Мандри убивці

Розділ 10. Ярмарок рядіння

У Державах Чалседу рабство є традиційним і становить підвалину значної частки їхньої економіки. Місцева влада запевняє, що більшість рабів — це військовополонені. Та невільники, яким вдалося втекти до Шести герцогств, переважно розповідають про піратські наїзди на їхні рідні землі. Офіційно Чалсед заперечує саму можливість таких наїздів, але водночас він заперечує й те, що дивиться крізь пальці на піратів, які базуються на Торгових островах. Ці два явища тісно взаємопов’язані.

У Шести герцогствах рабство ніколи не було загальноприйнятим. Причиною багатьох давніх прикордонних конфліктів між Шокзом і Державами Чалседу є радше питання рабства, ніж суперечки щодо пролягання кордонів. Мешканці Шокзу ніколи не могли змиритися з тим, що солдати, які зазнали поранень чи потрапили в полон, до кінця життя зостануться рабами. Якщо Шокз програвав якусь битву, то майже негайним наслідком цього був шалений наступ на Держави Чалседу, аби визволити тих, кого втрачено в першій битві. Таким чином Шокз відвоював значні території, які первісно належали Державам Чалседу. Мир між цими двома регіонами завжди був нестійким. Чалсед постійно нарікає, що мешканці Шокзу не лише дають притулок збіглим невільникам, а й підмовляють інших до втечі. Жоден монарх Шести герцогств не заперечував правдивості цього.

Тепер головною моєю метою було дістатися Веріті, десь за межами Гірського королівства. Щоб це зробити, я мусив спершу перетнути все Ферроу. А це нелегке завдання. Область обабіч Синьої ріки доволі приємна, але що далі від неї від’їжджаєш, то пустельнішим стає краєвид. Орні землі призначені для великих полів льону та конопель, проте за ними тягнуться розлогі незаселені обшири. Хоча внутрішня територія герцогства Ферроу не є пустелею, та все-таки це рівнинний сухий край, а використовують його лише кочові племена, які переганяють тут череди, шукаючи паші. Коли ж минає «зелена пора» року, навіть вони йдуть звідси, осідаючи в тимчасових поселеннях над річками чи поблизу водопоїв. За дні, що настали після моєї втечі з Трейдфорда, я не раз замислювався, навіщо король Вейлдер Владний узагалі завдав собі клопоту підпорядкувати Ферроу, не кажучи вже про те, щоб зробити його одним із Шести герцогств. Я знав, що мушу йти від Синьої ріки до Синього озера, дістатися на той бік цієї великої водойми, а тоді вздовж Холодної ріки дійти до передгір’я, за яким тяглося Гірське королівство. Та це не була подорож для самотнього чоловіка. А без Нічноокого я таким і був.

У глибині краю немає великих міст, лише розкидані де-не-де примітивні містечка коло джерел, заселені цілорічно. Переважно вони виживають завдяки торговим караванам, що проходять поблизу них. Ведеться торгівля, хоч не надто жвава, між мешканцями Синього озера та Синьої ріки, тим же торговим шляхом товари народу Гір потрапляють до покупців у Шести герцогствах. Я знав: треба якось причепитися до одного з таких караванів. Та те, що очевидне, далеко не завжди легке.

Ввійшовши до Трейдфорда, я скидався на найнужденнішого зі злидарів, якого тільки можна уявити. Залишив я це місто розкішно одягненим, на одному з найкращих коней, будь-коли вирощених в Оленячому замку. Та в ту хвилину, коли я розлучився з Вихором, серйозність мого становища почала мене гнітити. Я мав убрання, яке вкрав, свої власні шкіряні чоботи, свій пояс, капшук, ніж і меч, а ще перстень і медальйон на ланцюжку. У капшуці не було жодної монети, зате всередині зберігалися знаряддя для розпалювання вогню, точильний камінь та багата колекція отрут.

Вовки не створені для самотнього полювання. Так сказав мені колись Нічноокий, і, перш ніж день добіг кінця, я оцінив мудрість цього твердження. Моя їжа цього дня складалася з коренів рябчиків, званих ще рисовими ліліями, та кількох горіхів, схованих білкою у надто помітній криївці. Я охоче з’їв би й білку, що сиділа вгорі й лаяла мене, доки я плюндрував її схованку, та не мав засобів, аби втілити це бажання в дійсність. Натомість товк горіхи каменем, розбиваючи їх, і міркував про те, як одна за одною розвіюються мої ілюзії про себе самого.

Я вірив, що з мене самодостатній і розумний хлоп’яга. Пишався своїми вміннями вбивці, а навіть у глибині душі вірив, що хоч не можу повністю опанувати свій талант до Скіллу, все ж моя сила в ньому не поступається силі жодного скіллера з Галенової групи. Та от не стало щедрості короля Шрюда, мисливських талантів мого побратима-вовка, таємної інформації та змовницьких навичок Чейда, науки Скіллу, яку вділяв мені Веріті, — і що ж зосталося? Голодний чоловік у краденому одязі, на півдорозі від Оленячого замку до Гірського королівства, з невеликими перспективами дістатися хоч туди, хоч сюди.

Хай якими похмурими були ці думки, вони аж ніяк не згладили надокучливості Скілл-наказу Веріті «Йди до мене». Чи хотів він випалити ці слова у моєму мозку? Я в цьому сумнівався, думаю, він хотів лише втримати мене від убивства спершу Регала, а потім себе самого. А все-таки там був примус, і він гноївся, як наконечник стріли в рані. Навіть мій сон заразився неспокоєм, я часто бачив уві сні, що йду до Веріті. Не йшлося про те, що я покинув заміри вбити Регала; по кільканадцять разів на день подумки складав плани, як повернуся до Трейдфорда і підступлюся до Регала якимсь несподіваним способом. Але всі ці плани починалися застереженням «після того, як я дістануся Веріті». Я просто не міг подумати, наче існує щось інше, з вищим пріоритетом.

Кілька голодних днів ідучи вгору річкою, я дістався міста, званого Лендінгом. Хоч і не таке велике, як Трейдфорд, а все ж непогане з себе. Там виробляють багато доброї шкіри, не лише з коров’ячих шкур, а й із твердих свинячих, себто з гараґарів. Іншим головним міським промислом було гончарство. Сировиною для майстерних гончарських виробів — біла глина з-над ріки. Багато речей, які зазвичай роблять із дерева, скла чи металу, в Лендінгу виготовляли зі шкіри чи випаленої глини. Шкіряними тут були не лише взуття та рукавички, але й капелюхи та інші частини одягу, а ще сидіння крісел і навіть дахи та стіни торгових яток. У крамничних вітринах я бачив кухонні дошки і свічники, та що там, навіть відра з гарно глазурованої глини, усі розписані й розмальовані сотнею стилів і барв.

Врешті я знайшов базарчик, де можна було продати все, що хочеш, а при тому ніхто не ставив тобі зайвих запитань. Я обміняв своє розкішне вбрання на вільні штани та довгу робітничу блузу, а на додачу дістав ще й пару панчіх. Міг би сторгуватися й краще, але крамар показав мені кілька коричневих плям на манжетах сорочки, — сумнівався, чи вдасться їх відіпрати. А щодо штанів, то вони неправильно на мені сиділи і втратили форму. Навряд чи вдасться її відновити під час прання. Тож я не торгувався і тішився з укладеної угоди. Принаймні цього вбрання не носив убивця, що тікав із садиби короля Регала.

У крамничці далі по вулиці я розлучився з перснем, медальйоном і ланцюжком, діставши за них сім срібняків і сім мідяків. Це було куди менше, ніж потрібно, щоб приєднатися до каравану, що рушає в гори, але ціна була найкращою з шести, які мені пропонували. Коли я зібрався йти, пухкенька жіночка, що їх купила, боязко торкнулася мого рукава.

— Я б не питала про це, сер, та бачу, що ви у скруті, — соромливо промовила вона. — Тож прошу вас, не образьтесь на мою пропозицію.

— Яку? — спитав я.

Підозрював, що вона хоче купити меч. Я вже вирішив не розлучатися з ним. Однаково не вторгував би досить грошей, щоб варто було йти беззбройному.

Вона несміливо вказала на моє вухо.

— Ваша сережка визволенця. Маю клієнта, що збирає такі рідкісні речі. Здається, вона з клану Бутранів, правда? — спитала це вагаючись, наче боялася, що я ось-ось ошалію з люті.

— Не знаю, — чесно зізнався я. — Це подарунок друга. Не така річ, яку я хотів би проміняти на срібло.

Жіночка з розумінням усміхнулася, раптом трохи набравши певності.

— Ні, я знаю, що в цьому випадку йдеться про золото. Я б не образила вас, пропонуючи срібло.

— Золото? — недовірливо спитав я. Торкнувся маленької цяцьки у вусі. — За це?

— Звичайно, — полегшено згодилася вона, думаючи, що я хочу підбити ціну. — Бачу, зроблена вона якнайкраще. А клан Бутранів має таку репутацію. До того ж вона дуже рідкісна. Клан Бутранів відпускає рабів, але це нечасто трап­ляється. Це відомо навіть далеко від Чалседу. Якщо чоловік чи жінка носить татуювання Бутранів, ну то…

Небагато треба було, щоб втягти її у вчену розмову про чалседську работоргівлю, невільницьке татуювання і сережки визволенців. Невдовзі стало зрозуміло, що вона хотіла придбати сережку Барріча не для клієнта, а для себе. Мала предка, що визволився з рабства. Досі зберігала сережку визволенця, яку він отримав від своїх власників, як видимий знак того, що більше не є рабом. Лише така сережка, що належно відповідала б останньому клановому символу, витатуйованому на щоці невільника, давала змогу колишньому рабові вільно пересуватися Чалседом, не кажучи вже про те, щоб покинути країну. Якщо невільник завдавав клопотів, це легко можна було помітити за числом татуювань на його обличчі, прослідкувавши заодно, як він переходив із рук у руки. Така «лицева карта» свідчила, що невільник перейшов уже весь Чалсед, що він баламут і неслух, годиться хіба на галери та роботу в шахтах. Жінка попрохала мене зняти сережку і дати добре до неї придивитися. Звернула мою увагу на витонченість срібної сіточки довкола камінця — безсумнівно, сапфіру.

— Бачите, — пояснила вона, — раб мусить не лише здобути свободу, а й відслужити своєму власнику вартість такої сережки. Без цього його свобода — це тільки трохи довша прив’язь. Не може нікуди піти без того, щоб його затримали в першому ж місці перевірки, не може взяти роботи для вільного без письмової згоди свого колишнього власника. Колишній пан не відповідає більше за їжу чи притулок, але раб не має такої свободи від свого давнього власника.

Вона без вагання запропонувала мені три золоті монети. Це було більше, ніж плата за караван: я міг купити коня, і то доброго коня, та не лише приєднатися до каравану, а подорожувати з комфортом. Натомість я вийшов з її крамнички, доки вона не спробувала вмовити мене за вищу ціну. За мідяки я купив буханець грубого хліба і сів біля доків, щоб з’їсти його. Їв і міркував про багато важливих речей. Сережка, ймовірно, належала Баррічевій бабусі. Він згадував, що та була рабинею, але здобула свободу. Я намагався здогадатися, що означала для нього сережка, коли він давав її моєму батькові, і що вона означала для мого батька, коли він зберігав її. Чи знала це Пейшенс, коли передавала її мені?

Я тільки людина. Мене спокушала запропонована жіночкою платня золотом. Я подумав, що якби Барріч знав про мою ситуацію, то казав би мені продати сережку, бо моє життя та безпека дорожчі для нього, ніж ця підвіска зі срібла й сапфіру. Я міг придбати коня, верхи дістатися гір, знайти Веріті й покласти край постійній надокучливості його Скілл-наказу. Дошкуляв мені, мов свербіж у місці, яке не можеш почухати.

Я глянув на ріку і врешті постав перед лицем величезної подорожі попереду. Рушивши звідси, спершу мусив перетнути пустельну місцевість і дістатися Синього озера. Гадки не мав, як перебратися на той бік водойми. А там лісові шляхи, звиваючись, бігли передгір’ями до суворих земель Гірського королівства. У Гірському королівстві мені потрібна столиця, Джампі, де я мусив якось роздобути копію карти, якою користувався Веріті. Її було складено на основі старих записів із джампійської бібліотеки, можливо, оригінал і досі там. Лише ця карта зможе привести мене до Веріті, десь на невідомих землях за Гірським королівством. Мені потрібна кожна монета, кожна можливість, якою я міг би скористатися.

Та, попри все це, я вирішив залишити сережку. Не через те, що вона означала для Барріча, а через те, що вона означала для мене самого. Це був мій останній матеріальний зв’язок із моїм минулим, із тим, ким я був, із чоловіком, який мене виростив, навіть із батьком, що колись її носив. Напрочуд тяжко було змусити себе зробити те, що, як я знав, було мудрим. Я потягся вгору, розстебнув застібку, що тримала сережку у вусі. У мене все ще зосталися обрізки шовку з маскараду у Трейдфорді, тож я добре загорнув сережку в найменший із них і сховав у капшук при поясі. Крамарка надто нею зацікавилася і надто добре її розгледіла. Якби Регал вирішив мене розшукувати, то в описі фігурувала б і та сережка.

Потім я прогулювався вулицями, дослухався до людських розмов і намагався дізнатися все мені потрібне, не питаючи сам. Кружляв по ринковій площі, неквапом мандрував від одної ятки до іншої. Призначив собі на видатки щедру суму в чотири мідяки й витратив її на речі, що здавалися мені екзотичною розкішшю: торбинку трав для чаю, сушені фрукти, уламок дзеркала, казанок і кухлик. У кількох ятках із травами я питав про ельфійську кору, але чи то про неї не знали, чи то у Ферроу її називали якось інакше. Врешті сказав собі, що все гаразд, бо я й не збираюся робити щось таке, аби потребувати потім її відновлювальних сил. Сподівався, що це й справді так. Натомість із недовірою купив щось, зване насінням сонце­кльошу. Мене запевняли, що воно додає людині сил і дає змогу обходитися без сну, хоч якою змученою вона була б.

Я знайшов лахмітницю, яка за два чергові мідяки дозволила мені переглянути все у своєму візку. Трапився плащ, смердючий, але придатний до вжитку, а ще гетри, що обіцяли мені стільки ж свербіння, скільки й тепла. Решту обрізків жовтого шовку я обміняв на хустину. У супроводі численних ущипливих зауважень лахмітниця навчила мене, як пов’язати її на голові. Як і раніше, я зробив із плаща клунок для своїх речей, а тоді подався до різницької дільниці на сході міста.

Такого смороду, як там, я ще досі не нюхав. Одна загорода з тваринами за іншою, а тоді ще і ще, справжні гори гною, запах крові й тельбухів із бойні та гострий дух чинбарні. Наче цього нападу на мій ніс було замало, все довкола повнилося ревом худоби, кувіканням гараґарів, дзижчанням мух і криками людей, що переганяли тварин з одної загорожі до іншої або тягли їх на заріз. Хоч як намагався, я не міг закритися від сліпої туги і страху тварин. Не мали ясного знання, що їх чекає, але запах свіжої крові та крики інших звірів будили в них панічний жах, рівний тому, який я пережив колись, простягшись на кам’яній долівці підземелля. А все-таки я мусив залишатися в цьому місці, бо тут каравани закінчували свою дорогу, а деякі інші починали її. Люди, що привезли сюди худобу на продаж, найімовірніше, рушатимуть назад. Більшість із них купуватиме інші товари, щоб не повертатися впорожні. Я сподівався знайти в одному з таких караванів якусь роботу і дійти з ним принаймні до Синього озера.

Невдовзі я впевнився, що не сам-один мав таку надію. Між двома тавернами перед загородами відбувався цілий ярмарок рядіння для всякої потолочі. Були там пастухи, що прийшли сюди з якимсь стадом від Синього озера, залишилися у Лендінгу, розтринькали тут свій заробіток, а тепер, без грошей і далеко від дому, шукали змоги повернутися. Для деяких погоничів це був звичний спосіб життя. Було й кілька молодиків, ті, очевидячки, прагнули пригод, подорожі та шансів розпочати нову, власну справу. Було й усяке міське шумовиння, люди, що не могли знайти постійної роботи або ж мали непосидющу вдачу. Я не дуже пасував до жодної з цих груп, та врешті став поруч із погоничами.

Я розповів, що моя мати недавно померла й записала весь маєток моїй старшій сестрі, якій я ні на що не здався. Тож рушив у подорож до дядька, що живе за Синім озером, але грошей вистачило тільки щоб добутися сюди. Ні, раніше я погоничем не був, але ми були досить заможними, мали коней, худобу, овець. Тож я ніби й знав, як із ними поводитися, а ще, як дехто казав, «мав підхід» до всякої німини.

Цього дня ніхто мене не врядив. Взагалі мало кого взяли, тож ніч змусила нас укластися там, де ми й простояли весь день. До нас підійшов пекарський челядник з рештками свого товару на підносі, я витратив ще один мідяк на довгий буханець темного хліба, посипаного насінням. Хлібом я поділився з кремезним чолов’ягою, чиє світле волосся вибивалося з-під хустини й закривало йому обличчя. В обмін за це Кріс запропонував мені трохи сушеного м’яса, ковток найгіршого вина, яке я будь-коли куштував, і силу-силенну чуток. Він був балакуном, а ще одним з людей того розряду, які в кожній справі займають найбільш крайнє становище і не стільки розмовляють, скільки сперечаються. Через те що я майже мовчав, Кріс швидко втяг інших людей у дискусію стосовно поточної політики Ферроу. Хтось розвів маленьке багаття, більше для світла, ніж для тепла, з’явилося кілька пляшок і пішли по колу. Я ліг, поклавши голову на клунок, і прислухався, вдаючи, наче дрімаю.

Не було й згадки про червоні кораблі, жодного слова про війну, що палала на узбережжі. Зненацька я зрозумів, наскільки цих людей обурює податок на війська для захисту узбережжя, якого вони ніколи й не бачили, на військові кораблі, що плавали океаном, якого вони не могли й уявити. Безплідні рівнини між Лендінгом та Синім озером — ось їхній океан, а ці погоничі — моряки, які ним подорожують. Шість герцогств за своєю природою не були цілістю, поділеною на шість частин, вони стали єдиним королівством лише тому, що сильна династія державців обгородила їх спільним кордоном і постановила, що відтепер вони одне ціле. Якби всі Прибережні герцогства впали, ставши жертвами червоних кораблів, для тутешніх людей це мало що означало б. Далі ганятимуть стада худоби й питимуть огидне вино, залишаться незмінними трава, ріка та закурені вулиці. Я не міг уникнути думки, яке право ми маємо змушувати цих людей платити за війну, що ведеться так далеко від їхньої домівки. Тілт і Ферроу було завойовано й додано до герцогств, вони не прийшли просити військового захисту чи торгового зиску. Це не означає, що вони не виграли, позбувшись дрібних внутріземських пастуших владарів та зна­йшовши кипучий ринок збуту для своєї яловичини, шкір і мотузок. Скільки вітрильного полотна, скільки мотків добрих конопляних мотузок вони продали, перш ніж стати частиною Шести герцогств? Та це здалося мені невеликим виправданням.

Ці думки мене змучили. Єдиною постійною темою їхніх розмов були скарги на торгове ембарго з Гірським королівством. Мене вже змагав сон, коли мої вуха нашорошилися на слова «Рябий чоловік». Я розплющив очі та трохи підвів голову.

Хтось згадав про нього як про традиційного віщуна катастрофи. Зі сміхом сказав, що всі вівці Генсіла його бачили і повиздихали у своїй загороді, перш ніж сердега встиг їх продати. Я насупився на думку про хворобу в настільки скупчених загородах. Але інший чоловік розреготався і сказав: як хтось побачить Рябого чоловіка, то це, з наказу короля Регала, віщує не невдачу, а, навпаки, найбільше благо, яке тільки може бути.

— Якби я побачив того старого злидня, не збілів би зі страху і не втік, а ухопив би і приволік до самого короля. Він обіцяв сто золотих кожному, хто доставив би йому Рябого чоловіка з Баку.

— П’ятдесят було, тільки п’ятдесят, а не сто, — глузливо перебив його Кріс. Вкотре відпив із пляшки. — Якась байка, сто золотих за сивого стариганя!

— Ні, сто за нього самого, а ще сто за вовколюда, що йде за ним слідом. Я чув, як це прокричали нині пополудні. Той вовколюд прокрався до королівської садиби у Трейдфорді та вбив кількох стражників звірячою магією. Горлянки порозривав, щоб крові напитися. Тепер, значить, полюють на нього. Вдягнений по-панськи, так вони казали, з перснем, ланцюжком на шиї і срібною підвіскою у вусі. У волоссі біле пасмо після давньої битви з нашим королем, на обличчі шрам, ніс зламаний у тому ж двобої. Так, а цього разу король ще й додав йому мечем гарний новий розтин на плечі.

Кілька слухачів аж загули від захоплення. Навіть я мусив віддати належне польоту Регалової фантазії. А проте знову зарився з головою у свій клунок, вдаючи, що сплю. Плітки тривали далі.

— Кажуть, що він родимий віттер і вміє перекидатися на вовка, як на нього засвітить місяць. Такі сплять удень, а вночі волочаться і роблять усяку шкоду, отак воно. Кажуть, це прокляття, а наслала його на короля чужинська королева, як він прогнав її геть, бо вона хотіла вкрасти корону. А про Рябого чоловіка кажуть, що він — напівдух, вичаруваний з тіла короля Шрюда її гірською магією, і він блукає дорогами та вулицями по всіх Шести герцогствах. Де не з’явиться, туди приносить хвороби, а з лиця викапаний старий король.

— Бридня і дурня, — з огидою озвався Кріс. Знову відпив. Та частині інших сподобалася ця шалена розповідь, і вони прихилилися ближче, шепотом просячи оповідача продовжувати.

— Що ж, я таке чув, — ображено промовив той. — Що Рябий чоловік напівдух Шрюда і не зазнає спокою, доки гірська королева, яка його отруїла, теж не ляже в могилу.

— А якщо цей Рябий чоловік Шрюдів дух, то чого ж король Регал обіцяє за нього сто золотих нагороди? — кисло спитав Кріс.

— Не дух, а напівдух. Украв частину душі короля, коли той помирав, і король Шрюд не знатиме спокою, доки Рябий чоловік не помре, щоб королівська душа знову з’єдналася. Дехто каже, — тут оповідач знизив голос, — що бастарда не вбито як слід, тож він і ходить далі як вовколюд. Вони з Рябим чоловіком прагнуть помститися королю Регалові, щоб знищити трон, якого бастард не зумів украсти. Він був у змові і мав стати королем при королеві Лисиці, коли б вони позбулися Шрюда.

Ніч була саме відповідною для подібних історій. Розбухлий оранжевий місяць низько плив небом, а вітер доносив до нас жалісне ревіння і шум рухів худоби в загородах, перемішані зі смородом гниття крові та шкур із чинбарень. Час від часу пропливали високі рвані хмари, затуляючи місяць. Слова оповідача змусили мене затремтіти, хоч і не з тієї причини, на яку він міг сподіватися. Я чекав, що хтось штурхоне мене ногою або крикне: «Гей, а придивімося до нього краще!» Але ніхто цього не зробив. Захоплених тоном розповіді слухачів більше цікавили уявні вовчі очі в темряві, ніж утомлений робітник, що спав серед них. А все-таки серце калатало мені в грудях, коли я оглядався на залишений мною слід. Кравець, у якого я обміняв одяг, міг мене розпізнати за цим описом. Жінка, що цікавилася сережкою, ймовірно, теж. Навіть стара лахмітниця, що допомогла мені зав’язати хусткою волосся. Дехто не захоче висовуватися, ще дехто уникатиме контактів з королівськими стражниками. Та дехто може вчинити інакше. Доведеться мені рахуватися з тим, що будь-хто може мене виказати.

Оповідач вів далі, оздоблюючи свої байки мальовничими деталями про лихі заміри Кеттрікен і про те, як вона лягла зі мною в ліжко, аби зачати дитину, яку ми могли використати, щоб здобути трон. Коли говорив про Кеттрікен, у його голосі лунала огида. Ніхто не глузував з цих слів. Навіть Кріс, що лежав поруч зі мною, погоджувався, начеб ті химерні інтриги були загальновідомими. Тут він зненацька озвався, підтверджуючи мої найгірші підозри.

— Кажеш так, ніби це якась новина, але ж усі й так знають, що вона нагуляла черево не з Веріті, а з бастардом-віттером. Якби Регал не прогнав тієї гірської шльондри, мали б ми спадкоємцем престолу когось такого, як Плямистий принц.

Загуло тихе схвальне бурмотіння. Я заплющив очі та лежав, наче вкрай стомлений. Сподівався, що мій зовнішній спокій і стулені повіки приховають лють, що от-от мала мене поглинути. Потягся до хустки, тугіше обв’язав нею волосся. З якою метою Регал розпускав такі злобні наклепи? Я не сумнівався, що джерелом подібної отрути міг бути тільки він. Я не покладався на свій голос настільки, щоб ставити якесь запитання, не хотів теж здатися невігласом у справах, вочевидь, загальновідомих. Тож тихо лежав і слухав з гарячою цікавістю. Наскільки я зрозумів, усі знали, що Кеттрікен повернулася в Гори. Свіжа гострота їхньої зневаги підказувала, що це недавня новина. Був іще поголос, наче це з вини гірської відьми закрито переходи для чесних купців з Тілту та Ферроу. Хтось навіть посмів сказати, що тепер, коли торгівля з Прибережними герцогствами занепала, Гірське королівство розгледіло можливість ізолювати Ферроу та Тілт і намагається нав’язати їм власні умови, погрожуючи перекрити всі торгові шляхи. Ще інший розповів, що навіть простий караван, ескортований людьми Шести герцогств у кольорах самого Регала, завернули з Гірського кордону.

Як на мене, все це була дурного мова. Гори потребували торгівлі з Ферроу та Тілтом. Зерно для гірського люду було важливішим, ніж дерево й хутро з гір для мешканців низин. Таку вільну торгівлю відкрито вважали головною причиною шлюбу Кеттрікен з Веріті. Навіть якщо Кеттрікен утекла назад у Гори, я настільки її знав, аби бути певним: вона ніколи не підтримає жодного перекривання торгівлі між своїми одноплемінниками та Шістьма герцогствами. Надто була прив’язана до обох народів, надто сильно хотіла стати Жертовною для них усіх. Коли торгове ембарго, про яке я чув, існує насправді, то його ініціатором був Регал. Я в цьому не сумнівався. Однак люди довкола мене ремствували на гірську відьму та її помсту нашому королю.

То Регал розпалює війну проти Гір? Може, намагається ввести туди збройне військо, видаючи його за торговий ескорт? Це дурний замір. Колись давно мого батька вислали в Гори, щоб він уточнив кордони й торговельні угоди з Гірським королівством. Це поклало край довголітнім прикордонним війнам і наїздам. За роки воєн король Шрюд збагнув, що ніхто не зможе зайняти й утримувати перевали та шляхи до Гірського королівства силоміць. Я неохоче простежив цю думку. Це Регал запропонував Веріті Кеттрікен як наречену. Сам вів потрібні перемовини, сватаючи її за брата. Пізніше, коли наблизився час одруження, намагався вбити Веріті та здобути принцесу собі за наречену. Зазнав невдачі, а його плани та інтриги мало кому відкрилися. Шанс самому заволодіти принцесою Кеттрікен і всім, що з нею пов’язане, наприклад, можливістю успадкувати Гірську корону, протік йому між пальців. Я згадав почуту колись мною розмову між Регалом та зрадником Галеном. Вони начебто вірили, що Тілт і Ферроу будуть найкраще забезпечені, якщо контролюватимуть гірські хребти й переходи та спиратимуться на них. Невже Регал думає тепер перебрати силою те, що мав колись надію здобути зав­дяки одруженню? Вважає, що коли достатньо очорнить Кеттрікен, то його прихильники повірять, наче ведуть справедливу війну, помщаючись гірській відьмі, а водночас відкриваючи для торгівлі ключові торгові шляхи?

«Регал, — міркував я, — спроможний повірити геть у все, у що захоче». Зваживши на глибину його чаш вина й голову, одурманену димком, я не сумнівався, що досі він і сам вірить у свої дикі вигадки. Сто золотих за Чейда і ще сто за мене. Ну, я-то знав, за які мої останні вчинки заслужив таку ціну, але ламав собі голову, чим відзначився Чейд. Усі роки, які я провів із Чейдом, він завжди діяв, хоч і був безіменним та невидимим. Імені й досі не мав, але побите шрамами обличчя і схожість зі зведеним братом стали тепер відомими. Це означало, що хтось десь його бачив. Я сподівався, що цієї ночі він здоровий і в безпечному місці, хай де б це було. Якась моя частка прагнула повернутися до Баку та розшукати його. Наче я міг якось його вберегти.

Йди до мене.

Не важило, чого я хотів і що відчував. Однаково знав, що насамперед піду до Веріті. Я обіцяв це собі знову й знову, і нарешті мені вдалося поринути у сторожкий сон. Бачив сни, але вони були бліді, з легким дотиком Скіллу. Здіймалися, опадали та оберталися, мов гнані осіннім вітром. Моя свідомість, здається, піймала і перемішала думки про всіх, кого я втратив. Мені снилося, що Чейд п’є чай із Пейшенс та Лейсі. Він мав на собі накидку з червоного шовку, оздоблену узором із зірочок, дуже старого покрою. Поверх чашки поглядав на жінок, чарівно їм усміхався і викликав сміх навіть в очах Пейшенс, хоча вона здавалася дуже втомленою й виснаженою. Потім мені снилося, що Моллі виглядає з будиночка, а Барріч стоїть за дверима, щільно загорнувшись у плащ, щоб захиститися від вітру, і вмовляє її не турбуватися, він іде ненадовго, а всі тяжкі обов’язки можуть почекати, доки він не повернеться, вона має зоставатися вдома і дбати лише про себе. Я бачив уві сні навіть Целеріті, вона знайшла притулок у легендарних Крижаних печерах Голодного льодовика Бернсу і сховалася там з військами, які змогла зібрати, та численними людьми зі свого народу, що втратили дах над головою через наїзників-піратів. У моєму сні вона доглядала Фейт, яка страждала від пропасниці та гнійної рани, завданої стрілою, що влучила їй у живіт. Наприкінці мені приснився блазень. Він сидів перед каміном і вдивлявся у полум’я, його бліде обличчя, на якому не зосталося жодної надії, набрало кольору слонової кості. Я відчув, що він бачить мене у цьому полум’ї, що я глибоко зазираю йому в очі. Десь неподалік, але не надто близько, невтішно плакала Кеттрікен. Тут подібні сни скінчилися, хоча я бачив ще вовків, як вони полюють і заганяють оленя, та це були дикі вовки. Якщо мій вовк і був серед них, то він уже їхній, а не мій.

Я прокинувся з головним болем, а спину звело від твердого каменю, на якому я спав. Сонце щойно визирнуло, та я однаково встав, пішов до криниці, витяг води, щоб умитися і випити, скільки зумію. Колись Барріч казав мені, що випити багато води — це добрий спосіб втамувати голод. Це була тео­рія, яку я мусив сьогодні перевірити на практиці. Торкнувся вістря ножа, роздумуючи, голитися мені чи ні, і врешті передумав. Краще якомога швидше запустити бороду, щоб замаскувати шрам. Неохоче потер колючу щетину, яка завжди мене дратувала. Повернувся до інших, які й досі спали.

Тільки-но вони заворушилися, як з’явився чоловічок — присадкуватий коротун — і пронизливо закричав, що найме робітника, який допоміг би перегнати його овець з однієї загороди до іншої. Це була робота тільки на ранок, тож більшість погоничів заперечно похитали головою. Хотіли зостатися тут, де їх могли врядити на всю дорогу до Синього озера. Чоловічок замалим не благав, кажучи, що мусить перегнати овець міськими вулицями, тож конче треба з цим упоратися, доки не почнеться щоденний рух. Нарешті запропонував додати ще й сніданок. Справді думаю, що лише тому я кивнув головою і пішов за ним. Мав на ім’я Деймен і, доки ми йшли, постійно говорив, розмахуючи руками й без потреби мені пояснюючи, як, на його думку, слід поводитися з вівцями. Це добра отара, дуже добра отара, він не хотів би, щоб їм завдавали шкоди чи навіть полохали. Спокійно, повільно — ось найкращий спосіб переганяти овець. Я мовчки кивав головою, слухаючи його бідкання, і йшов за ним до загороди в далекому кінці різницької вулиці.

Невдовзі стало ясно, чого він так поспішав перегнати свою отару. Наступна загорода належала не кому іншому, як нещасному Генсілу. У цій загороді кілька овець ще блеяло, але більшість або вже були мертвими, або помирали від проносу. Сморід їхніх хворобливих виділень новою огидною нотою додався до інших неприємних запахів. Були там якісь чоловіки, що білували мертвих тварин, аби врятувати з отари все, що можна. Виконували цю брудну криваву роботу, залишаючи обдертих мертвих тварин у загороді, разом з тими, що ще були живими. Це моторошне видовище чогось нагадало мені поле битви, де між полеглими кружляють мародери. Я відвів погляд і допоміг Дейменові зібрати овець.

Намагатися використати Віт із вівцями — даремне гаяння часу. Вони надто легковажні. Навіть ті з них, які здаються найспокійнішими, є такими, бо забули, про що думали досі. Найгірше мати справу з надміру обережними, ті ставляться з підозрою до найпростіших дій. Єдиний спосіб упоратися з вівцями — поводитися з ними так, як це роблять пастуші собаки. Слід переконати їх, що вони йдуть туди, куди їм хочеться йти, і всіляко додавати їм відваги. Я трохи розважився, уявляючи, як Нічноокий зібрав би в гурт і погнав цих густорунних недоумків, але навіть моя думка про вовка змусила кількох із них різко зупинитися й дико озирнутися дов­кола. Я підказав їм, що мусять іти за іншими, аби не загубитися. Вони рвонули з місця, наче вражені цією думкою, а тоді приєдналися до решти овець.

Деймен у загальних рисах пояснив мені, куди ми вибираємося, і дав довгу пастушу палицю. Я вимахував нею ззаду й по боках отари, захекано ганяючи сюди-туди, як пес, а він вів і на кожному перехресті стримував овець, не даючи їм розбігтися. Привів нас на далеку околицю міста. Ми загнали овець до однієї з тутешніх благеньких загород. У іншій загороді тримали дуже гарного бика червоної масті, у ще іншій — шістьох коней. Коли ми перевели подих, Деймен пояснив, що завтра тут формуватиметься караван, який рушить до Синього озера. Він тільки вчора купив цих овець і мав намір забрати їх до себе додому, щоб приєднати до своїх стад. Я спитав, чи не треба йому якогось помічника, який поганяв би овець до Синього озера. Він задумливо глянув на мене, але нічого не відповів.

Дотримав слова й нагодував мене сніданком. Ми їли вів­сянку та молоко, простий наїдок, що напрочуд мені смакував. Подала його жінка, що мешкала в домі поблизу загород і заробляла собі на прожиток, пильнуючи тварин у загородах і даючи їжу, а часом і нічліг їхнім опікунам. Коли ми поїли, Деймен, вдавшись до довгої мови та численних слів, пояснив мені, що так, потребує для цієї подорожі помічника, а то й двох, та, судячи з покрою мого одягу, я мало що знаю про роботу, якої шукаю. Цього ранку він узяв мене, бо йому здалося, що я єдиний насправді прокинувся і маю охоту до праці. Я розповів йому баєчку про бездушну сестру і запевнив, що близько ознайомлений з доглядом за вівцями, кіньми та рогатою худобою. Після довгих вагань і розважань він мене врядив. Його умова така: він годує мене до кінця подорожі, а тоді платить десять срібняків. Казав мені збігати до міста, забрати свої речі та попрощатися. Але щоб неодмінно повернувся ввечері, а то він найме замість мене когось іншого.

— Не маю що забирати і ні з ким прощатися, — відповів я. Після того, що почув минулої ночі, нерозумно було повертатися до міста. Я хотів би, щоб караван рушив негайно.

Якусь мить Деймен здавався враженим, але потім вирішив, що це дуже його тішить.

— Що ж, а мені потрібно зробити і те, й інше, тож залишайся тут і стережи овець. Їх слід добре напоїти, тим-то я залишив їх у міських загородах, де є помпи. Та мені не подобалося, що вони так близько від хворих овець. Натягай їм води, а я пришлю когось із возом сіна для них. Подивлюся, чи добре їх нагодуєш. Пам’ятай: з того, як ти розпочнеш роботу в мене, я остаточно вирішу, чи рушимо ми разом.

І так далі, і так далі, аж до найдрібніших деталей викладав мені свої побажання, як слід напувати овець, на скільки частин поділити пашу, аби впевнитися, що кожна тварина дістане свою пайку. Думаю, цього слід було сподіватися: я не скидався на пастуха. Я затужив за Баррічем і його спокійною певністю, що я знаю свою справу і зроблю її.

Уже повернувшись іти, він зненацька озирнувся.

— А як тебе звати, хлопче? — гукнув мені.

— Том, — відповів я, трохи повагавшись.

Колись Пейшенс надумала так мене називати, доки я не взяв ім’я Фітц Чівелрі. Рефлекторно згадав, що кинув мені колись Регал. «Досить тобі почухатися, щоб видряпати безіменного хлопця-псаря», — глузував він. Навряд чи він вважав би Тома-вівчаря за щось набагато краще.

Трохи оддалік загороди була криниця з відром на дуже довгому ланцюзі. Невтомно працюючи, мені врешті вдалося наносити води до жолоба. Правду кажучи, я кілька таких жолобів наносив, перш ніж вівці напилися вдосталь і дали мені наповнити його доверху. Десь тоді приїхав віз із сіном, я старанно розділив пашу на чотири купи в кутках загороди. Це була чергова вправа на терплячість, бо вівці збиралися гуртом і їли з купи ще до того, як я її згромадив. Лише коли наїлися всі, крім найслабших, мені вдалося викласти по купі сіна в кожному кутку.

Пополудень я провів, черпаючи й тягаючи воду. Жінка дала мені великого казана, щоб її нагріти, показала усамітнене місце, де я міг би змити з себе найгіршу дорожню куряву. Моє передпліччя добре гоїлося. «Непогано, як на смертельну рану», — сказав я собі, сподіваючись, що Чейд ніколи не довідається, яку дурницю я утнув. Як він сміявся б із мене. Помившись дочиста, я наносив ще води до казана, аби, нагрівши її, випрати вбрання, куплене в лахмітниці. Виявилося, що плащ насправді світло-сірий, куди світліший, ніж я думав. Повністю змити з нього неприємний запах я не зумів, одначе, коли вішав його сушитися, він більше пах мокрою вовною, ніж попереднім власником.

Деймен не залишив мені жодного запасу харчів, але жінка запропонувала погодувати мене, якщо я натягаю води для бика та коней, бо ця робота дуже її змучила за останні чотири дні. Так я й зробив і запрацював обід із душенини та сухарів, а тоді ще й кухоль пива, щоб легше пішло. Потім заглянув до своїх овець. Упевнившись, що всі вони стоять спокійно, я за звичкою повернув до бика та коней. Стояв, спершись на паркан, дивився на тварин і міркував: що, коли б усе моє життя було таким? Зрозумів, що це було б незле, надто якби жінка, схожа на Моллі, чекала мене ввечері вдома. Підійшла довгонога біла кобила, потерлася носом об мою сорочку. Попросила, щоб я її почухав. Я її попестив і довідався, що вона нудьгує за веснянкуватою дівчинкою з ферми, яка приносила їй моркву та називала Принцесою.

Я замислився, чи хтось колись міг жити тим життям, якого прагнув. Може, Нічноокому нарешті це вдалося. Я щиро на це сподівався. Зичив йому всього найкращого, але був доволі самолюбним, аби сподіватися, що інколи він за мною нудьгуватиме. Я похмуро міркував, чи не тому Веріті не повертається. Може, йому набридли всі ці корони та престоли, і він копняком відкинув їх зі своєї дороги. Та, навіть думаючи так, я знав, що це неправда. Таке не про нього. Він рушив у гори, щоб підняти Старійшин нам на порятунок. А якщо не впорався з цим завданням, то вигадав щось інше. Хай там як, він мене покликав, щоб я допоміг йому в цьому.