Мандри убивці

Розділ 26. Дороговкази

За час своїх мандрівок я добре вивчив ось таке. Те, що в одному краї вважається розкішшю, в іншому є цілком буденним. Риба, якою ми в Оленячому замку не годували б і кота, у внутріземських містах цінується як делікатес. Є місцевості, де вода — багатство, а в інших постійні повені — це і прикрість, і загроза. Добре вичинена шкура, зграбно виліплений посуд, прозоре, мов повітря, скло, екзотичні квіти — всі ці речі я бачив у такій кількості, що люд, який ними володіє, не вважає їх багатством.

Можливо, що й магія, проявляючись досить часто, стає звичайною. Замість бути річчю, що викликає захват і благоговіння, стає сировиною для дорожніх полотен та дороговказів. Таке марнотратство дивує тих, кому це недоступно.

Того дня я йшов, як і раніше, схилом лісистого узгір’я. Спершу узбіччя було широким і пологим. Я міг іти, не гублячи дороги з очей, вона пробігала тільки трохи нижче схилу. Величезні вічнозелені дерева утримували високо наді мною більшу частину зимового снігу. Лісова підстилка була нерівною, де-не-де траплялися латки глибокого снігу, але йшлося не надто тяжко. Та під кінець дня дерева почали меншати, а схил узгір’я став куди крутішим. Потяглася схилом і дорога, тож я пішов попід нею. Коли настав час розбивати табір для ночівлі, ми не могли знайти рівного місця для намету. Мусили далеко п’ястися узгір’ям униз, перш ніж натрапили на годящу галявину. Коли вже встановили намет, Кеттрікен оглянула дорогу й насупилася. Вийняла карту та переглядала її при останніх сонячних променях. Саме тоді я й спитав у неї, в чому річ.

Вона тицьнула в карту пальцем у рукавичці, а тоді показала на схил над нами.

— Якщо дорога й далі здійматиметься вгору, а схили крутішатимуть, ти не зможеш іти нарівні з нами. Завтра ввечері ми залишимо дерева позаду. Тамтешня місцевість безплідна, стрімка й кам’яниста. Нам доведеться взяти з собою дрова для вогнища, скільки зможуть нести джеппи. — Зморщила брови. — Можливо, навіть уповільнимо швидкість, щоб ти встигав.

— Я не відстану, — пообіцяв я.

Її блакитні очі зустрілися з моїми.

— А вже післязавтра тобі, можливо, доведеться приєднатися до нас на дорозі. — Кеттрікен пильно подивилася на мене.

— Якщо так, то мушу з цим упоратися. — Я стенув плечима і спробував усміхнутися, хоча й почував тривогу. — Що ще можу зробити?

— Що ще може зробити будь-хто з нас? — пробурмотіла вона сама собі у відповідь.

Того вечора, коли я закінчив чистити кухонні горщики, Кеттл знову розстелила свою полотнину та розклала камені. Я глянув на розстановку і труснув головою.

— Я ще цього не розв’язав.

— Що ж, це полегшення, — промовила вона. — Якби ти, а навіть ви удвох із вовком зробили це, я б так здивувалася, що й словами не сказати. Це складна задача. Але зараз ми зіграємо кілька ігор, і якщо триматимеш очі розплющеними, а розум гострим, то можеш знайти свій розв’язок.

Та мені це не вдалося, тож, уклавшись спати, я подумки бачив гральну полотнину й розкладені камені.

Наступного дня ми йшли так, як і передбачила Кеттрікен. До полудня я продирався крізь чагарник або пробирався крізь купи насипаного каміння, а Старлінг ішла відразу ж за мною. Хоча місцевість була такою складною, що ледь ставало духу на звичайну ходу, її переповнювали запитання, і то все про Блазня. Що я знаю про його походження? Хто шив йому вбрання? Чи він колись серйозно хворів? Я вже звик відповідати їй так, щоб у цих відповідях було обмаль інформації або й зовсім ніякої. Сподівався, що ця гра її втомить, але вона була чіпкою, мов бульдог. Нарешті я роздратовано повернувся до неї та заявив, що хочу достеменно знати, чого він так її цікавить.

На її обличчі з’явився дивний вираз, наче вона намірялася зробити щось ризиковане і збиралася на силі. Розтулила рота, мить повагалася, а тоді випалила слова, наче більше не мала змоги терпіти.

— Блазень — це жінка. І вона в тебе закохана. — Кажучи це, Старлінг жадібно втупилася мені в обличчя.

Якусь мить мені здавалося, що менестрелька говорить чужоземною мовою. Я стояв, дивлячись на неї згори вниз і намагаючись збагнути, що вона має на думці. Якби не засміялася, я б, може, вигадав якусь відповідь. Але щось у її сміхові так мене вразило, що я повернувся до неї спиною і далі долав стрімке узгір’я.

— Ти червонієш! — гукнула Старлінг ззаду. Задихалася від сміху. — Бачу це по твоєму карку! Усі ці роки, а ти й не знав? Навіть ніколи не здогадувався?

— Думаю, що це абсурд, — сказав я, не озираючись.

— Справді? І що в цьому абсурдного?

— Геть усе, — холодно відповів я.

— То скажи мені, чи ти цілковито певний, що я помиляюся?

Я не вшанував її глузування відповіддю. Продирався крізь латку густого чагарнику, не зупиняючись, щоб притримати для неї гілки. Здогадувався, що вона знала про мій гнів, бо й далі реготала. Я залишив позаду останні дерева і став, дивлячись на майже голу кам’яну стіну. Кущі практично зникли, а потрісканий сірий камінь наставляв з-під снігу скрижанілі гребені.

— Стій на місці! — перестеріг я Старлінг, коли вона, видершись із хащів, підійшла до мене ближче. Роззирнулася довкола й затамувала подих.

Я дивився вгору, на стрімке узбіччя, аж до місця, де дорога перетинала гірську стіну, як жолоб шматок дерева. Це був єдиний безпечний шлях уздовж прямовисного гірського схилу. Над нами тягся стрімкий схил гори, засипаний дрібним камінням. Не повністю вертикальний, та наче й не урвище. Де-не-де розкидані викручені вітром дерева та кущі, їхнє коріння то заглиблювалося у кам’янистий ґрунт, то п’ялося над ним зверху. Гілля цієї рослинності нерівномірно вкривала шержінь. Сходження вгору, до дороги, буде неабиякою випробою. Узбіччя, яким ми йшли весь ранок, ставало дедалі крутішим. Мене б це не мало здивувати, але я так пильно шукав найкращий шлях, що вже певний час не дивився вгору.

— Мусимо повертатися на дорогу, — сказав я менестрельці, а вона мовчки кивнула.

Це було легше сказати, ніж зробити. У кількох місцях я чув під ногами каміння та осипища, інколи мусив пробиратися на чотирьох. Позаду тяжко дихала Старлінг.

— Ще трішки! — гукнув я їй, а Нічноокий тим часом спинався узбіччям поруч із нами. Він без зусиль нас обігнав, кількома стрибками досяг краю дороги. Зник, а тоді повернувся, став на виступі та дивився униз. За мить поруч із ним з’явився Блазень, тривожно глянув на нас.

— Потрібна допомога? — крикнув нам згори.

— Ні. Ми впораємось! — відгукнувся я.

Ненадовго зупинився, присівши і вчепившись за стовбур карликового дерева, щоб перевести подих і витерти піт з очей. Старлінг пристала поруч зі мною. І зненацька я відчув над собою дорогу. Пливла, мов течія ріки, і, як над рікою, у тому ж напрямку, що й течія, віяв вітерець. Це не був зимовий морозний вітер, він ніс із собою життя, водночас далеке й близьке. У ньому витала дивна сутність Блазня, прихований страх Кеттл, тужлива рішучість Кеттрікен. Усе це було розділене й розпізнавалося, як букети різних вин.

— Фітце Чівелрі! — з натиском промовила моє ім’я Старлінг, стусонувши мене між лопатками.

— Що? — неуважно спитав я.

— Рухайся вже! Не можу більше тут стирчати, мені стерпли ноги.

— Ох, — отямився я.

Повернувся у власне тіло і здолав решту підйому до краю дороги. Пливкий Скілл дав мені змогу без зусиль усвідомлювати Старлінг позаду. Я відчував, як вона переставляє ноги, як чіпляється за вбогу гірську вербу на крутому схилі. Якусь мить я стояв на краю дороги. Тоді зробив крок на її гладеньку поверхню, прослизнувши в неї, як дитина в річку.

Блазень чекав нас. Кеттрікен стояла на чолі вервечки джеппів, неспокійно озираючись, аби впевнитися, чи ми до них приєдналися. Я глибоко вдихнув, почувся так, наче збираюся докупи. Нічноокий поруч зі мною зненацька підбив носом мою руку.

Залишайся зі мною, — підказав він.

Я відчув, як вовк намагається сильніше вхопитися за зв’язок між нами. Мене занепокоїло, що я не міг йому допомогти. Глянув у його глибокі очі й раптом знайшов у них невисловлене запитання.

Ти на дорозі. Я не думав, що тварини можуть на неї виходити.

Він несхвально пирхнув.

Вважати щось розумним і робити це — різні речі. Ти міг би й помітити, що джеппи вже кілька днів мандрують цією дорогою.

Це було аж надто очевидним.

То чого дикі тварини її уникають?

Бо наше виживання залежить від нас самих. Джеппи залежать від людей і підуть за ними в найбільшу небезпеку, хай яким дурним це здається. Тому їм бракує глузду тікати від вовка. Натомість, коли я їх лякаю, біжать до вас, людей. Так само коні чи корови та річка. Як залишити їх самих собі, зайдуть у воду лише тоді, коли смерть уже їх наздоганяє. Коли тікають від хижаків чи голоду. Але люди змушують їх перепливати річку, як тільки захочуть перебратися на той берег. Думаю, вони досить дурні.

То чого ж ти на цій дорозі? — спитав я, усміхнувшись.

Не сумнівайся у дружбі, — серйозно відповів Нічноокий.

— Фітце!

Я здригнувся, обернувся до Кеттл.

— Я в порядку, — сказав їй, хоч і знав, що це не так.

Моє Віт-чуття зазвичай робило мене дуже чуйним до того, що поблизу мене хтось є. Та Кеттл підійшла ззаду майже впритул, а я не помітив цього, доки вона не заговорила. Щось у дорозі Скіллу притупило мій Віт. Коли я спеціально не думав про Нічноокого, він блякнув мені в розумі, перетворюючись на невиразну тінь.

А був би ще меншим, якби я не намагався з тобою залишатися, — стурбовано зауважив він.

— Усе буде добре. Мушу тільки бути насторожі, — сказав я йому.

Кеттл вирішила, що я звертаюся до неї.

— Так, мусиш. — Обережно взяла мене за руку й пішла. Інші вже нас випередили. Старлінг ішла поруч із Блазнем та співала на ходу любовні пісеньки, але він неспокійно озирався на мене через плече. Я кивнув йому, він тривожно схилив голову.

Кеттл, що стояла поруч зі мною, щипнула мене за передпліччя.

— Зверни увагу на мене. Розмовляй зі мною. Кажи мені щось. Ти розгадав ту ігрову загадку, яку я тобі дала?

— Ще ні, — зізнався я.

Дні ставали теплішими, але вітер, що пролітав повз нас, досі ніс із собою крижаний подих із гірських вершин. Думаючи про це, я відчував холод на щоках, проте дорога Скіллу змушувала мене цього не помічати. Вона поступово здіймалася вгору, та я, здавалося, без жодних зусиль крокував її поверхнею. Очі казали мені, що ми піднімаємося, але я йшов так легко, наче спускався з гори.

Ще один щипок від Кеттл.

— Думай про загадку, — коротко наказала вона. — І не дозволяй себе ошукати. Твоє тіло втомлюється, і йому холодно. Те, що ти цього не усвідомлюєш, не означає, що можеш на це не зважати. Тримай темп.

Її слова здалися мені водночас і дурними, і мудрими. Я зрозумів, що, чіпляючись моєї руки, вона не тільки певніше трималася на ногах, а й змушувала мене йти повільніше. Я вкоротив і вповільнив кроки, щоб ступати нарівні з нею.

— Іншим, здається, це не вадить, — зауважив я їй.

— Правда. Але вони не є ні старими, ні Скілл-чутливими. Цієї ночі все в них болітиме, завтра вповільнять швидкість. Цю дорогу збудовано в розрахунку на те, що ті, хто нею йтиме, або не відчуватимуть її найтонших впливів, або пройшли тренування і знають, як із ними впоратись.

— Звідки ви стільки знаєте про це? — зажадав я.

— Ти хочеш знати про мене чи про дорогу? — сердито відрізала стара.

— Насправді і те, й інше, — відповів їй.

Кеттл промовчала. За якийсь час спитала мене:

— Пам’ятаєш віршики зі свого дитинства?

Не знати чого, це дуже мене розсердило.

— Не пам’ятаю! — заперечив я. — Не маю жодних спогадів із найранішого дитинства, коли більшість дітей їх вивчає. Зате можу похвалитися, що вивчив стаєнні віршики. Продекламувати вам п’ятнадцять прикмет доброго коня?

— Продекламуй краще «Шість мудреців у Джампі прийшли»! — гарикнула вона. — За моїх часів діти не тільки вивчали віршики, а й знали, що вони означають. Це та гора з вірша, нетямуще ти собача! Та, на яку жодна розумна людина не піднімається і не сподівається з неї спуститися!

Мороз пройшов мені поза спиною. Кілька разів за життя я пізнавав якусь символічну правду, що оголювалася при цьому аж до найстрашніших основ. І це був такий момент. Кеттл змусила мене виразно усвідомити те, що я знав уже кілька днів.

— Мудреці були скіллерами, чи не так? — тихо спитав я. — Шість, п’ять і чотири… групи Скіллу або залишки груп. — Мій розум проскочив логічні східці, замінивши більшість кроків інтуїцією. — От що трапилося зі скіллерами, з тими старими, яких ми не могли знайти. Коли виявилося, що група Галена не працює добре, а Веріті потребував більшої допомоги для захисту герцогств, ми з ним шукали літніх скіллерів, навчених ще Солісіті, до того як Гален став майстром Скіллу, — пояснив я Кеттл. — Ми знайшли небагато записаних імен. І всі ці люди або померли, або зникли. Ми підозрювали зраду.

Стара пирхнула.

— Для груп Скіллу в зраді не було б нічого нового. Але частіше траплялося так, що люди, зростаючи в Скіллі, дедалі сильніше налаштовувалися на нього. І врешті Скілл їх кликав. Якщо хтось був достатньо сильним у Скіллі, то міг витримати цю дорогу. Якщо ж ні, то гинув.

— А якщо комусь вдавалося? — спитав я.

Вона скоса на мене зиркнула і нічого не відповіла.

— Чим закінчується ця дорога? Хто її збудував і куди вона веде?

— Веріті, — нарешті тихо сказала Кеттл. — Дорога веде до Веріті. Нічого більше нам знати не треба.

— Але ж ви знаєте більше! — звинуватив я її. — І я теж. Вона веде до джерела всього Скіллу.

Її позирк став тривожним, а тоді непрозорим.

— Нічого не знаю, — кисло сказала вона. Тоді, видно, відчула докори сумління. — Я багато про що здогадуюсь і чула численні напівправди. Легенди, пророцтва, поголоси. Ось що я знаю.

— А чому ви їх знаєте? — натискав я.

Вона обернулася, рівно глянула на мене.

— Бо я на це приречена. Як і ти.

І не сказала більше ні слова на цю тему. Затим встановила уявну гральну дошку і змусила мене вирішувати, які ходи я зробив би, витягши чорний, червоний чи білий камінь. Я намагався зосередитись на них, знаючи, що Кеттл ставить переді мною ці задачі, аби я не втратив панування над власним мозком. Але ігнорувати Скілл-силу цієї дороги — однаково що не зважати на сильний вітер чи потік крижаної води. Я міг не звертати на неї уваги, але не міг її й зупинити. Посеред міркувань про стратегію гри я задумувався про схему власного мислення і сприймав його не як власне, а як чуже, певним чином використовуване мною. Хоча я подумки тримав перед очима загадану гру, це не зупиняло галереї голосів, що шепотілися десь на задвірках мого мозку.

Дорога звивалася вгору і вгору. Сама гора майже прямовисно здіймалася ліворуч від нас і так само стрімко спадала з правого боку. Дорогу прокладено так, як не зробив би жоден нормальний будівничий. Більшість торгових гостинців звивається між узгір’ями та перевалами. Ця ж п’ялася по схилу гори до її вершини, здіймаючись усе вище. Доки день добіг кінця, ми далеко відстали від інших. Нічноокий клусом обігнав нас, а тоді повернувся, аби сповістити, що решта ді­сталася місця для ночівлі, широкого й рівного, і розставляє там намет. З наближенням ночі гірські вітри стали кусати лютіше. Я радісно подумав про тепло та відпочинок і почав умовляти Кеттл додати ходу.

— Додати ходу? — спитала вона. — Це ж ти постійно його вповільнюєш. А зараз давай, поспіши!

Останній перехід перед постоєм завжди найважчий. Це казали мені солдати Оленячого замку. Але того вечора я почувався так, наче брів крізь холодний сироп, бо заледве волочив ноги. Здається, я раз у раз зупинявся. Знаю, що Кеттл торсала мене за плече та наказувала йти. Навіть коли ми обійшли складку на схилі гори й побачили попереду освітлений намет, я не міг змусити себе до швидшого руху. Як у гарячковому мареві, мої очі спершу наблизили намет до мене, а потім далеко його відсунули. Я тягся далі. Довкола мене шепотілися натовпи. Ніч затуманила мені очі. Довелося примружитися, аби розгледіти щось на холодному вітрі. Повз нас по дорозі проходила ціла юрба людей, нав’ючені осли, дівчата, що несли кошики з яскравою пряжею і сміялися. Я обернувся, щоб роздивитися продавця дзвоників, який саме нас минав. Ніс на плечі високу підставку, і десятки латунних дзвоників різної форми та голосу брязкали й подзвонювали на ходу. Я потяг Кеттл за руку, щоб вона обернулася і побачила це, але стара тільки стиснула залізною хваткою моє плече та поволокла мене геть. Далі повз нас пройшов хлопець, що спускався до селища. Ніс кошик яскравих гірських квітів. Від їхнього запаху аж голова йшла обертом. Я вирвався із затиску Кеттл. Поспішив за ним, щоб купити кілька для Моллі. Хай би напахтила ними свої свічки.

— Допоможіть мені! — гукнула Кеттл.

Я глянув, що трапилося, але її зі мною не було. Я не міг знайти її в натовпі.

— Кеттл! — покликав я. Озирнувся, а тоді зрозумів, що гублю з очей продавця квітів.

— Почекай! — крикнув я йому.

— Він відходить! — налякано й розпачливо лементувала вона.

Зненацька ззаду в мене врізався Нічноокий, його передні лапи вдарили по моїх раменах. Його вага та швидкість звалили мене долілиць на тонкий шар снігу, що покривав гладеньку поверхню дороги. Попри рукавиці, я обідрав шкіру з долонь, а коліна запекло вогнем.

— Дурень! — гримнув я на нього і спробував підвестися, але він ухопив мене за щиколотку і знову кинув на дорогу. Цього разу я міг зазирнути через край і побачив унизу прірву. Мої біль і здивування втихомирила ніч, подорожні щезли, залишивши мене наодинці з вовком.

— Нічноокий! — обурився я. — Дай мені встати!

Він натомість піймав мене за зап’ястя, стис зуби та відволік від краю дороги, не даючи підвестися з колін. Я не знав, що вовк настільки сильний, а радше ніколи не здогадувався, що він може звернути цю силу проти мене. Даремно молотив його вільною рукою, постійно волаючи і намагаючись встати. Чув, як кров пливе мені по руці, це його зуб впився мені в тіло.

Раптом обабіч мене з’явилися Кеттрікен і Блазень, вхопили попід руки, поставили на ноги.

— Він сказився! — гукнув я, коли до нас підбігла Старлінг. Її обличчя було блідим, очі величезними.

— Ой, вовчику, — зраділа вона, опустилася на одне коліно і обхопила його руками. Нічноокий сидів, віддихуючись, помітно втішений її обіймами.

— Що з тобою діється? — зажадав я.

Він глянув на мене, але не відповів.

Перша моя реакція була дурною. Я підняв руки до вух. Але ж я не ними чув Нічноокого. Коли я так зробив, він заскавчав, і я виразно це почув. Це було лише собаче скавуління.

— Нічноокий! — скрикнув я.

Він підвівся. Став на задні лапи, спершись передніми мені на груди. Був таким великим, що майже міг зазирнути мені в очі. Я відчув луну його туги та розпачу, але більше нічого. Потягся до нього Віт-чуттям. Не міг його знайти. Не міг відчути нікого з них. Так, наче всіх їх перековано.

Я озирнувся довкола, побачив їхні перелякані обличчя і усвідомив, що вони кажуть, ні, майже кричать щось про край дороги, чорну колону і що трапилось, що трапилось? Вперше мене вразило, наскільки незграбною є мова. Усі ці окремі слова, поєднані разом, кожен голос вимовляє їх по-іншому, і це так ми спілкувалися між собою? «Фітце, фіт-це, фіт це», — кричали вони моє ім’я, мабуть, звертаючись до мене, та кожен голос звучав інакше, кожен мав на думці власний образ співрозмовника і причину, через яку розмовляли з ним. Слова були незграбними, я не міг зосередитися на тому, що вони намагалися ними передати. Це було так, наче маєш справу з чужоземними купцями, щось показуєш на пальцях, усміхаєшся чи супишся і здогадуєшся, постійно здогадуєшся, що насправді мав на увазі той другий.

— Прошу, — сказав я. — Тихо. Прошу! — Я лише хотів, щоб вони замовкли, припинили шум і рухи губами. Але мою увагу привернуло звучання моїх власних слів. — Прошу, — повторив знову, здивований, скільки всіляких рухів мушу зробити, щоб видобути такий неточний звук. — Тихо! — ще раз мовив я і збагнув, що це слово позначає надто багато речей, аби взагалі мати якесь реальне значення.

Якось, коли я тільки-но перейшов під опіку Барріча, він наказав мені зняти збрую з упряжки коней. Ми тоді ще звикали один до одного, і ніхто розумний не дав би такого завдання дитині. Але мені вдалося видряпатися на слухняних тварин, відстебнути кожну блискучу пряжку та застібку — і от уже вся упряж, розібрана, частинами лежить на землі. Коли Барріч прийшов перевірити, чим це я займався стільки часу, йому від здивування аж мову відібрало. Та не міг звинувачувати мене, бо я зробив, що він наказав. Тим часом я здивувався, зі скількох частин складається річ, яка спершу здавалася мені цілісною.

Отак було зі мною й зараз. Усі ці звуки складалися в слова, всі ці слова складалися в судження. Мова розпадалася на частини мені в руках. Ніколи досі я про це не задумувався. Стояв перед ними, настільки просякнутий сутністю Скіллу на цій дорозі, що мова здавалася мені по-дитячому незручною. От наче їсти вівсянку пальцями. Слова були повільними й неточними, приховували стільки ж сенсів, скільки й розкривали.

— Фітце, прошу, ти маєш… — почала Кеттрікен, і мене цілковито поглинуло обмірковування всіх можливих значень кожного з цих чотирьох слів. Так я й не почув, що ще вона казала.

Блазень узяв мене за руку і ввів до намету. Штовхав, доки я не сів, тоді зняв із мене шапку, рукавиці та плащ. Не кажучи й слова, вклав мені в руки гарячий кухлик. Це я ще міг зрозуміти, але швидка тривожна розмова інших скидалася на перелякане пікання цілої клітки курчат. Підійшов вовк, ліг поруч зі мною, спершись великою головою мені об стегно. Я потягся вниз, погладив широкого лоба, торкнувся пальцем м’яких вух. Він притиснувся до мене дужче, наче прохаючи чогось. Я почухав його за вухами, подумавши, що саме це йому й треба. Страшно було не знати цього.

Того вечора з мене не було жодного пожитку. Я намагався виконати свою частку обов’язків, але за що б не брався, інші просто виривали його мені з рук. Кеттл кілька разів мене щипнула, штурхнула і наказала прокинутися. Одного разу, коли стара мене бештала, я був настільки зачарований рухом її вуст, що й не помітив, коли вона пішла собі. Не пам’ятаю, що я робив, коли вона стисла мене за карк рукою, схожою на пазуристу лапу. Схилила мою голову вперед і тицяла по черзі кожен камінь, розкладений на її гральній полотнині. Вклала мені в руки чорний камінь. Якийсь час я просто дивився на фігури. Раптом відчув, як у моєму сприйнятті щось змінилося. Тепер мене і гру ніщо не розділяло. Раз по раз я пробував ставити камінь на різні позиції. Нарешті знайшов ідеальний хід, а поклавши камінь на вибране місце, почувся так, наче мені зненацька прочищено вуха або ж знято полуду з очей. Звів погляд, придивився до всіх довкола.

— Вибачте, — недоречно пробурмотів я. — Вибачте.

— Тобі вже краще? — тихо спитала Кеттл. Говорила так, наче до малої дитини.

— Я трохи отямився, — відповів їй. Тоді глянув на неї з раптовим розпачем. — Що трапилося?

— Скілл, — просто сказала вона. — Ти не досить сильний у ньому. Ледь не пішов дорогою, яка вже нікуди не веде. Там якийсь дорожній знак, дорога біля нього розходиться, один шлях веде вниз, у долину, другий угору. Той шлях, що вниз, уже багато літ як знищено якоюсь катастрофою. На дні самé тільки звалене каміння, але видно, що дорога з’являється з руїн і продовжується. Тоді зникає у черговій кам’яній плутанині. Веріті не міг туди піти. Але ти ледь не пішов за спогадом про давню дорогу назустріч смерті. — Кеттл замовкла й суворо глянула на мене. — За моїх часів… тебе не вважали б достатньо вишколеним, аби робити те, що ти робив. Не кажучи вже про самотнє постання перед таким викликом. Якщо це найкраще, чого тебе навчено… Ти певен, що Веріті живий? — зненацька зажадала вона. — Що він самотньо витримав це випробування?

Я вирішив, що хтось із нас мусить відкрити свої таємниці.

— Я бачив його у Скілл-сні. В місті, з людьми такими, як ті, кого ми проминали сьогодні. Він занурив долоні й руки в магічну ріку та пішов звідти, насичений потугою.

— Боже риб! — закляла Кеттл. На її обличчі з’явилася тінь жаху та благоговіння.

— Ми нікого сьогодні не проминали, — заперечила Старлінг.

Я не усвідомлював, що менестрелька сіла поруч зі мною, аж доки вона не озвалася. Здригнувся, вражений, що хтось може наблизитися до мене, а я цього не відчую.

— Усі, що йшли колись цією дорогою, залишили на ній якусь свою частку. Твоїм відчуттям ці привиди недоступні, але Фітц блукає між ними нагий, як новонароджена дитина. І так само наївний. — Зненацька Кеттл відкинулася на свою постіль, усі зморшки на її обличчі поглибилися. — Як таке дитя може бути Каталізатором? — сказала вона до всіх і ні до кого зокрема. — Ти не знаєш, як врятуватися від себе самого. Як же ти збираєшся врятувати світ?

Раптом Блазень припіднявся на своїй постелі, взяв мене за руку. З цим заспокійливим дотиком до мене перетекла якась сила. Його інтонація була легкою, але слова глибоко проникли мені в душу.

— Пророцтва ніколи не запевняли про компетентність. Тільки про витривалість. Що там каже ваш Білий Колум? «Вони, мов краплинки дощу, що стікають по кам’яних вежах часу. А дощ завжди бере гору над каменем».

Він стис мою руку.

— Твої пальці, як лід, — сказав я йому, коли він відпустив мене.

— Я неймовірно змерз, — погодився Блазень. Підтяг коліна до грудей, обхопив їх руками. — Я змерзлий і втомлений. Але й витривалий.

Я відвів від нього очі й зіткнувся поглядом зі Старлінг. На її обличчі грала хитра посмішечка, що ніби запевняла: «А я все розумію!» О боги, як же це мене роздратувало.

— У моїх пакунках є ельфійська кора, — запропонував я Блазневі. — Вона і зігріває, і додає сили.

— Ельфійська кора, — скривилася Кеттл, наче це було щось огидне. Та, трохи поміркувавши, захоплено додала: — А насправді це може бути доброю думкою. Так. Чай з ельфійської кори.

Коли я витяг зілля зі своїх речей, стара вирвала його мені з рук, наче я міг ним порізатися. Бурмотіла сама собі, відміряючи до наших кухликів маленькі порції.

— Бачила я, якими дозами ти себе труїш, — дорікнула вона мені та сама заварила чай. До того, який приготувала Кеттрікен, Старлінг і собі, ельфійської кори не додала.

Я випив ковток гарячого чаю, спершу розкуштувавши гризьку гіркоту ельфійської кори, а вже потім відчувши тепло всередині. Воно пройшло крізь мене, принісши полегшення. Я спостерігав за Блазнем і помітив, що й він розслабився в обіймах цього зілля, хоча його очі почали блищати.

Кеттрікен витягла свою карту і схилилася над нею, насупивши брови.

— Фітце Чівелрі, оглянь карту зі мною, — зненацька наказала королева. Я оминув жаровню, підходячи до неї. Ледь усівся, як вона почала: — Гадаю, зараз ми тут, — показала пальцем перший пункт на шляху, нарисованому на карті. — Веріті казав, що відвідає всі три місцевості, позначені на карті. Думаю, що, коли цю карту рисували, дорога, якою ти ледь не пішов цього вечора, ще існувала й була неушкодженою. А тепер її більше немає. І то вже якийсь час. — Її блакитні очі зустрілися з моїми. — Як вважаєш, що зробив Веріті, діставшись сюди?

Я поміркував якусь мить.

— Він — людина прагматична. Наступна, друга зупинка, здається, на відстані трьох-чотирьох днів дороги звідси, не більше. Думаю, він спершу міг рушити на пошуки Старійшин саме туди. А ця — третя, ну, хай ще тиждень від другої. На мою гадку, він вирішив би насамперед відвідати ці два місця. Тоді, якщо б там йому не пощастило, міг би повернутися сюди та пошукати дороги вниз, до… хай що б там було.

Вона зморщила чоло. Я зненацька згадав, яким воно було гладеньким, коли Кеттрікен тільки-но стала нареченою Веріті. А тепер я рідко бачив її без зморщок турботи і смутку на обличчі.

— Він давно вже пішов, мій муж. Але ж нам не зайняло багато часу, щоб дістатися сюди. Може, він ще не повернувся, і досі там, унизу, бо так довго шукав туди дорогу, аби продов­жити свою подорож.

— Можливо, — неспокійно погодився я. — Але ж візьміть до уваги, що ми добре споряджені та подорожуємо разом, тимчасом як Веріті, діставшись сюди, був сам, і в нього зосталося обмаль запасів.

Я втримався і не розповів Кеттрікен про свої підозри, що в останній битві його поранено. Не було сенсу додавати їй ще тривоги. Всупереч власній волі, я відчув, як часточка мене потяглася в бік Веріті. Заплющив очі та рішуче закрився знову. Чи я уявив собі ґандж на Скілл-потоці, аж надто знайоме відчуття підступної сили? Знову звів свої стіни.

— …розділити загін?

— Перепрошую, королево, — винувато сказав я.

Я не знав, що з’явилося в її очах, — роздратування чи страх. Вона взяла мене за руку, міцно її стисла.

— Будь уважний, — звеліла. — Я сказала, що завтра ми пошукаємо дороги вниз. Коли знайдемо щось годяще, спробуємо спуститися. Але думаю, що на ці пошуки ми не повинні затратити більш як три дні. Якщо нічого не знайдемо, підемо далі. Та є ще й альтернатива: розділити загін. Послати…

— Не думаю, що нам слід ділити загін, — квапливо мовив я.

— Ти, мабуть, маєш рацію, — визнала вона. — Але ж це триває так довго, дуже довго, а я так довго зостаюся сама зі своїми питаннями.

Я не надумав, що на це відповісти, тож удавав, наче зайнятий чуханням вух Нічноокого.

Мій брате. — Це був шепіт, не більше, але я глянув на Нічноокого внизу біля себе. Поклав долоню йому на загривок, зміцнивши наш зв’язок дотиком. — Ти був таким порожнім, як звичайні люди. Я не міг навіть зробити так, щоб ти мене почув.

Я знаю. Не відаю, що зі мною трапилося.

Я відаю. Ти дедалі більше пересуваєшся з моєї сторони на іншу. Боюся, що ти пересунешся занадто і не зможеш уже повернутися. Я боявся, що це вже сталося сьогодні.

Що ти маєш на увазі? Що це за моя сторона та інша сторона?

— Ти знову чуєш свого вовка? — тривожно спитала мене Кеттрікен.

Підвівши голову, я був вражений неспокоєм, з яким вона дивилася на мене.

— Так. Ми знову разом, — сказав я їй. І тут мені спало на думку: — Звідки ви знали, що ми не можемо спілкуватися?

Вона стенула плечима.

— Думаю, я здогадалася. Він здавався таким неспокійним, а ти — таким далеким від усіх.

Вона має Віт. Так, моя королево?

Не можу з цілковитою певністю сказати, чи між ними щось промайнуло. Колись давно в Оленячому замку я подумав, наче відчув, що Кеттрікен використовує Віт. Можливо, вона й зараз це зробила, але моє власне відчуття було таким притьмареним, що я насилу підтримував зв’язок зі своєю твариною-побратимом. Хай там як, Нічноокий підвів голову і глянув на неї, а вона спокійно відповіла йому поглядом. Трохи насупившись, Кеттрікен додала:

— Інколи я хотіла б мати змогу розмовляти з ним, як ти. Якби могла покладатися на його швидкість і вміння пробиратися непоміченим, була б певнішою, що на дорозі все безпечно, як попереду, так і позаду нас. Він міг би знайти дорогу вниз, яку ми не можемо розгледіти.

Якщо збережеш досить клепки і Віту, аби переказати їй, що я бачу, то не матиму нічого проти виконання такого завдання.

— Нічноокий був би дуже щасливим, якби міг так вам допомогти, моя королево, — переклав я.

Вона втомлено усміхнулася.

— Що ж, якщо ти здужаєш усвідомлювати нас обох, то, гадаю, можеш бути посередником.

Її фраза такою неймовірною луною повторила думку вовка, що це мене занепокоїло, та я лише кивнув головою. Кожен аспект розмови вимагав тепер моєї цілковитої уваги, бо інакше втік би від мене. Це було наче почувати страшенну втому і однаково продовжувати боротися зі сном. Цікаво, чи й Веріті велося так складно?

Є спосіб подолати це, проте легенько, легенько, наче приборкуєш норовистого жеребця, що бунтує проти кожного дотику вуздечки чи п’яти. Та ти ще не готовий до цього. Тож змагайся з цим, хлопче, і бережи себе. Хотів би я, щоб ти міг дістатися до мене іншим способом. Але є лише ця дорога, і ти мусиш її пройти. Ні, не відповідай мені. Знай, що є й інші, і вони слухають так само жадібно, хоч і не так уважно, як я. Будь обережний.

Колись, описуючи мого батька Чівелрі, Веріті казав, що потрапити під його Скілл — наче опинитися під копитами у коня, що Чівелрі вдирався в мозок свого співрозмовника, скидав свої повідомлення та зникав. Тепер я краще зрозумів, що мав на увазі мій дядько. Я почувався радше як риба, раптово викинута хвилею на сушу. Було відчуття втрати, немовби відразу після відходу Веріті чогось забракло. Минув певний час, доки я зумів згадати, що є окремою особистістю. Якби ельфійська кора не підкріпила мене, думаю, міг би й зомліти. Але зараз зілля дедалі сильніше підтримувало: здавалося, мене закутано у м’яку теплу ковдру. Моя втома розвіялася, але я почувався приглушеним. Допив рештки, які зосталися в моєму кухлику, і чекав припливу енергії, зазвичай дарованого мені ельфійською корою. Але він не надходив.

— Думаю, ви заварили надто слабкий чай, — сказав я Кеттл.

— Досить із тебе, — суворо відповіла стара.

Такий тон бував у Моллі, коли вона вважала, що я випив надміру. Я приготувався, гадаючи, що видіння про Моллі зараз переповнять мій мозок. Але зоставався у власному житті. Не знаю, що я відчув: полегшення чи розчарування. Прагнув побачити їх із Неттл. Але ж Веріті перестерігав мене… Я запізніло сповістив Кеттрікен:

— Веріті скіллив до мене. Просто зараз. — Тоді, побачивши, як на її обличчі зарум’янілася надія, вилаяв себе мужланом і дурнем. — Це не було справжнє послання, — квапливо поправився я. — Тільки пересторога, нагадування, що маю уникати скіллення. Він усе ще вважає, що інші можуть розшукати мене в цей спосіб.

Її обличчя згасло. Сама собі похитала головою. Тоді глянула вгору та зажадала:

— Він не знайшов жодного слова для мене?

— Я не знаю, чи він усвідомлює, що ви зі мною, — поспіхом ухилився я від запитання.

— Жодного слова, — глухо сказала вона, наче взагалі не почула моєї відповіді. Її очі були непроглядними, коли за мить спитала: — Він знає, що я підвела його? Знає про… нашу дитину?

— Гадаю, що ні, міледі. Я не відчув у нього жодної такої скорботи, а знаю, що це дуже б його засмутило.

Кеттрікен зітхнула. Я прокляв свою незугарну мову, але чи ж годилося мені промовляти слова розради та любові його дружині? Вона різко випросталася, тоді підвелася.

— Піду принесу трохи дров на ніч, — заявила. — І зерна джеппам. Тут не видно жодної гілки для них.

Я дивився, як вона виходить у темряву, в мороз, який ще тримався. Ніхто не сказав ні слова. Кілька разів вдихнувши й видихнувши, я теж підвівся та пішов слідом.

— Ненадовго, — загадково попередила мене Кеттл. Вовк тінню рушив за мною.

Ніч надворі була погожою та холодною. Вітер не дошкульніший, ніж зазвичай. Знайомі незручності можна проігнорувати. Кеттрікен не збирала дров і не годувала зерном джеппів. Я був певен, що обидві ці справи вже виконано раніше. Вона стояла на краю розколотої дороги, вдивляючись у чорноту прірви біля своїх ніг. Випростана й нерухома, наче солдат, що складає звіт своєму сержантові, не видавала жодного звуку. Я знав, що вона мовчки плаче.

Є час для придворних манер, час для формального протоколу, а є й час для людяності. Я підійшов до неї, взяв за плечі, повернув обличчям до себе. На ньому читалося таке страждання, що вовк біля мене жалібно заскавчав.

— Кеттрікен, — просто сказав я. — Він вас кохає. Він вас не винуватить. Він тужитиме, авжеж, та і який чоловік не зробив би цього? А якщо йдеться про Регалові вчинки, то це Регалові вчинки. Не покладайте вини за це на себе. Ви не мог­ли його зупинити.

Вона провела по обличчю долонею і не сказала нічого. Глянула понад мене, при зоряному світлі її обличчя було схоже на бліду маску. Тяжко зітхнула, але я відчував, що вона задихається від горя. Я обійняв мою королеву, пригорнув до себе, притуливши її обличчя до свого плеча. Погладив її по спині, так жахливо напруженій.

— Все добре, — збрехав я їй. — Все буде добре. З часом, побачите. Ви знову будете разом, у вас народиться ще дитина, ви обоє сидітимете у Великій залі Оленячого замку і слухатимете пісні менестрелів. Знову настане мир. Ви ніколи не бачили Оленячого замку за мирних часів. Веріті матиме час полювати та рибалити, а ви їхатимете верхи поруч із ним. Веріті знову сміятиметься, кричатиме й ревітиме в коридорах, як північний вітер. Кухарка виганяла його з кухні, бо він, коли повертався додому з полювання голодним, відрізав м’ясо від печені, не даючи йому спектися. Йшов просто туди й відрізав ногу птаха, що там пікся, а тоді забирав її з собою і розповідав історії в кордегардії, вимахуючи нею, наче мечем.

Я поплескував її по спині, мов дитину, та розповідав їй історії про грубуватого й добродушного чоловіка, про щирого та дужого Веріті, яким запам’ятав його в дитинстві. На якийсь час вона притулила обличчя мені до плеча і так і зав­мерла. Тоді кашлянула, ніби подавилася чимось, а затим у неї вирвалося страшне хлипання. Зненацька вона заридала. Плакала нестримно й не соромлячись, як дитина, що впала, забилася і перелякалась. Я відчував, що це сльози, які давно вже збиралися непролитими. Не намагався допомогти їй зупинити ці сльози. Я говорив далі, поплескував, ледве чуючи сам себе, аж доки її плач почав затихати, а тремтіння заспокоюватися. Нарешті вона трохи відсунулася від мене, витягла з кишені носовичка. Обтерла обличчя та очі, висякала носа, а тоді спробувала заговорити.

— Зі мною все буде добре, — сказала вона. Серце мені рвонулося від сили її віри в ці слова. — Це просто… Просто зараз мені важко. Важко чекати зустрічі, щоб розповісти йому всі ці страшні речі. Знаючи, скільки болю йому це зав­дасть. Мене стільки навчили про те, як це — бути Жертовною, Фітце. Я з самого початку знала, що мені, може, доведеться пережити багато горя. Я достатньо сильна… щоб це витримати. Та ніхто не попередив, що я можу закохатися в чоловіка, якого мені вибрали. Витримати власне горе — це одна річ. Інша — заподіяти горе йому. — На цих словах їй стислося горло, вона схилила голову. Я боявся, що вона знову почне плакати. Натомість, підвівши голову, всміхнулася мені. Місячне світло торкнулося срібної вологи на її щоках і віях. — Інколи думаю, що лише ми з тобою бачимо під короною людину. Я хотіла б, щоб він сміявся, ревів і залишав відкриті пляшечки з чорнилом та порозкидувані карти. Хочу, щоб він обійняв мене, пригорнув до себе. Інколи так сильно хочу цього, що забуваю про Регала, червоні кораблі та… все інше. А ще інколи думаю, що якби ми могли знову бути разом, то й решта змінилася б на краще. Це не надто вартісна думка. Від Жертовної вимагається куди більше…

Срібний блиск позаду неї притяг до себе мої очі. Над її плечем я бачив чорну колону. Вона схилилася навскіс над зруйнованим краєм дороги, половина кам’яної основи зникла. Я не чув, що ще сказала Кеттрікен. Замислився: як я не побачив цієї колони раніше. Вона виблискувала яскравіше, ніж місяць на змерзлому снігу. Її вирізано з чорного каменю, покритого павутиною з іскристих кристалів. Як місячне сяйво на хвилях ріки Скіллу. Я не міг розшифрувати жодного напису на її поверхні. Позаду мене пронизливо вереснув вітер, коли я простяг руку, провів долонею по цьому гладенькому камені. Він радо мене привітав.