Мандри убивці

Розділ 13. Синє озеро

У Синьому озері Холодна ріка закінчує свій біг, впадаючи в нього. Синім озером називають також найбільше місто на його берегах. За перших років панування короля Шрюда край довкола північно-східної сторони озера славився збіжжям і садами. З винограду, який ріс на тамтешньому ґрунті, роблено вино, що не знало собі рівних. Його не лише охоче купували в Шести герцогствах, а й вивозили караванами аж до Бінгтауна. Та потім настали довгі посухи, а після них запалені блискавками пожежі. Хлібороби й виноградарі так і не оговталися від цих катастроф. У наступні роки Синє озеро почало більше покладатися на торгівлю. Теперішнє місто Синє озеро є торговим осередком, де каравани з Ферроу та Держав Чалседу зустрічаються, щоб обміняти свої товари на привезені з Гірського королівства. Влітку спокійними водами озера плавають величезні баржі, але взимку шторми, що прилітають із гір, проганяють їхні команди на сушу, кладучи край озерній торгівлі.

Нічне небо було безхмарним, низько висів величезний оранжевий місяць. Зорі світили ясно, і я йшов, керуючись їхніми вказівками. Кілька хвилин утомлено дивувався, що ті ж зорі світили мені, коли я повертався додому, до Оленячого замку. Тепер же вони вели мене назад у Гори.

Я йшов усю ніч. Не швидко, не дуже твердим кроком, та знав: чим швидше дістануся води, тим швидше зможу полегшити свій біль. Що довше я йшов до води, то слабшим ставав. На ходу змочив один зі шматків полотна для перев’язок Болтовим бренді та обтер обличчя. Мигцем оглянув його в дзеркалі, вивчаючи ушкодження. Як судити з вигляду, то не було сумніву: я встряв у ще одну бійку та програв її. Більшість цих ушкоджень виявилися синцями і дрібними забоями. Здається, нових шрамів не буде. Бренді обпекло численні садна, але від вологи частина струпів розм’якла, тож я міг розтулити рота без особливого болю. Був голодний, але боявся, що в’ялене м’ясо тільки посилить мою спрагу.

Я дивився, як сонце здіймається над великою рівниною Ферроу в чудовій гамі кольорів. Нічний холод послабшав, я зняв Болтового плаща. Йшов далі. Коли достатньо посвітлішало, я з надією придивлявся до землі. Може, кілька коней повернулися до водопою. Однак я не бачив жодних свіжих слідів, тільки залишені нами вчора відбитки копит, уже обсипані по краях і затерті вітром.

Коли дістався води, день лише починався. Я обережно підійшов до водойми, але ніс та очі підказали мені, що довкола, на щастя, порожньо. Проте знав, що на мій талан годі покладатися і довго так не триватиме. Це було звичне місце караванних зупинок. Насамперед я напився вдосталь. Тоді дозволив собі певну розкіш: розпалив власний вогонь, зігрів казанок води й додав туди сочевиці, квасолі, зерна та в’яленого м’яса. Залишив казанок на камені при вогні, щоб він там собі умлівав, а сам тим часом роздягнувся та вимився у водоймі. З одного боку вона була мілкою, а сонце вже досить її нагріло. Моя ліва лопатка все ще поболювала при дотику чи русі, так само, як і натертості на зап’ястях і щиколотках, ґуля на потилиці, все обличчя загалом… Я перестав лічити свої болячки. Не збирався померти від жодної з них. Що ще важить?

Тремтячи, обсох на сонці. Переполоскав одяг, розвісив на якихось кущах. Доки він сохнув на сонці, я сидів, закутавшись у Болтів плащ, пив бренді та помішував суп. Довелося додати до нього води. Здається, минули роки, доки сушена квасоля і сочевиця зм’якли. Я сидів біля вогнища, раз по раз докидаючи туди хмизу чи сухих кізяків. Так минув якийсь час, я виплив із дрімоти, розплющив очі та намагався зрозуміти, п’яний я, побитий чи неймовірно втомлений. Вирішив, що в цьому стільки ж сенсу, як і в перелічуванні болячок. З’їв суп, не чекаючи, щоб квасоля, і досі тверда, зварилася пов­ністю. Запив усе це бренді. Небагато його зосталося. Хоч як складно було змусити себе до цього, вичистив казанок і зігрів ще води. Обмив свої найгірші рани, змазав маззю, перев’язав ті з них, які можна було перев’язати. Одна щиколотка мала препоганий вигляд. Я не міг дозволити заразі потрапити туди. Тоді звів очі та помітив, що день хилиться до вечора. Не знати, коли він пролетів. Рештками сил я погасив вогнище, спакував усе своє майно й перебрався подалі від водойми. Мушу поспати, не ризикуючи при цьому, що інші подорожні мене знайдуть. Пригледів западинку, трохи захищену від вітру якимись кущами, що пахли смолою. Розстелив покривало, накрився Болтовим плащем і провалився в сон.

Знаю, що якийсь час я спав без сновидінь. Потім почався один із тих заплутаних снів, коли хтось кличе мене на ім’я, а я не можу знайти, хто це. Віяв вітер, падав дощ. Так неприємно було слухати виття вітру, так самотньо. Тоді двері відчинилися, в них з’явився Барріч. Він був п’яним. Я відчув роздратування та полегшення водночас. Відучора чекав, коли він повернеться додому, і от він тут, і п’яний. Як таке посмів?

Тут мене прошив дрож, я ледь не прокинувся. Тепер розумів, що це були думки Моллі, що я був нею у Скілл-сні. Не мав би цього робити, знав, що ні, але в цьому безкрайньому сні не було сили опиратися. Моллі обережно підвелася. Наша донечка спала в її обіймах. На мить з’явилося личко, рожеве й пухкеньке, не те поморщене та червоне обличчя новонародженої дитини, яке я бачив раніше. Вона так змінилася! Моллі віднесла її до ліжка й ніжно вклала. Прикрила ріжком покривала, щоб маленькій було тепло. Не обертаючись, сказала тихим напруженим голосом:

— Я турбувалася. Ти мав повернутися ще вчора.

— Знаю. Вибач. Я мав повернутися, але… — голос Барріча був хрипким. І наче неживим.

— Але залишився в місті та напився, — холодно продов­жила Моллі.

— Я… так. Напився. — Він зачинив двері й увійшов до кімнати.

Підступив до вогню, щоб зігріти над ним червоні долоні. З плаща цюркотіла вода, так само з волосся: видно, він не зав­дав собі клопоту підняти каптура, йдучи додому. Поклав дорожню торбу на підлогу біля дверей. Зняв мокрий плащ, тяжко сів на крісло біля каміна. Трохи похилився вперед, розтер хворе коліно.

— Не приходь сюди, коли ти п’яний, — рівним голосом без жодної інтонації сказала Моллі.

— Я знаю, що ти цього не любиш. Я був п’яний учора. Сьогодні зранку ще трохи випив, та я не п’яний. Не зараз. Зараз я просто… змучений. Дуже змучений. — Схилився ще більше, затулив долонями обличчя.

— Навіть не можеш сидіти рівно. — Я чув, що в голосі Моллі наростає злість. — Ти навіть не знаєш, коли ти п’яний.

Барріч утомлено глянув на неї.

— Може, ти й маєш рацію, — мовив у відповідь, і мене це вразило.

Він зітхнув.

— Я піду, — сказав їй.

Підвівся, скривився, переносячи вагу тіла на хвору ногу, і Моллі почула укол докору: він так перемерз, а у хліві, де ночував, протяг та вогко. Але ж сам завинив. Знав, як вона ставиться до пияків. Чоловікові можна випити один чи два келихи, все гаразд, вона сама могла час від часу трохи випити, але ж повертатися додому, хитаючись, та ще й намагаючись запевняти її…

— Можна мені трішки глянути на маленьку? — тихо спитав Барріч.

Він зупинився біля дверей. Я побачив у його очах щось таке, — таке, чого Моллі не знала настільки, щоб розпізнати, і це прошило мене наскрізь. Барріч був у тяжкій тузі.

— Вона тут, на ліжку. Я щойно її приспала, — швидко відповіла Моллі.

— Можна я її візьму… лише на хвильку?

— Ні. Ти п’яний і холодний. Коли до неї доторкнешся, вона прокинеться. Тобі це відомо. Чому ти хочеш це зробити?

Щось у виразі Баррічевого обличчя змінилося, наче зім’яв­шись.

— Бо Фітц мертвий, а вона — це все, що зосталося мені від нього та його батька. І часом… — Він підняв обвітрену долоню, потер обличчя. — Часом мені здається, що все це — моя провина. — На цих словах його голос став дуже тихим. — Я не мав би дозволити, щоб його в мене відібрали. Коли він був хлопчиком. Коли вони вперше захотіли, щоб він перебрався до замку. Якби я посадив його на коня, позаду себе, і поїхав до Чівелрі, може, вони обидва ще жили б. Я про це думав. Замалим цього не зробив. Знаєш, він не хотів зі мною розлучатися, а я його змусив. Замалим не відвіз його до Чівелрі. Та не зробив цього. Дозволив їм його забрати, а вони його використали.

Я відчув тремтіння, яке зненацька пройняло Моллі. У її очах раптом з’явилися сльози. Вона прогнала їх гнівом.

— Прокляття, він уже кілька місяців, як помер. Не намагайся ошукати мене пияцькими слізьми.

— Я знаю, — сказав Барріч. — Я знаю. Він помер.

Він різко та глибоко вдихнув і випростався. Я добре знав цю його манеру. Бачив, що він згорнув докупи всі свої болі та слабкості і сховав глибоко всередині себе. Я хотів простягти руку, заспокійливо покласти йому на плече. Та це я справжній хотів, а не Моллі. Він рушив до дверей, тоді зупинився.

— Ох. Я щось маю. — Понишпорив під сорочкою. — Це його. Я… забрав із тіла, після його смерті. Збережи для неї, щоб вона мала пам’ятку про батька. Він дістав це від короля Шрюда.

Серце мені перевернулося у грудях, коли Барріч простяг руку. На його долоні лежала моя срібна шпилька з рубіном. Моллі лише глянула на неї. Її губи стислися у рівну лінію. Гнів, намагання опанувати власні почуття. Таке сильне намагання, — вона навіть не знала, від чого ховається. Коли Моллі не зробила й поруху назустріч, Барріч обережно поклав шпильку на стіл.

І тут усе для мене склалося. Він пішов до тої хатини, вів­чарської колиби, щоб знову спробувати мене знайти, сказати, що в мене є донька. І що ж він знайшов натомість? Розкладене тіло, вже, ймовірно, скелет у сорочці, в комірі якої й досі стриміла шпилька. Перекований був чорнявим хлопцем, приблизно мого зросту та віку.

Барріч думав, що я помер. Дійсно та справді помер. І тяжко тужив за мною.

Баррічу. Баррічу, будь ласка, я не помер. Баррічу, Баррічу!

Я брязкав і шаленів довкола нього, бився об нього кожною часточкою свого Скілл-чуття, та, як завжди, не міг до нього дотягтися. Раптом я прокинувся, тремтячи та скоцюрбившись, почуваючись так, наче був привидом. Він, ймовірно, вже був у Чейда. Вони обидва вважають, що я мертвий. Від цієї думки мною опанував дивний острах. Те, що всі друзі вважають мене мертвим, здавалося мені величезним горем.

Я легенько потер скроні, відчуваючи початки Скілл-болю. А за мить усвідомив, що мій захист ослаб, бо я щосили скіллив до Барріча. Підняв стіни, зауважив, що вже посутеніло, скрутився калачиком та лежав, тремтячи. Цього разу Вілл не помітив мого скіллення, але я не міг дозволити собі подібної необережності. Навіть якщо друзі вважали мене мертвим, ворогам було видніше. Я мусив тримати стіни піднятими, не міг ризикувати, дозволивши Віллові вторгнутися в мою свідомість. Голова заболіла з новою силою, але я був надто втомленим, щоб встати й заварити чай. Та й не мав ельфійської кори, лише невипробуване насіння, куплене в жінки з Трейдфорда. Тож допив Болтове бренді й знову заснув. На краю свідомості бачив сни, в яких бігали вовки. «Я знаю, що ти живий. Прийду, якщо тобі потрібний. Як треба, поклич». Сягання було невпевненим, але справжнім. Я вхопився за цю думку, як за дружню руку, і сон оволодів мною.

У наступні дні я йшов до Синього озера. Йшов, долаючи вітер, який ніс із собою колючий пісок. Довкола були камені та осипища, тріскуча щіть, покрита шкірянистим листям, низькорослий чагарник, — його листя було м’ясистим і соковитим, — а далеко попереду саме велике озеро. Спершу путівець був лише шрамом на покритій твердою кіркою рівнині, слідами копит і довгими коліями, які залишили колеса фургонів, а все це замітав вічний холодний вітер. Та що ближче я підходив до озера, то зеленішою і лагіднішою ставала земля. Зненацька путівець перетворився на дорогу. До вітру приєднався дощ і вже не вщухав, тяжко барабанячи та пробиваючись крізь моє вбрання. Я ніколи не почувався цілком сухим.

Я намагався уникнути контакту з людьми, які мандрували дорогою. У цьому рівнинному краю годі було від них сховатися, але я щосили вдавав із себе особу нецікаву й непривабливу. На шляху мене минали посланці, що мчали швидким чвалом, — хто до Синього озера, хто в бік Трейдфорда. Вони не зупинялися біля мене, але це невелика потіха. Рано чи пізно хтось неодмінно знайде п’ятьох непохованих королівських стражників і зацікавиться цим. А розповідь про те, як із ними їхав бастард і як його піймано, була надто смаковитою, щоб Кріс або Старлінг не поділилися нею. Чим ближче я підходив до Синього озера, тим жвавішим був дорожній рух, і я сподівався загубитися між іншими подорожніми. Серед багатих травою лугів почали траплятися хутірці, навіть маленькі селища. Їх можна було розгледіти здалеку: горбик хатини та цівка диму, що здіймалася з димаря. Земля ставала вологішою, чагарник змінився кущами та деревами. Невдовзі я вже проминав сади, а тоді пасовища з молочними коровами й курчатами, які греблися у придорожній грязюці. Нарешті я дістався міста, що ділило назву з самим озером.

За Синім озером тяглася чергова латка рівнинної землі, далі передгір’я. За ними — Гірське королівство. А десь за Гірським королівством був Веріті.

Мене непокоїло, скільки часу зайняла дорога пішки, порівняно з першою мандрівкою сюди, коли я подорожував з королівською валкою, посланою, щоб засватати Кеттрікен за Веріті. Літо на узбережжі вже закінчилося, зимові бурі почали шмагати вітрами тамтешні землі. Мине небагато часу, і гострий холод континентальної зими чіпкою хваткою затисне рівнини, засипле їх хуртовинами. У Гірському королівстві, на верховинах, снігопади, мабуть, уже почалися. Коли дістануся Гірського королівства, там лежатиме глибокий сніг. Я не знав, з чим мені доведеться зіткнутися, коли підійматимусь у гори, щоб шукати Веріті десь за ними. Насправді я не відав, чи він ще живий, бо стільки сил він витратив, щоб визволити мене від Регала. Та «Йди до мене, йди до мене» і досі озивалося луною з кожним ударом мого серця, а я піймав себе на тому, що навіть ступаю в ритмі цих слів. Знайду Веріті або його кості. Доки не зроблю цього, не буду знову сам собі господарем.

Місто Синє озеро здається більшим, ніж є насправді, — так воно розтягнуте. Я бачив там небагато будинків, що мали б більш як один поверх. Переважно ж це були низькі довгі споруди, до них добудовували нові крила, коли сини та дочки одружувалися і починали жити своєю сім’єю. По той бік Синього озера було багато дерева, тож лише найбідніші доми будовано з цегли, випаленої з озерного мулу. Домівки старих купецьких і рибальських сімей зводили з кедрових дощок, покритих широким ґонтом. Будинки переважно мальовано білою, сірою чи блакитною фарбою, тому споруди здавалися ще більшими. Багато домів мали вікна з товстого скла, покритого хвильками й завитками. Та я минув їх і пішов туди, де почувався більш як удома.

Набережна і скидалася, і не скидалася на портове приморське місто. Тут не було високих і низьких припливів, з якими доводилося змагатися, лише штормові хвилі, тож куди більше домів — і жилих, і ділових — збудовано на палях, забитих просто в озерне дно. Одні рибалки могли причалювати буквально до власного порога, а інші доставляли свій улов до задніх дверей, щоб рибні купці мали змогу продати його з передніх. Мені здався дивним запах води, в якому бракувало несених вітром солі та йоду, — надозерне повітря тхнуло мені застояним болотом. Чайки теж були інакшими, їхні крила мали чорні кінчики, але з усіх інших точок зору — такі ж захланні та злодійкуваті, як і решта відомих мені чайок. Як на мій погляд, там було надто багато стражників. У своїх золото-коричневих формах Ферроу кружляли, як це роблять зачинені у клітці коти. Я не дивився їм в обличчя і не давав приводу помітити мене.

Сумарно у мене було п’ятнадцять срібняків та дванадцять мідяків, мої власні кошти й те, що Болт носив у своєму капшуці. Деякі з цих монет викарбувано в незнайомому мені стилі, але їхня вага тішила мою долоню. Я припускав, що їх приймуть. Це все, що в мене було, аби забратися далеко в гори, і все, що я міг принести додому, до Моллі. Тож вони мали для мене подвійну цінність, і я не збирався розлучатися з більшою їх кількістю, ніж це було необхідно. Та не був і настільки дурним, щоб мені навіть на думку спало рушати в Гори без запасу харчів і теплішого вбрання. Тож витрачу, скільки мушу, а там сподівався заробити на переправу через Синє озеро або й дальшу дорогу.

У кожному місті неодмінно є бідніші дільниці, а там — крамнички чи й візки, з яких продають те, що вже не годиться іншим. Я трохи поблукав Синім озером, тримаючись набережної, тут торгівля здавалася найжвавішою. Нарешті дістався вулиць, де більшість крамниць збудовано з цегли, випаленої з озерного мулу, навіть якщо й покрито їх ґонтом. Тут я знайшов змучених лудильників, що продавали полатані казанки, лахмітників із візками добряче поношеного одягу й крамниці, де можна було купити розпарований посуд та інші дешеві речі.

Я заздалегідь знав, що мій клунок поважчає, та тут уже нічим не зарадиш. Одною з перших речей, які я купив, був виплетений з озерного очерету міцний дорожній кошик з лямками, щоб носити його на плечах. Я вкинув туди свого дотеперішнього клунка. Коли день добіг кінця, додав ще й підбиті штани, стьобану куртку, як носять горяни, і пару вільних чобіт, більше схожих на м’які шкіряні шкарпетки. Ці чоботи мали шкіряні паски, що зав’язувалися довкола литок. Ще я купив кілька вовняних панчіх, з різних пар та різних кольорів, зате справді товстих. Носитиму їх під чобітьми. На іншому візку знайшов зручну вовняну шапку та шарф. Купив ще пару рукавиць, завеликих для мене. Видно, якась горянка виплела їх для свого чоловіка, за його міркою.

У маленькій ятці з зіллям мені вдалося знайти ельфійську кору, тож я трохи запасся нею. На ринку поблизу купив смужки в’яленої риби, сушені яблука та плескаті й дуже тверді перепічки, — продавець запевнив мене, що вони добре зберігаються, хоч як далеко мені доведеться подорожувати.

Тоді я спробував умовитися про переправу на баржі через Синє озеро. З цією метою пішов на площу рядіння над самим озером, сподіваючись, що мені вдасться знайти роботу на якійсь баржі, а заодно переправитися. Та я швидко довідався, що нікого не наймають.

— Бач, старий, — пихато сказав мені тринадцятилітній хлопчисько. — Всі знають, що о цій порі року баржі по озеру не плавають, якщо лише не йдеться про золото. А цього року ніхто золотом не платить. Гірська відьма перекрила всю торгівлю з Гірським королівством. А як нічого возити, то й нема грошей, за які варто ризикнути. Ото й усе, просто і ясно. Та, навіть якби торгівлю відкрито, небагато знайдеш таких, хто плавав би на той бік узимку. Літо — інша річ. Цієї пори великі баржі плавають сюди-туди. Навіть і тоді вітри можуть бути непевними, але добра команда може переправити баржу — чи під вітрилами, чи на веслах — і на той берег, і назад. Та о цій порі року це тільки гаяння часу. Що п’ять днів зриваються бурі, а в інші дні вітри дмуть в один бік і несуть як не зливи, то сльоту й сніг. Це добрий час, щоб їхати до нашого міста з гірського боку, якщо не боїшся змокнути, змерзнути і всю дорогу збивати лід з такелажу. Одначе ти не знайдеш жодної великої вантажної баржі, яка б випливла звідси до наступної весни. Є малі суденця, що перевозять людей на той бік, але це дорого й ризиковано. За такі переправи платять золотом, а то й життям, якщо шкіпер помилиться. Щось ти не скидаєшся на досить грошовитого для цього, чоловіче, і це ще не кажучи про сплату королівського податку за переправу.

Хоч він був хлопчиськом, проте знав, що каже. Чим більше я розпитував, тим частіше чув те саме. Гірська відьма перекрила перевали, а гірські розбійники нападають на невинних подорожніх і грабують їх. Тож подорожніх та купців завертають на кордоні — для їхнього ж блага. Війна на підході. Від цього моє серце крижаніло, я ще сильніше впевнювався, що мушу дістатися Веріті. Та, коли я наполягав, що мушу дістатися Гір, і то швидко, мені порадили роздобути п’ять золотих за переправу на той бік озера, а ще удачі. Один чоловік натякнув, що чув про не зовсім законну діяльність, і як зацікавлюся нею, то зароблю потрібну суму за місяць чи й швидше. Але я не зацікавився. І так мусив змагатися з аж надто численними труднощами.

Йди до мене.

Я знав, що якось це зроблю.

Я знайшов дуже дешевий заїзд, занедбаний і незатишний, та принаймні там не надто сильно пахло димком. Постояльці не могли собі на нього дозволити. Заплатив за нічліг і дістав сінник на відкритому горищі над спільною кімнатою. Так принаймні сяке-таке тепло здіймалося сюди разом із цівкою диму з каміна внизу. Я розклав плащ і решту вбрання на стільці біля сінника. Нарешті міг повністю їх висушити — вперше за кілька днів. Пісні та розмови, гучні й тихі, були постійним рефреном моїх намагань заснути. Не було жодного відособлення, тож нарешті я встав і рушив до парової лазні за п’ять дверей далі. Там прийняв гарячу ванну, за якою давно вже скучив. А ще приємно було знати, що вночі я спатиму в постелі, хоч і не надто добрій.

Я такого не планував, але виявилося, що це ще й чудова можливість вислухати всі чутки та поголоси, які ширилися Синім озером. Уже першої ночі я довідався куди більше, ніж хотів, про якогось молодого шляхтича, що зістругав дитину не одній служниці, а відразу двом, а також дізнався найдрібніші деталі великої бійки в заїзді за дві вулиці звідси. Вона позбавила Джейка Червоного Носа тієї анатомічної деталі, яка дала йому ім’я, бо її відкушено Криворуким Писарем.

Другої ночі в заїзді я почув поголос, що за пів дня їзди від Джерела Джернігана знайдено дванадцятьох королівських стражників, убитих розбійниками. Пізніше він доповнився описами тіл, розірваних і над’їдених звірами. Я вважав цілком імовірним, що тіла знайшли стерв’ятники й дісталися до них. Але хтось поєднав між собою різні історії, і закружляли зловісні розповіді, що це неодмінно справа бастарда-віттера, який обернувся вовком, аби втекти з оков холодного заліза, і кинувся на всю компанію при світлі місячної повні, давши волю своїй дикій ненависті до солдатів. З того, як оповідач мене описав, я міг не надто перейматися викриттям. При світлі вогню мої очі не світилися червоним, з рота мені не стирчали ікла. Та я знав, що будуть ще й інші, прозаїчніші описи. Регалове обходження зі мною залишило мені набір шрамів, які тяжко було приховати. Я почав розуміти, як складно було Чейдові працювати з його пошрамованим обличчям.

Борода, яка колись так мене дратувала, тепер уже здавалася звичною. Укладалася в жорсткі кучерики, що нагадували мені про Веріті й були такими ж неслухняними, як у нього. Синці та садна, залишені мені Болтом, переважно зблякли, хоча плече на холоді довго й нудно боліло. Волога свіжість зимового повітря зарум’янила мої щоки, на щастя, зробивши край шраму не таким помітним. Поріз на передпліччі давно загоївся, але зі зламаним носом я небагато міг зробити. Та це більше мене не вражало, коли я бачив себе в дзеркальці. Зміркував, що я у певному сенсі творіння Регала такою ж мірою, як і Чейдове. Чейд тільки навчив мене вбивати, Регал перетворив мене на справжнього вбивцю.

Третього вечора в заїзді я почув плітки, від яких мене обсипало морозом.

— Сам король це був, аякже, і з ним головний Скілл-чародій. Плащі з найкращої вовни, а довкола коміра та на каптурі стільки хутра, що годі розгледіти обличчя. Їхали на чорних конях, а сідла золоті, такі вже багаті, що сідайте, прошу, а за ними цілий полк золото-коричневих, та все верхи. Очистили всю площу, щоб вони могли проїхати, стражники очистили. То я й спитав чолов’ягу коло мене: гей, а що воно таке, знаєш? І він сказав мені, що це король Регал власною персоною прибув до міста, аби особисто довідатися, що діє з нами гірська відьма, і покласти цьому край. Ба більше! Кажуть, що король прибув, аби вистежити Рябого чоловіка та бастарда-віттера, бо добре відомо, що вони злигалися з гірською відьмою.

Я почув це від жебрака з каправими очима, якому вдалося випросити достатньо, щоб купити кухоль гарячого сидру та попивати його в заїзді біля каміна. За таку свіжу чутку він заробив іще кухоль, а господар ще й виклав йому вже не нову розповідь, як то бастард-віттер замордував дюжину королівських стражників і випив їхню кров, бо так йому потрібно для його магії. Мене охопили суперечливі почуття. Розчарування, бо мої отрути, здається, ніяк не зашкодили Регалові. Страх, що він може мене виявити. І шалена надія, що я матиму, може, ще один шанс, перш ніж знайду спосіб дістатися Веріті.

Мені майже не довелося розпитувати. Наступного ранку виявилося, що все Синє озеро збурене прибуттям короля. Минуло багато років, відколи коронований монарх востаннє відвідав Синє озеро, а все купецтво та дрібніша шляхта мали замір скористатися з такої нагоди. Регал реквізував найбільший і найрозкішніший міський заїзд, безтурботно розпорядившись, щоб для нього та його почту очистили всі кімнати. Я чув поголос, наче господар заїзду був одночасно і вшанований, і нажаханий таким вибором, бо хоч це, звичайно, усталить репутацію його заїзду, та не було й мови про винагороду, лише довгий список делікатесів і вин, які зволив замовити король Регал.

Я вдягнув своє нове зимове вбрання, натяг на вуха вовняну шапку й рушив. Заїзд знайшов легко. Жоден інший заїзд у Синьому озері не був у три поверхи заввишки, жоден не міг похвалитися стількома балконами й вікнами. Вулиця перед заїздом була заповнена шляхтичами, що прагнули бути відрекомендованими королю Регалові, багато хто притяг із собою гарненьких дочок. Шляхта товклася пліч-о-пліч з менестрелями та штукарями, що пропонували всякі розваги, купцями, які принесли в подарунок зразки своїх найкращих товарів, а ще постачальниками м’яса, пива, вина, хліба й усілякого харчу, який тільки можна собі уявити. Я не намагався ввійти, але прислухався до мови тих, хто вже виходив. Кімната з шинквасом набита стражниками, поводяться вони грубо, лають місцевий ель і шльондр, наче у Трейдфорді вони звикли до кращого. А король Регал сьогодні не приймає, ні, слабує після поспішної подорожі та послав по найкращі запаси веселої бруньки, щоб полегшити своє нездужання. Так, цього вечора буде гостина, дуже пишна, пане сусіде, запрошено тільки саму сметанку. А бачили ви того з одним оком, а друге в нього — як дохла риба, присяйбі, мене аж морозом обсипало, будь я королем, знайшов би якогось гарнішого радника, зі Скіллом чи без. Так говорили різні люди, що виходили з парадних і задніх дверей заїзду, а я все це збирав і зауважив також, які вікна в ньому завішано, щоб не пропускати світла короткого дня. Король відпочиває, так? Я можу йому в цьому допомогти.

Та тут переді мною постала дилема. Кілька тижнів тому я просто тихцем забрався б досередини, зробив усе, що мені до снаги, аби вгородити ніж Регалові в груди, і до біса наслідки. А зараз мною керувала не лише Скілл-команда Веріті, а й свідомість, що, коли я виживу, мене чекатимуть жінка та дитина. Я не хотів уже розмінювати своє життя на Регалове. Цього разу потребував плану.

Сутінки застали мене на даху заїзду. То був похилий кедровий дах, з гострими шпичаками й дуже слизький від паморозі. Заїзд мав кілька крил, а я лежав на стику двосхильних дахів, між ними двома. Був вдячний Регалові за вибір найбільшого та найрозкішнішого заїзду, куди вищого за сусідні будинки. Ніхто мене не побачить, кинувши випадковий погляд, хіба що шукав би навмисне. Усе ж я почекав, доки посутеніє, тоді наполовину сповз, наполовину спустився на край карниза. Там пролежав якийсь час, утихомирюючи серцебиття. Не було за що триматися. Дах мав широкий карниз, що захищав від дощу балкон унизу. Щоб спуститися туди, мені доведеться зсунутися вниз, ухопитися руками за карниз і перекинутися на балкон. Інакше вийде падіння на вулицю з триповерхової висоти. Я молився, аби не приземлитися на балюстраді балкона, оздобленій зубцями.

Я добре все розпланував. Знав, у якій кімнаті Регалова спальня, а де вітальня, знав, коли він вечерятиме зі своїми гістьми. Придивився до дверей і віконних засувок у кількох будинках Синього озера. Не знайшов там нічого, що виявилося б для мене новиною. Забезпечився кількома малими знаряддями, а довга легка мотузка дасть мені змогу вибратися назовні. Я ввійду та вийду, не залишивши жодного сліду. Отрути були напоготові, у капшуці при поясі.

Два шила, придбані раніше у шевській майстерні, були опорою для моїх рук, коли я спускався по даху. Я впихав їх не в міцні ґонтини, а в щілини між ними, так що вони зачіплялися за ґонтини внизу. Найбільше мене непокоїв момент, коли частина мого тіла звисатиме з даху, а я не зможу виразно бачити, що діється внизу. У вирішальну мить я кілька разів змахнув ногами, набираючи розгону, і приготувався метнути себе вниз.

Пастка, пастка.

Я завмер на місці, ноги підібгані під карниз даху, руки вчеп­лені за два шила, устромлені між ґонтинами. Це не Нічноокий.

Ні. Маленький Горностай. Пастка, пастка. Тікай. Пастка, пастка.

Це пастка?

Пастка, пастка на Фітца-Вовка. Стара кров знає, Великий Горностай казав, іди, іди, попередь Фітца-Вовка. Рольф-Ведмідь знав твій запах. Пастка, пастка. Тікай.

Я ледь не скрикнув, коли маленьке тепле тільце вдарило мене в ногу, а тоді збігло вгору по моєму вбранні. За мить горностай притулив вусату мордочку до мого обличчя.

Пастка, пастка, — наполягав він. — Тікай, тікай.

Витягти тіло вгору виявилося складніше, ніж спустити його вниз. Була погана мить, коли мій пояс зачепився об край карниза. Трохи позвивавшись, я вивільнився і поволі знову вибрався на дах. Лежав, віддихуючись, а горностай сидів у мене на спині, раз у раз пояснюючи: «Пастка, пастка». Він мав маленький хижий розум, а я відчував у ньому великий гнів. Я не вибрав би собі такої тварини-побратима, але хтось це зробив. Хтось, кого більше не було.

Великий Горностай смертельно поранений. Каже Малому Горностаєві: йди, йди. Візьми запах. Попередь Фітца-Вовка. Пастка, пастка.

Я стільки всього хотів розпитати… Як Чорний Рольф попросив Стару кров допомагати мені… Відколи я покинув Трейдфорд, боявся, що кожен стрічний віттер буде моїм ворогом. Та хтось вислав цю маленьку істоту, щоб мене попередити. І тваринка трималася своєї мети, хоч її пов’язаний побратим умер. Я намагався довідатися більше, але у цьому маленькому мозочку було не надто більше. Великий біль і обурення через смерть побратима. Бажання попередити мене. Я ніколи не довідаюся, ким був Великий Горностай, як він викрив цей план, як його тваринка-побратим зуміла сховатися між Вілловим майном. Саме Вілла показав мені Маленький Горностай, у кімнаті внизу, там він мовчки чекав. «Одноокий. Пастка, пастка».

Підеш зі мною? — запропонував я йому.

Хоч який затятий він був, однак мені здавався малим і цілковито самотнім. Торкнутися його розуму — однаково що побачити тварину, розтяту надвоє. Там залишився тільки біль та ще мета. Ні на що інше місця не було.

Ні. Йди, йди. Сховайся у речах Одноокого. Попередь Фітца-­Вовка. Йди, йди. Знайди Ворога Старої крові. Ховайся-­ховайся. Чекай-чекай. Ворог Старої крові спить, Маленький Горностай убиває.

Він був маленьким звірком з маленьким розумом. Але образ Регала, Ворога Старої крові, закарбувався у цьому простому розумі. Я міркував, скільки часу знадобилося Великому Горностаєві, аби прищепити Маленькому цю ідею так міцно, що він зберігав її тиждень за тижнем. Тоді здогадався. Передсмертне бажання. Смерть людини-побратима довела маленьку істоту майже до шаленства. Це було останнє послання Великого Горностая. Непосильне завдання для такого маленького звірка.

Ходи зі мною, — лагідно запропонував я. — Як може Маленький Горностай убити Ворога Старої крові?

Не встиг я й оком кліпнути, як він опинився біля мого горла. Я почув, як гострі зубки стискають вену на моїй горлянці.

Тни-тни, коли він спить. Пий його кров, як у кролика. Нема більше Великого Горностая, нема нір, нема кроликів. Тільки Ворог Старої крові. Тни-тни.

Відпустив мою шию і раптом заліз під сорочку. «Тепло». Маленькі кігтисті лапки, що торкалися моєї шкіри, здавалися крижаними.

Я мав у кишені смужку в’яленого м’яса. Вклався на даху та нагодував мого колегу-вбивцю. Я умовляв би його піти зі мною, якби міг, але відчував: він так само не може змінити своїх думок, як я не можу відмовитися йти до Веріті. Це все, що залишилося від Великого Горностая. Біль і мрія про помсту. «Ховайся-ховайся. Йди-йди з Однооким. Занюхай Ворога Старої крові. Почекай, доки засне. Тоді тни, тни. Пий його кров, як у кролика».

Так-так. Моє полювання. Пастка, пастка на Фітца-Вовка. Тікай, тікай.

Я послухався його поради. Хтось дорого заплатив, щоб вислати мені цю звістку. Я в жодному разі не хотів стикатися з Віллом. Хоч як прагнув його вбити, та знав, що я не рівня йому в Скіллі. І не хотів псувати шанси Маленького Горностая. Між убивцями теж є поняття честі. На серці мені стало тепліше від знання, що я не єдиний Регалів ворог. Безшумно, мов тінь, я перетнув дах заїзду і спустився на вулицю, біля стайні.

Повернувшись до свого напіврозваленого заїзду, заплатив мідяка та сів за дощатий стіл поруч із двома іншими відвідувачами. Ми їли головну тутешню страву — картопляно-цибулеву юшку. Коли чиясь рука лягла мені на плече, я не здригнувся, хіба що смикнувся трохи. Знав, що позаду хтось стоїть, але не сподівався дотику. Повернувся на лавці, щоб глянути йому в обличчя, моя рука тим часом потяглася до запоясного ножа. Мої сусіди далі їли, один із них голосно сьорбав. Нікого в цьому заїзді не цікавили жодні справи, крім своїх власних.

Я глянув на веселе обличчя Старлінг, на її усмішку, і нутрощі мені перевернулися.

— Томе! — життєрадісно привіталася вона і зайняла місце за столом поруч зі мною.

Дотеперішній мій сусід без слова заперечення посунувся, шкрябнувши мискою по поплямованій стільниці. За мить я прибрав руку з ножа, знову поклав її на край стола. Помітивши цей жест, Старлінг легенько кивнула головою. Мала на собі чорний плащ з доброї теплої вовни, з жовтою вишивкою по краях. Тепер її вуха прикрашала пара срібних сережок. Здається, вона тішилася із зустрічі. Не те що я. Мовчки на неї дивився. Вона легко вказала на мою миску.

— Їж, прошу, я не хотіла перебивати тобі трапезу. Судячи з твого вигляду, вона тобі потрібна. Останнім часом ти мав урізаний раціон?

— Дещо урізаний, — тихо відповів я.

Коли вона нічого більше не сказала, я доїв свою юшку, витер дерев’яну миску двома останніми шматочками чорного хліба, який мені подали зі стравою. Тим часом Старлінг привернула увагу кельнерки, і та принесла нам два кухлі пива. Старлінг відпила чималий ковток, скривилася і поставила посудину назад на стіл. Я сьорбнув своє і виявив, що смакувало воно не гірше за озерну воду, яка була єдиною альтернативою.

— Ну? — видобув я нарешті, бо вона так і не озвалася. — Чого ти хочеш?

Вона приязно всміхнулася, граючись ручкою кухля.

— Знаєш, чого я хочу. Хочу пісні, яка мене переживе. — Озирнулася довкруж, особливо пильно глянувши на чоловіка, що їв юшку. — Маєш кімнату? — спитала вона.

Я хитнув головою.

— Маю сінник на горищі. А ось пісень для тебе — ні, Старлінг.

Вона стенула плечима — легенький порух.

— Я теж у цю мить не маю для тебе пісень, зате маю новини, що можуть тебе зацікавити. А ще кімнату. У заїзді, недалеко звідси. Ходімо туди зі мною, а потім порозмовляємо. Коли я виходила звідти, там на вогні пеклося чудове свиняче плічко. Думаю, саме буде готове, доки ми туди дістанемося.

На звістку про м’ясо всі мої чуття загострилися. Я майже відчував його смак.

— Мене на це не вистачить, — відверто сказав я.

— Мене вистачить, — спокійно запропонувала вона. — Збирай свої речі. Поділюся з тобою кімнатою.

— А якщо я відмовлюся? — тихо спитав я.

Менестрелька знову ледь стенула плечима.

— Це твій вибір. — Прямо глянула мені в очі. Я не міг вирішити, ховається у її легенькій посмішці загроза чи ні.

За якийсь час я підвівся і пішов на горище. Повернувся зі своїми речами. Старлінг чекала мене внизу біля сходів.

— Гарненький плащ, — терпко зауважила вона. — Я вже десь його бачила?

— Можливо, — спокійно відповів я. — Хочеш побачити ніж, що йде у комплекті?

Старлінг тільки ширше усміхнулася і зробила легенький жест, наче захищаючись. Обернулася та пішла, не озираючись, щоб перевірити, чи йду я за нею. Знову ця дивна суміш довіри до мене й кинутого мені виклику. Я рушив слідом за нею.

Надворі повечоріло. З озера віяв пронизливий і вогкий вітер. Хоча дощу не було, я відчув вологу на шкірі та вбранні. Плече відразу ж розболілося. Ще не запалено вуличних ліхтарів, трохи світла діставалося назовні з нещільно причинених віконниць та дверей. Але Старлінг йшла впевнено і твердо, а я тримався позаду неї, швидко звикнувши до темряви.

Вона вела мене геть від набережної, від бідніших міських кварталів, до купецьких вулиць і заїздів, що обслуговували міський торговий люд. Звідси недалеко було до заїзду, де взагалі не зупинявся король Регал. Старлінг відчинила двері, на яких була намальована ікласта кабаняча голова, і кивнула, щоб я зайшов першим. Навіть не побачивши стражників, я не мав певності, чи просунув голову в петлю, чи ні.

Цей заїзд був ясним і теплим, у вікнах були не тільки віконниці, а й шибки. Столи чисті, очерет на підлозі майже свіжий, повітря переповнював запах печеної свинини. Нас оминув кельнер, який саме ніс тацю, вщерть заставлену пов­ними кухлями. Він глянув на мене, тоді на Старлінг, здійнявши при цьому брову. Вочевидь, здивувався: кого це вона собі вибрала. Менестрелька відповіла замашистим поклоном, заодно скинувши вогкий плащ. Я трохи повільніше зробив так само, а тоді, слідом за нею, пішов до столу поблизу каміна.

Вона сіла, глянула на мене. Була певна, що вже мене піймала.

— Поїмо перед розмовою, добре? — привітно запросила мене і показала крісло навпроти себе. Я сів туди, але повернувся так, аби бути спиною до стіни та бачити всю кімнату. На її вустах з’явилася легенька посмішка, у темних очах затанцювали іскорки. — Запевняю, можеш мене не боятися. Навпаки, це я ризикувала, шукаючи тебе.

Озирнулася довкола, тоді підкликала кельнера, що мав ім’я Оак — Дубок, — і замовила дві тарілки печеної свинини, свіжого хліба та яблучного вина. Він поспішив принести замовлене і подав усе так зграбно й доладно, що видно було, наскільки його зацікавила Старлінг. Вони трохи перемовилися. На мене кельнер майже не зважав, тільки й того, що невдоволено скривився, обходячи мій вологий дорожній кошик. Тут його підкликав інший клієнт, а Старлінг енергійно взялася за своє м’ясиво. За мить і я спробував своє. Я вже кілька днів не куштував свіжого м’яса, а від гарячого хрумкого жиру на свинині мені ледь голова не пішла обертом. Хліб був духмяний, масло солодке: так добре я не їв з часів Оленячого замку. Кілька секунд думав лише про їжу. Потім смак яблучного вина зненацька нагадав мені про Раріска, як він помер від домішаної до вина отрути. Я обережно поставив келих на стіл і нагадав собі про обережність.

— Отож. Кажеш, ти мене шукала?

Старлінг кивнула, не припиняючи жувати. Ковтнула, витерла губи й додала:

— І нелегко було тебе знайти, бо я ні в кого про тебе не розпитувала. Тільки покладалася на власні очі. Сподіваюся, ти це оціниш.

Я ледь схилив голову.

— А тепер, коли ти вже мене знайшла? Чого від мене хочеш? Платні за мовчання? Якщо так, доведеться тобі вдовольнитися кількома мідяками.

— Ні. — Менестрелька відпила ковток вина, тоді схилила голову, глянула на мене. — Все так, як я тобі сказала. Я хочу пісню. Скидається на те, що одну я вже проґавила, не пішовши за тобою, коли тебе… усунули з нашої компанії. Хоча маю надію, що ти милостиво поділишся зі мною деталями того, як тобі вдалося вижити. — Схилилася вперед, а її тренований голос знизився майже до конфіденційного шепоту. — Не знаєш, який це був для мене шок, коли почула, що тих шістьох королівських стражників знайдено мертвими. Бач, я думала, що помилилася щодо тебе. Я й справді повірила, що вони потягли бідного старого Тома, зробивши з нього цапа-відбувайла. «Син Чівелрі, — сказала я собі, — ніколи не піддався б так тихо, так банально». Тож дозволила тобі піти і не рушила слідом. Та, коли почула ту новину, по спині мені поповзли мурашки, а всі волоски на тілі стали дибки. «Це був він, — дорікнула я собі. — Там був бастард, я бачила, як його забирають, а не ворухнула й пальцем». Не можеш навіть уявити, як я проклинала себе за те, що засумнівалася у своїх інстинктах. Але потім вирішила: гаразд, якщо ти вижив, то однаково прийдеш сюди. Ти ж прямуєш у Гори, правда?

Я прошив її таким гострим поглядом, який змусив би до втечі кожного стаєнного хлопця Оленячого замку і стер би посмішку з обличчя кожного бакійського гвардійця. Але Старлінг була менестрелькою. Піснярів не так легко змусити зніяковіти. Вона їла собі далі, чекаючи моєї відповіді.

— Чого б я мав прямувати в Гори? — тихо спитав я її.

Вона ковтнула, відпила ще вина, усміхнулася.

— Я не знаю, чого. Може, на підмогу Кеттрікен? Та хай яка причина, але я здогадуюся, що з цього вийде пісня, ні?

Ще рік тому її чари та усмішка могли б мене подолати. Ще рік тому я хотів би довіритися цій привабливій жінці, хотів би, щоб вона стала моїм другом. Тепер вона лише втомлювала мене. Була обтяженням, в’яззю, якої слід уникати. Я не відповів на її запитання. Сказав лише:

— Зараз нічого й думати про мандрівку в Гори. Вітри дмуть у протилежному напрямку, баржі не плаватимуть до весни, а король Регал заборонив подорожі й торгівлю між Шістьма герцогствами та Гірським королівством. Ніхто зараз не мандрує в Гори.

Вона кивнула, погоджуючись.

— Я чула, що королівські стражники тиждень тому захопили дві баржі з командами та змусили їх переправитися. Принаймні одна з них затонула, бо тіла прибило назад до берега. Люди та коні. Ніхто не знає, зуміли інші солдати переправитися чи ні. Та… — Старлінг задоволено посміхнулася, присунулася до мене, знизила голос: — Знаю одну групу, що й досі має зв’язок із Горами.

— Хто? — зажадав я.

Вона змусила мене трохи почекати.

— Контрабандисти. — Сказала це слово дуже тихо.

— Контрабандисти? — обережно перепитав я.

Це мало сенс. Що жорсткіші обмеження торгівлі, то більший зиск тих, кому пощастило. Завжди були люди, готові ризикнути життям задля зиску.

— Так. Але насправді я не тому тебе шукала. Фітце, ти мав чути, що до Синього озера прибув король Регал. Але це все брехня, пастка, щоб тебе заманити. Не слід тобі туди йти.

— Я це знаю, — спокійно мовив я.

— Звідки? — спитала вона.

Говорила тихо, але я бачив, наскільки її роздратувало те, що мені це стало відомо раніше, ніж вона повідомила.

— Може, пташечка наспівала, — гордовито відповів я. — Ти ж знаєш, що ми, віттери, розмовляємо мовами всіх тварин.

— Справді? — спитала вона, довірлива, як дитина.

Я здійняв брову.

— Мені куди цікавіше, звідки ти знала.

— Вони нас вистежили, щоб допитати. Усіх із каравану Мадж, кого вдалося знайти.

— І?

— І чого тільки ми їм не розповіли! Як вірити Крісові, дорогою зникло кілька овець, хтось потяг їх уночі, без звуку. А Тассін, розповідаючи про вечір, коли ти намагався її зґвалтувати, сказала, наче тільки тоді зауважила, що нігті в тебе чорні, як вовчі пазурі, а очі світяться в темряві.

— Я ніколи не намагався її зґвалтувати! — вигукнув я, а тоді зацитькав себе, бо кельнер питально обернувся.

Старлінг відкинулася на спинку крісла.

— Та з цього вийшла така гарна розповідь, що мені сльози лилися з очей. Вона показала Скілл-чародієві знак на щоці, де ти роздер її кігтями, і сказала, що ніколи б не втекла, якби не вовкобій, що ріс поблизу.

— Чогось мені здається, що як тобі потрібна пісня, то варто податися за Тассін, — пробурмотів я з огидою.

— О, але те, що розповіла їм я, було куди кращим, — почала вона, а тоді труснула головою, побачивши, як до нас наближається кельнер.

Відсунула порожню тарілку, оглянула кімнату. Та почала наповнюватися вечірніми клієнтами.

— У мене кімната вгорі, — запросила вона мене. — Там ми зможемо порозмовляти у більш приватній обстановці.

Друга трапеза за цей вечір нарешті наповнила мені живіт. І я зігрівся. Мав би бути обережнішим, та через їжу й тепло мене хилило на сон. Я намагався зібратися з думками. Хай ким були ті контрабандисти, вони дали мені надію дістатися Гір.

Це єдина надія, яка з’явилася в мене останнім часом. Я ледь кивнув. Старлінг підвелася, а я пішов слідом, тягнучи свій дорожній кошик.

Кімната вгорі була чистою і теплою. На ліжку пухова перина, вовняні покривала. На невисокій підставці біля ліжка — глек води й умивальна миска. Старлінг запалила кілька свічок, прогнавши тіні в кутки. Тоді жестом запросила мене досередини. Коли зачинила за нами двері, я сів у крісло. Дивно, що проста чиста кімната може здаватися мені зараз такою розкішною. Старлінг сіла на ліжко.

— Мені здалося, наче ти сказала була, що в тебе не більше грошей, ніж у мене, — прокоментував я.

— Тоді так і було. Але в Синьому озері я дуже популярна. Особливо відколи знайдено тіла стражників.

— Як це? — холодно спитав я.

— Я менестрелька, — відбила вона удар. — І я була там, коли забрано бастарда-віттера. Думаєш, не зможу розповісти цю історію так, щоб вона вартувала монети чи й двох?

— Так. Ясно. — Я трохи поміркував, тоді спитав: — То блискучими червоними очима й іклами я завдячую тобі?

Вона зневажливо пирхнула.

— Звісно, що ні. Це вигадав якийсь автор вуличних балад. — Тоді зупинилася, усміхнулася, — наче сама собі. — Але зізнаюся, що я додала трохи оздоб. Як уже розповідала, Чівелрі-син з тілом могутнім, втілена молодість, юності цвіт, бився, як олень, хоч права рука слід ще носила меча королівського. Над лівим оком у волоссі біле пасмо, в чоловічу долоню завширшки. Аж троє стражників знадобилося, щоб просто тримати його, а він не припиняв боротьби, навіть коли командир сторожі вдарив його так сильно, що вибив йому всі передні зуби.

Старлінг замовкла, почекала. Коли я нічого не відповів, кашлянула.

— Ти мав би мені подякувати. Тепер менш імовірно, що люди пізнаватимуть тебе на вулиці.

— Дякую. Думаю, так. А що на це Кріс і Тассін?

— Весь час підтакували. Бачиш, моя історія лише поліпшила їхні.

— Зрозуміло. Та ти все ще не сказала мені, звідки довідалася, що це пастка.

— Вони запропонували нам гроші за тебе. Якби хтось із нас мав якусь звістку від тебе. Кріс хотів знати, скільки. На цей допит нас забрано до власної королівської вітальні. Мабуть, щоб ми почувалися важливішими. Нам сказано, що король нездужає після довгої подорожі й відпочиває просто в сусідній кімнаті. Коли ми там були, вийшов слуга. Приніс королівський плащ і його чоботи, щоб почистити з грязюки. — Старлінг послала мені легеньку усмішку. — Чоботи були величезними.

— А тобі відомий розмір королівських ніг? — Я знав, що вона мала рацію. У Регала були дрібні долоні та стопи, і хизувався він ними незгірше за якусь придворну даму.

— Я ніколи не була при дворі. Але кілька шляхетно народжених з нашого замку час від часу відвідували Оленячий замок. Багато говорили про гожого наймолодшого принца, про його благородні манери, темні кучері. І про його маленькі ноги, і як він гарно виступає ними в танці. — Труснула головою. — Я зрозуміла, що короля Регала не було в тій кімнаті. А решту нескладно було відгадати. Вони прибули до Синього озера надто швидко після вбивства стражників. Прибули по тебе.

— Можливо, — погодився я. Починав високо цінувати здогадливість Старлінг. — Розкажи мені більше про контра­бандистів. Як ти про них довідалася?

Менестрелька похитала головою, посміхаючись.

— Якщо ти укладеш з ними угоду, то це буде через мене. А я стану її частиною.

— Як вони дістаються Гір? — спитав я.

Вона глянула на мене.

— Був би ти контрабандистом, то чи розповідав би всім, якою дорогою користуєшся? — Тоді знизала плечима. — Я чула поголос, що контрабандисти знають про переправу через річку. Стару переправу. Знаю, що колись існував торговий шлях, який вів угору рікою, а тоді на той берег. Вийшов з ужитку, коли річка стала непередбачуваною. Кілька років тому були сильні пожежі, відтоді річка щороку розливається. А коли це робить, то змінює річище. Тож звичайні купці почали більше покладатися на судна, ніж на міст, який чи то цілий, чи то ні. — Вона замовкла, гризнула ніготь великого пальця. — Здається, колись був міст через річку вгору проти течії, але вода змивала його чотири роки поспіль, тож ніхто вже не хоче його відбудовувати. Ще мені казали, що влітку курсує шківний пором, а взимку на той бік переправляються по кризі. У ті роки, коли річка замерзає. Може, сподіваються, що цього року вона вкриється льодом. Моя ж думка така: коли торгівля зупиняється в одному місці, то починається в іншому. Тож мусить існувати якась дорога на той бік.

Я насупився.

— Ні. Мусить існувати ще якась дорога в Гори.

Старлінг здавалася трохи ображеною, що я у ній засумнівався.

— Розпитай сам, як хочеш. Можеш втішатися чеканням у компанії королівських стражників, що парадують по набережній. Та більшість людей порадить тобі почекати весни. Ще дехто скаже, що коли ти хочеш дістатися туди взимку, то не з того місця починаєш. Можеш їхати на південь і цілковито обминути Синє озеро. Звідти, я думаю, в Гори веде кілька торгових шляхів, навіть узимку.

— Доки об’їду, настане весна. Так само швидко дістануся Гір, чекаючи тут.

— Це мені й сказали, — задоволено кинула Старлінг.

Я схилився вперед, обхопив голову руками. «Йди до мене».

— І нема близької, легкої дороги через те кляте озеро?

— Ні. Якби існував легкий спосіб переправи, стражники не заповнили б усю набережну.

Здається, в мене немає іншого вибору.

— Де я знайду цих контрабандистів?

Старлінг широко посміхнулася.

— Завтра я відведу тебе до них, — пообіцяла вона. Встала й потяглася. — Та цього вечора мушу йти до «Позолоченої шпильки». Я ще там не співала своїх пісень, але вчора мене запросили. Чула, що тамтешні клієнти дуже щедрі з мандрівними менестрелями.

Схилилася, взяла ретельно загорнуту арфу, накинула ще вогкий плащ. Я встав.

— То й мені час рушати, — чемно сказав я.

— Чого б тобі не поспати тут? — запропонувала вона. — Менші шанси, що хтось тебе розпізнає, а ще в цій кімнаті куди менше комах. — Куточки її губ вигнулися в усмішці, коли вона глянула на мою невпевнену міну. — Якби я хотіла продати тебе королівській сторожі, то вже б це зробила. Ти такий самотній, Фітце Чівелрі, краще б тобі зважитися комусь довіряти.

Коли Старлінг назвала мене на ім’я, я почувся так, наче щось у мені перекрутилося. А тоді…

— Чому? — тихо спитав я її. — Чому ти мені допомагаєш? І не кажи, що це в надії на пісню, якої може й не бути.

— З цього видно, як мало ти розумієш менестрелів, — відповіла вона. — Нема для нас сильнішої спокуси. Та, припускаю, є ще дещо. Ні. Знаю напевне.

Раптом глянула просто мені в очі.

— Я мала молодшого брата. Джея Сойку. Був чатовим у вежі Оленячого Рогу. Він бачив, як ти бився у день, коли на них напали пірати. — Пирснула сміхом. — Насправді ти через нього переступив. Рубонув сокирою чоловіка, який саме збив його з ніг. І рушив далі, вглиб битви, навіть не оглянувшись за ним.

Вона подивилася на мене скоса.

— Тому я співаю «Наїзд на Оленячий Ріг» трохи не так, як інші менестрелі. Він розповів мені про це, то я й співаю, яким він тебе побачив. Ти герой. Ти врятував йому життя.

Різко відвернулася.

— Принаймні на якийсь час. Він загинув пізніше, б’ючись за Бак. Та прожив довше, завдяки твоїй сокирі.

Вона замовкла, накинула плащ на плечі.

— Залишся тут, — сказала. — Відпочинь. Я буду пізно. Якщо хочеш, можеш до мого повернення полежати в ліжку.

Вийшла з кімнати, не чекаючи відповіді. Якусь мить я стояв, витріщившись на зачинені двері. Фітц Чівелрі. Герой. Це всього-на-всього слова. Але вона немов розкрила у мені якийсь веред, випустила трохи отрути, і тепер я міг зцілитися. Таке дивне відчуття. «Поспи», — порадив я собі. І справді почував, що можу це зробити.