Мандри убивці

Розділ 9. Убивця

Останнім справжнім майстром Скіллу, що керував навчанням дітей королівського роду в Оленячому замку, був не Гален, як це часто пишуть, а його попередниця Солісіті. Вона довго, може, аж надто довго вибирала учня-наступника. Коли обрала Галена, вже страждала від кашлю, що невдовзі призвів до її смерті. Дехто каже, наче вона зробила цей вибір у відчаї, знаючи, що помирає. Інші запевняють, що вчинила так під тиском королеви Дезайр, яка хотіла, щоб її улюбленець посів поважне становище при дворі. Хай там як, був її учнем усього два роки, доки вона не померла від кашлю. Оскільки попередні майстри Скіллу проходили учнівство не менш ніж сім літ, перш ніж здобути статус підмайстра, Гален учинив передчасно, нарікши себе майстром Скіллу негайно після смерті Солісіті. Здається малоймовірним, щоб за такий короткий час вона передала йому повні знання про Скілл і всі його можливості. Але ніхто не підважив його претензій. Хоча він допомагав Солісіті при вишколі двох принців, Веріті та Чівелрі, але відразу ж після її смерті оголосив, що цей вишкіл закінчено. Пізніше опирався намовам навчати інших, і так тривало аж до війни червоних кораблів, коли він нарешті підкорився наказу короля Шрюда та створив свою першу і єдину групу Скіллу.

На відміну від традиційних груп, що самі добирали собі учасників і керівника, Гален включив до своєї групи учнів, яких вибрав сам, і до кінця життя зберігав величезну владу над ними. Август, номінальний вожак групи, втратив свій талант через нещасливий випадок зі Скіллом під час місії в Гірському королівстві. Серена, що обійняла керівництво після смерті Галена, загинула разом із іншим членом групи, Джастіном, внаслідок заворушень, що вибухнули після звістки про смерть короля Шрюда. Наступним лідером гурту, відомого пізніше як група Галена, став Вілл. На той час у ній зосталося лише троє членів: сам Вілл, Барл і Каррод. Скидається на те, що Гален прищепив усім трьом непохитну вірність Регалові, що не завадило їм суперничати між собою, змагаючись за прихильність Регала.

Доки посутеніло, я досить детально вивчив зовнішній окіл королівської садиби. Виявив, що будь-хто може вільно прогулюватися нижчими стежками, милуючись водограями та садами, тисовими живоплотами й каштанами. Багато гарно виряджених людей так і робило. Більшість із них дивилася на мене неласкаво та несхвально, кілька з жалістю, а один зустрінутий мною стражник у формі суворо мені зауважив, що в королівських садах заборонено жебрати. Я запевнив його, що прийшов сюди лише побачити чудеса, розповіді про які так часто чув. Він, зі свого боку, натякнув, що розповідей про сади з мене достатньо, і вказав найкоротшу дорогу до виходу. Я вельми покірно йому подякував і пішов собі. Він стояв та дивився, як я йду, аж доки стежка не довела мене до кінця живоплоту і я не зник йому з очей, повернувши за ріг.

Наступна моя вилазка була обережнішою. Якийсь час гадав, чи не напасти мені на одного з молодих шляхтичів, що прогулювалися між квітів і травників, та скористатися з його вбрання, але вирішив цього не робити. Малоймовірно, щоб я знайшов когось настільки худого, аби його одяг добре мені пасував, а модні шати, які вони всі носили, вимагали довгого шнурування барвистими стрічками. Сумніваюся, чи зумів би я натягти на себе одну з тих сорочок без допомоги лакея, не кажучи вже про те, як зняти її з тіла безтямного чоловіка. Брязкання срібних амулетів, нашитих на мереживо, що звисало з манжет, однаково не сприяло тихій роботі убивці. Натомість я поклався на прикриття товстих рослин дов­кола низьких стін і поступово піднявся на пагорб.

Наприкінці я наткнувся на стіну з гладко тесаного каменю, що оббігала вершину пагорба. Була хіба трохи вища, ніж може сягнути високий чоловік у стрибку. Не думаю, що цю стіну заплановано як серйозну перепону. Вздовж неї не було насаджень, але пеньки давніх стовбурів і коріння підказували, що колись її оздоблювали кущі та виткі лози. Я міркував, чи це не Регал наказав її очистити. За стіною я бачив вершечки численних дерев, тож вирішив, що зумію сховатися між ними.

Більшу частину того, що зосталося від пополудня, я витратив на обхід стіни, не виходячи на відкриті місця. У ній було кілька воріт. При одних, розкішних і головних, стояли стражники у формах, вони вітали людей в екіпажах, коли ті в’їжджали та виїжджали. Судячи з числа таких екіпажів, цього вечора планувалося якесь свято. Один зі стражників обернувся й хрипко засміявся. Волоски на карку стали мені дибки. Якийсь час я стояв, завмерши, виглядаючи зі своєї схованки. Чи я вже бачив його обличчя раніше? Здалеку складно було сказати напевно, але ця думка викликала в мене дивну суміш страху та гніву. «Регал», — нагадав я собі. Регал був моєю метою. Я рушив далі.

При кількох менших воротах для посланців і слуг стояли стражники у простіших формах, не так оздоблених мереживом, але вони надолужували це, піддаючи суворому допиту кожного чоловіка чи жінку, які проходили там. Якби моє вбрання було кращим, я ризикнув би видати себе за слугу, але в моєму жебрацькому дранті я не смів і пробувати цього. Натомість став так, щоб стражники не могли мене бачити, і почав просити милостині в торгівців, які проходили крізь ворота. Я робив це мовчки, просто підходячи до них зі складеними човником долонями і благальним виразом обличчя. Більшість із них зробила те, що зазвичай роблять люди, зіткнувшись зі жебраком. Не звертали на мене уваги та продов­жували розмову. Так я довідався, що сьогоднішній вечір — це вечір Шкарлатного балу, що до святкування залучено додаткових слуг, музикантів і штукарів, що весела брунька заступила веселист як улюблений королівський димок, а короля дуже розгнівала погана якість жовтого шовку, привезеного якимсь Фестро, і він погрожував відшмагати купця, що доставив йому такий непотріб. Заодно цей бал мав стати прощанням короля, який завтра вирушав у подорож, щоб відвідати свою любу подругу, леді Челестру в Бурштиновому павільйоні над Синьою рікою. Окрім цього, я чув ще багато чого, але воно не дуже стосувалося моєї мети. Іншою моєю здобиччю була назбирана за цей час жменя мідяків.

Я повернувся до Трейдфорда. Знайшов цілу кравецьку вулицю. При чорному вході до крамниці Фестро помітив учня, який там підмітав. Я дав йому кілька мідяків за обрізки жовтого шовку різних відтінків. Тоді оглянув цю ж вулицю і натрапив на скромну крамничку. Всіх моїх монет ледь вистачило на купівлю вільних штанів, широкої блузи та хустки на голову, які носять учні майстрів. У крамничці я перевдягнувся, заплів свій вояцький хвіст у косичку, сховав її під хустку, взувся і вийшов надвір геть іншою людиною. Меч звисав при поясі, схований у холошу штанів. Незручно, але не надто помітно, якщо триматися повільного кроку. Своє поношене вбрання і решту вмісту клунка, крім отрут та інших придатних знарядь, я сховав у густо зарослій кропивою латці за дуже смердючою вбиральнею на затиллі заїзду. Тоді повернувся до Трейдфорд-голлу.

Я не дозволив собі й миті вагання. Пішов просто до купецьких воріт і став у чергу за іншими, що теж чекали дозволу ввійти. Серце калатало мені об ребра, але я вдавав спокій. Використав цей час, аби вивчити будівлю, наскільки її можна було розгледіти за деревами. Була величезною. Раніше я дивувався, що стільки родючої землі відведено під декоративні сади та місця для прогулянок. Тепер побачив, що ці сади були просто оправою палацу, який розкидався вшир і здіймався вгору, збудований у цілковито незнайомому мені стилі. Ніщо в ньому не нагадувало про фортецю чи замок, був наскрізь зручним і елегантним. Коли настала моя черга підійти, я показав свої пробники шовку й оголосив, що при­йшов від імені Фестро, щоб благати прощення і показати кілька зразків, які, він сподівається, більше припадуть до смаку королю. Коли один сердитий стражник зауважив, що Фестро зазвичай приходив сам, я трохи засмучено відповів: мій майстер вважає, що пасмуги від батогів більше пасують до моїх плечей, аніж до його, якби так ці зразки не вдовольнили короля. Стражники обмінялися посмішками і пропустили мене.

Я квапливо пішов стежкою, доки не наздогнав групу музик, що минули ворота переді мною. Подався слідом за ними на затилля палацу. Коли вони спинилися запитати дорогу, я став навколішки, щоб поправити взуття, а підвівся саме вчасно, щоб увійти з ними досередини. Опинився у невеликому передпокої, холодному і майже темному після спеки та сяйва пополудневого сонця. Слідом за менестрелями пішов коридором. Ті перемовлялися і пересміювалися, спішно долаючи свій шлях. Я уповільнив кроки та відстав. По дорозі мені трапилися відчинені двері, що вели до порожньої кімнати. Я ввійшов туди і тихо їх зачинив. Глибоко вдихнув та роздивився.

Це була невелика вітальня. Меблі пошарпані, зле дібрані, тож я припустив, що це приміщення для слуг або ремісників, які приходять до палацу в справах. Не міг розраховувати, що пробуду тут сам дуже довго. Та вздовж стіни стояло кілька великих посудних шаф. Я обрав серед них ту, якої не видно було просто з дверей, якби вони зненацька відчинилися. Швидко перескладав її вміст і забрався туди. Всівся, дещо прочинивши дверцята, щоб мати трохи світла, і взявся до роботи. Перевірив і впорядкував свої пробірки та пакетики з отрутами. Натер отрутою свій запояcний ніж та вістря меча, тоді обережно вклав їх у піхви. Меч перевісив, щоб тепер він був ззовні штанів. Тоді сів зручніше й чекав.

Здається, минули дні, перш ніж сутінки перейшли в цілковиту темряву. До кімнати двічі ненадовго заходили люди, але з їхньої розмови я зрозумів, що всі слуги зайняті підготовкою до сьогоднішнього свята. Я гаяв час, уявляючи, як убив би мене Регал, якби піймав. Кілька разів ледь не втратив відваги. Але щоразу нагадував собі, що як піду звідси, нічого не зробивши, то мені доведеться постійно жити з цим страхом. Натомість намагався приготуватися. Якщо Регал тут, то, напевно, і його група Скіллу недалеко. Я обережно виконав вправи, яких навчив мене Веріті, ховаючи свою свідомість від інших скіллерів. Відчував страшенну спокусу спробувати легенький дотик Скіллом, просто щоб перевірити, чи почую їх. Але втримався. Сумнівався, чи зумію їх відчути, не видавши себе. А навіть якби зумів їх так виявити, що б це мені дало такого, чого я не знав досі? Краще зосередитися на захисті від них. Я заборонив собі думати про те, що конкретно збирався зробити, щоб вони не піймали навіть сліду моїх думок. Коли нарешті небо за вік­нами цілковито почорніло і вкрилося зорями, я вибрався зі своєї схованки і вийшов до коридору.

Ніч повнилася музикою. Регал і його гості святкували. Якусь мить я прислухався до тихих звуків знайомої пісні про двох сестер, одна з яких утопила другу. Найчуднішим у цій пісні, як на мене, була не арфа, що грала сама собою, а менестрель, який знайшов тіло мертвої жінки і не надумав нічого кращого, ніж зробити арфу з її грудини. Тоді я викинув це з голови й зосередився на справі.

Я був у простому коридорі з кам’яною долівкою і дерев’я­ними панелями, освітленому смолоскипами, розвішаними доволі далеко один від одного. Територія слуг. Я вирішив, що це місце не досить добре для Регала і його друзів. Та все-таки це не гарантувало мені безпеки. Слід знайти сходи для слуг і піднятися нагору. Я крався коридором. Переходив від дверей до дверей, зупинявся, прислуховуючись, що там за ними. Двічі чув людей усередині, за одними перемовлялися жінки, за іншими стукотів ткацький верстат. На мить я заглянув за тихі незачинені двері. Це переважно були майстерні, в кількох займалися ткацтвом і шиттям. У одній із них на столі лежав розкроєний костюм з розкішної блакитної тканини, готовий до шиття. Регал, вочевидь, і досі мав слабкість до гарного вбрання.

Я дійшов до кінця коридору й глянув, що там далі. Черговий коридор, куди гарніший і ширший. Тинькована стеля покрита узорами у формі листя папороті. Я знову прокрався коридором, прислухаючись до того, що діється за дверима, і обережно зазираючи у деякі з них. «Наближаюся», — сказав собі. Знайшов бібліотеку, в якій було більше пергаментних книжок і сувоїв, ніж я будь-коли досі бачив. Зупинився в кімнаті, де птахи з яскравим пір’ям дрімали на своїх сідалах в екстравагантних клітках. У плитах білого мармуру влаштовано маленькі озерця зі стрімкими рибками й водяними лілеями. Довкола гральних столів розставлено ослінчики та м’які крісла. Столики з вишневого дерева, а на них кадильниці димку. Я ніколи навіть не уявляв такої кімнати.

Нарешті я дістався потрібного коридору, на стінах якого висіли портрети в рамках, а підлога була з блискучого чорного сланцю. Помітивши стражника, я відступив назад, сховався у ніші й тихо там стояв, аж доки він не пройшов повз мене знудьгованим маршем. Тоді так само тихо вислизнув назовні й проминув усіх цих кінних шляхтичів і манірно усміхнутих дам у їхніх розкішних рамах.

Я приблукався до передпокою. Гобелени на стінах, столики, заставлені статуетками і квітами у вазах. Навіть кільця для світильників були тут багатше оздобленими. Обабіч каміна з дуже вигадливою камінною полицею — малі портрети в позолочених рамах. Крісла, розставлені близько одне до одного, для інтимної розмови. Музика тут була голоснішою, я чув сміх і голоси. Попри пізній час, веселощі тривали. З протилежного боку передпокою було двоє високих різьблених дверей. Вони вели до загальної зали, де Регал і його нобілі танцювали та сміялися. Я знову сховався за ріг, побачивши двох служників у лівреях, що вийшли з далеких дверей ліворуч від мене. Несли таці з набором різних кадильниць. Я здогадався, що це на зміну тим, котрі вже вигоріли. Стояв, як закам’янілий, прислухаючись до їхніх кроків і розмов. Вони відчинили високі двері, музика арф погучнішала, дурманно запахло димком. Коли двері зачинилися, те й те втихло і розвіялося. Я відважився виглянути знову. Переді мною все було чисто, але за мною…

— Що ти тут робиш?

Серце провалилося мені в п’яти, але я змусив своє обличчя простакувато посміхнутися і повернувся до стражника, який увійшов до кімнати з дверей позаду мене.

— Сер, я заблукав у цьому величезному лабіринті, — сказав я, вдаючи дурника.

— Справді? Це не пояснює, чого ти носиш меч у королівському палаці. Відомо, що зброя тут заборонена всім, крім королівської сторожі. Я бачив, як ти тут скрадався. Думав, що під час свята можеш собі понишпорити й напхати кишені знайденим, злодію?

Я стояв, закам’янівши від жаху, не зводячи очей з чоловіка, що наближався до мене. Він, я певен, з виразу мого обличчя вирішив, що правильно вгадав мою мету. Навряд чи Верде так посміхався б, якби зрозумів, що підступає до чоловіка, якого допоміг забити до смерті в підземеллях. Рука Верде легко лягла на руків’я його клинка, він упевнено всміхнувся. Був гарним, дуже високим і білявим, як багато мешканців Ферроу. Мав на собі відзнаку — золотий дуб Добростанів Ферроу, через який переплигував олень Провісників. Тож Регал змінив не тільки ім’я, а й емблему своїх військ. Я хотів би тільки, щоб він і оленя прибрав.

Якась моя частка помітила це все, тим часом інша частка пережила заново той давній кошмар: як чоловік тяг мене за сорочку, ставлячи на ноги, аби потім ударити і знову звалити на підлогу. Це був не Болт, який зламав мені носа. Ні, Верде був його наступником, немилосердно бив мене вже після того, як Болт настільки мене покалічив, що я не мав сили втриматися на ногах. Височів наді мною, а я кулився й відступав, намагаючись відповзти від нього по холодній кам’яній підлозі, вже забризканій моєю кров’ю. Я чув лайливі слова, які він промовляв, регочучи, щоразу, коли мусив піднімати мене з долівки, щоб ударити ще раз.

— На цицьки Еди, — пробурмотів я сам собі, і з цими словами страх у мені помер.

— Анумо глянемо, що в тебе у капшуці, — з натиском промовив він і підступив ближче.

Я ніяк не міг показати йому отрут, які мав при собі. Це годі було пояснити. Найуміліша брехня не дала б мені змоги втекти від цього чоловіка. Я маю його вбити.

Зненацька все стало дуже простим.

Ми були дуже близько до загальної зали. Я не хотів, щоб звук когось стривожив чи змусив схопитися. Тож повільно відступав від нього, задкуючи, крок за кроком, широкою дугою, аж доки не дістався коридору, з якого зайшов до цієї кімнати. Портрети дивилися на те, як я невпевнено відступаю від високого стражника.

— Стій на місці! — наказав він, але я дико затрусив головою, сподіваючись, що доволі переконливо зображаю жах. — Кажу, стій на місці, ти мале нікчемне злодійча!

Я швидко зиркнув через плече, тоді знову на нього, так наче у відчаї намагаюся зібратися з відвагою, обернутися і дати драла. За третім разом він кинувся до мене.

На це я й розраховував.

Я ступив крок убік, а тоді з дикою силою вдарив ліктем йому по кіпчику. До цього штовхана додався його власний розгін, тож він упав на коліна. Я чув, як вони твердо гупнули об кам’яну підлогу. Він безсловесно заревів від гніву та болю. Я бачив, яку скажену лють викликало в нього те, що нікчемний злодій посмів його вдарити. Різко його втихомирив, копняком під бороду стуливши йому рота. Добре, що мав на собі чоботи. Перш ніж він устиг видати черговий звук, я витяг ножа і провів йому по горлянці. Він вражено забулькав і підняв обидві руки, марно намагаючись стримати цей теплий фонтан крові. Я став над ним, дивлячись йому в очі.

— Фітц Чівелрі, — тихо сказав я йому. — Фітц Чівелрі.

Його очі розширилися від раптового розуміння і жаху, а потім цей вираз зник разом з його життям. Зненацька він став тишею і порожнечею, мертвою, як камінь. Для мого Віт-чуття зник.

Як швидко це сталося. Помста. Я стояв і дивився на нього, чекаючи, коли відчую тріумф, полегшення чи задоволення. Натомість не відчував нічого. Здавалося, що з мене, як і з нього, витекло все життя. Він не був навіть м’ясом, яке я міг з’їсти. Я запізніло міркував, чи є десь жінка, що кохала цього гарного чоловіка, біляві діти, яким його платня давала хліб. Такі думки недобрі для вбивці. Вони не надокучали мені, коли я виконував королівську справедливість для короля Шрюда. Я викинув їх з голови.

Верде наробив на підлозі величезну калюжу крові. Я швидко його втихомирив, але не хотів залишати по собі такого розгардіяшу. Він був великим чоловіком, мав у собі багато крові. Мій мозок кипів, коли я міркував, чи варто витратити трохи часу і сховати тіло, чи погодитися з тим, що колеги-стражники швидко помітять його відсутність, і скористатися замішанням, яке викличе їхнє відкриття.

Врешті я зняв свою блузу й вимакав нею стільки крові, скільки зумів. Тоді кинув ту блузу на груди вбитого й витер руки об його сорочку. Ухопив мертвого за плечі й потяг коридором з портретами, напружено — аж до тремтіння — стежачи, чи не наближається хтось. Мої чоботи ковзали на полірованій підлозі, а звук власного дихання лунав мені у вухах, наче рев. Хай як я старався стерти кров, на підлозі зостався блискучий червоний слід. Біля дверей до кімнати з птахами та рибками я зупинився і прислухався, перш ніж увійти. Зачаїв дихання, намагався не зважати на калатання серця, що віддавало у вуха. Але в кімнаті не було людей. Я відчинив двері і втягнув Верде досередини. Тоді підхопив його і вкинув до одного з рибних озерець. Рибки почали гарячково метатися, а його кров текла й вирувала у чистій воді. Я поспіхом змив кров з рук і грудей в іншому озерці, а тоді вийшов через протилежні двері. Коли почнуться пошуки, потраплять сюди по кривавому сліду. Я сподівався, що їм знадобиться певний час на роздуми, чого вбивця затяг свою жертву сюди і вкинув до озерця.

Я опинився у незнайомій кімнаті. Швидко зиркнув на склепінчасту стелю та обкладені панелями стіни. По той бік кімнати на підвищенні стояло величне крісло. Отже, ще якась аудієнційна зала. Я озирнувся довкола, щоб зорієнтуватися, тоді завмер на місці. Прикрашені різьбленням двері праворуч від мене зненацька розчахнулися. Я почув сміх, питальне бурмотіння, хихотіння у відповідь. Не було часу сховатися, не було жодної криївки. Я притулився до гобелена, що висів на стіні, і не ворушився. Увійшла, заливаючись сміхом, група людей. У цьому сміхові була нотка якоїсь безтямності, і з того я зрозумів, що вони або п’яні, або одурманені димком. Вони проминули мене. Це було двоє чоловіків, які змагалися за увагу жінки, що манірно хихотіла й посміювалася за прикрашеним китицями віялом. Одяг усіх трьох був забарвлений у різні відтінки червоного, один із чоловіків мав срібні прикраси-брязкальця не лише на мереживних манжетах, а й на широких рукавах аж до ліктів. Другий чоловік ніс маленьку кадильницю з димком на орнаментованому стержні, майже як скіпетр. Він ішов попереду і погойдував тією кадильницею сюди-туди, так що компанію постійно обвівали солодкаві випари. Сумніваюся, чи вони помітили б мене, навіть якби я зненацька вискочив перед ними і про­йшовся колесом. Здається, Регал успадкував від матері пристрасть до дурману і перетворив її на придворну моду. Я стояв непорушно, доки вони не проминули мене. Ввійшли до кімнати з рибками й птахами. Я міркував, чи помітять вони Верде в озерці. Сумнівався в цьому.

Я підкрався до дверей, з яких увійшли придворні, і тихцем прослизнув крізь них. Зненацька опинився у великому вестибюлі. Підлога тут була викладена мармуром, я мимоволі задумався, скільки коштувала доставка такого каменю до Трейдфорда. Стеля була високою, покритою білим гіпсом, у якому витиснено узори з величезних квітів і листя. Були там аркоподібні вікна з вітражами, зараз по-нічному темні, та між ними висіли гобелени, що сяяли такими багатими кольорами, наче самі були вікнами в інший світ і час. Усе було освітлене орнаментованими канделябрами на позолочених ланцюгах, з блискучими кристалами на підвісках. У них палали сотні свічок. Довкола кімнати на п’єдесталах, розміщених з рівномірним інтервалом, стояли статуї. Судячи з їхнього вигляду, вони переважно зображали Добростанів, предків Регала з материнського боку. Попри небезпеку, яка мені загрожувала, я на мить захопився величчю цієї кімнати. Тоді підвів очі й побачив широкі сходи, що здіймалися вгору. Це були головні сходи, а не чорний прохід для слуг, якого я шукав. Десятеро чоловіків легко могли б на них поміститися, йдучи пліч-о-пліч. Дерево балюстрад було темним, зі спіралями сучків, але, старанно відполіроване, сяяло глибоким блиском. Товстий килим блакитним каскадом спливав серединою сходів.

Зала була порожньою, так само, як і сходи. Я не дав собі часу вагатися, прослизнув крізь кімнату, тоді вгору сходами. Був уже на півдорозі, коли почув крик. Вочевидь, знайшли Верде. Я саме здолав перший сходовий проліт і тут почув голоси та тупотіння людей, що наближалися справа. Втік ліворуч. Підійшов до дверей, припав до них вухом, нічого не почув і прослизнув усередину. Це все забрало менше часу, ніж розповідь про нього. Серце мені калатало, я стояв у темряві, дякуючи Еді, Елю та іншим богам, які тільки могли існу­вати, за те, що двері не були замкнені.

Стояв у темряві, притиснувши вухо до товстих дверей і намагаючись почути щось інше, крім биття власного серця. Я чув крики внизу, чув тупотіння чобіт — це якісь люди збігали сходами. Минула хвилина чи дві, потім я почув владний голос, що віддавав накази. Я прослизнув до місця, де двері, відчиняючись, бодай ненадовго сховали б мене, і чекав із тремтливими руками, зачаївши подих. Зненацька мене з головою накрив страх, наче раптова темрява, загрожуючи розчавити. Я почув, як підлога піді мною погойдується, і швидко присів навпочіпки, щоб не зомліти. Світ довкола мене вирував. Я скоцюрбився, міцно обійняв себе руками й заплющив очі, наче так міг краще сховатися. Мене накрила друга хвиля страху. Я цілковито опустився на підлогу, перевернувся на бік, ледь не заскавчав. Скрутився клубком, мені на груди тиснув страшний біль. Я от-от помру. Помру й нікого з них більше не побачу: ні Моллі, ні Барріча, ні мого короля. Слід було мені рушати до Веріті. Тепер я це знав. Слід було рушати до Веріті. Я хотів закричати, заплакати, бо раптово впевнився, що ніколи не порятуюся, що мене знайдуть і катуватимуть. Знайдуть і вб’ють, дуже-дуже повільно. Тоді мене охопив майже нездоланний потяг схопитися і вибігти з кімнати, здійняти меч проти стражників, змусивши їх швидко зі мною покінчити.

Заспокойся. Вони намагаються виманити тебе, щоб ти себе видав.

Скіллення Веріті було тоншим за павутинку. Я перевів подих, але мені вистачило розуму не ворушитися.

Після довгого часу, чи принаймні мені так видавалося, мій сліпий жах відступив. Я глибоко, з тремтінням, вдихнув, і мені здалося, що я опановую себе. Тоді почув кроки й голоси за дверима, мій страх знову ожив, але я змусив себе лежати нерухомо і слухати.

— Я був у цьому певний, — сказав чоловічий голос.

— Ні. Його давно вже нема. Якщо його взагалі знайдуть, то десь поза палацом. Ніхто не міг би встояти перед нами обома. Якби він досі був усередині, ми б його викурили.

— Кажу тобі, щось було.

— Нічого, — трохи роздратовано наполягав другий голос. — Я нічого не відчув.

— Перевір ще раз, — не відступав перший.

— Ні. Це гаяння часу. Думаю, ти помилився.

Хоч як вони притишили голоси, у цих словах чутно було гнів.

— Сподіваюся, що так, та боюся, що ні. Якщо я маю рацію, то ми дали Віллові привід, якого він шукав. — У голосі цього чоловіка теж була злість, але ще й плаксивий жаль над самим собою.

— Шукав приводу? Йому цього й не треба. Він і так на кожному кроці обмовляє нас перед королем. Як його послухати, то він єдиний приніс якісь жертви на службі королю Регалові. Служниця казала мені вчора, що він перейшов уже всі межі пристойності. Каже, що ти товстий, а мене звинувачує у всіх плотських слабкостях, які тільки може мати чоловік.

— Якщо я не такий худий, як солдат, то це тому, що я не солдат. Я служу королю не тілом, а розумом. Як звинувачує нас, то хай спершу гляне на себе, тим своїм єдиним здоровим оком.

Тепер я згадав цей плаксивий тон. «Барл, — зненацька зрозумів я. — Барл розмовляє з Карродом».

— Гаразд. Я задоволений, що принаймні цієї ночі він не зможе нас звинуватити. Нема тут жодного зловмисника, інакше я його вже знайшов би. Через нього ти боїшся кожної тіні і бачиш небезпеку в кожному кутку. Заспокойся. Зараз це справа сторожі, а не наша. Вони, ймовірно, виявлять, що це зробив ревнивий чоловік або інший стражник. Я чув, наче Верде щось занадто часто виграє в кості. Може, тому й опинився в кімнаті для ігор. Тож даруй мені, — я повернуся до приємнішого товариства, з якого ти мене витяг.

— То йди собі, як не можеш думати ні про що інше, — відповів плаксивий. — Але, якщо маєш хвилину вільного часу, думаю, нам варто б порадитися. — За хвилину Барл додав: — Я майже готовий піти до нього просто зараз. Хай він цим переймається.

— Закінчиться тим, що ти лишень пошиєшся в дурні. Коли ти так тривожишся, то легко піддаєшся його впливові. Хай він прорікає перестороги і страшні віщування та стоїть на варті кожну мить свого життя. Сам запевняє, наче все, що потрібно королю, — це його пильність. Намагається прищепити нам цей страх. Здається, твоє тремтіння дуже його тішить. Ретельніше стережи такі думки.

Я почув звуки кроків, що швидко віддалялися. Ревіння у моїх вухах трохи втихло. За якийсь час я почув, що йде і другий, тяжко ступаючи та бурмочучи собі під носом. Коли його кроки затихли, я почувся так, ніби мені з пліч звалився великий тягар. У горлі пересохло, я ковтнув слину й заходився обдумувати дальші рухи.

Крізь високі вікна проникало тьмяне світло. Я розгледів ліжко з відгорнутими покривалами, що відкривали білу постіль. Воно було порожнє. У кутку стояла темна шафа, біля ліжка миска і глечик.

Я змусив себе заспокоїтися. Глибоко вдихнув, тоді тихо підвівся. «Мені треба знайти Регалову спальню», — нагадав я собі. Здогадувався, що вона на цьому поверсі, а приміщення для слуг — на горішніх поверхах палацу. Я далеко зайшов, зберігаючи невидимість, але, може, час мені стати відважнішим. Підійшов до шафи в кутку й тихо її відчинив. Доля мені сприяла; це була чоловіча кімната. Я навпомацки обнишпорив одяг у шафі, шукаючи практичного вбрання. Шукав поквапом, бо підозрював, що законний власник кімнати розважається внизу і щомиті може повернутися. Знайшов сорочку ясної барви, з куди вигадливішими рукавами та коміром, ніж хотілося б, але вона майже пасувала за розміром, тільки трохи завузька в плечах. Я натяг її і темні штани, — ті здалися надто широкими. Підперезав їх поясом, сподіваючись, що вони не надто дивно висять на мені. Ще там був горщик з пахучою помадою. Я набрав її на палець, змастив волосся, відкинув його назад і зв’язав у хвіст, позбувшись хустки купецького челядника. Більшість придворних, яких я бачив досі, мали зачіску зі змащених олійкою кучерів, як у Регала, але кілька молодших зав’язували волосся ззаду. Переглянув вміст кількох шухляд. Знайшов якийсь медальйон на ланцюжку й повісив собі на шию. Ще там був перстень, завеликий на мене, та байдуже. Я розраховував лише на неуважні погляди, сподівався, що не приверну пильніших. Вони шукатимуть чоловіка без сорочки і в грубих штанях, що пасували б до закривавленої блузи, яку я покинув. Навіть дозволив собі сподіватися, що того чоловіка шукатимуть надворі. На порозі зупинився, глибоко вдихнув і повільно відчинив двері. Коридор був порожнім, я вийшов з кімнати.

Опинившись на світлі, я невдоволено виявив, що штани були темно-зеленими, а сорочка масляно-жовтою. Не крик­ливіше, ніж те, що я тут бачив на людях раніше, але мені навряд чи вдасться сховатися у натовпі гостей Шкарлатного балу. Я рішуче відкинув тривожні думки й рушив коридором. Ішов без напруги, але спрямовано, шукаючи дверей, більших та пишніше оздоблених, ніж інші.

Я сміливо смикнув перші-ліпші двері, яких дістався, — і виявилося, що вони незамкнені. Увійшовши досередини, я опинився в кімнаті з величезною арфою і кількома іншими музичними інструментами, розставленими так, наче вони чекали менестрелів. Решту кімнати займали м’які крісла та кушетки. На всіх картинах намальовано співочих птахів. Я похитав головою, здивований тими незліченними багатствами, які містив єдиний будинок. Продовжив пошуки.

Через хвилювання мені здалося, що коридор тягнеться переді мною у нескінченність. Я змусив себе йти неквапом і впевнено. Минав двері за дверима, обережно смикнувши кілька з них. Ті, що були ліворуч від мене, скидалися на спальні, а ті, що праворуч, — більшими кімнатами, бібліотеками, їдальнями і так далі. Замість настінних смолоскипів у кільцях, коридор освітлювали свічки під абажурами. Шпалери були дуже барвистими, в нішах стояли вази з квітами або статуетки. Я не міг утриматися від порівняння цієї пишноти із суворими холодними стінами Оленячого замку. Міркував, скільки військових кораблів можна збудувати та скільки команд найняти за гроші, витрачені на оздобу цього розкішного гніздечка. Злість усе ще підсилювала твердість мого наміру. Я знайду кімнату Регала.

Проминув ще троє дверей, тоді дістався тих, що мали особ­ливо обнадійливий вигляд. Подвійні двері із золотистого дуба, на яких інкрустовано саме золотий дуб — символ Ферроу. Я на мить припав вухом до дверей і нічого не почув. Обережно доторкнувся до обсидіанової клямки — двері були замкнені. Мій ніж у піхвах виявився надто грубим знаряддям для подібної роботи. Від поту жовта сорочка намокла мені на плечах, але замок нарешті піддався моїм зусиллям. Я відчинив двері і прослизнув досередини, швидко зачинивши їх за собою.

Це, звичайно, був один із покоїв Регала. Не спальня, а все-таки його кімната. Я швидко пробігся по ній поглядом. Чотири високі шафи-гардероби, по дві при кожній бічній стіні, посередині кожної пари високе дзеркало. Багато різьблені двері однієї з шаф були відхилені; можливо, тиск одежі зсередини не дав змоги щільно її зачинити. Інше вбрання висіло на гачках і вішалках або було розкладене на кріслах. У замкнених шухлядах окремої шафки, ймовірно, зберігалися коштовності. Обабіч дзеркала між шафами стояли два світильники, наче обрамляючи його, вони вже вигоріли майже до оправи. Подібне обрамлення для крісла, повернутого до іншого дзеркала, утворювали дві кадильниці з димком. Поруч із кріслом, трохи позаду, стояв стіл зі щітками, гребенями, баночками помади та флакончиками парфумів. З однієї кадильниці все ще здіймалася вузька цівка сірого диму. Я наморщив носа від солодкавого запаху і взявся до роботи.

Фітце. Що ти робиш? — Слабеньке запитання від Веріті.

Вершу справедливість. — Я вклав у цю відповідь тільки дещицю Скіллу. Не був певний, чиє недобре передчуття я зненацька відчув, — своє власне чи Веріті. Відкинув цю думку і зайнявся своїм завданням.

На мій жаль, небагато було тут такого, з чим я міг би попрацювати своїми отрутами. Міг би використати помаду, але це радше вб’є не Регала, а того, хто чеше йому волосся. Кадильниці містили переважно попіл. Як додам туди чогось, його викинуть разом із попелом. Камін у кутку кімнати вичищений на літо, запасів дров не було. «Терпіння», — сказав я собі. Його спальня не може бути далеко, а там я матиму кращі можливості. Тим часом я обробив його щітку для волосся однією зі своїх найсильніших мікстур, а в те, що зосталося, занурив стільки його сережок, скільки зміг. Останні краплі додав до флакончиків з парфумами, правда, не дуже сподіваючись, що він виллє на себе достатньо, аби від них померти. До пахучих хусточок, складених у шухляді, я додав спори ангела смерті, отруйного гриба, який наповнить його передсмертні години галюцинаціями. З найбільшою приємністю попудрив зсередини чотири пари його рукавичок порошком кореня смерті. Саме цю отруту Регал використав проти мене в Горах, вона, найімовірніше, була причиною нападів, що час від часу переслідували мене відтоді. Я сподівався, що власні напади він вважатиме такими ж кумедними, якими йому здавалися мої. Вибрав три сорочки, про які подумав, що це його улюблені, обробив їхні комірці та манжети. У каміні не було дерева, але я мав отруту, що добре змішувалася зі слідами попелу та сажі на цеглинах. Щедро їх оббризкав, ану ж, коли в каміні палатиме вогонь, випари дістануться Регалового носа? Саме вкладав отруту до капшука, коли почув, як у дверному замку обертається ключ.

Я тихо зайшов за ріг шафи і став там. Чекав, уже з ножем напоготові. Мене охопив смертельний спокій. Тихо дихав, ждучи, сподіваючись, що щаслива доля приведе до мене Регала. Натомість це був ще один стражник у Регалових барвах. Чоловік упхався до кімнати і швидко її оглянув. З роздратуванням на обличчі сказав:

— Тут було замкнено. Нікого нема.

Я чекав, доки його напарник відповість, але він був сам. Якусь мить стояв нерухомо, тоді підійшов до відчиненої шафи.

— Дурня. Гаю тут час, а він собі втече, — пробурмотів стражник сам до себе, але витяг меча й ретельно потикав ним усередині, за вбранням.

Коли схилився, щоб дістати далі вглиб шафи, я побачив у дзеркалі навпроти відображення його обличчя. Нутрощі мої перетворилися на воду, потім спалахнула ненависть. Я не знав його імені, але це глузливе обличчя назавжди закарбувалося в моїй пам’яті. Він належав до особистої сторожі Регала. Був при тому, як мене катували, мав засвідчити мою смерть.

Думаю, стражник побачив моє відображення тоді ж, коли я побачив його. Я не дав йому часу оговтатися, відразу кинувся на нього ззаду. Вістря його меча заплуталося в одязі з Регалової шафи, він не встиг його витягти, як мій ніж уже встромився йому в низ живота. Я затис передпліччям його горло, щоб мати опору, і провів ножем, патраючи його як рибу. Він роззявив рота, збираючись крикнути, а я випустив ножа і вдарив його долонею в обличчя. Якусь мить тримав його, тим часом його нутрощі вилилися крізь зроблений мною розтин. Коли ж відпустив, стражник упав, його безгучне волання перетворилося на стогін. Він не випустив свого меча, тож я наступив йому на долоню, ламаючи пальці, що вчепилися у руків’я. Він трохи перекотився на бік і дивився на мене крізь біль і шок. Я опустився на одне коліно поруч із ним, наблизив до його обличчя своє.

— Фітц Чівелрі, — тихо промовив я, дивлячись йому в очі, аби впевнитися, що він зрозумів. — Фітц Чівелрі.

Вдруге за цю ніч перерізав горло. Це вже було зайве. Коли він помер, я витер ножа об його рукав. Підвівшись, відчув дві речі. Розчарування, що він помер так швидко. І враження, наче хтось торкнувся струни арфи, видавши звук, який я почув якимось іншим органом, не слухом.

Вже наступної миті я відчув, як мене заливає хвиля Скіллу. Вона несла з собою тягар жаху, та цього разу я розпізнав, що це, і знав його джерело. Я стояв перед ним у всеозброєнні, моя оборона була нездоланною. Майже відчув, як він розприскується і обпливає мене. А все-таки мені здалося, що навіть цю дію хтось десь читає. Не треба було здогадуватися, хто це. Вілл відчув обрис мого опору. До мене докотилася луна його тріумфу. На мить я закам’янів від панічного страху. Тоді заворушився, сховав ножа в піхви, підвівся. Прослизнув крізь двері і вийшов до все ще порожнього коридору. Я мав небагато часу, щоб знайти нову схованку. Стражник ніс у своїй свідомості Вілла, тож він бачив цю кімнату й мене так само виразно, як той умирущий. Я відчував його скіллення, наче звук рога, що підіймає стражників і пускає їх, як псів по лисячому сліду.

Я тікав, а якась моя частка з безперечною певністю знала, що я вже мертвий. Я ще можу якийсь час переховуватися, але Вілл знає, що я в палаці. Досить перекрити всі виходи й розпочати систематичний пошук. Я побіг коридором, повернув за ріг, піднявся вгору сходами. Міцно тримав стіни Скіллу, обхопивши ними свій маленький план, наче коштовний клейнод. Я маю знайти Регалову кімнату і все там отруїти. Тоді сам піду шукати Регала. Якщо стражники знайдуть мене першими, що ж, я поведу їх у веселу погоню. Вбити мене вони не зможуть. Не з усією тією отрутою, що в мене була. Сам відберу собі життя. Не дуже мудрий план, але єдина альтернатива — здатися.

Тож я побіг далі, минаючи чергові двері, нові статуетки з квітами, нові завіси. Всі двері, які я торсав, були замкнені. Я вчергове повернув і раптом знову опинився на сходовому майданчику. На якусь мить відчув втрату орієнтації. Намагався прогнати це відчуття, але паніка наростала в моїх думках, як чорна хвиля. Скидалося, що це ті самі сходи. Але я знав, що не повертав стільки разів, аби до них повернутися. Поспіхом минув сходи, знову пробігав повз двері, чув крики стражників унизу, а всередині мене, викликаючи млості, наростала певність.

Це Вілл підім’яв під себе мою свідомість.

Голова паморочиться, щось тисне на очі зсередини. Я похмуро встановив свої ментальні стіни заново. Швидко повернув голову, якусь мить усе мені двоїлося. «Димок?» — міркував я. Не мав опірності проти того дурману, який любив Регал. Проте це здавалося чимось більшим, ніж запаморочення, викликане димком, чи задоволення від веселої бруньки.

Скілл — могутнє знаряддя в руках майстра. Я був із Веріті, коли принц використовував його проти червоних кораблів, збиваючи стернового з пантелику так, що той повертав власний корабель на скелі. Або переконував навігатора, наче він не минув ще потрібної точки на березі, тоді як та давно вже була позаду. Чи викликав страх і сумніви в серці капітана, коли той рушав на битву. Або зміцнював запал і відвагу команди корабля, що по-дурному плив у самісінький центр бурі.

Чи довго Вілл працював зі мною? Привабив мене сюди, на цю зустріч, тонко впевнивши, що ніхто не сподівається мого приходу?

Я змусив себе зупинитися біля наступних дверей. Тримався твердо, зосередився на замку. Двері не були замкнені. Я прослизнув досередини, зачинив їх за собою. На столі переді мною лежала блакитна тканина, готова до зшивання. Я вже був у цій кімнаті раніше. Хвилинне полегшення, тоді перевірка. Ні. Та кімната була на нижньому поверсі. А я був нагорі. Чи ні? Швидко підійшов до вікна, став збоку, виглянув назовні. Далеко внизу розкинулися королівські сади, освітлені смолоскипами. Я бачив білу дорогу, що виблискувала в нічній темряві. По ній їхали екіпажі, слуги в лівреях кидалися сюди-туди, відчиняючи дверцята. Дами й кавалери в екстравагантних вечірніх шатах червоної барви роз’їжджалися всі водночас. Я здогадався, що кончина Верде дещо зіпсувала Регалові бал. При дверях стояли стражники у формах, розпоряджаючись, хто може вийти, а кому доведеться почекати. Я зрозумів це з першого погляду й усвідомив, що піднявся куди вище, ніж думав.

А все-таки був певен, що цей стіл і блакитний костюм, який чекав зшивання, містяться у крилі для слуг, на нижньому поверсі.

Що ж, немає нічого неймовірного в тому, що Регалові шиють два різні блакитні костюми. Не було часу міркувати про це. Мушу знайти його спальню. Я відчув дивне піднесення, вибравшись із кімнати та знову помчавши коридором. Дрижання, як на вдалому полюванні. Ловіть мене, якщо зумієте.

Зненацька я дістався коридору у формі літери Т і здивовано зупинився. Він не пасував до того, що я бачив, оглядаючи будівлю ззовні. Я подивився ліворуч, тоді праворуч. Права сторона була куди розкішніша, високі подвійні двері при кінці коридору прикрашав золотий дуб Ферроу. Тут, наче скеровуючи мене в певному напрямку, з якоїсь кімнати ліворуч долинув гнівний шум голосів. Я повернув направо, на бігу витягаючи ніж. Діставшись великих дверей, тихо торк­нувся рукою клямки. Сподівався, що двері зачинено на міцний замок. Натомість вони піддалися і тихо відчинилися досередини. Аж надто легко. Я відігнав це побоювання і прослизнув до кімнати з оголеним ножем.

У кімнаті переді мною було темно, як не брати до уваги двох свічок, що горіли у срібних підсвічниках на камінній полиці. Здається, я забрався до Регалової вітальні. Другі двері прочинені, видно край ліжка під розкішним балдахіном, позаду нього камін, з наготовленою стійкою, заповненою дровами. Я обережно зачинив за собою двері, ввійшов далі до кімнати. На низькому столику повернення Регала чекала карафка вина і два келихи, а ще тарілка з солодощами. Кадильниця поруч із нею була повна висушеного й розтертого на порошок димку, повернувшись, він мав запалити його. Мрія убивці. Я не міг вирішити, з чого почати.

— Ось як це робиться.

Я обернувся, всі мої чуття збилися з пантелику, голова пішла обертом. Я стояв посеред добре освітленої, але майже порожньої кімнати. На м’якому кріслі в недбалій розслабленій позі сидів Вілл. На столику поруч із ним чекав келих білого вина. Обабіч крісла стояли Каррод і Барл, на їхніх обличчях малювалися роздратування та невдоволення. Попри все бажання, я не відважувався відвести від них очі.

— Ну ж бо, бастарде, озирнись. Я тебе не атакуватиму. Було б навіть соромно розставити пастку для когось такого, як ти, і дати тобі померти, перш ніж ти збагнеш глибину своєї поразки. Ну ж бо. Озирнись.

Я поволі обернувся всім тілом, щось не давало мені просто перевести очі. Зникло, все зникло. Жодної королівської вітальні, жодного ліжка під балдахіном, карафки вина, нічого. Проста вбога кімната, ймовірно, для кількох покоївок. Шестеро стражників у формах стояли тихо, але в повній готовності. Всі витягли мечі.

— Мої приятелі, здається, вважають, що приплив страху витягне зі схованки кожного. Та вони не стикалися з твоєю силою волі так близько, як я. Сподіваюся, ти оціниш витонченість, до якої я вдався, просто запевнивши тебе: ти бачиш точнісінько те, що найбільше хочеш бачити. — Вілл глянув спершу на Каррода, тоді на Барла. — Таких стін, як у нього, ви ніколи досі й не бачили. Але стіна, що встоїть перед тараном, може бути пробита м’якою плутаниною плюща.

Тоді знову перевів увагу на мене.

— Ти був би достойним супротивником, якби не те, що у своїй зарозумілості завжди мене недооцінював.

Я так і не сказав ані слова. Дивився на них усіх, дозволивши ненависті, що мене переповняла, зміцнити мої стіни Скіллу. Всі троє змінилися, відколи я бачив їх востаннє. По Барлові, що був колись м’язистим столяром, видно було наслідки доброго апетиту і браку руху. Одяг Каррода затьмарював чоловіка, який носив це вбрання. Стьожок та прикрас було на ньому більше, ніж цвіту на весняній яблуньці. Та найдужче змінився Вілл, що сидів між ними на своєму кріслі. Весь був одягнений у темно-синє, а через ідеальний покрій його вбрання здавалося розкішнішим, ніж костюм Каррода. Без надміру прикрас: один срібний ланцюг, один срібний перстень на руці, одна пара срібних сережок. І з його темних очей, колись так моторошно пронизливих, уціліло тільки одне. Друге глибоко запалося в очницю, в його глибині чаїлося затьмарення, як мертва риба у брудній водоймі. Побачивши, що я дивлюсь на це, він посміхнувся. Жестом вказав на своє око.

— Пам’ятка з нашої останньої зустрічі. Зоставлена тим, що ти кинув мені в обличчя.

— От шкода, — цілком щиро сказав я. — Сподівався, що та отрута вб’є Регала, а не зробить тебе однооким.

Вілл роблено зітхнув.

— Чергове зізнання у зраді. Наче ми його потребуємо. Ну, гаразд. Цього разу будемо ретельнішими. Спершу, очевидно, затратимо трохи часу, з’ясовуючи, як ти уник смерті. Трохи часу на це — і значно більше на інші розваги, — доки король Регал вважатиме тебе потішним. Тепер йому не потрібні ні поспіх, ні таємниця.

Він ледь кивнув стражникам позаду мене.

Я посміхнувся йому, приклавши отруєне вістря свого ножа до лівого передпліччя. Зціпив зуби, щоб не зойкнути від болю, і провів ножем уздовж руки, не глибоко, але достатньо, щоб розрізати шкіру та впустити у кров отруту з вістря. Шокований Вілл схопився на рівні ноги, тим часом на обличчях Каррода і Барла з’явився вираз жаху й огиди. Я переклав ніж у ліву руку, а правою добув меча.

— Невдовзі я помру, — сказав я, далі посміхаючись. — Ймовірно, дуже скоро. Не маю часу, щоб його гаяти, та й узагалі мені нічого втрачати.

Але Вілл мав рацію. Я завжди його недооцінював. Чогось виявилося, що я повернутий обличчям не до членів групи Скіллу, а до шістьох стражників з оголеними мечами. Вбити себе — це одне. Інше — бути вбитим на очах тих, кому я прагнув помститися. Я обернувся, водночас відчуваючи, як мені запаморочилася голова. Наче це оберталася кімната, а не я сам. Підвів очі та побачив, що й далі стою лицем до мечників. Знову обернувся, ще й ще. Підлога піді мною погойдувалася, тонка кривава лінія на передпліччі почала пекти. Шанс зробити бодай щось із Віллом, Барлом і Карродом ставав тим меншим, що більше отрути просочувалося мені в кров.

Стражники неквапом наближалися, розступившись півколом і женучи мене вперед себе, наче я був заблуканою вівцею. Я позадкував, зиркнув через плече і на мить побачив членів групи Скіллу. Вілл стояв попереду з роздратуванням на обличчі. Я прийшов сюди вбити Регала. А все, що мені вдалося, — це роздратувати його підручного своїм самогубством.

Самогубством? — Десь у моїй глибині жахнувся Веріті.

Це краще за тортури. — Думка тихша за шепіт Скіллу, але, клянуся, я почув, як Вілл навпомацки її шукає.

Хлопче, припини це божевілля. Забирайся звідти. Йди до мене.

Не можу. Надто пізно. Нема лазівки. Відпустіть мене, ви тільки себе виявите.

Виявлю себе?

Скілл Веріті зненацька загуркотів у моїй голові, як грім у літню ніч, як штормові хвилі, що б’ються об сланцеву скелю. Я вже бачив таке раніше. Розлютившись, він використовував усю свою Скілл-силу в одному пориві, не думаючи, що трапиться з ним пізніше. Я відчув, як Вілл завагався, тоді занурився у це скіллення, тягнучись до Веріті та намагаючись висмоктати його.

Вивчіть цей урок, ви, зміїне кубло! — Мій король дав волю своєму гніву.

Скіллення Веріті було вибухом такої сили, з якою я ніколи досі не стикався. Ця сила не була скерована проти мене, та я однаково впав навколішки. Чув крики Каррода і Барла, гортанні вигуки жаху. На мить мої голова та сприйняття роз’яснилися, я побачив кімнату такою, якою вона й була, зі стражниками, що стояли між мною і групою. Вілл безтямно простягся на підлозі.

Можливо, лише я відчув, скільки сил затратив Веріті, щоб урятувати мене. Стражники хиталися, никли, як свічки на сонці. Я відвернувся і побачив двері позаду. Вони відчинилися, впускаючи ще стражників. Три кроки відділяли мене від вікна.

ЙДИ ДО МЕНЕ!

Цей наказ не залишав мені вибору. Він був наповнений його Скіллом і палючими літерами закарбувався в моєму мозку, злившись воєдино з диханням та биттям серця. Я мусив іти до Веріті. Це був одночасно вигук наказу, а тепер і благання. Мій король витратив усі свої резерви, щоб порятувати мене.

Вікно було затягнуте важкими завісами, а за ними товсте хвилясте скло. Це мене не стримало. Я вилетів назовні, сподіваючись, що внизу принаймні виявляться кущі, які трохи пом’якшать падіння. Натомість я вже за частку секунди гепнувся на землю серед скляних друзок. Стрибаючи, я розраховував на падіння з висоти бодай другого поверху, тим часом був на найнижчому. На мить я оцінив повноту насланої Віллом ілюзії. Тоді схопився на ноги, далі стискаючи ніж та меч, і побіг.

Територія за крилом для слуг не була добре освітленою. Я благословив темряву і помчав у неї. Позаду чув крики, тоді Барла, що вигукував накази. За мить підуть моїм слідом. Пішки не втечу. Я звернув у густішу темряву стаєнь.

Від’їзд гостей з балу розворушив стайню, додавши там роботи. Більшість челядників стояла, мабуть, перед палацом, тримаючи коней. Двері стайні широко відчинені в теплу літню ніч, усередині запалено смолоскипи. Я влетів туди, ледь не перечепившись об якогось челядника. Це була дівчинка приблизно десяти літ, худа й веснянкувата. Побачивши мою наготовлену зброю, вона сахнулася назад і закричала.

— Я просто візьму коня, — заспокійливо мовив я. — Тебе не скривджу.

Я сховав у піхви меч, тоді ніж, а вона тим часом відступала. Зненацька обернулася.

— Гендзе! Гендзе!

Побігла, вигукуючи його ім’я. Я не мав часу замислюватися про це. За три стійла від себе побачив чорного Регалового коня, що з цікавістю придивлявся до мене з-над ясел. Я спокійно підійшов до нього, простяг руку, потер йому носа, щоб нагадати про себе. Може, минуло вісім місяців, відколи він мене нюхав, але я знав його новонародженим лошатком. Він скубнув мене за комір, його грива лоскотала мою шию.

— Ходімо, Вихоре. Йдемо з тобою на нічні вправи. Як за давніх часів, еге ж, друже?

Я відчинив стійло, взяв коня за недоуздок і вивів. Не знав, куди майнула дівчинка, але більше її не чув.

Вихор був високим і незвиклим до їзди наохляп. Трохи брикався, коли я вилазив на його гладеньку спину. Навіть посеред усієї цієї небезпеки я відчув задоволення від того, що знову їду верхи. Ухопив скакуна за гриву, стис колінами, погнав уперед. Він ступив три кроки й зупинився перед чоловіком, що перекрив йому дорогу. Я глянув на недовір­ливе обличчя Гендза. Не міг стримати усмішки, бо таким шокованим той здавався.

— Це тільки я, Гендзе. Мушу позичити коня, інакше мене вб’ють. Знову.

Хтозна, — може, я сподівався, що він засміється і помахає мені на прощання. Однак він просто втупився в мене, стаючи дедалі білішим, — наче от-от знепритомніє.

— Це я, Фітц. Я не мертвий! Пропусти мене, Гендзе!

Гендз відступив.

— Милостива Едо! — вигукнув він, а я подумав, що зараз закине голову назад і засміється. Натомість він засичав:

— Звірина магія!

Тоді обернувся і втік у ніч, викрикуючи:

— Сторожа! Сторожа!

Я згаяв, мабуть, зо дві секунди, витріщаючись йому вслід. Відчув усередині болісний скрут, якого не зазнавав, відколи Моллі мене покинула. Літа дружби, довга щоденна спільна праця у стайні — усе це розвіялося у мить Гендзового забобонного жаху. Це було несправедливо, але його зрада викликала в мене нудоту. Мене обсипало холодом, проте я штовх­нув Вихора п’ятами й занурився в темряву.

Він мені довіряв, цей добрий кінь, гарно вишколений Баррічем. Я скерував його подалі від освітленої смолоскипами під’їзної дороги і прогулянкових стежок, погнавши крізь квітники та насадження. Ми промчали повз групу стражників при купецьких воротах. Ті пильнували доріжку, але ми з Вихором із громом копит пролетіли крізь мураву і опинилися за ворітьми, перш ніж вони зорієнтувалися, у чому річ. Якщо я хоч трохи знаю Регала, завтра їх відшмагають.

За ворітьми ми знову помчали крізь сади. Позаду лунали крики погоні. Як на коня, звиклого до вуздечки, Вихор дуже добре реагував на мої коліна та вагу. Я вмовив його продертися крізь живопліт і виїхати на бічну дорогу. Ми залишили королівські сади позаду і галопом понеслися через кращу частину міста, по брукованих вулицях, де й досі горіли смолоскипи. Та невдовзі проминули й розкішні будівлі. Гнали повз заїзди, досі освітлені для подорожніх, минали темні зачинені на ніч крамниці, копита Вихора дудніли на глинястій дорозі. Було вже пізно, рух на вулицях невеликий. Ми мчали крізь них нестримно, як вітер.

Я дозволив коневі вповільнити біг, коли ми дісталися простішої частини міста. Тут вуличні світильники були рідшими, а кілька з них уже вигоріли. Попри це, Вихор відчував, як мені спішно, і тримав пристойний темп. Раз я почув іншого коня, що йшов прудким чвалом. Якусь мить думав, що це нас знайшла погоня. Тоді з нами розминувся гонець, що поспішав у протилежному напрямку. Навіть не стримав свого скакуна. Я їхав усе далі й далі, боячись почути позаду кінський тупіт, чекаючи сигналу рога.

Коли почав уже думати, наче ми втекли від погоні, виявилося, що Трейдфорд приховував від мене ще один сюрприз. Я дістався місця, яке було колись Великим торговим колом Трейдфорда. У найраніші дні міста тут був його центр, великий чудовий відкритий ярмарок, де можна було прогулятися і знайти товари з кожного кутка відомого світу.

Я так ніколи й не довідався, як ця прегарна площа виродилася, ставши Регаловим Королівським колом. Утім, доки ми їхали через відкритий круглий ринок, я бачив, як пирхає Вихор, почувши на бруківці під копитами запах старої крові. Давні шибениці та стовпи бичування, встановлені для розваги юрби, були там і досі, але додано інше приладдя та механізми, призначення яких я не знав і не хотів знати. Без сумніву, ті, які розмістять у новому Королівському колі, будуть ще вигадливіше жорстокими. Я підігнав Вихора і проминув усе це. Тремтів, мов від холоду, і молився, щоб Еда вберегла мене від них.

А тоді тремке відчуття смерчем скрутилося у повітрі, обвилося довкола моїх думок і вигнуло їх. Серце мені закалатало, якусь мить я думав, що це Вілл дотягся до мене Скіллом і намагається довести до божевілля. Але мої стіни Скіллу були настільки сильними, наскільки я міг їх тримати. Сумнівався, що Вілл чи хтось інший здатен на такий Скілл одразу після вибуху Веріті. Це щось гірше. Походило з глибшого, первиннішого джерела, зрадливого, мов чиста вода, до якої додано отрути. Вони вливалися в мене: ненависть, біль, задушлива клаустрофобія і голод, а довкола них обвилася страшна туга за свободою та помстою. Вони пробудили в мені все, що я відчув у підземеллях Регала.

Йшло це все з кліток. Уздовж краю кола стояли клітки, а з них віяло жахливим смородом, смородом заражених ран, виділень і гнилого м’яса. Та навіть ці тортури для мого носа не були такими сильними, як натиск пекельного Віту, що струменів із них. Тут тримали ошалілих звірів, що мали розривати людей — злочинців і перекованих, яких кидав їм Регал. Був там ведмідь, попри ґрати, ще й у тяжкому наморднику. Два великі коти, яких я ніколи досі не бачив, мучилися через поламані ікла та кігті, якими даремно пробували зламати ґрати, — а все-таки й далі вперто намагалися розсадити свою в’язницю. І величезний чорний бик, чиї роги розходилися віялом. Тіло нещасної тварини було обтикане дротиками зі стрічками, вони заглибилися в рани, з яких сочився гній, стікаючи йому по шкурі. Їхнє страждання передавалося й мені, благаючи визволення, але я, навіть не зупиняючись, бачив тяжкі ланцюги та замки на кожній клітці. Мав би відмичку, спробував би відчинити ці замки. Мав би м’ясо чи зерно, звільнив би їх, отруївши. Але нічого цього я не мав, а ще менше мав часу. Проїхав повз них, а хвиля їхня шаленства та муки накотилася і накрила мене з головою.

Я натяг повіддя. Не міг їх покинути. Але наказ «Йди до мене», закарбований у мені Скіллом, здійнявся і погнав мене вперед. Я не міг йому протистояти. Підігнав знервованого Вихора п’ятами і залишив тварин позаду, дописавши до Регалового рахунку черговий борг, сплати якого вимагатиму колись.

Світанок застав нас на околиці міста. Я й не здогадувався, що Трейдфорд такий великий. Ми дісталися повільного потічка, що впадав у ріку. Я підігнав Вихора у воду, тоді спішився і перевів його до протилежного берега. Дозволив коневі трохи попити, тоді поводив, тоді знову дозволив напитися. Весь цей час мій мозок кипів від тисячі думок. Мої переслідувачі, ймовірно, пильнуватимуть дороги, які ведуть на південь, сподіваючись, що я повернуся до Баку. Зараз я мав над ними чималу перевагу; доки рухаюся, в мене є добрі шанси втекти. Згадав хитромудро схований клунок, якого ніколи не поверну. Моє зимове вбрання, покривало, плащ — усе це для мене пропало. Раптом я почав міркувати, чи звинуватить Регал Гендза у крадіжці коня. Постійно згадував, з яким виразом в очах Гендз дивився на мене, перш ніж утекти. Я радів, що не піддався спокусі вистежити Моллі. Тяжко було бачити жах та огиду на обличчі друга. Я не хотів бачити їх і в її очах. Знову згадав німе страждання тварин, свідком якого зробив мене Віт. Тоді ці думки витіснило роздратування через те, що мій замах на Регала провалився, а потім ще й міркування, чи знайдуть отруту, якою я обробив його вбрання, чи, може, мені все-таки вдалося його вбити. Тут, заглушивши все інше, загримів наказ Веріті «Йди до мене», я не міг затулити вуха, щоб не чути цих слів. Якась часточка моєї свідомості була одержима ними, навіть і зараз гнала мене, веліла не гаяти часу на мислення чи пиття, а негайно сідати на коня і їхати, їхати до Веріті, я йому потрібний, він мені наказав.

А все-таки я схилився, щоб попити, і саме тоді, стоячи над водою навколішках, усвідомив, що не помер.

Я намочив у потічку рукав жовтої сорочки, тоді обережно відвів закривавлену тканину від рани. Розтин, який я собі зробив на передпліччі, був неглибоким, не більше ніж подряпина. Рана боліла, мала недобрий вигляд, та жодного прояву отрути не помітно. Я запізніло згадав, що тієї ночі двічі вбивав ножем і принаймні раз обтер його. Коли я різав собі руку, там, здається, не зосталося й сліду отрути.

Мені зненацька сяйнула надія, — наче справжній світанок. Шукатимуть мертве тіло при дорозі або ж отруєного чоловіка, що ховається десь у місті, надто слабкого, аби сісти на коня. Уся група Скіллу бачила, як я отруїв себе, і неодмінно почула мою цілковиту впевненість у неминучій смерті. Зуміють переконати Регала, що я помираю? Якось тяжко повірити, та я однаково сподівався. Знову сів верхи і швидко поїхав далі. Ми проїжджали повз обійстя, поля зі збіжжям, сади. Проминали селян на возах, що везли урожай до міста. Я їхав, притиснувши передпліччя до грудей, дивлячись прямо перед собою. Рано чи пізно хтось надумає розпитати людей, які прибувають до міста. Слід якнайкраще зіграти свою роль.

Нарешті нам почали траплятися ділянки незораної землі, на яких паслися вівці або гараґари. Невдовзі по полудні я зробив те, що, як знав, конче треба було зробити. На зарослому чагарником березі струмка спішився, знову дозволив Вихору напитися, а тоді розвернув його назад, до Трейдфорда.

— Повертайся додому, хлопчику, — сказав я йому, а коли він не ворухнувся, лунко ляснув його по боці. — Давай, назад до Гендза. Розкажи їм усім, що я десь там помер.

Я намалював йому в уяві ясла, повні вівса, бо знав, що він дуже його любить.

— Ну ж бо, Вихоре. Рушай.

Він здивовано пирхнув до мене, але потім пішов. Раз зупинився, озирнувся, сподіваючись, що я піду за ним і його піймаю.

— Ну ж бо! — гукнув я йому й тупнув ногою.

Це його налякало, тож він рушив галопом, високо підіймаючи коліна, закидаючи голову назад. Добрий скакун, майже не втомився. Коли Вихор повернеться до стаєнь без вершника, може, повірять, що я мертвий. Може, згають більше часу, шукаючи тіло замість ганятися за мною. Це було найкраще, що я міг зробити, аби ввести їх в оману, і вже напевно краще, ніж їзда верхи на особистому коні короля, всім напоказ. Тупіт копит Вихора стихав. Я міркував, чи сяду колись верхи на таку чудову тварину, не кажучи вже про те, щоб мати власного коня. Це не здавалося мені ймовірним.

Йди до мене.

Наказ далі лунав у моїй голові.

— Йду, йду, — пробурмотів я сам собі. — Спершу щось уполюю і трохи посплю. Але йду.

Я зійшов із дороги й подався вгору струмком, у густіші хащі. Переді мною довга та втомлива дорога, а в мене мало що є, крім вбрання на тілі.