Мандри убивці

Розділ 40. Регал

Каталізатор приходить, щоб змінити все.

Після відльоту драконів запанувала велика тиша. Її переривав тільки шепіт листків, коли кілька з них падало на лісову підстилку. Не кумкали жаби, не співав жоден птах. Дракони, злітаючи, проламали склепіння лісу. Цілі оберемки сонячних променів падали вниз, на землю, яку тінь покрила задовго до мого народження. Дерева вирвано з коренем або зламано, а на лісовій підстилці вирито глибокі канави — сліди, залишені величезними тілами. Лускаті плечі здерли кору з пра­старих дерев, відкривши таємничий білий камбій під нею. Зрізана земля, зламані дерева та потолочена трава віддавали багатство запахів спекотному пополудню. Я стояв посеред руйновища, з Нічнооким при боці, і повільно озирався дов­кола. Тоді ми пішли шукати воду.

Дорога повела нас через табір. Це було дивне бойовище. Порозкидувана зброя, де-не-де шоломи, розтоптані намети, всяке приладдя, та мало що, крім цього. Залишилися тільки трупи солдатів, яких повбивали ми з Нічнооким. Драконів не цікавило мертве м’ясо, вони живилися життям, яке вже втекло з цих тіл.

Я згадав про струмок, знайшов, припав до нього і пив так, наче моя спрага була бездонною. Нічноокий хлебтав поруч зі мною, а тоді звалився на прохолодну траву біля струмка. Почав поволі зализувати рану на передній лапі. Рана розсікла йому шкуру, він просунув у цю щілину язика і старанно очищав її. Коли загоїться, залишиться темний безволосий рубець.

Просто ще один шрам, — злегковажив він мою думку. — Що робимо тепер?

Я обережно знімав сорочку. Кров засохла, тканина прикипіла до ран. Я зціпив зуби й різко зірвав її. Схилився над струмком, узявся обмивати холодною водою завдані мечем рани. «Просто ще кілька шрамів, — похмуро подумав я. — Що робимо тепер?»

Спимо.

Єдине, що прозвучало б краще, це їмо.

— Не маю зараз охоти ще когось убивати, — зізнався я.

І в цьому проблема з убиванням людей. Стільки мороки, а їсти нічого.

Я втомлено підвівся.

— Пішли, оглянемо їхні намети. Мені потрібне щось на перев’язку. І мушу знайти якісь запаси харчів.

Стару сорочку я покинув там, де вона впала. Знайду іншу. У цю мить навіть її тягар здавався надмірним, щоб із нею морочитися. Мабуть, я випустив би з рук і меча Веріті, якби не те, що вже сховав його в піхви. Ще раз витягати — забагато клопоту. Зненацька я почувся вкрай змученим.

Намети розтоптано під час драконячого полювання. Один із них впав у вогнище і тлів. Я витяг його, затоптав жар. Тоді ми з вовком почали методично вибирати все, що могло нам знадобитися. Завдяки гострому нюху він швидко знайшов запаси харчів. Трохи в’яленого м’яса, але переважно дорожній хліб. Ми були надто голодними, щоб вередувати. Я так довго обходився взагалі без хліба, що цей здався мені цілком непоганим. Я знайшов навіть бурдюк вина, але, спробувавши на смак, вирішив, що краще промию ним рани. Для перев’язки використав коричневий батист ферровської сорочки. Трохи вина зосталося. Я скуштував його ще раз. Потім намагався переконати Нічноокого, щоб він дозволив мені промити йому рани, але вовк відмовився. Запевнив, що вони й так досить болючі.

Тіло не хотіло вже слухатись, але я змусив себе підвестися. Знайшов солдатський мішок. Викинув із нього все, зайве для мене. Скрутив два покривала, туго їх обв’язав, знайшов золото-коричневий плащ для холодних вечорів. Ще понишпорив за хлібом, знайшов, закинув до мішка.

Що ти робиш? — Нічноокий уже задрімав, от-от засне.

Не хочу залишатися тут на нічліг. Тож збираю те, що знадобиться нам для подорожі.

Подорожі? Куди ми йдемо?

Якусь мить я стояв нерухомо. Назад до Моллі й Баку? Ні. Більше ніколи. Джампі? Навіщо? Чого знову долати ту довгу й виснажливу чорну дорогу? Я не міг придумати жодної доброї причини.

Гаразд, я однаково не хочу залишатися тут на нічліг. Хотів би опинитися подалі від цієї чорної колони, а затим уже перепочити.

Дуже добре. — Тоді: — Що це було?

Ми завмерли на місці, всі наші чуття напружилися.

— Пішли й подивимось, — тихо запропонував я.

Пополудень уже переходив у надвечір’я, тіні під деревами поглибшали. Звук, який ми почули, не був кумканням жаб чи дзижчанням комах, не було то й дедалі рідше перекликання денних птахів. Він долинав з місця битви.

Ми знайшли Вілла, він поповзом тягся до колони. Радше намагався повзти. Коли ми знайшли його, лежав нерухомо. Одну з його ніг відпанахано трохи нижче коліна. З розірваного тіла стирчала кістка. Він обв’язав рукав довкола кукси, але не досить щільно. З неї досі текла кров. Нічноокий вищирив зуби, коли я зігнувся, щоб його оглянути. Був живим, проте ледь живим. Вілл, без сумніву, сподівався дістатися колони, пройти крізь неї та знайти інших Регалових людей, які допомогли б йому. Регал мав знати, що він живий, але нікого не послав по нього. Не мав пристойності навіть настільки, щоб подбати про чоловіка, який так довго йому служив.

Я розв’язав рукав, зв’язав тугіше. Тоді підняв йому голову, влив до рота трохи води.

Чого ти ним клопочешся? — спитав Нічноокий. — Ми його ненавидимо, і він майже мертвий. Дай йому померти.

Ще ні. Ще рано.

— Вілл? Чуєш мене, Вілле?

Єдиним знаком цього було те, що його дихання змінилося. Я дав йому ще води. Він ковтнув, закашлявся, ковтнув ще. Глибоко вдихнув і видихнув.

Я відкрився і зібрав Скілл.

Брате, облиш це. Дай йому померти. Це птахи-стерв’ят­ники дзьобають присмертну тварину.

— Нічноокий, мені потрібний не Вілл. Це може бути мій останній шанс нарешті дістатися до Регала. І я збираюся скористатися ним.

Він не відповів, тільки ліг на землю біля мене. Дивився, як я втягую в себе ще більше Скіллу. Цікаво, скільки потрібно, щоб убити? Чи зможу я набрати достатньо?

Вілл був настільки слабким, що я майже соромився. Пробився крізь його захист так легко, начеб розводив руки хворої дитини. Йшлося не тільки про втрату крові та біль. Це Барлова смерть, так швидко після Карродової. І потрясіння через те, що Регал од нього відрікся. Віллова вірність Регалові була вкарбована в нього Скіллом. Не міг збагнути, що Регал не відчував справжньої пов’язаності з ним. Коли я розгледів це в ньому, воно здалося йому ганебним.

Тепер убий мене, бастарде. Убий. Я однаково помираю.

Не в тобі річ, Вілле. І ніколи не була в тобі.

Зараз я виразно це бачив. Копирсався в ньому, наче шукав у рані наконечник стріли. Він слабко опирався моєму вторг­ненню, та я не зважав на це. Переглянув його спогади, але там було мало придатного. Так, Регал мав групи, проте вони були молодими й зеленими, не надто більшими за гуртки людей з потенціалом Скіллу. Навіть ті, яких я бачив у каменярні, не були надійними. Регал вимагав від нього створення великих груп, щоб разом вони могли нагромадити більше сили. Не розумів, що близькість не можна нав’язати, не можна розділити між багатьма. На дорозі Скіллу він втратив чотирьох молодих скіллерів. Не померли, але їхні очі стали порожніми й блудними. Чергова двійка пройшла з ним крізь колони, та пізніше втратила всяку спроможність Скіллу. Створити групу не так легко.

Я занурився глибше, Вілл, здавалося, от-от помре, але я з’єднався з ним і втиснув у нього силу. «Не помреш. Ще ні», — затято сповістив я його. І там, у самій глибині, нарешті намацав те, чого шукав. Скілл-зв’язок із Регалом. Тонка і слабка нитка, Регал від нього відрікся, зробив усе можливе, щоб покинути Вілла. Проте було так, як я й здогадувався. Зв’язок між ними був надто сильним і надто тривалим, аби його можна було легко розірвати.

Я зібрав свій Скілл, зосередився, закрився від довкілля. Опанував себе, тоді плигнув. Як раптовий дощ наповнює русло пересохлого за літо струмка, так я проплив крізь цей Скілл-зв’язок між Віллом і Регалом. У останній момент стримався. Просочився до Регалової свідомості, як повільна отрута, слухаючи його вухами, дивлячись його очима. Я пізнав його.

Він спав. Ні. Був у напівсні, легені повні димку, рот отерп від бренді. Я плавав у його дрімотних видіннях. Він лежав у м’якому ліжку, під теплими покривалами. Цей останній напад падучої був тяжким, дуже тяжким. Це огидно: падати й корчитися, як бастард Фітц. Королю таке не годиться. Недоумки цілителі. Не могли навіть сказати, що викликало ці напади. Що про нього подумають люди? Кравець і його учень бачили — доведеться тепер їх убити. Ніхто не сміє знати. А то з нього сміятимуться. Минулого тижня цілитель казав, що йому покращало. Що ж, він знайде нового цілителя, а старого завтра повісить. Ні. Віддасть його перекованим з Королівського кола, зараз вони дуже голодні. А тоді випустить на перекованих великих котів. І бика, великого білого бика з широкими рогами та горбом.

Він спробував усміхнутися, переконати себе, що буде весело, що завтрашній день принесе йому задоволення. У кімнаті густо висів млосний запах димку, та навіть це не могло його заспокоїти. Все йшло так добре, дуже, дуже добре. А потім бастард усе зруйнував. Убив Барла, розбудив драконів і послав їх до Веріті.

Веріті, Веріті, завжди цей Веріті. Від самого його народження. Веріті та Чівелрі діставали великих коней, а він маленьких коників. Веріті та Чівелрі давали справжні мечі, він же мусив вправлятися з дерев’яним. Веріті та Чівелрі… Зав­жди разом, завжди старші, завжди більші. Завжди вважали себе кращими, хоча він шляхетнішої крові і, згідно із законом, мав би успадкувати трон. Мати попереджала, що вони йому заздрять. Наказувала йому завжди бути обережним, навіть більше, ніж обережним. Вони б його вбили, якби зуміли, вбили б. Мати зробила все, що в її силах. Коли тільки могла, пильнувала, щоб їх відсилали. Та навіть як їх відсилали, вони могли повернутися. Ні. Був лише один шлях до безпеки, лише один.

Що ж, завтра він переможе. У нього ж є групи Скіллу, правда? Групи гарних і сильних молодих людей, групи, що робитимуть драконів для нього й тільки для нього. Групи були пов’язані з ним, і дракони будуть пов’язані з ним. А він творитиме більше груп та драконів, ще і ще, доки їх не стане значно більше, ніж у Веріті. От тільки те, що групи навчав Вілл, а тепер він ні на що не годиться. Зламаний, як іграшка, дракон відкусив йому ногу, підкинувши вгору, а Вілл упав на дерево, як повітряний змій, коли не стає вітру. Це огидно. Одноногий… Він не терпів зіпсованих речей. Сліпе Віллове око — це вже достатньо зле, але втратити ще й ногу? Що люди подумають про короля, який тримає слугу-каліку? Його мати ніколи не вірила калікам. «Вони заздрісні, — застерігала вона його, — завжди заздрісні і обернуться проти тебе». Та Вілл необхідний йому через групи. Недоумок Вілл. Це все його провина. Але ж тільки він знав, як розбудити в людях Скілл і сформувати з них групу. То, може, слід вислати когось по Вілла. Якщо він ще живий.

Вілл? — Регал слабко поскіллив до нас.

Не зовсім. — Я зімкнув довкола нього свій Скілл. Це було до смішного легко, наче зняти з жердини сонну курку.

Пусти мене! Пусти мене!

Я відчув, що він тягнеться до інших груп. Відштовхнув їх від нього, закрив його від їхнього скіллення. Він не мав сили, ніколи не мав справжньої Скілл-сили. Це все була сила групи, а він був її лялькарем. Це мене вразило. Весь страх, який я носив у собі понад рік. Чого я боявся? Плаксивої розпещеної дитини, що надумала відібрати іграшки у старших братів. Корона і престол не означали для нього більше, ніж їхні коні та мечі. Гадки не мав, як правити королівством, — прагнув тільки носити корону й робити, що забажає. Спершу мати, потім Гален планували за нього. Він навчився від них лише підступної хитрості, як здобути бажане. Якби Гален не прив’я­зав до нього групи, він ніколи не мав би ніякої справжньої сили. Тепер я побачив його справжнього, позбавленого групи. Розпещена дитина з нахилом до жорстокості, який ніхто ніколи не намагався перебороти.

Цього ми боялися і тікали від нього? Цього?

Нічноокий, що ти тут робиш?

Твоя здобич — моя здобич, брате. Я хотів глянути, по яке це м’ясо ми так далеко зайшли.

Регал звивався і метався, Віт-дотик вовка до його свідомості буквально викликав у нього млості. Нечисте, паскудне, брудне створіння, схоже на собаку, бридке і смердюче, таке ж огидне, як пацюк, що вночі ганяє по його кімнатах і якого ніхто не може піймати… Нічноокий присунувся ближче, притис до нього Віт, наче з такої відстані можна було відчути запах. Регала знудило, він почав блювати.

Годі, — наказав я Нічноокому, і він відступився.

Як збираєшся його вбити, роби це швидше, — порадив Нічноокий. — Цей тут слабне. От-от помре, якщо ти не поспішиш.

Він мав рацію. Дихання Вілла стало швидким і неглибоким. Я твердо затиснув Регала, тоді додав ще сили Віллові. Він намагався відштовхнути її, та не був уже таким паном собі самому, як досі. Маючи вибір, тіло завжди обере життя. Тож його легені запрацювали, серце забилося сильніше. Я ще раз втягнув у себе Скілл. Зосередився, прицілився, знову повернувся до Регала.

Якщо вб’єш мене, випалиш себе. Втратиш власний Скілл, убивши мене ним.

Я подумав про це. Мені ніколи не подобалося скіллення. Я був радше віттером, аніж скіллером. Невелика втрата.

Змусив себе згадати Галена. Згадав фанатичну групу, яку він створив для Регала. Це допомогло мені сформувати мету.

І випустив на нього свій Скілл, як давно цього прагнув.

Після цього мало що зосталося від Вілла. Та я сидів біля нього і поїв його водою, коли він просив. Навіть накрив, коли він слабко скаржився на холод. Вовка здивувала ця сторожа при вмирущому. Ножем по горлі було б куди швидше для нас обох. І, може, милосердніше. Та я вирішив, що не буду більше вбивцею. Чекав його останнього подиху, а коли той настав, підвівся і пішов геть.

Від Гірського королівства до узбережжя Баку далека дорога. Навіть для дракона, що летить швидко й невтомно, це дуже, дуже далеко. Тож кілька днів ми з Нічнооким вели спокійне життя. Замандрували далеко від спорожнілого кам’яного саду, далеко від чорної дороги Скіллу. Ми обидва були надто втомлені та побиті, щоб вдало полювати, але знайшли добрий струмок із фореллю і подалися вздовж нього. Дні стали майже спекотними, а ночі погожими й лагідними. Ми рибалили, їли, спали. Я думав лише про те, що не викликало болю. Не про Моллі в обіймах Барріча, а про Неттл, захищену його доброю правицею. Він буде для неї добрим батьком. Мав належний досвід. Я навіть спромігся на надію, що з часом у неї з’являться молодші братики і сестрички. Думав про повернення миру до Гірського королівства, про червоні кораблі, прогнані від узбережжя Шести герцогств. І одужав. Хоч не до кінця. Шрам — не те саме, що здорове тіло, але він зупиняє кровотечу.

Коли Веріті-Дракон з’явився у небі над Баккіпом, я був там. Побачив його очима блискучі чорні вежі та башточки Оленячого замку далеко внизу під нами. А ще нижче, там, де колись було замкове місто з його будівлями та складами, зосталися тільки їхні почорнілі шкаралупи. Вулицями тинялися перековані, бундючні пірати розпихали їх. Над тихими водами здіймалися щогли, з яких звисали драні шматки полотна. У бухті спокійно погойдувалася дюжина червоних кораблів. Я відчув, як серце Веріті-Дракона пучнявіє гнівом. Клянуся, я почув і як скрикнула Кеттрікен, побачивши цю картину.

Тоді великий бірюзово-срібний дракон сів посеред центрального подвір’я Оленячого замку. Проігнорував рій стріл, що злетіли йому назустріч, не звернув уваги на крики солдатів, які безтямно скоцюрбилися, затуляючись, коли його тінь їх накрила, а великі крила забилися, опускаючи його на землю. Диво, що не розчавив їх. Коли приземлився, Кеттрікен із зусиллям стала у нього на плечах і гукнула оборонцям опустити піки та розступитися.

На землі він вигнув плече, допомагаючи розкуйовдженій королеві зсісти. Старлінг Пташина Пісня спустилася слідом і вирізнилася тим, що схилилася в поклоні перед рядом пік, націлених на прибулих. Я впізнав багато облич, поділяв біль Веріті через те, як змінили їх злигодні. Тоді вийшла Пейшенс, міцно стискаючи піку і з перекривленим шоломом на зв’язаному в пучок волоссі. Проштовхалася між переляканими гвардійцями, горіхові очі блищали на схудлому обличчі. Поставши перед драконом, зупинилася. Її погляд переходив від королеви до чорних драконячих очей. Набрала повітря, затримала подих, тоді видихнула зі словом:

— Старійшина!

Підкинула вгору шолом і піку, скрикнула, метнулася вперед, обійняла Кеттрікен, а весь цей час гукала:

— Старійшина! Я знала, знала, знала, що вони повернуться!

Різко обернулася і віддала лавину наказів, що включали все, починаючи з гарячої купелі для королеви й закінчуючи підготовкою до вилазки з воріт Оленячого замку. Та я навіки збережу в серці мить, коли вона повернулася до Веріті-Дракона, тупнула ногою і наказала йому поспішити та прогнати ті кляті кораблі з її бухти.

Леді Пейшенс, Пані Оленячого замку, звикла до швидкого послуху.

Веріті злетів і кинувся в битву так, як робив це завжди. Самотньо. Нарешті здійснилося його бажання змагатися з ворогами не Скіллом, а плоттю. Вже під час першого прольоту розтрощив хвостом два їхні кораблі. Прагнув, щоб ніхто з них не втік від нього. Коли всього за кілька годин з’явилися Блазень, Дівчина-на-Драконі та їхні послідовники, в Оленячій бухті не зосталося жодного червоного корабля. Решта драконів приєдналася до полювання Веріті на стрімких вулицях колишнього міста Баккіп. Не настав ще й вечір, як вулиці очищено від піратів. Містяни, що сховалися були в замку, повернулися додому. Аби оплакати руїни, це правда, але й щоб підступити ближче до Старійшин і вдосталь надивуватися тими, що повернулися їх порятувати. Попри численність прибулих драконів, бакійці найкраще запам’ятали Веріті. Насправді люди мало що можуть запам’ятати, коли дракони пролітають їм над головами, відкидаючи вниз свої тіні. А все-таки він став драконом, якого зображують на всіх гобеленах із Очищенням Баку.

Для Прибережних герцогств це було літо драконів. Я бачив його, як не все, то принаймні ту частку, що поміщалася в години мого сну. Втім, навіть прокинувшись, усвідомлював усе, що там діялося. Наче далекий грім, який радше відчуваєш, ніж чуєш. Я знав, коли Веріті повів драконів на північ, аби повністю очистити від піратів та червоних кораблів герцогства Бак і Бернс, а навіть Ближні острови. Я бачив звільнення Ріплкіпа та повернення Фейт, герцогині Бернської, до її рідної твердині. Тим часом Дівчина-на-Драконі з Блазнем полетіла на південь, уздовж узбережжя Ріппону та Шокзу, викоріняючи наїзників у їхніх укріпленнях на островах. Не знаю, як Веріті їм утокмачив, що вони можуть живитися лише піратами, але ніхто не порушив цього наказу. Люд Шести герцогств їх не боявся. Діти вибігали з хаток і будиночків, показуючи вгору, де пролітали ці живі коштовності. Коли дракони, тимчасово наситившись, спали на пляжах і пасовищах, люди залишали свої доми, аби безстрашно ходити між ними, торкатися цих істот, що сяяли, мов самоцвіти. І всюди, де наїзники заклали укріплення, дракони добре поживилися.

Літо поволі помирало, надходила осінь, вкорочуючи дні та віщуючи наближення бур. Коли ми з вовком задумалися про зимовий притулок, мені наснилися дракони, що літали над берегами, яких я ніколи досі не бачив. Біля цих суворих берегів спінена вода дихала холодом, а крига вривалася до вузьких заток, сковуючи їхні краї. Я здогадався, що це Зовнішні острови. Веріті завжди прагнув перенести війну на їхнє узбережжя, і тепер відплачував кривдникам сторицею. Так воно було й за часів короля Вайздома.

Настала зима, на гірських верховинах уже випав сніг. Але він ще не покрив долини, де гарячі джерела випускали пару в прохолодне повітря, коли дракони востаннє пролетіли мені над головою. Я підійшов до дверей своєї хатки, виглянув, як вони летять великим клином, наче перелітні гуси. Почувши їхні дивні поклики, Нічноокий повернув голову та послав їм у відповідь власне завивання. Коли вони проминали мене, світ довкола замерехтів, тож мені зостався лише туманний спогад. Не можу розповісти вам, чи вів їх у польоті Веріті, а навіть чи була серед них Дівчина-на-Драконі. Знав тільки, що в Шести герцогствах запанував мир, що жоден червоний корабель не посміє більше підійти до наших берегів. Сподівався, що всі дракони міцно спатимуть у кам’яному саду, як спали до минулого літа. Я повернувся до хатки, щоб перевернути кролика на рожні. Передчував попереду довгу та спокійну зиму.

Отак обіцяна допомога Старійшин прийшла до Шести герцогств. Як за часів короля Вайздома, вони прибули і прогнали червоні кораблі від берегів королівства. Під час цього великого очищення затоплено також два великі вітрильники — Білі кораблі. І як за часів короля Вайздома, тіні драконів у польоті, падаючи на людей, крали хвилини їхнього життя та спогадів. Усі незліченні форми та барви драконів потрапили до сувоїв, як це було й раніше. А люди доповнювали здогадами й фантазіями те, чого не пам’ятали з битв, коли дракони наповнювали небо їм над головами. Менестрелі складали про це пісні. Всі вони розповідають, що сам Веріті повернувся додому верхи на бірюзовому драконі, а затим повів цього звіра в бій супроти червоних кораблів. А найкращі пісні розповідають також і те, що, коли битви закінчилися, Старійшини забрали Веріті, аби він бенкетував із ними у великих почестях, а тоді спав поруч із ними в їхньому чарівному замку, доки Бак знову не муситиме його покликати. Отак правда, як сказала мені якось Старлінг, стала чимось більшим за факти. Врешті-решт, це був час героїв і всякого штибу див.

Одним із цих див було те, що Регал власною персоною прибув верхи на чолі колони з шести тисяч солдатів Ферроу, несучи допомогу та припаси не лише Баку, а й усім Прибережним герцогствам. Звістки про Регалове повернення випередили його, як і баржі з худобою, збіжжям та всіляким майном із Трейдфорд-голлу, що справжнім потоком попливли вниз Оленячою річкою. Всі здивовано розповідали, як принц одного разу прокинувся зі сну і, напіводягнений, пробіг коридорами Трейдфорда, віщуючи повернення короля Веріті до Оленячого замку і прикликання Старійшин на порятунок Шести герцогств. Послано птахів з наказом повернути всі війська з кордонів Гірського королівства. Королю Ейодові принесено найсмиренніші перепросини та щедру грошову винагороду. Регал зібрав своїх нобілів і провістив їм, що королева Кеттрікен носить дитя Веріті, а він прагне першим скласти присягу вірності наступному королю. На честь цього дня наказав зруйнувати і спалити всі шибениці, помилувати і звільнити всіх в’язнів. Королівське коло мало бути перейменоване на Сад королеви та засаджене деревами і квітами з усіх шести герцогств на знак нової єдності. Коли пізніше, того ж дня, червоні кораблі атакували прирічкові дільниці Трейдфорда, Регал наказав подати йому коня та обладунок і став на чолі захисників народу. Бився пліч-о-пліч з купцями й портовими носіями, шляхтичами та жебраками. Здобув у цій битві любов трейдфордського поспільства. Коли він заявив, що його вірність назавжди віддано дитині, яку виношує королева Кеттрікен, трейдфордці приєднали до його клятви свої обітниці.

Кажуть, наче, діставшись Оленячого замку, він кілька днів простояв біля воріт на колінах і в рам’ї, аж доки сама королева зволила вийти та прийняти його найприниженіші перепросини за те, що він смів засумніватися в її честі. Повернув у її руки корону Шести герцогств та простіший вінець короля-в-очікуванні. Сказав, що хоче бути лише дядьком свого монарха, а жоден вищий титул йому не потрібний. Блідість та мовчазність королеви на його слова тлумачено ранковими млостями, причиною яких була її вагітність. Лордові Чейду, раднику королеви, він передав усі сувої та книги майстрині Скіллу Солісіті, попрохавши добре їх стерегти, бо там було багато речей, які могли б заподіяти лихо, потрапивши до неналежних рук. Блазневі хотів надати землі та титул, коли тільки той повернеться з боїв до Оленячого замку. А своїй любій, найдорожчій шваґровій Пейшенс повернув рубіни, що подарував їй Чівелрі, бо жодній іншій шиї вони не пристоять і ні на кому не є такими гарними, як на ній.

Я міркував, чи не варто б йому ще й поставити статую на пам’ять про мене, але вирішив, що це вже занадто. Фанатична вірність, яку я в нього вкарбував, стане найкращим пам’ятником мені. Доки Регал житиме, королева Кеттрікен і її дитя не матимуть вірнішого підданого.

Врешті-решт, це, звичайно, тривало недовго. Всі чули про трагічну та чудернацьку смерть принца Регала. Скажена тварина, що однієї ночі напала на нього в його ліжку, залишила криваві сліди не лише на його постелі, а й у всій спальні, наче тішачись зі свого вчинку. Кружляв поголос, наче це був напрочуд великий річковий пацюк, що якимось чином замандрував з Регалом аж із Трейдфорда. Це дуже занепокоїло всіх мешканців Твердині. Королева наказала привести собак-щуроловів, аби вони перешукали всі кімнати, та дарма. Тварини ніколи не піймано і не вбито, хоча деякі замкові слуги начебто бачили величезного пацюка. Дехто запевняв, що саме тому впродовж багатьох наступних місяців лорда Чейда рідко бачили без його улюбленого горностая.