Мандри убивці

Розділ 38. Угода Веріті

Коли порівняти всі записи, з’ясується, що насправді червоних кораблів, які зважилися дістатися вглиб суходолу аж до Турлейка, було не більше ніж двадцять, і лише дванадцять із них пропливли повз Турлейк, загрожуючи селищам поблизу Трейдфорда. З волі менестрелів ми віримо, що це були десятки кораблів, які несли на своїх палубах буквально сотні піратів-наїзників. У піснях береги Оленячої та Синьої рік того літа почервоніли від крові й полум’я. Не слід їх за це звинувачувати. Негоже-бо ніколи забувати про злигодні й жахіття тих днів. І якщо пісні мусять прикрасити правду, аби ми могли запам’ятати її у всій глибині, то дозвольмо їм це, і нехай ніхто не каже, що вони обманюють. Адже зчаста правда буває значно більшою за факти.

Увечері Старлінг повернулася разом із Блазнем. Ніхто не спитав її, чому вона більше не вартує. Ніхто навіть не припустив, що нам, можливо, слід утекти з каменярні, перш ніж Регалові війська перекриють із неї вихід. Ми залишимось, ми стоятимемо, ми битимемось. Щоб захистити кам’яного дракона.

І ми помремо. Це було очевидним. Цілковито певним знан­ням, хоч ніхто з нас не сказав цього вголос.

Коли Кеттрікен, повністю вичерпана, провалилася в сон, я відніс її до намету, який вона ділила з Веріті. Поклав на покривала, дбайливо закутав. Схилився, поцілував у порисоване зморшками чоло, немов цілував сонну дитину. Це було таким собі прощанням. Я вирішив, що краще зробити це зараз. Теперішнє — це все, що я мав напевне.

Сутеніло, а Старлінг і Блазень сиділи біля вогнища. Вона грала на арфі, тихо, без слів, і дивилася в полум’я. На землі поруч із нею лежав оголений ніж. Якийсь час я постояв, дивлячись, як відблиски вогню торкаються її обличчя. Старлінг Пташина Пісня, остання менестрелька останніх істинних короля та королеви Провісників. Вона так і не складе пісні, яку хтось пам’ятатиме.

Блазень сидів нерухомо і слухав. Між ними виникла своє­рідна дружба. «Якщо це остання ніч, коли вона може грати, — подумав я, — то він не може дати їй кращого дарунка. Кращого, ніж пильно слухати й дозволити, щоб її музика заколисала його своєю майстерністю».

Я залишив їх там і, взявши повний бурдюк води, піднявся схилом до дракона. Нічноокий ішов слідом за мною. Ще раніше я розпалив на помості багаття. Тепер доклав до нього хмизу, який зостався з назбираного Кеттрікен, сів поруч із ним. Веріті та Кеттл спали й досі. Якось Чейд уживав насіння каррісу два дні поспіль. Потім знепритомнів, і йому знадобився ледь не повний тиждень, щоб відновити сили. Хотів тільки спати й пити воду. Я сумнівався, чи хтось із них невдовзі прокинеться. Що ж, хай собі сплять. Однаково я не мав що їм сказати. Тож просто сів біля Веріті та стеріг мого короля.

Я був поганим вартовим. Прокинувся, коли він прошепотів моє ім’я. Я відразу сів і потягся до бурдюка, який приніс із собою.

— Мій королю, — тихо мовив я.

Та Веріті не лежав, простягшись на камені, слабкий і безпорадний. Стояв наді мною. Знаком звелів мені підвестися і йти за ним. Я зробив це, рухаючись так само тихо, як він. Біля підніжжя драконового помосту обернувся до мене. Не кажучи й слова, я подав йому бурдюк. Веріті випив половину його вмісту, трохи перепочив і допив решту. Спорожнивши бурдюк, віддав його мені. Відкашлявся.

— Є шлях, Фітце Чівелрі. — Його темні очі, такі схожі на мої, прямо глянули мені в обличчя. — Цей шлях — ти. Такий повний життя і жадоби. Такий розтерзаний пристрастями.

— Знаю, — сказав я.

Слова вийшли відважними. Та я був наляканий, як ніколи досі. Регал нагнав мені дикого страху у своїх підземеллях. Але то був біль. А це була смерть. Зненацька я зрозумів різницю. Мої зрадницькі руки викручували облямівку спереду туніки.

— Тобі це не сподобається, — перестеріг він мене. — Мені не подобається. Та я не бачу іншого виходу.

— Я готовий, — збрехав я. — Тільки… я хотів би ще раз побачити Моллі. Знати, що вони з Неттл у безпеці. І Барріч.

Веріті глянув на мене.

— Я пам’ятаю запропоновану тобою угоду. Що я не візьму Неттл заради престолу. — Відвів від мене погляд. — Те, про що я тебе попрошу, ще гірше. Попрошу твоє життя. Життя й енергію твого тіла. Бачиш, я витратив усі свої пристрасті. Мені не зосталося нічого. Якби я міг розпалити в собі почуття всього на одну ніч… якби я міг згадати, як прагнути жінку, тримати в обіймах кохану жінку… — Його голос послабшав, відплив від мене. — Мені соромно просити це в тебе. Соромно більше, ніж тоді, коли я черпав у тебе силу, а ти був лише хлопчаком і ні про що не здогадувався. — Веріті знову зазирнув мені в очі, і я зрозумів, як він шукає належні слова, змагається з недосконалими словами. — Та бачиш, навіть це. Сором, який я відчуваю, біль, якого завдаю тобі… навіть це ти мені даєш. Навіть це я можу вкласти у дракона. — Відвів од мене погляд. — Дракон мусить злетіти, Фітце. Мусить.

— Веріті. Мій королю. — Він глянув кудись далеко. — Мій друже. — Його очі знову зустрілися з моїми. — Все гаразд. Але… я хотів би побачити Моллі. Бодай ненадовго.

— Це небезпечно. Гадаю, те, що я зробив із Карродом, по-справжньому їх нажахало. Відтоді не випробовували проти нас своєї сили, а тільки хитрість. Однак…

— Прошу, — тихо й коротко вимовив я.

Веріті зітхнув.

— Добре, хлопче. Та моє серце віщує лихо.

Не торкнувся мене. Навіть не перевів подиху. Змалів, але навіть у цьому була сила його Скіллу. Я відчув, як Веріті відступає, даючи мені ілюзію, наче я сам.

Це була кімната заїзду. Чиста й добре обставлена. На столі буханець хліба та миска яблук, біля них світильник із запаленими свічками. Голий до пояса Барріч лежав на ліжку, на боці. Довкола ножової рани зібралося багато крові, вона промочила йому верх штанів. Його груди рухалися в повільному глибокому ритмі сну. Згорнувся довкола Неттл. Вона міцно спала, притулившись до нього, а його права рука охопила її, захищаючи. Доки я дивився, Моллі схилилася над ними, спритно вихопила малятко з-під Баррічевої руки. Перенесла Неттл до кошика, поставленого в кутку, загорнула в покривала. Дівчинка й не ворухнулася. Маленький рожевий ротик легенько посмоктував, ще не забувши тепле молочко. Під блискучим чорним волоссям відкривався гладенький лобик. Здавалося, все перебуте не завдало їй жодної шкоди.

Моллі вправно рухалася кімнатою. Налила води до миски, взяла складену шматину. Підійшла до ліжка, присіла навпочіпки коло Барріча. Поставила миску з водою на підлогу, занурила туди шматину. Добре викрутила її. Коли торкнулася нею його спини, він зненацька прокинувся і тяжко вдихнув. Швидкий, як змія в атаці, вхопив її за зап’ястя.

— Баррічу! Пусти, це слід очистити, — розсердилася на нього Моллі.

— О. Це ти. — В його голосі лунало полегшення. Відпустив її.

— Звичайно, я. А кого ще ти сподівався? — Вона делікатно обмила ножову рану, тоді знову намочила шматину. І сама ця шматина, і вода в мисці почервоніли від крові.

Барріч обережно помацав поруч себе.

— Що ти зробила з моєю маленькою? — спитав.

— З твоєю маленькою все добре. Спить у кошику. Там. — Знову протерла його спину, кивнула головою. — Кровотеча припинилася. Рана, здається, чиста. Думаю, твоя шкіряна туніка затримала більшість її ударів. Якщо ти сядеш, перев’яжу.

Барріч неквапом встав. Злегка зітхнув, але, сівши, усміхнувся їй. Відкинув із обличчя пасмо волосся.

— Віт-бджоли, — сказав захоплено. Хитнув до неї головою. Я не сумнівався, що він уже не вперше це говорить.

— Це єдине, що я зуміла вигадати, — зауважила Моллі. Не змогла стриматися, відповіла йому усмішкою. — І спрацювало, чи не так?

— Напрочуд, — погодився він. — Але звідки ти знала, що полетять до рудобородого? Ось що їх переконало. Та, побий мене грім, це й мене майже переконало!

Вона сама собі кивнула головою.

— Удача. І світло. Він тримав світильник, стояв перед каміном. У хатці було темно. А бджіл тягне до світла. Майже як нічних метеликів.

— Цікаво, чи вони й досі сидять там, у хаті. — Барріч широко усміхнувся, дивлячись, як Моллі встає, щоб забрати закривавлену шматину та воду.

— Я втратила своїх бджіл, — сумно нагадала йому.

— Ми викуримо ще, — втішав він її.

Вона сумно хитнула головою.

— Вулик, що працював ціле літо, дає найбільше меду. — Взяла зі столика в кутку сувій чистого лляного полотна, слоїк мазі. Задумливо понюхала мазь.

— Пахне не так, як твоя, — зауважила.

— Гадаю, що подіє так само, — відповів він. Повільно оглянув кімнату, насупив брови. — Моллі. Як нам за все це заплатити?

— Я вже про це подбала. — Повернулася до нього спиною.

— Як? — недовірливо спитав він.

Коли Моллі знову на нього глянула, її губи стислися в тонку лінію. Я знав, що коли в неї таке обличчя, то краще з нею не сперечатися.

— Фітцова шпилька. Я показала її господареві заїзду, щоб дістати цю кімнату. А коли ви обоє спали пополудні, пішла до срібляра й продала її. — Барріч розтулив було рота, але вона не дала йому заговорити. — Я знаю, як торгуватися, і дістала за неї повну ціну.

— Її ціна більша за монети. Цю шпильку мала дістати Неттл, — сказав він. Його губи стислися в таку ж лінію, як у неї.

— Неттл потребувала теплого ліжка й каші куди більше, ніж срібної шпильки з рубіном. Навіть Фітцу вистачило б глузду це зрозуміти.

На подив, так і було. Та Барріч лише промовив:

— Мені доведеться працювати багато днів, щоб викупити її для Неттл.

Моллі взяла полотно для перев’язки. Уникала Баррічевого погляду.

— Ти впертий чоловік. Не сумніваюся, що зробиш, як захочеш, — кинула.

Барріч мовчав. Я майже не сумнівався, що зараз він намагається вирішити, чи означає це його перемогу в супере­чці. Моллі повернулася до ліжка. Сіла на нього, взялася розтирати мазь Баррічу на спині. Він стис щелепи, але й не писнув. Тоді вона присіла перед ним навпочіпки.

— Підніми руки, щоб я могла перев’язати, — звеліла йому.

Він глибоко вдихнув, підняв руки вгору, відвівши їх від тіла. Моллі вміло розгорнула сувій, обмотала полотно дов­кола Баррічевого тулуба. Зав’язала тканину йому на животі.

— Краще? — спитала.

— Значно. — Він почав було потягатися, тоді стримався.

— Ось їжа, — запропонувала вона, підходячи до столу.

— Це зачекає. — Я бачив, як його погляд потемнів. Її теж. Знову повернулася до нього, підібгавши губи. — Моллі. — Він зітхнув. Спробував ще раз. — Неттл — правнучка короля Шрюда. Провісниця. Регал вбачатиме в ній загрозу для себе. Може знову спробувати вбити її. Вас обох. Насправді я певен, що так і зробить. — Почухав підборіддя. Вона мовчала, тож Барріч запропонував: — Можливо, єдиний спосіб вас захистити — це віддати вас під захист істинного короля. Знаю чоловіка… може, Фітц казав тобі про нього. Чейд?

Вона мовчки хитнула головою. Її очі ставали дедалі чорнішими.

— Він міг би забрати Неттл у безпечне місце. І заодно подбати, щоб у тебе було все потрібне. — Ці слова вийшли з нього поволі, неохоче.

Відповідь Моллі була швидкою.

— Ні. Вона не Провісниця. Вона моя. І я її не продам, ні за гроші, ні за безпеку. — Глянула на нього й сказала, мов виплюнула: — Як ти міг подумати, що я це зроблю!

Барріч усміхнувся, побачивши її гнів. Я розгледів полегшення на його обличчі.

— Я не думав, що ти це зробиш. Але відчував обов’язок це запропонувати. — Дальші його слова були ще невпевненішими. — Я вигадав інший спосіб. Не знаю, що ти на це скажеш. Нам однаково доведеться виїхати звідси, знайти місце, де нас не знатимуть. — Зненацька опустив очі долу. — Якби ми побралися до того, як дістанемось туди, ніхто б не сумнівався, що вона моя…

Моллі стояла нерухомо, наче закам’янівши. Мовчання затяглося. Барріч підвів погляд, благально подивився на неї.

— Не зрозумій це неправильно. Я не очікую від тебе нічого… такого. Але… хай там як, ти навіть не мусиш за мене виходити. У Кевдорі є Камені-Свідки. Ми могли б піти туди з менестрелем. Я міг би постати перед ними й поклястися, що вона моя. Тоді ніхто у цьому не сумніватиметься.

— Ти збрехав би перед Каменями-Свідками? — недовірливо спитала Моллі. — Ти б це зробив? Задля безпеки Неттл?

Він поволі кивнув. Не зводив очей з її обличчя. Вона хитнула головою.

— Ні, Баррічу, я цього не дозволю. Таке призводить до найбільшого лиха. Всі знають розповіді про тих, що осквернили Камені-Свідки фальшивою клятвою.

— Я готовий піти на цей ризик, — заявив рішуче.

Я ніколи не бачив, щоб цей чоловік брехав, доки Неттл не ввійшла в його життя. А щойно запропонував скласти фальшиву клятву. Я міркував, чи знає Моллі, що він їй пропонує. Вона знала.

— Ні. Ти не брехатимеш, — впевнено промовила вона.

— Моллі. Прошу.

— Тихо будь! — Вона твердо поклала край цій суперечці. Схилила голову вбік, глянула на нього, щось обдумуючи. — Баррічу? — спитала з боязкою ноткою в голосі. — Я чула, як казали… Лейсі казала, що ти кохав колись Пейшенс. — Глибоко вдихнула. — Досі її кохаєш? — спитала.

Барріч здавався майже сердитим. Та Моллі відповіла на його позирк із таким благанням, що він відвів очі. Вона насилу почула його слова.

— Кохаю свої спогади про неї. Якою вона була тоді, яким був я. Мабуть, так, як ти досі кохаєш Фітца.

Тут настала черга Моллі зробити невдоволену гримасу.

— Деякі спогади… так. — Кивнула, наче щось згадуючи. Тоді здійняла голову, зустрілася поглядом із Баррічем. — Та він мертвий. — Ці слова вийшли від неї так остаточно, так дивно безповоротно. Тоді благально додала: — Послухай мене. Послухай. Усе моє життя було таким… Спершу мій батько. Зав­жди повторював, що любить мене. Та коли бив мене і лаяв, це ніколи не здавалося мені любов’ю. Тоді Фітц. Клявся, що любить мене, ніжно мене торкався. Та в його брехнях я ніколи не чула кохання. Тепер ти… Баррічу, ти ніколи не казав мені про любов. Ніколи мене не торкнувся, ні з гнівом, ні з бажанням. Але твоє мовчання і твій погляд більше кажуть про любов до мене, ніж усі їхні слова чи дотики. — Чекала. Він не казав нічого. — Баррічу? — безнадійно промовила вона.

— Ти молода, — тихо озвався він. — І гарна. Така повна життя. Заслуговуєш кращого.

— Баррічу. Ти мене любиш? — Просте запитання, поставлене боязко.

Він склав на колінах покриті шрамами руки.

— Так. — Стиснув долоні разом. Щоб приховати їхнє тремтіння?

Усмішка Моллі сяйнула, як сонце з-за хмар.

— То одружись зі мною. А потім, якщо захочеш, я стану перед Каменями-Свідками. І зізнаюся у всьому, що я була з тобою до шлюбу. І покажу їм дитину.

Він нарешті підвів на неї очі. Його погляд був недовірливим.

— Вийдеш за мене? Такого як є? Старого? Убогого? Пошрамованого?

— Ти не такий. Для мене ти чоловік, якого я люблю.

Барріч хитнув головою. Її відповідь лише змусила його більше здивуватися.

— І це після того, що ти сама казала про лихо? Ти стала б перед Каменями-Свідками й збрехала?

Вона посміхнулася йому іншою усмішкою. Тією, якої я давно не бачив. Тією, що розбила мені серце.

— Це не мусить бути брехнею, — тихо зауважила вона.

Він схопився на ноги, його ніздрі роздулися, як у огира, груди здіймалися від подиху.

— Почекай, — тихо наказала Моллі, і він послухався.

Вона послинила пучки великого та вказівного пальців. Швидко прищипнула ними всі свічки, крім одної, погасивши їх. Тоді перейшла затемнену кімнату, впала йому в обійми.

Я втік.

— Ох, мій хлопче. Мені так шкода.

Я мовчки хитнув головою. Мої очі були туго заплющені, та сльози однаково з них витікали. До мене повернувся голос.

— Він буде добрим до неї. І Неттл. Це такий чоловік, на якого вона заслуговує. Ні, Веріті. Я маю цим тішитися. Знан­ням, що він буде з нею, опікуватиметься ними обома.

Втіха. Я не знаходив у цьому втіхи. Тільки біль.

— Здається, я уклав із тобою дуже погану угоду. — У голосі Веріті звучав щирий жаль.

— Ні. Все гаразд. — Я затримав подих. — Тепер, Веріті. Я хотів би, щоб це було зроблено швидко.

— Ти певен?

— Робіть, що забажаєте.

Він забрав у мене моє життя.

Це був сон, який я вже бачив раніше. Я знав відчуття старечого тіла. Тоді я був королем Шрюдом, у м’якій нічній сорочці, у чистій постелі. Цього разу було тяжче. Мені болів кожен суглоб. Нутрощі палали. Обличчя й долоні були попечені. У цьому тілі зосталося більше болю, ніж життя. Як свічка, випалена майже до кінця. Я розтулив злиплі повіки. Простягся на холодному камені, всипаному дрібною галькою. Вовк сидів і пильнував мене.

Це недобре, — сказав він мені.

Я не міг вигадати, як на це відповісти. Звичайно, що в цьому доброго? За якийсь час я припіднявся, спираючись на руки та коліна. Руки боліли. Коліна боліли. Коли я випростався й озирнувся довкола, кожен суглоб мого тіла тріщав і скаржився. Ніч була теплою, та я однаково тремтів. Наді мною, на помості, дрімав незавершений дракон.

Не розумію, — прохав пояснення Нічноокий.

Не хочу розуміти. Не хочу знати.

Та я знав, дарма чи хотів цього, чи ні. Повільно йшов, вовк за мною. Ми проминули пригасле вогнище між двома наметами. Ніхто не стояв на варті. З намету Кеттрікен долинали тихі звуки. У напівтемряві вона побачила обличчя Веріті. Його темні очі задивились у її зіниці. Вірила, що муж нарешті прийшов до неї.

Так воно й було.

Я не хотів чути, не хотів знати. Відійшов обережним старечим кроком. Довкола нас маячили великі кам’яні блоки. Попереду щось тихо клацало і брязкало. Я перетнув різкі кам’яні тіні, знову вийшов на місячне світло.

Колись ти ділив зі мною моє тіло. Це схоже?

— Ні. — Я промовив це слово вголос, а тоді почув тихе шкрябання. — Що це?

Піду глянути. — Вовк розтанув між тінями. — Це просто Непахучий. Він від тебе ховається. Він тебе не пізнає.

Я знав, де його знайти. Не поспішав. Це тіло насилу могло рухатися, не кажучи вже про швидкий рух. Коли я дістався Дівчини-на-Драконі, мені було страшенно тяжко вибратися на її поміст. Нарешті піднявшись, я побачив розкидані всюди свіжі уламки. Обережно опустився на холодний камінь, сів біля ніг дракона. Глянув на його працю. Він майже вивільнив її.

— Блазню? — неголосно покликав я крізь ніч.

Він повільно вийшов із тіней, став переді мною, опустивши очі.

— Мій королю, — сказав тихо. — Я намагався. Та не можу втриматися. Не можу просто покинути її тут…

Я мовчки кивнув. Біля підніжжя помосту заскавчав Нічноокий. Блазень зиркнув на нього, тоді знову на мене. Його обличчям промайнув здивований вираз.

— Мілорде? — спитав він.

Я потягся до нитки Скілл-зв’язку між нами, знайшов її. Блазневе обличчя стало дуже нерухомим, він намагався збагнути. Підійшов, сів поруч зі мною. Дивився на мене, наче міг зазирнути під шкіру Веріті.

— Мені це не подобається, — мовив нарешті.

— Мені теж, — погодився я.

— Чого ж ти….

— Краще не знати, — коротко відповів я.

Якийсь час ми сиділи мовчки. Тоді Блазень сягнув назад, змахнув жменю свіжих кам’яних уламків із драконячої лапи. Не уникав мого погляду, а втім, долото з-під сорочки витяг крадькома. Замість молотка мав камінь.

— Це долото Веріті.

— Знаю. Йому воно вже не потрібне, а мій ніж зламався. — Він обережно притис край долота до каменю. — Та й ним краще працювати.

Я дивився, як він відбиває черговий уламок. Припасував свої думки до його свідомості.

— Вона тягне з тебе силу, — тихо зауважив я.

— Знаю. — Уламок відбито. — Мені було цікаво. А мій дотик завдав їй болю. — Він знову приклав долото. — Відчуваю, що завинив перед нею.

— Блазню. Вона може забрати все, що ти їй запропонуєш, а цього однаково не вистачить.

— Звідки ти знаєш?

Я стенув плечима.

— Це тіло знає.

Тоді я глянув, як він приклав свої Скілл-пальці до місця, по якому бив долотом. Я здригнувся, але не відчув від неї болю. Вона щось у нього забрала. Але ж у нього не було Скіллу, щоб формувати її руками. Те, що він їй давав, могло її тільки терзати.

— Вона схожа мені на мою старшу сестру, — сказав Блазень у ніч. — Мала золоте волосся.

Я сидів у приголомшливій тиші. Не дивлячись на мене, він додав:

— Я хотів би знову її побачити. Колись вона страшенно мене розпещувала. Я хотів би знову побачити всю мою сім’ю. — Його голос був тоскним, пальці бездіяльно бігали по оббитому камені.

— Блазню? Дозволиш мені спробувати?

Він кинув мені майже ревнивий погляд.

— Вона може тебе не прийняти, — перестеріг мене.

Я усміхнувся йому. Усмішкою Веріті крізь його ж бороду.

— Між нами є зв’язок. Тонкий, як нитка. Ні ельфійська кора, ні твоя втома його не зміцнюють. Але він є. Поклади руку мені на плече.

Я не знав, чого так зробив. Може, тому, що він ніколи досі не казав мені про сестру чи дім, за яким тужив. Я не хотів зупинятися та замислюватися. Не думати було куди легше, а не відчувати — й поготів. Блазень простяг до мене руку без Скіллу: щоправда, поклав її не на моє плече, а збоку на шию. Вчинив так інстинктивно і мав рацію. Шкірою до шкіри я пі­знав його краще. Я підняв собі перед очі срібні руки Веріті, зачудовано глянув на них. Срібні для ока, попечені до живого для почуттів. Тоді, доки не встиг передумати, схилився і обіруч ухопив драконову безформну передню лапу.

Одразу ж відчув дракона. Він майже звивався в камені. Я пізнав край кожної луски, вершечок кожного грізного кігтя. І пізнав жінку, що його висікла. Жінок. Групу Скіллу, дуже давню. Групу Салт Солоної. Та Салт була надто пихатою. Надала скульптурному обличчю власних рис і намагалася зостатися у власній подобі, вирізавши себе на драконі, якого створила, надавши йому форму, її група. Члени групи були надто вірними Салт, щоб заперечувати. І вона майже досягла успіху. Дракона закінчено і майже наповнено. Поглинувши групу, він ожив і почав злітати. Та Салт намагалася зостатися тільки всередині скульптурної дівчини. Не віддала себе драконові, сахалася його. І дракон упав, не зумівши здійнятися, провалився в камінь, загрузнувши там назавжди. Група зосталася ув’язненою в драконі, а Салт у дівчині.

Я блискавично збагнув усе це. Відчув також драконів голод. Він шарпав мене, благав поживи. Багато взяв у Блазня. Я відчув, що той віддав драконові, ясне й темне. Глузування садівників і покойових слуг, якого він зазнав у юності в Оленячому замку. Розквітла гілочка яблуні за вікном навесні. Ось і мій образ, мій каптан розвівається, я поспіхом іду через подвір’я слідом за Баррічем, намагаючись допасувати свої коротші ноги до його довгих кроків. Срібна риба, що вистрибує на світанку з тихого ставу.

Дракон настирливо сіпав мене. Зненацька я збагнув, що насправді притягло мене сюди.

Візьми мої спогади про матір і всі почуття, пов’язані з ними. Я зовсім не хочу їх знати. Візьми щем у горлі, коли я думаю про Моллі, візьми всі гострокраї яскравобарвні дні з нею, які я пам’ятаю. Візьми їхній блиск, не залишай мені нічого, крім тіней того, що я колись бачив і відчував. Дай мені змогу згадувати їх, не ріжучись об їхню вигостреність. Візьми мої дні та ночі в Регалових підземеллях. Досить знати, що зі мною зроблено. Візьми це собі, а мені дозволь перестати відчувати своє обличчя на кам’яній підлозі, звук, з яким мені ламано ніс, смак і запах власної крові. Візьми мій біль через те, що я ніколи не знав свого батька, візьми те, як я годинами розглядав його портрет, коли Велика зала була порожньою і я міг там зостатися сам. Візьми мої…

Фітце. Зупинись. Ти даєш їй надто багато, від тебе нічого не залишиться. — Це голос Блазня у мені, нажаханий тим, до чого сам мене підбурив.

…спогади про вершину вежі, про голий Сад королеви під ударами вітру, про Галена, що стояв наді мною. Візьми образ Моллі, коли вона радо йде в обійми Барріча. Візьми це все, погаси і запечатай так, щоб воно ніколи більше не могло обпекти мене. Візьми…

Мій брате. Годі.

Раптом між мною і драконом опинився Нічноокий. Я знав, що й досі тримаю блискучу передню лапу, але він загарчав на дракона, заборонивши йому брати в мене більше.

Мені байдуже. Хай забирає все, — сказав я Нічноокому.

Мені не байдуже. Я не пов’язувався з перекованим. Геть, Холодна істото. — Він подумки загарчав так само, як уголос.

На мій подив, дракон відступив. Побратим укусив мене за плече.

Відпусти його! Геть од нього!

Я відпустив драконячу лапу. Розплющив очі і здивувався з того, що довкола й досі ніч. Блазень обхопив рукою Нічноокого.

— Фітце, — тихо сказав він. Говорив у загривок Нічноокого, та я виразно його чув. — Фітце, вибач. Але ти не можеш відкинути весь свій біль. Якщо перестанеш відчувати біль…

Я не слухав, що він іще сказав. Вирячився на драконячу лапу. Там, де мої долоні торкалися холодного каменя, були тепер два відбитки. Всередині їхніх обрисів кожна луска була досконало гарною. «Це все, — подумав я. — Це все я віддав, і от скільки перейшло в дракона». Тоді подумав про дракона Веріті. Був величезним. Як він це зробив? Що він ховав у своїй душі всі ці роки, аби вистачило на формування такого дракона?

— Почуття твого дядька неосяжні. Великі любові. Незмірна вірність. Інколи думаю, що мої двісті з лишком літ бліднуть порівняно з його трохи за сорок.

Ми всі троє обернулися до Кеттл. Я не був здивований. Знав, що вона наближається, і не дбав про це. Вона тяжко опиралася на костур, її обличчя, здавалося, звисало з костей черепа. Заглянула мені в очі, і я зрозумів, що вона все знає. Поєднана Скіллом із Веріті, вона знала все.

— Спускайтеся звідти. Всі. Доки не нашкодили собі.

Ми повільно підкорилися, а я був найповільнішим з усіх. Суглоби Веріті боліли, його тіло було втомленим. Кеттл зловісно на мене глянула.

— Як ти вже мусив це робити, то краще б наповнив дракона Веріті, — сказала вона мені.

— Він би мені заборонив. Ви б мені заборонили.

— Так. Заборонили б. Дозволь тобі дещо сказати, Фітце. Ти тужитимеш за тим, що віддав. Звичайно, з часом відновиш частку почуттів. Усі спогади поєднані між собою. Пам’ять, як і людська шкіра, зцілюється. З часом, покинуті на самих себе, ці спогади перестали б тебе мучити. Одного дня ти можеш захотіти наново прикликати той біль.

— Я так не думаю, — відповів я спокійно, приховуючи свої сумніви. — Мені ще лишилося досить болю.

Кеттл здійняла своє старече обличчя в ніч. Глибоко вдихнула крізь ніс.

— Скоро світанок, — сказала, наче занюхала його. — Мусиш повернутися до дракона. Дракона Веріті. А ви обидва, — повернула голову, зміряла поглядом Блазня й Нічноокого. — Ви обидва — до спостережного поста. Перевірте, чи не вид­но Регалових військ. Нічноокий, повідомиш Фітца, що побачиш. Марш, обидва. І Блазню. Облиш уже Дівчину-на-Драконі. Дай їй спокій. Ти мусив би віддати їй усе своє життя. І цього теж могло б не вистачити. Тож перестань мучити себе. І її. А зараз марш!

Рушили, та від косих поглядів не утрималися.

— Пішли, — коротко наказала мені Кеттл.

Зашкутильгала назад тією ж дорогою, якою прийшла сюди. Я, так само скутий, як і вона, йшов слідом крізь чорні й срібні тіні блоків, що валялися у каменярні. З вигляду Кеттл була на всі свої двісті з лишком літ до найменшої хвилини. Я ж почувався ще старшим. Зболіле тіло, негнучкі тріскучі суглоби. Підняв руку, почухав вухо. Тоді опустив її, докоряючи собі. Тепер Веріті матиме срібне вухо. Воно вже палало, і здавалося, що далекі нічні комахи забриніли гучніше.

— До речі, мені шкода. Через твою дівчину Моллі і взагалі. Я намагалася тобі пояснити.

Голос Кеттл звучав не так, наче їй шкода. Та тепер я розумів. Майже всі її почуття перенесено в дракона. Говорила про те, що, як знала, відчула б раніше. Сприймала мій біль, але не пам’ятала жодного власного, з яким могла б його порівняти.

— То вже немає нічого особистого? — тільки й спитав я тихо.

— Лише те, що ми приховуємо від себе самих, — сумно відповіла стара. Глянула на мене. — Цієї ночі ти вчинив доб­ре. Вчинив милосердно. — Її губи почали усміхатися, та очі зайшли слізьми. — Дав йому останню ніч молодості та пристрасті. — Пильно на мене подивилася, вивчаючи вираз мого обличчя. — Але більше я нічого про це не казатиму.

Решту дороги ми здолали мовчки.

Я сидів біля теплого жару вчорашнього вогнища і дивився, як надходить світанок. На зміну дзижчанню нічних комах поступово приходили поклики далеких птахів. Тепер я дуже добре їх чув. «Дивно, — подумав я, — сидіти й чекати себе самого». Кеттл не казала нічого. Глибоко вдихала повітря, запах якого змінювався, коли ніч переходила в день. Жадібними очима дивилася на небесну заграву. Щоб зберегти це все і вкласти у дракона.

Я почув скрегіт камінців під чобітьми, глянув угору. Дивився на себе. Мої кроки були певними й енергійними, голова піднесеною. Обличчя свіжо вмите, мокре волосся зчесане з чола і зав’язане у вояцький хвіст. Веріті добре носив моє тіло, і воно йому пасувало.

Наші очі зустрілися при ранковому світлі. Я побачив, як мої очі звужуються, коли Веріті оцінював власне тіло. Я підвівся і машинально почав обсмикувати вбрання. Тоді зрозумів, що роблю. Ми ж не сорочками помінялись. Залунав мій сміх, гучніший, ніж бував у мене. Веріті хитнув мені головою.

— Облиш, хлопче. Від цього краще не буде. Та я й так майже з ним закінчив. — Моєю рукою ляснув мої груди. — Колись і я мав таке тіло, — сказав він, наче я не знав. — Я вже й забув, як це. Забув майже все. — Усмішка зникла з його очей. Дивився на те, як я дивлюсь на нього його власними очима. — Дбай про нього, Фітце. Маєш лише одне. Хай там як, воно твоє.

Хвиля млості. З країв мого поля зору насунула чорнота, зімкнулася, я зігнув коліна й опустився на землю, щоб не впасти.

— Вибач, — тихо мовив Веріті своїм голосом.

Я здійняв голову, побачив, що він дивиться на мене зверху. Німо втупився в нього. Відчував на шкірі запах Кеттрікен. Моє тіло було дуже втомленим. Я пережив мить глибокого обурення. Потім воно сягнуло вершини й опало, наче емоція була надмірним зусиллям. Очі Веріті зустрілися з моїми і прийняли все, що я відчував.

— Не буду ні просити прощення, ні дякувати. І те, й інше недоречне. — Він сам собі хитнув головою. — Та й насправді, чи можу я сказати, що шкодую? Я не шкодую. — Він глянув убік, мені над головою. — Мій дракон здійметься. Моя королева народить дитя. Я прожену червоні кораблі від наших берегів. — Він глибоко вдихнув. — Ні. Не шкодую через нашу угоду. — Повернувся до мене поглядом. — А ти шкодуєш, Фітце Чівелрі?

Я повільно підвівся.

— Не знаю. — Намагався вирішити. — Корені сягають надто глибоко, — промовив я нарешті. — Де я мав би почати відкочувати назад своє минуле? Як далеко мусив би відступити, скільки всього мусив би змінювати одне за одним, щоб змінити і це, або сказати тепер, що я не шкодую?

Дорога під нами порожня, — озвався Нічноокий у мене в голові.

Я знаю. Кеттл теж знає. Вона шукала чогось, що б зайняло Блазня. А тебе послала, аби він був у безпеці. Можеш повертатися.

О. З тобою все гаразд?

— Фітце Чівелрі. З тобою все гаразд? — У голосі Веріті звучала тривога. Та й це не могло повністю замаскувати його тріумфу.

— Звичайно, ні, — відповів я їм обом. — Звичайно, ні. — Я відійшов від дракона.

Почув, як позаду мене Кеттл нетерпляче питає:

— Ми готові оживити його?

До моїх вух долинув тихий голос Веріті.

— Ні. Ще ні. Я ще ненадовго збережу ці спогади для себе. Ще трохи побуду людиною.

Коли я проходив табором, зі свого намету вийшла Кеттрікен. Була вдягнена в ту саму поношену дорожню туніку та обтислі штани, що й учора. Волосся зчесане назад, заплетене в коротку товсту косу. Мала зморшки на лобі та в куточках уст. Але її обличчя сяяло теплим блиском найшляхетніших перлин. У ній світилася воскресла віра. Вона глибоко вдихнула ранкове повітря, променисто всміхнулася мені.

Я поквапом проминув її.

Вода у струмку була дуже холодною. Вздовж одного берега ріс шорсткий польовий хвощ. Я нарвав жменю, вишурувався. Мокре вбрання розвісив на кущах по той бік струмка. Спекотний день обіцяв, що воно скоро висохне. Нічноокий сидів на березі й дивився на мене зі складкою між очима.

Я не розумію. Ти не пахнеш погано.

Нічноокий. Йди полювати. Прошу.

Хочеш побути сам?

Наскільки це можливо.

Він підвівся, потягся, при цьому низько переді мною схилився.

Одного дня ми залишимося тільки удвох. Будемо полювати, їсти та спати. І ти зцілишся.

Хай би ми обидва до цього дожили, — щиросердо погодився я.

Вовк прослизнув між деревами і зник. Я спробував стерти відбитки Блазневих пальців на своєму зап’ясті. Вони не стерлися, але я багато довідався про життєвий цикл польового хвоща. Облишив це заняття. Вирішив, що можу злущити всю шкіру, а так і не почуюся вільним від того, що трапилось. Вийшов зі струмка, по дорозі обтрушуючи воду. Моє вбрання достатньо просохло, щоб його можна було вдягти. Сів на березі, взувся. Ледь не подумав про Моллі та Барріча, але швидко прогнав цей образ. Натомість замислився, як швидко Регалові солдати дістануться сюди і чи встигне Веріті закінчити свого дракона. Може, його вже й завершено. Я хотів би його побачити.

Та ще більше хотів зостатися сам.

Ліг на траві горілиць, дивився на блакитне небо наді мною. Намагався щось відчути. Страх, збудження, гнів. Ненависть. Любов. Натомість я почувався лише розгубленим. І втомленим. Змученим тілом і душею. Заплющив очі від блиску небес…

До жебоніння струмка додалися звуки арфи. Змішувалися з ним, тоді танцювали нарізно. Від цього я розплющив очі, зиркнув на Старлінг. Сиділа біля мене на березі струмка і грала. Розпущене волосся хвилями стікало по спині, сохнучи на сонці. У роті тримала зелену стеблинку трави, босі ноги втулила у м’яку мураву. Глянула мені в очі, та нічого не сказала. Я дивився, як її руки бігають по струнах. Ліва рука працювала напруженіше, компенсуючи цим скутість двох ушкоджених пальців. Я мав би щось відчути через це. Не знав, що саме.

— Що доброго в почуттях? — Я не знав, що маю запитання, доки не промовив його вголос.

Її пальці завмерли над струнами. Дивилася на мене, насупивши брови.

— Думаю, на це запитання немає відповіді.

— Останнім часом я не знаходжу відповідей на багато запитань. Чого ти не повернешся до каменярні, не подивишся, як довершують дракона? Це напевне придатний матеріал для пісні.

— Бо я тут із тобою, — просто відповіла вона. Тоді усміхнулася. — І тому, що всі інші, здається, зайняті. Кеттл спить. Кеттрікен і Веріті… коли я виходила, вона розчісувала йому волосся. Я, либонь, ніколи досі не бачила, щоб король Веріті усміхався. Коли це робить, дуже скидається на тебе, надто ж очі. Ну, дарма. Не думаю, що комусь мене бракуватиме.

— А Блазень?

Старлінг хитнула головою.

— Оббиває камінь із Дівчини-на-Драконі. Йому не слід це робити, знаю, та не думаю, що він може зупинитися. Так само не знаю, як змусити його припинити це.

— Не думаю, що він зможе їй допомогти. Але навряд чи й зможе облишити ці спроби. Хоч який він швидкий на язик, характер у нього ніжний.

— Я це знаю. Тепер. Багато в чому я тепер дуже добре його знаю. А в дечому він завжди буде для мене незбагненним.

Я мовчки кивнув на це. Якийсь час тривала тиша. Потім вона витончено перейшла в інший її різновид.

— Насправді, — ніяково зронила менестрелька, — це Блазень підказав мені знайти тебе.

Я застогнав. Намагався здогадатися, що ще він їй сказав.

— Я чула про Моллі. Мені шкода… — почала було вона.

— Але не дивно, — закінчив я за неї.

Здійняв руку, затулив долонею очі від сонячного світла.

— Ні. — Вона говорила тихо. — Не дивно. — Пошукала, що б іще сказати. — Принаймні ти знаєш, що вона в безпеці і про неї дбають, — потішила мене.

Я знав. Сором зізнатися, але це не вельми мене тішило. Перенесення цього почуття до дракона допомогло так, як допомагає відтинання зараженої кінцівки. Позбутися її — не те саме, що зцілитися. Порожнеча всередині мене свербіла. Може, я хотів болю? Я спостерігав за Старлінг із-під тіні руки.

— Фітце, — неголосно промовила вона. — Якось я просила тебе, для себе. З ніжністю і приязню. Щоб прогнати спогади. — Відвела від мене погляд, задивилася на сонячне світло, що відбивалося у струмку. — Зараз я пропоную це, — мовила смиренно.

— Але ж я тебе не кохаю, — чесно відповів я. І відразу збагнув: це найгірше, що я міг тоді сказати.

Старлінг зітхнула, відклала арфу.

— Я це знаю. Ти це знаєш. Але не було потреби казати це зараз.

— Знаю. Зараз. Я просто не хочу жодних обманів, вимовлених чи невимовлених.

Вона похилилася наді мною і затулила мої вуста своїми. За кілька хвилин припідняла обличчя.

— Я менестрелька. Про обман знаю більше, ніж ти будь-коли довідаєшся. А менестрелі знають, що часом людина найбільше потребує обманів. Аби зробити з них нову правду.

— Старлінг, — почав я.

— Ти ж знаєш, що однаково скажеш щось недоречне, — перебила мене. — То чого б тобі якийсь час не помовчати? Не ускладнюй цього. Ненадовго перестань думати.

Насправді ж це було досить довго.

Коли я прокинувся, вона, тепла, досі лежала поруч зі мною. Над нами стояв Нічноокий, дивився на мене і сапав від денної спеки. Коли я розплющив очі, він відвів вуха назад і повільно метельнув хвостом. Крапля теплої слини впала на моє плече.

— Йди собі.

Інші тебе кличуть. І шукають. — Схилив голову і запропонував: — Можу показати Кеттрікен, де тебе знайти.

Я встав і розчавив трьох комарів у себе на грудях. Від них зосталися криваві плями. Я потягся по сорочку.

Трапилося щось лихе?

Ні. Вони готові розбудити дракона. Веріті хоче з тобою попрощатися.

Я легенько трусонув Старлінг.

— Прокидайся. Або пропустиш, як Веріті будить дракона, і шкодуватимеш через це.

Вона ліниво ворухнулася.

— Для цього я встану. Не можу надумати нічого іншого, що зрушило б мене з місця. До того ж це може бути мій останній шанс створити пісню. Справжній фатум: я завжди деінде, коли ти робиш щось цікаве.

Я мимоволі посміхнувся.

— То що ж? Так і не складеш жодної пісні про бастарда Чівелрі? — дражнився я з нею.

— Може, одну. Любовну пісню. — Послала мені останню таємничу посмішку. — Принаймні ця частина була цікавою.

Я встав, підняв і її на ноги. Поцілував. Нічноокий нетерпляче заскавчав, а вона швидко обернулася в моїх обіймах. Нічноокий потягся і низько схилився перед нею. Коли Старлінг повернулася обличчям до мене, її очі були розширеними.

— А я ж тебе попереджав, — сказав їй.

Вона засміялася і схилилася, щоб зібрати наше вбрання.