Мандри убивці

Розділ 15. Кеттл

Королева Кеттрікен носила дитя Веріті, коли втекла від короля-в-очікуванні Регала, повернувшись до своїх Гір. Де­хто осуджував її за це. Казали, що коли б вона залишилася в Оленячому замку і стала противагою Регалові, то дитина народилася б там, у безпеці. Можливо, якби вона це зробила, Оленячий замок згуртувався б довкола неї, може, все герцогство Бак злютувалося б для опору наїзникам-остров’янам. Може, всі Прибережні герцогства змагалися б затятіше, якби мали королеву в столиці. Так дехто казав.

Та загальне переконання тодішніх мешканців Твердині, добре поінформованих про внутрішню політику регентства Провісників, було цілковито іншим. Усі без винятку вважали, що проти королеви Кеттрікен та її ненародженої дитини велася б брудна гра. Вони могли підкріпити це переконання тим, що навіть після того, як королева Кеттрікен покинула Оленячий замок, ті, хто підтримував Регала як короля, робили все можливе, аби її дискредитувати. Казали навіть, що батьком дитини, яку вона виношувала, був не Веріті, а його небіж, бастард Фітц Чівелрі.

Всі припущення, що трапилося б, якби Кеттрікен зосталася в Оленячому замку, — це тепер лише даремні спекуляції. Історичним фактом є те, що вона вірила: її дитя матиме найбільші шанси вижити, народившись у її любому Гірському королівстві. Вона повернулася в Гори також і з надією, що їй вдасться знайти Веріті та відновити владу свого мужа. Але пошуки не принесли їй нічого, крім туги. Знайшла місце битви супутників Веріті з нерозпізнаними напасниками. Коли стерв’ятники покинули непоховані тіла, зосталися тільки порозкидувані кості та шматки вбрання. Однак між цими останками вона знайшла синій плащ, який Веріті мав на собі, коли бачила його востаннє, і його ніж у піхвах. Тож повернулася до королівської резиденції у Джампі та оплакала свого чоловіка як покійного.

Ще сильніше пригнітили її отримані за кілька місяців після цього звістки, що в горах за Джампі помічено людей в одязі охоронців Веріті. Бачено їх поодинці, як вони самот­ньо блукали від одного гірського села до іншого. Скидалося на те, що вони неохоче вступали в розмови з селянами і, хоч яким жалюгідним був їхній стан, часто відмовлялися від допомоги або їжі. Ті, що з ними зустрічалися, усі без винятку описували їх як «нещасних» або «сердег». Час від часу хтось із таких скитальців потрапляв до Джампі. Здавалося, що вони неспроможні відповісти на запитання Кеттрікен про Веріті та розповісти, що з ним трапилося. Навіть не пам’ятали, як розлучилися з ним і за яких обставин. Ще здавалося, що вони всі до одного мали маніакальну потребу повернутися до Оленячого замку.

З часом Кеттрікен вирішила, що на Веріті та його охоронців учинено напад не лише фізично, а й магічно. Здогадувалася, що напасники, які атакували його стрілою та мечем, і зрадницька група Скіллу, що залякала й дезорієнтувала його охоронців, були знаряддями молодшого брата Веріті, принца Регала. Це посилило її безнастанну антипатію до дівера.

Я прокинувся від того, що хтось грюкав у двері. Підводячись у темряві, змерзлий і не зовсім розуміючи, що діється, я крикнув щось у відповідь.

— За годину рушаємо! — гукнули мені.

Я виплутався з покривал, вивільнився від Старлінг, що обхопила мене уві сні. Намацав чоботи, взувся, тоді зна­йшов плаща. Закутався в нього, захищаючись від холоду в кімнаті. Все, що тим часом зробила Старлінг, — негайно закопалася в постіль у теплому місці, де я лежав досі. Я схилився над ліжком.

— Старлінг?

Коли не почув відповіді, потягся вниз і трохи її потермосив.

— Старлінг! Виходимо менше ніж за годину. Вставай!

Вона тяжко позіхнула.

— Ти йди. Я буду готова. — Ще щільніше закуталася в покривала. Я стенув плечима й залишив її там.

Внизу, в кухні, Пелф наготувала вже цілу гору млинців. Тримала їх на кухонній плиті, аби були теплими. Запропонувала мені повну тарілку млинців з маслом і медом, я радо це все прийняв. Дім, ще вчора такий тихий, зараз був повний людей. Судячи з їхньої схожості, контрабанда була сімейною справою. Малий хлопець із лататим козеням сидів на стільці біля стола, згодовуючи тваринці шматки млинця. Я час від часу помічав, що він на мене дивиться. Коли ж усміхнувся у відповідь, очі хлопчика розширилися. Він із серйозним виразом обличчя підвівся, забрав тарілку, а козеня побігло за ним.

Нік перейшов через кухню, мав на собі чорний вовняний плащ, що сягав нижче литок. Плащ був обсипаний свіжими пластівцями снігу. Проходячи, помітив, що я на нього дивлюся.

— Готовий рушати?

Я кивнув головою.

— Добре. — Глянув на мене, виходячи. — Вдягнися тепліше. Хуртовина тільки починається. — Усміхнувся. — Ідеальна дорожня погода для нас із тобою.

Я сказав собі, що й не сподівався на веселу мандрівку. Закінчив снідати, перш ніж Старлінг зійшла вниз. Опинившись у кухні, вона мене вразила. Я думав, що менестрелька спатиме на ходу. Натомість вона була бадьора: щоки рожеві, вуста сміються. Зайшовши до кухні, обмінялася жартами з одним із чоловіків і вельми втішилася з цього заняття. Без зайвих церемоній підійшла до столу й наклала собі щедру порцію всякої їжі. Підвівши згодом голову з-над спорожнілої тарілки, побачила здивування на моєму обличчі.

— Менестрелів учать добре їсти, коли їм пропонують частування, — сказала вона.

Простягла мені свій кухоль. За сніданком пила пиво. Я наповнив її кухоль із глечика на столі. Саме відставила кухоль, зітхнувши при цьому, коли через кухню перейшов Нік, похмурий, як грозова хмара. Помітив мене, спинився враз.

— О. Томе. Вмієш правити конем?

— Звичайно.

— Добре?

— Досить добре, — спокійно відповів я.

— Коли так, то ми готові рушати. Мій кузен Генк мав правити, та цього ранку задихається, як ковальський міх, і вночі кашляв. Дружина його не відпустить. Але якщо ти зможеш правити візком…

— Він сподіватиметься, що це вплине на оплату, — несподівано втрутилася Старлінг. — Якщо правитиме конем для тебе, то зекономить на власному коні. І на тому, що з’їв би твій кузен.

На якусь мить Нік розгубився. Перевів погляд зі Старлінг на мене.

— Що правда, то правда, — зауважив я, намагаючись не посміхнутися.

— Гаразд, — погодився він і знову поквапом вийшов із кухні.

Невдовзі повернувся.

— Стара каже, що випробує тебе. Бачиш, це її кінь і візок.

Надворі ще не розвиднілося. Смолоскипи плювалися іскрами від вітру та снігу. Метушилися люди, щільно закутані в плащі, з піднятими каптурами. Стояли запряжені кіньми чотири фургони. В одному з них було повно людей, десь із п’ятнадцятеро. Скупчилися разом, тримаючи свій скарб на колінах, схиливши голови, щоб захиститися від холоду. Якась жінка глянула на мене. Її обличчя було дуже переляканим. До неї збоку притулилася дитина. Я міркував: звідки вони всі взялися? Двоє чоловіків занесли бочку до останнього фургона, а тоді натягли полотно над усім вантажем.

За фургоном, повним пасажирів, стояв менший двоколісний візок. У ньому прямо сиділа маленька стара жінка, вся загорнута в чорне. Була добре закутана в плащ, підняла каптур, зав’язала шаль, а на додачу ще й накинула на коліна дорожнє покривало. Не зводила з мене гострих чорних очей, коли я обходив її візка, запряженого крапчастою кобилою. Тварині не подобалася погода, упряж їй заважала. Я поправив усе найкраще, як умів, умовляючи заодно кобилу повірити мені. Закінчивши, підвів голову й помітив, що стара пильно до мене придивляється. Пасмо її волосся, що вибилося з-під каптура, виблискувало чорнотою, але не вся білизнá в ньому була снігом. Стиснула губи, проте не сказала нічого навіть тоді, коли я запхнув свій клунок їй під сидіння. Привітався, вилазячи на сидіння поруч із нею та беручись за віжки.

— Добридень. Гадаю, це я маю правити вашим візком, — страх як розумно сказав я.

— Гадаєш. Але не знаєш? — Вона гостро зиркнула на мене.

— Генк розхворівся. Нік казав, що я маю правити вашою кобилою. Мене звуть Томом.

— Не люблю змін, — мовила вона. — Особливо в останню мить. Зміни вказують, що ти не був готовим від самого початку, а тепер готовий іще менше.

Я почав здогадуватися, чого Генк зненацька занедужав.

— Моє ім’я Том, — назвався я ще раз.

— Ти вже це казав, — повідомила мене.

Дивилась, як падає сніг.

— Уся ця подорож — кепський задум, — докинула вона голосніше, хоч не звертаючись до мене. — І нічого доброго з цього не вийде. Тепер я це бачу. — Розім’яла руки в рукавичках, опустила долоні на коліна. — Кляті старі кості, — сказала вона, і далі дивлячись на снігопад. — Якби не ці старі кості, я б нікого з вас не потребувала. Геть нікого.

Я не міг вигадати, що на це відповісти, але мене порятувала Старлінг. Зупинилася біля нашого візка.

— Глянь, якого коня мені дали, — звернулася вона до мене.

Її кобилка труснула чорною гривою та закотила очі, наче вимагаючи, щоб я подивився, кого мусить нести на собі.

— Як на мене, вигляд має добрий. Гірської породи. Вони всі такі. Нестиме тебе цілий день, а ще ці коні зазвичай мають лагідну вдачу.

Старлінг насупилася.

— Я сказала Нікові, що за нашу платню сподівалася належного коня.

Тут нас проминув Нік. Його верхівець був не більшим за кобилку Старлінг. Він глянув на менестрельку, а тоді відвів очі, наче остерігаючись її язичка.

— Рушаймо, — сказав він хоч і негучно, але так, що всі його почули. — Краще вам не розмовляти і триматися близько фургона попереду вас. Під час такої завірюхи легше загубитися, ніж ви могли б подумати.

Попри спокійний тон голосу, наказ одразу ж було виконано. Ніхто не викрикував команд, не чулося жодних прощальних вигуків. Натомість фургони попереду нас тихо відкотилися. Я тріпнув віжками і цмокнув на коня. Кобилка невдоволено пирхнула, але рушила з місця. Ми їхали у майже цілковитій тиші, крізь вічну завісу сніжинок. Конячка Старлінг неспокійно шарпала вудило, аж доки менестрелька не попустила його. Тоді її кобилка швидко побігла вперед, щоб приєднатися до інших коней попереду. Я зостався з мовчазною старою.

Невдовзі я впевнився у правдивості Нікової перестороги. Сонце зійшло, та сніг і далі падав так густо, що світло здавалося молочним. Сніговий вихор відблискував перламутром, а це водночас і сліпило, і втомлювало очі. Усе довкола скидалося на нескінченний білий тунель, крізь який ми їхали у хвості фургона попереду, бо нічого іншого розгледіти не могли.

Нік не повів нас дорогою. Ми з хрускотом долали замерзлі поля. Густий сніг швидко засипав сліди, які ми залишали за собою. Не встигнеш і оком змигнути, як колії позаду вже не вид­но. Так ми їхали полями аж до полудня, вершники час від часу спішувалися, щоб відкрити проїзд в огорожі, а тоді закрити його знову. Один раз я крізь віхолу побачив на мить якусь садибу, але вікна будинку були темними. Невдовзі після полудня ми здолали останню огорожу. Зі скрипом та деренчанням виїхали з полів на щось, що раніше було добре в’їждженою дорогою, та тепер перетворилося на шлях, не надто кращий за звичайну стежку. Колії від возів не було, як не лічити нашої, а й ту швидко ховав сніг.

Увесь цей час моя супутниця була холодною та тихою, — як сам снігопад. Інколи я зиркав на неї краєчком ока. Дивилася просто перед себе, а її тіло погойдувалося в такт руху візка. Руки тримала на колінах, безнастанно їх розминаючи, наче вони їй боліли. Не маючи іншої роботи, я підглядав за нею. Вочевидь, бакійської породи. Акцент моєї батьківщини досі відчувався в її мові, хоч і стерся за довгі літа мандрів по інших місцях. Хустку в неї на голові виткано в Чалседі, та вишивка на облямівці її плаща, чорним по чорному, була геть мені незнайомою.

— Далеко ж ти заїхав від дому, бакійський хлопче, — зненацька зауважила стара.

Кажучи це, дивилася просто вперед. Щось у її тоні змусило мене вирівняти спину.

— Як і ви, бабцю, — відповів я.

Вона повернула голову, глянула на мене. Я не був певен, що саме розгледів у її очах, блискучих та чорних, як у ворона. Мої слова розважили її чи роздратували?

— Це так. Мене від дому ділять літа й відстані, довга дорога. — Вона помовчала, тоді раптом спитала:

— Чого ти їдеш у Гори?

— Щоб побачитися з дядьком, — відповів я, бо так насправді й було.

Вона зневажливо пирхнула.

— Бакійський хлопець має дядька в Горах? І так хоче з ним побачитися, що ризикує заради цього головою?

Я глянув на неї.

— Він мій улюблений дядько. А ви, як я здогадуюсь, їдете до святині Еди?

— Це інші їдуть, — поправила вона мене. — Я надто стара, щоб молитися про плодючість. Шукаю пророка. — Перш ніж я встиг щось сказати, додала: — Він мій улюблений пророк.

Стара майже мені посміхнулася.

— Чого ви не подорожуєте з іншими, у фургоні? — спитав я.

Супутниця холодно на мене глянула:

— Вони ставлять надто багато запитань, — відповіла.

— Ах! — сказав я й усміхнувся їй, приймаючи докір.

За кілька хвилин вона озвалася:

— Я вже давно сама, Томе. Люблю прямувати власними стежками, триматися власних порад і сама вирішувати, що їсти на вечерю. А вони доволі милі люди, але гребуться і дзьобають, як зграя курчат. Коли б їх залишити на власні сили, ніхто не здолав би цієї дороги самотужки. Всім їм потрібно, щоб інші казали: «Так, так, ось що ми маємо робити, заради цього варто ризикнути». А тепер, коли вони вже вирішили, рішення важить більше, ніж усі вони. Ніхто з них не може відступитися від нього.

Хитнула головою, а я замислено кивнув. Довгий час вона нічого більше не казала. Наша дорога вийшла до річки. Ми поїхали вздовж неї, вгору проти течії, між убогими кущами й дуже молодими деревами. Я насилу міг її розгледіти крізь сніг, що падав, не припиняючись, але чув річковий запах і шум течії. Замислився: скільки нам доведеться проїхати до місця, де ми спробуємо переправитися. Тоді сам собі усміхнувся. Був певен, що Старлінг знатиме це, коли я побачуся з нею ввечері. Цікаво, чи Ніка порадувало її товариство?

— З чого ти смієшся? — раптом зажадала стара.

— Я подумав про свою приятельку, менестрельку Старлінг.

— І це вона викликає в тебе таку посмішку?

— Інколи.

— Кажеш, вона менестрелька. А ти? Теж менестрель?

— Ні. Я вівчар. Переважно.

— Бачу.

Наша розмова знову обірвалася. Коли вже почало сутеніти, вона сказала мені:

— Можеш називати мене Кеттл.

Чайник? Дивне ім’я.

— А я Том.

— Ти кажеш мені це вже втретє, — нагадала вона.

Я сподівався, що, коли споночіє, ми розіб’ємо табір, але Нік підганяв нас далі. Ми ненадовго зупинилися, він витяг два ліхтарі та розвісив їх на кількох фургонах.

— Просто їдь за світлом, — коротко сказав він мені, проїжджаючи повз нас. Наша кобилка саме так і зробила.

Вже геть потемніло, а холод ставав дедалі дужчим, коли фургон перед нами збочив з дороги і в’їхав у прогалину між деревами над річкою. Я слухняно повернув кобилу слідом за фургоном, і ми звалилися вниз із дороги з таким гуркотом, що Кеттл вилаялася. Я посміхнувся, бо мало гвардійців з Оленячого замку зробили б це крутіше.

Невдовзі ми зупинились. Я сидів на своєму місці, здивований, бо нічого не бачив. Ріка була чорною навальною силою десь ліворуч від нас. Вітер, що віяв з її боку, додавав до холоду нову нотку вологи. Прочани у фургоні перед нами неспокійно ворушились і тихо перемовлялися. Я почув Ніків голос і побачив чоловіка, що йшов повз нас, ведучи коня. Проходячи, зняв з фургона ліхтар. Я поїхав слідом за ним. За мить виявилося, що чоловік і кінь увійшли до низької довгої будівлі, майже невидимої в темряві.

— Зсідайте, заходьте всередину, тут ми переночуємо, — знову наказав нам Нік, проминаючи нас.

Я зліз із візка та почекав, щоб допомогти спуститися Кеттл. Коли подав їй руку, вона здавалася ледь не здивованою.

— Дякую, добрий сер, — тихо сказала мені.

— На здоров’я, міледі, — відповів я.

Вона взяла мене під руку, і ми пішли до будівлі.

— Як на вівчаря, в тебе збіса гарні манери, Томе, — зауважила Кеттл геть іншим тоном.

Біля дверей пирснула сміхом і зайшла досередини, залишивши на мене розпрягання кобили. Я хитнув головою, але мимоволі всміхнувся. Ця стара мені подобалася. Я закинув свого клунка на плече й завів кобилу в будівлю, куди вже зайшли інші. Знявши з неї упряж, озирнувся довкола. Це було довге приміщення, без жодних перегородок. У одному його кінці в каміні горів вогонь. Низьку будівлю зведено з річкового каменю та глини, долівка була земляною. В іншому кінці стояли коні, з’юрмившись довкола ясел, повних сіна. Коли я привів до них нашу кобилку, один із Нікових людей приніс два відра води, щоб наповнити корито. Судячи з кількості гною у цьому кінці приміщення, контрабандисти часто тут ховалися.

— Що тут було раніше? — спитав я Ніка, приєднавшись до решти довкола каміна.

— Овечий вигін, — відповів він. — А це — кошара для раннього окоту. Пізніше ми тут стригли овець, скупавши їх у річці.

На якийсь час його сині очі наче задивилися кудись далеко. Тоді він гірко реготнув.

— Це було дуже давно. Тепер тут не досить паші для кози, не кажучи вже про овець, яких ми мали. — Показав на вогонь. — Краще поїж і спи, доки можеш, Томе. Бо для нас ранок настає дуже рано.

Коли Нік мене минав, його погляд, здається, затримався на сережці.

Їжа була простою. Хліб і в’ялена риба. Вівсянка. Гарячий чай. Більшість харчів належала прочанам, але Нік взяв у дорогу досить припасів, тож вони не заперечували, коли його люди і ми зі Старлінг попоїли разом з ними. Кеттл поїла сама, з власних запасів, і заварила собі власний чай. Інші прочани були з нею ввічливими, вона відповідала їм чемністю, але між ними виразно не було жодного зв’язку, тільки й того, що вони разом їхали до того ж місця. Здається, лише троє дітей із прощі не боялися її, випрошуючи сушені яблука та казки, аж доки Кеттл не перестерегла, що в них заболять животи.

У кошарі швидко потеплішало, — як через те, що її заповнили коні та люди, так і від каміна. Двері й віконниці щільно зачинено, щоб не випускати назовні світло та звуки, а ще тепло. Попри хуртовину й відсутність інших мандрівників на нашій дорозі, Нік волів не ризикувати. Я схвалював таку рису в контра­бандиста. При вечері вперше дістав змогу добре оглянути всіх подорожніх. П’ятнадцять прочан різного віку та статі, не рахуючи Кеттл. Близько дюжини контрабандистів, а шестеро з них настільки скидалися на Ніка та Пелф, що доводилися їм щонайменше кузенами. Решта здавалася змішаною групою, але всі були професіоналами — міцними та пильними. Постійно не менше трьох стояли на варті. Говорили мало й досить добре знали свої завдання, тож Нік віддавав небагато наказів. Я набрав певності, що побачу той бік ріки і, ймовірно, кордон Гір. Це було найоптимістичніше моє відчуття за довгий час.

У такому товаристві Старлінг показала себе якнайкраще. Тільки-но ми поїли, вона взяла арфу. Хоча Нік часто нагадував нам, що слід розмовляти тихо, не заборонив лагідної музики та пісень, які вона виконала для нас. Для контрабандистів заспівала старовинну баладу про Гефта Вагаря, опришка, здається, найвідважнішого розбійника, якого тільки знало герцогство Бак. Навіть Нік усміхнувся, почувши цю пісню, а Старлінг пускала йому бісики, співаючи. Для прочан завела мелодію про круту річкову дорогу, що веде людей додому, а закінчила колисковою для трьох дітей. До того часу вже не тільки діти лежали, простягшись на імпровізованих постелях. Кеттл безапеляційно послала мене принести їй з візка все, потрібне для сну. Я міркував: коли ж це встиг дорости з візничого до служника, але, не кажучи й слова, приніс постіль. Здається, була в мене якась особливість, завдяки їй усі літні люди вирішували, що можуть розпоряджатися моїм часом, як їм заманеться.

Я розстелив власні покривала поруч із Кеттл та вклався до сну. Більшість інших людей довкола мене вже хропла. Кеттл скрутилася у своїх покривалах, як білка у своєму гнізді. Я уявляв, як боліли її кості від холоду, та небагато міг для неї зробити. Старлінг сиділа край каміна й розмовляла з Ніком. Час від часу її пальці легко пробігали по струнах арфи, їхні сріб­лясті нотки були контрапунктом до її низького голосу. Кілька разів довела Ніка до сміху.

Я майже заснув.

Мій брате?

Усе моє тіло здригнулося від шоку. Він був поблизу.

Нічноокий?

Звичайно! — Тоді весело: — Чи в тебе є тепер інший брат?

Ніколи! Тільки ти, мій друже. Де ти?

Де я? Надворі. Вийди до мене.

Я швидко підвівся і знову накинув плащ. Вартовий при дверях насупився, але нічого мені не сказав. Я вийшов у темряву, за стоянку фургонів. Хуртовина вщухла, а вітер розчистив латку зоряного неба. Сніг посріблив гілки всіх кущів і дерев. Я роздивлявся, шукаючи його, аж тут мені в спину вдарив чималий тягар. Я звалився долілиць у сніг, був би скрикнув, якби не те, що мені до рота набралося повно снігу. Зумів перевернутися, а радісний вовк кілька разів по мені потоптався.

Як ти знав, де мене шукати?

Як ти знаєш, де чухати, коли свербить?

Зненацька я зрозумів, що він має на увазі. Я не завжди усвідомлював наш зв’язок. Але зараз розшукати його й дотягтися думкою було не складніше, ніж звести докупи долоні власних рук у темряві. Звичайно, я знав, де він був. Він був частиною мене.

Пахнеш самицею. Завів собі нову пару?

Ні. Звичайно, ні.

Але у вас спільна нора?

Ми разом подорожуємо, як зграя. Так безпечніше.

Я знаю.

Якийсь час ми сиділи в цілковитому безруху думок і тіл, просто наново пристосовуючись до фізичної присутності один одного. Я знову почувся цілісним. Заспокоївся. Я не знав, що так сильно турбуюся за Нічноокого, аж доки його поява не розрадила мене. Відчув, що він приймає цю мою турботу, хоча й неохоче. Він знав, що я самотньо протистояв труднощам і небезпекам. Боявся, що я не виживу. Але він і просто нудьгував без мене. Йому бракувало мого способу мислення, ідей та дискусій, яких вовки ніколи не ведуть між собою.

Тому ти й повернувся до мене? — спитав я.

Нічноокий раптом підвівся і стрепенувся всім тілом.

Настав уже час повертатися, — відповів він ухильно. Тоді додав: — Я бігав з ними. Вони нарешті прийняли мене до зграї. Ми разом полювали, разом убивали, ділилися м’ясом. Це було дуже добре.

Але?

Я хотів бути вожаком. — Відвернувся, зиркнув на мене через плече, показав язика. — Ти знаєш, — я звик бути вожаком.

Ти вожаком? А вони не погодилися?

Чорний Вовк дуже великий. І швидкий. Думаю, що я сильніший за нього, але він знає більше хитрощів. Дуже схоже на те, як ти змагався з Серцем зграї.

Я ледь засміявся, а він обернувся до мене й показав зуби, вдаючи, що хоче загарчати.

— Спокійно, — тихо сказав я, відпихаючи його руками. — Ну й що трапилося?

Він звалився поруч зі мною.

Він і далі вожак. Далі має пару та лігво. — Нічноокий замислився, а я відчув, що він змагається з концепцією майбутнього. — Може бути інакше, іншого разу.

— Це можливо, — погодився я і легенько почухав його за вухом. Він розпластався на снігу. — Ти колись до них повернешся?

Доки я чухав йому вуха, йому складно було зосередитися на моїх словах. Тож я перестав це робити і спитав його ще раз. Він схилив голову вбік і весело глянув на мене.

Спитай мене колись, тоді, можливо, відповім.

Якогось дня, — погодився я з ним. — Я тішуся, що ти тут. Та й досі не розумію, чого ти до мене повернувся. Ти міг зостатися зі зграєю.

Його очі зустрілися з моїми, і, попри темряву, я зрозумів, що в них чаїлося.

Тебе покликано, так? Хіба ж твій король не завив до тебе: «Йди до мене»?

Я мимоволі кивнув.

Мене покликано.

Зненацька Нічноокий встав, обтрусився. Глянув у ніч.

Якщо тебе покликано, то й мене теж.

Він неохоче у цьому зізнався.

Ти не повинен йти зі мною. Цей виклик мого короля в’яже мене, а не тебе.

Отут ти помиляєшся. Що в’яже тебе, в’яже й мене.

Я не розумію, як це могло трапитися, — обережно сказав я.

Я теж. Але так воно є. Він покликав нас: «Йди до мене». Якийсь час я міг на це не зважати. Та більше ні.

Мені так шкода. — Я шукав способу, щоб виразити це. — Він не мав права на тебе. Я це знаю. Не думаю, що він навмисне тебе покликав. Не думаю, що він навмисне зв’язав мене. Але так трапилося, і я мушу до нього йти.

Я встав, стріпав сніг, який почав танути. Мені було соромно. Веріті, якому я вірив, зробив це зі мною. Це вже було досить погано. Та через мене примус накинуто вовкові. Веріті не мав жодного права вимагати щось від Нічноокого. Зрештою, я теж не мав такого права. Те, що між нами відбувалося, завжди було добровільним, обопільним даванням і прийманням, без жодних зобов’язань. А тепер він через мене був пійманий у пастку. Так, наче я сам замкнув його у клітці.

Тож ми ділимо цю клітку.

Я не хотів би цього. Шкодую, що не можу тебе звільнити. Та я навіть не знаю, як звільнитися самому! Взагалі не розумію, як ти зв’язаний, то й не знаю, як тебе відпустити. Ми з тобою поділяємо Віт. Ми з Веріті поділяємо Скілл. Як його Скілл-послання могло пройти через мене й захопити тебе? Ти ж навіть не був зі мною, коли він мене покликав.

Нічноокий непорушно сидів на снігу. Здійнявся вітер, при слабкому зоряному світлі я бачив, як пробігають хвильки по його хутрі.

Я завжди з тобою, брате. Ти, може, не завжди мене усвідомлюєш, але я завжди з тобою. Ми одне ціле.

Ми багато чого поділяємо, — погодився я. Неспокій терзав мене, свербів і зудів.

Ні. — Він повернувся до мене й заглянув просто мені в очі. Так не зробив би жоден дикий вовк. — Не поділяємо. Ми одне ціле. Я вже не вовк, ти вже не людина. Я не маю назви для того, чим ми є разом. Може, той, хто розповідав нам про Стару кров, мав би слово, щоб це виразити. — Він помовчав. — Бачиш, наскільки я людина? Кажу тобі про слово для ідеї. Та слова не потрібні. Ми існуємо, і ми те, чим ми є.

Я звільнив би тебе, якби міг.

Міг? Я б з тобою не розлучався.

Я не це мав на гадці. Мені йшлося про те, щоб ти мав своє власне життя, для себе самого.

Нічноокий позіхнув, тоді потягся.

Я й матиму своє власне життя, для нас обох. Ми здобудемо його разом. Отож. Подорожуємо вночі чи вдень?

Я подорожую вдень.

Він відчув, що я маю на увазі.

Ти далі мандруватимеш з цією величезною зграєю? Чого б тобі не звільнитися від неї і не побігти зі мною? Ми бігли б швидше.

Я похитав головою.

Це не так просто. Щоб дістатися туди, куди ми мусимо йти, я потребуватиму схованки, а не маю жодної, що була б тільки моєю. Потребую допомоги цієї зграї, щоб вижити за такої погоди.

Тоді настали тяжкі пів години, коли я намагався пояснити йому, що мені потрібна підтримка інших з каравану, аби ді­статися Гір. Якби я мав власного коня і запаси, не завагався б довіритися удачі та рушити тільки з вовком. Але пішки, лише з тим, що я міг би нести сам, змагаючись із глибокими снігами та ще глибшим холодом Гір, не згадуючи вже про переправу через річку? Я не був аж таким дурнем.

Ми могли б полювати, — наполягав Нічноокий. — Вночі спали б разом, закопавшись у сніг. — Він дбав би про мене, як це й завжди було. Лише впершись, як слід, мені вдалося його переконати, що я й далі мушу подорожувати так, як робив це досі. — Тож мені й далі доведеться скрадатися, як бездомному псові, за всіма цими людьми?

— Томе? Томе, де ти там? — У Ніковому голосі чутно було роздратування і стурбованість.

— Тут! — Я вийшов із кущів.

— Що ти там робив? — підозріливо спитав він.

— Відливав, — відповів я йому. Зненацька вирішив. — А мій пес побіг за мною з міста і наздогнав нас тут. Я залишив його з друзями, та він, видно, перегриз шнурок. Гей, хлопчику, ходи до нас.

Я тобі п’яту відгризу, — люто запропонував Нічноокий, але послухався і слідом за мною вийшов на чистий простір дворища.

— Великий, як холера, — зауважив Нік. Схилився вперед. — Здається, він більше ніж наполовину вовк.

— Мені вже казали таке у Ферроу. Це бакійська порода. Ми їх використовуємо для випасу овець.

Ти за це поплатишся. Я тобі обіцяю.

Замість відповіді, я схилився, поплескав його по спині, тоді почухав за вухами.

Нічноокий, метельни хвостом.

— Це вірний старий пес. Слід було мені здогадатися, що він не залишиться сам.

Чого тільки я не терплю заради тебе.

Він метельнув хвостом. Один раз.

— Бачу. Гаразд. Найкраще тобі піти всередину й лягти спати. Іншого разу не відходь сам. За жодною потребою. Принаймні попередь мене. Коли мої люди на варті, то стають нервовими. Можуть перерізати тобі горло, перш ніж розпізнати.

— Розумію.

Я пройшов просто повз двох таких.

— Ніку, то ти ж не проти, так? Я про собаку. — Намагався поводитися по-дружньому й зніяковіло. — Він може залишатися надворі. Це добрий сторожовий пес, справді.

— Тільки не сподівайся, що я його за тебе годуватиму, — буркнув Нік. — І щоб він не завдавав нам клопотів.

— О, я певен: він не завдаватиме жодного клопоту. Правда ж, хлопчику?

Старлінг вибрала саме цю мить, щоб підійти до дверей.

— Ніку? Ф… Томе?

— Ми тут. Ти мала рацію, він просто ходив відлити, — спокійно відповів Нік.

Узяв Старлінг за плече та повів її назад до кошари.

— Що це? — зажадала вона, її голос лунав майже тривожно.

Зненацька я мусив ризикнути всім, покладаючись на її сприт і нашу дружбу.

— Просто пес, — швидко сказав я. — Нічноокий, вочевидь, зірвався з прив’язі. Коли я залишав його в Кріса, то просив пильнувати за ним, бо він захоче податися за мною. Та Кріс не послухав, і ось він тут. Думаю, доведеться забрати його з собою в Гори, хай там що.

Старлінг втупилася у вовка. Її очі були такими ж широкими й чорними, як нічне небо над нами. Нік сіпнув її за руку, і вона нарешті обернулася до дверей.

— Думаю, так, — насилу вимовила вона.

Я мовчки подякував Еді та всім іншим богам, які тільки могли мене вислухати.

— Залишайся тут і стережи, ти добрий песик, — сказав я Нічноокому.

Розважайся цим, доки можеш, менший братчику.

Він упав на сніг біля візка. Я сумнівався, що зостанеться там довше, ніж кілька ударів серця. Я пішов досередини за Старлінг і Ніком. Той щільно зачинив за нами двері, взяв їх на засув. Я роззувся. Стріпнув сніг із плаща, тоді загорнувся в покривала. Сон зненацька підійшов дуже близько, разом із глибоким полегшенням, яке я відчув. Нічноокий повернувся. Я знову цілісний. Я в безпеці, з вовком біля дверей.

Нічноокий. Я такий радий, що ти тут.

Ти дивно це показуєш, — відповів він, та я чув, що це більше веселить його, ніж дратує.

Чорний Рольф переслав мені звістку. Регал намагається звернути проти нас Стару кров. Обіцяв їм золото, якщо вони полюватимуть для нього. Ми не повинні надто часто розмовляти.

Золото. Що золото для таких, як ми? Не бійся, менший братчику. Я тут, щоб знову дбати про тебе.

Я заплющив очі та провалився в сон, сподіваючись, що він має рацію. Балансуючи якусь мить на краю свідомості, я відзначив, що Старлінг не розіслала своїх покривал поруч зі мною. Сиділа на них по той бік приміщення. Біля Ніка. Голова при голові, тихо про щось розмовляли. Вона засміялася. Я не розібрав сказаних нею слів, але в тоні відчувалися спокушування та виклик.

Я майже відчув укол ревнощів. Вилаяв себе за це. Вона була моєю супутницею, не більше. Що мені до того, як вона проводить свої ночі? Минулої ночі вона спала в мене за спиною. Цієї ночі не зробить цього. Я вирішив, що це все вовк. Старлінг не могла його прийняти. Не вона перша. Розуміти, що я віттер, — не те саме, що постати перед пов’язаною зі мною твариною. Ну що ж. Так воно вже було.

Я спав.

Десь уночі я почув легенький дотик. Легенький мазок Скіллом по моїх чуттях. Я насторожився, але чекав непорушно. Не відчував нічого. Може, я вигадав це або воно мені приснилося? Тут мені спав на думку тривожніший здогад. Може, це Веріті, і він надто ослаблений, щоб зробити щось сильніше, ніж просто сягнути до мене. А може, Вілл. Я лежав тихо, мріючи сягнути назовні й боячись цього. Так дуже хотів знати, чи з Веріті все гаразд. Після тієї ночі, коли він розгромив Регалову групу, я нічого від нього не чув. «Йди до мене», — сказав він. А якщо це було його передсмертне бажання? Що, коли всі мої пошуки приведуть мене тільки до його костей? Я відігнав страх і спробував відкритися.

Свідомість, що торкнулася моєї, належала Регалові.

Я ніколи не скіллив до Регала, лише здогадувався, що він спроможний на Скілл. Навіть зараз не цілком довіряв своїм відчуттям. Сила Скіллу радше відповідала Віллові, але почуття, виражені ним, належали Регалові.

І жінку ти теж не знайшов? — Він скіллив не до мене. Сягав до когось іншого. Я посміливішав, ризикнув підступитися ближче. Намагався бути відкритим на його думки, не сягаючи їх.

Ще ні, мій королю. — Барл. Приховує свій страх за офіційністю та ґречністю. Я знав, що Регал відчуває це так само виразно, як і я. Знав навіть, що його це тішить. Регал ніколи не був спроможний зрозуміти різницю між страхом і повагою. Не вірив, що хтось може його поважати, окрім як просмердівшись страхом. Та я не думав, що це поширюється на його власну групу. Намагався здогадатися, чим він їм погрожує.

І про бастарда нічого? — зажадав Регал. Зараз сумніву не було. Регал скіллив, використовуючи силу Вілла. Чи це означало, що він не має власного Скіллу?

Барл зібрався на силі.

Мій королю, я не знайшов жодного його сліду. Певен, що він мертвий. Цього разу справді мертвий: порізав себе отруєним лезом, бо розпач, який він відчував у цю вирішальну мить, був абсолютним. Жодна людина не може вдати цього.

Тож мусить бути тіло, чи не так?

Воно десь і є, мій королю, я в цьому не сумніваюся. Ваші стражники просто ще його не знайшли. — Ця думка прийшла від Каррода, який не тремтів од страху. Він приховував цей страх навіть від себе самого, видаючи його за гнів. Я розумів, що він міг мати потребу чинити так, але сумнівався, чи це розумно. Такий прийом змусив Каррода протиставитися Регалові. А Регал не цінував людей, які кажуть те, що думають.

Може, я мав би покласти на тебе командування вершниками, що шукають його на дорогах, — ласкаво запропонував Регал. — Заодно пошукаєш, хто перебив увесь Болтів патруль.

Мілорде королю, — почав було Каррод, та тут Регал заглушив його, ревнувши: — МОВЧАТИ! — Вільно черпав силу Вілла, щоб це зробити. Зусилля нічого йому не коштувало.

Я вже раз повірив у його смерть, і ця довіра до слів інших ледь не коштувала мені життя. Цього разу я побачу його, побачу порізаного на шматки, і тільки тоді заспокоюся. Дурнувата Віллова спроба заманити бастарда в пастку жалюгідно провалилася.

Можливо, тому, що він уже мертвий, — посмів припустити Каррод, і це було помилкою з його боку.

Потім я став свідком того, про що волів би не знати. Уколу болю, гарячого і пронизливого, який Регал вислав Карроду, користуючись Вілловим Скіллом. Тільки тоді я нарешті збагнув, на кого вони перетворилися. Регал осідлав Вілла, але не так, як людина коня, що, розгнівавшись, може скинути вершника, а як кліщ чи п’явка, — вона впивається в жертву, присмоктується до неї та висисає життя. Уві сні чи наяву, Регал завжди був із ними, завжди мав доступ до їхніх сил. А зараз безжально їх використовував, не переймаючись, чого це коштуватиме Віллу. Я не знав, що можна завдавати болю самим Скіллом. Вибух сили, що може призвести до паралічу суперника, як це зробив з ними Веріті, — таке я знав. Але це щось інше. Прояв не сили чи темпераменту, а найчистішої мстивості. Я знав, що Каррод десь звалився на підлогу та бився у безмовній муці. Барл і Вілл, поєднані з ним, мусили ділити тінь цього болю. Мене вразило, що один член групи спроможний зробити таке з іншим. А втім, не Вілл же завдав той біль, а Регал.

За якийсь час це минулося. Можливо, насправді тривало лише мить. Та для Каррода, безперечно, тяглося достатньо довго. Я відчув тихе ментальне скавуління, яке він видавав. Зараз не був спроможний ні на що інше.

Я не вірю, що бастард мертвий. І не повірю, поки не побачу його тіла. Хтось убив Болта і його людей. Тож знайдіть його і принесіть мені. Живого чи мертвого. Барле. Зоставайся там, де ти тепер, і подвой свої зусилля. Я певний, що він тримається цього напрямку. Хай жоден подорожній не мине тебе непоміченим. Карроде, думаю, що тобі, мабуть, слід приєднатися до Барла. Бездіяльне життя не відповідає твоїй вдачі. Завтра рушай у дорогу. Під час подорожі не лінуйся. Зосередься на своєму завданні. Ми знаємо, що Веріті живий, він дуже ефективно довів це вам. Бастард намагатиметься дістатися до нього. Слід його затримати, перш ніж він це зробить, а тоді необхідно ліквідувати мого брата як можливу загрозу. Це єдині завдання, які я перед вами поставив. Чому ж ви не можете їх виконати? Ви ніколи не задумувалися, що буде з нами, якщо Веріті поталанить? Шукайте його, використовуйте для цього і Скілл, і людей. Не давайте всім забути, скільки я запропонував за нього. Не давайте забути про покарання за надану йому допомогу. Ви мене зрозуміли?

Звичайно, мілорде королю. Я не щадитиму зусиль, — швидко відповів Барл.

Карроде? Нічого від тебе не чую, Карроде.

Над усіма повисла загроза кари.

Прошу, мілорде королю. Я зроблю все, геть усе. Знайду його вам, живого чи мертвого. Зроблю це.

Тоді без жодного прощального слова Вілл і Регал зникли. Я чув, як Каррод знесилено закрився. Барл ще якусь мить зволікав. Прислухався чи навпомацки тягся до мене? Я дозволив своїм думкам вільно розпливатися, а концентрації розсипатися. Тоді розплющив очі і лежав, дивлячись на стелю та думаючи. Після скіллення відчував нудоту і тремтів.

Я з тобою, брате, — запевнив мене Нічноокий.

І я радий з цього.

Я перекотився на бік та спробував заснути.