Мандри убивці

Розділ 12. Підозри

Використання Скіллу породжує залежність. Усіх, хто вивчає цю магію, перестерігають про це з самого початку. Це захоплення потугою, що втягає користувача, спонукуючи все частіше до неї вдаватися. Зі зростанням знань та сили користувача наростає і спокуса Скіллу. Вона затьмарює усі інші життєві потреби, стає важливішою навіть за близьких людей. Та тяжко описати привабу Скіллу тому, хто ніколи його не зазнав. Замилування фазанами, що злітають у небо прохолодного осіннього ранку, порив вітру, точно пійманий вітрилами, перший ковток гарячої й пікантної душенини після холодного та голодного дня — усі ці переживання лише на мить підносять нас у височінь. Скілл же підтримує це відчуття, наскільки вистачає сили користувача.

Було дуже пізно, коли інші почали повертатися до табору. Мій господар Деймен був п’яним і довірчо спирався на Кріса, який теж був п’яним, роздратованим та пропах димком. Стягнули з візка покривала й загорнулися в них. Ніхто не запропонував змінити мене на варті. Я зітхнув, сумніваючись, чи зможу поспати раніше, ніж настане завтрашня ніч.

Світанок почався так само рано, як завжди, а господарка каравану безжально наказала нам встати і приготуватися до дороги. Здогадуюся, що з її боку це було мудро. Дозволила б усім спати доволі, то ті, хто встав раніше, повернулися б до міста, а вона мусила б цілий день збирати їх докупи. Але це був ранок, гідний жалю. Здається, лише члени караванної команди й менестрелька Старлінг знали, коли перестати пити. Ми куховарили і роздавали вівсянку, а інші тим часом змагалися, у кого більше болить голова тощо.

Я зауважив, що спільна випивка, особливо надмірна, пов’язує людей між собою. Мій господар вирішив, що голова надто йому болить, аби він міг правити візком, і приділив цю роботу Крісові. Тож Деймен спав у візку, що гецав собі по дорозі, Кріс тим часом дрімав із віжками в руках, а конячка йшла за іншими возами й фургонами. Барана-проводиря з дзвіночком на шиї прив’язали ззаду до воза, отара йшла за ним. Частково. Мені припало завдання ганяти в куряві, тримаючи овець разом, наскільки це вдавалося. Небо було блакитним, але день видався холодним, а пориви вітру підхоп­лювали й несли піднятий нами пил. Вночі я так і не склепив очей, тож невдовзі і в мене голова розколювалася від болю.

Ополудні Мадж оголосила короткий перепочинок. До того часу більшість подорожніх з каравану оговталася настільки, що захотіла їсти. Я напився води з бочки у фургоні Мадж, тоді змочив хустку і трохи змив куряву з обличчя. Саме намагався сполоснути з очей пісок, коли біля мене з’явилася Старлінг. Я відступив, думаючи, що їй потрібна вода. Натомість вона тихо сказала:

— Якби я була тобою, то не знімала б цю хустку.

Я викрутив хустину і знову пов’язав її на голові.

— Так і роблю. Хоча вона не захищає очей від пилу.

Старлінг прямо глянула на мене.

— Не очима ти мав би перейматися, а цим білим пасмом волосся. Як увечері зможеш трохи залишитися наодинці, зачорни його шміром чи попелом. Може, буде не таким помітним.

Я запитально глянув на неї, намагаючись утримати байдужий вираз обличчя. Вона лукаво посміхнулася.

— Люди короля Регала проминали це водне містечко за кілька днів до нас. Казали тамтешнім, наче король вважає, що Рябий чоловік перетинає Ферроу. І ти разом із ним. — Вона трохи помовчала, чекаючи, аби я щось сказав. Коли ж я й далі просто дивився на неї, посміхнулася ширше. — Хоч, може, то йшлося про якогось іншого бідолаху зі зламаним носом, шрамом на обличчі внизу, білим пасмом у волоссі та… — вказала на моє передпліччя, — свіжою раною від меча на руці.

Поступово до мене повернулися дар мови і сякий-такий глузд. Я закотив рукав і показав їй своє передпліччя.

— Рана від меча? Лишень подряпина від цвяха у дверях таверни. Я виходив звідти не зовсім добровільно. Та глянь сама. Хай там як, уже майже загоїлося.

Старлінг схилилася і слухняно оглянула мою руку.

— О. Бачу. Ну що ж. Моя помилка. А все-таки, — і тут вона знову зазирнула мені в очі, — я б однаково не знімала хустини. Щоб ніхто інший не зробив тієї ж помилки. — Вона помовчала і схилила голову в мій бік: — Бачиш, я менестрелька. Волію бути свідком історії, ніж її творити. Чи змінювати. Та сумніваюся, чи всі інші в цьому каравані думають так само.

Я мовчки дивився, як вона пішла собі, насвистуючи. Тоді знову напився, пильнуючи, щоб не набрати забагато, і повернувся до своїх овець.

Кріс був уже на ногах і трохи допомагав мені решту пополудня. А все-таки цей день здавався довшим і виснажливішим за інші. Не моя робота стала причиною цього: у ній не було нічого складного. Суть проблеми, — вирішив я, — в тому, що я знову почав думати. Дозволив, щоб моя туга за Моллі та нашою дитиною стягла мене вниз. Я перестав стерегтися, втратив страх. Тепер мені спало на думку, що як Регалова сторожа зуміє мене знайти, то вб’є. Тоді я ніколи не побачу ні Моллі, ні нашої доньки. Чогось це лякало мене більше, ніж смерть.

Під час вечері я сидів подалі від вогню, хоч було так холодно, що довелося загорнутися в плащ. Моє мовчання нікого не здивувало. Зате всі інші говорили куди більше, ніж зазвичай, а темою розмов був учорашній вечір у місті. Я довідався, що пиво було добрим, вино слабким, а місцевий менестрель трохи образився, що Старлінг відібрала у нього його постійних слухачів. Мешканці містечка приязно зустріли пісні Старлінг, і члени каравану вважали це особистою перемогою.

— Ти добре співала, навіть якщо не знаєш нічого, крім бакійських балад, — великодушно визнав навіть Кріс. Старлінг кивнула головою на цю сумнівну похвалу.

Як і щовечора, вона, попоївши, витягла арфу. Майстер Делл дав своїй трупі рідкісний вечір, вільний від постійних репетицій, з чого я здогадався, що він був задоволений усіма своїми акторами, крім Тассін. Того вечора Тассін навіть не глянула на мене, зате присусідилася до одного з членів караванної команди, усміхаючись на кожне його слівце. Я помітив, що рана на її обличчі була не більше ніж подряпиною, з синцем довкола. Добре загоїться.

Кріс перейняв нічну опіку над отарою. Я простягся на плащі там, куди не сягало світло вогнища, і збирався відразу ж придрімати. Сподівався, що й інші невдовзі вкладуться. Шум їхньої розмови заколисував мене, так само як ліниве пробігання пальців Старлінг по струнах арфи. Поступово це пробігання перейшло в ритмічні акорди, голос її здійнявся.

Я погойдувався на краю сну, коли мене розбудили слова «Вежа на острові Оленячого Рогу». Мої очі самі розплющилися, коли я збагнув, що Старлінг співає про битву, яка відбулася там торішнього літа, першу справжню сутичку «Раріска» з піратами червоних кораблів. Я пам’ятав про цю битву і надто багато, і надто мало. Як не раз зауважував Веріті, попри всі заняття у вправлянні зброєю з Год, я мав схильність перетворювати будь-яке змагання на бійку. Тож у цій битві я вхопив сокиру й махав нею з шалом, якого ніколи від себе не сподівався. Пізніше мені казали, наче я вбив ватажка піратів, яких ми загнали в кут. Я так і не довідався, правда це чи ні.

У пісні Старлінг це саме так і було. Серце мені ледь не зупинилося, коли я почув, як вона співає про «Чівелрі сина з вогнем у очах, кров королівська, хоч не ім’я». Далі в пісні йшлося про десяток неймовірно прикрашених ударів, яких я завдав, та воїнів, яких повалив. Я почувався дуже приниженим, почувши, що ці вчинки оспівують як шляхетні, замалим не легендарні. Я знав багатьох воїнів, що мріяли, аби про їхні подвиги співано пісні. Але для мене це було неприємним переживанням. Не пам’ятаю, щоб на головищі моєї сокири полум’ям зблискувало сонце та щоб сам я бився так само відважно, як олень на моєму гербі. Пам’ятав натомість невідчепний сморід крові та як я топтався по нутрощах чоловіка, що ще корчився від болю та стогнав. Тієї ночі всього елю у Баккіпі не вистачило, щоб запевнити мені хоч якийсь спокій.

Коли пісня добігла кінця, один із караванної команди пирхнув:

— Цього ти не посміла заспівати в таверні, ге, Старлінг?

Менестрелька запротестувала сміхом:

— Якось не маю певності, чи вона сподобалася б тамтешнім. Пісні про бастарда Чівелрі не настільки там популярні, щоб я заробила за них бодай гріш.

— Це дивна пісня, — зауважив Делл. — Ось король обіцяє золото за його голову, а стражники кажуть усім берегтися, бо бастард має Віт і використав його, щоб обманути смерть. А у твоїй пісні він наче герой.

— Що ж, це бакійська пісня, а там про нього були доброї думки, принаймні якийсь час, — пояснила Старлінг.

— Та закладуся, що вже ні. Хіба що кожен має добру думку про сто золотих, які дістав би, коли б міг здати його королівській сторожі, — сказав один із караванної команди.

— Так-то так, — легко погодилася Старлінг. — Хоча дехто з бакійців і досі каже, що нам розповіли не всю його історію, а бастард не був таким чорнодушним, як його тепер малюють.

— Ніяк цього не розумію. Я думала, що його стратили за те, що він Вітом убив короля Шрюда, — поскаржилася Мадж.

— Кажуть таке, — відповіла менестрелька. — Та насправді він помер у своїй камері, перш ніж його змогли стратити, і тіло поховано, замість спалити. І є така оповідь, — тут її голос знизився майже до шепоту, — що коли настала весна, то на його могилі не виріс жоден зелений листок. Одна стара мудра жінка, почувши таке, збагнула, що магія Віту досі спить у його костях і може бути перейнята кожним настільки хоробрим, щоб вирвати зуб йому з рота. Тож пішла туди при повні місяця, взявши з собою слугу з лопатою. Наказала йому розкопати могилу. Та не встиг він і раз обернути лопатою, як побачив уламки дерева з бастардової труни.

Старлінг зробила театральну паузу. Всі мовчали, лише вогонь потріскував.

— Могила, звичайно, була порожньою. А ті, що це бачили, казали, наче труну розбито зсередини, а не ззовні. Один чоловік повідав мені, що між уламками віка труни були грубі сірі волоски вовчої шерсті.

Ще якусь мить тривала тиша. Тоді озвалася Мадж.

— Це ж неправда? — спитала вона Старлінг.

Менестрелька легко пробіглася пальцями по струнах арфи.

— Таке розповідають у герцогстві Бак. Та я чула також, що леді Пейшенс, яка його поховала, запевняла, що все це бридня, що тіло було холодним і застиглим, коли вона загортала його у смертний саван. А про Рябого чоловіка, якого так боїться король Регал, казала, що це тільки старий радник короля Шрюда, самітник із пошрамованим обличчям. Він вийшов зі свого відлюддя, аби втримати між людьми віру, що Веріті досі живий, та додати відваги тим, хто мусить змагатися з червоними кораблями. Отак. А ти, звісно, можеш вірити, у що хочеш.

Мелоді, одна з лялькарок, жартома здригнулася.

— Брр. Ну й ну. Заспівай тепер щось веселіше перед сном. Не хочу слухати твоїх оповідок про духів, а тоді поночі шукати покривала.

Тож Старлінг охоче затягла любовну баладу, стару пісню з мелодійним приспівом, яку підхопили Мадж і Мелоді. Я лежав у темряві, обмірковуючи почуте. Мав неприємну певність, що Старлінг завела цю мову навмисне, щоб я її почув. Вважала, що робить мені послугу? Хотіла перевірити, чи не підозрює мене хтось інший? Сто золотих за мою голову. Такі гроші зроблять жадібним герцога, що там казати про мандрівну менестрельку. Хоч яким утомленим я був, тієї ночі довго не міг заснути.

Переїзд наступного дня майже заспокоював своєю монотонністю. Я йшов за вівцями і намагався не думати. Це було не так легко, як досі. Здається, тільки-но я очищав думки від своїх клопотів, як одразу ж чув відлуння «Йди до мене», сказане Веріті. Того вечора ми розбили табір на краю гігантської западини з водою у центрі. Нитка розмови при вогнищі постійно рвалася. Думаю, всі ми вже втомилися від повільного темпу нашого руху і прагнули побачити береги Синього озера. Я хотів просто йти спати, але спершу мусив відбути свою варту при отарі.

Я трохи піднявся на узвишшя, звідки міг, сидячи, дивитися на своїх густорунних підопічних. Чаша западини помістила весь наш караван; маленьке вогнище для готування їжі, розведене поблизу води, здавалося зіркою на дні колодязя. Жоден вітерець не долітав до нас, усе завмерло в глибокій тиші. Майже мир.

Мабуть, Тассін вважала, що рухається безшумно. Та я бачив, як вона тихо підходить, натягнувши плаща на голову й закривши ним волосся. Обійшла мене широкою дугою, наче хотіла оминути. Я не дивився їй услід, але чув її кроки. Піднялася схилом пагорба, вище за мене, тоді повернулася, почала спускатися. Попри нерухоме повітря, я відчув її запах, а ще те, що підсвідомо її очікував. Чи вистачить мені сили волі, щоб відмовити їй удруге? Це, мабуть, помилка, але моє тіло понад усе прагнуло її зробити. Зрозумівши, що нас розділяє не більше ніж десять кроків, я обернувся, глянув на неї. Вона здригнулась і сахнулася назад.

— Тассін, — тихо привітав я її, а тоді знову повернувся обличчям до своїх овець. Трохи постоявши, вона пішла вниз і зупинилася за кілька кроків од мене. Я ледь обернувся і мовчки глянув на неї. Вона відкинула каптур свого плаща, відкривши обличчя. В її очах і позі читався виклик.

— Ти — це він, правда? — задихано спитала вона. У голосі відчувався острах.

Я сподівався іншого. Навіть не мусив прикидатися здивованим.

— Хто він? Я — Том-вівчар, якщо ти про це.

— Ні, ти — це він, бастард-віттер, якого шукає королівська сторожа. Коли Старлінг учора ввечері розповіла ту історію, караванник Дрю сказав мені, що говорили в місті.

— Дрю сказав тобі, що я — бастард-віттер? — Я говорив обережно, наче здивований кинутими нею словами. Всередині мене холодною хвилею здійнявся жах.

— Ні. — Слід гніву змішався у ній зі страхом. — Дрю розповів мені, що казала про нього королівська сторожа. Зламаний ніс, шрам на щоці та біле пасмо у волоссі. А того вечора я бачила твоє волосся. Маєш у ньому біле пасмо.

— Кожен, кого вдарять по голові, може мати біле пасмо у волоссі. Це давній шрам. — Я схилив голову і критично глянув на неї. — Я сказав би, що твоє обличчя добре гоїться.

— Ти — це він? — Те, що я намагався змінити тему, ще більше її розлютило.

— Звісно, ні. Глянь. Він має завдану мечем рану на передпліччі, правда? Глянь сюди. — Я закасав рукав і показав їй праву руку. Розтин, який я зробив собі ножем, був із внутрішньої сторони лівого передпліччя. Я ризикнув, припустивши: вона знає, що коли людина обороняється, то рана повинна бути на мечовій руці. Та вона заледве глянула на моє передпліччя.

— Маєш якісь гроші? — спитала зненацька.

— Мав би гроші, то чого залишався б у таборі, коли інші пішли до міста? Крім того, а тобі що, не байдуже?

— Мені байдуже. А тобі ні. Ти міг би купити за них моє мовчання. Інакше я можу вдатися до Мадж зі своїми підозрами. Або до караванної команди. — Дівчина з викликом звела підборіддя.

— Тоді вони зможуть оглянути мою руку так само легко, як і ти, — втомлено сказав я. Відвернувся від неї, знову втупився у своїх овець. — Тассін, ти дурненька дівчинка, якщо дозволила розповідям Старлінг так тебе спантеличити. Повертайся в постіль.

Я намагався, щоб у моєму голосі лунав осуд.

— У тебе подряпина на іншій руці. Я це бачила. Дехто може прийняти її за рану від меча.

— Думаю, саме ті, що й тебе можуть прийняти за розумну, — глузливо кинув я.

— Не насміхайся з мене, — перестерегла вона голосом, що став безбарвним аж до бридоти. — Нікому не можна з мене насміхатися.

— То не мели дурниць. Що з тобою? Помститися хочеш чи що? Ти лютуєш, бо я не став із тобою лягати? Я ж казав, що це не має нічого спільного з тобою. На тебе приємно дивитися, не сумніваюся, що приємно тебе й торкатися. Але не мені.

Зненацька Тассін плюнула на землю поруч зі мною.

— Наче б я тобі дозволила. Я тільки розважалася, вів­чарю. І більше нічого. — Видала тихий гортанний звук. — Чоловіче. Глянь на себе й подумай, чи хтось хотів би тебе за твою вроду? Тхнеш вівцями, охлялий, а твоє обличчя має такий вигляд, ніби ти програв кожну бійку, в яку вліз. — Вона відвернулася, не сходячи з місця, а тоді, здається, раптом згадала, навіщо прийшла. — Не скажу нікому. Поки що. Але, як дістанемося Синього озера, твій господар мусить щось тобі заплатити. Принесеш гроші мені, а то шукатиме тебе все місто.

Я зітхнув.

— Як тебе це розважить, то так і вчини. Не сумніваюся: наробиш стільки заметні, скільки забажаєш. А як нічого з цього не вийде і люди з тебе сміятимуться, то це, мабуть, дасть Деллові ще одну причину тебе побити.

Тассін відвернулася від мене і збігла пагорбом униз. При непевному місячному світлі спіткнулася та ледь не впала. Але втрималася на ногах, а тоді озирнулася, наче щоб перевірити, чи я не сміюся. Та я не мав такого наміру. Хоч і не піддався на її шантаж, шлунок мій стиснувся у клубок, а цей клубок завмер десь під самою горлянкою. Сто золотих. Розійдеться поголос, а такі гроші цілком можуть наробити шелесту. Після моєї смерті, ймовірно, вирішать, що піймали не того.

Я міркував, чи зумію наодинці перетнути решту рівнин Ферроу. Можу піти відразу ж, тільки-но Кріс змінить мене на варті. Піду до візка, тихо заберу свої речі і зникну в ночі. Скільки може бути звідси до Синього озера? Я обдумував це, дивлячись, як чергова постать вислизає з табору і підіймається до мене схилом пагорба.

Старлінг підійшла тихо, але не ховаючись. Підняла руку, вітаючись, тоді по-приятельськи сіла поруч зі мною.

— Сподіваюся, ти не дав їй грошей, — люб’язно сказала мені замість доброго вечора.

— Умгу, — відповів я, дозволяючи їй витлумачити це по-своєму.

— Бо ти щонайменше третій чоловік, що буцімто ввів її в тяж за цю подорож. Твій господар мав честь бути першим звинуваченим. Син Мадж — другим. Принаймні так мені здається. Не знаю, скільки батьків вона підібрала для цієї гаданої дитини.

— Я взагалі з нею не був, то й не могла мене в цьому звинуватити, — відповів я, захищаючись.

— О? То ти, мабуть, єдиний чоловік у каравані, який цього не зробив.

Почуте мене ошелешило. Я замислився про це і взагалі — чи сягну я колись місця, де перестану довідуватися, яким дурнем можу бути?

— То думаєш, вона вагітна й шукає чоловіка, що викупив би її з науки?

Старлінг чмихнула.

— Я сумніваюся, щоб вона взагалі була при надії. Просить не одружитися з нею, а дати грошей на зілля, яке дасть їй змогу позбутися дитини. Гадаю, синок Мадж міг щось трохи їй дати. Ні. Не думаю, що вона прагне заміж, хоче тільки невеликого заробітку. То й шукає способу, що дав би їй можливість і трохи попустувати, і чоловіка, який заплатив би їй за це. — Вона трохи підвелася, відштовхнула камінь, який їй заважав. — То що ж. Якщо ти не зістругав їй дитину, то що ж тоді зробив?

— Я ж тобі казав. Нічого.

— Ах. Тепер зрозуміло, чого вона розповідає про тебе всіляку бридоту. Та це лише відучора, тож, думаю, ти «нічого не зробив» їй того вечора, коли ми всі решта пішли до міста.

— Старлінг, — з пересторогою почав я, а вона заспокійливо здійняла руку.

— Не скажу ні слова про те, чого ти з нею не зробив. Ні словечка. Зрештою, я не про це прийшла поговорити.

Менестрелька помовчала, а коли я нічого не спитав, зробила це сама.

— Що ти плануєш робити, коли ми дістанемося Синього озера?

Я глянув на неї.

— Заберу свою платню. Вип’ю пива, добре попоїм. Скупаюся в гарячій ванні й висплюсь у чистій постелі, хоч одну ніч. А що? Ти що плануєш?

— Думаю, я могла б піти в Гори. — Скоса зиркнула на мене.

— Шукати там щось, що варто оспівати? — Я намагався, щоб це питання прозвучало невимушено.

— Пісні радше пов’язані з людиною, а не з місцем, — натякнула вона. — Я подумала, що ти теж можеш вибратися в Гори. Ми могли б подорожувати разом.

— Ти й далі маєш ту ідіотську ідею, наче я бастард? — спокійно заперечив я.

Вона посміхнулася.

— Бастард. Віттер. Так.

— Ти помиляєшся, — твердо промовив я. — Та навіть якби й мала рацію, то навіщо тобі йти за ним у Гори? Я б на твоєму місці спробував здобути більший зиск, продавши його королівській сторожі. Хто мусить складати пісні, маючи сто золотих?

Старлінг невдоволено мугикнула.

— Певна, що в тебе більший досвід спілкування з королівською сторожею, ніж маю його я. Та навіть у мене його досить, аби знати: менестреля, що намагатиметься отримати цю винагороду, за кілька днів, ймовірно, знайдуть у річці. А деякі стражники зненацька дуже розбагатіють. Ні. Я тобі казала. Не шукаю золота, бастарде. Шукаю пісні.

— Не називай мене так! — гостро перестеріг я її.

Вона знизала плечима й відвернулася. За мить здригнулася, наче я її штовхнув, тоді повернулася до мене з усмішкою від вуха до вуха.

— Ах. Думаю, я вже це розгадала. Ось як Тассін на тебе тиснула, правда? Вимагала грошей за мовчання.

Я не відповів.

— Ти мудро вчинив, відмовивши. Дай їй трохи, а вона відразу ж вирішить, що має рацію. Якби справді вірила, наче ти бастард, тримала б цю таємницю при собі, щоб продати її королівській сторожі. Вона ж не має жодного досвіду спілкування з ними, тож вірить, що справді може здобути те золото. — Старлінг встала, неквапом потяглася. — Добре. Повернуся в постіль, доки можу. Та пам’ятай про мою пропозицію. Сумніваюся, чи знайдеш кращу.

Вона театрально загорнулася в плащ, тоді вклонилася мені, мовби я був королем. Я дивився, як вона віддаляється від мене, спускаючись схилом униз. Навіть при місячному світлі ступала впевнено, як коза. На мить нагадала мені Моллі.

Я міркував, чи не варто тишком-нишком вибратися з табору і самому йти до Синього озера. Вирішив, що, коли зроблю це, Тассін і Старлінг лише впевняться у своїх здогадах. Старлінг може спробувати податися слідом і знайти мене. Тассін майже напевно спробує знайти спосіб здобути винагороду. Я не хотів ні того, ні того. Краще не піддаватися, а тягтися далі як Том-вівчар.

Я звів очі до нічного неба. Воно здіймалося наді мною чистим холодним склепінням. Передсвітанкові години зробилися останнім часом неприємно прохолодними. Коли ді­стануся Гір, зима стане чимось більшим, ніж далекою загрозою. Якби я не згаяв раннього літа на вовче життя, вже був би в Горах. Та це тільки чергова думка, з якої жодного пожитку. Зорі цієї ночі були надзвичайно близькими і яскравими. З таким близьким небом світ здавався меншим. Зненацька я відчув, що як відкриюся і потягнуся до Веріті, то побачу: ось же він — рукою подати. Самотність так різко наросла в мені, що я відчув, як за мить вона з мене вирветься. Щоб дістатися Моллі та Барріча, досить заплющити очі. Я міг би піти до них, обміняти голод незнання на біль від неможливості торкнутися. Стіни Скіллу, які я так тісно змикав увесь час, відколи покинув Трейдфорд, тепер, здавалося, більше душили, ніж захищали. Я опустив голову на коліна і обхопив себе руками, захищаючись від холодної порожнечі ночі.

За якийсь час ця туга минулася. Я підвів голову, глянув на спокійних овець, віз та фургони, нерухомий табір. Кинув погляд на місяць, зрозумів, що моя варта скінчилася. Кріс ніколи не вмів прокинутися сам, коли надходила його черга. Тож я встав, потягнувся і пішов витягти його з теплих покривал.

Наступні два дні проминули спокійно, тільки й того, що ставало дедалі холодніше та вітряніше. Третього вечора, коли ми вже розклалися на ніч і я заступив на першу вечірню варту, на обрії з’явилася хмара пилу. Спершу я не надто цим переймався. Ми були на одному з найжвавіших караванних шляхів і зупинилися біля водопою. Там уже стояв фургон лудильника та його сім’ї. Тож я припускав: хоч які люди підняли таку куряву, вони теж шукають місця при воді, щоб стати на нічліг. Тому сидів і дивився, як наближається хмара куряви та западають сутінки. Курява повільно перетворилася на коней і вершників, що їхали строєм. Чим ближче вони були, тим сильніше я впевнювався. Королівська сторожа. Було надто темно, щоб розгледіти золото-коричневі Регалові кольори, але я знав.

Усе, що я міг зробити, — не намагатися схопитись і тікати. Холодна логіка підказала мені, що, коли б вони шукали конкретно мене, їм вистачило б кількох хвилин, аби я був пі­йманий. На цій розлогій рівнині ніде не сховаєшся. А якщо не я їм потрібен, то втеча лише привернула б до мене їхню увагу та змусила Старлінг і Тассін упевнитися у своїх здогадах. Тож я зціпив зуби й сидів на місці, тримаючи палицю на колінах і пильнуючи овець. Вершники проминули мене й отару та поїхали просто до води. Я полічив їх, коли проїжджали. Шестеро. Розпізнав одного з коней. Мишастий жеребець. Барріч казав, що колись із нього буде добрий верхівець. Це яскраво нагадало мені, як Регал пограбував Оленячий замок, забравши звідти все цінне, перш ніж покинути напризволяще. У мені спалахнула іскорка гніву, але від неї чомусь стало легше сидіти та чекати свого часу.

Згодом я вирішив, що стражники просто їхали своєю дорогою, як і ми, а зупинилися тільки для того, щоб напитися і переночувати. Тут присунув Кріс, шукаючи мене.

— Ти потрібен у таборі, — кинув він із погано прихованим роздратуванням.

Кріс завжди любив поспати, попоївши. Доки він всідався на моє місце, я спитав його, чого це наш розклад змінився.

— Королівська сторожа, — сердито просопів він. — Усе перевернули, хочуть оглянути всіх із каравану. Ще й усі фургони перерили.

— А що вони шукають? — ліниво спитав я.

— Та будь я проклятий, якщо знаю. Не хотів би, щоб мені порахували зуби за питання. Але ти собі питай, як хочеш знати.

Я рушив до табору, прихопивши з собою пастушу палицю. Короткий меч досі висів у мене при боці. Я подумав було, чи не сховати його під холошею, тоді вирішив не робити цього. Кожному вільно носити меч, а якби довелося його витягати, я не хотів би морочитися зі штанами.

У таборі гуло, як у потривоженому осиному гнізді. Мадж та її люди здавалися занепокоєними й сердитими. Стражники саме вчепилися в лудильника. Одна стражниця добряче копнула по чималій купі бляшаних казанків, а тоді вереснула, що може обшукувати де забажає і як забажає. Лудильник стояв біля свого фургона, схрестивши руки на грудях. Здається, йому вже перепало. Двоє стражників притисли його дружину та дітей до задньої стінки фургона. У дружини стікала з носа цівка крові, та вона, здається, не втратила бойового запалу. Я прослизнув у табір тихо, як дим, і сів біля Деймена, ніби весь час тут і був. Ми обидва мовчали.

Командир загону перервав сутичку з родиною лудильника, обернувся, і тут мене обсипало холодом: я його знав. Це був Болт, кулачне вміння зробило його Регаловим улюбленцем. Востаннє я бачив його у підземеллі. Це він зламав мені носа. Я відчув, як серце моє закалатало швидше, кров застукала у вухах. Ув очах потемніло. Я намагався спокійно дихати. Він вийшов у центр табору та кинув нам зневажливий погляд.

— Це всі?

Більше вимога, ніж запитання.

Ми дружно закивали. Він оббіг нас поглядом, а я подивився вниз, щоб не зустрітися з ним очима. Наказав своїм рукам не ворушитися, триматися подалі від ножа та меча. Намагався, щоб з моєї пози не видно було напруження.

— Такого жалюгідного збориська волоцюг я ще не бачив. — Судячи з Болтового тону, ми не варті були й плювка. — Господине! Ми їхали весь день. Хай твій хлопець займеться нашими кіньми. Для нас — вареної страви і назбирати більше палива до вогнища. Нагрій нам води для миття. — Знову окинув нас поглядом. — Я клопотів не хочу. Людей, яких ми шукали, тут нема, а більше нам нічого знати не треба. Просто робіть, що скажемо, то й не буде жодних проблем. Можете зайнятися своїми звичайними справами.

Пролунало кілька схвальних бурмотінь, та загалом цю промову привітали тишею. Він зневажливо пирхнув у наш бік, тоді обернувся до своїх вершників і щось їм тихо сказав. Здається, накази Болта їм не сподобалися, але пара, що загнала в куток лудильницю, на його слова відступила. Зайнялися вогнищем, до якого Мадж уже докинула дров, і відігнали від нього всіх із нашого каравану. Мадж тихо покликала своїх помічників, двох послала до коней стражників, третього — принести води та нагріти її. Сама вона тяжко пройшла повз наш візок до свого фургона та харчових запасів.

У табір повернулася хистка видимість порядку. Старлінг розпалила друге, менше вогнище. Довкола нього й посідали всі: менестрелька, лялькарська трупа та караванна команда. Власниця коня та її чоловік тихо пішли спати.

— Ну, здається, заспокоїлося, — зауважив мені Деймен, але я помітив, що він досі нервово викручує пальці. — Я йду спати. Ви з Крісом поділіть між собою варти.

Я рушив було до своїх овець. Тоді зупинився й оглянув табір. Стражники зараз були силуетами довкола вогню, розмовляли між собою, ліниво розсівшись, один із них тим часом стояв трохи позаду, чатував. Він дивився на друге вогнище. Я теж туди глянув. Не міг вирішити, чи Тассін озирається на нього, чи просто дивиться на інших стражників біля вогню. Хай там як, я підозрював, що в неї на думці.

Я обернувся і пішов до фургона Мадж. Вона саме вибирала з вузликів квасолю та горох і висипала їх до супу. Я ледь торкнувся її плеча, а вона аж підскочила.

— Перепрошую. Чи можу я вам якось допомогти?

Вона глянула на мене, здійнявши брови.

— Навіщо мені допомагати?

Я зиркнув униз, собі на ноги, та ретельно дібрав переконливу брехню.

— Пані, мені не сподобалось, як вони дивилися на лудильницю.

— Я знаю, як поводитися з грубими чоловіками, вівчарю. Не могла б керувати караваном, якби цього не вміла. — Відмірила солі до казанка, тоді жменю приправ.

Я кивнув головою і нічого не сказав. Очевидно, мала рацію, годі було це заперечити. Однак я теж не відступився, тож за кілька хвилин Мадж дала мені відро та наказала принести чистої води. Я охоче послухався, а принісши, стояв і тримав відро, доки вона його не взяла. Дивився, як наповнює казанок для супу, стояв їй біля ліктя, доки вона трохи грубувато не наказала мені забиратися і не плутатися їй під ногами. Я перепросив і позадкував геть, та при цьому перечепився об відро, перевернувши його. Тож сходив по воду ще раз.

Тоді пішов собі, забрав із Дейменового візка покривало й загорнувся в нього на кілька годин. Лежав під візком, вдаючи сон, і стежив не за стражниками, а за Старлінг і Тассін. Помітив, що цього вечора менестрелька не витягла арфи, наче теж не хотіла привертати до себе уваги. Це трохи мене заспокоїло щодо неї. Їй було б досить легко підійти до їхнього вогнища з арфою, здобути піснями їхню прихильність, а тоді запропонувати мене на продаж. Натомість вона, здається, так само пильно спостерігала за Тассін, як і я. Раз Тассін підвелася, щоб під якимось приводом відійти. Я не чув, що їй сказала Старлінг, але вона відповіла гнівним позирком, а майстер Делл сердито наказав учениці повертатися на своє місце. Делл, звісно, не хотів мати нічого спільного зі стражниками. Та навіть тоді, як усі пішли спати, я не міг розслабитися. Коли настав час змінити Кріса, я пішов неохоче, не маючи певності, чи Тассін не вибере передсвітанкових годин, аби вдатися до стражників.

Кріс, виявляється, спав, і мені довелося його розбудити, щоб відправити назад до візка. Я сів, обмотавши покривало дов­кола пліч, та подумав про шістьох людей, які зараз сплять біля вогнища. Тільки одного з них я мав підстави по-справжньому ненавидіти. Згадував, яким був тоді Болт, як він натягав шкіряні рукавички, щоб мене побити, як він супився, коли Регал вилаяв його за мій зламаний ніс, бо це зробило б мене менш презентабельним, якби так герцоги захотіли мене побачити. Згадував, з якою погордою він виконував Регалове завдання, легко ламаючи мою символічну оборону, коли я намагався не впускати Вілла з його Скіллом у свою свідомість.

Болт навіть не впізнав мене. Ковзнув по мені поглядом і знехтував мною, не пізнавши власного витвору. Я ненадовго про це задумався. Здогадувався, що я дуже змінився. Змінили мене не лише шрами, які я мав після зустрічі з ним. Не лише борода, вбрання чорнороба, дорожній бруд і моя худорба. Фітц Чівелрі не спустив би очей під його поглядом, не стояв би мовчки, покинувши сім’ю лудильників на власні сили. Мабуть, Фітц Чівелрі не отруїв би всіх шістьох стражників, щоб убити одного. Я питав себе, мудрішим я став чи втомленішим. Мабуть, і те, й те. Однаково нічим пишатися.

Моє Віт-чуття дає мені усвідомлення живих істот, усіх живих істот навколо мене. Рідко хтось застає мене зненацька. То й вони не стали несподіванкою. Білість світанку саме почала проганяти з неба темряву, коли Болтові люди прийшли по мене. Я сидів нерухомо, спершу відчувши, а тоді почувши їхнє скрадливе наближення. Болт підняв на це завдання усіх п’ятьох своїх солдатів.

Всередині в мене все провалилося від неспокою. Що трапилося з моєю отрутою? Втратила силу, бо я так довго її носив? Перестала діяти, перекипівши з супом? Клянуся, якусь мить головною моєю думкою було те, що Чейд не припустився б такої помилки. Та я не мав часу про це міркувати. Глянув на ледь хвилясту, майже одноманітну рівнину. Низький чагарник, кілька каменів. Жодної схованки — ні яру, ні насипу.

Я міг утекти і, може, на якийсь час загубився б у темряві. Та, врешті, вони піймали б здобич. Я ж мусив колись повернутися до води. Як не вистежать мене на пласкій рівнині, при денному світлі, з коней, то просто сядуть біля водопою й чекатимуть. До того ж утеча означатиме зізнання в тому, що я справді Фітц Чівелрі. Том-вівчар не тікав би.

Тож, коли вони прийшли по мене, я глянув угору, не приховуючи схвильованості, та, сподіваюся, не показуючи страху, від якого калатало моє серце. Підвівся, а коли хтось ухопив мене за плече, не виривався, тільки недовірливо глянув на нього. Друга стражниця підійшла з іншого боку, забрала мій ніж і меч.

— Марш до вогню! — грубо наказала вона. — Капітан хоче на тебе подивитися.

Я йшов повільно, мляво пересуваючи ноги, а як вони знову зібралися біля вогнища, аби показати мене Болтові, то злякано переводив очі з одного обличчя на інше, дбаючи, щоб не вирізняти Болта. Не був певен, чи зумію глянути на нього зблизька і не видати себе. Болт підвівся, ногою розворушив вогонь, а коли язики полум’я здійнялися вгору, підійшов, щоб роздивитися мене. Я мигцем помітив бліде обличчя та волосся Тассін, що зиркала на мене з фургона лялькарів. Якийсь час Болт стояв і дивився на мене. Тоді надув губи й кинув своїм людям розчарований погляд. Ледь хитнувши головою, дав їм знати, що я не той, кого вони шукали. Я дозволив собі глибоко вдихнути.

— Як тебе звати? — зненацька різко спитав мене Болт.

Я глянув на нього крізь вогонь.

— Том, сер. Том-вівчар. Я нічого поганого не зробив.

— Та ну? То ти, певно, один такий на світі. Говориш як бакієць, Томе. Здійми хустку.

— Так, сер. Я бакієць, сер. Та часи тепер тяжкі. — Я поспіхом стягнув хустку, тоді став, мнучи її в руках.

Я не послухався Старлінг і не зафарбував волосся. Під час детального огляду з цього не вийшло б нічого доброго. Натомість скористався дзеркальцем і вискубав значну частку білих волосків. Не всі, але ті, що зосталися, більше скидалися на сивину, розпорошену над лобом, ніж на біле пасмо. Болт обійшов вогнище, щоб подивитися на мене зблизька. Я здригнувся, коли він ухопив мене за волосся, відхилив мені голову назад і глянув на моє обличчя. Був таким великим і мускулистим, яким я його запам’ятав. Усі страшні спогади, які мав про нього, зненацька наплинули до моєї свідомості. Клянуся, що навіть запах його згадав. До горла підступила жалюгідна нудота страху.

Я не чинив жодного опору, коли він пильно мене оглядав. Не дивився йому в очі, лише зрідка перелякано глипав, а тоді відразу ж відводив погляд, наче благаючи допомоги. Помітив, що звідкись з’явилася Мадж і стояла, схрестивши руки на грудях та дивлячись на нас.

— У тебе шрам на щоці, чоловіче? — зажадав Болт.

— Так, сер. Я хлопцем упав з дерева й поранився об галузку.

— А носа теж тоді зламав?

— Ні, сер, ні, це бійка в таверні, близько року тому…

— Знімай сорочку! — наказав він.

Я незграбно розстебнув комір, тоді стяг сорочку через голову. Думав, що він хоче оглянути мої передпліччя, і вже наготував історію про цвях. Натомість Болт схилився, глянув на місце між моїм плечем та шиєю, звідки один перекований відкусив був мені шматок під час давньої битви. Мої нутрощі перетворилися на воду. Він подивився на вузлуватий шрам, тоді зненацька закинув голову назад і зареготав.

— Прокляття. А я не думав, що це ти, бастарде. Був певен, що ні. Я цей знак запам’ятав, відколи вперше повалив тебе на підлогу. — Глянув на людей, що нас обступили, на його обличчі малювалися здивування і радість. — Це він! Ми його піймали. Король розіслав своїх чарівників-скіллерів від гір до узбережжя, шукаючи його, а він падає нам у руки, як стиглий плід. — Болт облизнув губи, його очі зловтішно пробігли по мені. Я відчув у ньому дивний голод, що майже лякав його самого. Раптом він ухопив мене за горлянку і рвонув угору, змусивши стати навшпиньки. Наблизив своє обличчя до мого і прошипів: — Верде був моїм другом, розумієш? Не сто золотих за тебе живого не дають мені вбити тебе просто тут. А тільки віра, що мій король вигадає для тебе куди цікавішу смерть, ніж я. Знову будеш моїм, бастарде, в колі. А як не весь, то те, що мій король з тебе мені залишить.

Він різко відштовхнув мене до вогню. Я перелетів через багаття, спотикнувшись, і мене враз підхопили двоє стражників із того боку. Я дико переводив погляд з одного на другого.

— Це помилка! — закричав я. — Страшна помилка!

— Закувати його! — хрипко наказав їм Болт.

Мадж зненацька ступила крок уперед.

— Ви певні щодо цього чоловіка? — спитала прямо.

Він глянув їй в очі, як командир командирові.

— Так. Це бастард-віттер.

На жінчиному обличчі з’явився вираз глибокої огиди.

— Тож забирайте його й робіть усе, що хочете.

Різко обернулася й пішла.

Мої охоронці з більшим інтересом стежили за розмовою між Мадж та їхнім командиром, ніж за тремтливим чоловіком, що стояв між ними. Я ризикнув, вирвався з їхньої недбайливої хватки й кинувся до вогнища. Відштовхнув убік Болта, якого це заскочило зненацька, і дременув, як кролик. Перебіг табір, проминув фургон лудильника й побачив попереду лише цілковито відкриту місцевість. Світанок зафарбував рівнину сірим кольором, перетворивши її на одноманітне м’яте покривало. Ні схованки, ні мети. Я просто тікав.

Я сподівався за собою погоні, пішої чи кінної. Не розраховував на пращника. Перший камінь плазом ударив мене в ліве плече, рука отерпла. Я біг далі. Спершу подумав, що це в мене влучила стріла. Тоді вдарила блискавка.

Коли я отямився, мої зап’ястя були скуті. Ліве плече страшенно боліло, але не так сильно, як ґуля на голові. Мені якось вдалося сісти. Ніхто не звертав на мене уваги. На щиколотках теж були кайдани, два ланцюги від них бігли вгору, до наручників, що сковували зап’ястя. Ще один ланцюг, значно коротший, з’єднував щиколотки, не даючи зробити навіть цілого кроку. Якби, звичайно, я міг устати.

Я нічого не казав, нічого не робив. Закований у кайдани, не мав шансів проти шістьох озброєних вояків. Не хотів давати їм жодного приводу до грубого поводження. Але все-таки мусив напружити всю волю, щоб тихо сидіти та обмірковувати своє становище. Вже сам тягар ланцюга наганяв страху, так само як холод заліза, що разом із ранковою студінню проймав моє тіло. Я сидів, схиливши голову й дивлячись собі на стопи. Болт помітив, що я опритомнів. Підійшов і глянув на мене. Я вперто дивився на власні ноги.

— Скажи щось, побий тебе грім! — раптом наказав мені Болт.

— Ви не того піймали, сер, — боязко відповів я.

Знав, що його самого мені не вдасться переконати в цьому, та, може, його люди трохи засумніваються.

Болт зареготав. Відійшов і знову сів біля вогнища. Тоді відкинувся назад, спершись на лікті.

— Якщо так, то тобі з біса не пощастило. Та я знаю, що ні. Глянь на мене, бастарде. Як це ти не помер?

Я кинув йому переляканий погляд.

— Не знаю, про що ви, сер.

Це була неправильна відповідь. Він швидко, як тигр, схопився, переплигнув до мене через вогонь. Я зірвався на ноги, але не міг від нього втекти. Він ухопив мене за ланцюги, підтягнув і боляче ляснув. Тоді наказав:

— Глянь на мене!

Я подивився йому в обличчя.

— Як це ти не помер, бастарде?!

— Це не я. Ви не того взяли.

Він удруге заліпив мені ляпаса.

Колись Чейд радив, що під час тортур краще зосередитися на тому, що хочеш сказати, ніж на тому, чого казати не слід. Я розумів, що нема жодного сенсу запевняти Болта, наче я не Фітц Чівелрі. Він знав, хто я. Та, взявши раз цей курс, я вже його тримався. Коли він зацідив мені вп’яте, хтось із його людей заговорив позаду мене:

— Зі всією повагою, сер?

Болт кинув йому розлючений погляд.

— Що таке?

Солдат провів по губах кінчиком язика.

— Бранець мусить бути живим, сер. Щоб за нього заплатили золотом.

Болт знову глипнув на мене. Було дуже бентежно бачити у ньому цей голод, майже такий, як жадобу Скіллу у Веріті. Цей чоловік любив завдавати болю. Любив убивати повільно. А те, що не міг вдовольнити цього бажання, змушувало його тільки сильніше мене ненавидіти.

— Знаю, — грубо відповів він підлеглому.

Я бачив, як на мене падає його кулак, але не міг уникнути удару.

Коли я знову отямився, ранок давно вже настав. Мені боліло. Якийсь час це було й усе, що я знав. Біль, сильний біль в одному плечі та вздовж ребер з того ж боку. Я вирішив, що Болт, мабуть, копав мене. Мені не хотілося ворушити жодною часткою обличчя. Міркував: чому біль завжди сильніший, якщо тобі холодно? Я почувався дивно відірваним від свого становища. Якийсь час прислухався, не розплющуючи очей. Караван готувався до дальшої дороги. Я чув, як майстер Делл кричить на Тассін, а та плаче, що гроші її по праву, що коли б він тільки допоміг їй відібрати їх, то вона повернула б йому плату за науку й була б цілком вільною. Він наказав їй сідати до фургона. Натомість я почув скрипіння її кроків на сухій землі. Підбігла до мене. Але заговорила до Болта плаксивим голосом:

— Я правду казала. Ви мені не вірили, але я правду казала. Я знайшла його для вас. Якби не я, то ви б поїхали, хоча він був у вас перед носом. Це золото моє. Та я віддам вам половину, і мене це цілком удовольнить. Ви добре знаєте, що це більше ніж справедливо.

— Я б на твоєму місці сідав до фургона, — холодно відповів їй Болт. — Інакше, як він від’їде, а ми теж, доведеться тобі довго йти пішки.

Їй вистачило глузду не сперечатися з ним, але, йдучи до фургона, вона весь час бурмотіла всілякі прокляття. Я чув, як Делл казав їй, що з нею самі лише клопоти і що в Синьому озері він радо її позбудеться.

— Постав його на ноги, Джофф! — наказав комусь Болт.

Мене облили водою, і я розплющив одне око. Бачив, як стражниця взялася за ланцюг і шарпнула його. Тут мені заболіло те, чого я досі не відчував.

— Вставай! — наказала вона.

Мені вдалося кивнути головою. Якийсь із моїх зубів хитався. Бачив я тільки одним оком. Почав було підносити руки до обличчя, аби перевірити, що там, але мене стримав ривок ланцюга.

— Він поїде чи піде пішки? — спитала Болта жінка, яка тримала мій ланцюг, коли я, хитаючись, зводився на ноги.

— Я охоче потяг би його за конем, але це б нас затримало. Їхатиме верхи. Ви з Арно будете удвох, а його посади на свого коня. Прив’яжи до сідла й міцно тримай скакуна за повіддя. Зараз він удає з себе недоумкуватого, та насправді це хитра бестія. Не знаю, чи такий із нього могутній віттер, але не хочу довідатися. Тож міцно тримай повіддя. А де це Арно?

— За кущем, сер. Щось у нього з кишками недобре. Всю ніч зривався.

— Клич його! — З Болтового тону було ясно, що його не цікавлять проблеми підлеглого.

Моя стражниця квапливо відійшла, залишивши мене похитуватися на ногах. Я підняв руки до обличчя. Бачив наближення одного удару, та, здається, були й інші. «Витримай! — суворо наказав я собі. — Живи — і побачиш, які матимеш можливості». Я опустив руки й помітив, що Болт спостерігає за мною.

— Води… — невиразно пробелькотів я.

Насправді я не сподівався ніякої води, але Болт обернувся до одного зі своїх людей і злегка махнув рукою. За кілька хвилин чолов’яга приніс мені посудину з водою та два сухарі. Я напився і хлюпнув в обличчя. Сухарі були твердими, в роті страшенно боліло, та я намагався висмоктати з них усе, що міг. Сумнівався, чи сьогодні дістану ще щось. Тоді я зауважив, що зник мій капшук. Мабуть, Болт забрав його, доки я лежав непритомний. Серце мені завмерло, коли подумав, що втратив Баррічеву сережку. Обережно смокчучи сухар, я міркував, що він подумав про порошки в моєму капшуці.

Болт звелів усім сідати на коней та виїжджати ще до того, як рушить караван. Я мигцем помітив Старлінг, але не міг розгледіти виразу її обличчя. Кріс і мій господар ретельно намагалися навіть не дивитися на мене, щоб не набратися скверни. Вдавали, що взагалі мене не знають.

Мене посадили на міцну кобилу. Зап’ястя сильно прив’язали до луки сідла, тож годі було сісти зручно, навіть якби я не почувався як торба поламаних костей. Кайданів не зняли, прибрали тільки короткий ланцюг між щиколотками. Довший ланцюг, що біг до зап’ясть, перекинули через сідло. Не можна було уникнути тертя ланцюга. Гадки не маю, що трапилося з моєю сорочкою, але мені дуже її бракувало. Тепло коня та рух трохи мене розігріють, але це невелика потіха. Коли дуже блідий Арно сів позаду своєї компаньйонки-стражниці, ми рушили назад у напрямку Трейдфорда. Я сумно подумав, що моя отрута зуміла лише викликати розлад шлунка в одного чоловіка. Такий з мене нікчемний убивця.

Йди до мене.

«Якби ж я міг, — втомлено казав собі, коли мене везли у протилежному напрямку. — Якби ж я міг». Кожен крок кобили вражав мої болючі місця. Я міркував, зламане моє плече чи звихнуте. Міркував про дивне відсторонення від усього дов­кола, яке відчував. А ще міркував: сподіватися мені дістатися до Трейдфорда живим чи спровокувати їх убити мене раніше. Не уявляв, як звільнитися з кайданів, не кажучи вже про втечу цим рівнинним краєм. У голові гупало, я опустив її та дивився собі на руки. Ми їхали, я тремтів від холоду й вітру. Потягся було до думок кобили, але вдалося лише донести до неї, як мені боляче. Пропозиція добре рвонути головою, звільнитися і помчати зі мною навтьоки її не зацікавила. Ще їй не подобалося, що від мене тхне вівцями.

Коли ми вдруге зупинилися, щоб Арно випорожнився, Болт завернув коня і під’їхав до мене.

— Бастарде!

Я повільно повернув голову, глянув на нього.

— Як ти це зробив? Я бачив твоє тіло. Ти був мертвим. Можу розпізнати мерця, коли бачу його. Чого ж це ти вештаєшся знову?

Розбитий рот не давав мені вимовити слова відповіді, навіть якби я їх мав. За мить він пирхнув на моє мовчання.

— Що ж, не розраховуй, що таке вдасться вдруге. Цього разу я сам покраю тебе на шматки. Маю вдома пса. Він їсть усе. Думаю, від твоєї печінки й серця теж не відмовиться. Що ти про це думаєш, бастарде?

Мені шкода було того пса, але я не сказав нічого. Коли Арно, похитуючись, повернувся, Джофф допомогла йому сісти верхи. Болт підігнав свого коня і зайняв місце на чолі нашої колони. Ми їхали далі.

Ранок не дійшов іще й половини, як Арно втретє затримав приятелів. Сповз із кінського хребта, ступив кілька непевних кроків, виблював. Зігнувся навпіл, тримаючись за болючий живіт, а тоді зненацька впав у траву. Один зі стражників гучно зареготав, але, коли Арно лише перекотився, стогнучи, Болт наказав Джофф глянути, що з ним таке. Усі ми дивилися, як вона зсідає з коня і підносить Арно воду. Той не міг утримати в руках подану йому пляшку, коли ж Джофф приклала її йому до рота, вода тільки стекла по його підборіддю. Повільно відвернув голову, заплющив очі. За мить Джофф підвела погляд. На її обличчі малювалося недовір’я.

— Він мертвий, сер, — сказала вона трохи пискливим голосом.

Йому викопали неглибоку могилу й закидали її камінням. Поховання ще не було закінчено, а блювота почалася ще у двох вояків. Причиною визначили погану воду, хоча я піймав Болта на тому, що він дивиться в мій бік, примруживши очі. Ніхто не завдав собі клопоту стягти мене з коня. Я згорбився, наче й мені болів живіт, увесь час дивився вниз — прикинутися хворим було геть не складно.

Болт знову наказав своїм людям сідати на коней, і ми рушили далі. До полудня виявилося, що нема жодного здорового. Коли ми їхали, один із хлопців похитувався у сідлі. Болт зупинив нас на короткий перепочинок, але він затягнувся надовго. Тільки-но закінчував блювати один, як починав інший. Нарешті Болт коротко наказав їм повертатися в сідла, хоч як вони стогнали й скаржилися. Ми їхали далі, але повільніше. Від жінки, що вела мою кобилу, до мене долинав кислий запах поту та блювотиння.

Коли ми долали пологий підйом, Джофф упала з сідла в куряву. Я вдарив свою кобилу п’ятами, але вона лише ступила кілька кроків боком і поклала вуха по собі. Була надто добре вишколена, щоб галопувати з повіддям, яке вільно звисало їй із мундштука. Болт зупинив свій загін, і всі відразу ж спішилися. Дехто блював, інші просто безсило попадали біля коней.

— Розбивайте табір! — наказав Болт, хоч пора була ще рання. Тоді трохи відійшов убік, якийсь час сидів навпочіпки, потім зігнувся у сухих судомах. Джофф так і не підвелася.

Болт повернувся до мене й відстебнув мої наручники від луки сідла. Потяг за ланцюг. Я майже впав на землю, зробив кілька непевних кроків, тоді звалився, стиснувши живіт руками. Він присів біля мене. Вхопив за шию, сильно стиснув. Та я відчував, що сили в нього вже не ті.

— Що про це думаєш, бастарде? — хрипко буркнув він. Був дуже близько до мене, його дихання й тіло нудотно смерділи. — Це все погана вода? Чи щось інше?

Я застогнав так, наче душився, і похилився в його бік — ось-ось виблюю. Він втомлено відсунувся. Лише двом стражникам вдалося розсідлати коней. Решта так і лежала в куряві, скорчившись. Болт переходив від одного до іншого й лаявся, з почуттям, але марно. Нарешті один із сильніших вояків почав збирати паливо на вогнище, другий поволікся до коней. Не міг зробити більше, ніж розстебнути сідла і стягти їх з кінських спин. Болт підійшов до мене, прикріпив короткий ланцюг між щиколотками.

Того вечора померло ще двоє. Болт сам відтягнув їхні тіла вбік, але йому забракло сил зробити щось більше. Вогонь, який їм вдалося розпалити, швидко згас через брак палива. Ніч на рівнині, просто неба, здавалася мені темнішою, ніж усе, що я будь-коли бачив, а сухий холод був частиною темряви. Я чув стогони людей, булькотіння в нутрощах то в одного, то в іншого. Неспокійно тупотіли ненапоєні коні. Я тоскно думав про воду й тепло. Мене мучили болі. Зап’ястя до живого обтерлися об кайдани. Боліли менше, ніж плече, але безперервно, я не міг відсторонитися від цього болю. Здогадувався, що лопаткова кістка щонайменше тріснула.

На світанку Болт, хитаючись, підійшов до місця, де я лежав. Довкола очей синці, щоки хворобливо запалися. Впав біля мене навколішки, вхопив за волосся. Я застогнав.

— Помираєш, бастарде? — хрипко спитав він. Я знову застогнав і спробував вирватися від нього. Здається, це його втішило. — Добре. Це добре. Дехто казав, що це чари Віту, які ти наслав на нас, бастарде. Та я думаю, що погана вода може вбити кожного, — хоч віттера, хоч чесного вояка. А втім, цього разу я хотів би впевнитися.

Витяг мого власного ножа. Коли шарпнув мене за волосся, щоб відкрити горлянку, я підняв закуті руки й ударив кайданами його по обличчі. Водночас штовхнув усією силою Віту, яку тільки міг зібрати. Болт відсахнувся від мене. Відповз на кілька кроків, тоді звалився на пісок, завмер, лежачи на боці. Я чув, як він тяжко дихає. За якийсь час затих. Я заплющив очі, вслухаючись у цю тишу, відчуваючи порожнечу там, де було його життя, так само, як сонячне тепло на обличчі.

Минув якийсь час, сонце піднялося вище. Я змусив себе розплющити очі. Тяжче було доповзти до Болтового тіла. Усе моє здерев’яніле тіло тупо щеміло, усі болі поєдналися в один, що спалахував при кожному русі. Я ретельно оглянув труп Болта. Знайшов у його капшуці Баррічеву сережку. Дивно подумати, що тут я зупинився і знову ввіткнув її у мочку вуха, щоб не загубити. Мої отрути теж були там. Чого в цьому капшуці не було, то це ключа від моїх кайданів. Я почав відділяти свої речі від його майна, але сонце наче вбивало вістряки мені в потилицю. Тож просто пристебнув його капшук собі до пояса. Хай що він там мав, тепер це стало моїм. Я подумав, що як уже отруїв людину, то з тим самим успіхом можеш її обікрасти. У моєму житті залишилося небагато місця для честі.

Я здогадувався, що ключ у того, хто мене закував. Підповз до наступного тіла, але в капшуці не знайшов нічого, крім зілля димку. Тут я сів і усвідомив, що хтось, хитаючись, іде в мій бік, його кроки хрустять на сухій землі. Я підвів погляд, примружився від сонця. Хлопець повільно й невпевнено підступав до мене. В одній руці тримав бурдюк. У іншій — ключ, так щоб я міг його побачити. Зупинився за кілька кроків від мене.

— Твоє життя за моє, — прохрипів він. Хитався, стоячи. Я нічого не відповів. Він спробував ще раз: — Вода і ключ від твоїх кайданів. Кожен кінь, якого захочеш взяти. Я з тобою не битимусь. Тільки зніми з мене прокляття Віту.

Здавався таким молодим, таким жалісним, стоячи там.

— Прошу, — зненацька заблагав він.

Я поволі хитнув головою.

— Це була отрута, — тихо озвався я. — Не можу нічого для тебе зробити.

Хлопець дивився на мене з гіркотою та недовірою.

— То я помру? Сьогодні? — Ці слова сухим шепотом зірвалися йому з уст. Темні очі зустрілися з моїми. Я лише кивнув.

— Будь ти проклятий! — гукнув він, випалюючи рештки своєї життєвої сили. — То й ти помреш! Помреш просто тут! — Кинув ключа якомога далі, тоді, хитаючись, підбіг до коней, верескнув, замахав руками.

Тварини стояли цілу ніч нерозгнуздані, весь ранок даремно чекали на корм і воду. Це були добре вишколені коні. Але запах хвороби та смерті, незрозуміла поведінка хлопця — це для них було занадто. Коли він різко верескнув, а потім упав долілиць, майже між ними, великий сірий валах підвів голову й форкнув. Я послав йому заспокійливі думки, та він мав інші, свої власні. Нервово відскочив, а тоді вирішив, що це добра гадка, і пустився у чвал. Решта коней пішли за його прикладом. Їхні копита не тупотіли об рівнину. Це радше скидалося на шум зливи, яка слабшає, відходить, забираючи з собою всі надії на життя.

Хлопець більше не ворушився, але ще не помер. Я мусив слухати його тихий плач, шукаючи ключа. Мені відчайдушно хотілося шукати натомість бурдюки з водою, але я боявся, що, спустивши з очей місце, куди стражник його закинув, ніколи не зможу вирішити, який непримітний клаптик піску подарує мені порятунок. Тож повзав навкарачки, кайдани різали й натирали мої зап’ястя та щиколотки, коли я єдиним здоровим оком оглядав землю. Навіть як той плач став надто тихим, щоб його почути, навіть після смерті хлопця він усе ще лунав у моїй свідомості. Інколи чую його досі. Ще одне молоде життя закінчилося марно, без жодного пожитку, через Регалову помсту мені. А може, через мою помсту йому.

Врешті я знайшов того ключа, коли вже набрав певності, що з заходом сонця втрачу його назавжди. Був грубо зроблений, тяжко обертався в замках, але працював. Я відімкнув кайдани, скинув їх зі свого опухлого тіла. Обруч, який сковував мою ліву щиколотку, був таким тісним, що стопа захолола і майже заніміла. За кілька хвилин до неї повернулися життя і біль. Я не звертав на це уваги. Був надто зайнятий, шукаючи воду.

Більшість стражників спорожнила свої бурдюки, коли моя отрута висмоктала всю рідину з їхніх нутрощів. У бурдюку, який показав мені хлопець, було лише кілька ковтків. Я пив дуже повільно, довго тримаючи воду в роті, перш ніж ковтнути. У тороках Болта знайшлася пляшка бренді. Я дозволив собі маленький ковток, тоді закоркував і відклав її вбік. Поворотна дорога до водойми займе не більш як день. Я зможу це зробити. Мушу.

Я пограбував мертвих, забравши те, чого потребував. Обнишпорив сідельні сумки та торби на скинутих горою сідлах. Закінчивши, мав на собі блакитну сорочку, добру в плечах, хоча завдовжки майже мені до колін. Знайшов в’ялене м’ясо й зерно, сочевицю та горох, свій старий меч, який визнав найкращим, Болтів ніж, дзеркало, казанок, кухоль і ложку. Розстелив міцне покривало, поскладав на нього все це майно. Додав ще переміну одягу, завеликого на мене, та ліпше це, ніж нічого. Болтів плащ був мені задовгим, але найкраще зшитим, тож я його забрав. Один стражник возив із собою лляне полотно для перев’язок і трохи мазі. Я забрав це, порожній бурдюк і Болтову пляшку бренді.

Я міг оглянути тіла, чи нема при них грошей або коштовностей. Міг набрати чимало інших речей, які б, може, придалися мені. Та я виявив, що хочу лише замінити втрачене й забратися якомога далі від смороду роздутих тіл. Зробив клунок, настільки малий і тісний, наскільки міг, зв’язав його шкіряними ременями з кінської упряжі. Коли закинув його на здорове плече, він однаково здавався мені надто тяжким.

Мій брате?

Запитання здавалося невпевненим, не лише тому, що прилетіло здалеку. Наче він розучився. Наче людина розмовляє мовою, якою не користувалася багато літ.

Я живий, Нічноокий. Залишайся зі своєю зграєю і теж живи.

Я тобі не потрібний? — Коли він це спитав, я почув у його голосі докори сумління.

Ти завжди мені потрібний. Мені потрібно знати, що ти живий і вільний.

Я відчув його слабку згоду, та не надто більше. За якийсь час почав міркувати, чи не вигадав я його дотику до моєї свідомості. Але почувався дивно зміцнілим, відходячи від тіл у дедалі темнішу ніч.