Мандри убивці

Розділ 4. Річкова дорога

Бак — найстаріше з Шести герцогств. Має берегову лінію, що тягнеться відразу ж від Високих Пагорбів на півдні, огинає гирло Оленячої ріки та Оленячу затоку. Острів Оленячого Рогу теж є частиною герцогства Бак. Заможність цього герцогства походить із двох джерел: багатих ловецьких угідь, де завжди рибалили місцеві мешканці, та морської торгівлі, що Оленячою рікою постачала внут­рішнім герцогствам усе їм потрібне. Оленяча ріка широка, вона вільно звивається у своєму руслі, а навесні часто заливає прибережні низини. Течія така сильна, що завжди лишається вільна від криги судноплавна смуга води. Повністю ріка замерзала лише під час чотирьох найсуворіших зим. У верхів’я ріки пливуть товари не лише із герцогства Бак, а й із Ріппону та Шокзу, не згадуючи вже про більш екзотичні вантажі з Держав Чалседу чи від Бінгтаунських Купців. У низ ріки пливе все, що можуть запропонувати внутрішні герцогства, а ще коштовні хутра і бурштин, які продає Гірське королівство.

Я вирвався зі сну від того, що Нічноокий ткнув мене у щоку холодним носом. Та навіть і тоді не прокинувся цілковито, а раптом почав усвідомлювати світ довкола себе. У голові мені стукотіло, обличчя задерев’яніло. Коли я змусив себе сісти на підлозі, від мене відкотилася порожня пляшка з-під бузинового вина.

Дуже міцно спиш. Ти хворий?

Ні. Просто дурний.

Я ніколи не помічав, щоб ти через це міцно спав.

Він знову штурхонув мене носом, а я його відштовхнув. На мить сильно заплющив очі, тоді знову їх розплющив. Жодних змін на краще. Я докинув ще кілька хмизин до жару від вчорашнього вогню.

— Вже ранок? — сонно спитав я вголос.

Щойно почало сіріти. Нам треба повернутися на кроляче місце.

Йди першим. Я не голодний.

Дуже добре. — Він рушив, тоді затримався у проймі дверей. — Не думаю, що спання в хаті пішло тобі на користь.

Потім зник за порогом, як розмитий сірий рух. Я повільно вклався наново та заплющив очі. Хотів ще трохи поспати.

Коли я знову прокинувся, крізь відчинені двері лилося денне світло. Трохи пошукавши Вітом, я знайшов ситого вовка, що дрімав на поплямованому тінями осонні між двома могутніми коренями дуба. Нічноокий не вважав ясних сонячних днів вдалими. Сьогодні я з ним погодився, проте змусив себе повернутися до вчорашнього рішення. Почав прибирати в хатині. Тут мені спало на думку, що я, мабуть, ніколи більше не побачу цього місця. І все-таки за звичкою закінчив підмітання. Вичистив попіл із каміна, наклав туди свіжих дров. Якщо хтось прийде сюди, шукаючи притулку, знайде все наготовленим. Я зібрав свій уже сухий одяг і виклав на стіл усе, що мав забрати з собою. Жалюгідно мало, тим паче що це й усе моє майно. Та коли я подумав, що мушу нести все це на власних плечах, то речі здалися мені аж надто численними. Я пішов до струмка, щоб напитися і вмитися, а тоді вже братися за складання свого добра у спід­ручний пакунок.

Повертаючись від струмка, я міркував, як нарікатиме Нічноокий на денну подорож. Помітив, що запасні штани якось упали і тепер лежать на порозі хатки. Я схилився, підняв, зайшов, кинув їх на стіл. Раптом зрозумів, що був не сам.

Штани на порозі мали б мене перестерегти, але я став необережним. Минуло надто багато часу, відколи мені щось загрожувало. Я почав надміру покладатися на своє Віт-чуття, певний, що завдяки йому знатиму, коли поблизу з’явиться хтось чужий. Але перекованих неможливо так помітити. Ні Віт, ні Скілл не допоможуть мені проти них. Їх було двоє. Обидва — молоді чоловіки, судячи з їхнього вигляду, перековано їх недавно. Вбрання більш-менш ціле, а хоча вони й були брудними, це не був той зашкарублий бруд і сплутане у ковтуни волосся, які в’язалися мені з перекованими.

Досі я переважно бився з перекованими взимку, і вони були ослаблені браком їжі. Одним із моїх обов’язків як королівського вбивці було не допускати їх до Оленячого замку. Ми так і не відкрили, яку магію використовують пірати червоних кораблів проти наших людей, вириваючи їх у сімей та повертаючи за кілька годин, — уже тваринами, позбавленими почуттів. Знали тільки те, що єдиними ліками була милосердна смерть. Перековані були найгіршим із жахіть, напущених на нас піратами. Залишали наших кревних, щоб ті полювали на нас, коли їхні кораблі давно вже зникли. Що було гірше: стати перед власним братом, знаючи — тепер крадіжка, вбивство й насилля цілковито для нього прийнятні, якщо так він може здобути бажане? Чи взяти ножа, вистежити нещасного і вбити?

Я перебив їхнє заняття: перековані рилися у моєму майні. Цілими жменями гребли і поїдали сушене м’ясо, пильно стежачи один за одним. Хоча перековані могли подорожувати разом, вони не мали жодного поняття вірності. Можливо, товариство інших людських істот було для них тільки звичкою. Я бачив, як затято вони змагаються між собою за здобич, коли достатньо зголодніють. Та зараз глянули на мене, роздумуючи. Я завмер на місці. Якусь мить ніхто не ворушився.

Забрали їжу і все моє добро. Не мають причини нападати на мене, доки я не кину їм виклику. Я позадкував до дверей, ступаючи повільно та обережно, опустивши руки і тримаючи їх нерухомо. Наче я наблизився до ведмедя, що саме вполював дичину. Тож намагався не дивитися на них прямо, обережно вибираючись з їхньої території. Майже вийшов за двері, коли один із них підняв брудну руку і вказав на мене:

— Бачить надто гучні сни! — розлючено гукнув він.

Обидва покинули здобич і рвонули за мною.

Я відвернувся і кинувся навтьоки, сильно, груди в груди, зіткнувшись зі ще одним, що саме входив у двері. Мав на собі мою запасну сорочку і мало що, крім неї. Майже рефлекторно обхопив мене руками. Я не вагався. Зумів дотягтися до ножа за поясом і кілька разів вбив йому в живіт, перш ніж він устиг відступити. Перекований скорчився, ревучи від болю, а я пропхався повз нього.

Брате! — почув я і знав, що Нічноокий наближається, та він був надто далеко, на узгір’ї. Один із перекованих сильно вдарив мене ззаду, я впав. Качався у його затиску, пронизливо зойкаючи від хрипкого жаху, в мені зненацька прокинулися всі пекучі спогади про Регалові підземелля. Паніка заволоділа мною, наче швидка отрута. Я знову провалився у кошмар. Був надто нажаханий, щоб ворухнутися. Серце калатало, я не міг перевести подиху, руки оніміли, я не знав, чи й досі тримаю ножа. Його рука торкнулася моєї горлянки. Я гарячково молотив перекованого, думаючи лише про те, як утекти, як уникнути його дотику. Тут третій перекований несамохіть урятував мене. Зібрався завдати мені дикого копняка, але промахнувся, бо я надто кидався. Злегка зачепив мій бік, зі всієї сили гримнувши в ребра перекованого на мені. Я чув, як той тяжко сапнув, і шаленим поштовхом відірвав його від себе. Перекотився, схопився на ноги і кинувся тікати.

Я біг, гнаний страхом, — таким сильним, що не міг думати. Почувши одного з чоловіків одразу ж позаду мене, вирішив, що чую ще одного, позаду першого. Та зараз я знав ці пагорби й пасовища так, як їх знав мій вовк. Повів їх на стрімке узгір’я за хаткою, але, перш ніж вони встигли дістатися вершини, змінив напрямок і впав на землю. Тут останній із шалених зимових штормів звалив дуба. Він упав, здійнявши своїм сплетеним корінням справжню земляну стіну і потягши з собою менші дерева. Утворилася густа плутанина стовбурів та гілок, а довкола — лісова галявина, освітлена сонцем. Радісно наросла ожина, з верхом закривши поваленого гіганта. Я кинувся на землю поруч із ним. Проповз на животі під ожиновими гілками, густо всіяними колючками, забрався у темряву під стовбуром дуба і лежав там, цілком нерухомо.

Чув гнівні крики, з якими вони шукали мене. У паніці я знову підняв свої ментальні стіни. «Бачить надто гучні сни», — звинуватив мене той перекований. Що ж, Чейд і Веріті підозрювали, що Скілл притягує перекованих. Можливо, гострота почуттів, якої він вимагав, і переростання цих почуттів у Скілл щось у них розворушували та нагадували їм про все, ними втрачене.

І змушували їх бажати смерті того, хто ще міг відчувати? Можливо.

Брате?

Це озвався Нічноокий, чимось притишений або з дуже далекої відстані. Я відважився трішки відкритися перед ним.

Зі мною все гаразд. Де ти?

Просто тут. — Я почув шелест — і зненацька він уже майже поруч, повзе до мене. Торкнувся носом моєї щоки. — Ти поранений?

Ні. Я втік.

Мудро, — зауважив він, і я відчув, що він справді так думає.

Але я також відчув, що він здивований. Нічноокий ніколи досі не бачив, щоб я тікав від перекованих. Раніше я зав­жди стояв і бився, а він стояв і бився поруч зі мною. Що ж, тоді я зазвичай був добре озброєним і ситим, а вони виснажені голодом та холодом. А тут троє проти одного, коли єдина твоя зброя — запоясний ніж. Мало шансів перемогти, навіть коли знаєш, що вовк поспішає на допомогу. У цьому не було жодного боягузтва. Кожен би так зробив. Я кілька разів подумки повторив це.

Все гаразд, — заспокоїв мене Нічноокий. Тоді додав: — Не хочеш вилізти?

Пізніше. Коли вони підуть, — утихомирив я його.

Їх давно вже нема, — відповів він мені. — Пішли, коли ще сонце було високо.

Я хотів би впевнитися.

Я певен. Я бачив, як вони йдуть. Ішов слідом за ними. Вилазь, менший братчику.

Я дозволив Нічноокому витягти мене з ожинових хащів. Вибравшись, я зауважив, що сонце майже сіло. Скільки ж годин я провів там, з омертвілими чуттями, наче равлик, що забився у свою мушлю? Струснув спереду бруд зі свого одягу, ще недавно такого чистого. Була там і кров, кров молодика у дверях. «Доведеться знову прати вбрання», — по-дурному подумав я. Якусь мить міркував про те, що слід наносити води, підігріти її та змити кров, а тоді збагнув, що не зможу повернутися до хатки і знову опинитися у пастці.

Але все-таки там було моє вбоге майно. Чи принаймні те, що перековані від нього залишили.

Коли зійшов місяць, я набрався відваги, щоб підійти до хатки. Це була добра місячна повня, вона освітила широку леваду перед хатиною. Якийсь час я сидів навпочіпки на вершині пагорба, дивлячись униз і шукаючи тіней, що могли там ворухнутися. Один чоловік лежав у глибокій траві біля дверей хатки. Я довго стежив за ним, виглядаючи якогось руху.

Він мертвий. Понюш своїм носом, — порадив мені Нічноокий.

Це був той, з ким я зіткнувся у дверях. Мій ніж мусив завдати йому серйозної рани, перекований не зайшов далеко. А втім, у темряві я стежив за ним так ретельно, наче він був пораненим ведмедем. Та невдовзі почув солодкавий запах мертвого тіла, що весь день пролежало під сонцем. Він простягся на траві долілиць. Я не перевернув його, а обійшов широкою дугою.

Крізь вікно зазирнув до хати, кілька хвилин вивчав темряву всередині.

Нікого там нема, — нетерпляче нагадав мені Нічноокий.

Ти певен?

Так само, як певен, що маю вовчого носа, а не ту марну грудку під очима. Мій брате…

Він не закінчив цієї думки, та я відчув його безсловесний неспокій за мене. Я майже поділяв це почуття. Частина мене знала, що боятися нічого, бо перековані забрали, що хотіли, і пішли собі. Інша частина не могла забути тягаря того чоловіка на мені і сили того копняка. Колись мене так само притисли до кам’яної підлоги підземелля, били кулаками й ногами, а я нічого не міг зробити. Тепер, коли цей спогад повернувся, я міркував, як житиму з ним.

Нарешті я ввійшов до хатки. Навіть змусив себе запалити світло, навпомацки знайшовши кремінь. Поспіхом, тремтливими руками зібрав те, що перековані мені залишили, і загорнув у плащ. Відчинені двері за мною скидалися на грізну чорну щілину, крізь яку вони щомиті могли ввійти. Та, зачинивши їх, я міг би потрапити у пастку всередині. Навіть Нічноокий, що стеріг порога, не міг мене заспокоїти.

Вони взяли тільки те, що могли використати відразу. Перековані не планували на довше, ніж одна поточна мить. Усе сушене м’ясо з’їдено або порозкидувано. Я не хотів брати з собою те, чого вони торкалися. Відкрили мою писарську скриньку, але втратили інтерес до її вмісту, не зна­йшовши там нічого їстівного. Що ж до меншої шкатулки з отрутами і зіллям, то, мабуть, вирішили, що там писарські горщики з кольоровим чорнилом. Навіть не зачепили її. З мого вбрання взяли тільки одну сорочку, а я не мав жодної охоти повертати її собі. Сам добряче продірявив її на животі. Тож забрав те, що зосталося, і пішов геть. Перетнув луг, вибрався на вершину узгір’я, звідки міг оглянути все внизу з усіх боків. Там я сів і тремтливими руками спакував майно, взяте в дорогу. Загорнув усе у свій зимовий плащ, туго обв’язав шкіряними ремінцями. Ще один ремінець дозволив мені закинути клунок на плече. Як матиму більше світла, зможу вигадати кращий спосіб нести його.

— Готовий? — спитав я Нічноокого.

Зараз ми полюємо?

Ні. Рушаємо в дорогу. — Я завагався. — Ти голодний?

Трохи. Тобі так спішно йти звідси?

Мені не довелося обдумувати відповідь.

— Так.

То не переймайся. Можемо і йти, і полювати заодно.

Я кивнув, тоді глянув на нічне небо. Знайшов там Орача, зорієнтувався по ньому.

— Туди, — сказав я, вказавши по той бік узгір’я. Вовк не відповів, а просто встав і рішуче потрюхав у вказаному мною напрямку. Я пішов слідом за ним, нашорошивши вуха та нагостривши чуття на все, що могло рухатися поночі. Рухався я тихо, ніхто не йшов слідом за нами. Ніхто, крім мого страху.

Нічні подорожі стали нашим звичаєм. Я планував подорожувати вдень і спати вночі. Та після першої ночі трюхання крізь ліси за Нічнооким мисливськими звіриними стежками, що вели у більш-менш годящому напрямку, я вирішив, що так буде краще. Однаково не міг спати вночі. Кілька перших діб мені складно було заснути навіть удень. Я знаходив спостережний пункт, який водночас давав нам притулок і місце, щоб полежати. На ту мить був певним, що цілковито знемігся. Згортався клубком, заплющував очі, а тоді лежав, страждаючи від гостроти власних чуттів. Кожен звук, кожен запах пробуджував мою чуйність, і я не міг знову розслабитися, аж доки не вставав, щоб перевірити, чи немає небезпеки. З часом навіть Нічноокий почав нарікати на мій неспокій. Коли врешті я засинав, то лише для того, щоб невдовзі прокинутися, тремтячи і обливаючись потом. Через брак сну вдень я цілковито вибився з сил і ледве встигав, слідуючи вночі за Нічнооким.

І все-таки й ті безсонні години, і час, коли я намагався дотримати кроку Нічноокому, а голова мені пульсувала від болю, не були втраченими. Впродовж цих годин я плекав свою ненависть до Регала і його групи Скіллу. Я відточив це почуття до краю. От що він зробив зі мною. Не досить, що відібрав у мене життя, кохану, не досить, що мушу уникати дорогих мені людей і місць, не досить шрамів, які я носив, і судом, що час від часу мене корчили. Ні. Перетворив мене з людини на тремтливого переляканого кролика. Мені бракувало навіть відваги згадати все, що він зі мною скоїв, та я знав: при першому ж натиску ці спогади здіймуться і опанують мене, відібравши всю мою мужність. Спогади, яких я не міг зібрати докупи вдень, виринали фрагментами звуків, кольорів і дотиків, що мучили мене вночі. Відчуття щоки, яка торкається холодного каменю, слизького від тонкого шару моєї теплої крові. Спалах світла, що супроводжував удар, завданий кулаком мені в скроню. Хрипкі звуки, що виходили з горлянок Регалових стражників, улюлюкання і рохкання, з яким вони стежили за тим, як мене б’ють. Ці зазублені краї рвали на шмаття всі мої зусилля заснути. З відчуттям піску в очах, тремтячи, я лежав поруч із вовком і думав про Регала. Колись я кохав і думав, що це кохання проведе мене крізь усі випробування. Регал відібрав його в мене. Тепер я плекав таку ж сильну ненависть.

Дорогою ми полювали. Моє рішення завжди готувати м’ясо швидко виявилося даремним. Розпалити вогонь вдавалося хіба що в одну ніч із трьох, якщо я знаходив улоговину, де він не привернув би нічиєї уваги. А все-таки я не дозволив собі скотитися нижче тваринного рівня. Дотримувався чистоти і дбав про своє вбрання, наскільки дозволяло наше грубе життя.

План, який я склав для нашої подорожі, був простим. Ми перетнемо весь край, доки не дістанемося Оленячої ріки. Рівнобіжно з нею йшла дорога до Турлейка. Цим шляхом подорожувала сила-силенна людей. Вовку складно буде зостатися непоміченим, але це найшвидша дорога. Звідти недалеко до Трейдфорда над Синьою рікою. У Трейдфорді я вб’ю Регала.

Ось і весь мій план. Я уникав обмірковувань, як цього доп’ясти. Уникав переживань через усе, чого не знав. Просто йшов уперед, день за днем, доки не досягну своєї мети. Цього я навчився, коли був вовком.

Я знав узбережжя з літа, коли орудував веслом на військовому кораблі Веріті, званому «Раріск», але не мав ближчого знайомства з краєм у глибині Баку. Щоправда, якось я проїхав ним, дорогою в Гори, на церемонію зашлюбин Кеттрікен. Тоді я був одним із учасників весільної валки, мав доброго коня і добре спорядження. Тепер я подорожував сам, пішки, тож мав час обдумати побачене. Ми перетинали якісь дикі землі, та багато з них колись були літніми пасовищами для стад овець, кіз і більшої худоби. Час від часу переходили луги, зарослі некошеною травою по груди заввишки, і натикалися там на вівчарські хатини, холодні й покинуті з минулої осені. Стада, які траплялися нам по дорозі, були малими і близько не такими, як я затямив з минулих років. Я бачив куди менше свинопасів і гусячих пастушок, ніж їх було під час моєї першої подорожі цими землями. Підійшовши ближче до Оленячої ріки, ми проминули поля зі збіжжям, теж значно менші, ніж я пам’ятав. Багато доброї землі лежало облогом, зарісши дикими травами.

Я не міг цього збагнути. Я бачив, як таке діялося на побережжі, де часті піратські наїзди нищили селянські стада і посіви. Останніми роками все, що вціліло від вогню чи грабежів піратів червоних кораблів, йшло на податки, на військові кораблі та солдатів, що насилу могли захистити узбережжя. Але я гадав, що у верхів’ях ріки, куди пірати не добиралися, мешканцям ведеться краще. Побачене мене засмутило.

Невдовзі ми дісталися шляху, що вів уздовж Оленячої ріки. Рух тут був куди меншим, ніж я пам’ятав, як на дорозі, так і на воді. Подорожні, з якими ми зустрічалися, були грубими та неприязними, навіть коли Нічноокого не було видно. Раз я зупинився біля сільського дворища, щоб спитати, чи можна витягти холодної води з їхньої криниці. Мені дозволено, але ніхто не відкликав собак, які гарчали, доки я набирав воду, а коли я наповнив свій бурдюк, жінка сказала, що краще б мені піти собі. Таке ставлення до подорожніх здавалося загальним.

Що далі я йшов, то гірше ставало. Мандрівники, з якими я перетинався, не були ні купцями з возами, повними добра, ні селянами, що везли вирощене на ринок. Натомість трап­лялися вдягнуті в дрантя родини, усе їхнє майно поміщалося в один-два ручні візки. Очі дорослих були суворими й непривітними, а в дітей часто хворобливо порожніми. Усі мої надії знайти поденну працю по дорозі швидко зійшли нанівець. Ті, що й далі мали доми і господарства, ревно їх стерегли. На подвір’ях валували собаки, а коли сутеніло, парубки з ферм стерегли новий урожай полів і садів від злодіїв. Ми проминули кілька «жебрачих міст», зборища сяк-так склепаних хатчин і наметів при дорозі. По ночах там яскраво палали багаття, а похмурі дорослі з палицями й піками стояли на варті. За дня діти сідали край шляху і жебрали у подорожніх милостиню. Я починав розуміти, чому нечисленні купецькі вози, які ми зустрічали, мали таку сильну охорону.

Так ми йшли дорогою кілька ночей, тихо, мов привиди, минаючи численні хутори, доки не дісталися якогось більшого містечка. Коли наближалися до передмість, нас наздогнав світанок. Коли ж із нами порівнялися якісь ранні купці з возом курчат у клітках, ми зрозуміли, що настав час забратися всім з очей. День пересиділи на невеликому пагорбі, звідки відкривався вид на місто, наполовину збудоване над водою. Я не міг заснути, тож сидів і дивився на торгівлю, що йшла на дорозі внизу. До міських пристаней були прив’язані малі та великі човни. Час від часу вітер доносив до мене крики залог, що сходили з кораблів. Якось я почув навіть уривок пісні. Самому на подив, мене потягло до власного роду. Я залишив Нічноокого спати, але спустився лише до струмка біля підніжжя пагорба. Взявся прати свою сорочку і штани.

Нам слід уникати цього місця. Як підеш туди, спробують тебе вбити, — послужливо озвався Нічноокий.

Сидів біля мене на березі струмка і дивився, як я обмиваюся, а небо тим часом сповивала вечірня темрява. Мої сорочка та штани майже висохли. Я намагався пояснити йому, чому хочу, щоб він почекав, доки я сходжу до міста, до тамтешнього заїзду.

Чого б їм хотіти мене вбити?

Ми тут чужі, входимо на їхню мисливську територію. Чого б їм не спробувати нас убити?

Люди не такі, — терпляче пояснив я.

Ні. Твоя правда. Радше посадять тебе до клітки і поб’ють.

Ні, вони так не зроблять, — твердо наполягав я, приховуючи цим власні побоювання, чи ніхто мене не розпізнає.

Вони вже так робили, — нагадав він. — З нами обома. І це була твоя власна зграя.

Я не мав чим заперечити, тож пообіцяв:

Буду дуже, дуже обережним. Це довго не триватиме. Я просто хочу трохи послухати їхні розмови, аби знати, що відбувається.

Чого нас має турбувати, що з ними відбувається? З нами відбувається те, що ми не полюємо, не спимо, не подорожуємо. Вони — не наша зграя.

Це може підказати нам, чого очікувати від дальшої подорожі. Я можу довідатися, чи на дорозі завізно, чи є робота для мене на день-два, щоб роздобути кілька монет. Ось так.

Можемо просто піти далі і подивитися самі, — вперто зауважив Нічноокий.

Я натяг сорочку і штани на вогке тіло. Пальцями відкинув назад волосся, витиснув із нього воду. За звичкою зв’язав його у вояцький хвіст. Тоді прикусив губу і замислився. Я ж мав видавати себе за мандрівного писаря. Розв’язав хвоста, пустив волосся вільно. Сягало мені майже по плечі. Трохи задовге, як для писаря. Більшість із них коротко обтинала волосся, навіть зголювала його над чолом, щоб не падало на очі і не заважало при роботі. Що ж, із моєю відрослою бородою та розкуйовдженим волоссям я міг би зійти за писаря, який давно сидить без роботи. Погана рекомендація моїх умінь, але, зважаючи на вбогість моїх припасів, це, може, й на краще.

Я обтяг сорочку, щоб додати собі презентабельності. Застебнув пояса, впевнився, що ніж надійно сидить у піхвах, тоді зважив у руці свого капшука. Кремінь у ньому важив більше, ніж гроші. Я мав чотири срібні монети, які залишив мені Барріч. Кілька місяців тому я вважав би це дріб’язком. Зараз це всі мої кошти, тож я вирішив не витрачати їх без крайньої потреби. Єдині інші мої цінності — це Баррічева сережка, яку він дав мені, та шпилька від Шрюда. Моя рука рефлекторно потяглася до сережки. Хоч як вона могла заважати, коли ми дерлися крізь густі хащі, дотик до неї завжди мене заспокоював. Як і шпилька в комірі моєї сорочки.

Шпилька, якої там не було.

Я зняв сорочку, перемацав увесь комір, тоді перевірив решту одежини. Методично розпалив маленьке вогнище, щоб краще бачити. Розв’язав свій клунок і переглянув усе, що в ньому було, і то не раз, а двічі. Робив це все, хоча й так майже напевне знав, де шпилька. Маленький червоний рубін у срібному гніздечку був пришпилений до комірця сорочки, а ту сорочку мав на собі мертвий чоловік, який лежав під вівчарською хатиною. Я був майже певен цього, а все ж не міг собі в цьому зізнатися. Весь час, доки я шукав, Нічноокий описував неправильні кола довкруж мого вогнища і повискував, трохи схвильований через неспокій, який він відчував, але не міг зрозуміти.

— Цить! — роздратовано сказав я йому і змусив свої думки повернутися до минулих подій, наче б мав скласти звіт Шрюдові.

Востаннє я бачив шпильку тієї ночі, коли прогнав Барріча та Чейда. Тоді я витяг її з коміра сорочки й показав їм обом, а пізніше сидів, дивлячись на неї. Затим пришпилив її назад. Не пам’ятаю, щоб я пізніше мав її в руках. Не пригадую, чи вийняв її, коли прав сорочку. Здавалося б, що я мусив би вколотися об неї під час прання, якби вона й далі там була. Але зазвичай я встромляв шпильку у шов, де вона трималася б міцніше. Так мені здавалося безпечнішим. Годі було довідатися, чи я загубив її під час полювання з вовком, чи вона й досі була пришпилена до сорочки, одягненої на мертвого. Може, я залишив її на столі, а один із перекованих забрав цю блискітку, коли вони рилися у моєму майні.

«Це ж просто шпилька», — нагадав я собі. А проте із хворобливою тугою мріяв, що неждано її побачу. Може, вона застрягла за підкладкою плаща або ж впала у чобіт. У раптовому проблиску надії я перевірив обидва чоботи. Її там не було. Просто шпилька, просто шматочок обробленого металу і блискучий камінець. Просто знак, який дав мені король Шрюд, коли брав мене до себе, коли створював між нами зв’язок — взамін кровного, якого не можна було визнати законно. Просто шпилька, і все, що мені зосталося від мого короля та діда. Нічноокий знову вискнув, а я відчув ірраціональну потребу відповісти йому на це гарчанням. Він мусив знати про це, та все одно підійшов, піднявши носом мій лікоть, а тоді — впихаючи голову мені під пахву, аж доки ця велика сіра голова не опинилася в мене на грудях, а моя рука обвилася довкола його плеча. Раптом він підвів носа, боляче вдаривши мордою мене по підборідді. Я міцно його обійняв, а він обернувся, щоб потертися підгорлям мені об лице. Жест найвищої довіри одного вовка до іншого — це відкрити горло на можливе гарчання. За мить я зітхнув, і біль моєї втрати послабшав.

Це була просто вчорашня річ? — невпевнено міркував Нічноокий. — Річ, якої більше нема? Це не колючка у тебе в лапі, не біль у животі?

— Просто вчорашня річ, — мусив погодитись я.

Шпилька, подарована хлопцеві, якого більше не було, чоловіком, що вже помер. «Може, це й на краще», — сказав я собі подумки. Менше на одну річ, що могла поєднати мене з Фітцом Чівелрі, віттером. Я погладив хутро на вовчому карку, а тоді почухав його за вухами. Нічноокий сів поруч зі мною, а тоді штурхонув мене, щоб я знову потер йому вуха. Я так і зробив, міркуючи собі. Може, мені слід зняти Баррічеву сережку і сховати її в капшук. Але я знав, що не вчиню цього. Хай це буде єдиною ланкою зв’язку між тим і цим життям.

— Дай мені встати, — сказав вовкові, а він неохоче відсунувся від мене.

Я ретельно спакував своє майно у клунок, зв’язав його і затоптав маленьке вогнище.

— Мені повернутися сюди, чи ми зустрінемось по той бік міста?

По той бік?

Якщо ти обійдеш місто по колу, а тоді повернешся до річки, знайдеш продовження дороги, — пояснив я. — Відшукаємо там один одного?

Це було б добре. Чим менше часу ми проведемо біля цієї людської нори, тим краще.

То добре. Знайду тебе перед ранком, — сказав я йому.

Радше я тебе знайду, дубовий носе. І коли це зроблю, матиму повне черево.

Я мусив погодитися, що це більше скидається на правду.

Бережися собак, — перестеріг я його, перш ніж він зник у хащах.

А ти стережися людей, — відповів Нічноокий і щез із моїх чуттів, окрім нашого Віт-зв’язку.

Я закинув клунка на плече і спустився до дороги. Було вже зовсім темно. Я збирався дістатися міста до сутінків, затриматися в таверні, щоб побалакати і, можливо, перехилити кухоль, а тоді рушати в дорогу. Хотів прогулятися ринком і послухати купецьких розмов. Натомість увійшов до міста, яке вже переважно спало. На ринку не було нікого, крім кількох псів, що нюшили біля порожніх яток, шукаючи решток. Я вийшов із ринку та повернув до ріки. Внизу знайшлося багато заїздів і таверн, де зупинялися річкові купці. Де-не-де на міських вулицях горіли смолоскипи, але переважно світло сочилося з нещільно завішених вікон. Вулиці, покриті грубою бруківкою, були в поганому стані. Я кілька разів плутав яму з тінню і ледь не падав, спотикнувшись. Врешті зупинив міського вартовця, перш ніж він зумів зупинити мене, і попросив порадити заїзд на набережній. Він відповів, що «Терези» такі ж чесні та сумлінні з подорожніми, як і підказує їхня назва. Знайти їх легко. Суворо мене попередив, що там не терплять жебракування, а кишеньковим злодіям пощастить, якщо обійдеться самими лише побоями. Я подякував йому за пересторогу й пішов своєю дорогою.

«Терези» знайшлися так легко, як і казав вартовий. Зсередини крізь відчинені двері було видно світло і чутно два жіночі голоси, що співали веселу пісеньку-рондель. Моє серце радо привітало приязні звуки, і я ввійшов, не вагаючись. Опинився у великій просторій кімнаті, оточеній товстими стінами з глиняної цегли і тяжких дерев’яних балок, з низькою стелею. Всередині густо пахло м’ясом, повно було диму і річкового люду. Полум’я у пащі кухонного вогнища в одному з кінців кімнати облизувало розкішний шматок м’яса, але більшість гостей зібралася в прохолоднішому кінці, бо літній вечір був гарним і теплим. Там дві менестрельки виставили крісла на стіл і співали, сплітаючи разом голоси. Сивий чоловік з арфою, очевидячки, член їхньої трупи, пітнів за сусіднім столом, прилаштовуючи нову струну до свого інструмента. Я вирішив, що це старший та дві мандрівні співачки, і разом були, мабуть, сімейною групою. Стояв і дивився, як вони співають. Подумки я повернувся до Оленячого замку, коли востаннє чув музику і бачив зібраних укупі людей. Не усвідомлював, що надто витріщаюся, аж доки одна з жінок не штовхнула іншу ліктем і не зробила легкий жест у мій бік. Друга жінка повела очима, відповіла мені поглядом. Почервонівши, я спустив очі. Здогадався, що повівся неґречно, тож відвів погляд.

Я стояв скраю групи глядачів і приєднався до оплесків, коли пісня закінчилася. Чоловік з арфою був уже готовий і потішив усіх лагіднішою мелодією, у ритмі, з яким здіймаються й опускаються весла. Тим часом жінки сиділи спиною до спини при краю стола і співали, а їхнє довге чорне волосся перемішалося. Люди посідали внизу, слухаючи пісню, а кілька підійшло до столиків під стіною, щоб тихо порозмовляти. Я дивився, як пальці арфіста перебирають струни, та захоплювався їхньою вправністю. За мить біля мого ліктя з’явився червонощокий хлопець-кельнер і спитав, чого б я хотів. Я відповів, що тільки кухоль елю. Невдовзі він повернувся з елем та жменею мідяків — рештою з мого шматочка срібла. Я знайшов столик поблизу менестрелів і мав певну надію, що хтось виявиться доволі цікавим, аби до мене приєднатися. Але, як не рахувати кількох поглядів, кинутих тими, що, очевидно, були тут завсідниками, ніхто не проявляв особливого інтересу до незнайомця. Менестрелі довели пісню до кінця і почали розмову між собою. Погляд старшої з жінок змусив мене здогадатися, що я знову надто витріщаюся. Я втупив очі у столик.

На половині кухля я зрозумів, що встиг уже відвикнути від елю, надто ж натщесерце. Махнув кельнерові повернутися до мого столика і попросив вечерю. Він приніс мені шмат м’яса просто з рожна, а до нього тушковані коренеплоди, политі зверху м’ясним відваром. Це і повторне наповнення кухля відібрали більшість моїх мідяків. Коли я звів брови, дивуючись із цін, для хлопця це виявилося несподіванкою.

— Це половина того, що від вас вимагали б у «Морському вузлі», сер, — обурено промовив він. — І це м’ясо — добра баранина, не з якоїсь там старої бродячої кози, котрій і так було три чисниці до смерті.

Я спробував залагодити суперечку, сказавши:

— Що ж, думаю, за срібняк більше не купиш стільки, як раніше.

— Може, й ні, але це не моя провина, — зухвало відповів хлопець і повернувся на кухню.

— Тож срібняк розійшовся швидше, ніж я сподівався, — дорікнув я собі.

— Тепер це пісня, знайома нам усім, — зауважив арфіст. Він сидів спиною до свого столика, відверто прислухаючись до моїх слів, а дві його партнерки обговорювали якусь проблему з їхньою дудою. Я кивнув їм і всміхнувся, а тоді сказав уголос, помітивши, що його очі затуманені сірою імлою:

— Я певний час не бував на річковій дорозі. Насправді давно вже, літ зо два. Коли я був тут востаннє, заїзди та їжа не коштували так дорого.

— Та боюся, що це можна сказати про кожен закуток Шести герцогств, принаймні Прибережних. Кажуть, що нові податки з’являються у нас частіше, ніж новий місяць. — Арфіст оглянувся довкола, наче був видющим, і я здогадався, що чоловік осліп недавно. — А ще кажуть, що половина цих податків йде на утримання свиней із Ферроу, які їх збирають.

— Джоше! — дорікнула йому одна з жінок, а він повернувся до неї, усміхаючись.

— Не кажи мені, що хтось із них поблизу, Гоні. Мій ніс занюхає ферровця за сто кроків.

— І ти можеш занюхати, з ким зараз розмовляєш? — терпко спитала вона.

Гоні була старшою з двох жінок, приблизно мого віку.

— З хлопцем, від якого відвернулася удача, сказав би я. Отже, це не якийсь товстий ферровець, що прийшов збирати податки. Я й так знав, що він не з Брайтових збирачів, коли він розвів шмарклі через ціну обіду. Ти колись чула, щоб хтось із них заплатив бодай мідяк у заїзді чи таверні?

Я насупився, почувши це. Коли на троні сидів Шрюд, ніхто з його солдатів чи збирачів податків нічого не брав, не запропонувавши плати. Ця деталь уникла уваги лорда Брайта, принаймні в Баку. Але це нагадало мені про власні манери.

— Можу я наповнити ваш кухоль, арфісте Джоше? І кухлі ваших супутниць теж?

— Що це? — спитав старий з міною, середньою між посмішкою та здійняттям брів. — Ти нарікаєш, витративши гроші на власний живіт, але охоче їх тринькаєш, щоб напов­нити наші кухлі?

— Ганьба лордові, що слухає пісні менестреля і залишає його горло висушеним від співу, — з усмішкою відповів я.

Жінки обмінялися поглядами за Джошевою спиною, а Гоні спитала мене з легеньким насміхом:

— Коли ж ви востаннє були лордом, юначе?

— Це просто такий вислів, — недоладно відповів я за мить. — Та я не пожалів би монети за пісні, які почув, надто ж якщо ви маєте до них якісь новини. Йду вгору річковою дорогою, може, ви саме спускаєтесь звідти?

— Ні, ми й самі підіймаємось тією дорогою, — радісно втрутилася молодша жінка.

Мала десь чотирнадцять літ і дивовижно блакитні очі. Я побачив, що старша дала їй знак помовчати. Вона відрекомендувалася за решту.

— Як ви вже чули, добрий сер, це арфіст Джош, а я звусь Гоні Любка. Це моя сестра у перших Пайпер Дударка. А ви?..

І тут я зрозумів, що зробив одразу дві помилки у такій короткій розмові. По-перше, говорив, наче я й досі мешканець Оленячого замку, а вони гості-менестрелі, по-друге, не придумав собі імені. Понишпорив у пам’яті, шукаючи імені, тоді, після дещо задовгої паузи, випалив:

— Коб.

Потім із дрижанням подумав, чого я назвався іменем чоловіка, якого знав і якого вбив.

— Добре… Кобе, — як і я раніше, Гоні помовчала, перш ніж вимовити це ім’я. — Можемо поділитися з тобою жменькою новин і радо приймемо від тебе кухоль будь-чого, байдуже, був ти останнім часом лордом чи ні. Тільки скажи, чи сподіваєшся ти по дорозі зустріти когось, хто б шукав тебе?

— Перепрошую? — тихо спитав я, а тоді підняв свого порожнього кухля, давши знак хлопцеві-кельнеру.

— Це учень, який утік від майстра, батьку, — з цілковитою певністю сказала Гоні. — Має скриньку писаря, прив’язану до клунка, але волосся йому відросло, а на пальцях жодної чорнильної плямки. — Вона засміялася, побачивши, як змінилося від досади моє обличчя, але не вгадала причини. — Ой, ну… Кобе. Я менестрелька. Коли ми не співаємо, то пильно стежимо за всім довкола: ану ж зуміємо знайти сюжет пісні? Не можеш сподіватися, щоб ми чогось не завважили.

— Я не учень-утікач, — тихо сказав я, але не мав напохваті брехні, щоб підкріпити це твердження. Чейд надавав би мені по пальцях за такий промах.

— Та нам однаково, хто ти, хлопче, — заспокоїв мене Джош. — Хай там як, ми не чули жодного розлюченого писаря, який горланив би про збіглого учня. Тепер більшість майстрів тішилася б, коли б їхні учні повтікали… на один голодний рот менше в такі тяжкі часи.

— І учень писаря рідко має зламаний ніс та пошрамоване обличчя, як у тебе, якщо його майстер терплячий, — співчутливо додала Пайпер. — Невелика провина, що ти втік.

Нарешті прийшов кельнер, і вони пощадили мій худий гаманець, замовивши для себе тільки по кухлю пива. Спершу Джош, а потім і жінки пересіли за мій столик. Здається, добре ставлення до менестрелів змусило кельнера краще про мене подумати, бо, принісши їхні кухлі, хлопець наповнив і мій, не порахувавши за це плати. Утім, розміняти срібну монетку на мідяки, щоб заплатити за їхнє питво, таки довелось. Я спробував прийняти це по-філософськи і нагадав собі, що, коли йтиму, слід залишити мідяка і хлопцеві теж.

— Отож, — розпочав я, коли той пішов, — які новини з низу ріки?

— А хіба ж ти не звідти прийшов? — ущипливо спитала Гоні.

— Ні, міледі, насправді я вертаюся з гостини у своїх друзів-вівчарів, — експромтом вигадав я.

Поведінка Гоні почала мене втомлювати.

— Міледі, — тихо повторила вона до Пайпер і закотила очі. Та захихотіла. Джош проігнорував їх обох.

— У низов’ї ріки тепер усе подібно як у верхів’ї, тільки ще гірше, — сказав він мені. — Часи тяжкі, а будуть ще тяжчі, надто ж для тих, хто господарює на землі. Те зерно, яке мали з’їсти, пішло на податки, тож зерно на насіння пішло, щоб прогодувати дітей. А на поля лише те, що зосталося, а ніхто не виростить більше, посіявши менше. Так само з худобою і стадами. І ніщо не вказує, щоб після цих жнив податки зменшилися. Навіть гусячі пастушки, що не можуть полічити власних літ, знають: якщо з меншого забрати більше, то на столі не залишиться нічого, крім голоду. А найгірше діється при солоній воді. Рибалки, випливаючи в море, не знають, що трапиться з домом до їхнього повернення. Фермер засіює поле, знаючи, що врожаю не вистачить на податки та для його родини і що залишиться не більше половини, якщо в гості навідаються червоні кораблі. Складено мудру пісеньку про фермера. Там він каже збирачу податків, що червоні кораблі вже зробили за нього його роботу.

— Мудрі менестрелі такого не співають, — терпко нагадала йому Гоні.

— Тож червоні кораблі наїжджають і на бакійське узбережжя, — тихо сказав я.

Джош гірко реготнув.

— І на Бак, і на Бернс, і на Ріппон, і на Шокз… Сумніваюся, щоб червоні кораблі дбали про те, де закінчується одне герцогство і починається інше. Якщо тільки землю омиває море, вони на неї наїжджають.

— А що з нашими кораблями? — тихо поцікавився я.

— З тими, які у нас відібрали пірати, все гаразд. Ті, що зосталися, аби нас захищати, такі ж удатні, як комарі проти стада биків.

— То зараз ніхто не захищає Бак? — спитав я і почув у власному голосі розпач.

— Пані Оленячого замку. Не тільки твердо, а й голосно. Дехто запевняє, що вся її робота — це кричати і лаяти, та інші знають: не закликає нікого зробити те, чого ще не зробила сама, — сказав арфіст Джош так впевнено, наче знав це з перших рук.

Я був здивований, але не хотів здатися цілковитим невігласом.

— Що, наприклад?

— Усе, що може. Взагалі не носить коштовностей. Усі вони продані, щоб оплатити патрульні кораблі. Продала свої родові землі, за ці гроші найняла залогу сторожових веж. Кажуть, що продала кольє, подарованє їй принцом Чівелрі, рубіни його бабці, самому королю Регалові, щоб купити зерно і деревину для відбудови спалених сіл.

— Пейшенс, — прошепотів я.

Колись давно я бачив ці рубіни, ми тоді щойно познайомилися. Вона вважала їх надто коштовними, щоб носити самій, але показала мені кольє і сказала, що одного дня його надягне моя наречена. Дуже давно. Я відвернув голову і намагався запанувати над власним обличчям.

— Де ти проспав увесь минулий рік… Кобе, що нічого про це не знаєш? — саркастично спитала Гоні.

— Я був далеко звідси, — тихо відповів я.

Знову обернувся до столу, і мені вдалося зустрітися з її поглядом. Я сподівався, що моє обличчя нічого не показує. Вона схилила голову вбік і посміхнулася мені.

— Де? — блискавично кольнула вона.

Гоні геть мені не подобалася.

— Я жив сам, у лісі, — врешті відповів я.

— Чому? — усміхалася вона, тиснучи на мене.

Я не сумнівався, що вона знає, в яке незручне становище заганяє мене.

— Очевидно, тому, що мені так хотілося, — відповів я.

Це прозвучало так по-Баррічевому, що я ледь не озирнувся за ним через плече.

Гоні безсоромно надула губи, однак арфіст Джош дещо різкувато грюкнув кухлем об стіл. Нічого не сказав, а погляд сліпих очей, який він кинув доньці, був лише коротким спалахом, але вона зненацька піддалася. Склала руки на краю столика, як висварена дитина. На якусь мить вона здалася мені пригашеною, аж доки не стрільнула на мене очима з-під вій. Подивилася мені просто в очі, а легенька посмішка, яку мені послала, була зухвалою. Я відвернув від неї погляд, геть здивований, чого це вона так мене дзьобає. Зиркнув на Пайпер і виявив, що її обличчя яскраво-червоне від стримуваного сміху. Я втупився у власні долоні на столі, соромлячись рум’янцю, який залляв моє обличчя.

Намагаючись знову завести розмову, я спитав:

— А є якісь інші новини з Оленячого замку?

Арфіст Джош відповів коротким сміхом.

— Що там казати, біда скрізь одна. Всі розповіді такі самі, міняються лише назви сіл і містечок. О, але є ще дещо, і це ласий шматок. Кажуть, наче король Регал збирається повісити самого Рябого чоловіка.

Я саме ковтав ель. Від несподіванки вдавився, а прокашлявшись, перепитав:

— Що?

— Це дурний жарт, — заявила Гоні. — Король Регал звелів проголосити, що винагородить золотом того, хто передасть у його руки чоловіка, дуже побитого віспою, чи сріблом усякого, хто сповістить, де можна його знайти.

— Чоловік, побитий віспою? І це весь опис? — обережно спитав я.

— Кажуть, що він худий, сивоволосий, інколи перевдягається жінкою. — Джош весело засміявся, не здогадуючись, що від цих слів мої нутрощі скрижаніли. — А його злочин — це державна зрада. Поголос каже, що король звинувачує його у зникненні королеви-в-очікуванні Кеттрікен та її ненародженої дитини. Дехто стверджує, що це просто збожеволілий від горя старий, який запевняє, наче був радником Шрюда і з цього права написав листи герцогам Прибережних герцогств. Наказував їм бути відважними, запевняв, що Веріті повернеться, а його дитина успадкує престол Провісників. Але так само мудрий поголос розповідає, наче король Регал сподівається, що, повісивши Рябого чоловіка, покладе край усім нещастям Шести герцогств.

Він знову засміявся, а я приклеїв до обличчя бліду посмішку і по-простацьки кивнув.

«Чейд», — сказав собі подумки. Регал якось натрапив на слід Чейда. Якщо знає про сліди віспи, то що ще може знати? Очевидячки, пов’язав його з маскарадною леді Тайм. Я замислився, де зараз Чейд і чи все з ним гаразд. Із раптовим відчаєм пошкодував, що не знаю, якими були його плани, з якої змови він мене виключив. Серце моє впало, коли дотеперішнє сприйняття власних моїх вчинків завалилося. Я відштовхнув Чейда, щоб захистити його від моїх планів, чи покинув саме тоді, коли він потребував свого учня?

— Ти ще там, Кобе? Я й досі бачу твою тінь, але щось при твоєму місці за столом стало дуже тихо.

— О, я тут, арфісте Джоше! — Я намагався вдихнути трохи життя у свої слова. — Просто задумався над усім, що ти мені розповів, це й усе.

— Судячи з його обличчя, задумався, якого рябого старця міг би продати королю Регалові, — ущипливо вкинула Гоні.

Зненацька я здогадався, що ці постійні шпички та причіпки вона вважає різновидом флірту. Швидко вирішив, що досить з мене розмов і товариства, як на один вечір. Я надто відвик від контактів з іншими людьми. Зараз мені б піти. Хай краще вважають мене дивним і грубим, ніж я маю зостатися на довше, викликавши їхню цікавість.

— Що ж, дякую за ваші пісні та розмову, — сказав я так ґречно, як тільки вмів. Витяг мідяка, залишив його під кухлем для кельнера. — Час мені повернутися на дорогу.

— Але ж надворі зовсім стемніло! — здивовано заперечила Пайпер.

Вона відставила кухоль і глянула на Гоні, а та здавалася геть шокованою.

— І прохолодно, міледі, — безтурботно зауважив я. — Я віддаю перевагу нічним подорожам. Місяць майже повний, на дорозі такій широкій, як річкова, світла достатньо.

— І ти не боїшся перекованих? — збентежено спитав арфіст Джош.

Тепер настала моя черга дивуватися.

— Так далеко вглиб суходолу?

— Ти точно жив у дикій пущі, — скрикнула Гоні. — На всіх дорогах їх повно. Деякі мандрівники наймають охоронців, лучників і мечників. Інші, як ми, подорожують групами, якщо тільки можемо, і тільки вдень.

— А патрулі не можуть принаймні не допускати їх до доріг? — вражено спитав я.

— Патрулі? — Гоні зневажливо пирхнула. — Більшість із нас воліє зустріти перекованих, ніж зграю ферровців із піками. Їм перековані не заважають, тож вони не заважають перекованим.

— То нащо ж тоді патрулюють? — сердито спитав я.

— Здебільшого ловлять контрабандистів, — це Джош випередив Гоні. — Принаймні їм хотілося б, щоб у це вірили. Перепиняють багатьох чесних подорожніх, обшукують їхню поклажу та відбирають усе, що забажають, називаючи це контрабандою або запевняючи, наче в сусідньому місті ці речі оголошено краденими. Здається, лорд Брайт не платить їм так щедро, як вони розраховували, тож добирають, що можуть.

— А принц… король Регал, він нічого не робить? — І титул, і питання насилу ледь не застрягли мені в горлі.

— Ну, як зумієш дійти звідси аж до Трейдфорда, можеш сам йому поскаржитися, — саркастично порадила мені Гоні. — Я певна, що він тебе вислухає, так само, як вислухав десятки інших вісників, котрі приходили раніше. — Зробила паузу і, здається, замислилася. — Хоча я чула, що коли якісь перековані заходять надто далеко вглиб суходолу і завдають йому клопотів, то у нього є способи впоратися з ними.

Я почувався хворим і нещасним. Король Шрюд завжди пишався тим, що у герцогстві Бак майже нікому не загрожувало пограбування, якщо триматися головних доріг. Тож тепер почути, що ті, хто мав стерегти королівських доріг, самі не кращі за злодіїв, було для мене як гострий ніж. Не досить, що Регал узурпував престол, а тоді покинув Оленячий замок. Не підтримував навіть видимості мудрого правління. Я отупіло міркував, чи не карає він усе герцогство за те, що його сходження на престол прийняли так неприхильно. Дурна гадка — це він і робив.

— Ну що ж, хоч там перековані, хоч ферровці, та боюся, що мені однаково час у дорогу, — сказав я їм.

Допив рештки з кухля і поставив його на стіл.

— Чого б тобі не зачекати принаймні до ранку, хлопче, а тоді вирушити з нами? — зненацька запропонував Джош. — Дні тут не надто спекотні для подорожі, бо від ріки завжди віє вітер. А за таких часів, як зараз, учотирьох безпечніше, ніж утрьох.

— Красно дякую за пропозицію, — почав я, та Джош не дав мені договорити.

— Не дякуй, бо я роблю не пропозицію, а просьбу. Я сліпий чи майже сліпий. Ти, звичайно, це зауважив. Зауважив також, що мої супутниці — дві привабливі молоді жінки, хоча з того, якою ущипливою була з тобою Гоні, ти, здається, частіше усміхався Пайпер, ніж їй.

— Батьку! — обурилася Гоні, та Джош уперто вів далі:

— Не пропоную тобі захист нашого гурту, а прошу подумати, чи не позичив би ти нам свою правицю. Ми не з багатих, не маємо грошей, щоб найняти охорону. Та все-таки подорожувати мусимо, з перекованими чи без.

Притьмарені очі Джоша безпомильно зустрілися з моїми. Гоні зиркала вбік, міцно стиснувши губи, зате Пайпер відверто стежила за мною, а на її обличчі малювався благальний вираз. Перековані. Притиснутий до землі, обсипаний стусанами. Я втупився у поверхню стола.

— З мене не бозна-який боєць, — щиро зізнався я.

— Ти принаймні побачиш, куди замахнувся, — вперто відповів він. — І, напевне, побачиш, як вони наближаються, раніше, ніж це вдасться мені. Дивися, йдеш ти у тому ж напрямку, що й ми. Чи було б тобі аж так складно кілька діб йти не вночі, а вдень?

— Батьку, не благай його! — дорікнула йому Гоні.

— Краще я благатиму його піти з вами, ніж перекованих — відпустити вас живими-здоровими! — різко сказав Джош. Знову повернувся до мене обличчям і додав:

— Тижнів зо два тому ми зустріли кількох перекованих. Дівчатам вистачило здорового глузду, щоб утекти, коли я їм наказав, бо сам не міг за ними встигнути. Та перековані відібрали нашу їжу, пошкодили мою арфу і…

— І побили його, — тихо сказала Гоні. — Тож ми з Пайпер поклялися, що наступного разу не тікатимемо від них, хай скільки б їх було. Ні, якщо нам доведеться через це покинути татка.

З її голосу зникли всі грайливі та глузливі нотки. Я знав: вона справді думає те, що каже.

Я затримаюся, — зітхнув я до Нічноокого. — Чекай мене, стеж за мною, йди слідом невидимим.

— Мандруватиму з вами, — погодився я. Не можу сказати, що це була добровільна згода. — Хоча я не з тих, хто добре б’ється.

— Наче ми не могли здогадатися про це з його обличчя, — кинула Гоні в бік Пайпер. Звичне кепкування знову проявилося в її голосі, та навряд чи вона знала, як глибоко її слова мене поранили.

— Моя подяка — це все, чим я можу тобі заплатити, Кобе. — Джош потягся до мене через стіл, а я стис його руку у древньому жесті укладення угоди. Зненацька він усміхнувся з помітним полегшенням. — Тож прийми мою подяку і розділи з нами те, що ми можемо запропонувати як менестрелі. Нам бракує грошей на кімнату в заїзді, та господар уділив нам притулку в стодолі. Тепер не те, що колись, тоді менестрель ді­ставав кімнату й притулок, варт йому попросити. Та принаймні в стодолі є двері, що постануть між нами і ніччю. Господар має добре серце, не пошкодує притулку й тобі, якщо я запевню, що ти подорожуєш з нами як охоронець.

— Це буде кращий притулок, ніж я знав уже багато ночей, — промовив я, намагаючись бути чемним. Та серце мені скрижаніло і провалилося в глибину нутрощів.

У що ти знову встряв? — поцікавився Нічноокий.

Я теж хотів би це знати.