Мандри убивці

Розділ 20. Джампі

Джампі, столиця Гірського королівства, старше за Оленячий замок, так само, як правляча династія Гірського королівства старша за дім Провісників. І Джампі настільки ж несхоже на замкове місто Баккіп, наскільки монархи-Провісники відрізняються від учителів та філософів з роду Жертовних, що керують у Горах.

Це не таке осіле місто, які ми знаємо. Небагато там давно зведених і тривких будинків. Натомість уздовж ретельно прокладених і обрамлених садами доріг є місця, куди може приходити і звідки може відходити кочова людність гір. Ринкова площа чітко окреслена, але купці змінюють одні одних, подібно до пір року. За ніч може постати кільканадцять нових наметів, їхні мешканці збільшать населення міста на тиждень чи місяць, а тоді безслідно зникнуть, коли їхні відвідини й торгівля добіжать кінця. Джампі — це вічно змінне місто наметів, заселене енергійними горянами, що люблять життя просто неба.

Доми правлячої родини і тих її друзів, які вирішують зоставатися з нею цілий рік, геть не схожі на наші замки та зали. Натомість їхні помешкання зосереджені довкола великих дерев, які залишаються живими й неушкодженими. Стовбури та гілки цих дерев постійно формують упродовж десятків літ, щоб виростити так основу будинку. Потім цю живу структуру покривають тканиною, витканою з волокон деревної кори, і зміцнюють обрешіткою. Завдяки цьому стіни можуть набрати обрису лагідно заокругленого тюльпанового пуп’янка чи купола яйця. На шар тканини накладають глиняне покриття, яке затим розмальовують блискучою живичною фарбою яскравих кольорів, що їх так люблять горяни. Інколи такі малюнки зображають фантастичних звірів, інколи це витончені взірці, але зазвичай вони є простими. Переважають фіолетова та жовта барви, тож потрапити до міста, що виросло під тінню могутніх гірських дерев, — це наче вийти весною на поляну крокусів.

Довкола таких домів та на перехрестях доріг у цьому кочовому «місті» ростуть сади. Кожен сад неповторний. Його центром може бути стовбур дерева незвичної форми, хитро складена купа каміння, гарно вирізаний шматок дерева. У садах ростуть духмяні трави, яскраві квіти чи довільна комбінація усякого зела. Серцем одного саду є дзюркотливе джерело гарячої води. Тут посаджено рослини з м’ясистим листям і квітами, що мають екзотичний аромат. Їх привезено з теплішої місцевості, щоб вони чарували мешканців Гір своєю таємничістю. Часто гості садів залишають там подарунки, а відходячи, — дерев’яну фігурку, майстерно виліплену посудину чи бодай гарно розкладені яскраві камінці. Сади не належать нікому, і всі про них дбають.

У Джампі багато гарячих джерел. Вода у деяких може обпекти людину, інші — лагідні, булькотливі й теплі. Довкола частини джерел збудовано споруди, що використовуються як громадські купальні, а інколи такі джерела нагрівають невеликі приміщення. У кожному домі, в кожному саду, на кожному кроці відвідувачі знаходять сувору красу та простоту форм, які є гірським ідеалом. Свідомо обрана простота життя може схилити гостя до міркувань над власним життєвим вибором.

Була ніч. Мало що пам’ятаю, крім того, що вона настала після довгих днів, наповнених болем. Я переніс ціпок, на який спирався, зробив черговий крок. Знову переніс ціпок. Ми йшли нешвидко. Круговерть сніжинок у повітрі сліпила більше, ніж темрява. Я не міг утекти від вітру, що ніс ці сніжинки. Нічно­окий кружляв довкола мене, скеровуючи мої невпевнені кроки, наче це могло змусити мене йти швидше. Час від часу він неспокійно квилив. Його тіло напружилося від страху і втоми. Він відчував запах деревного диму та кіз… «не щоб зрадити тебе, брате. А щоб тобі допомогти. Пам’ятай це. Тобі необхідний хтось із руками. Та якщо вони тебе скривдять, то тільки поклич, а я прийду. Буду поблизу». Я не міг зосередитися на його думках. Відчував, наскільки йому гірко, що він не може мені допомогти, страх, чи не веде він мене в пастку. Мабуть, ми посперечалися, але я ніяк не міг згадати, на чому наполягав. Хай що б це було, Нічноокий переміг, бо просто знав, чого хоче. Я послизнувся на втоптаному снігу дороги, впав навколішки. Нічноокий сів поруч зі мною і чекав. Я намагався лягти, а він ухопив мене зубами за зап’ястя. Легенько потягнув, але щось у моїй спині раптово запалало. Я закричав.

Прошу, мій брате. Перед нами хатки, а в них світло. Вогонь і тепло. І хтось із руками, хто зможе очистити ту паскудну рану в тебе на спині. Прошу. Встань. Ще тільки раз.

Я підвів звішену голову, спробував глянути. Перед нами на дорозі щось було, щось, біля чого дорога роздвоювалася і оббігала його з обох боків. Срібне місячне світло сяяло на ньому, та я не міг розпізнати, що це. Я сильно закліпав, — і от ця незбагненна річ стала вирізаним каменем, вищим за людину. З нього не висічено жодної фігури, просто вигладжено до гарної форми. Голі гілочки біля його основи нагадували про літній кущ. Його оточувала стіна неправильної форми з менших каменів. Усе це запорошив і оздобив сніг. Камінь чогось нагадав мені про Кеттрікен. Я намагався встати, але не міг. Нічноокий поруч зі мною заскавчав від болю. Я не міг скласти докупи жодної думки, щоб його заспокоїти. Завдання втриматися на колінах поглинало всі мої сили.

Я не почув кроків, але відчув раптове наростання напруження, що запульсувало всередині Нічноокого. Далеко попереду мене, за садом, якась постать ішла крізь ніч. Висока і струнка, закутана в тяжку тканину, з каптуром, глибоко насунутим на чоло, — наче монаший клобук. Я дивився, як наближається ця постать. «Смерть», — подумав я. Лише смерть могла так тихо підступати, так гладко пливти крізь цю крижану ніч.

— Тікай, — шепнув я Нічноокому. — Нема сенсу дозволити їй забрати нас обох. Тікай негайно.

На мій подив, він послухав, тихо вислизнув від мене. Повернувши голову, я не міг його побачити, хоча й відчував, що він недалеко. Я спочув, як мене покидає його сила, немовби я зняв теплого плаща. Одна моя частина намагалася піти з ним, учепитися за вовка й бути вовком. Я прагнув залишити це скалічене тіло.

Якщо мусиш, мій брате. Якщо мусиш, не прожену тебе геть.

Я хотів би, щоб він не казав цього. Це лиш ускладнило мої намагання опиратися спокусі. Я пообіцяв собі, що не зроблю цього з ним, що коли муситиму померти, то помру й залишу його вільним, очищеним від мене, аби він нарешті мав власне життя. Та що сильніше наближалася смертна мить, то більше здавалося, наче існує багато добрих причин відкинути цю обіцянку. Це здорове дике тіло, це просте життя тільки в сучасному кликало мене.

Постать повільно наблизилася. Мене терзало дрижання від холоду та болю. Я міг піти з вовком. Зібрав останні сили, щоб побороти самого себе.

— Я тут, — прохрипів я Смерті. — Я тут! Ходи, забери мене, і покладімо цьому край.

Вона мене почула. Я бачив, як вона зупинилася і непорушно завмерла, наче злякавшись. Тоді підійшла, поспішила, її білий плащ закрутився у нічному вітрі. Стала біля мене, висока, худорлява, мовчазна. «Я прийшов до тебе», — шепнув я. Зненацька вона опустилася біля мене навколішки, а я побачив, що її худорляве обличчя має барву слонової кості. Охопила мене руками, підняла, понесла. Дотик її руки до моєї спини був болісним. Я зомлів.

Тепло знову вливалося у мене, несучи з собою біль. Я лежав на боці, в якомусь приміщенні, бо вітер, наче океан, шумів за стінами. Відчував запах чаю і ладану, фарби та дерев’яної стружки, а ще вовняного килимка, на якому я лежав. Моє обличчя палало. Я не міг стримати дрижання, що пробігало крізь мене, і кожна його хвиля викликала пекучий біль у спині. Мої долоні і стопи пульсували.

— Вузли зав’язок твого плаща змерзлися. Я збираюся їх розрізати. Тепер полеж спокійно. — Голос був напрочуд ніжним, наче незвиклим до такого тону.

Мені вдалося розплющити око. Я лежав на підлозі. Обличчя було повернуте до кам’яного каміна, в якому горів вогонь. Хтось схилився наді мною. Я бачив блиск леза, що наближалося до мого горла, але не міг ворухнутися. Відчув, як лезо щось перерізає, та цілковито не міг сказати, чи торкається воно мого тіла. Потім мій плащ підняли.

— Примерз тобі до сорочки, — пробурмотів хтось. Мені здалося, що я знаю цей голос. Приглушений крик: — Це кров. Це все замерзла кров.

Коли плащ здіймали, він видав дивний звук, наче порвавшись. Тоді хтось сів на підлогу поруч зі мною.

Я повільно розплющив очі, але не міг підвести голови, щоб роздивитися обличчя. Побачив натомість худорляве тіло, одягнене в біле вбрання з м’якої вовни. Долоні кольору старої слонової кості підтягнули манжети рукавів. Пальці тонкі й довгі, зап’ястя кістляві.

Тоді чоловік різко встав, аби щось узяти. На якийсь час я зостався сам. Заплющив очі. Коли їх розплющив, біля моєї голови стояла широка посудина з блакитної випаленої глини. Над нею здіймалася пара, я відчув запах верби та горобини.

— Спокійно, — сказав голос, і на мить одна з цих легких долонь заспокійливо торкнулася мого плеча. Тут я відчув, що мені по спині розходиться тепло.

— Знову тече кров, — прошепотів я сам собі.

— Ні. Це я відмочую твою сорочку. — На мить голос знову здався знайомим.

Я заплющив очі. Двері відчинилися і зачинилися, я відчув повів холодного повітря. Чоловік поруч зі мною зупинився. Я відчув, що він глянув угору.

— Могла б і постукати, — з удаваною суворістю мовив він. Я знову відчув теплу цівку води на спині. — Навіть у когось такого, як я, часом бувають інші гості.

До мене поквапом підступили ноги. Хтось легко опустився. Я бачив колихання спідниць, коли жінка присідала. Долоня змахнула мені волосся з обличчя.

— Хто це, святий пророче?

— Святий? — У його голосі був гіркий гумор. — Як хочеш говорити про святих, говори про нього, не про мене. Ось, глянь на його спину. Така дірка може бути лише у святого. — Тоді додав тихіше: — Гадки не маю, хто він.

Я почув, як вона зойкнула.

— Це все його кров?! Як же він досі живий?! Мусимо його зігріти і змити з нього кров. — Тоді потягла мої рукавиці, зняла з рук. — Ой, бідні його долоні, пучки пальців почорніли! — вражено скрикнула вона.

Я не хотів ні бачити цього, ні чути. Відплив далеко звідси.

Якийсь час мені здавалося, що я знову став вовком. Блукав незнайомим селищем, намагаючись відчути псів чи бодай якийсь порух, але все було сповите білою тишею і снігом, що сипав уночі. Знайшов хатку, яку шукав, закружляв довкола неї, але не зважився ввійти досередини. Минув якийсь час, і здалося, наче я зробив усе, що мені до снаги. Тож пішов полювати. Вбивав, їв, спав.

Коли я знову розплющив очі, кімнату заливало бліде денне світло. Стіни заокруглювалися. Спершу я думав, що це мої очі не можуть сфокусуватися, а тоді розпізнав форму гірського житла. Поволі роздивлявся деталі. Товсті вовняні килимки на підлозі, прості дерев’яні меблі, вікна з промасленої шкіри. На полиці дві ляльки сперлися головами одна об одну, поруч із ними — дерев’яний кінь і маленький візочок. У кутку висіла лялечка мисливця. На столі лежали яскраво розмальовані шматки дерева. Я занюхав запах стружки й фарби. «Лялькар, — подумав я. — Майстер, що робить ляльок». Я лежав на животі, у ліжку, під покривалом. Мені було тепло. Шкіра на обличчі, долонях і стопах неприємно пекла, але на це можна було не зважати, бо сильний біль, що терзав мою спину, мав безумовну першість. Я не відчував особливої сухості в роті. Щось пив? Мені здалося, наче я згадую цівку теплого чаю, що текла мені в рот, але це не був певний спогад. Ноги у валяних вовняних капцях підійшли до мого ліжка. Хтось схилився, здійняв із мене покривало. Холодне повітря пропливло мені по шкірі. Вправні руки пробігли наді мною, промацуючи ділянку довкола стріли.

— Який худий. Мав би більше тіла, то в нього були б кращі шанси, — сумно сказав старий жіночий голос.

— Він збереже пальці на ногах і руках? — Жіночий голос, близько. Молода жінка. Я не міг її побачити, але вона була близько.

Друга жінка схилилася наді мною. Взяла руками мої долоні, почала згинати пальці та щипати пучки. Я скривився і немічно спробував вирватися.

— Якщо виживе, то збереже пальці, — сказала вона, не те щоб жорстоко, просто констатуючи факти. — Будуть вразливими, бо вся замерзла шкіра та м’ясо мусять відпасти. З ними все не так погано. Інфекція у спині, — от що може його вбити. У цій рані щось є. Здається, там наконечник стріли й частина древка.

— Не можеш цього вийняти? — озвався звідкись із кімнати чоловік з руками барви слонової кості.

— Легко, — відповіла жінка. Тут я зрозумів, що вона говорить бакійською мовою з гірським акцентом. — Але тоді, напевне, в нього буде сильна кровотеча, а він і так утратив багато крові. А з кровотоком зараза з рани розійдеться і отруїть усе його тіло. — Вона зітхнула. — Була б жива Джонкві. Дуже добре зналася на таких речах. Це вона вийняла стрілу, що пробила груди принца Раріска. Рана булькотіла від його дихання, а Джонкві не дала йому померти. Я не така вміла цілителька, як вона, але спробую. Вишлю з моєю ученицею мазь для долонь, стоп і обличчя. Щодня добре протирай йому шкіру і не переймайся, як вона злазитиме. Що ж до його спини, то слід поставити там компрес для витяжки, щоб якомога краще відсмоктати отруту. Вливай у нього їжу та питво, скільки влізе. Дамо йому відпочити. За тиждень виймемо стрілу і сподіватимемося, що до того часу він набереться сил. Джофрон, знаєш добрі припарки для витяжки?

— Одну чи дві. З висівок і підмаренника — добра, — відповіла та.

— Так, це підійде. Якби ж я могла зостатися і доглядати його, але мушу зайнятися й іншими. Минулої ночі був напад на Кедровий Пагорб. Прилетів птах зі звісткою, що багатьох поранено, перш ніж вигнали ворожих солдатів. Не можу дбати про одного, покинувши напризволяще інших. Залишаю його у твоїх руках.

— І в моєму ліжку, — сумно зауважив Слонова Кість. Я почув, як двері зачиняються за цілителькою.

Я глибоко вдихнув, але мені забракло сил заговорити.

Я почув, як позаду мене чоловік ходить по хатині, тихий дзюркіт води, пересування посуду. Кроки наблизилися.

— Здається, він прокинувся, — тихо сказала Джофрон.

Я ледь кивнув головою в подушку.

— То спробуй дати йому це, — запропонував Слонова Кість. — А потім нехай відпочиває. Я повернуся з висівками та підмаренником для твого компресу. І якоюсь постіллю для себе, бо, гадаю, він мусить залишатися тут.

Повз моє тіло просунуто тацю, — і от вона з’явилася в полі мого зору. На ній були миска та чашка. Поруч зі мною сиділа жінка. Я не міг повернути голови, щоб побачити її обличчя, але тканину її спідниці зіткано в Горах. Її рука трохи зачерпнула ложкою з миски, піднесла мені. Я обережно ковтнув. Якийсь м’ясний відвар. З чашки здіймався запах рум’янку та валер’яни. Я почув, що двері відчиняються, тоді зачиняються. Наступна ложка відвару. Третя.

— Де? — зумів сказати я.

— Що? — перепитала вона, схилившись ближче. Відвернула голову, глянула мені на обличчя. Блакитні очі. Надто близько до моїх. — Ти щось сказав?

Я відмовився від ложки. Раптом виявилося, що їсти — це надто велике зусилля, хоч з’їдене й підкріпило мене. Кімната здалася темнішою. Коли я знову прокинувся, довкола стояла глибока ніч. Цілковита тиша, тільки в каміні потріскує вогонь. Світло від нього було непевним, але достатнім, щоб я міг побачити кімнату. Я відчував лихоманку, був дуже слабким і сильно хотів пити. На низькому столику поруч зі мною стояв кухлик води. Я намагався дотягтися до нього, але біль у спині не дав мені ворухнути рукою. Спина моя була напружена — це рана набрякла. Кожен рух вражав її.

— Води, — попрохав я.

Намагався сказати це голосно, але в роті мені так пересох­ло, що вийшов тільки шепіт. Ніхто не відповів.

Мій господар розстелив собі постіль поблизу каміна. Спав, як кіт, розслабившись, але з отою котячою аурою постійної настороженості. Голову спер на простягнуту руку, вогонь кидав на нього світло. Я глянув — і серце перевернулося мені в грудях.

Його волосся було пригладжене, зачесане назад і заплетене в косу. Не приховувало чистих рис обличчя. Позбавлене виразу й нерухоме, скидалося на точену маску. Останні сліди хлоп’яцтва з нього випалено, залишивши тільки чисті риси худих щік, високого чола та довгого прямого носа. Губи повужчали, підборіддя випиналося сильніше, ніж я пам’ятав. Танець відблисків вогню надав його обличчю кольору, забарвивши білу шкіру своїм бурштином. За час нашої розлуки блазень підріс. Зміна, що трапилася з ним, здавалася надмірною для дванадцяти місяців, хоча цей рік був найдовшим у моєму житті. Якийсь час я просто лежав і дивився на нього.

Його очі повільно розплющилися, наче я до нього заговорив. Мовчки дивився на мене. Тоді насупив брови. Поволі сів. Я побачив, що його шкіра насправді була кольору слонової кості, а волосся — наче свіжозмелене борошно. Це його очі заморозили мені язик і серце. При світлі вогню були жовтими, як у кота. Я нарешті перевів подих.

— Блазню, — сумно зітхнув я. — Що з тобою зробили?

Мої спечені гарячкою губи насилу формували слова. Я простяг до нього руку, але цей рух потяг м’язи спини, і я відчув, що рана знову відкривається. Світ загойдався та відплив.

Безпека. Це було моїм першим виразним відчуттям. Про неї запевняли м’яке тепло чистої постелі, зілляний запах подушки у мене під головою. Щось тепле й ледь вологе легко тиснуло мені на рану і приглушувало болісне сіпання у ній. Безпека оповила мене й була такою ж ніжною, як прохолодні долоні, що охопили мої обморожені руки. Я розплющив очі. Довкілля повільно порізкішало, я бачив освітлену вогнем кімнату.

Він сидів біля мого ліжка. Довкруж нього витала тиша, але не була безтурботним спокоєм. Він дивився повз мене на темну кімнату. Мав на собі простий вільний одяг з білої вовни, з круглим коміром. Просте вбрання вражало: я ж стільки років бачив його лише у строкатому одязі. Наче яскраво розмальована маріонетка, з якої зішкребли всю фарбу. Тоді одна-єдина срібна сльоза спливла по щоці, прорисувавши доріжку біля вузького носа. Я не міг надивуватися.

— Блазню? — цього разу в мене вийшло якесь каркання.

Його очі відразу ж уп’ялися в мене, він упав навколішки поруч зі мною. Хрипко, уривчасто дихав. Схопив кухлик з водою і тримав його мені біля рота, коли я пив. Тоді поставив кухлик, узявся за мою звислу руку. І водночас тихо говорив, більше сам собі, ніж звертаючись до мене.

— Що зробили зі мною, Фітце? О боги, що зробили з тобою, так тебе позначивши? Що трапилося зі мною, я ж навіть не пізнав тебе, хоч ніс на руках. — Прохолодні пальці невпевнено пробіглися по моєму обличчі, по шрамах, по зламаному носі. Раптом схилився, притисся своїм чолом до мого. — Як згадаю, яким гарним ти був, — шепнув він. Його голос зламався, і він замовк. Теплі краплі його сліз на моєму обличчі здавалися пекучими.

Він різко сів, прокашлявся. Витер очі рукавом, дитячим жестом, який ще більше позбавив мене самовладання. Я глибоко вдихнув і зібрався докупи.

— Ти змінився, — зумів нарешті сказати я.

— Змінився? Можу собі уявити. Як же я міг не змінитися? Я думав, що ти помер, а все моє життя змарноване. І от ця мить, коли я наново здобув і тебе, і мету свого життя… Я глянув на тебе й подумав, що моє серце ось-ось зупиниться, що безумство таки наздогнало мене. І тут ти назвав моє ім’я. Змінився, кажеш? Більше, ніж можеш собі уявити, так само, як змінився й ти. Цієї ночі я насилу пізнав сам себе.

Це звучало майже так, як колишня лепетлива балаканина Блазня. Він набрав повітря, а коли заговорив знову, голос його ламався.

— Увесь цей рік я думав, що ти мертвий, Фітце. Цілісінький рік.

Він не відпустив моєї руки. Я відчув, як його тілом пробігає тремтіння. Зненацька він підвівся і сказав:

— Нам обом потрібно щось випити.

Блазень відійшов від мене, перетнув темну кімнату. Так, він підріс, але змінилися радше його форми, ніж розміри. Навряд чи став набагато вищим, та його тіло перестало бути дитячим. Зостався худорлявим і тендітним, як досі, зате був мускулистим, як акробат. Приніс із шафки два прості келихи, пляшку. Відкоркував її, а я відчув тепло бренді ще до того, як він його налив. Повернувся, сів біля мого ліжка, подав мені келих. Я зумів його втримати, попри почорнілі пучки. Здається, частина звичної самовпевненості повернулася до мого друга. П’ючи, він глянув на мене через край келиха. Я підвів голову, трохи влив собі до рота. Половина вилилася на підборіддя, я закашлявся, наче ніколи досі не пив бренді. Тоді почув, як його тепло розходиться у мене в животі. Блазень труснув головою, ніжно обтер мені обличчя.

— Я мав би прислухатися до своїх снів. Мені знову й знову снилося, що ти йдеш. Це й усе, що ти казав у моїх снах. «Я йду». Натомість я так твердо вірив, що чогось провалився, що Каталізатор мертвий. Я ж навіть не розгледів тебе, піднявши з землі.

— Блазню, — тихо промовив я.

Хотів, щоб він перестав говорити. Хотів просто побути якийсь час у безпеці й ні про що не думати. Він не зрозумів мене. Глянув і вищирився своєю давньою лукавою блазенською посмішкою.

— Ти досі не зрозумів, так? Коли до нас дійшла звістка, що ти мертвий, що Регал тебе вбив… моє життя закінчилося. Хоча стало ще гірше, коли сюди почали гуртами приходити прочани, проголосивши мене Білим Пророком. Знаю, що я Білий Пророк. Знаю це з дитинства, так само як ті, що мене виховали. Я ріс, знаючи, що одного дня рушу на північ, аби знайти тебе, і що ми обоє пустимо час правильним курсом. Я все життя знав, що зроблю це.

Рушив у дорогу, ледь переставши бути дитиною. Сам ді­стався Оленячого замку, щоб знайти Каталізатора, якого міг розпізнати тільки я. І я знайшов тебе, і пізнав, хоча ти сам не знав себе. Я спостерігав за громіздким розгортанням подій і помітив: ти щоразу був камінчиком, який збивав це велике колесо з древнього наїждженого шляху. Я намагався сказати тобі це, та ти й чути не хотів. Каталізатор? Це не ти, в жодному разі!

Він засміявся, майже любовно. Одним махом випив решту бренді, тоді приклав мій келих мені до губ. Я відпив ковток.

Блазень підвівся, обійшов кімнату, зупинився, наповнив свого келиха. Знову повернувся до мене.

— Я бачив, куди все котиться, як балансує на краю руїни. Але завжди там був ти, карта, яку ще не роздано, грань кубика, яка досі жодного разу не випадала. Коли мій король помер, — а я знав, що це станеться, — династія Провісників мала спадкоємця, і Фітц Чівелрі був іще живим. Каталізатор, який усе змінить, щоб спадкоємець посів престол. — Знову налив бренді й відпив ковток, а коли говорив, з його дихання війнуло запахом трунку. — Я втік. Втік із Кеттрікен і ненародженим дитям, у жалобі, але з певністю, що все йде так, як має бути. Бо ти був Каталізатором. Але коли до нас дійшла звістка, що ти мертвий…

Він зненацька замовк. Коли знову спробував заговорити, його голос погустішав, знизився, втратив мелодійність.

— Це зробило мене брехуном. Як міг я бути Білим Пророком, якщо Каталізатор мертвий? Що міг я провидіти? Зміни, що могли б настати, якби ти залишився живим? Ким мав я бути? Лише свідком того, як світ глибше й глибше занурюється в руїну? Я вже не мав мети. Бачиш, твоє життя було більше, ніж половиною мого. Я існував лише у переплетінні наших діянь. І ще гірше: я почав сумніватися, чи якась частка світу є насправді такою, як я її знаю. Був я узагалі Білим Пророком, — чи це таке своєрідне шаленство, самообман, розрада дивака? Рік, Фітце. Рік. Я тужив за другом, якого втратив, тужив за світом, який прирік на погибель. Це все було моєю поразкою. А коли дитя Кеттрікен, остання моя надія, прийшло на світ нерухомим і посинілим, хто ж став причиною цього, крім мене?

— Ні! — Слово вирвалося з мене з силою, якої сам від себе не сподівався.

Блазень здригнувся, наче я його вдарив. Тоді просто сказав:

— Так. — Знову обережно взяв мене за руку. — Вибач. Я мав би здогадатися, що ти не знаєш. Ця втрата розчавила королеву. І мене. Спадкоємець Провісників. Моя остання надія розсипалася. Я сяк-так тримався купи, запевняючи себе, що коли дитина житиме й посяде престол, то, може, цього вистачить. Але коли королева, після всіх пологових мук, зосталася ні з чим, ба більше, з мертвою дитиною на руках… Я відчув, що все моє життя було фарсом, фікцією, лихим жартом, який зіграв зі мною час. Але тепер… — Він на мить заплющив очі. — Тепер я бачу, що ти справді живий. То й я живий. І зненацька знову вірю. Знову знаю, хто я. І хто мій Каталізатор. — Голосно засміявся, навіть не пі­дозрюючи, як застигла моя кров від його слів. — Я не мав віри. Я, Білий Пророк, не вірив власному віщуванню! А все-таки ми тут, Фітце, і все відбуватиметься так, як має бути.

Знову перехилив пляшку, наповнив свій келих. Трунок, який він налив, мав колір його очей. Побачив, як я на нього дивлюся, задоволено всміхнувся:

— Ах, скажеш ти, але ж Білий Пророк більше не білий? Пі­дозрюю, що це притаманно моєму родові. Тепер, з бігом часу, я набиратиму кольорів. — Зробив рішучий рух, наче відкидаючи щось. — Байдуже. Я надто багато говорю. Розкажи мені, Фітце. Розкажи мені все. Як ти вижив? Чого ти тут?

— Веріті кличе мене. Я мушу йти до нього.

При цих моїх словах Блазень судомно втягнув повітря, не зітхнув, а повільно вдихнув, наче повертаючись до життя. Ледь не випромінював радість.

— То він живий! Ох! — Перш ніж я встиг щось сказати, він підняв руки. — Повільно. Розкажи мені все по порядку. Це ті слова, які я прагнув почути. Мушу знати все.

Тож я спробував. У мене було небагато сил, часом я відчував, що мої слова плутаються через гарячку, не міг згадати, де закінчив розповідь про минулий рік. Я дістався до підземель Регала, а потім зумів видобути із себе тільки таке:

— Він наказав бити мене та морити голодом.

Те, як Блазень швидко глянув на моє пошрамоване обличчя і відразу відвів очі, підказало мені, що він зрозумів. Він теж аж надто добре знав Регала. Чекав, чи не розповім я ще щось. Але я повільно похитав головою. Він кивнув, тоді усміхнувся.

— Усе гаразд, Фітце. Ти втомився. Ти вже розповів мені те, що я найбільше прагнув почути. Решта почекає. А я тим часом розповім тобі про свій рік.

Я намагався слухати, ловив найважливіші слова, ховав їх у серці. Стільки всього, що я так давно хотів знати. Регал здогадувався про втечу. Повернувшись до своїх покоїв, Кеттрікен виявила, що її старанно зібрані та запаковані припаси зникли, вкрадені Регаловими шпигунами. Їй мало що зосталося, крім одягу, в якому вона була, та поспіхом ухоп­леного плаща. Я дізнався про погану погоду, з якою Блазень і Кеттрікен мусили зіткнутися тієї ночі, коли вибралися з Оленячого замку.

Вона їхала на моїй Сажці, а Блазень змагався із норовистим Рудді всю дорогу крізь Шість герцогств узимку. Дісталися Синього озера під кінець зимових штормів. Блазень утримував їх обох, на переправу кораблем через озеро заробив, розмалювавши собі обличчя та пофарбувавши волосся і жонглюючи на вулицях. Яким кольором розмалював обличчя? Білим, звісно, щоб краще приховати цілковито білу шкіру, яку могли б помітити Регалові шпигуни.

Вони без особливих пригод перетнули озеро, дісталися Мунсея і рушили в Гори. Кеттрікен одразу ж звернулася до батька, просячи допомогти їй дізнатися, що трапилося з Веріті. Той справді проїхав крізь Джампі, але відтоді про нього нічого не чули. Кеттрікен послала вершників його слідом, навіть і сама приєдналася до пошуків. Та всі її надії перетворилися на траур. Високо в горах вона знайшла місце битви. Зима та стерв’ятники зробили свою справу. Не можна було нікого розпізнати, але був там стяг Веріті зі знаком оленя. Розкидані стріли й розрубані ребра одного з тіл вказували на те, що загін Веріті знищено людьми, а не тваринами чи стихією. Було замало черепів, щоб зіставити їх із тілами, кості порозкидувано, тож годі було визначити точне число загиблих. Кеттрікен не втрачала надії, аж доки не знайшла плаща, — пам’ятала, як сама пакувала його для Веріті. Оленя для нагрудного знака вишила своїми руками. Під плащем був стос обігнилих костей і подертого на шмаття вбрання. Кеттрікен оплакала свого мужа як мертвого.

Повернулася до Джампі, певний час металася між гнітючим смутком та гарячою люттю на зрадника-Регала. Гнів лишень зміцнив її рішучість побачити дитя Веріті на престолі Шести герцогств і повернути народові справедливе правління. Ці плани підтримували її аж до народження мертвої дитини. Від того часу Блазень майже не зустрічав Кеттрікен, тільки інколи, мигцем, бачив, як вона прогулюється замерзлими садами, а її обличчя було так само неживим, як сніг, що засипав квітники.

Він одну за одною викладав мені інші новини, і більше важливі, і менше. Сажка та Рудді обоє живі-здорові. Сажка, попри свій поважний вік, очікувала лошатка від молодого огира. Від здивування я аж головою похитав. Регал робив усе можливе, щоб спровокувати війну. На загальну думку, бродячі розбійницькі ватаги, які дошкуляли тепер гірській людності, були на його утриманні. Вантажі зерна, за які заплачено ще навесні, так і не доставили, а гірським купцям заборонено перетинати кордон зі своїми товарами. Кілька маленьких селищ поблизу кордону з Шістьма герцогствами сплюндровано і спалено, ніхто не вцілів. Гнів короля Ейода, хоч розгорявся поволі, досі вже розпалився до білості. Хоча Гірське королівство не мало регулярної армії як такої, та не було жодного його мешканця, що не взявся б за зброю на заклик свого Жертовного. Війна була неминучою.

А ще Блазень мав звістки про Пейшенс, Пані Оленячого замку. Новини від неї доходили, хоч і нерегулярно, передавані з уст в уста купцями та контрабандистами. Робила все, що могла, аби захистити бакійське узбережжя. Її кошти вичерпувалися, але люди давали їй те, що самі називали Даниною Пані, а вона використовувала цей добровільний збір найкраще, як уміла, платячи солдатам і морякам. Оленячий замок ще не впав, хоча наїзники з червоних кораблів мали тепер свої табори на всьому узбережжі Шести герцогств. Зима припинила війну, та з настанням весни узбережжя знову вмиється кров’ю. Деякі менші замки уклали договори з червоними кораблями. Деякі відкрито платили піратам данину, сподіваючись, що так уникнуть перековування.

Прибережні герцогства не переживуть чергового літа. Так сказав Чейд. Коли Блазень говорив про нього, я не зронив і слова. Він прибув до Джампі посеред літа, таємними дорогами, перевдягнений на старого мандрівного торговця, але, діставшись сюди, відкрився королеві. Тоді його й бачив Блазень.

— Війна йому пасує, — зауважив Блазень. — Ходить як двадцятилітній. При поясі носить меч, а в його очах горить вогонь. Утішився, побачивши, як збільшився її живіт, в якому ріс спадкоємець Провісників, і вони складали плани, як посадити дитя Веріті на трон. Але це було в середині літа. — Він зітхнув. — Недавно я чув, що Чейд повернувся. Думаю, це тому, що королева послала йому звістку про мертвонароджене дитя. Я ще його не бачив. Не знаю, яку нову надію він зможе подарувати нам.

Блазень труснув головою.

— Мусить бути спадкоємець престолу Провісників, — наполягав він. — Веріті мусить його сплодити. Інакше…

Він зробив безпорадний жест.

— Чого не Регал? Його дитини не було б достатньо?

— Ні. — Блазневі очі помандрували кудись далеко. — Ні. Можу сказати це тобі з цілковитою певністю, але не зумію сказати, чому. Тільки те, що в жодному майбутньому, яке я бачу, в нього не буде дитини. Навіть бастарда. Він постійно править як останній Провісник, а тоді відходить у темряву.

Я аж здригнувся. Він був надто дивним, коли говорив про такі речі. А його химерні слова нагадали мені про черговий клопіт, що не виходив з моїх думок.

— Були дві жінки. Менестрелька Старлінг і стара прочанка Кеттл. Вони саме сюди прямували. Кеттл казала, що шукає Білого Пророка. Я й не думав тоді, що це ти. Ти щось про них чув? Вони дісталися Джампі?

Блазень поволі похитав головою.

— Відколи зима закрила нас тут, ніхто не прибував до Джампі, шукаючи Білого Пророка. — Він зупинився, зрозумівши з мого обличчя, що мене це засмутило. — Я, звісно, не знаю всіх, хто сюди приїжджає. Вони можуть бути в Джампі. Але я не чув про двох таких жінок. — Тоді неохоче додав: — Розбійники полюють тепер на подорожніх. Можливо, вони обидві… десь затрималися.

Можливо, вони мертві. Повернулися по мене, а я відправив їх у дорогу самих.

— Фітце?

— Зі мною все гаразд. Блазню, зробиш мені ласку?

— Мені вже не подобається цей тон. Про що мова?

— Не кажи нікому, що я тут. І нікому не кажи, що я живий.

Він зітхнув.

— Навіть Кеттрікен? Аби сказати їй, що Веріті живий?

— Блазню, те, що я мушу зробити, маю намір зробити сам. Не хочу будити у ній даремних надій. Вона пережила вже раз звістку про його смерть. Якщо я зумію повернути його до неї, буде вдосталь часу для справжньої радості. Знаю, що це велике прохання. Але дозволь мені бути чужинцем, якому ти допомагаєш. Пізніше я, може, потребуватиму твоєї допомоги, щоб роздобути стару карту з бібліо­теки Джампі. Та, вийшовши звідси, піду сам. Думаю, що це завдання найкраще виконати тихцем. — Я відвернувся від нього й додав: — Нехай Фітц Чівелрі залишиться мертвим. Зазвичай так виходить на краще.

— Принаймні з Чейдом побачишся? — недовірливо перепитав він.

— Навіть Чейд не повинен знати, що я живий. — Я урвав, міркуючи, що більше розлютило б старого: те, що я намагався вбити Регала, хоч він завжди забороняв мені це, чи те, що я геть спартачив роботу. — Це має бути тільки мій похід.

Я дивився на Блазня і бачив на його обличчі неохочу згоду. Він знову зітхнув.

— Не скажу, щоб я цілковито з тобою погоджувався. Але нікому не скажу, хто ти.

Він тихо засміявся. Наша розмова завмерла, а пляшка бренді спорожніла. То й довелося нам мовчати, дивлячись один на одного п’яними очима. Всередині в мені палали гарячка і бренді. Я мусив обміркувати дуже багато речей, і дуже мало що міг із ними зробити. Коли лежав цілковито нерухомо, біль у спині затихав, зводячись до пульсування — у такт серцебиттю.

— Шкода, що тобі не вдалося вбити Регала, — зненацька зауважив Блазень.

— Знаю. Я намагався. Я провалився і як змовник, і як таємний убивця.

Він знизав плечима.

— Знаєш, насправді тобі це ніколи не вдавалося. Ти не мав хисту до таких справ. У тобі була наївність, яку ніщо не могло заплямувати, наче ти насправді ніколи не вірив у зло. І це в тобі найбільше мені подобалося. — Блазень трохи хитнувся, сидячи, але зумів вирівнятися. — Це те, чого мені найбільше бракувало, коли ти був мертвим.

Я дурнувато засміявся.

— А я думав, що це була моя велика краса.

Блазень кілька хвилин лише дивився на мене. Тоді зиркнув убік і тихо промовив:

— Це нечесно. Був би я при тямі, ніколи б не сказав такого вголос. А проте. Ах, Фітце. — Глянув на мене, любовно похитав головою. Говорив серйозно, без звичних своїх жартиків, тож здавався майже незнайомим. — Мабуть, половина тієї краси полягала в тому, що ти цілковито її не усвідомлював. Не те що Регал. Тепер із нього вродливий мужчина, але він аж надто добре знає це. Ніколи не побачиш його з розкуйовдженим волоссям, з почервонілими від вітру щоками.

На якусь мить я почувся дуже ніяково. Тоді сказав:

— Чи зі стрілою у спині, а шкода…

Ми обидва зайшлися дурним сміхом, який розуміють тільки п’яні. Та через цей сміх біль у спині прокинувся, збільшився до інтенсивно пронизливого, і минула хвилина, доки я зумів перевести подих. Блазень підвівся. Тримався на ногах краще, ніж можна було сподіватися. Зняв мені зі спини мішечок — чимось наповнений і щось із нього стікало. Замінив іншим, майже неприємно теплим, з горщика на вогні. Зробивши це, знову підійшов і присів біля мене навпочіпки. Зазирнув у вічі. Прочитати щось із його жовтих очей було так само складно, як і раніше, коли вони були безбарвними. Поклав довгопалу прохолодну долоню мені на щоку, відкинув з моїх очей волосся.

— Завтра, — серйозно промовив він. — Завтра ми знову будемо собою. Блазнем і бастардом. Або, якщо хочеш, Білим Пророком і Каталізатором. Доведеться нам узяти ці життєві ролі, хоч як мало вони нас обходять, і виконати те, що присудила нам доля. Але тут, зараз, коли нас тільки двоє і немає іншої причини, крім тієї, що я — це я, а ти — це ти, кажу тобі це. Я радий, радий, що ти живий. Бачу, як ти дихаєш, і до моїх легень теж надходить повітря. Якщо вже й мусить бути хтось інший, довкола кого обвилася моя доля, я радий, що це ти.

Він схилився вперед і на мить притисся своїм чолом до мого. Потім тяжко зітхнув і відхилився від мене.

— Тепер спи, хлопче, — сказав Блазень, наслідуючи голос Чейда. — Завтра настане рано. А в нас багато праці. — Він уривчасто засміявся. — Ми з тобою маємо порятувати світ.