Мандри убивці

Розділ 23. Гори

Можна б припустити, що Гірське королівство з його нечисленними хуторами та розпорошеним населенням є новоствореною державою, лише недавно об’єднаною в одну цілість. Насправді ж його історія значно випере­джає будь-які письмові свідчення Шести герцогств. Окреслення цього регіону як королівства помилкове. За давніх часів мисливці, пастухи та хлібороби, і кочові, і осілі, поступово віддали свою вірність Судії, жінці великої мудрості, чиєю садибою було Джампі. Хоча чужоземці з часом нарікали її наступників королем чи королевою Гір, для мешканців Гірського королівства він чи вона далі зостаються Жертовними, правителями, готовими віддати все, навіть життя, для блага тих, ким вони правлять. Перша Судія, що жила у Джампі, стала тепер туманною та легендарною постаттю, а її діяння відомі лише з пісень, які й досі співають горяни.

Хай які старі ці пісні, та кружляє поголос про ще древніших владик і столицю. Гірське королівство, яке ми знаємо тепер, складається майже тільки з мандрівних племен і поселень на східних схилах гір. За горами лежать крижані береги, що межують із Білим морем. Кілька торгових шляхів досі в’ються через гострозубі гірські вершини, ведучи до мисливського народу, який проживає у цій засніженій місцевості. На південь від Гір розкинулися незаселені ліси, прозвані Дощовими нетрями, звідти витікає Дощова ріка, яка є торговою межею Держав Чалседу. Оце й усі народи та країни, що насправді лежать за Горами й нанесені на карту. Але споконвіку існували легенди про іншу країну, закриту й загублену між вершинами за межами Гірського королівства. Мандрівник, який зайде глибше в гори, переступивши кордони народу, вір­ність якого належить Джампі, знайде там землю ще суворішу та неприступнішу. З найвищих вершин ніколи не сходить сніг, а в деяких долинах немає нічого, крім льодовиків. Кажуть, наче на певних обширах із розколин вириваються пара та дим, а земля може тихо дрижати чи стрясатися від сильних поштовхів. Мало що може змусити когось рушати до цих земель з їхніми кам’яними осипищами-ґреготами та скелями-кліфами. Полювання легше й успішніше на зелених схилах гір. А також бракує паші, щоб привабити сюди овечі отари.

Про цю землю ходять оповіді, звичні для віддалених країв. Дракони та велетні, зруйновані древні міста, несамовиті єдинороги, скарби й таємничі карти, курні вулиці, мощені золотом, долини вічної весни, де з-під землі здіймається гаряча водна пара, грізні чарівники, закриті в печерах зі скарбами, древнє приспане зло, сховане під землею. Кажуть, що все це чаїться у старовинній безіменній країні за межами Гірського королівства.

Кеттрікен справді вважала, що я відмовлюся допомагати їй у пошуках Веріті. У дні мого одужання вирішила йти на пошуки сама й зібрала з цією метою припаси та в’ючних тварин. У Шести герцогствах королева могла б скористатися королівською скарбницею чи вимушеною щедрістю шляхти. Та в Гірському королівстві було інакше. Доки живий король Ейод, Кеттрікен вважалася тут лише молодшою родичкою Жертовного. Хоч і очікувано, що одного дня вона посяде його місце, це не давало їй права розпоряджатися майном підданих. Правду кажучи, навіть якби була Жертовною, теж не мала б доступу до багатств і засобів. Жертовний і його найближча родина скромно мешкали у своєму гарному житлі. Все у Джампі: палац, сади, водограї — належало народові Гірського королівства. Жертовним нічого не бракувало, але їхній достаток не був надмірним.

Тож Кеттрікен звернулася не до королівської скарбниці чи шляхти, яка хотіла б таким чином здобути її прихильність, а до давніх друзів та родичів. Просила допомоги в батька, проте він із жалем, однак рішуче відповів їй, що пошуки короля Шести герцогств — це клопіт не Гірського королівства, а її власний. Хоча він разом із донькою оплакував зникнення чоловіка, якого вона любила, все ж не міг зменшити сили та запаси Гірського королівства, необхідні для захисту від зазіхань Регала, володаря Шести герцогств. Оскільки батька й доньку поєднували тісні родинні узи, вона змогла прийняти цю відмову з розумінням. Мені було соромно за те, що законна королева Шести герцогств мусить просити милостині у своїх родичів та друзів. Утім, це почуття прийшло тоді, коли я перестав живити образу на неї.

Кеттрікен розпланувала експедицію, виходячи з власних, а не моїх міркувань. Мені це було не до вподоби. За кілька днів до нашого від’їзду вона зволила порадитися зі мною щодо кількох речей, та відкидала мої поради так само часто, як і прислухалася до них. Ми розмовляли чемно, без гніву чи приязні. У багатьох питаннях не погоджувалися, а коли так траплялося, вона виносила присуд за власним розумінням. Хоч це не говорилося вголос, але я здогадувався, що мої судження в минулому вважалися помилковими та недалекоглядними.

Я не хотів брати в’ючних тварин, прирікаючи їх на смерть від голоду та холоду. Хоч як я закривався, Віт робив мене вразливим на їхній біль. Але Кеттрікен надбала пів дюжини тварин, запевняючи, що їм байдужі сніг і холод, і вони більше об’їдають дерева та кущі, ніж пасуться. Це були джеппи, тварини з певних віддалених обширів Гірського королівства. Вони скидалися мені на кіз із довгими шиями та кігтями замість копит. Я не дуже вірив, що вони зможуть нести достатньо вантажу, аби варто було з ними морочитися. Кеттрікен спокійно сказала мені, що невдовзі я до них призвичаюся.

Все залежить від того, які вони на смак, — по-філософсь­кому зауважив Нічноокий.

Я був схильний погодитися з ним.

Її вибір учасників експедиції роздратував мене ще більше. Я не бачив сенсу ризикувати їй самій, та знав, що краще не сперечатися. Мені не подобалося, що з нами йде Старлінг, особливо відколи довідався про угоду, яка дала їй це право. Мотивом, що гнав її вперед, як і раніше, були пошуки сюжету для пісні, яка увічнила б її репутацію. Купила місце в нашій групі, давши зрозуміти: лише в такому випадку вона засвідчить на письмі, що дитя Моллі — моє. Знала мою певність, що так мене зрадила, тож потім розумно уникала мого товариства. З нами також рушало троє кузенів Кеттрікен, усе могутні м’язисті чоловіки, звичні до гірських подорожей. Це мала бути невелика група. Кеттрікен запевнила мене, що коли шістьох осіб недостатньо, щоб розшукати Веріті, то не вистачить і шестисот. Тут я з нею погодився, тим паче що для меншої групи потрібно менше припасів, а ще вона часто просувається швидше, ніж численний загін.

Чейд не належав до нашого гурту. Повертався до Оленячого замку, аби передати Пейшенс звістку, що Кеттрікен рушає на пошуки Веріті, а ще щоб сіяти зерна чуток, що у трону Шести герцогств справді є спадкоємець. Нарешті, він мав відвідати Барріча, Моллі та дитину. Запропонував сповістити Моллі, Барріча і Пейшенс, що я живий. Ця пропозиція випала не в пору, бо Чейд добре знав, наскільки ненависною мені була його співучасть у плані, що мав відібрати в мене доньку, посадивши її на престол. Та я придушив свій гнів, розмовляв із ним чемно і був нагороджений урочистою обіцянкою, що він нікому не скаже ні слова про мене. Тоді це здавалося мені найрозумнішим. Я відчував, що тільки сам зможу вичерпно пояснити Моллі, чого я зробив те, що зробив. І вона вже раз оплакала мене як мертвого. Їй не доведеться робити це вдруге, якщо я не переживу нашого походу.

Ввечері, перед тим, як виїхати до Оленячого замку, Чейд прийшов попрощатися зі мною. Спершу ми обидва намагалися вдавати, що між нами все гаразд. Розмовляли про всякі дрібниці, важливі для нас обох. Я щиро вболівав, коли він розповів мені про смерть своєї тваринки, Слінка. Намагався умовити його взяти з собою Рудді та Сажку і повернути їх під Баррічеву опіку. Рудді потребував твердішої руки, а як плідник він міг бути для Барріча важливішим, ніж як верхівець. У такій ролі його можна було винаймати, а лошатко Сажки мало майбутню цінність. Але Чейд похитав головою і сказав, що мусить подорожувати швидко, не привертаючи до себе уваги. Один чоловік із трьома кіньми легко може стати мішенню бандитів, якщо не когось іншого. Я бачив сердитого малого валаха, на якому їздив Чейд. Попри лиху вдачу, він був дужим і жвавим, а ще, як запевнив мене Чейд, вельми швидким на випадок гонки по складній місцевості. Усміхався, кажучи це, і я здогадався, що цей особливий конячий талант добре випробуваний. «Блазень мав рацію», — гірко подумав я. Війна та інтриги йому пасували. Я глянув на нього — чоловіка у високих чоботях, з розвіяним плащем, з буйним оленем, якого він відкрито носив на чолі, над зеленими очима — і спробував порівняти його з тим ніжноруким старцем, який учив мене вбивати людей. Його літа не зменшилися, та він інакше їх носив. Я тихцем міркував, які ліки він вживає, щоб додати собі сил.

Та, попри всі зміни, він зоставався Чейдом. Я хотів дістатися до нього, впевнитися, що нас і далі поєднує якийсь зв’язок, але не міг. Сам себе не розумів. Як це його думка досі могла стільки для мене означати, якщо я знав, що він готовий відібрати у мене моє дитя та моє щастя заради трону Провісників? Те, що мені забракло сили волі, аби його ненавидіти, я вважав слабкістю. Я потягся до цієї ненависті, та знайшов лише хлоп’ячу досаду, яка не дала мені потиснути йому руку на прощання чи побажати щасливої дороги. Він проігнорував мою нечемність, а я через це ще сильніше почувся дітваком.

Коли Чейд від’їхав, Блазень передав мені шкіряну сідельну сумку, яку він для мене залишив. Там був дуже практичний ніж у піхвах, капшучок із монетами, а ще набір отрут і цілющого зілля, зокрема щедрий запас ельфійської кори. Ще — маленький пакетик насіння каррісу, старанно підписаний, що його слід вживати лише з найбільшою обережністю та за найбільшої потреби, а також простий, зате дуже зручний меч у потертих шкіряних піхвах. Зненацька я розсердився на Чейда, хоча й не міг зрозуміти, чому.

— Як це для нього типово! — вигукнув я, поклавши сумку на стіл, щоб Блазень міг її побачити. — Отрута й ножі. От що він про мене думає. Досі так мене бачить. Смерть — це все, що він може для мене уявити.

— Він навряд чи сподівається, що ти використаєш це проти себе самого, — м’яко зауважив Блазень. Відсунув ножа від маріонетки, яку саме насаджував на опору. — Може, він думає, що ти використаєш це для захисту.

— Ти не розумієш? — гостро спитав я. — Це подарунки для хлопця, якого Чейд школив на вбивцю. Не бачить, що я перестав ним бути. Не може мені вибачити, що я хочу мати власне життя.

— А ти ще більше не можеш вибачити йому, що він перестав бути твоїм доброзичливим і поблажливим наставником, — сухо зауважив Блазень, прилаштовуючи керівні шворки до кінцівок маріонетки. — Це ж трішки лякає, чи не так? Бачити, як він крокує по-вояцькому, радісно наражається на небезпеки заради чогось, у що вірить, фліртує з жінками і взагалі поводиться так, наче повернув собі власне життя?

Мені немов хлюпнуло в обличчя холодною водою. Я замалим не зізнався, що заздрю Чейдові. Адже він так відважно вхопив те, що постійно тікало від мене.

— Це геть не так! — гарикнув я Блазневі.

Маріонетка, з якою він працював, погрозила мені пальцем, тимчасом як Блазень посміхався мені з-над стола. Лялечка страшенно скидалася на Щурика.

— От що я бачу, — зауважив він, ніби й ні до кого особливо не звертаючись. — Чейд не оленячу голову Веріті носить на лобі. Ні, знак, який він для себе вибрав, дуже скидається на — ох, дайте подумати — герб, який Веріті подарував своєму небожеві-бастарду. Не помічаєш схожості?

Якийсь час я мовчав. Тоді неохоче спитав:

— Ну то й що?

Блазень опустив маріонетку на підлогу, де кістляве створіння моторошно знизало плечима.

— Ні смерть короля Шрюда, ні гадана смерть Веріті не вигнали цю ласку зі схованки. І лише коли він повірив, що тебе вбито, у ньому спалахнув гнів, настільки палкий, аби змусити його відкинути криївки та хитрощі й заявити, що він іще побачить на троні справжнього Провісника.

Маріонетка тицьнула на мене пальцем.

— Хочеш сказати, що він робить це для мене, для мого блага? Коли останнє, що я хотів би бачити, — це трон, на який посаджено мою дитину?

Маріонетка схрестила руки й замислено похитала головою.

— Як мені здається, Чейд завжди робить те, що вважає найкращим для тебе. Байдуже, чи ти з цим погоджуєшся. Може, він переносить це і на твою доньку. Врешті-решт, вона пра­внучка його брата і остання жива представниця його роду. Звісно, якщо не брати до уваги Регала й тебе. — Маріонетка зробила кілька танцювальних кроків. — Як інакше такий старий чоловік може подбати про таке маленьке дитя? Він же не сподівається жити вічно. Може, вважає, що їй безпечніше буде на троні, ніж під владою когось, хто прагне його для себе.

Я відвернувся від Блазня і вдав, наче збираю одяг для прання. Мені потрібно було багато часу, щоб обдумати його слова.

Я схвалював вибір Кеттрікен щодо наметів та одягу для експедиції, а ще мав у собі досить чесності, аби відчути вдячність за те, що вона подбала і про мене також. Якби вона цілковито виключила мене зі свого кола, я не міг би її за це звинувачувати. Натомість одного дня Джофрон принесла мені стос одягу, дорожню постіль, а ще зняла мірки для мішкоподібних чобіт, які так любили горяни. Джофрон виявилася веселою співрозмовницею, вони з Блазнем постійно обмінювалися жартівливими шпильками. Він краще за мене говорив ч’юрдською мовою, тож інколи я губив нитку їхньої розмови, бо половина словесних ігор Блазня була для мене незрозумілою. Часом я міркував, які стосунки поєднували цю пару. Попервах, тільки сюди прибувши, я вважав її чимось наче Блазневою ученицею. Тепер здогадувався, що цей інтерес до лялькарства був радше претекстом, аби з ним зблизитися. Перш ніж піти, вона зміряла також і його стопи та спитала, які кольори і облямівки хотів би він мати на чоботях.

— Нові чоботи?! — здивовано мовив я, коли Джофрон пішла. — Ти так рідко виходиш з дому. Не думаю, що вони тобі потрібні.

Блазень прямо глянув на мене. Недавня пожвавленість зник­ла з його обличчя.

— Ти ж знаєш, що я неодмінно вирушу з тобою, — спокійно зауважив він. Дивно усміхнувся. — Як думаєш, чого ж іще ми зустрілися в цьому далекому місці? Тільки взаємодія Каталізатора та Білого Пророка зверне перебіг подій у належне річище. Вірю, що, коли нам це вдасться, червоні кораблі буде прогнано від берегів Шести герцогств, а Провіс­ник успадкує престол.

— Здається, це узгоджується з більшістю пророцтв, — погодилася Кеттл зі свого камінного закутка. Саме вив’язала останній ряд плетива товстої рукавиці. — Якщо кара бездумного голоду — це перековування, а ваші дії покладуть йому край, то це добре пасувало б також до іншого пророцтва.

Спроможність Кеттл добирати пророцтво до кожної нагоди починала мене дратувати. Я глибоко вдихнув, тоді спитав Блазня:

— А що на це королева Кеттрікен? Погоджується, щоб ти приєднався до її групи?

— Я з нею про це не розмовляв, — безтурботно відповів він. — Я не до неї приєднуюся, Фітце. Я йду за тобою. — На його обличчі з’явилося щось схоже на задуму. — Я з дитинства знав, що ми мусимо разом виконати це завдання. Не поставало й питання про те, чи піду я з тобою. Готуюся до цього, відколи ти сюди дістався.

— Як і я, — тихо зауважила Кеттл.

Ми обидва повернулися і зиркнули на неї. Вона вдала, наче не помітила цього. Зайнялася приміркою рукавиці, вдоволена, що та добре пасує.

— Ні, — відверто сказав я.

Досить погано й те, що ми прирікаємо на смерть в’ючних тварин. Я не збирався стати свідком смерті ще одного друга. Годі й казати, що вона надто стара для такої мандрівки.

— Думаю, ви можете зоставатися у моєму домі, — куди м’якше мовив Блазень. — Тут удосталь дров до кінця зими, є запас харчів і…

— Я розраховую померти в цій подорожі, якщо вас таке втішить. — Вона зняла рукавицю, поклала її поруч із другою, сплетеною раніше. Знічев’я оглянула, що зосталося з клубка вовняної пряжі. Знову почала набирати петлі, пряжа без зусиль пропливала їй між пальцями. — А до того можете мною не перейматися. Я наготувала для себе запаси. Дещо виторгувала, дещо виміняла, в мене є їжа і все потрібне. — Глянула на мене з-над спиць і тихо додала: — Маю все необхідне, щоб дійти до кінця.

Мене захопила її спокійна певність, що власне життя досі належить їй і вона може робити з ним усе, що забажає. Сам здивувався: відколи це я почав думати про неї як про безпорадну стару жінку, що й кроку не зробить без чиєїсь опіки. Вона знову глянула на своє плетиво. Зайве, бо її пальці працювали самі собою, байдуже, стежила вона за ними чи ні.

— Бачу, ви мене зрозуміли, — тихо сказала вона. Так і було.

Мені ще не траплялася жодна експедиція, яка б цілковито відповідала задумові. Загалом, що вона більша, то значніші труднощі. Наша не була винятком. Зранку, за день до планованого вимаршу, мене грубо вирвали зі сну.

— Фітце, вставай, нам слід вирушати негайно, — коротко заявила Кеттрікен.

Я поволі сів. Прокинувся відразу, але спина, ще не до кінця загоївшись, відбирала у мене відвагу робити різкі рухи. Блазень сидів на краю свого ліжка і здавався значно стривоженішим, ніж я будь-коли бачив.

— Що трапилося? — зажадав я.

— Регал… — Я ніколи не чув стільки їді в одному слові. Кеттрікен дуже зблідла, її кулаки стискалися і розтискалися. — Вислав до мого батька гінця з прапором миру та посланням, що ми переховуємо відомого зрадника з Шести герцогств. Каже, що коли ми тебе видамо йому, то він потрактує це як знак доброї волі та не вважатиме нас ворогами. А інакше вишле війська, які вже стоять на наших кордонах, бо знатиме тоді, що ми змовляємося проти нього з його ворогами. — Вона помовчала. — Мій батько міркує, що робити.

— Кеттрікен, це ж лише відмовка, — запротестував я. Серце молотом било у мене в грудях. Нічноокий тривожно завив. — Ви мусите розуміти, що йому знадобилися місяці, аби зібрати всі ці війська. Вони тут не через мене. А тому, що Регал, попри все, планує розпочати війну проти Гірського королівства. Ви його знаєте. Це блеф, аби перевірити, чи вдасться йому змусити вас видати мене. Якщо ви це зробите, він знайде інший привід для нападу.

— Я не наївна й не дурна, — холодно відповіла вона. — Наші дозорці вже кілька тижнів спостерігають за цими військами. Ми робили, що могли, аби приготуватися. Наші гори завжди були для нас найкращим захистом. Але ніколи досі ми не стикалися з таким численним організованим ворогом. Фітце, мій батько — Жертовний. Мусить зробити все, щоб найкраще послужити Гірському королівству. Тож зараз йому слід обміркувати, чи, видавши тебе, він матиме кращі шанси в переговорах із Регалом. Не думай, що мій батько настільки нерозумний, аби йому довіряти. Але що більше йому вдасться відтягти напад на наш народ, то краще ми приготуємось.

— Здається, рішення вже ось-ось буде ухвалене, — гірко сказав я.

— Мій батько не мав причини втаємничувати мене у привезене гінцем повідомлення, — зауважила Кеттрікен. — Він вирішуватиме сам. — Тут її очі зустрілися з моїми, у них промайнула тінь нашої давньої дружби. — Гадаю, він дає мені змогу вивести тебе звідси, щоб я не мусила опиратися наказу видати тебе Регалові. Можливо, він збирається заявити Регалові, що ти втік, але за тобою послано погоню.

Позаду неї Блазень натягав обтислі штани до нічної сорочки.

— Вийде складніше, ніж я планувала, — звірилася мені Кеттрікен. — Я не можу втягувати в це жодних інших горян. Тож підемо ти, я і Старлінг. Самі. Мусимо виходити якнайшвидше, впродовж години.

— Буду готовий, — запевнив я.

— Зустрінемося за дровітнею Джосса, — сказала вона і вийшла.

Я глянув на Блазня.

— Отак. Що ми скажемо Кеттл?

— А чого ти мене питаєш? — зажадав він.

Я злегка знизав плечима. Тоді підвівся, почав поквапом одягатися. Подумав про всі дрібниці, яких не залагодив, тоді облишив це марне міркування. Дуже швидко ми з Блазнем зібралися. Нічноокий встав, потягся, пішов до дверей попереду нас.

Мені бракуватиме каміна. Але полювання буде кращим.

Він прийняв усе спокійно.

Блазень озирнувся, оглянув хатку, тоді зачинив за нами двері.

— Це перше моє помешкання, що належало тільки мені самому, — зауважив він, коли ми пішли.

— І тепер ти маєш залишити стільки всього позаду, — ніяково сказав я, думаючи про його інструменти, про наполовину закінчених маріонеток, навіть про кімнатні рослини на підвіконнях. Я чогось почувався за це відповідальним. Може, тому, що так тішився, бо не йтиму далі сам.

Він глянув на мене, стенув плечима.

— Беру з собою себе. Це все, чого я насправді потребую і що мені належить. — Зиркнув на двері, які розмалював власноруч. — Джофрон добре про це подбає. Про Кеттл теж.

Я задумався, чи не залишає Блазень більше, ніж я знав.

Ми майже дісталися дровітні, коли я побачив гурт дітей, що мчали стежкою у нашому напрямку.

— Он він! — гукнуло одне, вказавши на нас.

Я здивовано глянув на Блазня, тоді приготувався, хоч не надто розумів, що діється. Як захищатися від дітей? І в такій розгубленості чекав нападу. Та вовк не чекав. Низько присів, животом сягаючи снігу, навіть хвоста напружив. Коли діти достатньо наблизилися, метнувся вперед, просто до їхнього ватажка.

— НІ! — нажахано вигукнув я, але жодне з дітей на мене й не глянуло. Передні лапи вовка вдарили хлопчину в груди, штовхнувши його у глибокий сніг. Нічноокий миттю схопився й погнався за іншими, а вони тікали, заходячись від сміху, аж доки він не наздогнав усіх, одне за одним, і не звалив їх із ніг. Коли впорався з останнім, перший хлопчик уже встав і подався за вовком, даремно намагаючись піймати його за хвоста і втримати, коли той, висолопивши язика, пробігав повз нього.

Він повалив їх усіх ще і ще раз, тоді зробив петлю і зупинився. Дивився, як діти встають, затим через плече озирнувся на мене. Засоромившись, притис вуха, потім знову глянув на дітей, низько метляючи хвостом. Одна дівчинка вже витягала з кишені товсту скибку хліба, друга підманювала вовка, показуючи йому шкіряну смужку. Тягала її по снігу, підмовляючи його погратися у перетягування каната. Я вдав, наче не помічаю цього.

Я дожену вас пізніше, — запропонував він.

Безсумнівно, — сухо відповів я.

Ми з Блазнем пішли далі. Один раз я озирнувся і побачив вовка, що затис шкіру в зубах та напружив усі чотири лапи, тимчасом як два хлопці тягли за другий кінець. Здогадувався, що тепер уже знаю, як він проводив свої пополудні. Думаю, я відчув укол ревнощів.

Кеттрікен уже нас чекала. Шестеро нав’ючених джеппів були вишикувані вервечкою. Я шкодував, що мені забракло часу більше про них довідатися, але ж вважав тоді, що ними займатиметься хтось інший.

— Беремо всіх? — розгублено спитав я.

— Коли б ми почали розпаковувати вантаж, вибираючи тільки те, що потрібне нам, це тривало б дуже довго. Може, пізніше позбудемося зайвих запасів і тварин. Та тим часом я хотіла б якомога швидше зникнути.

— То пішли, — запропонував я.

Кеттрікен промовисто зиркнула на Блазня.

— Що ти тут робиш? Прийшов побажати Фітцові щасливої дороги?

— Я йду туди ж, куди й він, — спокійно відповів Блазень.

Королева дивилася на нього, і щось у її обличчі ледь зм’якло.

— Буде холодно, Блазню. Я не забула, як ти намучився від холоду на шляху сюди. Там, куди ми прямуємо, морози триматимуться ще довго по тому, як до Джампі дійде весна.

— Я йду туди ж, куди й він, — спокійно повторив Блазень.

Кеттрікен сама собі хитнула головою. Тоді знизала плечима. Підійшла до першого у вервечці джеппа, клацнула пальцями. Джепп-проводир затріпотів волохатими вухами і пішов слідом за нею. Інші пішли за ним. Їхній послух справив на мене чимале враження. Я ненадовго потягся до джеппів і виявив, що у них дуже сильний стадний інстинкт. Майже не думали про себе як про окремих істот. Доки тварина-проводир ітиме за Кеттрікен, з іншими проблем не буде.

Кеттрікен повела нас путівцем, який не дуже відрізнявся від стежки. Він звивався між розкиданими тут і там будиночками, де жили зимові мешканці Джампі. Дуже скоро ми проминули останню хатину й заглибилися у древній ліс. Ми з Блазнем ішли за вервечкою тварин. Я дивився на джеппа, який ішов попереду нас. Помітив, що його широкі та пласкі лапи на снігу розчепірюються, як у вовка. Джеппи задали нам темп, трохи швидший, ніж під час спокійної прогулянки.

Ще ми далеко й не зайшли, як почули позаду крик. Я здригнувся, квапливо озирнувся через плече. Це бігла Старлінг, клунок теліпався у неї на плечі. Наздогнавши нас, вона сказала звинувачувальним тоном:

— Ви пішли без мене.

Блазень посміхнувся. Я стенув плечима.

— Я пішов, коли наказала королева, — зауважив їй.

Вона обпекла нас лютим поглядом, а тоді проминула, продерлася крізь невтоптаний сніг краєм путівця, обійшла джеппів і наздогнала Кеттрікен. Їхні голоси виразно лунали в холодному повітрі.

— Я сказала тобі, що вирушаю негайно, — лаконічно мовила Кеттрікен. — Так я й зробила.

Мені на подив, Старлінг вистачило глузду промовчати. Кілька хвилин вона йшла невтоптаним снігом поруч із Кеттрікен. Тоді поступово відстала, спершу пропустивши вперед джеппів, а затим нас із Блазнем. Прилаштувалася за мною. Я знав, що наш темп для неї надто швидкий. Пожалів її. Потім згадав про свою доньку і навіть не оглядався перевірити, чи вона встигає.

Це був початок довгого дня без особливих подій. Стежка вела лише вгору, ніде не була крутою, та необхідність постійно нахилятися вперед утомлювала. Кеттрікен не збавляла швидкості, але нікого й не підганяла. Ніхто з нас не говорив багато. Я був надто задиханий, а ще намагався не зважати на біль у спині, що поступово сильнішав. Рана від стріли обросла здоровою плоттю, проте м’язи під нею постійно вимагали нової порції лікування.

Над нами височіли гігантські дерева. Більшість із них була хвойними, вічнозеленими, назви деяких я навіть не знав. Вони перетворювали коротку сірість зимового дня на вічні сутінки. Підлісок, з яким довелося б змагатися, був тут негустим, переважно тяглися нерівні ряди величезних стовбурів, низько звисали нечисленні гілки. Здебільшого живі гілки починалися високо понад нами. Час від часу ми проминали латки менших листяних дерев. Ті виросли на галявах, які постали після падіння дерева-велетня. Стежка була добре втоптаною: видно, по ній часто ходили тварини, а люди їздили на лижах, — але вузькою. З неї легко було зійти і несподівано глибоко втонути у невтоптаному снігу. Я намагався бути уважним.

За гірськими мірками, день був лагідним. Незабаром я виявив, що одяг, який для мене роздобула Кеттрікен, дуже добре зігріває. Тож розстебнув комір плаща, тоді й сорочки, щоб трохи прохолодитися. Блазень відкинув підбитий хутром каптур свого плаща, і виявилося, що має під ним барвисту вовняну шапочку. Я дивився, як підстрибує її китичка на ходу. Якщо швидкість і була для Блазня надмірною, він нічого про це не казав. Може, як і мені, йому бракло на це дихання.

Невдовзі після полудня до нас приєднався Нічноокий.

— Добрий цуцик! — голосно привітав я його.

Це дрібничка порівняно з тим, як вас називає Кеттл, — самовдоволено вищирився він. — Не хотів би я бути на вашому місці, коли стара вовчиця наздожене зграю. Має палицю.

Вона йде слідом за нами?

І, як на безнюху людину, добре тримає слід. — Нічноокий пробіг повз нас, напрочуд легко рухаючись на невтоптаному снігу збоку від путівця.

Можу запевнити, що він тішився з хвилі тривоги, яку викликав у джеппів його запах. Я дивився, як він минає їх усіх, а тоді й Кеттрікен. Випередивши нас, сміливо подався далі, наче знав, куди ми прямуємо. Небавом я згубив його з очей, але не переймався цим. Знав: він часто повертатиметься, аби впевнитися, що з нами все гаразд.

— Кеттл іде слідом за нами, — сказав я Блазневі. Він кинув мені запитальний погляд. — Нічноокий каже, що вона сердиться на нас.

Його плечі здійнялися та опустилися в легкому зітханні.

— Що ж. Вона має право на власні рішення, — зауважив він сам собі. Тоді додав, уже мені: — Мене досі трохи нервує, коли ви з вовком таке робите.

— Тебе це непокоїть? Що я віттер?

— Тебе це непокоїть? Дивитися мені в очі? — відбив він удар.

Цього було досить. Ми йшли далі.

Кеттрікен увесь день вела нас зі сталою швидкістю. На нічліг ми зупинилися на втрамбованій ділянці під захистом кількох великих дерев. Ми, певно, йшли якимось торговим шляхом з гір до Джампі, хоч він і не здавався надто вживаним. Правду кажучи, ми цілковито покладалися на команди Кеттрікен. Вона вказала Старлінг на невеликий стос сухого хмизу, захищений від снігу шматком полотна.

— Візьми трохи, щоб розпалити вогнище. Та не забудь потім додати не менше, ніж ми забрали. Тут зупиняється багато людей, а за поганої погоди від цих дров може залежати чиєсь життя.

Старлінг покірно послухалась.

Королева керувала мною та Блазнем, коли ми розбивали табір. Закінчивши роботу, мали намет у формі шапинки гриба. Потім вона розподілила між нами завдання: знайти та розпакувати постіль, перенести її до намету, розвантажити тварин, прив’язати джеппа-проводиря та розтопити снігу, щоб мати воду. Сама Кеттрікен повною мірою ділила з нами всю цю роботу. Я дивувався з того, як уміло вона влаштувала табір і допильнувала за всіма нашими потребами. З болем усвідомив, що ця жінка нагадує мені Веріті. З неї вийшов би добрий солдат.

Облаштувавши табір, ми з Блазнем перезирнулися. Я підійшов до Кеттрікен, яка саме перевіряла джеппів. Ці витривалі тварини вже працювали, скубаючи чубки пагонів та обгризаючи кору з менших дерев, що росли збоку від табору.

— Думаю, Кеттл може йти за нами слідом, — повідомив я їй. — Мені повернутися і пошукати її?

— Навіщо? — спитала Кеттрікен. Питання звучало бездушно, але вона вела далі: — Якщо зуміє нас наздогнати, поділимося з нею всім. Ти це знаєш. Та я підозрюю, що вона раніше втомиться і повернеться до Джампі. Може, вже й зробила це.

«Може, впала, виснажена, і лежить край шляху», — подумав я. Але на пошуки не пішов. Розпізнав у словах Кеттрікен сувору практичність гірського народу. Вона шанує рішення Кеттл піти за нами слідом. Навіть якби ця спроба її вбила, Кеттрікен не втручалася б у те, що стара вибрала з власної волі. Я знав, що серед горян не було дивиною, коли старша особа вибирала те, що тут називали усамітненням, тобто добровільне вигнання, під час якого холод міг покласти край усім недугам. Я теж поважав право Кеттл іти обраним шляхом і померти на ньому, якщо так судилося. Та це не завадило мені вислати Нічноокого назад, щоб глянути, чи вона ще йде за нами. Запевняв себе, що це з мого боку лише цікавість. Вовк саме повернувся до табору із закривавленим білим зайцем у зубах. На моє прохання встав, потягся і жалібно наказав мені:

То постережи моє м’ясо.

Зник у дедалі густіших сутінках.

Вечеря, що складалася з вівсянки та спечених на вогнищі паляничок, була майже готовою, коли Кеттл увійшла до табору з Нічнооким біля ніг. Підступила до вогнища і стала, гріючи руки та люто зиркаючи на нас із Блазнем. Ми з ним обмінялися винуватими поглядами. Я квапливо подав Кеттл кухлик чаю, який саме налив був собі. Вона взяла його, випила і звинувачувальним тоном промовила:

— Ви пішли без мене.

— Так, — зізнався я. — Так і було. Кеттрікен прийшла до нас і наказала негайно вирушати, тож ми з Блазнем…

— А я однаково прийшла, — тріумфально сказала вона, перебивши мене. — І збираюся йти з вами далі.

— Ми тікаємо, — тихо пояснила Кеттрікен. — Не можемо вповільнити швидкості заради вас.

З очей Кеттл хіба що іскри не посипалися.

— А я вас про це просила? — шорстко спитала вона королеву.

Кеттрікен знизала плечима.

— Просто щоб ви знали, — негучно сказала вона.

— Я знаю, — так само тихо відповіла Кеттл.

На тому й зупинилися.

Я спостерігав за цим схрещенням мечів не без певного остраху. Зате пізніше набрав додаткової поваги до обох жінок. Гадаю, саме тоді я цілковито збагнув, якою сприймала себе Кеттрікен. Вона була королевою Шести герцогств і не сумнівалася в цьому. Але, на відміну від багатьох інших, не прикривалася титулом і не ображалася на бистру відповідь Кеттл. Натомість відповіла їй, як жінка жінці, з повагою, але й із авторитетом. Я вкотре помітив прояв її характеру і зрозумів, що у витримці їй не відмовиш.

Ту ніч ми спільно провели в наметі. Кеттрікен наповнила маленьку жаровню вуглинами з вогнища і внесла досередини. У нашому притулку стало напрочуд затишно. Розподілила нічну варту між усіма, включно з Кеттл і собою самою. Інші спали міцно. А от я заснув не відразу. Знову був у дорозі, прямував до Веріті. Це принесло мені певну полегшу від постійного Скілл-наказу. А ще я був у дорозі до ріки, де він занурив руки в дикий Скілл. Цей спокусливий образ завжди чаївся на краю моєї свідомості. Я рішуче відсунув спокусу, та однаково вона наповнила собою мої сни.

Ми рано згорнули табір і були в дорозі ще до того, як день розпочався по-справжньому. Кеттрікен звеліла покинути другий, менший намет, узятий з розрахунку на численнішу групу. Залишила, старанно складений, на місці стоянки, де його міг би знайти та використати хтось інший. На звільнену тварину нав’ючили вантаж, який досі несли люди. Я тішився, бо моя спина все ще пульсувала.

У такому темпі Кеттрікен вела нас чотири дні. Вона не казала, чи справді сподівалася погоні. А я не питав. Та й не було можливості порозмовляти віч-на-віч. Кеттрікен завжди йшла першою, за нею тварини, далі ми з Блазнем, Старлінг, а тоді, часто далеко відставши від нас, Кеттл. Обидві жінки дотримали обіцянок. Кеттрікен не вповільнила швидкості заради старої жінки, а Кеттл ніколи на це не скаржилася. Щовечора приходила до табору пізно, зазвичай у супроводі Нічноокого. Часто встигала саме вчасно, щоб розділити з нами вечерю та нічліг. Але назавтра вставала одночасно з Кеттрікен і ніколи не жалілася.

Четвертої ночі, коли всі ми вже були в наметі та вкладалися спати, Кеттрікен раптом звернулася до мене.

— Фітце Чівелрі, я хочу почути твою думку щодо одної речі, — заявила вона.

Я сів, заінтригований формальним звучанням цієї просьби.

— Я до ваших послуг, моя королево.

Блазень поруч зі мною придушив хихотіння. Мабуть, ми мали трохи дивний вигляд, сидячи у плутанині з покривал і хутра та звертаючись одне до одного так офіційно. Але я зберігав серйозність.

Кеттрікен докинула до жаровні кілька уламків сухого дерева, щоб розбурхати вогонь. Стало світліше. Тоді вона дістала емальований циліндр, зняла кришку і вийняла звідти шматок пергаменту. Коли обережно його розгорнула, я пізнав карту, що надихнула Веріті на його похід. Дивно було побачити цю вибляклу карту в такому місці. Була часткою іншого життя, куди безпечнішого, коли теплі страви та добра їжа вважалися чимось очевидним, коли вбрання мені шили на мірку і я знав, де спатиму найближчої ночі. Здавалося несправедливим, що весь мій світ настільки змінився, відколи я востаннє бачив ту карту, а вона зоставалася такою ж: древнім шматком пергаменту, на якому нарисовано витерті часом лінії. Кеттрікен розклала карту на колінах і тицьнула в порожнє місце.

— Ми приблизно тут, — сказала вона мені. Глибоко вдихнула, наче збираючись на силі. Тицьнула в інше місце, де теж нічого не було нанесено. — А приблизно тут ми знайшли сліди битви. Тут я знайшла плащ Веріті і… кості. — На цих словах її голос ледь здригнувся. Зненацька Кеттрікен здійняла голову, наші очі зустрілися, як це востаннє було ще в Оленячому замку. — Знаєш, Фітце, для мене це тяжко. Я зібрала ті кості, думала, що це його. Стільки місяців вважала його мертвим. А тепер, лише на підставі твоїх слів про магію, якої я не маю і не розумію, намагаюся повірити, що він живий. Що й досі є надія. Але… Я тримала в руках ті кості. Мої руки не можуть забути їхньої ваги та холоду, а мій ніс того запаху.

— Він живий, міледі, — тихо запевнив я її.

Вона знову зітхнула.

— От що я хотіла спитати. Нам слід рушати просто до місця, де, згідно з картою, проходять шляхи, одним із яких мав піти Веріті? Чи, може, ти хотів би спершу відвідати місце битви?

Я трохи подумав.

— Я певен, моя королево, що ви зібрали в тому місці все можливе. Минув час — частина літа і більше ніж половина зими, відколи ви там побували. Ні. Не уявляю, що я міг би знайти там такого, чого не побачили б ваші слідопити, коли ще землю не засипав сніг. Веріті живий, моя королево, і його там немає. Тож не шукаймо його там. Рушаймо туди, куди він і збирався піти.

Кеттрікен поволі кивнула. Та навіть якщо мої слова додали їй надії, то вона цього не показала. Натомість знову тицьнула в карту.

— Дорога, яка тут зображена, нам відома. Колись це був торговий шлях, і хоч ніхто навіть не пам’ятає, куди він веде, але ним користуються й досі. Далекі селища та самотні звіролови прокладають до нього власні стежки, а тоді прямують ним до Джампі. Ми могли весь час ним подорожувати, та я цього не хотіла. Він надто людний. Ми пішли найкоротшою дорогою, хоч вона й не була найширшою. Та завтра вийдемо на цей шлях. Зробивши це, залишимо Джампі за собою надобре й рушимо в гори. — Показала пальцем на карті. — Я ніколи не була в тій частині гір, — просто сказала вона. — Мало кому, крім мисливців-траперів чи принагідних шукачів пригод, вдавалося перевірити, наскільки правдивими є старі легенди. Зазвичай приносять власні розповіді, ще дивніші за ті, які спонукали їх до пошуку пригод.

Я дивився, як бліді пальці Кеттрікен поволі просуваються по карті. Вибляклі лінії старої дороги розділялися на три шляхи, і всі вони вели деінде. Ця дорога починалася й закінчувалася без відміченого витоку та мети. Хай що було зображено при кінці тих ліній, воно перетворилося на чорнильну тінь. Ніхто з нас не мав змоги довідатись, яку мету вибрав Веріті. Хоча на карті вони не здавалися дуже далекими одна від одної, з огляду на характер місцевості їх могли розділяти дні чи навіть тижні дороги. Та я не дуже й довіряв масштабу настільки старої карти.

— Куди підемо спершу? — спитав я її.

Вона трохи завагалася, тоді торкнулася пальцем краю одного зі шляхів.

— Туди. Думаю, що це найближче.

— Що ж, цілком розумно.

Вона знову зазирнула мені в очі.

— Фітце. А чи міг би ти просто поскіллити до нього і спитати, де він? Чи попросити прийти до нас? Чи принаймні спитати, чого він не повернувся до мене?

Я щоразу заперечно хитав головою, а її очі з кожним таким хитанням ставали більш дикими.

— Чому ні? — зажадала вона тремтячим голосом. — Ця велика й таємнича магія Провісників не може навіть покликати його до нас у такій потребі?

Я не спускав очей з її обличчя, шкодував, що стільки вух чує мої слова. Попри все, що знала про мене Кеттрікен, мені й досі було дуже ніяково розмовляти про Скілл із будь-ким, окрім Веріті. Я ретельно добирав слова.

— Поскілливши йому, я наразив би його на велику небезпеку, міледі. Або ж наробив би клопотів нам.

— Як це? — спитала вона.

Я кинув погляд на Блазня, Кеттл і Старлінг. Тяжко витлумачити самому собі той неспокій, який я відчував, прямо висловлюючись про магію, що стільки поколінь трималася в таємниці. Та це була моя королева, і вона поставила мені запитання. Я опустив очі й промовив:

— Група Скіллу, створена Галеном, ніколи не була вірною королю. Ні королю Шрюдові, ні королю Веріті. Вони завжди були знаряддям зрадника, яке використовувалося, щоб поставити під сумнів здібності короля та посіяти сумніви у його спроможності захистити королівство.

У Кеттл вирвалося тихе зітхання, а блакитні очі Кеттрікен похололи до сталево-сірої барви. Я продовжував:

— Навіть і зараз, якби я відкрито поскіллив до Веріті, вони могли б знайти спосіб підслухати нас. Через таке скіллення могли б знайти його. Або нас. Вони зміцніли у Скіллі та відкрили способи його використання, яких я ніколи не вивчав. Вони шпигують за іншими скіллерами. Можуть самим Скіллом завдавати болю чи творити ілюзію. Я боюся скіллити до мого короля, королево Кеттрікен. А те, що й він не звертається до мене Скіллом, підкріплює мою думку, що він так само обережний, як я.

Обмірковуючи мої слова, Кеттрікен зблідла, мов сніг. Тихо спитала:

— Група ніколи не була вірною йому, Фітце? Кажи відверто. Вони взагалі не допомагали захищати Шість герцогств?

Я зважував слова, наче складав звіт самому Веріті.

— Я не маю доказів, міледі. Та здогадуюся, що всі Скілл-повідомлення про червоні кораблі або нікуди не доходили, або ж їх умисне передавали із запізненням. Думаю, що команди, які Веріті Скіллом віддавав членам групи у сторожових вежах, не доходили до твердинь, які вони мали охороняти. Вдавали послух настільки, що Веріті не міг виявити, з яким запізненням передавалися відомості та розпорядження, дані ним. Герцогам його зусилля здавалися абсурдними, а стратегія недоречною або безглуздою.

Мій голос урвався на вигляд гніву, що спалахнув на обличчі Кеттрікен. Її щоки забарвилися люто-рожевим кольором.

— Скільки життів? — хрипко сказала вона. — Скільки міст? Скільки убитих чи й, ще гірше, перекованих? І все це через злість принца, все через зазіхання зіпсованого хлопчиська на престол? Як міг він це зробити, Фітце? Як міг приректи людей на смерть лише для того, щоб виставити свого брата дурним і некомпетентним?

Я не мав на це справжньої відповіді.

— Можливо, він не думав про них як про людей чи міста, — почув я свій тихий голос. — Можливо, для нього це були тільки гральні фігури. Власність Веріті, яку слід знищити, якщо неможливо здобути для себе.

Кеттрікен заплющила очі.

— Це неможливо простити, — тихо сказала сама собі. Голос звучав як у хворої. З напрочуд лагідною остаточністю вона прорекла: — Мусиш убити його, Фітце Чівелрі.

Як дивно, що я нарешті дістав цей королівський наказ.

— Я знаю, міледі. Як знав і тоді, коли намагався зробити це востаннє.

— Ні, — поправила вона мене. — Коли ти намагався востаннє, це було для тебе самого. Не знаєш, що мене це розгнівало? А цього разу, кажу тобі, маєш убити його для блага Шести герцогств. — Труснула головою, майже здивована. — Тільки так він і може стати Жертовним для своїх людей. Бути вбитим, перш ніж заподіє їм ще більше зло.

Зненацька вона оббігла поглядом коло мовчазних людей, що не зводили з неї очей, скупчившись біля нас і закутавшись у свої покривала.

— Спіть, — звеліла вона нам усім, наче ми були свавільними дітьми. — Мусимо завтра рано встати і знову швидко подорожувати. Спіть, доки можете.

Старлінг вийшла назовні, щоб стати на першу нічну варту. Інші вклалися спати. Я певен, що вони заснули, коли вогонь у жаровні пригас, а світло потьмяніло. Та я, хоч який утомлений, лежав і дивився в темряву. Довкола мене чутно було лише людське дихання і шум нічного вітру, що насилу проривався крізь дерева. Прислухавшись Вітом, я міг би відчути, як кружляє Нічноокий, готовий піймати необережну мишу. Нас оточували тиша і спокій зимового лісу. Всі спокійно спали, крім Старлінг на варті.

Ніхто більше не відчував нагального притягання Скіллу, що наростав у мені з кожним днем нашої подорожі. Я не розповів Кеттрікен про інший свій страх. Про те, що, потягшись до Веріті Скіллом, я вже не повернуся. Занурюся у Скілл-ріку, яку вже бачив, і вона назавжди мене забере. Навіть думка про цю спокусу змусила мене тремтіти більше, ніж я міг собі дозволити. Тож затято виставляв свої стіни та межі, відгороджуючись від Скіллу всім, чим тільки вмів. Та цієї ночі я ставив їх не тільки для того, щоб тримати Регала та його групу осторонь моєї свідомості, а щоб самому втриматися в ній.