Мандри убивці

Розділ 5. Протистояння

Що таке Віт? Дехто сказав би, що це перверзія, улягання духовному збоченню, завдяки якому люди здобувають знан­ня про життя та мову тварин, щоб урешті самим стати не надто кращими за звірів. Але мої дослідження Віту і тих, що його практикують, привели мене до іншого висновку. Скидається на те, що Віт — це різновид розумового зв’язку, зазвичай з певною твариною, який відкриває дорогу до розуміння думок та почуттів цієї тварини. Віт не дає людям знання мов птахів і звірів, хоч дехто таке запевняє. Віттер усвідомлює життя у всій ширині його спектра, від людей і навіть до деяких могутніших і старіших дерев. Але віттер не може втягти вибрану навмання тварину в «розмову». Може відчути присутність тварини поблизу, інколи довідатися, чи ця тварина обережна, ворожа чи зацікавлена. Та це не дає йому влади над земними звірами і небесними птахами, як наказують нам вірити деякі фантастичні оповіді. Віт може бути прийняттям людиною тваринної природи у ній самій, а отже, усвідомленням елементів людяності, які має кожна тварина. Легендарна вірність, яку пов’язана тварина відчуває до свого віттера, — не те саме, що вірна тварина почуває до господаря. Це радше віддзеркалення вірності самого віт­тера тварині-побратиму. Подібне за подібне.

Я спав погано, і річ не в тім, що відвик спати вночі. Розповіді менестрелів про перекованих дуже мене стривожили. Усі музиʹки піднялися на горище і вклалися спати на соломі, але я знайшов куток, де міг спертися спиною об стіну, маючи заодно добрий огляд дверей. Дивно було вночі перебувати у стодолі. Це була добра міцна стодола, збудована з річкового каменю, вапняного розчину і деревини. Господар тримав тут корову і зграйку курчат — на додачу до коней, яких винаймав гостям, та їхніх власних верхівців. Домашні звуки, запахи сіна і тварин гостро нагадали мені Баррічеві стайні. Раптом я затужив за ними так, як ніколи не тужив за власною кімнатою у Твердині.

Я міркував, що діялося з Баррічем, чи знав він про жертовність Пейшенс. Думав про кохання, що було колись між ними, і як воно затонуло під тягарем Баррічевого почуття обов’язку. Пейшенс вийшла за мого батька, того самого чоловіка, якому Барріч прирік усю свою вірність. Чи думав він колись про те, щоб піти до неї і спробувати здобути її наново? Ні. Я збагнув це миттю і без вагань. Привид Чівелрі відразу ж постав би між ними. А тепер і мій.

Від цих міркувань недалеко було до думок про Моллі. Вона вирішила за нас двох те саме, що Барріч вирішив для себе і Пейшенс. Як сказала мені Моллі, моя всепоглинна вірність моєму королю означає, що ми ніколи не належатимемо одне одному. Тож знайшла когось, про кого могла дбати так, як я дбав про Веріті. Все в цьому рішенні було мені ненависним, крім того, що воно врятувало їй життя. Вона мене покинула. Пішла з Оленячого замку, тож не поділила зі мною мого падіння та ганьби.

Я з ваганням потягся до неї Скіллом, а тоді різко дорікнув собі. Чи справді хотів побачити її у цю ніч? Мабуть, спить в обіймах іншого чоловіка, якому вона за дружину. Від цієї думки я відчув майже фізичний біль у грудях. Я не смів шпигувати за щастям, на яке вона мала право. Та, засинаючи, я думав про неї і безнадійно тужив за тим, що було колись між нами.

Натомість якийсь підступний фатум приніс мені сон про Барріча, яскравий, хоч безсенсовний. Я сидів навпроти нього. Він сидів при столі біля вогню і лагодив упряж, як часто робив увечері. Але місце бренді заступило горнятко чаю, а та шкіра, з якою працював, — то була не упряж, а м’який черевичок, дуже замалий на нього. Проколов шилом м’яку шкіру, надто сильно натиснув і вгородив його собі в руку. Вилаявся, побачивши кров, а тоді різко підвів голову і перепросив за вживання такої мови при мені.

Я прокинувся зі сну, спантеличений і приголомшений. Як я був малим, Барріч часто робив для мене взуття, але не можу згадати, щоб він колись перепрошував за лайку при мені, хоча часто давав ляща, якщо я, ще хлопець, посмів лаятися при ньому. Кумедно. Я відігнав те сонне видіння, але й сон зникнув разом із ним.

Я тихо пошукав Вітом довкола себе, та знайшов лише туманні образи, які уві сні бачили тварини. Усі спокійні, крім мене. Думки про Чейда почали мене шарпати і терзати. Він був із багатьох точок зору старим чоловіком. Доки король Шрюд жив, то дбав про всі Чейдові потреби, щоб його таємний убивця міг жити в безпеці. Чейд рідко покидав свою приховану кімнату, хіба що для виконання «тихої роботи». Тепер зостався сам, робив Ель знає що, а Регалові солдати полювали на нього. Жодного сенсу від цих терзань не було, та я не міг їх позбутися.

Тут я почув чотири легкі кроки, тоді глухий стук, наче хтось спускався з горища і пропустив останній щабель драбини. Мабуть, одна з жінок йшла до віддаленого кутка у своїх справах. Але за мить я почув, як голос Гоні прошепотів:

— Кобе?

— Що? — неохоче спитав я.

Гоні обернулася на звук мого голосу, і я почув, як вона підходить у темряві. Час, проведений з вовком, загострив мої чуття. Крізь нещільно причинені віконниці сочилося слабке місячне світло. Я розгледів її постать у темряві.

— Я тут, — сказав їй, коли вона завагалася, і помітив, як вона здригнулася, почувши мій голос так зблизька. Навпомацки дісталася до мого кутка, а тоді невпевнено сіла біля мене на солому.

— Боюся знову заснути, — пояснила Гоні. — Нічні кошмари.

— Знаю, як це, — відповів я, сам здивований співчуттям, яке відчував до неї. — Щойно заплющиш очі — і знову туди провалюєшся.

— Саме так, — погодилася вона і замовкла, чекаючи.

Та мені більше нічого було сказати, тож я мовчки сидів у темряві.

— Які кошмари ти бачиш? — тихо спитала вона.

— Недобрі, — сухо відповів я. Не хотів накликати їх, згадавши про них.

— Мені сниться, що мене переслідують перековані, але мої ноги обертаються на воду, і я не можу бігти. Та однаково намагаюся, а вони підходять усе ближче і ближче.

— Гммм, — видобув я. Це краще, ніж бачити сни, як тебе б’ють, б’ють і б’ють. Я прогнав це з голови.

— Так самотньо прокидатися вночі й боятися.

Думаю, вона хоче стати тобі парою. Вони так легко приймуть тебе до своєї зграї?

— Що? — вражено спитав я, але відповіла мені дівчина, а не Нічноокий.

— Я сказала, що так самотньо прокидатися вночі й боятися. Так хочеться знайти спосіб, щоб почуватися у безпеці. Під захистом.

— Не знаю нічого, що могло б постати між людиною і снами, які приходять уночі, — скуто мовив я.

Раптом мені захотілося, щоб вона пішла собі.

— Інколи це може зробити дрібка ніжності, — тихо промовила Гоні. Простягла руку, погладила мою долоню. Я мимоволі відвів її.

— Ти соромишся, хлопчику-учню? — несміливо спитала вона.

— Я втратив близьку мені людину, — відверто сказав я. — Боюся тепер поставити когось на її місце.

— Ясно. — Вона різко підвелася, струсила солому зі спідниці. — Добре. Даруй, що тебе потурбувала.

Це звучало так, наче вона не перепрошує, а ображається.

Обернулася і навпомацки повернулася назад, до драбини на горище. Я знав, що образив її. Але не відчував через це провини. Вона поволі підіймалася щаблями, здається, чекала, що я її покличу. Та я не покликав. Шкодував, що прийшов до міста.

То нас уже двоє таких. Полювання погане, надто близько до всіх цих людей. Ти ще довго там будеш?

Боюся, мені доведеться кілька днів мандрувати з ними, принаймні до наступного міста.

Ти не став її парою, вона не з твоєї зграї. Чого ти мусиш це робити?

Я не намагався передати йому це словами. Все, що міг послати, — це почуття обов’язку, а Нічноокий не міг збагнути, як моя вірність Веріті зобов’язує мене допомагати цим подорожнім. Були моїм народом, бо були народом мого короля. Навіть я вважав таке поєднання настільки ж слабким, наскільки й смішним, але так воно й було. Пильнуватиму їхньої безпеки принаймні до наступного міста.

Після того я знову заснув, але спав погано. Здається, розмова з Гоні відчинила двері нічним кошмарам. Ледь провалившись у сон, я відчував, що за мною спостерігають. Я кулився у своїй камері, молячись, щоб стати невидимим, застигши так непорушно, як тільки міг. Міцно заплющував очі, мов дитина, що вірить: як вона не може бачити, то не бачать і її. Та очі, які мене шукали, дивилися так пронизливо, що я їх відчував. Відчував, як Вілл мене шукає, наче я сховався під покривалом, а він його обмацує. Був так близько. Я так сильно боявся, що задихався через це. Не міг перевести подиху, не міг ворухнутися. У паніці я вийшов із себе самого, кудись назовні, прослизнувши у чийсь чужий страх, чийсь чужий кошмар.

Я присів навпочіпки за барильцем маринованої риби у крамниці старого Гука. Темряву надворі розірвали дедалі вищі язики полум’я та крики полонених і поранених. Я знав, що мушу вибратися назовні. Пірати червоних кораблів, напевно, пограбують і підпалять крамницю. Це недобре місце для схованки. Але доброго місця для схованки не було, а мені лишень одинадцять, ноги піді мною тремтять, сумніваюся, чи зумію втриматися на них, не те що бігти. Десь там надворі майстер Гук. Коли залунали перші крики, він ухопив свого старого меча й кинувся за двері. «Стережи крамницю, Чеде», — гукнув через плече так, наче просто йшов у гості до сусіда-пекаря. Спершу я радо виконував цей наказ. Гамір був десь далеко, в нижній частині міста, біля затоки, а крамниця здавалася безпечною і надійною.

Та це було годину тому. Тепер вітер з порту ніс сморід диму, і ніч не була більше темрявою, а сутінками, осяяними жахливими смолоскипами. Полум’я і крики наближалися. Майстер Гук не повернувся.

«Геть звідси, — звелів я хлопцеві, в чиєму тілі сховався. — Геть звідси, тікай, якомога далі, якомога швидше. Рятуйся». Він мене не чув.

Я підповз до дверей, усе ще відчинених навстіж, як їх залишив майстер Гук. Визирнув назовні. Вулицею пробіг чоловік, я кинувся назад, зіщулився. Та це, здається, був містянин, а не пірат, бо біг, не озираючись, з єдиною думкою втекти якомога далі. У роті мені пересохло. Я насилу встав, тримаючись за одвірок. Глянув униз, на місто й на пристань. Половина міста палала. Лагідна літня ніч задихалася від диму й попелу, гнаних гарячим вітром з пожарища. Біля пристані горіли кораблі. При світлі полум’я я бачив постаті людей, що кидалися, тікали й ховалися від піратів, які крокували містом, майже не зустрічаючи опору.

Хтось наблизився до гончарної крамниці при кінці вулиці. Ніс ліхтар і йшов так невимушено, що я відчув раптовий приплив полегшення. Якщо він такий спокійний, то, мабуть, перебіг битви змінився на нашу користь. Я наполовину підвівся, та відразу ж знову припав до землі, коли незнайомець безтурботно вдарив олійним ліхтарем по дерев’яній вітрині крамниці. Лампа розбилася, олія розбризкалася й запалала, по сухому дереві весело помчав вогонь. Я відсахнувся від світла вогнен­ного танцю. Зненацька набрав цілковитої певності, що схованка не дасть мені безпеки, що єдиний порятунок — це втеча, і я мусив так зробити, тільки-но забили тривогу. Це рішення трохи додало мені відваги, настільки, що я схопився на рівні ноги, вискочив на вулицю і рвонув за ріг крамниці.

Якусь мить я усвідомлював себе як Фітца. Не думаю, що хлопець міг мене відчути. Це не я до нього поскіллив, це він потягся до мене власним зародковим Скіллом. Я не мав жодної влади над його тілом і був замкнений у його переживаннях. Я прилучився до цього хлопця, чув його думки й поділяв його відчуття, як колись до мене прилучався був Веріті. Та я не мав часу подумати ні як я це зробив, ні чого я так несподівано прилучився до незнайомця. Бо не встиг Чед кинутися у безпечну темряву, як груба рука вхопила його за комір і потягла назад. На коротку мить страх паралізував його, і ми разом глянули вгору на задоволену бородату пику пірата, який нас піймав. Збоку до нього підійшов інший пірат, напівглузливо, напівзлобно вищирившись. Від страху Чед обм’як у стиску напасника. Безпорадно глянув на змах ножа, на клин яскравого світла, що прослизнув по вістрі, яке наближалося до його обличчя.

Якусь хвильку я поділяв з ним пекучо-холодний біль, коли ніж протяв мені горло й тепла мокра кров потекла мені по грудях, а тоді болісну мить розуміння, що це вже кінець, що вже запізно, що я вже мертвий. Коли вже безтямний Чед, відпущений піратом, упав на закурену вулицю, моя свідомість звільнилася від нього. Я витав там, на одну страшну хвилину відчувши думки пірата. Чув грубий гортанний голос його компаньйона, який копнув мертвого хлопця ногою в чоботі, і знав, що він докоряє вбивці — змарнував того, кого можна було перекувати. Убивця зневажливо пирхнув і кинув якусь відповідь. Вона мала означати, що хлопець був надто юний, прожив не досить багато, щоб витрачати на нього час Володарів. З нудотним виром емоцій я дізнався, що вбивця прагнув двох речей: виявити хлопчині милосердя й насолодитися, завдавши смерть власною рукою.

Я заглянув у серце свого ворога. Та однаково не розумів його.

Я плив над вулицею слідом за ними, безтілесний і нематеріальний. Ще мить тому відчував якусь нагальну потребу. Зараз не міг її згадати. Натомість вирував, наче імла, ставши свідком падіння і плюндрування міста Грімсмайр у герцогстві Бернс. Мене раз у раз притягало до когось із мешканців, і я ставав свідком боротьби, смерті, дрібної перемоги завдяки втечі. Я й досі можу, заплющивши очі, пізнати ту ніч, згадати десятки страхітливих моментів із життів, які ненадовго поділяв. Під кінець я дістався до якогось чоловіка, що з великим мечем у руках стояв перед своїм домом, охопленим вогнем. Стримував трьох піратів, а його дружина з дочкою тим часом намагалися підняти балку і звільнити пійманого в пастку сина, щоб потім усім разом утекти. Ніхто з них не покинув би решту, а втім, я знав: чоловік надто втомлений і ослаблений втратою крові, він не може навіть підняти свого меча, не те що орудувати ним. Я відчував, як пірати з ним граються, заманюють, щоб виснажити, а тоді вони зможуть захопити й перекувати всю сім’ю. Смертний холод охоплював чоловіка, а я поділяв це відчуття. На мить його голова схилилася, опустившись до грудей.

Зненацька оточений ворогами чоловік підвів голову. В його очах з’явилося дивно знайоме світло. Обіруч стиснув меча і з ревом плигнув на нападників. Двоє впало від його першої атаки, помираючи зі здивуванням, що й досі малювалося на їхніх обличчях. Третій зустрів його меча своїм, вістрям до вістря, але не зміг протистояти його шаленству. Кров крапала з ліктя містянина, блищала в нього на грудях, та меч його бринів, наче дзвін, пробиваючи захист противника, а тоді раптовим танцювальним рухом, легким, мов пір’їнка, нарисував червону лінію на горлі пірата. Коли розбійник упав, чоловік обернувся і кинувся до дружини. Вхопив балку, не зважаючи на полум’я, що вже бігло по ній, і підняв її з синового тіла. Востаннє його очі зустрілися з очима дружини.

— Біжи! — гукнув він їй. — Бери дітей і тікай!

Тоді впав на землю неживий.

Коли жінка із закам’янілим обличчям ухопила дітей за руки та помчала з ними, я відчув, як із тіла мертвого чоловіка здіймається якийсь дух. «Це ж мій», — подумав я, та відразу збагнув, що це не так. Він зауважив мене і обернувся, його обличчя так скидалося на моє. Або ж скидалося, коли він був у моєму віці. Я здригнувся, дізнавшись, яким досі сприймає себе Веріті.

Ти? Тут? — Він докірливо похитав головою. — Це небезпечно, хлопче. Навіть я вчинив по-дурному, зважившись на це. Та що ще можемо зробити, коли вони кличуть нас до себе? — Пильно мене оглянув, а я стояв перед ним, занімівши. — Коли це ти набрав сил і таланту для Скілл-ходіння?

Я промовчав. Не мав ні відповіді, ні жодних власних думок. Почувався як мокре простирадло, що тріпоче на нічному вітрі, не матеріальнішим за підхоплений вихором листок.

Фітце, це небезпечно для нас обох. Повертайся. Повертайся негайно.

Чи в називанні людського імені справді є якась магія? Древня мудрість часто запевняє, що так воно й є. Несподівано я згадав, хто я і що я не звідси. Та гадки не маю, як тут опинився, не кажучи вже про те, як повернутися до власного тіла. Я безпорадно глянув на Веріті, неспроможний навіть сформулювати прохання допомоги.

Він зрозумів. Простяг до мене примарну руку. Я відчув його дотик, наче він поклав долоню мені на чоло й легенько підштовхнув.

Моя голова лупнула об стіну стодоли, і зненацька в очах мені зблисли іскри від удару. Я сидів у стодолі заїзду «Терези». Довкола мене була тільки мирна темрява, сонні тварини, лоскітна солома. Я поволі зсунувся на бік, голова паморочилася, нудота підступила до самісінького горла. Слабкість, яка часто опановувала мене після скіллення, накочувалася хвиля за хвилею. Я розтулив було рота, щоб покликати на допомогу, але з моїх губ зірвалося лише безсловесне каркання. Я заплющив очі та провалився в забуття.

Прокинувся аж перед світанком. Доповз до свого клунка, понишпорив у ньому, а тоді потягся, хитаючись, до задніх дверей заїзду, де майже виблагав у тутешньої кухарки горнятко гарячої води. Вона недовірливо дивилася на те, як я кришив туди ельфійську кору.

— Чи ти не знаєш, що це для тебе недобре? — перестерегла вона мене, а потім з осудом дивилася, як я, обпікаючись, пив гірку настоянку. — Таке дають рабам, там, у Бінгтауні. Примішують до їхньої їжі та води, щоб трималися на ногах. Вганяє їх у розпуку, хоч і збільшує силу, так принаймні я чула. Відбирає в них охоту опиратися.

Я ледве її чув. Чекав, коли напар подіє. Я зібрав кору з молодих дерев і боявся, що вона заслабка. Так воно й було. Минув певний час, перш ніж я відчув, як крізь моє тіло пропливає теплий потік, додає мені енергії, припиняє тремтіння рук і очищує зір. Я встав зі східців позаду кухні, на яких сидів досі, щоб подякувати кухарці й повернути їй горнятко.

— Погана звичка для чоловіка, такого молодого, як ти, — вилаяла вона мене й повернулася до свого куховарства.

Я вийшов із заїзду погуляти містом. Над узгір’ями саме здіймався світанок. Якийсь час я майже очікував побачити спалені вітрини крамниць, випотрошені будиночки та перекованих, що з порожніми очима тиняються вулицями. Та літній ранок і річковий вітер розвіяли наслані Скіллом нічні кошмари. Натомість при денному світлі було ще помітніше, наскільки занедбане це місто. Здавалося, що жебраків тут більше, ніж у Баккіпі, але я не знав, чи це нормально для прирічкового міста. Ненадовго замислився, що трапилося зі мною минулої ночі, тоді, здригнувшись, відкинув ці думки. Я не знав, як це зробив. Так само не знав, чи повториться таке знову. Те, що Веріті досі живий, додало надій, навіть якщо мене проймало морозом від того, як нерозсудливо він використовує свою Скілл-силу. Я намагався здогадатися, де він перебуває цього ранку, і чи він, як і я, зустрічає світанок з гіркотою ельфійської кори на вустах. Якби я опанував Скілл, не мусив би здогадуватися. Не була це втішна думка.

Коли я повернувся до заїзду, менестрелі були вже на ногах, сиділи в заїзді й снідали вівсяною кашею. Я приєднався до них за столом, а Джош відверто зізнався: боявся, що я їх покинув. Гоні не сказала мені жодного слова, але я кілька разів помітив, що Пайпер кидає на мене оцінливі погляди.

Коли ми виходили із заїзду, було ще дуже рано, а хоч і не марширували, як солдати, все одно арфіст Джош завдав нам пристойного темпу. Я думав, що його доведеться вести, але він ішов сам, маючи за поводиря лише свого ціпка. Інколи справді клав руку на плече Гоні чи Пайпер, але скидалося, що це радше по-товариському, ніж із потреби. Дорогою ми не нудьгували, бо, йдучи, він, переважно звертаючись до Пайпер, розповідав історію цієї місцевості. Глибина Джошевих знань мене вразила. Ми ненадовго зупинилися, коли сонце вже піднялося високо, менестрелі розділили зі мною свої прості харчі. Я почувався ніяково, беручи їх, але годі було відпроситися пополювати з вовком. Коли місто залишилося далеко позаду, я відчув, що Нічноокий йде за нами, ховаючись у тінях. Його близькість мене тішила, але я волів би, щоб ми з ним подорожували тільки вдвох. Того дня нас кілька разів минали інші подорожні на конях чи мулах. Крізь прогалини між деревами ми неодноразово бачили човни, що долали свій шлях, пливучи вгору по річці, проти течії. Коли ранок минув, нас почали випереджати добре стережені вози. Джош щоразу гукав до них, питаючи, чи не могли б ми під’їхати на возі. Двічі нам чемно відмовили. Іншими разами не відповідали взагалі. Рухалися поквапом, а з одною валкою їхали чоловіки суворого вигляду в однаковому одязі. Я запідозрив у них найману варту.

Пополуднева дорога проминула нам під декламацію «Пожертви Кроссфаєра», довгої поеми про групу Скіллу королеви Віжен Прозорливої, як скіллери віддали своє життя, щоб королева змогла виграти вирішальну битву. Я вже кілька разів чув цю поему в Оленячому замку. Та до кінця дня почув її ще разів сорок, бо Джош надзвичайно терпляче працював із Пайпер, аби впевнитися, що вона бездоганно її заспіває. Я був вдячний за нескінченні речитативи, бо це звільняло мене від необхідності розмовляти.

Та, хоч як швидко ми йшли, вечір застав нас далеко від наступного прирічкового міста. Я бачив, що всі почулися незатишно, коли почало сутеніти. Врешті я перейняв команду. Сказав їм, що біля наступного струмка зійдемо з дороги і знайдемо собі місце на нічліг. Гоні та Пайпер ішли позаду нас із Джошем, я чув, як вони стривожено перешіптуються. Я не міг їх заспокоїти, як це зробив зі мною Нічноокий, сповістивши, що не чує поблизу навіть запаху іншого подорожнього. Натомість при першому ж потічку я повів їх угору проти течії та знайшов там сховану під кедром улоговину, де ми могли зупинитися на ніч.

Я залишив їх, пославшись на природну потребу, насправді ж — щоб провести час із Нічнооким та запевнити його, що все гаразд. І це був добре проведений час, бо він знайшов місце, де вода потічка, вируючи, підмила берег. Він пильно дивився, як я ліг на живіт, опустив руки спочатку у воду, а тоді, повільно, під завісу водоростей, де ховалася — вона! З першої ж спроби я піймав гарну жирну рибу. Кількома хвилинами пізніше подібне зусилля принесло мені меншу рибину. Коли я скінчив, бо вже геть посутеніло, то мав три рибини, які збирався віднести в табір, а дві, хоч це й не зовсім справедливо, залишив Нічноокому.

Риболовля і чухання за вухами. От дві причини, чого людям дано руки, — радісно проголосив він, узявшись за них. Уже заковтнув потрохи з моїх, тільки-но я їх почистив.

Обережно з кістьми, — перестеріг я його ще раз.

Мати вигодувала мене з лососевого косяка, — нагадав Нічноокий. — Кості мені не завадять.

І з виразним задоволенням розірвав рибу. Я залишив його за цим заняттям та повернувся до табору. Менестрелі розвели маленьке вогнище. На звук моїх кроків уся трійця схопилася на рівні ноги й замахала ціпками.

— Це я! — трохи запізно гукнув їм.

— Дякувати Еді, — зітхнув Джош, тяжко сідаючи, а Гоні лише зиркнула на мене.

— Тебе довго не було, — пояснила Пайпер.

Я підняв рибу, насилену за зябра на вербову гілку.

— Роздобув вечерю, — сказав я їм. — Рибу, — додав спеціально для Джоша.

— Звучить чудово, — промовив той.

Гоні вийняла дорожній хліб та мішечок солі, а я тим часом знайшов великий плаский камінь і вкинув його у присок. Рибу загорнув у листя й поклав її на камінь пектися. Запах печеної риби завдавав мені мук, я не міг дочекатися, коли вона вже буде готова, та ще й побоювався, чи цей аромат не притягне до нашого вогнища якихось перекованих.

Я весь час пильную, — нагадав мені Нічноокий, а я йому подякував.

Доки перевертав рибу, Пайпер бурмотіла мені під ліктем рядки з «Пожертви Кроссфаєра».

— Гіст кульгав, а Клів був сліпим, — розсіяно поправив її я, стараючись, щоб шматок риби не переламався під час перевертання.

— Я правильно сказала! — обурено заперечила вона.

— Боюся, що ні, моя дівчинко. Коб має рацію. У Гіста була кінська стопа, а Клів народився сліпим. Можеш назвати п’ятьох інших, Кобе?

Точнісінько як Федврен під час уроку.

Я обпік пальця об вуглину, вклав його в рот і лише потім відповів:

— Кроссфаєр обпечений був на чолі сильних не тілом, а серцем — як він. Усі мали праведні душі. Дозвольте ж мені їх назвати. Отож: Гіст кульгав, а Клів був сліпим, у Кевіна розум непевний, Джойнт мав заячу губу, був Север глухим, а Портера ворог кинув на смерть, без рук і очей. Та коли б ви хотіли зневажити їх, то дозвольте мені перш розказати…

— Оце так! — задоволено вигукнув Джош, а тоді спитав: — Ти навчався у барда, Кобе, коли був малим? Добре відтворюєш і фразування, і слова. Хоча твої паузи не досить виразні.

— Я? Ні, не навчався. Але завжди мав добру пам’ять. — Тяжко було втриматися від усмішки, почувши його похвалу, хоча Гоні пирхнула і труснула головою.

— Як думаєш, міг би ти продекламувати поему цілком? — з викликом спитав Джош.

— Може, й так. — Я волів не ризикувати, хоча й знав, що зможу.

І Барріч, і Чейд часто тренували мене, виробляючи навички запам’ятовування. А сьогодні я чув цю поему так часто, що не міг викинути її з голови.

— То спробуй. Але не промовляй. Співай.

— Я не маю голосу для співу.

— Як можеш говорити, то можеш і співати. Спробуй. Зроби старому ласку.

Може, послух перед старшими людьми надто в’ївся мені в душу, щоб опиратися йому. А може, причиною був вираз обличчя Гоні, з якого було видно: вона сумнівається, що я зумію це зробити.

Я прокашлявся і почав. Співав потихеньку, доки Джош жестом не наказав мені підняти голос. Кивав головою, коли я змагався з поемою, час від часу кривився, якщо я брав не ту ноту. Я майже дістався середини, коли Гоні сухо зауважила:

— Риба пригорає.

Я облишив пісню та кинувся відсовувати камінь і загорнуту рибу з вогню. Хвости й справді обгоріли, але решта була чудова, гаряча та пружна. Ми поділили рибу на порції, свою я їв надто швидко. Навіть подвійна порція мене не наситила б, а все-таки я мусив вдовольнятися тим, що мав. Дорожній хліб напрочуд добре смакував із рибою, а потім Пайпер заварила нам чаю. Ми вклалися на своїх покривалах навколо вогню.

— Кобе, чи з тебе добрий писар? — зненацька спитав мене Джош.

— Не такий добрий, як хотілося б, — заперечив я. — Але якось справляюся.

— Не такий добрий, як хотілося б, — пробурмотіла Гоні до Пайпер, передражнюючи мене.

Арфіст Джош пропустив її слова повз вуха.

— Ти вже надто дорослий, але можеш навчитися співу. Голос у тебе не такий і поганий, ти співаєш по-хлоп’ячому, не знаючи, що маєш тепер голос чоловічої глибини й відповідні легені. Пам’ять у тебе чудова. Граєш на якихсь інструментах?

— На морському ріжку. Але не дуже добре.

— Я міг би навчити тебе грати на ньому добре. Якщо ти залишишся з нами…

— Батьку! Ми ж ледь його знаємо! — запротестувала Гоні.

— Я міг би сказати те саме тоді, коли минулої ночі ти спускалася з горища, — м’яко зауважив він їй.

— Батьку, ми лише розмовляли. — Глянула на мене так, наче я її зрадив. Язик у мене в роті набрав смаку шкіри.

— Знаю, — погодився Джош. — Сліпота загострила мій слух. Але якщо ти визнала когось людиною, з якою можна безпечно розмовляти вночі, сам на сам, то я можу визнати його настільки безпечним, щоб запросити в наше товариство. Що ти на це, Кобе?

Я повільно хитнув головою, тоді заговорив уголос:

— Ні. Попри все, дякую. Я ціную те, що ви пропонуєте мені, чужинцеві. Піду з вами до наступного міста й зичу вдало знайти інших товаришів, які подорожуватимуть із вами далі. Але… Я справді не хочу…

— Ти втратив когось тобі дорогого. Я це розумію. Але повна самотність не є доброю для жодної людини, — тихо сказав Джош.

— Кого ти втратив? — прямо спитала Пайпер.

Я спробував надумати, як це пояснити, щоб не відповідати на дальші запитання.

— Свого діда, — сказав я нарешті. — І дружину.

Промовити ці слова було однаково що роз’ятрити рану.

— Що трапилося? — спитала Пайпер.

— Дід помер. Дружина мене покинула. — Я сказав це коротко, бажаючи, щоб вони від мене відчепилися.

— Старі люди вмирають, як приходить їхній час, — лагідно зауважив Джош, але Гоні грубувато перебила його мову:

— Це те кохання, яке ти втратив? Що ти винен жінці, яка тебе покинула? Хіба що ти дав їй привід це вчинити?

— Йдеться радше про те, що я не дав їй приводу залишитися, — неохоче зізнався я. Потім відверто додав: — Прошу. Я не хочу про це розмовляти. Взагалі. Доведу вас до наступного міста, але після цього піду своїм шляхом.

— Добре. Сказано недвозначно, — з жалем промовив Джош. Щось у його тоні змусило мене почутися грубіяном, але я не хотів забрати назад жодного слова.

Решту вечора ми мало розмовляли, і я був за це вдячний. Пайпер запропонувала, що візьме на себе першу варту, а Гоні другу. Я не заперечував, бо знав, що Нічноокий кружлятиме поблизу всю ніч. Мало що мине його уваги. Я краще спав просто неба, тож швидко прокинувся, коли Гоні схилилася і розштурхала мене. Я сів, потягся, тоді кивнув їй головою на знак, що заступаю на варту, а вона може йти спати. Підвівся, розворушив вогонь, сів біля нього. Гоні сіла поруч.

— Я тобі не подобаюсь, правда? — тихо спитала вона. Її тон був лагідним.

— Я тебе не знаю, — відповів я настільки тактовно, наскільки міг.

— Угу. І не хочеш знати, — зауважила вона. Зміряла мене поглядом. — Але я хотіла краще тебе пізнати, відколи побачила, як ти почервонів у заїзді. Ніщо так не збуджує моєї цікавості, як чоловік, що червоніє. Мало я знала чоловіків, які так сильно червоніють лише тому, що їх застукано, коли вони витріщалися на жінку. — Її голос став низьким і гортанним, вона довірчо схилилася вперед. — Я дуже хотіла б знати, про що ти думав, коли стільки крові припливло тобі до обличчя?

— Лише те, що я грубо повівся, так витріщаючись, — щиро відповів я.

Вона всміхнулася мені.

— А я подумала щось інше, дивлячись на тебе.

Облизнула губи кінчиком язика і присунулася ближче. Я зненацька затужив за Моллі, так сильно, що аж болісно.

— Мені не до серця така гра, — просто сказав я Гоні. І підвівся. — Думаю, піду зберу трохи дров для вогнища.

— Думаю, що знаю, чого дружина тебе покинула, — їдко промовила Гоні. — Кажеш, не до серця? Думаю, твоя проблема трохи нижче.

Підвелася і повернулася до покривал. Я почув тільки полегшення, що вона дала мені спокій. Як і казав, пішов зібрати більше хмизу.

Першим, про що я спитав Джоша вранці, коли той устав, було:

— Скільки звідси до наступного міста?

— Коли йтимемо так швидко, як учора, то будемо там завтра ополудні, — відповів він мені.

Я відвернувся, почувши в його голосі розчарування. Коли ми закинули свої клунки на плечі й рушили в дорогу, я з гіркотою подумав, що покинув знайомих мені людей, аби уникнути саме такої ситуації, в якій опинився тепер з відносно незнайомими. Міркував, як жити між людьми так, щоб не бути зв’язаним їхніми сподіваннями та залежностями.

День стояв теплий, але не спекотний. Був би я сам, приємно було б іти цією дорогою. В лісі по один бік від неї перекликалися птахи. З другого боку дороги між негустих дерев видно було річку, вниз по течії час від часу пропливали баржі, вгору проти течії повільно рухалися веслові судна. Ми мало розмовляли, і за якийсь час Джош знову змусив Пайпер декламувати «Пожертву Кроссфаєра». Коли вона помилялася, я мовчав.

Мої думки вільно витали. Все було куди легшим, коли я не мусив перейматися наступною трапезою або чистою сорочкою. Я вважав себе таким спритним у контактах з людьми, таким умілим у своєму ремеслі. Але тоді я мав Чейда, з яким міг складати плани змов, і час, аби обдумати те, що скажу та зроблю. Не так добре йшло, коли я мусив обходитися власною клепкою і тим, що міг нести на плечах. Позбавлений усього, на що колись бездумно покладався, я засумнівався не лише у своїй відвазі. Тепер я ставив під питання всі свої здібності. Таємний убивця, людина короля, воїн, чоловік… чи був я далі кимось із них? Я намагався згадати того поривчастого молодика, що орудував веслом на військовому кораблі Веріті «Раріск» і, не замислюючись, кидався з сокирою в битву. Не міг повірити, що це був я.

Ополудні Гоні розділила залишки дорожнього хліба. Було його небагато. Жінки йшли попереду, тихо перемовлялися, гризли сухий хліб і запивали його водою з бурдюків. Я відважився натякнути Джошеві, що цього вечора ми могли б розбити табір раніше, давши мені змогу трохи пополювати чи порибалити.

— Це означатиме, що ми не дістанемося наступного міста завтра ополудні, — поважно сказав він.

— Завтрашній вечір — це теж досить скоро, — тихо запевнив я його.

Він повернув голову в мій бік, можливо, тільки для того, щоб краще мене почути, але його покриті полудою очі, здавалося, заглядали мені всередину. Тяжко було витримати прохання, яке я там бачив, але я йому не відповів.

Коли повіяло прохолодою, я почав шукати годяще місце для табору. Нічноокий рушив уперед, на розвідку, і тут зненацька я відчув, як його шерсть стає дибки.

Там люди, від них тхне падлом і їхніми власними нечистотами. Я чую їхній запах, бачу їх, але не відчуваю їх інакше.

Мені передалася тривога, яку він завжди відчував у присутності перекованих. Я поділяв її. Знав, що колись вони були людьми, мали ту іскру Віту, що й усі живі істоти. Мені дивно було бачити, як вони рухаються й говорять, і не відчувати, що вони живі. А для Нічноокого це було так, наче камені ходять і їдять.

Скільки їх? Старі, молоді?

Більше за нас і більші за тебе. — Вовчий погляд на дійсність. — Полюють на дорозі, відразу за поворотом перед вами.

— Зупиняємось тут, — різко наказав я. Три голови здивовано повернулися до мене.

Запізно. Занюхали вас, підходять.

Нíколи кидатися врозтіч, нíколи вигадувати правдоподібну брехню.

— Перед нами перековані. Їх більше ніж двоє. Пильнують дорогу, а зараз рушили в наш бік. — Стратегія? — Приготуйтесь, — наказав я супутникам.

— Звідки ти це знаєш? — з викликом спитала Гоні.

— Тікаймо! — скрикнула Пайпер.

Її не обходило, звідки я це знаю. З того, як розширилися її очі, я зрозумів силу її страху.

— Ні. Вони нас доженуть, а коли це зроблять, ми будемо задихані. А навіть якщо зуміємо втекти, однаково завтра мусимо їх проминути.

Я кинув свого клунка на дорогу, копняком відштовхнув його геть. Ніщо в ньому не було ціннішим за моє життя. Якщо ми переможемо, зумію знову його підібрати. Але Гоні, Пайпер і Джош — музиʹки. Несли у вузлах свої інструменти. Ніхто з них і не подумав позбутися ноші. Я не витрачав дихання, переконуючи їх це зробити. Пайпер і Гоні майже інстинктивно стали обабіч старого. Надто сильно стиснули свої ціпки. Мій легко ліг мені в долоню, я тримав його в рівновазі та напоготові, чекаючи. На мить усі мої думки завмерли. Здається, руки самі знали, що їм робити.

— Кобе, подбай про Гоні та Пайпер. Мною не переймайся, просто не дозволь їх скривдити, — стисло наказав мені Джош.

Його слова прокотилися крізь мене, і зненацька мене залляв жах. Тіло втратило позу легкої готовності, і все, про що я думав, — це біль, який принесе мені поразка. Я почувався хворим, розгубленим, більше, ніж будь-чого іншого, хотів просто повернутися і втекти, не думаючи про менестрелів. «Чекай, чекай, — хотів я скрикнути навздогін дню. — Я не готовий до цього, не знаю, битимусь, утечу чи просто зомлію на місці». Та час не знав милосердя.

Проходять крізь чагарник, — передав мені Нічноокий. — Двоє йдуть швидко, один відстає. Думаю, він дістанеться мені.

Будь обережний, — перестеріг я його.

Чув, як вони з хрускотом долають чагарник, відчував їхній огидний запах. За мить Пайпер скрикнула, помітивши їх, а потім вони з-поміж дерев кинулися на нас. Якщо моя стратегія зводилася до того, щоб стояти й битися, то їхня — просто підбігти й напасти. Обидва були більшими за мене, і скидалося на те, що не мають жодних вагань. Вбрання брудне, але більш-менш ціле. Гадаю, вони недовго були перекованими. Обидва мали тяжкі киї. Мені забракло часу роздивитися щось більше.

Перековування не робить людей ні дурними, ні повільними. Не маючи власних почуттів, вони не здогадувалися ні про емоції інших людей, ні про те, до чого емоції спонукають їхніх ворогів. Тому їхні дії часто були майже незбагненними. Це не робило їх ні менш розумними, ніж тоді, коли вони були цілісними, ні менш вправними в поводженні зі зброєю. А все-таки змушувало негайно вдовольняти свої прагнення, цілковито по-тваринному. Коня, вкраденого сьогодні, могли з’їсти вже завтра просто тому, що голод був безпосереднішим відчуттям, ніж зручність їзди верхи. У битві вони не підтримували одне одного. Всередині їхніх груп не було вірності. Могли як обернутися одне проти одного, змагаючись за здобич, так і кинутися разом проти спільного ворога. Разом подорожували й разом нападали, але не узгоджували своїх зусиль. А втім, перековані зоставалися брутально підступними, немилосердно хитрими у своїх намаганнях здобути бажане.

Я все це знав. Тож не здивувався, коли обидва мене оминули, щоб спершу напасти на слабших. Боягузливе полегшення, яке я відчув, виявилося несподіванкою для мене самого. Воно паралізувало мене, наче один із моїх снів, і я дозволив їм промчати повз мене.

Гоні та Пайпер били ціпками так, як на це спроможні розлючені й перелякані менестрелі. Жодного вміння, жодного вишколу, навіть досвіду, щоб битися як команда, замість зачіпати палицями одна одну чи Джоша. Їх навчено музики, а не боротьби. Джош був затиснений усередині, він міцно тримав свого ціпка, але не міг замахнутися ним без ризику вразити Гоні чи Пайпер. Шал спотворив його обличчя.

Тоді я міг утекти. Міг ухопити свого клунка й тікати дорогою, не оглядаючись назад. Перековані не гналися б за мною, вдовольнившись легшою здобиччю. Та я не зробив цього. У мені все ще зоставалися якісь уривки відваги чи гордості. Я напав на одного з чоловіків, меншого, хоча він здавався вправнішим в орудуванні києм. Залишив Гоні та Пайпер дубасити більшого, а сам змусив другого зайнятися мною. Мій перший удар влучив йому по щиколотках. Я хотів його скалічити чи принаймні збити з ніг. Він заревів від болю, обернувся, кинувся на мене, але здавалося, що удар геть його не вповільнив.

Це ще одне, що я зауважив у перекованих: вони, здається, менше відчували біль. Я знав, що коли самого мене піддано страшним побоям, то значна частка цього страху полягала у тривозі через нищення мого тіла. Дивно було усвідомити, що я емоційно прив’язаний до власної плоті. Моє глибоке прагнення втримати її в доброму стані було сильнішим за звичайне уникання болю. Людина пишається власним тілом. Коли воно ушкоджене, то це щось більше, ніж просто фізична шкода. Регал знав це. Знав, що кожен удар, завданий мені його стражником, разом із синцем залишав по собі страх. Невже я знову перетворюся на хворобливу істоту, яка дрижала від найменшого зусилля і боялася нападів, що відбирали в мене владу і над тілом, і над розумом? Цей страх скалічив мене так само, як їхні удари. Здається, що перековані не знають такого страху. Можливо, втративши прив’язаність до всього іншого, вони втратили також усі теплі почуття до власного тіла?

Мій супротивник обернувся і завдав удару києм. Гримнув так, що коли я піймав цей удар на свій ціпок, то мені аж рамена загули. Невеликий біль, тіло сповістило мені про поштовх і наготовувалося на більше. Він знову вдарив, я знову відбив. Коли я вже втяг його в бійку, не було жодного безпечного способу відвернутися і втекти. Перекований добре орудував своїм києм, можливо, був колись вояком і тренувався з сокирою. Я розпізнав рухи і блокував, ловив чи відбивав кожен із них. Я надто його боявся, щоб перейти в наступ, боявся несподіваного удару, який міг обминути мого ціпка, якщо постійно не стерегтимусь. Навпаки, відступав я з такою готовністю, що він озирнувся через плече, можливо, думаючи, що може просто відвернутися від мене й піти до жінок. Мені вдалося боязко відповісти на один із його ударів, перекований заледве здригнувся. Не був утомлений, не дав мені змоги відступити так, щоб використати перевагу моєї довшої зброї. На відміну від мене, його не відволікали крики менестрелів, що намагалися захищатись. Позаду, між деревами, я чув приглушену лайку й тихе гарчання. Нічно­окий підкрався до третього чоловіка й кинувся на нього, намагаючись перекусити йому підколінний суглоб. Це йому не вдалося, і тепер він кружляв довкола, тримаючись за межею досягу меча, який був у перекованого.

Не знаю, чи вдасться мені проскочити повз його вістря, брате. Та думаю, що зможу його затримати. Він не відважиться повернутися до мене спиною і піти вниз, щоб напасти на тебе.

Будь обережний!

Це й усе, що я встиг сказати, бо чоловік із києм поглинав усю мою увагу. На мене сипався удар за ударом, і невдовзі я зрозумів, що він подвоїв зусилля, вкладаючи тепер більше моці у свої удари. Вирішив, що більше йому не потрібно захищатися від можливої атаки з мого боку, натомість спрямував усю енергію в пробивання моєї оборони. Кожен поштовх, який я ловив на свій ціпок, стрясав мене до самих рамен. Удари розбудили старі болі та зцілені рани, про які я майже забув. Моя витривалість як вояка була вже не та, що раніше. Полювання та піша хода не робили тіло дужчим і не нарощували мускули так, як цілоденне орудування веслом. Наплив сумнівів не давав мені зосередитися. Я підозрював, що вже подоланий, і так боявся болю, що не міг вигадати, як його уникнути. Відчайдушне намагання уникнути болю — не те саме, що рішучість здобути перемогу. Я постійно намагався відступити від перекованого, щоб здобути місце для свого ціпка. Та той невблаганно на мене натискав.

Я кинув погляд на менестрелів. Джош рівно стояв посеред дороги, з ціпком напоготові, але бій відкотився деінде. Гоні відступала, кульгаючи, а перекований переслідував її. Вона намагалася відбивати удари його кия, а Пайпер тим часом ішла слідом, даремно молотячи чоловіка по плечах своїм тонким ціпком. Він просто горбився під її ударами, зосере­дивши всі сили на пораненій Гоні. Щось у мені прокинулося.

— Пайпер, підбий йому ноги! — гукнув я їй, а тоді перемкнувся на власні проблеми, бо кий супротивника зачепив мені плече. Я завдав кілька швидких ударів, яким бракувало сили, і відскочив від нього.

Меч розтяв мені плече і проїхав уздовж грудей.

Я скрикнув від здивування і майже випустив ціпка з рук. Тільки тоді зрозумів, що це не моя рана. Я почув її, а разом із нею — вражений і болісний крик Нічноокого. А потім удар чоботом по голові. Приголомшений, загнаний у кут.

Допоможи мені!

Були ще й інші, глибші спогади, поховані під пам’яттю про побої, завдані мені стражниками Регала. Багато років тому я відчув удар ножем і копняк чоботом. Та не моє тіло було мішенню цих ударів. Ковалик, тер’єр, з яким я пов’язався, ще й не досягши повноліття, бився у темряві з чоловіком, що напав на Барріча за моєї відсутності. Бився, а пізніше помер від завданих ран ще до того, як я зумів до нього дотягтися. Раптом я збагнув, що існує загроза, потужніша за власну смерть.

Страх за себе відступив перед моїм страхом за Нічноокого. І я зробив те, що мусив. Змінив позицію, ступив уперед, прийняв удар на плече, щоб наблизитися до противника. Від удару моє плече аж отерпло, якусь мить я зовсім не відчував руки. Сподівався, що не випустив із неї ціпка. Скоротив захват, різко викинув угору кінець ціпка, влучив перекованому в підборіддя. Він геть не сподівався такої різкої зміни тактики. Підборіддя піднялося, відкривши горлянку, а я різко ткнув ціпком у заглибину біля основи шиї. Відчув, як піддалися дрібні кості. З раптовим болісним видихом він бухнув кров’ю, а я танцювальним рухом відступив, змінив захват ціпка та обернув його іншим кінцем. Луснув чоловіка по черепу. Він звалився на землю, а я відвернувся і побіг до лісу.

Гарчання Нічноокого і хрокання, з яким змагався перекований, привели мене до них. Нічноокий був у скрутному становищі. Передню лапу підгорнув під груди, по лівому плечі текла кров і, немов червоні самоцвіти, виблискувала на охоронних волосках з лівого боку. Відступив у глибину густих і поплутаних ожинових хащів. Гострі колючки й чіпкі пагони, серед яких він шукав захисту, тепер оточили його, перекривши можливість утечі. Втискався між них так глибоко, як тільки міг, уникаючи ударів меча. Я відчув, що його лапи поранилися об колючки. Але водночас ті колючки тримали на відстані нападника, а пружинисті лози поглинули багато ударів меча, коли чоловік намагався прорубатися крізь них і дістатися до вовка.

Побачивши мене, Нічноокий зібрав усю свою відвагу й раптом обернувся, з диким вибухом гарчання кинувшись на напасника. Перекований підняв меча для удару, що мав прошити наскрізь мого вовка. Кінець мого ціпка був тупим, але я з безсловесним криком люті вгородив його чоловікові в спину, з такою силою, що пробив тіло аж до легень. Перекований вибухнув червоними бризками й шалом. Намагався обернутися до мене лицем, але я тримав ціпка. Натискав на противника, змушуючи хитьма відступати в ожинові хащі. Він простягав руки, але не міг ухопитися ні за що, крім колючої ожини. Я пришпилив його до пружних гілок, усією своєю вагою навалившись на ціпок, а Нічноокий, осмілівши, плигнув йому на спину. Щелепи вовка стислися довкола товстого карка перекованого і рвали його, доки кров не оббризкала нас обох. Придушені крики чоловіка поступово перетворилися на безвольне булькотіння.

Я геть забув про менестрелів, доки крик глибокого болю не нагадав мені про них. Схилившись, я ухопив меча, якого випустив перекований, і бігом повернувся до дороги, залишивши Нічноокого втомлено лежати й вилизувати поранене плече. Вискочивши з лісу, побачив жахливе видовище. Перекований навалився на Гоні та зривав з неї одяг. Вона відбивалася, а Пайпер стояла навколішках у дорожній куряві, трималася за передпліччя і дико кричала, у її лементі годі було розібрати хоч слово. Розпатланий і покритий пилом Джош звівся на ноги, намагаючись навпомацки, без ціпка, йти на крик Пайпер.

За мить я опинився поміж них. Копнув чоловіка, щоб стягти його з Гоні, а потім встромив у нього меча, тримаючи обіруч і вдаряючи згори вниз. Він дико шарпався, хвицаючи й намагаючись учепитися за мене, але я натис на вістря, вганяючи меча перекованому в груди. Змагаючись із металом, що пришпилив його до землі, він тільки ширше розірвав рану. Його вуста проклинали мене нерозбірливим криком, а потім придушеними зітханнями. Разом із криком виривалися краплі крові. Його долоні охопили мою праву литку, він намагався підбити мені ногу. Я просто сильніше наліг на вістря. Мені хотілося витягти меч і завдати йому швидкої смерті, але він був таким сильним, що я не відважувався його відпустити. Остаточно його прикінчила Гоні, нищівним ударом устромивши кінець свого ціпка прямісінько в центр його обличчя. Він раптово замовк, і це було милосердям і для нього, і для мене. Я з останніх сил витяг з його тіла меча і, заточившись назад, сів на дорогу.

Мій зір тьмарився, прояснювався і знову тьмарився. Крики болю Пайпер могли бути далекими криками морських птахів. Зненацька всього стало надто багато, а я був усюди. У лісі я вилизував плече, розсовуючи язиком густе хутро, пильно придивляючись до розтину й покриваючи його слиною. А все-таки я сидів під сонцем на дорозі, вдихаючи запах куряви, крові й екскрементів, що виллялися з нутрощів убитого чоловіка. Відчував кожен удар, якого завдав сам і якого завдано мені, рвучкий біль від ударів кия. Той дикий спосіб, яким я убивав, зненацька набрав для мене іншого значення. Я знав, що означає відчувати той біль, якого я завдавав. Знав, що відчували ті повалені, ті, що билися без надії, а смерть була для них єдиною можливістю уникнути ще більшого болю. Моя свідомість вібрувала між крайнощами, між убивцею та жертвою. Я був ними обома.

І самотнім. Самотнішим, ніж будь-коли досі. Раніше в такі хвилини поруч зі мною завжди хтось був. Приятелі-моряки під кінець битви, Барріч, що приходив залатати мене й відтягти додому, і дім, який чекав на мене, і Пейшенс, що прибігала й метушилася навколо мене, або Чейд і Веріті, які напучували мене, наказуючи бути обережнішим. А разом із тишею та темрявою приходила Моллі, ніжно мене торкаючись. Цього разу битва закінчилася, я залишився живим, але це не обходило нікого, крім вовка. Я любив його, однак зненацька збагнув, що так само тужу за людським дотиком. Розлука з тими, що були дорогими для мене, виявилася непосильною ношею. Якби я справді був вовком, підвів би вгору морду й завив. Натомість потягся назовні. Не можу розповісти, як я це зробив. Не Вітом, не Скіллом, а якимось єретичним поєднанням їх обох, у страшному пошуку когось, однаково де, кому небайдуже знання про те, що я живий.

Я майже відчув щось. Чи це Барріч підвів десь голову, оглянув поле, де працював, почувши на мить сморід крові та куряви, замість густого аромату родючої землі, з якої викопував урожай коренеплодів? Чи це Моллі відірвалася від прання, випросталася, притисла руки до болючого попереку та озирнулася довкола, дивуючись, звідки взявся раптовий укол самотності? Чи я зачепив змучену свідомість Веріті, на мить відволік Пейшенс від розкладання зілля на підносах для сушіння, змусив Чейда насупитися та відкласти сувій? Я калатав у стіни їхньої свідомості, мов метелик, що б’ється об вікно. Прагнув повернути собі почуття, яке вважав колись неодмінним. Подумав, що майже дотягся до них, але тільки для того, щоб, виснажившись, провалитися всередину себе самого, того, що сидів самотньо в дорожній куряві, забризканий кров’ю трьох чоловіків.

Вона копняком жбурнула на мене болото.

Я глянув угору. Спершу Гоні була темним силуетом на тлі призахідного сонця. Тоді я закліпав і побачив вираз огиди та злості на її обличчі. Вбрання подерте, запилене волосся безладно звисає.

— Ти втік! — звинуватила вона мене. Я відчував, що вона обурена моїм боягузтвом. — Утік, залишив його, і він зламав руку Пайпер, повалив мого батька, а мене намагався зґвалтувати. Що з тебе за мужчина? Який мужчина може таке зробити?

Було тисяча відповідей на це запитання, — і жодної. Внутрішня порожнеча запевнила мене, що розмова з нею нічого не розв’яже. Натомість я підвівся. Вона дивилася, як я йду дорогою до місця, куди закинув свого клунка. Здавалося, минули години, відколи я відштовхнув його ногою. Забрав, пішов туди, де Джош сидів у куряві біля Пайпер і намагався її заспокоїти. Прагматична Гоні вже розв’язала їхні власні клунки. Джошева арфа перетворилася на плутанину уламків і порваних струн. Пайпер кілька тижнів не зможе грати на дуді, доки не загоїться її рука. Що сталося, те сталося, а я зробив, що міг.

Небагато й міг, хіба що розпалити вогнище край дороги, принести з річки води та закип’ятити її. Я вибрав зілля, що могло б заспокоїти Пайпер і пом’якшити біль її руки. Зна­йшов сухі рівні палиці та обстругав їх, щоб зробити з них лубки. А що ж там на узгір’ї, в лісі позаду?

Болить, брате, але розрізано неглибоко. Утім, відкривається, коли я пробую йти. А тих колючок у мені, як мух над стервом.

Зараз я прийду до тебе і всі повибираю.

Ні. Я й сам можу. А ти займися іншими. — Він замовк. — Мій брате. Нам слід було втекти.

Знаю.

Чому так тяжко було піти до Гоні і спитати, чи має вона якусь шматину, якою можна обв’язати лубки довкола руки Пайпер? Не зволила мені відповісти, але сліпий Джош мовчки подав мені клаптик м’якої тканини, в який була колись загорнута його арфа. Гоні мене зневажала, Джош здавався онімілим від шоку, а Пайпер настільки була поглинута болем, що майже не помічала мене. Але мені якось вдалося змусити їх підійти до вогнища. Я підвів туди Пайпер, одною рукою обіймаючи дівчину, а другою підтримуючи її пошкоджене передпліччя. Посадив її, дав їй першій випити чаю, якого заварив. Звертаючись більше до арфіста Джоша, ніж до неї, я сказав:

— Я можу скласти кістку і взяти її в лубки. Я вже робив таке для поранених у битві. Але я не цілитель. Коли дістанемося наступного міста, може, доведеться складати наново.

Джош повільно кивнув. Ми обидва знали, що справжньої альтернативи нема. Тож він став навколішки біля Пайпер і взяв її за плечі, а Гоні міцно тримала її руку. Твердо налаштований упоратися з болем, який вона відчувала, я рішуче випростав її передпліччя. Вона, звісно, кричала, бо такого болю не втамує жоден чай. Але водночас змусила себе не опиратися. По щоках Пайпер текли сльози, дихання було уривчастим. А я тим часом наклав лубки та обв’язав її передпліччя. Показав, як носити руку на перев’язі, частково сховавши під сорочкою, щоб зменшити тягар і зафіксувати. Тоді дав їй наступне горнятко чаю й зайнявся Джошем.

Той дістав києм по голові, це на мить його приголомшило, але він зостався при тямі. Набігла ґуля, він кривився, коли я обмацував, але рани не було. Я обмив Джошеві голову холодною водою та запевнив, що чай допоможе і йому. Він подякував, і це чогось мене засоромило. Тоді я глянув угору. Гоні по той бік вогнища стежила за мною котячими очима.

— Ти поранена? — тихо спитав я.

— На гомілці, де він мене вдарив, ґуля у сливу завбільшки. І залишив сліди кігтів на шиї та грудях, коли намагався до мене дістатися. Втім, я сама можу цим зайнятися. Але дякую тобі... Кобе. Хоч невелика твоя заслуга, що я зосталася живою.

— Гоні, — грізно озвався Джош притишеним голосом. У ньому було стільки ж утоми, скільки й злості.

— Він утік, батьку. Звалив свого противника, а потім обернувся і втік. Якби допоміг нам тоді, нічого цього не було б. Ні поламаної руки Пайпер, ні твоєї розбитої арфи. Він утік.

— Але він повернувся. Навіть не думаймо, що трапилося б, якби він цього не зробив. Може, нам і дісталося, та однаково можеш йому подякувати, що ти ще жива.

— Нема за що дякувати! — гірко відповіла вона. — Мить відваги — і він зберіг би наші засоби до життя. А що ми тепер маємо? Арфіста без арфи й дударку, яка не підніме руки, аби втримати свій інструмент.

Я підвівся і відійшов геть. Раптом відчув надмірну втому, щоб слухати Гоні, і надмірну нехіть якось виправдовуватися. Натомість стягнув два тіла з дороги та поволік їх до дерну над річкою. У надвечірньому світлі повернувся в ліс і знайшов Нічноокого. Він уже подбав про свої рани краще, ніж це зробив би я. Я пробігся пальцями по його хутрі, витягаючи колючки й уламки ожинових лоз. Трохи посидів біля нього. Він ліг, поклавши голову мені на коліна, а я почухав йому вуха. Це й усе спілкування, якого ми потребували. Тоді я встав, знайшов третє тіло, вхопив його за плечі й потяг крізь ліс до двох інших. Без жодних докорів сумління обнишпорив їхні кишені та капшуки. У двох знайшлося лише по жмені дріб’язку, але третій, з мечем, мав у капшуці двана­дцять срібняків. Я взяв його капшук і додав туди решту монет. Узяв також його пошарпаний мечовий пояс, піхви, підняв з дороги меч. Тоді, доки повністю не стемніло, збирав річкове каміння і складав його спершу довкола тіл, а потім поверх них. Закінчивши, спустився до краю річки, вимив долоні та руки, сполоснув водою обличчя. Зняв сорочку, змив з неї кров, тоді натяг знову, холодну й мокру. На якусь мить мої синці перестали щеміти, але пізніше через холод м’язи почали заклякати.

Я повернувся до маленького вогнища. Зараз воно осявало обличчя людей, що сиділи довкола нього. Діставшись туди, я взяв Джоша за руку і вклав у неї капшук.

— Може, цього вистачить, щоб допомогти вам, доки не зможеш замінити свою арфу, — сказав я йому.

— Гроші мертвих для очищення совісті? — пирхнула Гоні.

Моє розсмикане терпіння остаточно урвалося.

— Вважаймо, що вони вижили. Тоді, за бакійськими законами, мали б щонайменше сплатити вам відшкодування, — підказав я їй. — А якщо це й далі тебе не влаштовує, кинь ті гроші в річку, мені байдуже.

Я ігнорував її куди завзятіше, ніж вона мене. Попри біль і судоми, розстебнув мечовий пояс. Нічноокий мав рацію: мечник був значно більший від мене. Я поклав пояс на шматок дерева і ножем пробив у шкірі нову дірку. Закінчивши, встав і прип’яв меча. Приємно було відчувати його вагу при боці. Я вийняв клинок і оглянув його при світлі вогнища. Не те щоб розкішний, але практичний і міцний.

— Звідки це в тебе? — спитала Пайпер. Її голос був трішки непевним.

— Я забрав це у третього чоловіка, в лісі, — коротко відповів їй.

Знову сховав меча в піхви.

— Що це? — спитав арфіст Джош.

— Меч, — відповіла Пайпер.

Джош повернув до мене затуманені очі.

— У лісі був третій чоловік із мечем?

— Так.

— І ти вбив його, а меча взяв собі?

— Так.

Він тихо пирхнув і сам собі кивнув головою.

— Коли ми потисли один одному руки, я й тоді вже знав, що тримаю не писарську долоню. Перо не залишає таких слідів, як у тебе, і не робить кисть руки такою мускулистою. Бачиш, Гоні, він не втік. Він пішов до…

— Зробив би розумніше, якби спершу вбив того, що напав на нас, — вперто заперечила вона.

Я розшморгав свого клунка, витрусив звідти покривало. Ліг на нього. Був голодним, але з цим нічого не вдієш. Зате можна щось вдіяти з утомою.

— Лягаєш спати? — спитала Пайпер.

На її обличчі малювався такий неспокій, на який їй тільки дозволяв одурманений стан.

— Так.

— А якщо прийдуть інші перековані? — зажадала вона.

— То хай Гоні їх повбиває в такій послідовності, як зміркує сама, — іронічно порадив я.

Мостився на покривалі, аж доки меч не опинився на належному місці, саме під рукою. Заплющив очі. Почув, що Гоні повільно встає і стелить постіль іншим.

— Кобе? — тихо спитав Джош. — Ти взяв собі якісь гроші?

— Не думаю, що вони мені згодяться, — тихо відповів я. Не пояснював, що не планую надалі мати багато справ із людьми. Та й узагалі не хотів надалі нікому нічого пояснювати. Мені байдуже, чи розуміють вони мене.

Я заплющив очі й почав шукати Нічноокого. Ненадовго торкнувся його. Він був голодний, як і я, але, замість втамовувати голод, вирішив відпочити.

Завтра ввечері я знову вільно полюватиму з тобою, — пообіцяв я йому.

Він був поблизу. Моє вогнище було для нього іскрою між дерев унизу. Спер морду на передні лапи.

Я втомився більше, ніж очікував. Мої невиразні думки блукали. Я відпустив їх усі та вільно поплив, геть від болю, що непокоїв моє тіло. «Моллі, — тоскно подумав я. — Моллі». Та не знайшов її. Барріч спав десь на сіннику, простеленому перед каміном. Я бачив його й почував це майже так, наче б скіллив до нього, але не міг утримати видіння. При світлі вогню риси його обличчя здавалися ламаними гранями, він схуд і засмаг до чорноти, працюючи в полі. Я повільно відвернувся від нього. Скілл хвилями бився об мене, але я не міг його опанувати.

Коли мої сонні видіння обтерлися об Пейшенс, я був шокований, заставши її в особистих покоях з лордом Брайтом. Він скидався на зацьковану тварину. Молода жінка в гарній сукні була, здається, так само, як і він, вражена вторгненням Пейшенс. А та тримала в руках карту й, говорячи, відштовхувала водночас тацю з ласощами та вином, щоб розстелити її на столі.

— Я не вважаю вас ні дурнем, ні боягузом, лорде Брайте. Тож припускаю, що ви просто невіглас. Маю намір зайнятися вашою освітою, бо годі далі її занедбувати. Як покаже вам карта покійного принца Веріті, якщо ви негайно не почнете діяти, невдовзі все бакійське узбережжя буде здане на ласку червоних кораблів. А вони не мають ласки.

Підвела на нього гострі карі очі та зиркнула так, як часто зиркала на мене, вимагаючи послуху. Я замалим не пожалів його. І тут втратив слабке пов’язання з цією сценою. Полетів геть від них, кружляючи, наче листок, несений вітром.

Не знаю, злетів я вище чи опустився глибше, відчував лише, що з власним тілом мене пов’язує тільки благенька нитка. Обернувся і закрутився в течії, що тягла мене, заохочуючи покинути все і пливти вільно. Десь неспокійно скавчав вовк. Примарні пальці торсали мене, наче вимагаючи моєї уваги.

Фітце. Будь обережний. Повертайся.

Веріті. Але його скіллення було не сильнішим за легенький вітерець, хоч я знав, скількох зусиль воно йому коштує. Між нами щось було, якийсь холодний туман, ніби серпанок, але незламний, і він обвивав усе, мов ожинова лоза. Я намагався стривожитись, прикликати достатньо страху, щоб він повернув мене до власного тіла. Та це було так, наче уві сні потрапити до пастки й намагатися прокинутись. Я не міг вигадати, як із неї вирватися. Не міг набратися волі, щоб спробувати.

У повітрі тхне собачою магією, і гляньте, що я знайшов, — це Вілл загачив мене, мов кіт пазурами, притяг до себе. — Здоров, бастарде. — Його глибоке задоволення пробудило всі мої страхи, з найдрібнішими нюансами. Я почув його цинічний сміх. — То вони обидва живі: і бастард зі своєю збоченою магією, і Веріті-претендент. Такс, такс. Регал засмутиться, довідавшись, що не доcяг успіху, як гадав. А втім, тепер я зроб­лю все напевно. Власним методом.

Я відчув, як він підступно випробовує мою оборону, рухом, інтимнішим за поцілунок. Шукав у мені слабкості так, начеб обмацував тіло продажної дівки. Я метлявся в його затиску, як кролик, чекаючи тільки, як він скрутить мені шию і рвоне, поклавши край моєму життю. Я відчув, що він наростив і силу, і хитрість.

Веріті, — зойкнув я, але мій король не чув і не відповідав.

Вілл зважував мене, тримаючи у затиску.

Навіщо тобі та сила, якщо ти так і не навчився панувати над нею? Нінащо. Але мені, о, мені вона дасть і крила, і кігті. Зробиш мене досить сильним, щоб розшукати Веріті, хай де він сховався.

Зненацька я почав втрачати силу, наче продірявлений бурдюк. Гадки не мав, як він пробив мою оборону, і не знав, як від нього відгородитися. Жадібно присмоктався своїм розумом до мого й почав ссати, як п’явка. Колись так Джастін і Серена вбили короля Шрюда. Він швидко згас, ніби луснула бульбашка. Коли Вілл руйнував усі стіни між нами, я не міг знайти ні волі, ні сили для боротьби. Чужі думки, його думки тиснули на мою свідомість, він шукав мої таємниці, висмоктуючи з мене і Скілл, і життєві сили.

Та всередині мене його підстерігав вовк. «Мій брате!» — гукнув Нічноокий і метнувся на нього, впився зубами й пазурами. Десь далеко Вілл заверещав від жаху й паніки. Хоч яким сильним він міг бути у Скіллі, геть нічого не знав про Віт. Був так само безсилим перед нападом Нічноокого, як я перед ним. Колись, як Джастін атакував мене Скіллом, йому відповів Нічноокий. Я бачив, як Джастін упав, наче був фізично скалічений вовком. Втратив усю концентрацію і контроль над своїм Скіллом, а я зумів звільнитися від нього. Цього разу я не бачив, що діється з Віллом, але відчув, як клацають щелепи Нічноокого. Сила Віллового страху вдарилася об мене. Він утік, розриваючи Скілл-зв’язок між нами так різко, що якусь мить я не був певен, чи я — це я. Потім, цілковито отямившись, повернувся у власне тіло.

Я сів на покривало, по спині в мене стікав піт. Звів усі захисні стіни довкола себе, про які тільки пам’ятав.

— Кобе? — трохи стривожено озвався Джош, і я побачив, як він сонно сідає. Гоні дивилася на мене зі свого покривала, на якому сиділа, тримаючи варту. Я стримав придушене схлипування.

— Кошмар, — прохрипів я. — Просто нічний кошмар.

Я невпевнено підвівся, нажаханий тим, наскільки ослаб. Світ довкола мене ходив ходором. Я ледве тримався на ногах. Мене підігнав страх перед власною слабкістю. Я вхопив свого казанка та пішов із ним до річки. «Чай з ельфійської кори», — пообіцяв я собі, сподіваючись, що він буде досить сильним. Далеко обійшов купу каміння, якою присипав був тіла перекованих. Перш ніж я дістався берега річки, Нічноокий уже був біля мене, пришкандибавши на трьох лапах. Я обхопив його руками, пам’ятаючи про його поранене плече, і сховав обличчя в хутрі на його карку.

Я так боявся. Ледь не помер.

Тепер я розумію, чого ми мусимо всіх їх повбивати, — неспішно сказав він. — Як цього не зробимо, ніколи не дадуть нам спокою. Мусимо вислідити їх у їхньому лігві й усіх повбивати.

Це була єдина розрада, яку він міг мені дати.