тримався, налившись бренді по вінця, тепер хитався, наче п’яний. Ді­стався дверей і вийшов у ніч. Я просто сидів, відчуваючи, як щось у мені затихає. Сподівався, що це моє серце.

Якийсь час панувало мовчання. Довгий час. Тоді Чейд зітхнув.

— Чому? — тихо спитав він за мить.

— Не знаю. — Як добре я вмів брехати. Чейд сам мене навчив. Я глянув у вогонь. Був такий момент, коли я майже зважився все йому пояснити. Але вирішив, що не можу. Отямившись, виявив, що кажу щось не те, ходжу околяса. — Мабуть, я мусив від нього звільнитися. Від усього, що він для мене зробив, навіть коли я цього не хотів. Він мусить припинити робити те, за що я ніколи з ним не розплачуся. Те, що ніхто не повинен робити для іншого, жертви, які ніхто не повинен приносити іншим. Не хочу більше бути його боржником. Не хочу бути нічиїм боржником.

Озвавшись, Чейд говорив спокійно і по суті. Його довгопалі долоні лежали на колінах, спокійні, майже розслаблені. Проте зелені очі набрали кольору мідної руди, у них з’я­вився гнів.

— Відколи ти повернувся з Гірського королівства, то поводився так, наче постійно рвався до бою. Байдуже з ким. Коли в дитинстві ти супився чи сердився, я приписував це тому, що ти ще хлопець із хлоп’ячими судженнями та роздратуваннями. Але ти повернувся… розгніваним. Наче збунтувався проти всього світу, підбурюючи його вбити тебе, якщо зможе. Йдеться не лише про те, що ти став Регалові впоперек дороги: ти занурився у стихію, що була для тебе найнебезпечнішою. Не сам лиш Барріч це помітив. Озирнися на останній рік. Коли я так роблю, то щоразу бачу: ось Фітц балансує на самому краю, ось він лається зі світом, то в центрі кулачної бійки, то всередині битви, то весь забинтований, то п’яний, як рибалка, то в’ється шнурком і канючить ельфійську кору. Чи був ти колись спокійним і замисленим, веселився колись із друзями чи просто мирно жив? Як не кидав виклик своїм ворогам, то відштовхував геть своїх друзів. Що трапилося між тобою і блазнем? Де тепер Моллі? Щойно ти викинув за поріг Барріча. Хто буде наступним?

— Думаю, ти.

Ці слова самі вирвалися в мене. Я не хотів їх промовляти, але не міг і стримати. Час настав.

— Ти вже близенько до цього підійшов, розмовляючи так із Баррічем.

— Я знаю, — прямо сказав я. Глянув йому в очі. — Давно вже все, що я роблю, не подобалося тобі. Чи Баррічу. Чи ще комусь. Скидається на те, що останнім часом я не можу ухвалити жодного доброго рішення.

— Я ладен це підтвердити, — немилосердно погодився Чейд.

І тут жар мого гніву повернувся, спалахнувши полум’ям.

— Може, це тому, що мені ніколи не давали шансу ухвалювати власні рішення. Може, тому, що я надто довго був для всіх «хлопцем». Стаєнним пахолком Барріча, твоїм учнем-убивцею, улюбленцем Веріті, пажем Пейшенс. Коли ж я стану своїм і собою? — несамовито кинув я.

— А коли ж було інакше? — з таким самим палким натиском спитав Чейд. — Ти нічого іншого не робив, відколи повернувся з Гір. Пішов до Веріті та заявив йому, що тобі обридло вбивати тихцем, — саме тоді, коли така тиха робота була необхідною. Пейшенс намагалася перестерегти тебе від надмірної близькості з Моллі, але ти й там краще знав, що робити. Це перетворило Моллі на мішень. А Пейшенс ти втягнув у змови, які наразили її на небезпеку. Ти пов’язався з вовком, попри все, що казав тобі Барріч. Ставив під сумнів кожне моє рішення щодо здоров’я короля Шрюда. А передостанньою твоєю дурістю в Оленячому замку була добровільна згода на участь у повстанні проти корони. Через тебе ми опинилися так близько до громадянської війни, як не були впродовж століття.

— Якою ж була моя остання дурість? — з гіркою цікавістю спитав я.

— Убивство Джастіна й Серени, — спокійно звинуватив мене він.

— Вони саме вичерпали до смерті мого короля, Чейде, — крижаним тоном зауважив я. — Убили його в мене на руках. Що я мав зробити?

Він підвівся і якимсь дивом йому вдалося височіти наді мною, як колись.

— Стільки літ навчаючись у мене, з усією моєю наукою тихої роботи, ти бігав по замку з оголеним ножем, одній перерізав горлянку, другого заколов на смерть у Великій залі, на очах усієї зібраної там шляхти… Мій чудовий учень-убивця! То був єдиний спосіб, яким ти міг цього досягти?

— Я був розлючений! — ревнув я йому.

— Саме так! — ревнув він у відповідь. — Ти був розлючений. Тож знищив усю нашу владну підпору в Оленячому замку. Ти мав довіру Прибережних герцогів, але вирішив постати перед ними в подобі шаленця! Ти знищив рештки їхньої віри в династію Провісників.

— Ти щойно докоряв мені за те, що я здобув довіру цих герцогів.

— Ні. Я докоряв тобі за те, що ти їх очолив. Ти ніколи не повинен був дозволити, щоб вони запропонували тобі правління Оленячим замком. Якби ти належно виконував свої завдання, їм би таке й на думку не спало. Ти раз у раз забуваєш своє місце. Ти не принц, ти таємний убивця. Ти не гравець, ти гральна фігура. А коли робиш власні ходи, то змінюєш всяку іншу стратегію і ставиш під загрозу кожну фігуру на дошці.

Не надумати, що відповісти, — не те саме, що погодитися з чужими словами. Я зиркнув на нього. Він не відступив назад. Просто стояв непорушно, дивлячись на мене згори вниз. Під пильним поглядом зелених Чейдових очей сила мого гніву зненацька мене покинула, залишаючи по собі тільки гіркоту. Таємна й глибинна течія страху знову випливла на поверхню. Рішучість розвіялася. Я не міг цього зробити. Не мав сили протистояти їм обом. За кілька хвилин почув власний похмурий голос:

— Гаразд. Дуже добре. Ви з Баррічем, як завжди, маєте рацію. Я обіцяю, що ніколи більше не думатиму, просто слухатимусь. Що я маю зробити?

— Ні. — Коротко і ясно.

— Що ні?

Чейд повільно похитав головою.

— Сьогодні ввечері повністю з’ясувалося, що я не можу ні в чому на тебе покладатися. Не дістанеш від мене жодного доручення, не будеш більше втаємничений у мої плани. Ці дні минули. — Мені було тяжко усвідомити, що це його остаточне рішення. Він відвернувся від мене, глянув кудись далеко. Коли заговорив знову, був не моїм учителем, а Чейдом. — Я люблю тебе, хлопче. Не відбираю в тебе цієї любові. Але ти небезпечний. А те, що ми мусимо спробувати, досить небезпечне і без твоїх берсерківських нападів.

— І що ви пробуєте? — мимоволі спитав я.

Він повільно похитав головою, його очі зустрілися з моїми. Зберігаючи цю таємницю, Чейд розірвав те, що нас пов’язувало. Раптом я почувся покинутим напризволяще. Приголомшено дивився, як він бере свою торбу і плащ.

— Надворі вже темно, — зауважив я. — А дорога до Оленячого замку тяжка й далека, навіть удень. Зостанься принаймні на ніч, Чейде.

— Не можу. Ти лише колупатимеш цю сварку, як струп на рані, доки вона знову не закривавить. Уже сказано доволі тяжких слів. Найкраще мені піти просто зараз.

І він пішов.

Я сидів і дивився, як вогонь самотньо гасне. Я задалеко зайшов з ними обома, значно далі, ніж будь-коли збирався. Хотів, щоб наші дороги розійшлися; натомість отруїв кожен їхній спогад про мене. Це вже зроблено. Цього неможливо виправити. Я підвівся і почав збирати свої речі. Це зайняло дуже небагато часу. Я зав’язав їх у вузол, зроблений з мого зимового плаща. Замислився, що мною керує, — дитяча образа чи раптова рішучість. Подумав, чи є між ними різниця. Якийсь час сидів перед каміном, стискаючи вузол у руках. Я хотів, щоб Барріч повернувся. Хай би він побачив, що мені шкода, що я жалкував, відходячи. Я змусив себе ретельно це обміркувати. Тоді розв’язав свій вузол, простелив покривало перед каміном і ліг на нього. Відколи Барріч вирвав мене у смерті, він спав між мною і дверима. Може, йшлося про те, щоб мене втримати. У деякі ночі здавалося, що лише він стоїть між мною і темрявою. Зараз його там не було. Попри стіни хатини, я відчував, що самотньо кулюся на голому й дикому лику світу.

Ти завжди маєш мене.

Я знаю. А ти завжди маєш мене.

Хоч я й намагався, мені не вдалося виразити цими словами жодного справжнього почуття. Всі мої емоції вилилися, зараз я був порожній. І такий втомлений. А стільки ще слід зробити…

Сивий веде розмову із Серцем зграї. Мені послухати?

Ні. Їхня розмова належить їм.

Я їм заздрив: вони разом, а я сам. Але це мене й утішило. Може, Барріч умовить Чейда повернутися, почекати до ранку. Може, Чейд зуміє виссати дрібку тієї отрути, яку я вилив на Барріча. Я дивився у вогонь. Не мав про себе високої думки.

Буває вночі мертва година, найхолодніший, найчорніший час, коли світ забуває про вечір і ніщо не обіцяє ще світанку. Час, коли надто рано вставати, але й надто пізно, щоб був сенс лягати в ліжко. Саме тоді ввійшов Барріч. Я не спав, але не ворухнувся. Це його не обмануло.

— Чейд пішов, — тихо сказав він.

Я чув, як Барріч поправив перевернуте крісло. Сів на нього і почав знімати чоботи. Я не чув з його боку ні ворожості, ні неприязні. Наче мої гнівні слова ніколи не були сказані. Або наче гнів і біль змусили його задерев’яніти.

— Надто темно для дороги, — мовив я до вогню.

Я говорив обережно, боячись зламати закляття спокою.

— Я знаю. Але він мав із собою ліхтар. Сказав, що більше боїться залишитися, боїться, що відступить від свого рішення. Рішення відпустити тебе.

Те, чого я раніше прагнув, тепер здалося мені вигнанням. Мене охопив страх, підриваючи мою рішучість. Я різко підвівся, охоплений панікою. Зробив довгий тремтливий вдих.

— Баррічу. Те, що я казав раніше, це через гнів. Я просто…

— Поцілив у яблучко. — Звуки, які він видав, могли б здатися сміхом, якби не було в них стільки гіркоти.

— Тільки ті, що знаються найближче, вміють найсильніше одне одного вразити. Лишень тому, — твердив я.

— Ні. Все так і є. Мабуть, цьому псові потрібен хазяїн.

Коли він говорив про себе, глузлива нотка в його голосі була їдкішою за будь-яку отруту, що я на нього виплюнув. Я не міг сказати й слова. Барріч сів, скинув чоботи на підлогу. Глянув на мене.

— Я не хотів, щоб ти був таким, як я, Фітце. Такого я нікому не побажав би. Я хотів, щоб ти був таким, як твій батько. Та інколи мені здавалося, — хай що б я робив, ти вперто брав собі за взірець моє життя.

Якийсь час він вдивлявся в жар. Врешті-решт тихо заговорив до вогню. Наче розповідав сонній дитині стару легенду.

— Я народився в Державах Чалседу. У малому приморському містечку, риболовному й корабельному порту. На самому дні. Мати прала, щоб утримати мою бабу і мене. Батько помер до того, як я народився, його забрало море. За мною доглядала баба, але вона була дуже стара і часто нездужала. — Я швидше почув, ніж побачив його гірку посмішку. — Невільниче життя не додає жінці здоров’я. Вона мене любила і виховувала найкраще, як могла. Та я був не з тих хлопців, що тихо граються собі в хаті. А вдома не було нікого досить сильного, щоб опиратися моїй волі.

Тож я ще дуже малим пов’язався з єдиною сильною істотою в моєму світі, що мною зацікавилася. Це був вуличний пес. Шолудивий. Покритий шрамами. Вся його цінність — уміння виживати, вся його вірність належала мені. Як моя вірність належала йому. Його світ, його звичаї були всім, що я знав. Бери, що хочеш, коли хочеш, і не переймайся, взявши. Я певен, — ти знаєш, про що я. Сусіди думали, що я німий. Мати думала, що я недоумкуватий. Баба, я певен, дещо пі­дозрювала. Намагалася прогнати пса, але я, як і ти, керувався у цих справах власною волею. Мені було, мабуть, літ вісім, коли він пробіг між конем і возом, кінь його хвицьнув, і він помер. Саме крав шматок бекону.

Барріч підвівся зі стільця, підійшов до покривал.

Він відібрав у мене Нюхача, коли я був молодшим цього віку. Я вважав його мертвим. Але Барріч справді пережив раптову смерть свого товариша по зв’язку. Це не надто відрізнялося від власної смерті.

— Що ти зробив? — тихо спитав я.

Я чув, як Барріч стелить ліжко і вкладається в нього.

— Навчився говорити, — за мить відповів він. — Баба змусила мене пережити смерть Різуна. У певному сенсі я переніс цей зв’язок на неї. Не те щоб я забув Різунові уроки. Я став злодієм, навіть і непоганим. Завдяки моєму новому ремеслу життя матері та баби трохи покращало, хоч вони ніколи не здогадувалися, чим я займався. За кілька літ Чалседом пройшла кривава зараза: я тоді вперше її побачив. Вони обидві померли, я залишився сам. Тож завербувався в солдати.

Я вражено слухав. Усі ці роки я знав його як маломовного. Питво не розв’язувало Баррічу язика, а робило його ще мовчазнішим. Зараз же з нього потоком текли слова, змиваючи роки моїх роздумів і підозр. Я не знав, чого він зненацька заговорив так відверто. В освітленій вогнем кімнаті не було жодного іншого звуку, крім його голосу.

— Спершу я бився за якогось дрібного чалседського вождя. Джекто. Я не знав, за що ми воюємо, не переймався, що в цьому доброго чи лихого. — Він тихо пирхнув. — Як я тобі казав, прожиток — це не життя. Але я непогано впорався. Здобув репутацію жорстокого. Ніхто не очікує, що хлопець битиметься зі звірячою люттю і хитрістю. То був єдиний мій ключ до виживання з людьми, між якими я тоді служив. Але одного дня ми програли кампанію. Я провів кілька місяців, ні, майже рік, навчаючись тієї ненависті до работоргівців, яку мала моя баба. Утікши, зробив те, про що вона сама завжди мріяла. Вирушив до Шести герцогств, де немає ні рабів, ні работоргівців. Герцогом Шокзу був тоді Грізел Неспокійний. Якийсь час я бився за нього. Та врешті-решт якось вийшло так, що я зайнявся кіньми свого підрозділу. Мене це цілком влаштовувало. Солдати Грізела були шляхетним товариством, як рівняти з тою голотою, що служила в Джекто, та я однаково волів компанію коней, аніж їхню.

Коли війна за Сендзедж закінчилася, герцог Грізел забрав мене додому, до своїх стаєнь. Там я пов’язався з молодим жеребцем Неко. Я за ним доглядав, але він мені не належав. Грізел їздив на ньому на полювання. Часом його використовували як плідника. Але Грізел не був по-справжньому шляхетним чоловіком. Інколи виставляв Неко на бій з іншими жеребцями, як дехто влаштовує собачі або півнячі бої для розваги. Кобила в охоті та найкращий жеребець, що її здобуде. І я… був із ним пов’язаний. Жив його життям так само, як своїм власним. Так я виріс на чоловіка. Чи принаймні здавався дорослим чоловіком.

Кілька хвилин Барріч мовчав. Мені не треба було більше пояснювати. За якийсь час він зітхнув і повів далі:

— Герцог Грізел продав Неко й шістьох кобил, а я пішов разом із ними. Вгору узбережжям, до Ріппону. — Він прокашлявся. — До стаєнь нового господаря прийшла якась кінська зараза. Неко помер, прохворівши хіба день. Мені вдалося врятувати двох тамтешніх кобил. Утримування їх при житті не дало мені накласти на себе руки. Але потім я геть розкис. Не годився ні на що, крім пиятики. До того ж у конюшні зосталося надто мало тварин, щоб можна було її так називати. Тож мене звільнено. Врешті-решт я знову став солдатом, цього разу в молодого принца на ім’я Чівелрі. Він прибув до Ріппону, щоб розсудити суперечку за кордон між Шокзом та Ріппоном. Не знаю, як це його сержант мене прийняв. Це був відбірний загін, його особиста гвардія. Мені скінчилися гроші, і три дні я був такий тверезий, що аж хворий. Не відповідав їхнім стандартам ні як чоловік, ні, тим паче, як солдат. Першого ж місяця я двічі постав перед Чівелрі у дисциплінарній справі. За бійку. Подібно до пса чи жеребця, я не знав іншого способу утвердити свою позицію серед інших.

Коли мене вперше волокли до принца, закривавленого і ще не охололого після бійки, я був шокований, побачивши, що ми однолітки. Майже всі його солдати були старшими за мене. Я сподівався зіткнутися з чоловіком середнього віку. Я став перед ним, глянув йому в очі. І між нами пройшло щось наче розпізнання. Немов ми обидва побачили… ким могли стати за інших обставин. Це не зробило його поблажливим до мене. Я втратив платню і заробив додаткові обов’язки. Коли таке трапилося вдруге, всі очікували, що Чівелрі мене вижене. Я стояв перед ним, готовий його зненавидіти, а він тільки дивився. Схилив голову, мов пес, коли щось здалеку почує. Знов урізав мою платню і додав мені ще обов’язків, але залишив. Перед цим усі казали мені, що мене проженуть. Тепер усі сподівалися, що я втечу. Не можу сказати, чого я так не зробив. Що це за служба без платні та з додатковими обов’язками?

Барріч знову прокашлявся. Я чув, як він совгає плечем, глибше зариваючись у постіль. Якусь мить мовчав. Тоді продовжив, майже неохоче:

— Третього разу мене притягли до нього за бійку в таверні. Міська варта приперла мене перед його очі все ще закривавленого, все ще п’яного, все ще готового до бійки. На той час мої колеги по службі не хотіли мати зі мною нічого спільного. Сержант відчував до мене огиду. Я не мав жодних друзів серед рядових солдатів. Отак мене затримала міська варта. Сказали Чівелрі, що я кулачними ударами збив з ніг двох, а ще від п’ятьох відбивався палицею, аж доки не втрутилася варта і не розборонила нас.

Чівелрі відпустив варту, заплативши корчмареві за шкоду з власного гаманця. Він сидів за столом, перед ним лежали незакінчені записи. Оглянув мене згори донизу. Тоді, не кажучи й слова, встав і відштовхнув стола назад, у куток кімнати. Зняв сорочку, взяв із кутка піку. Я думав, що він збирається побити мене до смерті. Натомість метнув мені іншу піку. І сказав: «Гаразд, покажи мені, як ти відбивався від п’ятьох чоловіків». І кинувся на мене в атаку. — Барріч укотре кашлянув. — Я був утомлений, напівп’яний. Але не спасував. Нарешті йому вдалося. Звалив мене так, що мені забило памороки.

Коли я отямився, пес знову мав господаря. Іншого роду. Знаю, ти чув, як люди казали, що Чівелрі був холодним, штивним і правильним, аж нудно. Це не так. Був таким, яким, на його думку, має бути чоловік. Узяв злодія, занедбаного негідника і… — Він завагався, зненацька зітхнув. — Другого дня підняв мене вдосвіта. Вправлятися зі зброєю, доки жоден із нас не стоятиме на ногах. Я ніколи досі не пройшов жодного формального вишколу. Просто дали мені піку й послали до бою. Він тренував мене, навчив битися з мечем. Сокири він ніколи не любив, зате мені таке подобалося. Тож він показав мені все, що вмів, і влаштував так, щоб я навчався в чоловіка, який знав про сокиру геть усе. Решту дня тримав мене при собі. Як пса, ти правду казав. Не знаю чому. Може, був самотнім, бракувало йому товариства однолітків. Може, сумував за Веріті. Може… я не знаю.

Спершу навчив мене чисел, тоді читати. Довірив мені догляд за своїм конем. Тоді додалися його собаки і яструб. Тоді загальний нагляд за в’ючними і тягловими тваринами. Але навчав мене не тільки праці. Чистоти. Чесності. Цінував те, що мої мати з бабою намагалися прищепити мені багато років тому. Він показав мені все це як чоловічі цінності, а не тільки звичаї в жіночому домі. Навчив мене бути людиною, а не твариною в людській подобі. Показав мені, що це все більше за правила, що це спосіб життя. Життя, а не прожитку.

Барріч замовк. Я чув, як він встає. Підійшов до столу, взяв пляшку бузинового вина, залишену Чейдом. Я дивився, як він кілька разів крутнув її в руці. Тоді відклав. Сів на один зі стільців і втупився у вогонь.

— Чейд казав, що завтра я повинен тебе залишити, — тихо промовив він. — Думаю, він має рацію.

Я сів і глянув на нього. Світло дедалі слабшого вогню кидало тіні на його обличчя. Я не міг нічого відчитати в його очах.

— Чейд каже, що ти надто довго був моїм хлопцем. Хлопцем Чейда, хлопцем Веріті, навіть хлопцем Пейшенс. Ми затримали тебе у хлоп’ячому віці, надміру за тобою наглядали. Він вважає, що, коли настав твій час ухвалювати чоловічі рішення, ти робив це як хлопець. Імпульсивно. З наміром мати рацію, з наміром бути добрим. Але самих намірів не досить.

— То мене посилали вбивати людей, щоб затримати у хлоп’я-чому віці? — з недовірою спитав я.

— Ти взагалі мене слухав? Я вбивав людей, коли був хлопцем. Мене це не зробило мужчиною. Тебе теж.

— То що ж я маю робити? — саркастично спитав я. — Пошукати принца, який би мене навчав?

— Ось. Бачиш? Хлоп’яча відповідь. Ти не розумієш, тому стаєш сердитим. І їдким. Ставиш мені запитання, наперед знаючи, що відповідь тобі не сподобається.

— Яка саме?

— Я міг би тобі сказати: можеш зробити щось гірше, ніж шукати принца. Але не казатиму, що тобі робити. Чейд відрадив мене від цього. Думаю, він має рацію. Не в тому річ, що я вважаю твоє мислення хлоп’ячим. Не більше, ніж у мене у твоєму віці. Гадаю, ти мислиш, як тварина. Завжди живеш сучасним, не думаєш про завтра, не пам’ятаєш, що було вчора. Знаю, — ти розумієш, про що я. Ти перестав жити по-вовчому, бо я тебе до цього присилував. А тепер я мушу дати тобі спокій, щоб ти вирішив, як хочеш жити. Як вовк чи як людина.

Він зустрівся зі мною поглядом. У його очах було аж надто багато розуміння. Мене злякала думка, що він справді знає, перед лицем чого я постав. Я заперечив цю можливість — цілковито відкинув її. Повернувся до нього плечем, майже сподіваючись, що мене знов охопить гнів. Та Барріч сидів мовчки.

Врешті-решт я глянув на нього. Він вдивлявся у вогонь. Минув довгий час, доки я проковтнув гордість і спитав:

— Що ти збираєшся робити?

— Я вже казав. Завтра вранці йду звідси.

Ще тяжче було поставити наступне запитання.

— Куди ти підеш?

Він кашлянув. Здавався зніяковілим.

— Є одна людина, мій друг. Вона самотня. Там, де вона живе, може придатися чоловіча сила. Слід полагодити дах, і в полі є робота. Я побуду там якийсь час.

— Вона? — зважився спитати я, звівши брову.

Його голос був рівним.

— Нічого такого. Просто друг. Можливо, ти сказав би, що я знайшов іще когось, про кого можу подбати. Може, й так. Може, настав час подбати про того, кому це справді потрібно.

Тепер я втупився у вогонь.

— Баррічу. Мені це справді було потрібно. Ти повернув мене з краю прірви, знову зробив людиною.

Він пирхнув.

— Якби я з самого початку зробив усе правильно, ти ніколи б не опинився на краю прірви.

— Ні. Натомість лежав би в могилі.

— Хіба? Регал ніяк не міг би звинуватити тебе у вживанні магії Віту.

— Знайшов би інший привід мене вбити. Чи просто нагоду. Він справді не потребує жодної вимовки, аби робити те, що хоче.

— Можливо. А можливо, й ні.

Ми сиділи, дивлячись, як гасне вогонь. Я потягся до вуха, намацав застібку моєї сережки.

— Хочу віддати її тобі.

— Я волів би, щоб ти її зберіг. Носи її. — Звучало майже як просьба. Це було дивно.

— Я не заслуговую на те, що означає для тебе ця сережка. Я її не заробив, не маю на неї права.

— Те, що вона означає, не можна заслужити. Я дав тобі цю річ. Байдуже, чи заслужив ти її. Носитимеш чи ні, — однаково тримай у себе.

Я залишив сережку у вусі. Маленька срібна сіточка з пі­йманим блакитним самоцвітом усередині. Колись Барріч дав її моєму батькові. Пейшенс, не знаючи значення сережки, передала її мені. Я не знав, чого він хотів, щоб я її носив. З тієї ж причини, через яку віддав сережку моєму батькові? Я відчував, що за цим стоїть щось більше, але він нічого мені не сказав, а я не питав. Попри те, я чекав ще якогось запитання від нього. Та Барріч лише підвівся. Я чув, як він вкладається в ліжко.

Я шкодував, що він не поставив мені того запитання. Мені було боляче, що він цього не зробив. Хай там як, я відповів.

— Не знаю, що зроблю, — сказав я у темряву кімнати. — Все життя, завжди я мав завдання, яке мусив виконати, вчителів, яких мусив задовольнити. А тепер не маю… це дивне відчуття.

Якусь мить я думав, що він взагалі не відповість. Тоді він зненацька промовив:

— Я теж його знав.

Я глянув на темну стелю.

— Я думав про Моллі. Часто. Ти знаєш, куди вона пішла?

— Так.

Коли він більше нічого не сказав, я зрозумів, що краще не просити.

— Я знаю, що наймудріше рішення — це дати їй піти. Вона вірить, що я мертвий. Сподіваюся, той, до кого вона пішла, піклується про неї краще, ніж це робив я. Сподіваюся, він любить її так, як вона цього заслуговує.

Покривала Барріча зашелестіли.

— Що ти маєш на увазі? — обережно спитав він.

Промовити це було тяжче, ніж я думав.

— Того дня, коли вона мене покинула, сказала, що є хтось інший. Хтось, про кого вона дбала, як я дбав про свого короля. Хтось, кого вона цінує понад усе і всіх у своєму житті. — Горло мені раптово стиснулося. Я глибоко зітхнув, намагаючись позбутися цієї конвульсії. — Пейшенс мала рацію, — сказав я.

— Так, мала, — погодився Барріч.

— Не можу винуватити за це нікого, крім себе самого. Дізнав­шись, що Моллі в безпеці, я мав дозволити їй піти власною дорогою. Вона заслуговує чоловіка, що віддасть їй увесь свій час, усю свою вірність…

— Так, заслуговує, — немилосердно погодився Барріч. — Шкода, що ти не зрозумів цього, перш ніж із нею зблизився.

Зізнатися собі у провині — це одне. Геть інше — мати друга, який не тільки з тобою погоджується, а ще й покаже всю глибину твого падіння. Я не заперечив і не спитав, звідки він це знає. Якщо від Моллі, то не хотів знати, що ще вона йому сказала. Якщо він здогадався сам, то не хотів знати, що був таким прозорим. Я відчув приплив якогось почуття, такої люті, що ледь не загарчав на нього. Натомість прикусив язика і присилував себе задуматися, що саме я відчуваю. Провину і сором, що це закінчилося для неї болем, що змусило її засумніватися у своїй вартості. І певність, що хай якою помилкою було наше кохання, воно було також і правильним. Знову запанувавши над своїм голосом, я тихо промовив:

— Ніколи не шкодуватиму, що я кохав її. Лишень за тим, що не зміг зробити її своєю дружиною перед очима всіх так само, як була нею в моєму серці.

Барріч нічого на це не відповів. Та за якийсь час тиша, що нас розділяла, стала оглушливою. Через неї я не міг спати. Нарешті озвався:

— Отож. Здається, завтра кожен із нас піде власною дорогою.

— Я теж так думаю, — відповів Барріч. За якийсь час додав: — Удачі тобі.

Це справді звучало так, наче він розумів, скільки удачі я потребуватиму.

Я заплющив очі. Був зараз такий втомлений. Дуже втомлений. Втомлений тим, що завдавав болю людям, яких любив. Та це вже сталося. Завтра Барріч піде, а я буду вільний. Вільний рушити туди, куди прагне моє серце і ніхто ззовні не втрутиться.

Вільний піти до Трейдфорда і вбити Регала.