Мандри убивці

Розділ 30. Кам’яний сад

Твердиня Діміті, маленький замочок на бакійському узбережжі, впала незадовго до того, як Регал коронувався на короля Шести герцогств. У той страшний час знищено було багато селищ, а всі втрачені життя ніколи не полічено. Маленькі замки, такі як Діміті, часто ставали мішенню червоних кораблів. Стратегія піратів полягала в нападах на прості селища та менші укріплення, щоб ослабити цим загальну лінію оборони. Лорд Бронз, якому довірено Діміті, був уже літньою людиною, та все-таки очолив людей, що обороняли цей маленький замок. На жаль, високі податки, призначені для загального захисту узбережжя, на якийсь час вичерпали його ресурси, а тому укріплення Діміті були в жалюгідному стані. Лорд Бронз загинув серед перших. Червоні кораблі майже без зусиль зайняли твердиню. Знищили її вогнем і мечем, перетворивши на могильне руйновище, яким вона є досі.

На відміну від дороги Скіллу, та дорога, якою ми йшли наступного дня, повною мірою зазнала на собі руйнівного впливу часу. Колись, без сумніву, це була жвава й широка траса, та тепер, стиснута лісом, повужчала, звівшись ледь не до стежки. Я безтурботно крокував цією дорогою, яка не загрожувала щохвилини вкрасти в мене розум. А от інші тим часом все бурмотіли й бурмотіли, нарікаючи на горбки, корені, що вилазили із землі, гілля, яке напáдало зверху, та решту перешкод, які ми долали весь день. Я тримав свої думки при собі й тішився густим мохом, що покрив колись бруковану поверхню, тінню всипаних бруньками гілок дерев, які нависали над дорогою, а час від часу — тупотінням тварин, що тікали в підлісок.

Нічноокий був у своїй стихії. То мчав уперед, то чвалом повертався назад, до нас, тоді якийсь час рішуче трюхав поруч із Кеттрікен. Потім знову рушав у дальшу дорогу. Одного разу підбіг до нас із Блазнем, висолопивши язика, та оголосив, що цього вечора ми пошукаємо дикого кабана, бо довкола повно їхніх слідів. Я переказав це Блазневі.

— Мені жоден дикий кабан не губився, тож я не збираюся жодного з них шукати, — спогорда відповів він.

Загалом кажучи, я погоджувався з такими міркуваннями. Пам’ятаючи покалічену ногу Барріча, я волів бути дуже й дуже обережним з великими ікластими тваринами.

Кролики, — запропонував я Нічноокому. — Полюймо на кроликів.

Кролики для кроликів, — зневажливо пирхнув той і знову помчав уперед.

Я пропустив цю шпичку повз вуха. День видався саме для мандрівки — приємно прохолодний. Запахи зеленого лісу були для мене як повернення додому. Кеттрікен вела нас, заглибившись у власні думки, а Кеттл зі Старлінг прошкували позаду, зайняті розмовою. Кеттл і досі йшла найповільніше, але здавалося, що, відколи почалася наша подорож, стара набрала сили та витривалості. Та, вони обидві однаково були на зручній відстані від нас, коли я тихо спитав Блазня:

— Знаєш, що Старлінг вважає тебе жінкою?

Він повернувся, моргнув бровою і послав мені повітряний поцілунок.

— А хіба ж ні, прекрасний принцику?

— Я серйозно, — дорікнув я йому. — Вона гадає, що ти жінка, ще й закохана в мене. Думала, що минулого вечора у нас було любовне побачення.

— А хіба ж ні, мій соромливий? — Він глянув на мене так, що я скипів.

— Блазню, вважай! — перестеріг я його.

— Ах, — він раптом зітхнув. — Може, правда в тім, що я боюся показати їй свій доказ. А то потім усі чоловіки її розчаровуватимуть. — Значуще показав на себе.

Я спокійно на нього дивився, доки він не посерйознішав.

— Чи істотно, що вона думає? Хай собі думає те, в що їй найлегше повірити.

— Себто?

— Їй потрібен був хтось, кому вона могла би звіритись. На якийсь час вибрала мене. Може, їй легше було це зробити, повіривши, що я жінка. — Блазень знову зітхнув. — Оце єдине, до чого я так і не звик за всі роки, проведені між вашими людьми. Велика вага, яку ви прив’язуєте до статі.

— Ну, бо це важливо… — розпочав я.

— Дурня! — вигукнув він. — Це ж усього-на-всього звичайна гідравліка. Чого це важливо?

Я глипав на нього й не міг дібрати слів. Це все здавалося мені настільки очевидним, що нічого й казати. За кілька хвилин промовив:

— Не можеш просто сказати їй, що ти мужчина, і покласти цьому кінець?

— Це не було б кінцем, Фітце, — розсудливо відповів Блазень. Переліз через повалене дерево, почекав, доки і я це зроблю. — Далі вона захоче знати, чому я, як мужчина, її не прагну. Або це якийсь ґандж у мені, або ж я вбачаю якийсь ґандж у ній. Ні. Не думаю, що слід розмовляти на цю тему. Однак Старлінг має певні вади, притаманні загалу менестрелів. Вважає, що все на світі, хай яке особисте, має бути темою обговорення. Чи й ще краще, перетворене на пісню. О так!

Зненацька прибрав артистичної пози посеред лісового шляху. Його постава так скидалася на Старлінг, коли вона готувалася до співу, що я жахнувся. Озирнувся на менестрельку, аж тут Блазень раптом завів щиросерду пісню:

Який побачимо ми кут,

Як Блазень відливатиме?

Чи буде там западина?

Чи, може, щось звисатиме?

Я перевів очі зі Старлінг на Блазня. Він схилився у вишуканому поклоні, яким часто закінчував свої виступи. Мені водночас хотілося і розреготатися, і провалитися під землю. Я бачив, що Старлінг почервоніла та рвонулася вперед, але Кеттл піймала її за рукав і щось суворо сказала. Тоді обидві зиркнули на мене. Вже не вперше Блазнева ескапада засоромила мене, але ця була чи не найгострішою. Я відповів обом жінкам безпорадним жестом, тоді знову обернувся до Блазня. Він вистрибував собі лісовою дорогою. Я поквапився його наздогнати.

— Чи ти колись подумав про те, що можеш боляче вразити її почуття? — сердито спитав я.

— Я думав про них стільки ж, скільки й вона про мої. Теж не переймалася б, чи таке твердження може боляче вразити мене. — Він зненацька повернувся у мій бік, киваючи довгим пальцем. — Зізнайся. Ти поставив це запитання, не задумуючись, чи вразить воно моє марнославство. Як ти почувався б, якби я зажадав доказу, що ти мужчина? Ах! — Раптом його рамена опустилися, Блазень, здавалося, втратив усю енергію. — Чи варто марнувати на це слова, знаючи, з чим ми мусимо мірятися силами? Облиш, Фітце, а я теж так зроб­лю. Хай Старлінг каже про мене «вона», скільки її воля. Зроблю все, що в моїх силах, аби на це не зважати.

І я мав би дати цьому спокій. Та не зробив цього.

— Та ще вона думає, наче ти мене любиш, — намагався пояснити.

Він дивно на мене глянув.

— Я й люблю.

— Я про любов між мужчиною та жінкою.

Блазень глибоко вдихнув.

— А як це?

— Я про… — Мене майже розсердило, що він вдає, наче не розуміє. — У ліжку. У…

— То це так мужчина любить жінку? — зненацька перебив він мене. — У ліжку?

— Це частка любові! — Я раптом почав захищатися, хоча й не міг сказати чому.

Він здійняв брову і спокійно сказав:

— Ти знову плутаєш гідравліку з любов’ю.

— Це більше, ніж гідравліка! — гукнув я йому. Зненацька злетів якийсь птах, крячучи. Я озирнувся на Кеттл і Старлінг, які обмінялися здивованими поглядами.

— Розумію, — мовив Блазень. Трохи подумав, доки я йшов стежкою попереду нього. Тоді озвався мені вслід: — Скажи, Фітце, ти любив Моллі чи те, що в неї під спідницями?

Тепер настала моя черга ображатися. Та я не мав наміру дозволити йому заткнути мені рота.

— Я люблю Моллі і все, що є її часткою, — заявив я.

Мої щоки запалали, я ненавидів це дедалі сильніше відчуття.

— Ось ти це й сказав, — відповів Блазень, наче я довів йому його ж твердження. — Я теж люблю тебе і все, що є твоєю часткою. — Він схилив голову вбік, дальші його слова були кинутим мені викликом. — Ти не відповідаєш мені взаємністю?

Він чекав. Мені до розпачу хотілося, щоб я не починав був цієї дискусії.

— Знаєш, що я люблю тебе, — нарешті сказав я неохоче. — Після всього, що між нами було, як можеш навіть питати про це? Але я люблю тебе, як чоловік чоловіка…

Тут Блазень глузливо на мене зиркнув. Зненацька його очі сяйнули, і я зрозумів, що він от-от утне зі мною щось жахливе.

Він вискочив на чергову повалену колоду. З цієї висоти кинув Старлінг тріумфальний погляд і драматично вигукнув:

— Він сказав, що любить мене! А я люблю його!

Тоді з вибухом дикого реготу зістрибнув на землю, рвонув з місця і побіг стежкою поперед мене.

Я пригладив рукою волосся, поволі переліз через колоду. Чув сміх Кеттл і сердиті коментарі Старлінг. Тихо йшов собі лісом і шкодував, що мені забракло глузду тримати язик за зубами. Не сумнівався, що Старлінг кипить від люті. Достатньо зле й те, що останнім часом не промовила мені й слова. Я погодився з тим, що для неї мій Віт — це щось огидне. Не була першою, кого він бентежив, і досі вона виявляла щодо мене певну толерантність. Але її теперішній гнів матиме більш особистий характер. Ще одна дрібна втрата з того нечисленного, що мені залишилося. Якась моя частка дуже сумувала за тією близькістю, що певний час була між нами. Мені бракувало людського задоволення від того, що вона спала за моєю спиною або ж раптом хапала мене за руку по дорозі. Я думав було, що закрив серце перед такими потребами, та раптом затужив за цим простим теплом.

І, наче ця гадка зробила вилом у моїх стінах, — я зненацька подумав про Моллі. І Неттл, обидві вони в небезпеці через мене. Серце без попередження стислося, підступило до горла. «Мені не слід про них думати», — застеріг я себе. Не мав змоги попередити їх, водночас не зрадивши. Не мав також змоги дістатися до них так, щоб випередити при цьому Регалових поплічників. Міг тільки одне: покластися на дужу правицю Барріча та плекати надію, що Регал насправді не знає, де вони.

Я переплигнув через маленький струмок. Там чекав мене Блазень. Не кажучи й слова, пішов поруч зі мною. Здається, веселощі його покинули.

Я нагадав собі, що й сам не знаю напевне, де зараз Моллі з Баррічем. Так, знав назву сусіднього селища, та, поки тримав її при собі, вони в безпеці.

— Що знаєш ти, те можу знати я.

— Що ти сказав? — тривожно спитав я Блазня. Його слова виявилися настільки точною відповіддю на мої думки, аж мені по спині пробіг мороз.

— Я сказав, що знаєш ти, те можу знати я, — повторив він байдуже.

— Чому?

— От і я себе питаю. Чому мені хотіти знати те, що знаєш ти?

— Ні. Я мав на увазі, чому ти це сказав?

— Насправді, Фітце, гадки не маю. Ці слова випливли у мене в голові, тож я їх і сказав. Часто кажу речі, яких перед тим добре не обміркую. — Це останнє Блазень промовив наче вибачаючись.

— І зі мною так, — погодився я.

Нічого більше не сказав йому, але це мене непокоїло. Здавалося, від часу пригоди біля колони він куди більше скидався на блазня, якого я пам’ятав з Оленячого замку. Мене тішило, що до нього повернулися добрий настрій і впевненість у власних силах. Але при цьому я й тривожився, чи не надміру він вірить, що події перебігають, як їм і слід. Нагадав собі заодно, що його гострий язик більше годився для того, щоб породжувати конфлікти, аніж залагоджувати. Я й сам не раз відчував його уколи, але при дворі короля Шрюда можна було цього сподіватися. Та виявилося, що тут, у нашому маленькому гурті, Блазень жалив ще пекучіше. Я міркував, чи є якийсь спосіб зробити лагіднішим його гумор, гострий як бритва. Сам собі хитнув головою і рішуче заглибився в останню загадку Кеттл. Тримав її в голові, навіть пробираючись крізь бурелом і обходячи низько навислі гілки.

Вже настало надвечір’я, наша стежка глибше й глибше вела нас у долину. Ось древній шлях відкрив нам огляд на те, що лежало під нами. Я розгледів, як звисають вербові гілки, покриті зеленими намистинками майбутнього листя, побачив рожевуваті стовбури беріз, що височіли над трав’янистим лугом. Далі, глибше в долині, помітив коричневі стебла торішнього рогозу. Буйні зарості трави та папороті віщували попереду болотисту місцевість, а запах нерушної води ще й підкріплював це віщування. Коли вовк, який біг попереду, повернувся з вологими боками, я впевнився, що маю рацію.

Невдовзі ми дісталися місця, де жвавий струмок давно вже змив міст і поглинув дорогу на обох своїх берегах. Зараз він сочився потічком, виблискуючи, мов срібло, у кам’янистому річищі, та повалені дерева обабіч свідчили про його шаленство під час повені. З нашим підходом зненацька замовк жаб’ячий хор. Я перестрибував з каменя на камінь, щоб не промочити ніг. Та не зайшли ми далеко, як нашу дорогу перегородив наступний струмок. Маючи на вибір мокрі ноги чи мокрі чоботи, я вибрав перше. Вода була крижаною. Єдина радість — стопи через це так мені задерев’яніли, що я не відчував дрібного каміння на дні. Перейшовши на той берег, знову взув чоботи. Що тяжчим ставав шлях, то тісніше гуртувалося наше маленьке товариство. Зараз ми йшли всі разом, мовчки. Перекликалися чорні дрозди, бриніли ранні комахи.

— Скільки тут життя, — тихо промовила Кеттрікен.

Її слова, здавалося, зависли в напоєному пахощами повітрі. Я кивнув, погоджуючись. Скільки довкола нас життя, і рослинного, і тваринного. Воно наповнило моє Віт-чуття і, здавалося, імлою висіло в повітрі. Після голих гірських каменів і пустельної дороги Скіллу від цієї п’янкої буйності життя голова йшла обертом.

Тоді я побачив дракона.

Я зупинився, різко підняв руку, наказавши так зберігати тишу та спокій. Усі зрозуміли цей наказ. Мої товариші глянули туди ж, куди і я. Старлінг тяжко зітхнула, у вовка здибилася шерсть. Ми втупилися в дракона, такі ж непорушні, як і він.

Золотий і зелений, простягся між деревами у їхній плямистій тіні. Він був доволі далеко від шляху, тож між деревами я бачив лише його фрагменти, але й ті справляли чимале враження. Його величезна голова, у кінське тіло завбільшки, глибоко занурилася в мох. Те око дракона, яке я міг побачити, було заплющене. Довкола горла вільно лежав великий комір з пір’їстої луски, що переливалася веселкою. Однакові пучки над очима могли здатися навіть кумедними, от тільки в істоті такій величезній та дивній не могло бути нічого кумедного. Я бачив покрите лускою плече та довгий хвіст, що звивався між двома деревами. Сухе листя зібралося довкола нього кучугурою, творячи щось схоже на гніздо.

Певний час ми стояли, затамувавши подих. Тоді Кеттрікен глянула на мене. Питально здійняла брови, але я затримав її, ледь знизавши плечима. Гадки не мав, які небезпеки можуть нам загрожувати з боку цього створіння і як їм протистояти. Дуже повільно й тихо видобув меча. Раптом він здався мені вельми дурною зброєю. Так само можна було іти на ведмедя зі столовим ножем. Не знаю, скільки часу тривала наша жива картина. Мені здавалося, що нескінченно довго. Від непорушності мені заболіли м’язи. Джеппи нетерпляче заворушилися, але стояли у вервечці, доки Кеттрікен тримала проводиря на місці. Нарешті королева мовчки подала ледь помітний знак, і наша група знову повільно рушила вперед.

Коли сонна тварина зникла нам з очей, я перевів подих і відразу ж відчув, що від стискання руків’я меча в мене боліла рука, а м’язи зненацька обм’якли. Я відкинув з обличчя мокре від поту волосся. Обернувся, щоб обмінятися з Блазнем полегшеним поглядом, але він дивився кудись поза мене, не вірячи своїм очам. Я квапливо глянув туди ж, а всі інші, наче пташина зграя, повторили мій рух. Ми знову зупинилися, мовчазні й приголомшені, побачивши другого сонного дракона.

Ця істота лежала в густій тіні вічнозелених дерев. Подібно до першої, глибоко занурилася в мох та опалу хвою й листя. Але цим схожість і вичерпувалася. Довгий звивистий хвіст обкрутився довкола неї, як гірлянда, а шкіра, покрита гладенькою лускою, виблискувала багатою мідяно-бронзовою барвою. Видно було крила, щільно притиснуті до вузького тулуба. Довгу здійняту шию закинуто на спину, як у сонної гуски. Обрис голови теж скидався на птаха, включно з яструбиним дзьобом. З лоба істоти спіраллю виростав блискучий ріг, зловісно гострий при кінці. Чотири кінцівки, підібгані під тулуб, змушували згадати радше лань, аніж ящера. Називання обох цих створінь драконами видавалося мені суперечністю, та я не мав для них іншого слова.

Ми знову мовчки стояли, витріщаючись, а джеппи тим часом неспокійно ворушилися. Зненацька озвалася Кеттрікен:

— Не думаю, що це живі істоти. Мені здається, що це майстерно зроблені кам’яні фігури.

Моє Віт-чуття запевняло мене про інше.

— Вони живі! — пошепки перестеріг я її. Потягся Вітом до одного з драконів, але тут Нічноокий перелякався ледь не до паніки. Я припинив торкання свідомостей. — Вони дуже глибоко сплять, наче ще не вийшли зі сплячки, в яку впали взимку. Та я знаю, що вони живі.

Доки ми з Кеттрікен розмовляли, Кеттл вирішила впевнитися сама. Я бачив, як розширилися очі Кеттрікен. Повернувся до дракона, боячись, що він прокидається. Натомість побачив, як Кеттл поклала висохлу руку на нерухому голову дивної істоти. Здається, рука затремтіла, торкаючись, але потім стара майже сумно всміхнулася і погладила спіральний ріг.

— Прегарно, — мрійливо сказала вона. — Як уміло зроб­лено!

Обернулася до нас.

— Зверніть увагу, як торішній плющ обвився довкола кінчика її хвоста. Гляньте, як глибоко вона занурилася в листя та хвою, що нападали за десятки літ. А може, десятки десятків. І все-таки кожна лусочка досі блищить, так бездоганно вона сформована.

Старлінг та Кеттрікен рушили вперед з вигуками здивування й захоплення. Невдовзі вони вже сиділи біля фігури навпочіпки, привертаючи увагу одна одної до чудово зроб­лених деталей. Їхній захват викликали окремі лусочки крил, граціозна петля згорнутого в кільця хвоста й усі інші красоти мистецького витвору. Та, доки вони так ревно вказували й торкалися, ми з Нічнооким не могли зрушити з місця. Вздовж усієї спини вовка шерсть стала дибки. Він не гарчав, він заскавулів так тоненько, що вийшов майже свист. За мить я усвідомив, що й Блазень не приєднався до решти. Я повернувся в його бік і побачив, що він дивиться здалеку. Так скупець міг би дивитися на купу золота, більшу навіть за його сни. Саме так розширилися його очі. Навіть бліді щоки, здається, порожевіли.

— Фітце, підійди і глянь! Це тільки холодний камінь, так майстерно вирізаний, що здається живим. І дивись! Ось іще один, з оленячими рогами та людським обличчям. — Кеттрікен показала рукою. Я побачив ще одну фігуру. Спала, простягшись, на лісовій підкладці. Всі залишили першу дивовижу та кинулися оглядати нову, голосно вихваляючи її красу й витонченість деталей.

Я рушив на свинцевих ногах, вовк щільно притисся до мене збоку. Підійшовши до однорогої істоти, я міг на власні очі побачити пухнасту сіточку з павутини, що приліпилася до заглибини стопи, біля самісінького копита. Ребра не рухалися від дихання, я не чув жодного тілесного тепла. Нарешті змусив себе покласти руку на холодний різаний камінь.

— Це статуя, — вголос промовив я, наче хотів присилувати себе повірити в те, що заперечувало моє Віт-чуття.

Озирнувся довкола, перебіг поглядом від людини-оленя, яким і досі милувалася Старлінг, до Кеттрікен і Кеттл. Вони стояли, усміхаючись, біля чергової статуї. Тіло, схоже на кабаняче, лежало на боці, з пащі стирчали ікла десь мого зросту завдовжки. Ця постать дуже скидалася на лісового вепра, впольованого Нічнооким, от тільки мала величезні розміри і притиснуті до боків крила.

— Я вже розшукав не менш як десяток таких фігур, — заявив Блазень. — А за цими деревами є ще одна різьблена колона, як та, що ми бачили раніше.

Він зацікавлено торкнувся долонею поверхні статуї і ледь не скривився від холоду цього дотику.

— Не можу повірити, що це неживий камінь, — сказав я йому.

— Я теж ніколи не бачив настільки реалістичних скульптурних деталей, — погодився він.

Я не намагався пояснити йому, що він не так мене зрозумів. Стояв, обмірковуючи дещо. Тут я відчував життя, та під моєю рукою був лише холодний камінь. У випадку перекованих усе навпаки: дике життя, безсумнівно, змушувало їхні тіла до руху, але моє Віт-чуття сприймало їх як холодний камінь. Я шукав якогось зв’язку, але знаходив лише дивне порівняння.

Тим часом мої товариші розбрелися по лісі. Переходили від скульптури до скульптури й захоплено кликали інших, виявивши нову під плющем або кучугурами опалого листя. Я повільно йшов за ними слідом. Мені здавалося, що це може бути місце, зазначене на карті. Майже напевне так, якщо старий картограф витримав правильний масштаб. А все-таки, чого? Що такого важливого в цих статуях? Значення міста я розгледів одразу: це могла бути первісна оселя Старійшин. Але тут?

Я поспішив за Кеттрікен. Знайшов її біля крилатого бика. Він спав, підібгавши під себе ноги, могутні плечі випиналися, масивна морда опустилася на коліна. Це була з усіх точок зору чудова копія бика, від широко розведених рогів до увінчаного китицею хвоста. Його роздвоєні копита закопалися у лісовий суглинок, але я не сумнівався, що вони там є. Кеттрікен широко розвела руки, намагаючись дістати від кінчика одного рога до іншого. Як і решта фігур, він мав крила, спокійно складені на широкій чорній спині.

— Можна мені глянути на карту? — спитав я, а Кеттрікен прокинулася із задуми.

— Я вже звірилася з нею, — відповіла тихо. — Не сумніваюся, що це вказана місцевість. Ми проминули залишки двох кам’яних мостів. Вони відповідають зображеному на карті. А символ на колоні, знайденій Блазнем, збігається з тим, який ти скопіював у місті для цього напрямку. Думаю, ми на місці, де був колись берег озера. Так принаймні я прочитала карту.

— Берег озера, — кивнув я, обмірковуючи зображене на карті Веріті. — Можливо. Може, воно замулилось і перетворилося на болото. Та що тоді означають усі ці статуї?

Вона зробила неясний жест у бік лісу.

— Може, це якийсь сад чи парк?

Я роздивився довкола, хитнув головою.

— Не схоже на жодний сад, який я досі бачив. Статуї, здається, розкидані навмання. Хіба сад не повинен мати єдності й теми? Так принаймні навчала мене Пейшенс. А я бачу тут тільки порозкидувані статуї. Ані сліду стежок, грядок чи… Кеттрікен? Усі ці статуї зображають істот уві сні?

Вона злегка зморщила брови.

— Гадаю, так. І, видно, всі вони крилаті.

— Може, це цвинтар, — ризикнув припустити я. — Може, під цими творіннями гробниці. Може, це якась дивна геральдика, що позначає місця поховання певних родин.

Кеттрікен озирнулася довкруж, поміркувала.

— Може, й так. Але навіщо позначати це на карті?

— А сад навіщо? — заперечив я.

Решту пополудня ми провели, оглядаючи околицю. Знайшли ще силу-силенну тварин. Вони належали до різних родів та стилів, але всі були крилатими і спали. Простояли тут дуже довго. При ретельнішому огляді ми дійшли висновку, що ці великі дерева виросли довкола статуй, а не статуї встановлено між ними. Частину їх майже закрив мох і зігниле листя. З однієї мало що можна було розгледіти, крім великої зубастої пащі, що визирала із заболоченої ділянки. Оголені зуби виблискували сріблом, їхні кінці були гострими.

— Одначе я так і не знайшов жодної надбитої чи тріснутої. Кожна здається такою ж досконалою, як у день створення. А ще не можу зміркувати, як на камінь накладено кольори. Не скидаються на фарбу чи барвник, не звітріли з роками.

Я повільно викладав іншим свої думки, коли ми того вечора сиділи при багатті. Намагався розчесати гребенем Кеттрікен своє мокре волосся. Надвечір я вислизнув від решти товариства, щоб уперше після виходу з Джампі помитися як слід. Спробував також випрати частину одягу. Повернувшись у табір, виявив, що всі інші теж надумали те саме. Кеттл похмуро розвішувала мокре прання на дракона, щоб сохло. Щоки Кеттрікен були рожевішими, ніж зазвичай, вона заплітала мокре волосся в тугу косичку. Старлінг начебто забула, що гнівається на мене. Насправді вона, здається, цілковито забула про нас усіх. Вдивлялася в полум’я багаття із замисленим виразом обличчя. Я майже бачив слова й ноти, які вона припасовувала одні до одних. Задумався, чи це не так само, як ігри, що загадує мені Кеттл. Дивно було дивитися на обличчя менестрельки, знаючи, що в її думках твориться пісня.

Підійшов Нічноокий, поклав голову мені на коліна.

Мені не подобається барложити між цими живими каменями, — зізнався він.

— Мають такий вигляд, наче щомиті можуть прокинутися, — зауважив я.

Кеттл, зітхнувши, опустилася на землю поруч зі мною. Повільно хитнула старою головою.

— Я так не думаю, — тихо сказала вона.

Прозвучало майже так, що її це засмучує.

— Ну що ж, якщо не можемо збагнути їхньої таємниці, а рештки дороги тут закінчуються, то завтра вранці залишаємо це все і рушаємо в дальшу подорож, — заявила Кеттрікен.

— Що ви зробите, — неголосно спитав Блазень, — якщо Веріті немає і на останньому місці, позначеному на карті?

— Не знаю, — тихо звірилася нам королева. — Не перейматимуся цим, доки цього не сталося. Досі маю справу, яку слід виконати. Доки вона не завершена, не впадатиму у відчай.

Мене вразило, що вона говорила так, наче обмірковувала гру, де зостався ще один, останній хід, і цей хід може призвести до перемоги. Тоді вирішив, що провів надто багато часу, зосереджуючись на ігрових загадках Кеттл. Вирвав останній вузол з волосся, зв’язав його ззаду вояцьким хвостом.

Йди зі мною на полювання, доки є ще трохи світла, — запропонував вовк.

— Думаю пополювати цього вечора з Нічнооким, — сповістив я, підводячись і потягаючись. Зробив Блазневі знак бровою, але він, здавалося, поринув у задуму і не відповів.

Коли я відійшов від вогню, Кеттрікен спитала:

— Ти будеш у безпеці сам?

— Ми далеко від дороги Скіллу. Це був найспокійніший день, що трапився мені останнім часом. У певному сенсі.

— Ми, може, й далеко від дороги Скіллу, та все ще в серці країни, яку колись заселяли скіллери. Вони всюди залишили свій слід. Доки йдеш цими узгір’ями, не можеш сказати, що ти в безпеці. Тобі не слід іти самому.

Нічноокий гортанно гарикнув, прагнучи вже рушати. Я дуже хотів піти з ним на полювання, висліджувати і гнати здобич, пробиратися крізь ніч без людських думок. Але не варто було нехтувати попередженням Кеттл.

— Я піду з ним, — зненацька запропонувала Старлінг. Встала, обтерла руки об стегна. Якщо когось, окрім мене, це здивувало, то виду все одно ніхто не подав. Я очікував, що Блазень глузливо побажає мені щасливої дороги, але він далі вдивлявся в темряву. Я сподівався, що він не занедужав знову.

Не заперечуєш, якщо вона піде з нами? — спитав Нічноокого.

У відповідь він самозречено зітхнув і клусом потрюхав від вогнища. Я не так швидко пішов слідом за ним, а Старлінг за мною.

— Нам не слід його наздогнати? — спитала вона за кілька хвилин.

Нас обступив ліс і дедалі густіша темрява. Нічноокого ніде не було видно, та я й не мав потреби його бачити. Відповів менестрельці, не пошепки, та однаково дуже тихо.

— Полюючи, ми рухаємося незалежно один від одного. Коли один із нас сполохує здобич, другий швидко надходить, щоб або її перехопити, або приєднатися до погоні.

Мої очі призвичаїлися до темряви. Наша зі Старлінг прогулянка завела нас далеко від статуй, у лісову ніч, не скаламучену жодною людською діяльністю. У повітрі витали терпкі весняні запахи, довкола чулися пісні жаб і комах. Невдовзі я натрапив на звірину стежку, подався нею. Старлінг ішла позаду, її рухи не були безшумними, але не були й незграбними. Пробираючись крізь ліс удень чи вночі, можна рухатися у згоді з ним або всупереч йому. Дехто інстинктивно вміє це робити, інші ніколи не навчаться. Менестрелька рухалася у згоді з лісом, під звислими гілками схилялася, інші оминала. Не намагалася силоміць продертися крізь хащі, які нам траплялися, так вигинала тіло, що не зачіпалася об тонке розгалужене віття.

Ти так нею зайнявся, що не побачиш кролика, навіть як на нього наступиш! — дорікнув мені Нічноокий.

У цю мить із-за куща праворуч від мене виплигнув кролик. Я кинувся за ним, зігнувшись навпіл, щоб не загубити сліду. Кролик був значно швидшим за мене, та я знав, що він, ймовірно, побіжить по колу. Знав також, що Нічноокий так само швидко побіжить йому навперейми. Я чув, як Старлінг біжить позаду, але не мав часу думати про неї. Намагався не втратити кролика з очей, коли він робив фінти, ховаючись між деревами й під корчами. Я двічі ледь його не піймав, і двічі він вивертався, роблячи петлю. Та коли зробив петлю вдруге, то потрапив просто вовкові в пащу. Нічноокий стрибнув, пришпилив кролика до землі передніми лапами, ухопив щелепами маленьку голівку. Встаючи, різко труснув звірком, зламавши йому шию.

Я розрізав кролику черево, вибрав нутрощі та віддав їх вовкові. Тут нас наздогнала Старлінг. Нічноокий задоволено проковтнув нутрощі.

Пошукаймо іншого, — запропонував він і швидко рушив у ніч.

— Він завжди так віддає тобі м’ясо? — спитала Старлінг.

— Він мені не віддає. Дозволяє просто нести його. Знає, що зараз найкращий час для полювання, тож сподівається швидко знову когось вполювати. А якщо не вполює, то знає, що я збережу м’ясо для нього й пізніше ми поділимося. — Я прикріпив мертвого кролика до пояса. Рушив крізь ніч, на ходу тепле тільце легко вдарялося мені об стегно.

— А, — Старлінг пішла слідом. За мить, наче у відповідь на щось, чого я не сказав, зауважила: — Не бачу нічого огидного у вашому з вовком Віт-зв’язку.

— Я теж, — тихо відповів я.

Щось у вибраних нею словах мене вкололо. Я й далі крався вздовж сліду, настороживши очі та вуха. Чув м’які кроки Нічноокого — пац, пац, пац — ліворуч і попереду мене. Сподівався, що він сполошить якусь здобич і прижене її до мене.

Невдовзі Старлінг додала:

— І перестану називати Блазню «вона». Хай що про це думаю.

— Добре, — ухильно відповів я. Не вповільнив ходу.

Справді сумніваюся, чи з тебе цього вечора добрий мисливець.

Це не моя провина.

Я знаю.

— Хочеш, щоб я попрохала пробачення? — низьким напруженим голосом спитала менестрелька.

— Я… гм, — затнувся я і замовк, не певний, про що йдеться.

— Ну то гаразд, — крижаним рішучим тоном промовила вона. — Прошу пробачення, лорде Фітце Чівелрі.

Я повернувся в її бік.

— Навіщо ти це робиш? — зажадав я.

Говорив звичайним голосом. Відчував Нічноокого. Він був на вершині пагорба, зараз полював там сам-один.

— Міледі королева наказала мені не сіяти незгоду в товаристві. Сказала, що лорд Фітц Чівелрі й так надміру обтяжений тягарями, яких я не можу знати, і що він не заслужив нести ще й моє несхвалення на додачу, — обережно сповістила вона.

Я міркував, коли ж відбулася ця розмова, але не посмів спитати.

— Це необов’язково, — тихо сказав я.

Почувався дивно присоромленим, як вередлива дитина, що дметься, доки інші діти їй не поступляться. Глибоко вдихнув, вирішив просто говорити щиро і подивитися, що з цього вийде.

— Не знаю, що змусило тебе розірвати нашу дружбу, окрім мого Віту, який я тобі розкрив. Не розумію також твоїх підозр щодо Блазня і чому вони, здається, тебе сердять. Мені неприємна незручність між нами. Я хотів би, щоб ми були друзями, як і раніше.

— То ти мене не зневажаєш? За моє свідчення, що ти назвав дитину Моллі своєю.

Я навпомацки пошукав у собі тих почуттів, але вони вже загубилися. Я давно вже про це не думав.

— Чейд довідався про все раніше, — спокійно сказав я. — Знайшов би спосіб, навіть якби тебе взагалі не існувало. Він неабияк… вигадливий. А ще я зрозумів, що ти живеш не за такими правилами, як я.

— Жила колись, — тихо зізналася вона. — Дуже давно. До того, як знищили замок, а мене покинули на смерть. А потім мені тяжко було вірити в якісь правила. У мене відібрали все. Все добре, гарне і правдиве знищено лихим, похітливим і пожадливим. Ні. Чимось іще грубішим за похітливість та пожадливість, потягом, якого я навіть не можу зрозуміти. Навіть коли пірати мене ґвалтували, їм це, здається, не давало задоволення. Принаймні того задоволення, яке дає похіть. Глузували з мого болю та спроб вирватися. Ті, що спостерігали й чекали своєї черги, реготали. — Старлінг дивилася повз мене у темряву минулого. Здавалося, звертається сама до себе так само, як і до мене, намагається збагнути щось, що суперечить здоровому глузду. — Так, наче ними керували не похіть чи жадоба, які можна втамувати. Робили це зі мною просто тому, що могли. Я завжди вірила, може, по-дитячому, що коли дотримуєшся правил, то будеш захищена, що таке з тобою не трапиться. Потім я почулася… ошуканою. Обдуреною. Наївною дитиною, яка вірила, що ідеали можуть урятувати. Честь, чемність, справедливість… їх не існує, Фітце. Усі ми прикидаємося, наче вони є насправді, прикриваємося ними, мов щитом. Але вони захищають лише від тих людей, які носять ті самі щити. Для тих, що їх відкинули, це взагалі не щити. Лише додаткова зброя, яку можна використати проти своїх жертв.

На мить голова мені пішла обертом. Я ніколи не чув, щоб жінка настільки безпристрасно про щось таке говорила. Зазвичай про це взагалі не говорили. Рідко заходила мова про ґвалтування під час наїзду, про вагітності, що могли бути їхніми наслідками, навіть про дітей, яких жінки Шести герцогств народжували від піратів червоних кораблів. Зненацька я зрозумів, що ми вже довгий час стоїмо нерухомо. Мене охопив холод весняної ночі.

— Повертаймось до табору, — різко сказав я.

— Ні, — рівним тоном відповіла вона. — Ще ні. Боюся, що заплачу, а якщо таке трапиться, то краще вже в темряві.

Майже повністю стемніло. Але я вивів Старлінг на ширшу звірину стежку, ми знайшли колоду, де могли сісти. Жаби й комахи довкола нас наповнили ніч своїми весільними піснями.

— З тобою все гаразд? — спитав я, коли ми якийсь час просиділи мовчки.

— Ні, не гаразд, — коротко відповіла вона. — Хочу, щоб ти зрозумів. Я не продала твоєї дитини за безцінь, Фітце. Не зрадила тебе знічев’я. Спершу я навіть не думала про це так. Хто не хотів би, щоб його донька стала принцесою, а згодом і королевою? Хто не хотів би розкішного одягу й гарного дому для своєї дитини? Я не думала, що ти і твоя кохана можете вважати все це нещастям, яке її спіткало.

— Моллі моя дружина, — тихо сказав я, та думаю, що насправді вона не почула.

— Але потім, навіть знаючи, що ти проти, я однаково так зробила. Розуміючи, що так купую собі місце тут, поруч із тобою, аби стати свідком… того, що ти зробиш. Хай що б це було. Аби побачити щось дивовижне, не оспіване досі, жодним менестрелем, як ці статуї сьогодні. Бо це був мій єдиний шанс на майбутнє. Мушу мати пісню, мушу стати свідком чогось, що назавжди забезпечило б мені почесне місце між менестрелями. Гарантувало б мені суп та вино, коли я стану надто старою, щоб мандрувати від замку до замку.

— А ти не могла б побратися з чоловіком, який ділив би з тобою життя та дітей? — тихо спитав я. — Гадаю, ти без проблем привернеш до себе чоловічий погляд. Безперечно, мусить знайтися такий…

— Жоден чоловік не захоче побратися з безплідною, — відповіла Старлінг. Її голос втратив свою виразність і мелодійність. — Фітце, коли замок Діміті впав, мене залишили на смерть. І я лежала між мертвими, певна, що й сама ось-ось помру, бо не могла уявити собі, як жити далі. Довкола мене палали будівлі, кричали поранені, тхнуло паленим м’ясом. — Вона замовкла. Коли заговорила знову, її голос став трохи рівнішим. — Але я не померла. Тіло виявилося сильнішим за волю. Другого дня я поволоклася до води. Мене знайшли інші вцілілі. Я жила, була навіть у кращому стані, ніж багато інших. Доки не минули два місяці. Тоді я вже впевнилася: те, що мені заподіяли, було гіршим за смерть. Я знала, що виношую дитину, чиїм батьком є один із цих виродків.

Тож я пішла до цілительки, та дала мені зілля, але воно не подіяло. Я пішла до неї ще раз, а вона мене застерегла. Сказала, що раз трунок не подіяв, то краще залишити все як є. Та я пішла до іншої цілительки, що дала мені інший засіб. Він… викликав у мене кровотечу. Я скинула дитя, але кровотеча не припинилася. Я знову пішла до цілительок, обох, однак жодна не могла мені допомогти. Сказали, що з часом кровотеча припиниться сама собою. Та одна з них додала, що я, напевно, не матиму більше дітей. — Її голос стужавів, тоді посильнішав. — Знаю, що ти вважаєш мої стосунки з чоловіками безладними. Та, коли вже тебе зґвалтовано, це… змінюється. Назавжди. Кажу собі: що ж, це може трапитися у будь-яку мить. А так я принаймні сама вирішую, з ким і коли. У мене ніколи не буде дітей, тож ніколи не буде постійного мужчини. Чого ж мені не брати того, що я можу мати? Знаєш, через тебе я якийсь час у цьому сумнівалася. Аж до Мунсея. Мунсей знову довів мені, що я мала рацію. З Мунсея я дісталася Джампі. Знала: я маю право зробити все, що мушу, аби вижити, бо не буде ні чоловіка, ні дітей, які дбатимуть про мене, коли я постарію. — Її голос став ламким і уривчастим, коли вона промовила: — Інколи думаю, що краще б мене перекували…

— Ні. Ніколи не кажи цього. Ніколи. — Я боявся торкнутися її, та зненацька вона обернулася і притулилася до мене обличчям. Я обійняв її рукою, відчув, як вона тремтить. Відчував, що мушу зізнатися у своїй дурості. — Я не зрозумів тоді… Коли ти сказала, що Барлові солдати зґвалтували кількох жінок… Я не знав, що ти витерпіла це.

— Ох, — її голос був дуже тихим. — Я думала, що ти вважаєш це дрібницею. Чула, як у Ферроу казали, що насилля — мука лише для цнотливих дів і заміжніх жінок. Думала, може, ти вважаєш, що з кимось таким, як я, так і слід.

— Старлінг! — Я відчув спалах ірраціонального гніву.

Як вона могла повірити, що я настільки безсердечний? Тоді подумки повернувся назад. Я бачив синці на її обличчі. Чого не здогадався? Навіть ніколи не заговорив з нею про те, як Барл наказав переламати їй пальці. Покладався на те, що вона й так знала, наскільки це мене вразило. Знала, що Барлова погроза заподіяти їй ще більшу кривду тримала мене на прив’язі. Думав, що вона відняла у мене свою приязнь через мого вовка. А як вона сприймала те, що я від неї віддалився?

— Я приніс багато болю у твоє життя, — зізнався їй. — Не думай, що я не знаю вартості рук менестреля. Або що мені байдуже насилля над твоїм тілом. Якщо ти хочеш говорити про це, я готовий слухати. Інколи розмова допомагає.

— А інколи ні, — заперечила. Зненацька вхопилася за мене сильніше. — Того дня, коли ти стояв перед нами всіма й детально розповідав, що зробив із тобою Регал… Того дня я разом із тобою спливала кров’ю. Це не стерло нічого, що тобі заподіяно. Ні. Не хочу ні говорити про це, ні думати.

Я підняв її руку, ніжно поцілував пальці, зламані через мене.

— Я не плутаю того, що тобі заподіяно, з тим, хто ти, — сказав їй. — Дивлячись на тебе, бачу менестрельку Старлінг Пташину Пісню.

Кивнула, припавши до мене обличчям. Я зрозумів: було так, як я й здогадувався. Ми з нею поділяємо цей страх. Не зможемо жити як жертви.

Я не сказав більш нічого, просто сидів. Мені знову спало на думку, що, навіть коли ми знайдемо Веріті, навіть коли його повернення якимсь чудом змінить перебіг війни, зробивши нас переможцями, до декого перемога прийде надто пізно. Мій шлях був довгим і втомливим, та я й досі насмілювався вірити, що при його кінці може настати життя, яке я виберу собі сам. Старлінг не мала й цього. Хай як далеко вглиб суходолу втекла б, ніколи не порятується від війни. Я пригорнув її міцніше й відчув, як її біль просочується в мою кров. За якийсь час вона перестала тремтіти.

— Вже геть потемніло, — сказав я нарешті. — Краще б нам повернутися в табір.

Вона зітхнула, але випросталася. Взяла мене за руку. Я хотів було повести її до табору, та менестрелька потягла мене назад.

— Будь зі мною, — сказала просто. — Лише тут і лише зараз. З ніжністю і приязню. Щоб забрати… те інше геть. Дай мені тільки це від себе.

Я прагнув її. Прагнув із відчаєм, що не мав нічого спільного з коханням, а навіть, думаю, мало спільного з похіттю. Вона була теплою і живою, це було б солодкою і простою людською розрадою. Якби я міг бути з нею і якимось чудом вийти з цього незміненим у тому, що я думаю про себе і що відчуваю до Моллі, зробив би це. Але те, що я відчував до Моллі, не обмежувалося часом, коли ми були разом. Я дав Моллі це право на себе. Не міг відібрати його в неї тільки тому, що ми певний час були нарізно. Не думаю, що існували слова, які могли б змусити Старлінг зрозуміти, що, вибираючи Моллі, я не відкидаю її. Тож я сказав натомість:

— Наближається Нічноокий. Має кролика.

Старлінг підступила до мене ближче. Провела долонею мені по грудях, дісталася шиї. Її пальці пробігли по лінії моєї щелепи, попестили мені вуста.

— Відішли його, — тихо промовила вона.

— Не можу відіслати його настільки далеко, аби він не знав всього, що ми з ним поділяємо, — чесно сказав я.

Її рука на моєму обличчі зненацька завмерла.

— Всього? — спитала вона. Її голос був повний збентеження.

Всього. — Він підійшов і сів поруч із нами. У його щелепах погойдувався інший кролик.

— Ми пов’язані Вітом. Ми поділяємо все.

Вона прибрала руку мені з обличчя. Глянула на темну постать вовка.

— Тож усе, що я тобі казала…

— Він розуміє це по-своєму. Не так, як це зробила б інша людина, але…

— Що про це думає Моллі? — зненацька зажадала вона.

Я різко вдихнув. Не сподівався, що наша розмова зверне в такий бік.

— Вона ніколи про це не знала, — сказав я їй.

Нічноокий рушив назад до табору. Я повільніше прямував за ним слідом. За мною йшла Старлінг.

— А коли вона довідається? — натискала менестрелька. — Просто прийме цей поділ… як належне?

— Мабуть, ні, — неохоче пробурмотів я.

Чого Старлінг завжди змушувала мене думати про речі, яких я волів би не чіпати?

— А якщо вона накаже тобі вибирати між нею і вовком?

Я на мить зупинився. Тоді пішов знову, трохи швидше. Запитання витало довкола мене, та я не хотів про нього думати. Так не могло бути, до цього ніколи не могло дійти. А все-таки якийсь внутрішній голос прошепотів мені: «Якщо ти скажеш Моллі правду, до цього дійде. Неодмінно дійде».

— Ти ж збираєшся сказати їй це, чи не так? — Старлінг немилосердно поставила мені запитання, якого я намагався уникнути.

— Не знаю, — похмуро відповів я.

— Ох, — промовила вона. За якийсь час додала: — Коли чоловік каже щось схоже, то воно зазвичай означає таке: «Я цього не зроблю, та час від часу гратимусь такою думкою. Так зможу вдавати, наче врешті-решт збираюся це зробити».

— А не могла б ти ласкаво помовчати? — Мені забракло сили на ці слова.

Старлінг мовчки йшла за мною слідом. Потім зауважила:

— Не знаю, кого жаліти більше. Тебе чи її.

— Мабуть, обох, — кам’яним тоном порадив я. Не хотів більше згадувати про це бодай словом.

Коли ми повернулися до табору, Блазень стояв на варті. Кеттл і Кеттрікен спали.

— Добре полювалося? — по-товариському спитав він, коли ми підійшли.

Я знизав плечима. Нічноокий уже гриз принесеного ним кролика. Задоволено розлігся Блазневі біля ніг.

— Досить добре. — Я підняв угору другого кролика. Блазень забрав його в мене і знічев’я повісив на жердині намету.

— Сніданок, — спокійно промовив він.

Зиркнув на Старлінг, та, якщо й помітив з її обличчя, що вона плакала, не жартував про це. Не знаю, що він вичитав з мого обличчя, бо цього теж не прокоментував. Менестрелька пішла за мною до намету. Я зняв чоботи, вдячно опустився на постіль. Коли за кілька хвилин відчув, як вона моститься у мене за плечима, не надто здивувався. Прийняв це як знак пробачення з її боку. Однак він не полегшив мені засинання.

Та врешті я заснув. Підняв свої стіни, а все-таки мені якось вдалося побачити власний сон. Мені снилося, що я сиджу біля ліжка Моллі й дивлюся, як вони з Неттл сплять. Вовк лежить мені коло ніг, а Блазень сидить на стільці в кутку при каміні й дуже задоволено сам собі киває головою. На столі розкладено ігрову полотнину Кеттл, але, замість каменів, на ній стоять маленькі фігурки різних драконів, білого та чорного кольорів. Червоні камені були кораблями, і це був мій хід. Я тримав у руці камінь, яким міг виграти гру, але хотів тільки дивитися, як спить Моллі. Це був майже спокійний сон.