Мандри убивці

Розділ 6. Віт і Скілл

Менестрелі та мандрівні писарі посідають особливе місце в суспільстві Шести герцогств. Вони — сховища знань, не лише про власне ремесло, але куди ширших. Менестрелі зберігають історію Шести герцогств, не тільки загальну історію, що формує королівство, а й дрібнішу — історію малих містечок, навіть сімейств, що їх заселяють. Хоча кожен менестрель мріє стати єдиним свідком якоїсь великої події та, завдяки цьому, скласти нову сагу, їхнє справжнє і тривке значення полягає в тому, що вони постійно спостерігають за дрібними подіями, з яких тчеться матерія життя. Коли постають питання успадкування власності, родоводу чи навіть довгострокової угоди, запрошують менестрелів, аби вони додали деталей, про які інші могли забути. Мандрівні писарі підтримують їх у цьому, хоча й не заступають. За плату роблять письмові записи, в яких ідеться про одруження, народження, перехід земельної власності з рук у руки, здобутий спадок чи обіцяне віно. Такі записи можуть бути складною справою, оскільки кожну зацікавлену сторону слід ідентифікувати так, щоб це виключало помилки, вказати не тільки їхні імена та ремесло, а й походження, замешкання, вигляд. Нерідко менестрелів просять поставити свій знак, засвідчивши те, що написав писар. Тож немає нічого незвичайного, коли вони подорожують разом або ж одна людина поєднує обидві ці професії. Зазвичай менестрелів і писарів гостинно приймають у шляхетських домах, там вони знаходять помешкання на зиму, харч і притулок на старші літа. Жоден лорд не хоче, щоб оповіді менестрелів і писарів зберегли недобрі згадки про нього чи, що ще гірше, не зберегли жодних згадок. Тож щедрість до них вважається звичайною чемністю. Всі знають: якщо за столом замку немає менестрелів, то гостей приймає скупий господар.

Наступного пополудня я попрощався з музиʹками під дверима заїзду в поганенькому містечку, званому Кровснеком. Точніше кажучи, я попрощався з Джошем. Гоні зайшла до заїзду, не озираючись на мене. Пайпер озирнулася, але її погляд був таким дивним, що я нічого з нього не збагнув. Тоді вона зайшла всередину, слідом за Гоні. Ми з Джошем зосталися стояти на вулиці. Прийшли ми сюди разом, його рука досі лежала на моєму плечі.

— Перед дверима сходинка, — тихо перестеріг я його.

Він подякував кивком.

— Добре. Тепла їжа піде нам на користь, — зауважив Джош і рухом підборіддя вказав на двері. Я хитнув головою, а затим відмовив уголос:

— Дякую, але я з вами не ввійду. Рушаю в дорогу.

— Просто зараз? Ходи, Кобе, принаймні випий кухоль пива і щось перекуси. Я знаю, що Гоні часом тяжко витримати. Але не вважай, наче вона говорить від імені нас усіх.

— Не в тім річ. Я просто мушу зробити одну справу. Таку, що відкладав дуже, дуже довгий час. А вчора збагнув, що не знатиму спокою, доки її не зроблю.

Джош тяжко зітхнув.

— Вчорашній день видався жахливим. Я б нічого важливого не вирішував, виходячи з нього. — Повернув голову, наче щоб глянути на мене. — Хай що тебе гризе, Кобе, вірю, час допоможе. Робить таке з більшістю речей, знаєш.

— З деякими речами, — неуважно пробурмотів я. — Іншим речам ніщо не зарадить, доки їх… не виправиш. Так чи інакше.

— Добре. — Чоловік подав мені руку, а я потис її. — Тож щасти тобі. Принаймні ця рука воїна тепер може тримати меч. Це вже непогано.

— Ось двері, — сказав я і відчинив їх перед ним. — Щасти й вам, — мовив на прощання, коли Джош мене проминув, і зачинив двері.

Знову вийшовши на відкриту вулицю, я почувся так, наче скинув із плечей тягар. Знову вільний. Не хотів би я найближчим часом іще раз брати на себе щось таке.

Я йду, — сказав Нічноокому. — Цього вечора полюємо.

Я тебе чекатиму.

Я підтяг клунок на плечі трохи вище, міцніше взявся за ціпок та рушив вулицею. Не міг надумати нічого, що б мені знадобилося у Кровснеку. Проте дорога вела мене крізь ринкову площу, а життєві навички тяжко відмирають. Я нашорошив вуха, почувши скарги й нарікання тих, що прийшли на торг. Покупці прагнули знати, чого ціни так виросли. Продавці відповідали, що товарів, які прибувають із низу ріки, небагато, від гирла до Кровснека далеко, от вони й дорогі. Запевняли, що вгору по річці ціни ще вищі. Не менше за тих, що нарікали на високі ціни, було й тих, хто зовсім не знайшов потрібних товарів. Не лише морська риба й грубі вовняні тканини з Баку не пливли більше річкою. Як і передбачав колись Чейд, не стало шовку, бренді, коштовних прикрас бінгтаунської роботи, нічого з Прибережних герцогств чи із земель ген за ними. Регалові спроби перекрити торгівлю з Гірським королівством відібрали у кровснекських купців гірський бурштин, хутро та інші товари. Колись Кровс­нек був торговим містом. Тепер він завмер, захлинаючись надлишком власних товарів, яких не було на що обміняти.

Принаймні один пияк, що ледь волочив ногами, знав, кого звинувачувати. Плентався по ринку, вдаряючись об ятки й топчучись по краму, який дрібніші купці розклали на веретах. Розкудлане чорне волосся спадало йому до пліч, зливаючись із бородою. На ходу він співав чи, краще сказати, гудів, бо голос у нього був радше гучним, ніж музикальним. Мелодія була надто вбогою, щоб закарбуватися мені в пам’яті, рими, які колись були в тій пісні, він геть спартачив, але зміст її був ясним. Коли королем Шести герцогств був Шрюд, ріка спливала золотом, але тепер, коли корону носить Регал, усе узбережжя спливає кров’ю. Був там і другий куплет, що краще платити податки на боротьбу з червоними кораблями, ніж віддавати гроші королю, який ховається від напасників, але виконання цієї строфи перебила міська варта. Прибулих було двоє. Я очікував, що вони затримають пияка й витрясуть із нього достатньо грошей, щоб сплатити за завдані шкоди. Мене мала б перестерегти тиша, що запанувала на ринку разом із появою вартових. Торгівля припинилася, люди вступилися з дороги чи притислися до яток, щоб пропустити їх. Усі очі проводжали їх і витріщалися на них.

Вони швидко наблизилися до пияка, а я разом із рештою мовчазного натовпу дивився, як його хапають. Пияк розгублено глипав на вартовців, а натовп оббігав поглядом із благанням допомоги, таким пекучим, аж морозом обсипало. Тут один із вартових відвів назад кулака у шкіряній рукавиці та затопив ним сердегу в живіт. Пияк здавався дужим дядьком, хоч і череватим, як це трапляється з віком багатьом дебелим чоловікам. Хтось слабкий безтямно упав би від цього удару. Він натомість зігнувся, схилився вперед над кулаком вартовця, зі свистом видихнув, а тоді різко виблював кисле пиво. Вартові з огидою відступили, один із них штовхнув пияка, і той утратив рівновагу. Гримнув об ятку, перекинувши на землю два кошики яєць. Продавець нічого не сказав, тільки відступив у глибину ятки, наче прагнув, щоб його взагалі не помітили.

Вартові кинулися на бідолаху. Перший ухопив його за сорочку спереду й підняв на ноги. Завдав йому прямого короткого удару в обличчя, що кинув чоловіка в обійми другого вартовця. Той піймав його й підтримав, підставивши живіт битого під кулак свого спільника. Цього разу пияк упав на коліна, а вартовець позаду знічев’я його копнув.

Я не усвідомлював, що кинувся вперед, доки чиясь рука не вхопила мене за плече. Я озирнувся і побачив висохлу стареньку з поморщеним обличчям. Це вона тримала мене.

— Не доводь їх до шаленства, — шепнула вона. — Як ніхто їх не роздратує, поб’ють його і відпустять. А як розлютяться, то вб’ють. Чи й гірше, заберуть до Королівського кола.

Я втупився жінці в очі, зустрівшись з її втомленим поглядом. Вона спустила очі долу, мов засоромившись, та не прибрала руки з мого плеча. Як і вона, я відвів очі від цього видовища, намагаючись не чути звуку ударів, зойків та здушених криків битого чоловіка.

День був спекотним, а вартові носили тяжчий обладунок, ніж я звик бачити в міської варти. Може, саме це і врятувало пияка. Ніхто не любить обливатися потом в обладунку. Я глянув на них саме в ту мить, як один із них схилився, зрізав у чоловіка капшук, підняв його і сховав до кишені. Другий вартовець оббіг поглядом натовп і проголосив:

— Чорного Рольфа оштрафовано й покарано за зрадницьке діяння, себто глузи з короля. Хай це буде прикладом для всіх.

Вартові залишили чоловіка лежати у бруді й смітті ринкової площі та продовжили обхід. Один із них озирнувся через плече, але ніхто не ворухнувся, доки вони не звернули за ріг. Потім ринок поступово ожив. Стара жінка прибрала руку з мого плеча і знову взялася торгуватися за ріпу. Власник ятки з яйцями вийшов перед свій крам, схилився, підібрав кілька вцілілих яєць і замальовані жовтками кошики. Ніхто не дивився прямо на побитого.

Якийсь час я стояв нерухомо, чекаючи, коли зникне тремкий холод у мене всередині. Я хотів розпитати, чого міська варта так переймається пияцькою пісенькою, та всі уникали мого запитального погляду. Зненацька я зрозумів, що у Кровс­неку мені не потрібен ніхто й ніщо. Тож підтяг свого клунка вище й рушив, прагнучи вибратися з міста. Але коли наблизився до побитого чоловіка, що жалісно стогнав, його біль накотився на мене. Що ближче я підходив, то сильніше це відчував, начеб опускав руку все далі у вогонь. Він підвів голову і глянув на мене. Бруд обліпив його обличчя, приклеївшись до крові та блювотиння. Я намагався йти далі.

«Допоможи йому». Так мій мозок витлумачив раптовий ментальний виклик, який я відчув.

Я зупинився, мов ударений ножем, майже заточившись. Це благання вислав не Нічноокий. Пияк оперся на руку і трохи припіднявся. Його очі втупилися в мої, з німим благанням і мукою. Я бачив уже такі очі, у хворих тварин.

Може, нам слід допомогти йому? — невпевнено спитав Нічноокий.

Цить, — перестеріг я його.

Прошу, допоможи йому. — Благання ставало дедалі нагальнішим і сильнішим. — Стара кров просить Стару кров.

Голос у моїй свідомості промовляв виразно, не словами, а образами. Вітом я збагнув їхнє значення. Заклик виконати обов’язок клану.

Хіба вони з нашої зграї? — здивовано спитав Нічноокий.

Я знав, що він відчув моє збентеження, і не відповів.

Чорному Рольфу вдалося спертися на другу руку. Піднявся, став на одне коліно, мовчки простяг до мене руку. Я вхопив його за кисть і допоміг повільно звестися на ноги. Уже підвівшись, він злегка похитнувся. Я тримав його за передпліччя, тож йому вдалося встояти на ногах. Так само безмовно, як і він, запропонував йому свій дорожній ціпок. Узяв його, але не відпустив моєї руки. Ми повільно покинули ринок, пияк сильно на мене налягав. Аж занадто багато осіб цікаво придивлялися до нас. Коли ми йшли вулицями, люди зиркали на нас, а тоді зникали. Чоловік нічого мені не казав. Я сподівався, що він бодай покаже мені, в якому напрямку хотів би йти, назве своїм якийсь будинок, але він мовчав.

Так ми дісталися околиці міста. Дорога звивинами спускалася до ріки. Крізь прогалину між деревами просвічувало сонце, сріблом виблискуючи у воді. Тут річкова мілина підходила до трав’янистого берега, оброслого по краях вербовим гаєм. Звідти саме йшло кілька людей, несучи кошики з мокрим пранням. Чорний Рольф легко потяг мене за руку, показуючи, що хоче дістатися краю ріки. Там він опустився навколішки і схилився вперед, зануривши у воду не лише обличчя, а всю голову й шию. Виринув, обтер обличчя руками і схилився знову. Витягши голову вдруге, енергійно нею трусив, як мокрий пес, розприскуючи воду на всі боки. Тоді сів рівно і глянув на мене, його очі зайшли сльозами.

— Як прийду до міста, то завжди забагато вип’ю, — глухо сказав чоловік.

Я кивнув.

— А тепер усе гаразд?

Він відповів мені кивком. Я бачив, як язик рухається йому в роті, перевіряючи, чи немає крові та розхитаних зубів. Спогад давнього болю неспокійно перекотився у мені. Я хотів опинитися подалі від усіх нагадувань про це.

— Як так, то щасти, — сказав я йому.

Підійшов до річки трохи вище за нього, схилився, випив води й наповнив бурдюк. Тоді встав, знову підтяг клунок і обернувся, щоб піти собі. Зненацька укол Віту змусив мене повернути голову в бік лісу. Там ворухнувся пеньок, піднявся вгору, і раптом виявилося, що це тварина. Бура ведмедиця. Вона втягла носом повітря, тоді опустилася на чотири лапи й рушила до нас.

— Рольфе, — тихо озвався я, повільно задкуючи. — Рольфе, там ведмідь.

— Вона моя, — так само тихо відповів він. — Тобі нíчого її боятися.

Я завмер на місці, а ведмедиця тим часом вийшла з лісу, човгаючи, і рушила до трав’янистого берега. Наближаючись до Рольфа, скрикнула низьким голосом, і звук дивно скидався на ревіння корови до свого теляти. Тоді буцнула його великою головою. Він підвівся, спираючись рукою на її похилі передні рамена. Я відчував, що вони обмінюються посланнями, але гадки не мав про їхній зміст. Тоді ведмедиця підвела голову і прямо глянула на мене.

Стара кров, — пізнала вона мене.

Її малі очі були глибоко посаджені над мордою. Коли йшла, сонячне проміння лисніло на її гладкій блискучій шкурі. Вони разом рушили до мене. Я не ворушився.

Коли підійшли дуже близько, вона піднесла носа, міцно притисла до мене морду й почала нюшити, сильно вдихаючи повітря.

Мій брате? — з певною тривогою спитав Нічноокий.

Гадаю, що все гаразд. — Я ледве смів дихати. Ще ніколи не був так близько до живого ведмедя.

Голова її була в бушельну корзину завбільшки. Її гарячий подих на моїх грудях гостро відгонив річковою рибою. За мить ведмедиця відступила від мене, з посопуванням і горловим звуком ух, ух, ух, наче обмірковувала все, що в мені занюхала. Знову сіла на задні лапи, втягаючи відкритою пащею повітря, ніби випробовувала мій запах на смак. Повільно похитала головою з боку на бік, тоді, здається, щось вирішила. Знову опустилася на чотири лапи й покотилася геть.

— Ходи, — коротко сказав Рольф і кивнув мені йти слідом за ними. Вони рушили в бік лісу. Додав через плече:

— Маємо їжу для всіх. Вовка теж запрошуємо.

Трохи повагавшись, я подався за ними.

Це розумно? — Я відчував, що Нічноокий недалеко звідси і так швидко, як тільки може, наближається до мене, звиваючись між деревами, спускаючись пагорбом униз.

Я мушу зрозуміти, хто вони такі. Вони такі, як ми? Я ніколи не розмовляв з такими, як ми.

Глузливе пирхання.

Тебе виростив Серце зграї. Він більше схожий на нас, ніж вони. Я не певен, чи хочу наближатися до ведмедя або до людини, що думає разом із ведмедем.

Я хочу знати більше, — наполягав я. — Як вона мене відчула, як до мене дотяглася?

Попри всю мою цікавість, я тримався осторонь від цієї дивної пари. Чоловік і ведмедиця незграбно тюпали попереду. Простували крізь вербовий гай, оминаючи дорогу. У місці, де ліс близько підступив до протилежної сторони дороги, поквапом її перетнули. Я йшов слідом. Дерева ставали дедалі вищими. У їхній найгустішій тіні ми натрапили на звірину стежку, що перетинала схил пагорба. Я відчув Нічноокого ще до того, як він матеріалізувався переді мною. Квапився так, що задихався. Серце мені кольнуло через те, що він біг на трьох ногах. Надто часто зазнавав ран, захищаючи мене. Яке право я мав просити в нього про це?

Усе не так погано.

Він не любив іти позаду мене, але стежка була надто вузькою для нас обох. Я відступив йому дорогу, а сам ішов поруч, оминаючи гілки та пеньки, пильно стежачи за нашими провідниками. Ми обидва почувалися незатишно в сусідстві ведмедиці. Одного помаху її лапи достатньо, щоб покалічити, а то й убити, а мій малий досвід спілкування з ведмедями якось не свідчив про їхню надмірну терплячість. Хода у струмені її запаху змусила шерсть Нічноокого здибитися, а я відчував поколювання шкіри.

За якийсь час ми дісталися маленької хатини, притуленої до схилу пагорба. Її було збудовано з каменю й деревини, щілини заткнуто мохом і землею. Крокви даху додатково покрито дерном. На даху хатини росли трави, а навіть малі кущі. Незвичайно широкі двері відчинено навстіж. Чоловік і ведмедиця зайшли першими. Після хвилини вагання я підійшов ближче, щоб заглянути досередини. Нічноокий зостався позаду, шерсть йому й досі дибилася, вуха нашорошилися.

Чорний Рольф повернувся до дверей, глянув на нас.

— Заходьте, і вітаю вас удома, — запросив він нас. Помітивши, що я вагаюся, додав: — Стара кров не обертається проти Старої крові.

Я повільно ввійшов. Посеред кімнати стояв низький стіл, весь вирізаний з одного стовбура дерева, обабіч стола лавки, у кутку, між двома зручними кріслами, — камін, викладений з річкового каменю. Ще одні двері вели до меншої кімнати, вочевидь, спальні. У хатині пахло як у ведмежому барлозі: згірклим жиром та землею. В одному з кутків порозкидувано кості, на стінах сліди від пазурів.

Жінка, яка підмітала долівку, саме відклала мітлу. Була одягнена в коричневе, волосся тієї ж барви щільно прилягало до голови, як шапочка жолудя. Швидко повернула голову в мій бік і, не кліпнувши, глянула карими очима. Рольф вказав на мене:

— Ось гості, про яких я розповідав тобі, Голлі, — заявив він.

— Дякую за вашу гостинність, — сказав я.

Вона, здається, здивувалася.

— Стара кров завжди вітає Стару кров, — запевнила мене.

Я відвів погляд, зіткнувшись натомість із блискучою чорнотою Рольфових очей.

— Ніколи досі не чув про цю «Стару кров», — ризикнув зізнатись я.

— Але ти знаєш, що це. — Чоловік усміхнувся, і це скидалося на ведмежу посмішку. Він мав ведмежу поставу: тяжку ходу, манеру повільно похитувати головою з боку на бік, схиляти підборіддя та дивитися вниз, наче його очі розділяла морда. Жінка позаду повільно кивнула. Підвела очі та обмінялася з кимось поглядом. Я подивився туди ж і побачив малого яструба, що сидів на поперечній балці. Він утупив у мене очі. Балки були поплямовані його послідом.

— Ти маєш на думці Віт? — спитав я.

— Ні. Так називають його ті, хто не знає, що це. Ця назва викликає презирство. Ті з нас, що належать до Старої крові, не називають його так.

Він повернувся до кухонної шафи, приставленої до масивної стіни, і почав виймати з неї їжу. Довгі товсті брили копченого лосося. Буханець хліба, важкий від запечених у ньому горіхів і фруктів. Ведмедиця звелася на задні лапи, тоді знову опустилася на чотири, схвально посапуючи. Повернула голову вбік і взяла зі столу шмат риби — в її щелепах він здавався малим. Подалася до свого кутка, повернулася спиною і зайнялася їжею. Жінка мовчки сіла на крісло, звідки могла спостерігати за всією кімнатою. Коли я глянув на неї, вона всміхнулася і жестом запросила мене за стіл. Тоді знову завмерла й спостерігала.

Від вигляду їжі мені потекла слинка. Минуло багато днів, відколи я їв досита, а останні два дні то й майже нічого не мав у роті. Легке повискування знадвору нагадало мені, що Нічноокий у такому ж стані.

— Ні сиру, ні масла, — поважно попередив Чорний Рольф. — Міська варта відібрала всі вторговані гроші, перш ніж я взявся купувати масло й сир. Але маємо вдосталь риби та хліба, а до хліба стільник меду. Бери, що хочеш.

Мої очі майже ненавмисне скерувалися до дверей.

— Це стосується вас обох, — пояснив він мені. — Між Старою кров’ю заведено трактувати двох як одного. Завжди.

— Ми з Інеєм теж вас запрошуємо, — лагідно сказала жінка. — Я Голлі Гостролист.

Я відповів на її запрошення вдячним кивком голови й потягся до свого вовка.

Нічноокий? Увійдеш?

Підійду до дверей.

За мить повз відчинені двері промайнула сіра тінь. Я відчув, як він кружляє довкола хатини, поглинаючи запахи цього місця, знову і знову виявляючи ведмедицю. Ще раз проминув двері, ненадовго зазирнув досередини, вкотре оббіг хатину. Недалеко від неї знайшов напівобгризений оленячий кістяк, покритий листям і брудом. Типова ведмежа схованка. Я навіть не мусив перестерігати його, що не слід її чіпати. Нарешті Нічноокий повернувся до входу й сів у дверях, насторожений, вуха сторчма.

— Винеси йому їжу, якщо він не хоче ввійти, — наполіг Рольф. І додав: — Ніхто з нас не вірить, що побратима можна змусити піти проти своїх природних інстинктів.

— Дякую, — мовив я трохи скуто, не знаючи, які звичаї тут заведені.

Взяв зі столу шматок лосося. Кинув його Нічноокому, а він вправно піймав. Якусь мить сидів, тримаючи рибу в зубах. Не міг одночасно їсти і зберігати повну готовність. Так і сидів, затиснувши рибу, а з рота йому стікали дві цівки слини.

Їж, — умовляв я його. — Не думаю, щоб вони затівали проти нас щось лихе.

Більшого заохочення він не потребував. Випустив рибу, передньою лапою пришпилив її до землі, тоді відірвав чималий шматок. Ковтнув його, ледь прожувавши. Коли я побачив, як він їсть, мій досі пригнічуваний голод прокинувся. Я відвернувся від вовка й побачив, що Чорний Рольф украяв мені товсту скибку хліба та намазав її медом. Налив собі великий кухоль медухи. Мій кухоль уже чекав біля тарілки.

— Їж, не чекай мене, — припрошував він, а коли я скоса зиркнув на жінку, вона усміхнулася.

— Прошу, — тихо сказала вона. Підійшла до столу, взяла собі тарілку, але поклала туди лише шматочок риби та окрайчик хліба. Я відчував, що вона зробила це радше щоб мене заспокоїти, ніж через голод. — Смачного, — побажала мені й додала: — Знаєш, ми ж відчуваємо твій голод.

Не приєдналася до нас за столом, забрала їжу до свого крісла біля каміна.

Я радо її послухався. Мої застільні манери були не кращі, ніж у Нічноокого, — я їв так само жадібно. Він уминав третій шматок лосося, а я прикінчив стільки ж скибок хліба і брався за другий шматок риби. Тільки тоді згадав про нашого господаря. Рольф долив мені медухи й зауважив:

— Колись я пробував тримати козу. Для молока, сиру і всякого такого. Та вона так і не звикла до Гільди. Сердега завжди була надто налякана, щоб доїтися. Тож п’ємо медуху. З Гільдиним носом до меду маємо вдосталь цього трунку.

— Дуже смачно, — зітхнув я.

Відставив кухоль, уже на чверть спорожнений, і перевів подих. Я ще не закінчив трапези, але гострий голод зник. Чорний Рольф узяв зі столу ще один шматок риби і знічев’я кинув Гільді. Вона піймала його лапами і щелепами, тоді відвернулася від нас і продовжила їсти. Наступний шмат Рольф кинув Нічноокому, який досі забув уже про всяку пильність. Плигнув по рибу, тоді влігся, поклавши лосося між передніми лапами, повернув голову боком, відкушував і ковтав. Голлі клювала свою трапезу, відриваючи смужки сушеної риби і схиляючи голову, коли їла. Щоразу поглядаючи на неї, я бачив звернутий у мій бік позирк гострих карих очей. Я озирнувся на Гільду.

— Як трапилося, що ви з ведмедицею пов’язалися? — спитав я, а тоді додав: — Якщо це не грубе запитання. Я ніколи не розмовляв ні з ким іншим, хто пов’язався б із твариною, а принаймні ні з ким, хто б відверто у цьому зізнавався.

Рольф відкинувся на спинку крісла і склав руки на животі.

— Я не всім «відверто у цьому зізнаюсь». Здогадуюся, що ти відразу збагнув, хто я, як і ми з Гільдою завжди відчуваємо, коли поблизу є хтось Старої крові. А щодо твого запитання… моя мати була Старої крові, двоє її дітей успадкували це. Вона, звісно, відчула це в нас і належно виховала. Коли ж я досяг дорослого віку, то вирушив у мандрівку.

Я глянув на нього, нічого не розуміючи. Він труснув головою, а його вуст торкнулася співчутлива усмішка.

— Я самотньо вирушив у світ на пошуки тварини-побратима. Хтось шукає у містах, хтось у борах, дехто, як я чув, навіть випливає в море. Та мене тягло до лісу. Тож я подався туди сам, широко розкривши чуття. Я постився, не вживав нічого, крім холодної води та трав, що оживляють Стару кров. Знайшов місце, саме тут, сів серед коренів старого дерева й чекав. Минув якийсь час, — і до мене прийшла Гільда, шукаючи, як і я шукав. Ми випробували одне одного, знайшли довіру, і от ми тут, сім літ по тому. — Рольф глянув на Гільду так ніжно, начеб говорив про дружину чи дитину.

— Свідомий пошук того, з ким можеш пов’язатися, — задумливо мовив я.

Я вірю, що того дня ти шукав мене, а я кликав за тобою. Хоч ніхто з нас не знав тоді, чого ми шукаємо, — замислився Нічноокий, кинувши нове світло на те, як я порятував його від торгівця тваринами.

Я так не думаю, — з жалем відповів я. — До того я вже двічі пов’язався з собаками й аж надто добре вивчив біль через втрату такого товариша. Я вирішив ніколи більше не в’язатися.

Рольф дивився на мене з недовірою. Майже з жахом.

— Ти двічі в’язався перед вовком? І втратив обох товаришів? — Заперечно труснув головою. — Ти надто молодий навіть для першого пов’язання.

Я стенув плечима.

— Я був ще малою дитиною, коли пов’язався з Нюхачем. Його відібрав у мене один чоловік, він дещо знав про пов’язан­ня і не вважав його добрим для жодного з нас. Пізніше я ще раз зустрів Нюхача, але це вже було при кінці його днів. А інше собача, з яким я пов’язався…

Рольф дивився на мене майже з такою ж огидою, яку Барріч відчував до Віту. Голлі тим часом мовчки хитала головою.

— Ти пов’язався дитиною? Даруй мені, але це збочення. Це як дозволити маленькій дівчинці вийти за дорослого чоловіка. Дитина не готова поділяти все життя тварини, всі батьки Старої крові, яких я знаю, ретельно стережуть своїх дітей від таких контактів. — На його обличчі майнув вираз співчуття. — У кожному разі це, напевне, було болісно, коли вас із пов’язаним побратимом розлучили. Але хай хто це зробив, він вчинив слушно, незважаючи на причину.

Чоловік уважніше до мене придивився.

— Дивуюся, що ти вижив, нічого не знаючи про звичаї Старої крові.

— Там, звідки я походжу, про це рідко говорять. А коли вже згадують, то називають це Вітом і вважають чимось ганебним.

— Невже твої батьки теж так казали? Бо хоч я добре знаю, як ставляться до Старої крові та які брехні про неї розповідають, та все-таки від власних батьків їх зазвичай не чують. Батьки плекають наші родинні лінії, а як настане час, допомагають знайти відповідних партнерів, щоб наша кров не розріджувалася.

Я глянув на його щирий позирк, перевів очі на відкритий погляд Голлі.

— Я не знав своїх батьків. — Навіть без називання імен ці слова нелегко мені далися. — Мати віддала мене в батьківську сім’ю, коли мені було шість літ. А батько вирішив, що йому не варто… бути поруч зі мною. Втім підозрюю, що Стара кров передалася мені саме з материнського боку. Я нічого не пам’ятаю ні про матір, ні про її сім’ю.

— Шість літ? І нічого не пам’ятаєш? Вона ж, напевне, навчила тебе чогось, перш ніж відпустила від себе, дала якесь знання, щоб захиститися…

Я зітхнув.

— Нічого про неї не пам’ятаю.

Мені давно вже обридло, як люди кажуть, що я повинен щось про неї пам’ятати, що більшість має спогади з такого віку чи й ще молодшого.

Чорний Рольф видав гортанний звук, середній між гарчанням і зітханням.

— Ну, хтось тебе чогось таки навчив.

— Ні, — відповів я безбарвним голосом, втомившись від цієї суперечки. Хотів її закінчити, тож вдався до найстарішої відомої мені тактики, що мала відвернути увагу людей, які ставили мені надто багато запитань. — Розкажи мені про себе. Чого навчала тебе мати і як?

Рольф усміхнувся, довкола чорних очей зібралися грубі складки, зробивши їх меншими.

— Моє навчання зайняло їй двадцять літ. Маєш стільки ж часу, щоб усе вислухати? — Зустрівшись із моїм поглядом, додав: — Я знаю, ти спитав це, щоб перемінити тему. Та я пропоную тобі те, чого ти потребуєш. Зостанься з нами ненадовго. Навчимо тебе того, про що повинні знати ви обоє. Але цього не навчишся за годину чи день. Це займе місяці. Може, роки.

Зі свого кутка тихо озвалася Голлі:

— Ми могли б знайти йому пару. От хоча б дочка Оллі. Вона трохи старша, але допоможе йому устаткуватися.

Рольф широко всміхнувся.

— Жінки! Знають тебе п’ять хвилин, а вже сватають.

Голлі заговорила просто до мене. Її усмішка була стриманою, але теплою.

— Віта пов’язана з вороною. Вам добре полювалося б разом. Залишайся з нами. Зустрінеш її та вподобаєш. Стара кров має поєднуватися зі Старою кров’ю.

Чемно відмов, — негайно ж підказав Нічноокий. — Уже досить зле барложитися між людьми. Як спатимеш поруч із ведмедицею, смердітимеш так, що ми ніколи не зможемо добре полювати. І я не хочу полювати з набридливою вороною. — Він помовчав. — Хіба що вона знає жінку, пов’язану з вовчицею?

У кутиках губ Чорного Рольфа з’явилася усмішка. Я запідо­зрив, що він почув з нашої розмови більше, ніж показує по собі, і сказав про це Нічноокому.

— Це одна з речей, яких я міг би тебе навчити, якщо вирішиш зостатися, — запропонував чоловік. — Коли ви двоє розмовляєте при комусь зі Старої крові, то здається, наче ви горлаєте, щоб перекричати торохтіння воза лудильника. Нема потреби бути… так широко відкритими. Ти звертаєшся до конкретного вовка, а не до всього вовчого племені. Чи й більше. Сумніваюся, чи хтось із м’ясоїдів іще не знає вас обох. Скажи мені. Коли ви востаннє зустрічали великого хижака?

Пси гнали мене кілька ночей тому, — сказав Нічноокий.

— Пси завжди гавкають, охороняючи свою територію, — зазначив Рольф. — Я мав на увазі дикого хижака.

— Думаю, я жодного не бачив, відколи ми пов’язалися, — неохоче зізнався я.

— Вони уникатимуть тебе так само певно, як перековані йтимуть слідом, — спокійно сказав Чорний Рольф.

Мені по спині пробіг холод.

— Перековані? Але ж вони, здається, зовсім не мають Віту. Я взагалі не сприймаю їх своїм Віт-чуттям, лише очима, носом чи…

— Твоє чуття Старої крові помічає, що всі створіння виділяють тепло споріднення. Усі, крім перекованих. Правда?

Я неспокійно кивнув.

— Вони його втратили. Не знаю, як його у них відібрано, але саме це і є перековуванням. Залишає в них порожнечу. Ми, Старої крові, добре це знаємо, а також те, що перековані з високою ймовірністю полюватимуть і нападатимуть на нас. Надто ж якщо ми необережно використовуємо свої здібності. Ніхто не може напевне сказати, чого це так. Можливо, тільки перековані це знають, якщо вони справді щось «знають». Але це дає нам ще одну причину бути обережними з самими собою і своїми талантами.

— Ти натякаєш, що нам із Нічнооким слід утриматися від використання Віту?

— Я натякаю, щоб ти зостався бодай ненадовго, навчився опанувати здібності Старої крові. А то опинишся ще не в одній битві на кшталт тієї, в якій побував учора.

Рольф дозволив собі ледь усміхнутися.

— Я нічого не казав про цей напад, — тихо промовив я.

— І не мусив, — зауважив він. — Я певен, що всі Старої крові на кілька ліг довкола чули тебе, коли ти з ними бився. Доки не навчишся контролювати ваше спілкування, жодне слово, яким ви обміняєтесь, не належатиме тільки вам. — Він замовк, а тоді додав: — Ти ніколи не дивувався, чого перековані гаяли час, атакуючи вовка, якщо така атака, вочевидь, нічого їм не дасть? Вони зосереджуються на ньому лише тому, що він з тобою пов’язаний.

Я кинув на Нічноокого короткий погляд, прохаючи вибачення.

— Дякую за твою пропозицію. Але ми мусимо дещо зробити, і це невідкладна справа. Думаю, що далі вглиб суходолу ми зайдемо, то менше перекованих зустрінемо. Якось воно буде.

— Можливо. Тих перекованих, що так далеко відходять від берега, прибирає король. Попри те, всі, хто зостанеться, потягнуться до тебе. Та навіть якщо не зустрінеш більше перекованих, ймовірно, зустрінеш королівських стражників. Тепер вони особливо цікавляться людом Віту. Останнім часом багато кого зі Старої крові продано королю, коли сусідами, коли й родиною. Його золото добре, а він навіть не вимагає багато доказів того, що вони й справді Старої крові. Вже багато літ вендета проти нас не палала так яскраво.

Я незграбно відвів очі, чудово розуміючи, чого Регал ненавидить усіх, обдарованих Вітом. А королівська група Скіллу підтримувала б його в цій ненависті. Мені стало зле на думку про невинних людей, проданих Регалові, щоб він мстився їм через мене. Я намагався стримати лють, аби не видати себе.

Гільда повернулася до столу, оглянула його, а тоді вхопила передніми лапами горщик з медовими стільниками. Обережно відійшла від столу, всілася в кутку і взялася ретельно вилизувати горщик. Голлі далі спостерігала за мною. Я нічогісінько не міг вичитати з її очей.

Чорний Рольф почухав підборіддя, тоді скривився — зачепив пальцями болюче місце. Сумно й жалісливо всміхнувся мені.

— Я співчуваю твоєму прагненню вбити короля Регала. Але не думаю, що це так просто, як тобі здається.

Я тільки глянув на нього, зате Нічноокий злегка рикнув, — звуком, видобутим із глибини горлянки. Гільда подивилася на нього, опустилася на чотири лапи, горщик із медом покотився від неї по долівці. Чорний Рольф послав їй погляд, і вона знову сіла, але не зводила очей із мене та Нічноокого. Тяжко знайти щось, від чого нутрощі стискалися б сильніше, ніж від сердитого погляду бурого ведмедя. Я не ворушився. Голлі випросталася на кріслі, але зберегла спокій. Іній на крокві над нами затріскотів пір’ям.

— Як відкриваєш свої плани і скарги нічному місяцю, то не дивуйся, що й інші про них знають. Не думаю, що серед Старої крові зустрінеш багатьох, хто був би прихильником короля Регала… чи бодай хоч когось. Насправді знайшлося б чимало охочих допомогти. А все-таки для виконання такого заміру наймудріше мовчати.

— Судячи з пісні, яку ти співав раніше, здогадуюся, що ти поділяєш мої почуття, — тихо сказав я. — І дякую за пересторогу. Ми з Нічнооким і раніше мусили дбати про обережність, коли йдеться про те, чим ми обмінюємося між собою. Тепер знаємо про існування небезпеки, що хтось нас підслухає, тож постараємося якось це компенсувати. Та все одно поставлю тобі одне запитання. Яке діло міській варті Кровс­нека до того, що хтось трохи переп’є і заспіває глузливу пісню про… короля?

Це слово насилу вийшло мені з горла.

— Жодного, якщо це люди з Кровснека. Та це вже не так — ні у Кровснеку, ні в інших прирічкових містечках. Це королівські стражники у формі Кровснека. Їм платять із міської скарбниці, але вони люди короля. Регал запровадив цю зміну, не пробувши королем і двох місяців. Твердив, що правосуддя чинитиметься справедливіше, коли міська варта складатиметься з присяжних людей короля, які ставлять закон Шести герцогств понад усе інше. Гаразд. Ти бачив, що вони ставлять понад усе… Переважно відбирають усе, що зможуть, у кожного бідняка, який наступить королю на мозоль. Та ці двоє у Кровснеку не такі ще погані, як інші, про кого я чув. Кажуть, наче в Сендбенді злодії та грабіжники живуть собі привільно, коли діляться з вартою. Міська влада не має права змістити вартових, призначених королем. Не може навіть доповнити сторожу власними людьми.

Це звучало цілком по-Регаловому. Я міркував, як далеко зайде його одержимість владою та контролем. Приставить шпигунів до шпигунів? Може, вже так і зробив? Це не віщувало всьому королівству Шести герцогств нічого доброго.

Чорний Рольф вирвав мене із задуми.

— А зараз і я хотів би поставити запитання.

— Питай вільно, — запросив я його, але не став уточнювати, чи я так само вільно відповім.

— Вчора пізньої ночі… коли ти вже покінчив із перекованими. На тебе напав інший. Я не міг відчути, хто це, тільки що твій вовк тебе захищав і що він якось пішов… кудись. Що він метнув свою силу в канал, якого я не розумію і не можу простежити. Знаю тільки, що ви з ним здобули перемогу. Що це було?

— Це був королівський слуга, — обережно відповів я.

Я не хотів цілковито ухилитися від відповіді, а така здалася мені безпечною. Скидалося, що він і так це знає.

— Ти змагався з ним тим, що називають Скіллом. Так? — Рольфові очі зіткнулися з моїми. Коли я не відповів, він однаково продовжував. — Багато хто з нас хотів би знати, як це відбувається. В минулому скіллери не раз полювали на нас, начеб ми були заразою. Серед Старої крові нема нікого, чия родина не постраждала б від їхніх рук. І от знову настали такі дні. Якщо існує спосіб використовувати таланти Старої крові проти тих, хто володіє Скіллом Провісників, то це знан­ня дуже для нас цінне.

Голлі боком висунулася зі свого кутка, підійшла до Рольфа, вхопилася за спинку його крісла і глянула на мене над його плечем. Я відчував важливість моєї відповіді для них обох.

— Я не можу навчити тебе цього, — чесно промовив я. Його очі втупилися в мої з виразною недовірою.

— Цього вечора я двічі запропонував навчити тебе всього, що знаю про Стару кров, щоб відчинити перед тобою усі двері, замкнені лише через твоє невігластво. Ти відмовився, але, на Еду, я пропонував, і то з доброї волі. Та про ту єдину річ, якої я прошу, єдину, що може порятувати стільки життів нашого роду, ти кажеш, що не можеш навчити мене?

Я швидко зиркнув на Гільду. Її очі знову стали ясними і блискучими. Здається, Чорний Рольф не розумів, наскільки його постава скидалася на поставу ведмедиці. Поведінка їх обох змусила мене оцінити відстань до дверей. Тим часом Нічноокий був уже на ногах і готовий до втечі. Голлі позаду Рольфа по-пташиному схилила голову набік і дивилася на мене. Яструб над нами обернувся і пильно за нами спостерігав. Я змусив себе розслабити м’язи, поводитися куди спокійніше, ніж почувався. Це була тактика, якої я навчився від Барріча, коли він стикався з якоюсь знервованою твариною.

— Кажу тобі правду, — обережно промовив я. — Не можу навчити того, чого й сам гаразд не розумію.

Я втримався від згадки про те, що і в моїх жилах тече ненависна кров Провісників. Тепер я впевнився в тому, про що раніше тільки здогадувався. Віт може бути використаний для атаки на скіллера лише тоді, коли між ними відкритий Скілл-канал. Навіть якби я спромігся описати, що зробили ми з Нічнооким, ніхто інший не зумів би цього скопіювати. Щоб змагатися Вітом проти Скіллу, слід володіти водночас і Скіллом, і Вітом. Я спокійно дивився в очі Чорного Рольфа, знаючи, що сказав йому правду.

Чоловік поволі розслабив згорблені плечі, а Гільда знову опустилася на чотири лапи й почала нюшити за розлитим медом.

— Можливо, — сказав він із тихою впертістю. — Можливо, якби ти зостався з нами і навчився того, чого я можу тебе навчити, ти почав би розуміти, що сам робиш. Тоді міг би навчити цього мене. Що ти про це думаєш?

Я відповів, намагаючись, щоб мій голос був спокійним і рівним.

— Ти став свідком того, як один із королівських слуг напав на мене минулої ночі. Думаєш, вони дозволять мені зостатися тут і краще навчитися того, що я можу використати проти них? Ні. Єдиний мій шанс — виступити проти них у їхньому власному лігві, перш ніж вони відшукають мене деінде. — Я повагався, тоді сказав: — Хоч я не можу навчити тебе того, що роблю, можеш бути певен, — воно буде використане проти ворогів Старої крові.

Це, врешті, було міркування, яке він міг прийняти. Кілька разів замислено пирхнув крізь ніс. Я із не дуже приємним відчуттям намагався здогадатись, чи в мене стільки ж вовчих звичок, як у нього ведмежих, а в Голлі яструбиних.

— Принаймні на ніч залишишся? — зненацька спитав Рольф.

— Нам краще подорожувати вночі, — перепросив я. — Так зручніше для нас обох.

Він із розумінням кивнув головою.

— Добре. Зичу тобі всього найкращого й удачі в досягненні твоєї мети. Якщо хочеш, запрошую відпочити тут у безпеці до сходу місяця.

Я порозмовляв із Нічнооким, і ми зі вдячністю погодилися. Я перевірив рану на плечі Нічноокого і впевнився, що з нею не все гаразд, та я про це і здогадувався. Змазав її Баррічевою маззю, а потім ми простяглися надворі в тіні і продрімали аж до вечора. Нам обом було приємно розслабитися отак цілковито, знаючи, що нас стережуть інші. То був найкращий наш сон, відколи ми рушили в подорож. Коли прокинулися, я виявив, що Чорний Рольф приніс рибу, мед і хліб, які ми могли забрати з собою. Яструба не було і сліду. Я вирішив, що він полетів на своє нічне сідало. Голлі стояла в тіні біля дому, сонно дивлячись на нас.

— Йдіть обережно, йдіть легко, — напучував нас Рольф після того, як ми подякували і спакували його подарунки. — Йдіть дорогами, які відкрила для вас Еда.

Він помовчав, немов чекаючи відповіді. Я відчув, що це якийсь незнайомий мені звичай. Просто побажав йому «Щасти», а він кивнув головою.

— Знай, що ти повернешся, — додав він.

Я поволі похитав головою.

— Навряд чи. Та дякую за все, що ти дав мені.

— Ні. Я знаю, що ти повернешся. Не в тім річ, чи хочеш ти того, чого я можу тебе навчити. Впевнишся, що цього потребуєш. Ти не такий, як звичайні люди. Думають, що мають право до всіх тварин; полювати на них, їсти їх або підпорядкувати собі та розпоряджатися їхнім життям. Ти знаєш, що не маєш права панувати. Кінь, що несе тебе, робить так, бо цього бажає. Так само вовк, який полює поруч із тобою. Ти маєш глибше почуття свого місця у світі. Вважаєш, що маєш право не керувати ним, а бути його частиною. Хижак чи здобич; немає жодного сорому в тому, щоби бути одним із них. З часом перед тобою постануть нагальні запитання. Що тобі робити, коли твій побратим захоче бігати зі зграєю справжніх вовків? Обіцяю, що цей час настане. Що йому робити, коли ти одружишся і матимеш дитину? Коли настане час і один із вас помре, а це мусить бути, як тоді другому заповнити посталу порожнечу та жити далі самому? З часом ти прагнутимеш товариства інших зі свого роду. Потребуватимеш знання, як їх розпізнавати і як шукати. На всі ці запитання є відповіді, відповіді Старої крові, такі, яких я не зможу викласти за день, яких ти не зможеш збагнути за тиждень. Ти потребуєш цих відповідей. І повернешся по них.

Я глянув на втоптану лісову стежку. Втратив усю дотеперішню певність, що ніколи не повернуся до Рольфа. Голлі тихо, але виразно заговорила з тіні:

— Я вірю в те, що ти задумав зробити. Зичу успіху й допоможу, чим зумію. — Її очі помандрували до Рольфа, наче це була справа, про яку вони розмовляли, але не дійшли порозуміння. — Коли матимеш потребу, гукни, як ти гукаєш до Нічноокого, прохаючи кожного зі Старої крові, що тебе почує, переслати звістку Голлі та Інею з Кровснека. Ті, хто тебе почує, можуть прийти на допомогу. А навіть як цього не зроблять, то перешлють мені звістку, а я зроблю, що мені до снаги.

Раптом Рольф роздратовано зітхнув.

— Зробимо, що нам до снаги, — поправив він її. — Та розумніше було б тобі зостатися тут і спершу навчитися краще захищатися.

Я кивнув на його слова, але подумки вирішив, що не втягуватиму нікого з них у свою помсту Регалові. Коли я глянув на Рольфа, він криво посміхнувся і здвигнув плечима.

— Тож іди. Але будьте обережні обидва. Перш ніж зайде місяць, залишите Бак позаду і ввійдете у Ферроу. Як думаєш, що Регал тут нас притис, почекай, коли дістанетеся туди, де люди вважають, наче він має на це повне право.

Я похмуро кивнув, і ми з Нічнооким знову рушили в дорогу.