Мандри убивці

Розділ 29. Півняча корона

У гірського люду є одна гра. Складно вивчити її правила, тяжко опанувати. Грають у неї картами та жетонами з рунами. Карт загалом сімнадцять, переважно як чоловіча долоня завбільшки, роблять їх із будь-якого дерева світлої барви. На кожну карту нанесено постать із горянської традиції — Старого ткача чи Ту, що вистежує. Виконують ці високо стилізовані зображення фарбами, а контури випалюють. Позначених рунами жетонів — тридцять один, їх роблять із сірого каменю, характерного для Гір, і вирізають на них ієрогліфи — Каменю, Води, Пасовища тощо. Карти й жетони роздають гравцям, зазвичай трьом, поки не буде роздано всі. Карти і руни мають традиційну вагу, але вона змінюється залежно від комбінацій. Ця гра вважається дуже старою.

Решту шляху до намету ми пройшли мовчки. Зізнання Кеттл так мене приголомшило, що я не міг придумати жодної годящої фрази. Звісно, у мене з’явилися сотні питань, але ж засипати її ними — чистісінька дурість. Вона має відповіді, та сама вирішує, коли вділити їх мені. Тепер я це знав. Нічноокий тихо і швидко повернувся до мене. Підступив мені аж до ніг.

Вона вбила у своїй зграї?

Скидається на те.

Таке трапляється. Це недобре, але таке трапляється. Скажи їй це.

Не зараз.

Коли ми увійшли до намету, ніхто не заводив розмови. Ніхто нас ні про що не питав. Тож я тихо сказав:

— Ми вбили солдатів, відігнали коней, а їхні запаси скинули в прірву.

Старлінг лише дивилася на нас, наче не розуміла. Її очі були круглими й темними, як у птаха. Кеттрікен налила нам чаю і тихцем додала принесені нами харчі до наших власних, запаси яких уже вичерпувалися.

— Блазневі трохи краще, — сказала вона, змінюючи тему розмови.

Я глянув, як він спав, закутаний покривалами, і засумнівався в цьому. Очі йому запалися, волосся склеїлося від поту і прилипло до черепа, а від неспокійного сну стирчало віхтиками. Та коли я торкнувся його обличчя долонею, то воно було майже холодним. Я щільніше закутав Блазня покривалом.

— Він щось їв? — спитав я Кеттрікен.

— Випив трохи супу. Фітце, я думаю, з ним усе буде гаразд. Він уже хворів так, день чи два, у Синьому озері. Все так само: лихоманка і слабкість. Казав тоді, що це, може, й не хвороба, а лише зміна, характерна для його роду.

— Вчора він повторив мені те саме, — погодився я.

Вона вклала мені в руки миску теплого супу. Якусь мить його запах здавався приємним. Тоді потягло рештками супу, який перелякані солдати розлили на засніжену дорогу. Я стис щелепи.

— А ти взагалі бачив членів групи Скіллу? — спитала мене Кеттрікен.

Я труснув головою, затим змусив себе заговорити.

— Ні. Але там був великий кінь, а вбрання в його сумках пасувало б на Барла. В іншій був синій одяг, як любить Каррод. І речі строгого крою, для Вілла.

Я промовив їхні імена неспокійно, наче боявся, що можу їх прикликати, називаючи. З іншого боку, це імена людей, яких я вбив. Скіллери вони чи ні, гори з ними покінчать. Та я не пишався зробленим. Не міг і цілковито повірити в це, доки не побачу їхніх костей. Тим часом я знав одне: навряд чи вони нападуть на мене цієї ночі. Уявив, як вони повертаються до колони, сподіваючись, що там їх чекають їжа, вогонь і притулок. Натомість знаходять холод і темряву. Не побачать крові на снігу.

Я зрозумів, що суп стигне. Змусив себе з’їсти його, просто ковтав, не відчуваючи смаку. Таллоу грав на сопілці. Раптом я згадав, як він сидів колись на задніх сходах посудомийні та розважав кухонних дівчат-помивачок. Я заплющив очі, даремно мріючи згадати про нього щось недобре. Підозрюю, що єдиним його злочином була служба не тому господареві.

— Фітце, — відразу ж штурхонула мене Кеттл.

— Я не блукав! — обурився я.

— То б невдовзі почав. Сьогодні страх був твоїм союзником. Тому ти залишався зосередженим. Але вночі маєш якийсь час проспати, а тоді твій розум мусить бути добре захищеним. Повернувшись до колони, вони зрозуміють, що це справа твоїх рук, і почнуть полювати на тебе. Чи ти думаєш інакше?

Я знав, що так воно і є, та неприємно було чути, як це промовляють уголос. Хотів би я, щоб ні Кеттрікен, ні Старлінг не чули нас і не спостерігали за нами.

— Отож. А зараз трохи пограємо в нашу гру, гаразд? — задобрювала мене Кеттл.

Ми зіграли чотири партії. Я двічі переміг. Тоді вона розставила камені, майже всі білі, і дала мені чорний камінь, яким я мав виграти. Я намагався зосередитися на грі, знаючи, що раніше це допомагало, але просто був надто втомлений. Думав, що минуло понад рік, відколи я покинув Оленячий замок у подобі трупа. Понад рік, відколи я спав у справжньому ліжку, яке називав власним. Понад рік, відколи мав певність, що вчасно попоїм. Понад рік, відколи тримав Моллі в обіймах, понад рік, відколи вона наказала мені назавжди з нею розлучитися.

— Фітце. Припини.

Я підвів погляд з-над гральної полотнини і побачив, що Кеттл пильно до мене придивляється.

— Ти не можеш дозволити собі цього. Мусиш бути сильним.

— Я надто втомлений, щоб бути сильним.

— Сьогодні твої вороги були необережними. Не сподівалися, що ти їх розкриєш. Більше вони необережними не будуть.

— Сподіваюся, вони будуть мертвими, — кинув я з радістю, якої не відчував.

— Не так воно легко, — відповіла Кеттл, не знаючи, яким морозом пройняло мене від її слів. — Ти казав, що в місті тепліше. Побачивши, що втратили припаси, вони повернуться до міста. Там матимуть воду, і я певна, що вони взяли з собою харчі бодай на день. Не думаю, що ми можемо вже ними знехтувати. А ти як вважаєш?

— Мабуть, ні.

Нічноокий поруч зі мною сів, неспокійно заскавчав. Я придушив свій відчай, а тоді втихомирив його дотиком.

— Я б лише хотів, — неголосно зізнався я, — мати змогу просто поспати якийсь час. Бути самому у своєму розумі, бачити власні сни, не боятися, що десь опинюся або хтось на мене нападе. Не боятися, що голод Скіллу накриє мене з головою. Простий сон, і це все.

Я розмовляв із нею відверто, знав тепер, що стара добре мене розуміє.

— Цього я тобі не можу дати, — спокійно сказала Кеттл. — Єдине, що можу запропонувати, — це гра. Довірся їй. Покоління скіллерів використовували її, щоб захиститися від таких небезпек.

Тож я знову схилився над грою і закарбував у думках розстановку каменів. Вклавшись тієї ночі поруч із Блазнем, мав її перед очима.

Тієї ночі я витав, як колібрі, десь на межі між сном і явою. Зміг наблизитися до сну впритул і в тому стані й залишився, обдумуючи гру Кеттл. Не раз повертався до яви. Розпізнавав тьмяне світло жаровні та сонні постаті поруч зі мною. Кілька разів торкався Блазня, перевіряючи, як він. Щоразу його шкіра здавалася холоднішою, а сон глибшим. Тієї ночі на варті стояли по черзі Кеттрікен, Старлінг і Кеттл. Я помітив, що вовк чергував разом із королевою. Я не чергував: вони ще не вірили, що я буду достатньо чуйним, вартуючи. Я був їм за це егоїстично вдячним.

Незадовго до світанку я знову прокинувся, побачив, що все спокійно. Перевірив Блазня, тоді вклався і заплющив очі, сподіваючись ще трохи відпочити. Натомість у страшних подробицях побачив велике око: наче, стуливши власні, я розтулив це. Намагався знову розплющити очі, відчайдушно рвався до пробудження, але щось мене тримало. Я почував, як мою свідомість тягне, наче зворотна підводна течія засмоктує плавця. Опирався щосили. Відчував пробудження відразу ж над собою, мов бульбашку, в яку міг увірватися, якби тільки зумів її торк­нутися. Та не міг цього зробити. Боровся, викривлював обличчя, намагаючись розплющити неслухняні очі.

Око спостерігало за мною. Одне велике темне око. Не Віллове. Регалове. Він дивився на мене, а я знав, що моє борюкання приносить йому насолоду. Здавалося, він не докладає жодного зусилля, тримаючи мене, як муху під скляною мискою. Та я навіть у паніці знав: якби він міг зробити щось гірше, ніж просто тримати мене, то вже б це зробив. Прорвався крізь мої стіни, але не міг зробити нічого більшого за просту погрозу. Утім, і цього досі вистачало, щоб серце мені калатало від жаху.

— Бастарде, — любовно протягнув він. Це слово прокотилося крізь мій мозок, як холодна морська хвиля. Погроза, яку несла з собою ця хвиля, промочила мене наскрізь. — Бастарде, я знаю про дитину. І про цю твою жінку, Моллі. Око за око, бастарде. — Він зробив паузу, а його веселощі наростали, разом із моїм жахом. — Та спершу маю одну ідею. У неї ж гарні циценята, бастарде? Я добре з нею розважуся?

— НІ!

Я випручався від нього, на мить відчувши Каррода, Барла та Вілла. Вирвався на свободу.

Я зненацька прокинувся. Вибрався з постелі і втік із намету, босий, без плаща. Нічноокий кинувся за мною, гарикаючи на всі боки. Небо було чорне і всіяне зорями. Повітря холодне. Я, тремтячи, втягував один ковток повітря за іншим. Намагався стримати хворобливий внутрішній страх.

— Що з тобою? — злякано спитала Старлінг. Вона саме вартувала перед наметом.

Я тільки похитав головою. Не міг виразити свого жаху словами. За якийсь час обернувся і зайшов до намету. Піт стікав по моєму тілу, наче мене отруєно. Я сів на свої сплутані покривала. Не міг перестати задихатися. Що більше намагався я перебороти паніку, то сильнішою вона ставала. «Я знаю про дитину. І про цю твою жінку». Ці слова раз у раз луною прокочувалися крізь мене. Кеттл ворухнулася у своїй постелі, встала, перетнула намет, сіла поруч зі мною.

— Вони прорвалися до тебе, чи не так?

Я кивнув, даремно намагаючись ковтнути. У горлі мені пересохло.

Вона потяглася до бурдюка з водою, дала мені. Я відпив ковток, ледь не захлинувся, тоді спромігся ковтнути знову.

— Думай про гру, — наказала вона. — Очисти свої думки від усього, крім гри.

— Гри! — дико вигукнув я, будячи і Блазня, і Кеттрікен. — Гри? Регал знає про Моллі та Неттл. Він їм погрожує. А я безсилий! Безпорадний. — Я знову відчув дедалі сильнішу паніку, розмиту лють. Вовк завив, а потім глибоко гортанно загарчав.

— А ти можеш поскіллити до них, якось їх попередити? — спитала Кеттрікен.

— Ні! — відрізала Кеттл. — Він не сміє навіть думати про це.

Кеттрікен кинула мені погляд, який поєднував перепросини і впевненість у власній слушності.

— Боюся, ми з Чейдом мали рацію. У Гірському королівстві принцеса була б у більшій безпеці. Не забувай, що його завдання — доставити її сюди. Не втрачай надії. Може, Неттл уже з ним, у дорозі до безпечного місця, де Регал її не дістане.

Озвалася Кеттл, змусивши мене відірвати погляд від королеви.

— Фітце. Зосередься на грі. Лише на грі. Його погрози можуть бути підступом, хитрощами, що мають змусити тебе видати їх. Не говори про них. Не думай про них. Сюди. Дивись сюди. — Її тремкі старечі руки відкинули моє покривало, розстелили гральну полотнину. Висипала камені на долоню, відібрала білі, відтворила задачу. — Розв’язуй це. Зосередься на цьому й тільки на цьому.

Це було майже неможливо. Я глянув на білі камені, подумав, що це геть безглузда задача. Який гравець міг бути настільки бездарним і недалекоглядним, щоб дозволити грі виродитися у таку плутанину білих каменів? Це не була проблема, варта розв’язування. Але я не міг і лягти спати. Не відважився б і моргнути, щоб знову не побачити те око. Якби це було все Регалове обличчя чи хоч обидва ока, було б не так страшно. Але безтілесне око здавалося всевидющим і неуникним. Годі було від нього втекти. Я дивився на білі камені, аж доки вони, здавалося, не злетіли над перехрестями ліній. Один чорний камінь, щоб видобути з цього хаосу переможний узор. Один чорний камінь. Я тримав його в долоні, тручи великим пальцем.

Весь наступний день, коли ми йшли дорогою, спускаючись із гори, я тримав камінь у голій долоні. Друга моя рука охопила Блазня за стан, а він обвив руку довкола моєї шиї. Камінь і Блазень зберігали мої думки зосередженими.

Блазневі начебто трохи полегшало. Гарячка вже не палила його тіло, але, здавалося, він не міг проковтнути й ложки страви, навіть і чаю випити. Кеттл вливала в нього воду, доки він просто не сів і не відмовився, безсловесно хитаючи головою. Він, певно, так само не мав настрою розмовляти, як і я. Старлінг та Кеттл зі своїм костуром вели нашу малу втомлену процесію. Ми з Блазнем крокували за джеппами, а Кеттрікен із нап’ятим луком стерегла нас ззаду. Вовк неспокійно сновигав сюди-туди, то заглядаючи вперед, то перевіряючи, що там позаду, і повертаючись нашим слідом.

Ми з Нічнооким перейшли до чогось схожого на безсловесний зв’язок. Він зрозумів, що я взагалі не хочу думати і, як умів, намагався не відволікати. Мене постійно дратувало відчуття, що він намагається використати Віт для спілкування з Кеттрікен. «Позаду нас нема нікого й сліду», — сповіщав вовк, пробігаючи повз неї під час однієї зі своїх нескінченних подорожей. Тоді далеко випереджав Старлінг із джеппами, лише для того, аби повернутися до Кеттрікен і мимохідь запевнити її, що й попереду все чисто. Я намагався переконати себе: королева просто вірить, що Нічноокий дасть мені знати, коли виявить щось лихе, роблячи свої розвідувальні пробіжки. Та підозрював, що вона дедалі більше на нього налаштовувалася.

Дорога дуже швидко вела вниз. Разом із нашим спуском змінювався краєвид. Пізнього пополудня схил над дорогою став пологішим, ми почали минати покручені дерева та оброслі мохом камені. Сніг зникав, лише латки його зоставалися де-не-де на узбіччі. Дорога натомість була сухою і чорною. Край неї з’являлася торішня трава, що подекуди вже позеленіла наново. Тяжко було змусити голодних джеппів рухатися. Я послав їм неясне запевнення Вітом, що попереду чекає краще видовище, та сумніваюся, чи знав їх настільки, аби справити стійке враження. Намагався обмежити свої думки тим фактом, що палива сьогодні буде вдосталь. І до вдячності за те, що чим нижче ми спускалися дорогою, тим теплішим ставав день.

Якось Блазень вказав рукою на низьку рослину, покриту маленькими білими пуп’янками.

— У Баккіпі вже, мабуть, весна, — тихо сказав він, а тоді швидко додав: — Вибач. Не звертай на мене уваги, вибач.

— Тобі вже краще? — спитав я його, рішуче викидаючи з голови весняні квіти, бджіл і свічки Моллі.

— Трохи. — Блазнів голос затремтів, він глибоко вдихнув. — Якби ще можна було йти дещо повільніше.

— Невдовзі ми станемо табором, — відповів я, знаючи, що не можемо тепер зменшити швидкість.

Я відчував дедалі сильнішу нагальність. Здогадувався, що вона походить від Веріті. Це ім’я я теж викинув із пам’яті. Навіть ідучи дорогою, при світлі дня, боявся, що досить мені кліпнути — і з’явиться Регалове око. А коли я його побачу, воно знову триматиме мене під своєю владою. Певний час сподівався, що Каррод, Вілл і Барл перемерзли та голодні, але незабаром зрозумів, що й про них думати небезпечно.

— Ти вже хворів так раніше, — зауважив я Блазневі, переважно для того, аби думати про щось інше.

— Так. У Синьому озері. Міледі королева витратила гроші, за які мала харчуватися, на кімнату. Щоб я не мок під дощем. — Він повернув голову, глянув на мене. — Думаєш, це могло стати причиною?

— Причиною чого?

— Що її дитя народилося мертвим.

Його голос затих. Я намагався вигадати відповідь.

— Не думаю, щоб цьому була одна причина, Блазню. Вона пережила надто багато горя, виношуючи дитину.

— Вона мала б піти з Баррічем і залишити мене. Він краще про неї подбав би. Я не міг на той час ясно мислити…

— Тоді я був би мертвим, — зауважив я. — Блазню, хай там як, нема сенсу грати в цю гру з минулим. Зараз ми тут і лише звідси можемо рухатися.

І в цю мить я раптом побачив розв’язок гри, загаданої Кеттл. Він був таким ясним, аж я здивувався, що раніше його не помітив. Затим зрозумів. Щоразу, вивчаючи розстановку, я міркував, як вона могла дійти до такого жалюгідного стану. Бачив тільки безглузді рухи, що випереджали мій. Але вони вже не мали значення, коли я тримав у руці чорний камінь. Мої губи здригнулися у напівусмішці. Я потер чорний камінь великим пальцем.

— Зараз ми тут, — луною повторив Блазень, і я відчув, що його настрій є відображенням мого.

— Кеттрікен казала, що ти, може, насправді й не хворів. Що це, можливо… притаманне твоєму роду. — Я почувався ніяково, навіть здалеку підступаючи до цього питання.

— Це можливо. Так я здогадуюся. Глянь. — Він зняв рукавицю, підняв руку, дряпнув нігтями щоку. Зосталися сухі білі сліди. Блазень потер їх, і шкіра на щоці осипалася, як порошок. З тильного боку долоні вона теж лущилася, наче згоріла на сонці.

— Так буває, коли сходить сонячний опік. Не думаєш, що це через погоду?

— Можливо, й це. От тільки якщо все буде так, як минулого разу, то вся моя шкіра свербітиме й лущитиметься. І, доки це триватиме, я трохи наберу кольору. Мої очі змінюються?

Я мусив зазирнути йому в очі. Знайомі, а втім, зробити це було нелегко. Чи ці безбарвні кулі бодай трохи потемніли?

— Можливо, стали трішки темнішими. Не більше, ніж ель, коли його розглядати під світлом. А що з тобою буде пізніше? Ти й далі матимеш гарячку та набиратимеш кольору?

— Можливо. Не знаю, — зізнався Блазень за кілька хвилин.

— Як ти можеш не знати? — зажадав я. — Якими були твої старші родичі?

— Такими ж, як і ти, дурненький хлопчику. Людьми. Десь у моєму родоводі був Білий. У мені ця древня кров повернула собі власну подобу. Таке рідко трапляється. Та я не більше Білий, ніж людина. Думаєш, такі, як я, звичні для мого народу? Я ж тобі казав. Я аномалія навіть серед тих, що мають змішане походження. Думаєш, Білі Пророки народжуються в кожному поколінні? Тоді б до нас не ставилися так серйозно. Ні. За мого життя я єдиний Білий Пророк.

— Але невже твої вчителі, що мали всі ті записи, про які ти казав, не могли розповісти тобі, що на тебе чекає?

Він усміхнувся, та в його голосі була гіркота.

— Мої вчителі були аж надто певні, що знають усе, чого мені слід чекати. Намагалися розпланувати моє навчання і відкривати те, що я, на їхню думку, мав знати, коли вважали, що приспів належний для цього час. Коли мої пророцтва відрізнялися від їхніх планів, вони були мною невдоволені. Силкувалися витлумачити мені мої власні слова! Бачиш, були й інші Білі Пророки. Та, коли я пробував переконати їх, що я Білий Пророк, вони не могли прийняти цього. Показували мені писання за писанням, переконували, яке це зу­хвальство з мого боку — наполягати на чомусь такому. Але чим більше я читав, тим сильніше впевнювався. Старався пояснити їм, що мій час майже приспів. А єдиною їхньою порадою було почекати й довідатися більше, щоб упевнитися сильніше. Коли я їх покинув, у нас були не найкращі взаємини. Уявляю, якою несподіванкою виявилося для них те, що я поїхав таким молодим, хоч уже кілька літ пророкував їм це. — Він дивно всміхнувся мені, наче вибачаючись. — Може, коли б я залишився і закінчив науку, то краще знав би, як урятувати світ.

Я зненацька відчув, що мій шлунок стиснувся, бо ж досі вже звик покладатися на те, що принаймні Блазень знає, у чому наше призначення.

— То скільки ти насправді знаєш про наше майбутнє?

Він глибоко вдихнув, тоді видихнув:

— Тільки те, що ми творимо його разом, Фітці-фітце. Тільки те, що ми творимо його разом.

— Я гадав, що ти вивчив усі ці писання й пророцтва…

— Вивчив. Коли я був молодшим, бачив багато снів, були в мене й видіння. Та все так, як я казав уже тобі раніше: ніщо там не припасоване точно. Зрозумій, Фітце. Коли б я показав тобі вовну, кросна і швацьке приладдя, чи сказав би ти, глянувши на них, — о, це плащ, який я колись надягну? Та коли вже надягнеш його, то легко озирнутися назад і сказати: о, ці речі провіщали цей плащ.

— То що з цього пожитку? — несхвально кинув я.

— Пожитку? — луною повторив він. — Ах, я ніколи не мислив у цих категоріях. Пожитку з цього.

Якийсь час ми йшли мовчки. Я знав, як тяжко Блазневі тримати швидкість. Марно шкодував, що годі було залишити хоч одного коня і перевести його через осипище.

— Вмієш читати знаки погоди, Фітце? Чи звірині сліди?

— З погодою деякі. А зі звіриними слідами краще.

— Та чи ти маєш цілковиту певність хоч в одному з них?

— Ніколи. Нічого не знаєш напевно, доки не почнеться новий день або доки не постанеш перед звіром.

— Так само з моїм читанням майбутнього. Ніколи не знаю… Прошу, зупинімося хоч на хвилину. Мушу перевести подих і випити бодай ковток води.

Я неохоче послухався. Відразу ж при дорозі лежав оброслий мохом камінь. Блазень сів на нього. Трохи далі росли якісь віч­нозелені дерева, я не знав їхньої назви. Приємно було знову побачити дерева. Я зійшов із дороги, сів біля Блазня. І миттю помітив різницю. Дія дороги була такою тонкою, як дзижчання бджіл, та, коли вона зненацька припинилася, я це відчув. Позіх­нув, щоб відлягло від вух, і раптом у голові мені прояснилося.

— Багато років тому я мав видіння, — промовив Блазень. Відпив ще води, затим подав мені бурдюк. — Я бачив чорного оленя, що здіймався з чорного і блискучого кам’яного ложа. Коли я вперше побачив, як здіймалися над водами чорні стіни Оленячого замку, то сказав собі: «Ось що воно означало!» Зараз я бачу молодого бастарда з оленячим гербом, що йде дорогою з чорного каменю. Може, саме це і означав той сон. Я не знаю. Та мій сон був належно записаний, і одного дня, в майбутньому, мудреці погодяться щодо його значення. Ймовірно, тоді, як нас обох давно вже не буде серед живих.

Я поставив запитання, яке віддавна мене пекло.

— Кеттл каже, що є пророцтво про мою дитину… дитину Каталізатора.

— Є, — спокійно підтвердив Блазень.

— То, думаєш, ми з Моллі приречені втратити Неттл, віддавши її престолу Шести герцогств?

— Неттл. Знаєш, мені подобається її ім’я. Дуже подобається.

— Ти не відповів на моє запитання, Блазню.

— Спитай мене знову за двадцять літ. Такі речі куди легше розпізнати, якщо дивишся назад. — Погляд скоса, який Блазень мені кинув, дав зрозуміти, що нічого він більше на цю тему не скаже. Я спробував підійти з іншого боку.

— То ти здолав увесь цей шлях, щоб Шість герцогств не впали під ударами червоних кораблів.

Він дивно на мене глянув, потім посміхнувся, наче я сказав щось недоречне.

— Ти так це бачиш? Що ми робимо це все, аби врятувати ваші Шість герцогств?

Коли я кивнув, він труснув головою.

— Фітце, Фітце. Я прийшов урятувати світ. Шість герцогств, знищені червоними кораблями, — це лише перший камінь у лавині. — Блазень знову глибоко вдихнув. — Знаю, що червоні кораблі здаються тобі достатньою катастрофою, та лихо, яке вони завдають твоєму народові, — це тільки прищ на сідниці світу. Якби це було все, просто група варварів, що забирає землю в іншої, то воно б нічим не відрізнялося від звичайного перебігу світових подій. Ні. Це перша пляма отрути, яка поширюється в струмку. Фітце, чи посмію сказати тобі це? Якщо ми зазнаємо невдачі, вона пошириться швидко. Перековування вкорениться як звичай, ні, як розвага для вищих верств. Глянь на Регала та його «королівську справедливість». Він уже їй піддався. Тішить своє тіло дурманом, а душу вмертвляє дикими розвагами. Так, і заражає цією недугою всіх довкола себе, доки вони не перестануть черпати задоволення зі змагань, в яких не проливається кров. Доки не розважатимуться лише тими іграми, ставкою в яких є життя. Саме життя знеціниться. Пошириться рабство, бо якщо можна відібрати в людини життя заради розваги, то наскільки ж розумніше відібрати його задля наживи?

Коли він говорив це, його голос набирав дедалі більшої сили й пристрасті. Та от зненацька перевів подих, схилився вперед, опустився навколішки. Я поклав руку йому на плече, але Блазень тільки хитнув головою. За хвилину випростався.

— Мушу заявити, що розмова з тобою втомлює сильніше, ніж дорога. Повір мені на слово, Фітце. Аматори й експериментатори — не менше зло, ніж червоні кораблі. Я бачив видіння, яким стане світ у циклі, коли вони процвітатимуть. Клянуся, в цьому циклі так не буде.

Він підвівся, зітхнув, простяг руку. Я взяв її, ми знову пішли. Він змусив мене багато над чим задуматися, тож я переважно мовчав. Скориставшись із некрутого схилу, я радше йшов поруч із дорогою, ніж нею. Блазень не скаржився на нерівну поверхню.

Що нижче спускалася дорога, то теплішим ставав день, а листяні дерева густішали. До вечора околиця настільки полагіднішала, що ми змогли поставити намет не просто осторонь дороги, а й досить далеко від неї. Перед сном я показав Кеттл розв’язок її гри, а вона кивнула головою, наче була дуже задоволена. Негайно почала складати нову загадку. Я зупинив її.

— Не думаю, що цієї ночі потребуватиму такого. Мабуть, і так добре спатиму. Не можу дочекатися, коли засну.

— Справді? То можеш не дочекатися пробудження.

Ця заява мене приголомшила. Кеттл знову зайнялася розкладанням каменів.

— Ти один проти трьох, а ці троє — група Скіллу, — трохи м’якше зауважила вона. — І, ймовірно, ці троє — насправді четверо. Якщо Регалові брати могли скіллити, то дуже ймовірно, що й він має певні здібності. З допомогою інших може навчитися давати їм свою силу. — Схилилася нижче і стишила голос, хоча всі були зайняті своїми обов’язками в таборі. — Знаєш, що Скіллом можна вбити. Невже щось менше його вдовольнить?

— Та якщо я сплю не на дорозі… — розпочав було я.

— Сила дороги як вітер, що однаково віє на всіх. Лихі бажання групи — як стріла, націлена лише на тебе. До того ж ти аж ніяк не можеш спати, не турбуючись при цьому за жінку й дитину. І щоразу, коли ти про них думаєш, група може бачити їх твоїми очима. Мусиш викинути їх зі своїх думок.

Я схилився над гральною полотниною.

Наступного ранку я прокинувся від звуків дощу, краплі якого тарабанили об шкіру намету. Якийсь час лежав, дослухаючись і дякуючи, що це не сніг. Але йти весь день під дощем теж невелика радість. Відчував, як прокидаються інші. Це відчуття було таким яскравим, як мені не траплялося останніми днями. Здавалося, я майже повністю відпочив. Старлінг по той бік намету сонно зауважила:

— Вчора ми покинули зиму і вступили у весну.

Блазень поруч зі мною припіднявся, почухався і пробурмотів:

— Типова менестрелька. Все перебільшує.

— Бачу, тобі покращало, — відбила удар Старлінг.

Нічноокий увіпхнув до намету голову, в його пащі погойдувався закривавлений кролик.

І полювання тут краще.

Блазень сів на своїх покривалах.

— Він хоче з нами поділитися?

Моя здобич — твоя здобич, менший братчику.

Мене чогось кольнуло, що він назвав Блазня «братчиком».

Особливо тому, що ти вже двох таких з’їв цього ранку? — саркастично спитав я.

Ніхто не змушував тебе вилежуватися весь світанок.

Якусь мить я помовчав.

Вибач, що останнім часом з мене був не найкращий товариш.

Я розумію. Більше нас не двоє. Тепер ми у зграї.

Твоя правда, — слухняно погодився я. — Та цього вечора я збираюся з тобою пополювати.

Непахучий теж може йти, якщо захоче. Коли спробує, з нього може вийти добрий мисливець, бо запах його не видасть.

— Він не тільки хоче поділитися, а й запрошує тебе на полювання з нами цього вечора.

Я очікував, що Блазень відмовить. Навіть у Баку ніколи не проявляв схильності до полювання. Він натомість серйозно схилив голову перед Нічнооким і сказав йому:

— Це було б для мене честю.

Ми швидко згорнули табір і невдовзі були вже в дорозі. Як і раніше, я йшов радше поруч із дорогою, ніж по ній, і в голові у мене прояснювалося. Блазень поснідав із чималим апетитом. Здавалося, майже став уже самим собою. Він ішов дорогою, але на невеликій відстані від мене, і весь день радісно торохтів, щось мені розповідаючи. Нічноокий бігав уперед-назад, як зазвичай, часто переходячи на чвал. Здається, всім передалося полегшення, спричинене теплішою погодою. Легкий дощ скоро закінчився, йому на зміну прийшли сонячні смуги, земля пахуче парувала. Лише постійна моя гризота за безпеку Моллі та надокучливий страх, що Вілл і його поплічники щохвилини можуть атакувати мій мозок, затьмарювали цей любий день. Кеттл попередила мене, щоб я не дозволяв своєму розумові затримуватися на цих проблемах, аби не привернути уваги групи Скіллу. Тож я носив усередині страх, як холодний чорний камінь, рішуче пояснюючи собі, що геть нічого не можу зробити.

Весь день у моїй голові зринали дивні думки. Я не міг побачити пуп’янка квітки, не задумавшись, чи Моллі використала б її запах або колір у своїй роботі. Замислився, чи Барріч так само добре орудує сокирою для дров, як бойовою, і чи цього достатньо, щоб їх урятувати. Якщо Регал довідався про них, то неодмінно пошле за ними солдатів. А може він знати про них, хоч і не відаючи достеменно, де вони?

— Припини! — сердито дорікнула мені Кеттл, легко вдаривши костуром.

Я бігцем перейшов до повної свідомості. Блазень зацікавлено на нас глянув.

— Що припинити? — зажадав я.

— Думати про це. Ти знаєш, про що я. Якби ти думав про щось інше, я б не змогла непомітно підійти до тебе. Опануй себе.

Я так і зробив. Неохоче витяг на поверхню ігрову задачу з минулої ночі, зосередився на ній.

— Отак краще, — спокійно похвалила мене Кеттл.

— А що ви тут робите? — зненацька спитав я. — Я думав, що ви зі Старлінг ведете джеппів.

— Ми дійшли до розгалуження дороги. І до ще одної колони. Хочемо, щоб королева це побачила, перш ніж підемо далі.

Ми з Блазнем квапливо подалися вперед, залишивши Кеттл, — хай сама повертається до Кеттрікен і розповідає їй про розгалуження. Знайшли Старлінг, що сиділа край дороги на якомусь камені з вирізаним орнаментом. Джеппи тим часом жадібно їли. Розгалуження дороги позначало велике коло, покрите бруківкою і оточене відкритим трав’яним лугом. У центрі кола здіймався моноліт. Можна було б сподіватися, що він обросте мохом і покриється шрамами від лишайника. Натомість чорний камінь був гладеньким і чистим, як не брати до уваги пилу та бруду від вітру з дощем. Я стояв, вдивляючись у камінь та вивчаючи ієрогліфи, а Блазень тим часом блукав довкола. Я намагався визначити, чи якийсь із цих символів збігається зі знаками на скопійованій мною карті, коли він вигукнув:

— Тут колись було селище!

Показав, широко розвівши руками.

Я глянув угору й зрозумів, що Блазень мав на увазі. Лугом тяглися заглиблення — це низькоросла трава покрила старі бруковані пішохідні доріжки. Широка пряма дорога, що мог­ла колись бути вулицею, бігла через луг і за його межами, під деревами. Зарослі мохом і виткими лозами підвищення — все, що зосталося від стін домів та крамниць, які в минулому її оточували. Дерева росли там, де раніше палали домашні вогнища, а люди споживали їжу. Блазень знайшов велику кам’яну брилу й виліз на неї, щоб роздивитися довкола.

— Свого часу це могло бути велике місто.

Сказане мало сенс. Якщо ця дорога була широким торговим шляхом, як я бачив у Скілл-видінні, то природно, що на кожному перехресті виростало місто або ярмарок. Я міг уявити це місце в ясний весняний день, коли селяни привозили до міста свіжі яйця та молоду зелень, а ткачі розвішували свої нові витвори, аби спокусити покупців і…

В одну мить коло довкруж колони наповнилося людьми. Видіння обмежувалося брукованим майданчиком. Лише під владою чорного каменю люди сміялися, жестикулювали й торгували між собою. Дівчина у вінку із зеленого плюща пройшла крізь натовп, зиркаючи на когось через плече. Клянуся, що вона помітила мій погляд і підморгнула мені. Здалося, мене покликали на ім’я. Я повернув голову. На підвищенні хтось стояв. Постать, одягнена в легке вбрання, що спадало їй до ніг і зблискувало золотою ниткою. Мала на голові позолочену дерев’яну корону, оздоблену майстерно вирізаними півнячими головами та пір’ям з півнячого хвоста. В руках тримала скіпетр, що насправді був пір’яною мітелочкою, але вона по-королівському ним жестикулювала, виголошуючи якийсь указ. У колі довкруж мене люди ревли від сміху. Я міг лише дивитися на її шкіру, білу, мов крига, та безбарвні очі. Вона глянула просто на мене.

Тут Старлінг чимдуж ляснула мене. Від сили, з якою вона це зробила, голова мені сіпнулася назад. Я здивовано глянув на менестрельку. У роті, де зуби прокусили зсередини щоку, зібралася кров. Вона знову підняла руку, стиснуту в кулак, і я зрозумів, що мене чекає ще й стусан. Поквапом відступив і вхопив її за зап’ястя.

— Припини це! — сердито крикнув я.

— Ти… припини це! — задихалася вона. — І Блазні накажи! — Сердито вказала на Блазня, що й далі височів на своєму п’єдесталі із застиглою мімікою статуї. Не дихав і не кліпав. Та, доки я на нього дивився, він повільно перевернувся і каменем упав униз.

Я очікував, що в повітрі Блазень скрутить колесо і приземлиться на ноги, як він це часто робив, розважаючи двір короля Шрюда. Натомість він упав, розпластаний, на лугову траву й непорушно там лежав.

Якусь мить я стояв, приголомшений. Тоді підбіг до нього. Ухопив Блазня під руки, відтяг від чорного кола й чорного каменя, на який він виліз. Якийсь інстинкт змусив мене відволікти його в тінь і примостити, сперши на стовбур живого дуба.

— Принеси води! — гарикнув я Старлінг, і вона припинила лаяти нас. Побігла до нав’ючених джеппів і дістала бурдюк із водою.

Я притис пучки пальців Блазневі до горла, відчув, що життя й далі в ньому б’ється. Його очі були лише наполовину заплющеними, він лежав наче непритомний. Я кликав його на ім’я та ляскав по щоках, доки не повернулася Старлінг із водою. Розкоркував бурдюк і плеснув йому в обличчя холодною водою. Якийсь час не було жодної реакції. Тоді він тяжко сапнув, пирхнув, виплюнув воду й різко сів. Його очі були порожніми. Тоді зустрівся зі мною поглядом і безтямно вищирився.

— Які люди, який день! Це було проголошення появи Ріелдерового дракона, і він пообіцяв, що візьме мене політати… — Раптом Блазень насупився, розгублено озирнувся. — Усе зникає, мов швидкоплинний сон, і залишаються хіба лиш тіні…

Тут зненацька до нас приєдналися Кеттл і Кеттрікен. Старлінг виклала їм усе, що трапилося, а я тим часом допомагав Блазневі напитися води. Коли менестрелька закінчила, Кеттрікен спохмурніла, зате вже Кеттл напустилася на нас.

— Білий Пророк і Каталізатор! — сердито кричала вона. — Краще називати їх справжніми іменами. Телепень і Йолоп! Не минуть жодної нагоди втнути щось дурне й необачне! Він же геть нетренований, як йому захиститися від групи Скіллу?

— Ви знаєте, що трапилося? — різко перебив я тираду старої.

— Я… ну, звичайно ж, ні. Та можу здогадатися. Камінь, на який він виліз, мусив бути Скілл-каменем, так само, як дорога й колони. І цього разу дорога якось піймала вас обох, а не тебе самого.

— Ви знали, що таке може трапитися? — Я не чекав відповіді. — То чого ж нас не попередили?

— Я не знала! — відповіла вона. Затим винувато додала: — Лише здогадувалася. Ніколи не думала, що хтось із вас буде настільки дурним і…

— Пусте! — втрутився Блазень. Зненацька засміявся і встав, відкинувши мою руку. — Ох, це воно! Те, чого я не відчував роками, відколи був ще дитиною. З певністю та силою. Кеттл! Хочете почути промову Білого Пророка? То слухайте її та радійте, як і я радію. Ми не тільки потрапили туди, де повин­ні бути, а й тоді, коли повинні. Всі перехрестя збігаються, ми дедалі ближче підходимо до центру павутини. Ми з тобою. — Раптом він обхопив мою голову руками, торкнувся своїм чолом мого. — Ми навіть ті, ким повинні бути!

Потім несподівано відпустив мене й перевернувся. Скрутив колесо, якого я чекав раніше, схопився на ноги, присів у глибокому реверансі та знову голосно й радісно засміявся. Ми всі вирячилися на нього.

— Тобі загрожує велика небезпека! — суворо сказала йому Кеттл.

— Я знаю, — майже щиро відповів він, а тоді додав: — Як я сказав. Саме там, де ми повинні бути. — Помовчав, затим спитав зненацька: — Ти бачив мою корону? Правда ж, чудова? Цікаво, чи зумів би я відтворити її з пам’яті?

— Я бачив півнячу корону, — повільно відповів я. — Та гадки не маю, що це й навіщо.

— Не маєш? — Блазень перехилив голову набік і співчутливо усміхнувся: — Ох, Фітці-фітце, я пояснив би тобі, якби міг. Не в тому річ, що хочу зберегти це в таємниці, просто ці таємниці годі передати словами. Вони більше ніж наполовину почуття, розуміння слушності. Можеш повірити мені?

— Ти знову ожив, — сказав я здивовано.

Я не бачив такого світла в його очах, відколи він змушував короля Шрюда ревти від сміху.

— Так, — лагідно відповів він. — А коли ми закінчимо, обіцяю, що так буде і з тобою.

Три жінки, виключені з розмови, стояли, грізно на нас поглядаючи. Побачивши на обличчі Старлінг обурення, у Кеттл — докір, у Кеттрікен — роздратування, я зненацька теж усміхнувся. Слідом за мною захихотів Блазень. Попри всі старання, ми не зуміли достеменно пояснити їм, що трапилося. А все-таки згаяли чимало часу, намагаючись це зробити.

Кеттрікен витягла обидві карти та почала переглядати їх. Кеттл наполягла, що піде зі мною, коли я зі своєю картою подався до центральної колони, аби порівняти нанесені на неї ієрогліфи із зображеними на моїй карті. Вони мали кілька спільних знаків, але єдиним, який Кеттрікен розпізнала, був той, що його вона назвала раніше. Камінь. Коли я не­охоче запропонував, що спробую дізнатися, куди ця колона може мене перенести, як це зробила її попередниця, Кеттрікен рішуче мені заборонила. Сором зізнатися, та я відчув через це велике полегшення.

— Ми разом це розпочали. І я маю намір, щоб разом це й закінчили, — похмуро сказала вона.

Я знав: вона підозрює, наче ми з Блазнем щось від неї приховуємо.

— То що ж ви пропонуєте? — слухняно спитав я.

— Те, що пропонувала й раніше. Рушимо цією старою дорогою, яка пробігає між деревами. Вона, здається, пасує до зображеного тут шляху. Дійдемо до її кінця не пізніше, ніж за два денні переходи. Особливо якщо рушимо негайно.

І, нічого більше не кажучи, підвелася та клацнула джеппові. Проводир миттю з’явився, а за ним вервечкою вишикувалися інші. Я дивився, як Кеттрікен, рівно й широко ступаючи, повела їх тінистою дорогою.

— Ану пішли, обидва! — гарикнула Кеттл до нас із Блазнем. Змахнула костуром.

Я майже повірив, що вона хотіла б підігнати нас ним, наче заблуканих овець. Та ми слухняно зайняли своє місце за джеппами, залишивши Старлінг і Кеттл як задню сторожу.

Того вечора ми з Блазнем покинули затишний намет і пі­шли з Нічнооким. Що Кеттл, що Кеттрікен сумнівалися, чи це розумно, та я запевнив: буду вкрай обережним. Блазень пообіцяв не спускати з мене погляду. Кеттл закотила очі, але нічого не сказала. Здається, нас обох досі підозрювали в ідіотизмі, та однаково дозволили нам піти. Старлінг мовчки дулася, втім, оскільки ми останнім часом не розмовляли, я вирішив, що її образа викликана чимось іншим. Коли ми йшли від вогнища, Кеттрікен тихо промовила:

— Стережи їх, вовчику!

Нічноокий відповів їй, метельнувши хвостом.

Він швидко відвів нас із трав’янистої дороги на зарослі лісом схили. Ми пішли вниз, далі й далі під покрив дерев. Минали дубові гаї та розлогі луги між ними. Я бачив сліди кабанів, та, на моє полегшення, не зустріли жодного. Натомість вовк піймав і вбив двох кроликів. Ласкаво дозволив мені нести їх для нього. Повертаючись до табору окружною дорогою, ми натрапили на струмок. Вода в ньому була крижаною й солодкою, а один його берег густо заріс водяною хріницею. Ми з Блазнем розважалися, ловлячи рибу, аж доки руки нам не закоцюбли від холодної води. Коли я витягав останню рибину, вона шмагнула хвостом, обхлюпавши захопленого вовка. Він відскочив від неї та докірливо на мене гарикнув. Блазень жартома набрав води у жменю і хлюпнув на нього ще раз. Нічноокий підплигнув, широко роззявивши пащу. За мить ми всі троє розв’язали водну баталію, але я єдиний шубовснув у струмок, коли вовк стрибнув на мене. Блазень і вовк від усього серця реготали, коли я, промоклий і замерзлий, вибрався з води. Я теж сміявся. Не міг згадати, коли востаннє просто голосно сміявся з такої простої причини. До табору ми повернулися пізно, але зі свіжим м’ясом, рибою і хріницею для всіх.

Перед наметом горів маленький гостинний вогник. Кеттл зі Старлінг наварили вже вівсянки нам на вечерю, але стара добровільно зголосилася зайнятися ще й свіжопринесеною здобиччю. Доки вона куховарила, Старлінг пильно на мене дивилася, аж доки я не зажадав:

— Що?

— Як це ви так промокли? — спитала вона.

— О. Над струмком, де ловили рибу. Нічноокий штовхнув мене у воду. — Я мимохідь піддав йому коліном дорогою до намету. Він вдав, що хоче перекусити мені ногу.

— І Блазня теж упала?

— Ми похлюпалися водою, — неохоче зізнався я.

Усміхнувся їй, але менестрелька не відповіла мені усмішкою. Натомість злегка пирхнула, наче з погордою. Я знизав плечима і ввійшов до намету. Кеттрікен глянула на мене з-над карти, проте нічого не сказала. Я обнишпорив свої клунки і знайшов одежу, принаймні суху, якщо й не чисту. Королева сиділа спиною до мене, тож я поквапом перевдягнувся. Ми вже звикли забезпечувати одне одному приватність, не звертаючи уваги на такі речі.

— Фітце Чівелрі, — зненацька сказала вона голосом, що вимагав моєї уваги. Я натягнув через голову сорочку, застебнув її.

— Так, моя королево? — Я підійшов до неї та став навколішки. Думав, що вона хоче, аби ми разом оглянули карту. Натомість Кеттрікен її відклала, повернулася й глянула своїми блакитними очима прямо на мене.

— Ми — маленький загін, усі залежимо одне від одного, — несподівано промовила вона. — Будь-яка незгода всередині нашої групи на руку ворогові.

Я чекав, але вона нічого більше не сказала.

— Не розумію, чого ви це мені кажете, — смиренно озвався я нарешті.

Кеттрікен зітхнула, хитнула головою.

— Цього я й боялася. Може, нароблю більше шкоди, ніж користі, сказавши це все. Старлінг страждає через твою прив’я­заність до Блазня.

Мені відібрало мову. Кеттрікен прошила мене смутним поглядом, тоді знову відвернулася.

— Вона вважає, що Блазень — жінка і що цього вечора у вас із нею було любовне побачення. Старлінг засмучена, що ти так її зневажаєш.

Я повернув собі здатність говорити.

— Міледі королево, я не зневажаю майстриню Старлінг. — Обурення змусило мене промовляти офіційно. — Правду кажучи, це вона мене уникала і звела між нами стіну, відколи довідалася, що я віттер і підтримую зв’язок із вовком. Шануючи її бажання, я не набивався їй із дружбою. А стосовно її слів про Блазня, то ви, безперечно, мусите вважати їх настільки ж смішними, якими вони здаються мені.

— Мушу? — м’яко спитала Кеттрікен. — Одне я можу сказати напевно. Знаю, що Блазень дуже відрізняється від решти чоловіків.

— Важко з цим не погодитися, — тихо промовив я. — Він дуже відрізняється від решти людей, яких я знаю.

— А можеш бути з нею привітнішим, Фітце Чівелрі? — раптом спалахнула Кеттрікен. — Не прошу, щоб ти за нею упадав, не давай їй тільки приводу для ревнощів.

Я стиснув губи, стримав почуття і змусив себе чемно відповісти:

— Моя королево, я можу запропонувати їй свою дружбу, як робив це завжди. Останнім часом вона давала мені небагато підстав вважати, що їй це потрібне. Вже не кажучи про щось більше. Та, якщо на те пішло, я не зневажаю ні її, ні жодну іншу жінку. Я вже віддав своє серце. Казати, наче я зневажаю Старлінг, — однаково що запевняти, наче ви зневажаєте мене, бо ваше серце належить мілордові Веріті.

Кеттрікен кинула мені чудний погляд. Якусь мить здавалася здивованою і зніяковілою. Тоді глянула вниз, на карту, яку й досі стискала.

— Усе так, як я й боялася. Тільки зіпсувала все, розпочавши цю розмову. Я така змучена, Фітце. Розпач геть висушив моє серце. Вередування Старлінг — це для мене як пісок на відкриту рану. Я хотіла тільки, щоб між вами був лад. Даруй мені моє втручання. Але ти й досі вродливий юнак, і це не востаннє у тебе подібні клопоти.

— Вродливий? — Я вголос гірко розсміявся, не вірячи власним вухам. — З цим пошрамованим обличчям і побитим тілом? Бачу в кошмарних снах, що коли ми з Моллі зустрінемось, то вона вжахнеться й не захоче мати зі мною жодних стосунків. Вродливий. — Я відвернувся від Кеттрікен, у горлі мені зненацька надто пересохло, щоб говорити. Не скажу, щоб я так оплакував свою зовнішність. Просто боявся того дня, коли Моллі побачить мої шрами.

— Фітце, — тихо озвалася Кеттрікен. Її голос зненацька став дружнім, а не королівським. — Кажу тобі як жінка: попри твої шрами, ти далеко не настільки негарний, яким, здається, себе вважаєш. Ти й досі вродливий юнак, і це не має нічого спільного з твоїм обличчям. А якби моє серце не належало мілордові Веріті, я б тебе не зневажила.

Вона простягла руку, провела холодними пальцями вздовж давнього розтину на моїй щоці, наче її дотик міг його стерти. Моє серце здригнулося відлунням вкладеної в мене пристрасті Веріті, ще посиленої вдячністю за сказані нею слова.

— Ви гідні кохання мого владаря, — не задумуючись і від усього серця прорік я.

— Ох, не дивись на мене його очима, — сумно зронила вона.

Зненацька підвелася, притискаючи карту до грудей, мов щит, і вийшла з намету.