Мандри убивці

Розділ 35. Таємниці Кеттл

Ніде немає згадки, хто встановив Камені-Свідки, звані ще Камінням Правди, які стоять на пагорбі біля Оленячого замку. Дуже ймовірно, що вони давніші за сам замок. Скидається на те, що їхня гадана сила має небагато спільного з культом Еди чи Еля, та люд вірить у них з тим самим ревним релігійним запалом. Навіть ті, що запевняють, наче сумніваються в існуванні будь-яких богів, однаково завагалися б скласти фальшиву присягу перед Каменями-Свідками. Стоять вони високі, чорні та звітрілі. Якщо й були на них вирізані якісь знаки, стерли їх вітер і вода.

Веріті встав того ранку найраніше. Коли перше справжнє денне світло повернуло світові колір, вийшов зі свого намету, похитуючись.

— Мій дракон! — скрикнув він, стоячи і кліпаючи під сонячними променями. — Мій дракон!

Ясно як день: боявся, що за ніч той зникне.

Навіть коли я запевнив його, що з драконом усе гаразд, він поводився, як уперта дитина. Хотів негайно ж відновити працю над статуєю. Я насилу вмовив його випити кухоль кропивно-м’ятного чаю і з’їсти трохи печеного м’яса. Він не хотів чекати, коли звариться вівсянка, покинув вогнище з м’ясом в одній руці та мечем у другій. Про Кеттрікен зовсім не згадав. Невдовзі шкрябання — шкряб, шкряб, шкряб — вістрям меча почалося наново. Тінь колишнього Веріті, яку я бачив минулого вечора, зникла, тільки-но настав ранок.

Дивно було вітати новий день, не пакуючи при цьому всіх наших пожитків. Ніхто з нас не був у доброму гуморі. Кеттрікен мала опухлі очі й була мовчазною, Кеттл кислою і замкнутою. Вовк досі перетравлював з’їдене вчора м’ясо й хотів тільки спати. Старлінг, здається, геть усі дратували, наче це ми завинили, що наша місія закінчилася таким ганебним розчаруванням. Після сніданку менестрелька заявила, що хоче глянути, як там джеппи, і попрати одіж у струмку, знайденому Блазнем. Кеттл сварливо погодилася піти з нею задля безпеки, хоча її очі постійно перебігали на дракона Веріті. Кеттрікен теж була там, на помості, та похмуро спостерігала, як її муж і король лупає чорний камінь. Я зайнявся в’яленим над вогнем м’ясом: виймав його й загортав. Тоді доклав ще палива до повільного вогню та поставив решту м’яса сушитися.

— Пішли, — потягнув мене Блазень, щойно я закінчив.

— Куди? — спитав я, тоскно думаючи, як би трохи подрімати.

— До дівчини на драконі, — нагадав він мені.

Рушив із запалом, навіть не озираючись, чи йду я за ним. Я знав, що мушу йти.

— Гадаю, це дурна ідея, — гукнув я йому вслід.

— Достеменно, — відповів він, широко всміхнувшись, і не сказав нічого більше, доки ми не підійшли до великої статуї.

Дівчина на драконі цього ранку здавалася спокійнішою, та, може, я просто звик до неспокою ув’язненого Віту, який відчував у ній. Блазень, не вагаючись, одразу ж виліз на поміст, на якому стояла статуя. Я, трохи повільніше, подався за ним слідом.

— Сьогодні вона здається мені іншою, — тихо мовив я.

— Якою?

— Не можу сказати. — Я придивився до її схиленої голови, до кам’яних сліз, застиглих у неї на щоках. — А ти бачиш якусь різницю?

— Вчора я так пильно до неї не придивлявся.

Зараз, коли ми сюди прийшли, постійні Блазневі дотепи наче припинилися. Я вкрай обережно поклав долоню драконові на спину. Окремі луски були виконані так майстерно, а вигин тваринного тіла здавався таким природним, аж я майже очікував побачити, як воно здіймається в диханні. Та це був холодний твердий камінь. Я затримав подих, збираючись із відвагою, тоді потягся до нього Вітом. Це сягання здавалося несхожим на жоден мій дотеперішній пошук. Не було серцебиття, дихального напруження, жодного фізичного знаку життя, до якого я міг би дотягтися. Було тільки Віт-чуття живої істоти, що потрапила в пастку й тяжко страждає. Якийсь час це ув’язнене життя уникало мене, тоді я обтерся об нього — і воно саме потяглося до мене. Шукало дотику вітру до шкіри, теплого пульсування крові, ох, пахощів літнього дня, відчуття вбрання на моїй шкірі, всього того, що було часткою життєвих переживань, яких воно прагнуло. Я швидко відвів руку, вражений інтенсивністю цього сягання. Був близький до віри, що воно могло втягти мене, змусивши приєднатися до себе.

— Дивно, — шепнув Блазень, бо, оскільки був зі мною пов’язаний, відчув хвилю моїх переживань.

Його очі зустрілися з моїми й завмерли так на якийсь час. Тоді він потягся до дівчини неприкритим срібним пальцем.

— Нам не слід цього робити, — сказав я, та в моїх словах не було сили.

Струнка дівоча постать на драконі мала на собі каптан-безрукавку, обтислі штани й сандалі. Блазень торкнувся пальцем її плеча.

У каменярні, заповнивши її всю, пролунав Скілл-вигук дикого болю. Блазня скинуло з помосту, він тяжко звалився горілиць на камінь унизу. Лежав там безтямно. Коліна піді мною підігнулися, я впав біля дракона. Судячи з відчутого мною потоку Віт-гніву, я очікував, що те створіння затопче мене лапами, як ошалілий кінь. Я інстинктивно зібгався клубком, захистивши голову руками.

Це тривало одну мить, та здавалося, що відлуння цього крику нескінченно відбивалося від гладких чорних кам’яних стін і блоків навколо нас. Я, похитуючись, спускався глянути, як там Блазень, коли до нас прибіг Нічноокий.

Що це було? Хто нам загрожує?

Я став навколішки біля Блазня. Він ударився головою, на чорний камінь текла кров, але я не думав, що він через це знепритомнів.

— Я знав, що нам не слід було цього робити. Чого я тобі це дозволив? — питав я сам себе, збираючись віднести Блазня до табору.

— Бо ти ще більший дурень, ніж він. А я з усіх вас найдурніша, бо залишила вас самих, повіривши, що в тебе є якийсь глузд. Що він зробив? — Кеттл так поспішала, що засапалася.

— Він торкнувся дівчини на драконі. Пальцем зі Скіллом.

Кажучи це, я глянув на статую. На мій жах, у дівчини на плечі зостався виразний срібний відбиток пальця. Обведений багряною лінією, він яскраво вирізнявся на бронзовому тілі. Кеттл глянула туди ж, і я почув її зойк. Обернулася до мене і здійняла вузлувату долоню, наче хотіла мене вдарити. Тоді стисла її у викривлений тремтячий кулак, вперла руку в бік.

— Чи ж не досить, що вона назавжди там ув’язнена, що мучиться сама, відрізана від усього, що колись любила? Ще й ви двоє прийшли завдати їй болю! Як можна бути такими жорстокими?

— Ми не хотіли її кривдити. Ми не знали…

— Невігластво — звичне виправдання людської жорстокості, — гримнула Кеттл.

Тут і я спалахнув не згірше від неї.

— Не докоряйте мені моїм невіглаством, жінко! Та ж єдине, що ви робите, — це відмовляєтеся допомогти мені його позбутись. Натякаєте, перестерігаєте, кидаєте зловісні слова, проте відмовляєтеся сказати хоч щось, що могло б нам допомогти. А коли ми помиляємося, лаєте нас, кажучи, що нам слід було знати краще. Як? Як нам знати краще, якщо та, хто знає, не хоче поділитися з нами своїм знанням?

Блазень у моїх руках слабко заворушився. Вовк кружляв мені довкола ніг. Зараз повернувся, скавулячи, понюхав опущену руку Блазня.

Обережно! Не дозволь, щоб його пальці тебе торкнулися!

Що його вкусило?

Я не знаю.

— Я нічого не знаю, — гірко сказав я вголос. — Блукаю в темряві, ранячи при цьому всіх, хто мені небайдужий.

— Я не смію втручатися! — вигукнула Кеттл. — Що, коли якесь моє слово спрямує тебе не туди, куди слід? А як же всі пророцтва? Ти мусиш знайти власний шлях, Каталізаторе!

Блазень розплющив очі й безтямно на мене глянув. Тоді знову їх заплющив, сперся головою мені об плече. Обважнів, а я мусив знайти, що з ним не так. Сильніше обхопив його руками. Тут побачив Старлінг, вона підходила до Кеттл з оберемком мокрого прання. Я відвернувся і віді­йшов від них обох. Ідучи до табору з Блазнем, кинув через плече:

— А може, саме тому ви тут. Може, вас покликано, щоб ви зіграли свою роль. Може, щоб просвітили наше невігластво, і ми змогли б виконати ті ваші кляті пророцтва. І, може, своїм мовчанням ви лишень усе занапащаєте. Але, — я зупинився, дико кидаючи слова через плече, — гадаю, що ви мовчите з власних причин. Бо вам соромно!

На її лиці з’явився нажаханий вираз. Я відвернувся. Відчував, що сам покрив себе соромом, так гнівно заговоривши до старої. Та це дало мені силу для нової життєвої мети. Зненацька я вирішив, що змушу всіх поводитися так, як слід. Це було дитинне рішення, а дитинність часто доводила мене до біди. Одначе я так розсердився, що, раз убивши це собі в голову, не міг уже його позбутися.

Я відніс Блазня до більшого намету і вклав на його постіль. Узяв пошарпаний рукав того, що зосталося від сорочки, змочив у холодній воді та сильно притис йому до голови. Коли кровотеча вповільнилася, оглянув рану. Розтин був невеликий, але під ним набухала показна ґуля. Мені далі здавалося, що він не міг від цього знепритомніти.

— Блазню? — тихо сказав до нього, а тоді наполегливіше: — Блазню? — Хлюпнув води йому на обличчя, поплескав по щоках. Він отямився, розплющив очі. — Блазню?

— Зі мною все гаразд, Фітце, — слабко озвався він. — Ти мав рацію. Мені не слід було її торкатися. І я ніколи не спроможуся цього забути.

— Що трапилося? — зажадав я.

Блазень хитнув головою.

— Я ще не можу про це говорити, — промовив тихо.

Я схопився на рівні ноги, вдарився головою об верх намету й ледь не звалив усю цю конструкцію.

— Ніхто у всьому нашому гурті не може ні про що говорити! — люто вигукнув я. — Крім мене. І я збираюся порозмовляти про все.

Коли я залишив Блазня, той сперся на лікоть, дивлячись на мене. Не знаю, як краще назвати вираз його обличчя, — розвеселеним чи приголомшеним. Та мені було байдуже. Я вийшов із намету, по кучугурі кам’яних уламків вибрався на поміст, де Веріті висікав свого дракона. Постійне шкряб, шкряб, шкряб вістря його меча об камінь шкребло мені душу. Кеттрікен мовчки сиділа біля нього з порожніми очима. Ніхто з них не звернув на мене ані найменшої уваги.

Я на мить зупинився, почекав, доки заспокоїться дихання. Відкинув волосся з обличчя, наново зав’язав вояцький хвіст, обтріпав штани, обтягнув поплямлені рештки сорочки. Ступив три кроки вперед. Мій формальний поклін стосувався також і Кеттрікен.

— Мілорде королю Веріті. Міледі королево Кеттрікен. Я прийшов закінчити свій звіт королю. Якщо ви дозволите.

Я чесно очікував, що обоє мене проігнорують. Та меч короля Веріті шкрябнув ще двічі, тоді зупинився. Він глянув на мене через плече.

— Продовжуй, Фітце Чівелрі. Я не припиню роботи, але слухатиму.

У його голосі була поважна чемність. Це додало мені відваги. Кеттрікен зненацька випросталася. Відкинула з очей розтріпане волосся, кивнула мені головою. Я глибоко вдихнув і почав розповідати, як мене навчено, про все, що бачив чи робив після відвідин зруйнованого міста. У певну мить під час цієї довгої розповіді шкрябання меча вповільнилося, тоді припинилося. Веріті тяжко підійшов до Кеттрікен, сів поруч із нею. Ледь не стиснув її долоні своєю, та зупинився, склав руки на грудях. Але Кеттрікен завважила цей ледь помітний жест і присунулася трохи ближче до нього. Отак вони сиділи пліч-о-пліч, мої пошарпані монархи, з холодним каменем замість престолу, з кам’яним драконом за спиною, і слухали мене.

По одному й по двоє до нас приєдналися інші. Спершу вовк, тоді Блазень і Старлінг, а останньою прийшла стара Кеттл. Сиділи півколом позаду мене. Коли моє горло почало пересихати, а голос хрипнути, Кеттрікен здійняла руку й послала Старлінг по воду. Вона повернулася з чаєм і м’ясом для нас усіх. Я випив ковток чаю і вів далі, а інші довкола мене підкріплялися.

Я дотримував свого рішення і щиро викладав усе, навіть те, чого соромився. Не проминув своїх страхів чи дурощів. Розповів, як убив Регалових солдатів, не попередивши їх, назвав навіть ім’я чоловіка, якого пізнав. Не промовчав про свої переживання, пов’язані з Вітом, як робив це досі. Так відверто, наче ми були з Веріті віч-на-віч, розповів, як я боюся за Моллі та нашу дитину, включно зі страхом, що коли їх не знайде і не вб’є Регал, то Чейд забере дитя заради престолу. Говорячи, я сягав до Веріті всіма можливими способами, не лише голосом, а й Вітом і Скіллом. Знаю: він відчув це сягання, але, попри всі мої старання, я не добився від нього жодної відповіді.

Закінчив я розповіддю, що ми з Блазнем зробили з дівчиною на драконі. Я вдивлявся в обличчя Веріті, шукаючи бодай якоїсь зміни виразу, але не розгледів нічого. Виклавши все, я мовчки стояв перед ним, сподіваючись, що він почне мене розпитувати. Давній Веріті наново перебрав би всю мою розповідь, уточнюючи кожну подію, з’ясовуючи, що я думав чи підозрював про все помічене. Та цей сивочолий старий чоловік лише кілька разів кивнув головою. Зробив рух, наче збирався встати.

— Мій королю! — у розпачі заблагав я.

— Що, хлопче?

— Ви не хочете ні про що мене спитати, нічого мені сказати?

Веріті глянув на мене, та я не мав певності, чи він справді мене бачить. Він кашлянув.

— Я вбив Каррода Скіллом. Це правда. Відтоді я не чув інших, та не думаю, що вони мертві. Просто я втратив змогу їх відчувати. Мусиш бути обережним.

Я втупився в нього.

— І це все? Мушу бути обережним?

Від його слів мене аж до костей пройняло морозом.

— Ні. Є дещо гірше. — Веріті зиркнув на Блазня. — Боюся, що коли ти звертаєшся до Блазня, то тебе чує Регал. Боюся, що саме він приходив до тебе того дня, промовляючи Блазневим голосом, щоб розпитати, де Моллі.

У роті мені пересохло. Я повернувся, глянув на Блазня. Він здавався враженим.

— Не пам’ятаю… Я ніколи не казав… — Він ледь вдихнув, тоді раптом безтямно звалився на бік.

Кеттл метнулася до нього.

— Дихає, — сказала нам.

Веріті кивнув.

— Здогадуюся, що вони його вже покинули. Можливо. Нема певності, чи це правда.

Він знову перевів погляд на мене. Я намагався встояти на ногах. Відчував, як вони тікали з Блазня. Це було так, наче зненацька розірвалася шовкова нитка. Вони не сильно його тримали, але цього вистачило. Вистачило, щоб він відкрив їм усе, чого вони хотіли. Те, що було їм потрібно, аби вбити мою дружину й дитину. Вистачило, щоб відтоді щоночі обнишпорювати його сни і красти все, що могли використати.

Я підійшов до Блазня. Взяв ту його руку, де не було Скіллу, потягся до нього. Він повільно розплющив очі, сів. Якусь мить нетямуще дивився на нас усіх. Його очі зазирнули у мої, в їхній імлистій глибині чаївся сором.

— «А той, хто любить його найсильніше, найганебніше зрадить його». Моє власне пророцтво. Я знав це від одина­дцятого року життя. Чейд, — казав я собі, коли він намірився відібрати в тебе дитину. Чейд — ось хто твій зрадник. — Сумно хитнув головою. — А це був я. Це був я. — Повільно підвівся. — Мені шкода. Так шкода.

Я побачив сльози на його лиці. Потім Блазень відвернувся і поволі відійшов від нас. Я не міг змусити себе піти за ним, але Нічноокий безшумно встав і подався слідом.

— Фітце Чівелрі. — Веріті глибоко вдихнув і тихо промовив: — Фітце, я спробую закінчити свого дракона. Насправді це все, що я можу зробити. Можу тільки сподіватися, що цього вистачить.

Відчай додав мені відваги.

— Мій королю, ви не зробите цього для мене? Не поскіллите до Барріча й Моллі, щоб вони тікали з Капелін-Біч, доки їх не знайшли?

— Ох, мій хлопче, — з жалем у голосі сказав він. Зробив крок у мій бік. — Навіть якби я зважився, боюся, що не маю більше сил. — Він підвів очі, глянув на всіх нас по черзі. Найдовше його погляд зупинився на Кеттрікен. — Усе мене підводить. Моє тіло, мій розум, мій Скілл. Я такий втомлений, і так мало зосталося з мене. Коли я вбив Каррода, мій Скілл мене покинув. Відтоді моя праця дуже вповільнилася. Навіть сира потуга на моїх руках слабне, а колона для мене закрита. Не можу пройти крізь неї, щоб відновити магію. Боюся, що я здолав себе сам. Боюся, що не буду спроможний довершити своє завдання. І зрештою підведу вас усіх. Вас усіх і всі Шість герцогств.

Кеттрікен схилилася, затуливши обличчя долонями. Я думав, що вона заплаче. Та коли знову здійняла очі, я побачив силу її кохання до чоловіка, і це кохання виявилося сильнішим за всі інші її почуття.

— Якщо вважаєш, що мусиш це зробити, дозволь допомогти тобі. — Вказала на дракона. — Має знайтися щось таке, що я можу зробити, аби допомогти тобі закінчити його. Покажи мені, де відбивати камінь, а сам можеш працювати над деталями.

Веріті сумно хитнув головою.

— Якби ж ти могла. Та я мушу зробите це сам. Усе це повинно бути зроблене мною.

Зненацька схопилася Кеттл. Підійшла, стала поруч зі мною і кинула мені грізний погляд, наче це все було моєю провиною.

— Мілорде королю Веріті, — розпочала вона. Здавалося, що на мить втратила відвагу, тоді знову заговорила голосніше. — Мій королю, ви помиляєтеся. Дуже небагато драконів створено одною особою. Принаймні драконів Шести герцогств. Не знаю, що могли зробити справжні Старійшини. Та знаю, що дракони, створені руками людей Шести герцогств, найчастіше були витвором цілої групи Скіллу, яка працювала разом, а не когось одного.

Веріті мовчки глянув на неї. Тоді спитав:

— Що це ви кажете? — Його голос тремтів.

— Кажу те, що знаю. Незалежно від того, що про мене подумають інші. — Вона оббігла нас поглядом, наче прощаючись із нами. Затим відвела від нас очі й звернулася лише до короля: — Мілорде королю, я Кестрел Бакійська і належала колись до групи Станчина Стійкого. Та я вбила Скіллом учасницю власної групи через ревнощі. Це було державною зрадою, бо ми були силою самої королеви, а я цю силу знищила. За це мене покарано, як присудила королівська справедливість. Мій Скілл із мене випалили, залишивши мене такою, як тепер бачите. Закритою в собі, неспроможною сягнути за межі власного тіла, нездатною прийняти дотик тих, що були мені дорогими. Це зробила моя власна група. А за саме вбивство королева скарала мене баніцією, назавжди прогнавши із Шести герцогств. Вислала мене, щоб жоден скіллер не забажав змилуватися наді мною і звільнити мене. Сказала, що не уявляє собі гіршої кари, що одного дня у своїй самотності я затужу за смертю. — Кеттл повільно схилила старечі коліна, стала навколішки на твердий камінь. — Мій королю, моя королево, вона мала рацію. Зараз я прошу у вас милосердя. Завдайте мені смерть. Або… — Вона дуже повільно здійняла голову. — Королю, використайте свою силу, щоб знову відкрити мене Скіллу. І я служитиму вам як група при висіканні вашого дракона.

Якийсь час панувала тиша. Коли Веріті озвався, в його словах відчувалася розгубленість.

— Ніколи не чув про групу Станчина.

— Я зруйнувала її, мілорде, — тремким голосом зізналася Кеттл. — Нас було тільки п’ятеро. Через мій вчинок зосталося лише троє скіллерів, а вони зазнали на собі фізичну смерть одної зі членів і… випалення мене. Це дуже їх ослабило. Я чула, що їх звільнено з королівської служби і що вони шукали дороги, яка починалася колись від Джампі. Не повернулися, та не думаю, що витримали труднощі цієї дороги. Не думаю, що створили дракона, про якого ми колись мріяли.

Тоді заговорив Веріті, а сказане ним начебто й не було відповіддю на її слова.

— Ані мій батько, ані жодна з двох його дружин не мали групи, що склала б їм присягу. І моя бабуся теж. — Він зморщив брови. — Якій же королеві ви служили, жінко?

— Королеві Ділідженс Старанній, мій королю, — тихо промовила Кеттл. Далі стояла навколішках на твердому камені.

— Від панування королеви Ділідженс минуло понад двісті літ, — зауважив Веріті.

— Вона померла двісті двадцять три роки тому, — втрутилася Старлінг.

— Дякую, менестрелько, — сухо сказав він. — Двісті двадцять три роки тому. І хочете, щоб я повірив, наче ви були в її групі.

— Була, мілорде. Я звернула свій Скілл на себе саму, бо хотіла зберегти молодість і красу. Це не вважалося похвальним вчинком, але більшість скіллерів до певної міри робили таке. Мені зайняло понад рік, доки я опанувала своє тіло. Та те, що я зробила, було зроблено добре. Я досі швидко одужую. Більшість хвороб мене оминає. — Стара не могла стримати нотки гордості у своєму голосі.

— Легендарна довговічність членів груп Скіллу, — тихо зауважив сам собі король Веріті. Зітхнув. — У книжках Солісіті мусило бути багато речей, в які нас із Чівелрі ніколи не втаємничено.

— Дуже багато. Більшість. — Тепер Кеттл говорила куди впевненіше. — Мене дивує, що за такого незначного вишколу, як у вас із Фітцом Чівелрі, вам, королю, вдалося дістатися так далеко самому. А самому висікти дракона? Це подвиг, гідний пісні.

Веріті знову глянув на неї.

— Ох, жінко, підійдіть і сядьте. Мені боляче дивитися, як ви стоїте навколішках. Звичайно, ви багато чого можете і повинні мені розказати. — Він неспокійно ворухнувся й перевів погляд на свого дракона. — Але доки ми розмовляємо, моя робота стоїть.

— То я скажу тільки найпотрібніше, — запропонувала Кеттл. Тяжко звелася на ноги. — Колись я була сильною в Скіллі. Достатньо сильною, щоб убити ним, а це мало хто може. — Її голос знизився й затих. Вона глибоко вдихнула й повела далі: — Ця сила досі в мені дрімає. Хтось достатньо сильний міг би відкрити мене Скіллу. Я вірю, що ви маєте таку силу. Хоч цієї миті ви, може, й неспроможні запанувати над нею. Ви вбили Скіллом, а це недопустимо. Попри те, що член групи не був вам вірним, ви однаково працювали разом. Вбивши його, ви вбили частину себе самого. І саме тому почуваєте, що Скілл вас покинув. Та якби я повернула собі Скілл, то могла б допомогти вам зцілитися.

Веріті коротко реготнув.

— Я не маю Скіллу, ви не маєте Скіллу, але якби мали, то могли б допомогти одне одному. Жінко, це як вузол, зав’яза­ний на мотузці без кінців. Як можна розв’язати цей вузол, не маючи меча?

— Ми маємо меч, мій королю. Фітц Чівелрі. Каталізатор.

— Ах. Давня легенда. Мій батько любив її. — Веріті задумливо глянув на мене. — Гадаєте, він достатньо сильний? Скілл мого небожа Августа спалено, і він уже не відновився. Інколи я думав, що для нього це й на краще. Скілл вів його стежкою, що погано йому пасувала. Я вже й тоді міркував, чи Гален не зробив чогось із цією групою. Та в мене було стільки справ. Завжди було стільки справ.

Я відчув, що думки мого короля вагаються. Рішуче виступив уперед.

— Мілорде, що ви хочете? Що я маю спробувати?

— Не хочу, щоб ти спробував. Хочу, щоб ти це зробив. От. Так часто казав мені Чейд. Чейд. Більша його частина вже у драконі, але цей клаптик я залишив собі. Слід би віддати і його.

Кеттл підступила до нього ближче.

— Мілорде, допоможіть мені вивільнити мій Скілл. А я допоможу вам наповнити дракона.

Було щось дивне в манері, з якою вона промовила ці слова. Сказала їх уголос, перед нами всіма, але я відчував, що лише Веріті насправді розуміє їхнє значення. Врешті-решт, він дуже неохоче кивнув головою.

— Не бачу іншого виходу, — промовив сам собі. — Жодного іншого виходу.

— Як я маю це зробити, навіть не знаючи, що воно? — забідкався я. — Мій королю, — додав, побачивши скрушний погляд Кеттрікен.

— Тобі відомо стільки ж, скільки й нам, — тихо дорікнув мені Веріті. — Зі свідомості Кестрел випалено Скілл. Її власною групою, щоб приректи її на ізоляцію до кінця життя. Ти мусиш використати свій Скілл, як лишень умієш, щоб спробувати пробитися крізь шрами.

— Гадки не маю, як за це взятися, — почав було я. Та тут Кеттл обернулася і глянула на мене. В її старечих очах було благання. Втрата й самотність. І голод Скіллу, який зріс настільки, що пожирав її зсередини. «Двісті двадцять три роки», — подумав я. Довгі роки вигнання з батьківщини. Неможливий час ув’язнення у власному тілі. — Проте спробую, — виправився я.

Простяг до неї руку.

Кеттл завагалася, тоді вклала свою долоню в мою. Ми стояли, стиснувши руки й дивлячись одне на одного. Я потягся до неї Скіллом, але не почув відповіді. Глянув на неї і спробував умовити себе, що я її знаю, що мені мусить бути легко дістатися Кеттл. Упорядкував думки і згадав усе, що знав про цю дратівливу стару. Подумав про її терплячу витривалість, гострий язик і вмілі руки. Згадав, як вона навчала мене грі Скіллу і як часто ми в неї грали, схиливши голови над полотниною. «Кеттл, — суворо сказав собі. — Тягнися до Кеттл». Але я нічого Скіллом не знайшов.

Не знав, скільки часу минуло. Знав лише, що дуже хочу пити.

— Мені потрібна чашка чаю, — мовив я і випустив її руку.

Кеттл кивнула головою, добре приховуючи своє розчарування. Лише відпустивши її руку, я усвідомив, що сонце перейшло вже над вершинами гір. Знову почув шкрябання меча Веріті. Кеттрікен далі сиділа, мовчки дивлячись на нього. Я не знав, куди поділися всі решта. Ми разом із Кеттл відійшли від дракона і спустилися до місця, де ще жевріло наше вогнище. Я наламав хмизу й підкинув у нього, а вона тим часом наповнила казанок. Доки він грівся, ми майже не розмовляли. У нас ще були трави, назбирані Старлінг для чаю. Вони вже зів’яли, та ми їх заварили, а тоді сиділи разом і пили чай. І все це під звуки шкрябання меча Веріті об камінь, чимось схожі на дзижчання комах. Я придивлявся до старої жінки поруч зі мною.

Моє Віт-чуття розповідало мені про сильне і жваве життя у ній. Я відчував долоню старої у своїй власній, м’яку плоть опухлих і покручених пальців, усюди, крім тих місць, де від тяжкої праці поробилися мозолі. Бачив зморшки на її обличчі — довкола очей і в куточках губ. «Я старе, — казало мені її тіло. — Старе». Але моє Віт-чуття підказувало мені: в ньому приховується жінка мого віку, юна й неприборкана, повна жадоби до любові, пригод і всього, що може запропонувати життя. Повна жадоби, та піймана в пастку. Я хотів побачити не Кеттл, а Кестрел. Ким вона була, доки її не поховано живцем? Я зазирнув їй в очі.

— Кестрел? — спитав я зненацька.

— Я була нею, — тихо відповіла вона зі ще свіжою жалó­бою. — Проте її більше немає, уже багато літ.

Промовивши це ім’я, я майже намацав її. Чув, що тримаю ключ, але не знав, де замок. На краю мого Віту хтось злегка мене підштовхнув. Я здійняв очі, роздратований, що мене перебили. Це були Нічноокий та Блазень. Блазня, здавалося, терзала мука, я дуже його жалів. Але годі було обрати гірший момент, щоб прийти і порозмовляти зі мною. Думаю, він це знав.

— Я намагався триматися осторонь, — тихо сказав він. — Старлінг розказала мені, що ти робиш. Переповіла все, що було сказано без мене. Знаю, що мушу почекати, бо те, що ти робиш, — життєво важливе. Але… я не можу. — Зненацька виявилося, що це йому складно подивитися мені в очі. — Я тебе зрадив, — тихо прошепотів Блазень. — Я зрадник.

Ми були поєднані, тож я знав глибину його почуттів. Спробував дістатися до нього, передати йому те, що відчував сам. Його використали проти мене, так, але всупереч його волі. Та я не міг до нього дотягтися. Блазневі сором, почуття провини та докори сумління постали між нами і не давали йому прийняти моє прощення. Перекрили для нього й можливість самому простити себе.

— Блазню! — раптом вигукнув я. Усміхнувся йому. Він, здається, жахнувся, що я взагалі міг усміхатися, тим паче йому. — Ні, все гаразд. Ти дав мені відповідь. Ти сам є відповіддю. — Я глибоко вдихнув та спробував ретельно все обміркувати. «Рухайся повільно, обережно, — перестеріг я сам себе, а тоді подумав: — Ні. Зараз. Ця мить — єдина, коли можна таке зробити». Я оголив ліве зап’ястя. Простяг до нього руку, долонею вгору. — Торкнися мене, — наказав йому. — Торкнися Скіллом на своїх пальцях і глянь, чи вважаю я тебе зрадником.

— Ні! — вражено скрикнула Кеттл, але Блазень уже тягся до мене, мов сновида.

Він узяв мою долоню своєю правицею. Тоді трьома пальцями з посрібленими пучками торкнувся мого зап’ястя. Відчувши холодний жар його пальців на своєму зап’ясті, я потягся назовні та вхопив долоню Кеттл.

— КЕСТРЕЛ! — уголос вигукнув я.

Відчув у ній рух, утяг її до нас.

Я був Блазнем, а Блазень був мною. Він був Каталізатором, я теж. Ми були двома половинками цілості, розділеними й нарешті з’єднаними. Якусь мить я пізнавав його у повноті, довершеній та магічній, а тоді він відділився від мене, сміючись, бульбашка у мене всередині, окрема та непізнавана, проте з’єднана зі мною. «Ти мене любиш! — Я не міг повірити. То досі він сумнівався в цьому. — Раніше це були тільки слова. Я завжди боявся, що вони породжені жалістю. Та ти справді мій друг. Це знання. Це те, що ти до мене відчуваєш. То це Скілл». — Якийсь час він насолоджувався простим розпізнаванням.

Зненацька до нас приєднався ще хтось.

Ах, менший братчику, ти нарешті відшукав свої вуха! Моя здобич — назавжди твоя здобич, і ми зграя навіки!

Блазень відступив під дружелюбним вовчим натиском. Я подумав, чи не розірве він коло. Але той раптом повернувся назад, до середини.

Це? Це Нічноокий? Могутній воїн, велике серце?

Як описати цю мить? Я так давно і так повно знав Нічноокого, що мене вразило, наскільки мало розумів його Блазень.

Волохатим? Таким ти мене бачив? Волохатим і заслиненим?

Даруй мені. — Це від Блазня, цілком щиро. — Для мене честь пізнати тебе таким, яким ти є. Я ніколи не підозрював у тобі такого благородства.

Їхнє взаємне схвалення було майже приголомшливим. Тоді світ довкола нас устаткувався та заспокоївся.

Маємо завдання, — нагадав я їм.

Блазень відвів пальці від мого зап’ястя, залишивши мені на шкірі три срібні сліди. Навіть повітря надто сильно тиснуло на цей знак. Якийсь час ми були деінде. Тепер же я знову повернувся до власного тіла. Це все зайняло не більш ніж кілька секунд.

Я обернувся до Кеттл. Знадобилися певні зусилля, щоб дивитися лише власними очима. Досі тримав її за руку.

— Кестрел? — тихо промовив я.

Вона здійняла на мене погляд. Я дивився на неї та намагався побачити такою, якою вона була колись. Не думаю, що тоді вона бодай здогадувалася про крихітні волосинки Скіллу між нами. У мить її шоку, коли мене торкнувся Блазень, я пробився крізь її захист. Ця лінія була надто тонкою, щоб її можна було назвати ниткою. Та тепер я знав, що її душило.

— Ти носиш усе це в собі, Кестрел. Почуття провини, сором, докори сумління. Чи ж не бачиш? Ось чим тебе випалили. А ти ще й підсилювала їх. Сама спорудила стіни в’язниці. Опусти їх. Прости себе. Вийди на волю.

Я піймав Блазня за зап’ястя і тримав його поруч себе. Десь відчув ще й Нічноокого. Вони повернулися до своїх свідомостей, проте я легко міг до них дотягтися. Черпав у них силу, обережно, повільно. Брав у них силу й любов і повертав їх до Кеттл, намагаючись проштовхати цей потік крізь щілинку в її обладунку.

По зморщених щоках старої потекли сльози.

— Не можу. Це найтяжча частина. Не можу. Вони спалили мене, щоб покарати. Та цього було не досить. Ніколи не було досить. Я ніколи не прощу себе.

З неї почав виливатися Скілл, вона тяглася до мене, намагалася, щоб я зрозумів. Дотяглася, стисла мою долоню між своїми. Разом з цим стисканням до мене дістався її біль, пронизав наскрізь.

— Хто ж тоді може тебе простити? — знайшов я відповідь.

— Ґалл. Моя сестра Ґалл!

Це ім’я вирвалося в неї, а я відчув, що вона роками уникала промовляти його подумки, не те що вголос. Її сестра, не тільки співучасниця групи Скіллу, а й рідна сестра. А вона вбила її у гніві, заставши зі Станчином. Очільником групи?

— Так, — прошепотіла вона, хоч тепер слова між нами були зайвими. Я дістався за вогненну стіну. Дужий вродливий Станчин. Кохатися з ним тілом і Скіллом — досвід єднання понад усі інші. Та потім вона застала їх обох, його й Ґалл, і так усе це трапилося.

— Він мав би розуміти! — обурено вигукнув я. — Ви були сестрами і разом входили до його групи. Як він міг зробити це з вами? Як він міг?

— Ґалл! — скрикнула вона вголос, і тоді на мить я її побачив.

Була за другою стіною. Були там обидві. Кестрел і Ґалл. Постільга і Чайка. Дві дівчинки босоніж біжать піщаним берегом, куди не сягають крижані хвилі, що лижуть пісок. Дві маленькі дівчинки, як яблучні зернятка, батькова радість, близнючки, мчать назустріч човнику, що підпливає до берега, поспішають побачити, що татусь піймав сьогодні у свої сіті. Я відчув солоний вітер, йодистий запах поплутаних роздушених водоростей, коли вони з писком крізь них пробивалися. Дві маленькі дівчинки, Ґалл і Кестрел, закриті та сховані за стіною всередині неї. Та я їх бачив, навіть якщо вона сама не могла цього.

Я бачу її. Я знаю її. А вона знала тебе, усю наскрізь. Блискавка і грім. Так називала вас мати, бо, коли твій гнів зблискував і згасав, вона могла нести тягар образи тижнями. Але не на тебе, Кестрел. Ніколи на тебе не ображалася і не могла б це робити літами. Любила тебе сильніше, ніж котрась із вас любила Станчина. Так, як і ти її любила. Вона простила б тебе. Ніколи не хотіла б для тебе такого покарання.

Я… не знаю.

Так, простила б. Глянь на неї. Глянь на себе. Прости себе. І дозволь частці її в тобі жити знову. Дозволь собі жити знову.

Вона в мені?

Безперечно. Я бачу її. Я відчуваю її. Це мусить бути так.

Що ти відчуваєш? — Обережно.

Тільки любов. Глянь сама.

Я забрав її у глибину її свідомості, до місць і спогадів, які вона собі заборонила. Не вогненні стіни, накинуті їй групою, завдали найбільшої шкоди. Інші, ті, які вона спорудила сама, між собою і спогадом про те, що втратила у мить гніву. Дві дівчинки, тепер старші, бредуть по воді, щоб піймати мотузку, кинуту їм батьком, допомагають витягти завантажений човен на берег. Дві бакійські дівчинки, досі схожі, як яблучні зернятка, наввипередки хочуть розповісти таткові, що їх обрано для науки Скіллу.

Тато казав, що в нас одна душа у двох тілах.

Тож відкрийся і випусти її. Дозволь вам обом жити.

Я мовчки чекав. Кестрел була в тій частці своєї пам’яті, яку вона забороняла собі довше, ніж живуть звичайні люди. У місці свіжого вітру, дівочого сміху, сестриʹ, настільки на тебе схожої, що майже не треба було розмовляти одна з одною. Скілл з’єднав їх у мить народження.

Тепер я бачу, що мушу зробити. — Я відчув, як її перепов­нює хвиля радості й рішучості. — Мушу її випустити. Мушу вкласти її в дракона. Вона житиме у драконі вічно, як ми й планували. Ми обидві, знову разом.

Кеттл підвелася, так несподівано відпустивши мої руки, що я аж скрикнув від шоку. Повернувся до власного тіла. Почувався так, наче впав туди з дуже великої висоти. Блазень і Нічноокий досі були поблизу мене, але ми вже не утворювали кола. Я ледве усвідомлював їх крізь усе, що почував. Скілл. Котився крізь мене хвилею припливу. Скілл. Променів із Кеттл, як жар із ковальського горна. Вона сяяла ним. Змахнула руками, випростала пальці, усміхнулася їм.

— Зараз тобі слід відпочити, Фітце, — лагідно сказала мені. — Лягай. Лягай спати.

Лагідне навіювання. Не знала ще сили власного Скіллу. Я вклався і не знаю, що було далі.

Коли прокинувся, вже геть стемніло. Приємно було відчувати тягар і тепло притуленого до себе вовчого тіла. Блазень закутав мене в покривало й сидів поруч зі мною, захоплено вдивляючись у вогонь. Коли я ворухнувся, він ухопився за моє плече та різко втягнув повітря.

— Що? — зажадав я.

Не міг зрозуміти сенсу нічого побаченого та почутого. На кам’яному помості біля дракона розкладено багаття. Я чув брязкання металу об камінь, перемовини схвильованих голосів. У наметі позаду себе почув, як Старлінг торкається струн своєї арфи.

— Востаннє я бачив у тебе такий сон, коли ми тільки-но витягли стрілу тобі зі спини, і я думав, що ти помираєш від інфекції.

— Я, мабуть, дуже втомився, — усміхнувся я Блазневі, певний, що він зрозумів. — А ти не втомлений? Я взяв силу в тебе та в Нічноокого.

— Втомлений? Ні. Я почуваюся зціленим. — Він додав, не вагаючись: — Думаю, це тому, що фальшива група втекла з мене, а не меншою мірою і через знання, що ти не відчуваєш до мене ненависті. Ну, й вовк. Він справжнє диво. Я майже постійно його відчуваю.

У нього на обличчі з’явилася дуже дивна усмішка. Я відчував, як він навпомацки тягнеться до Нічноокого. Не мав сили, щоб самостійно використовувати Скілл чи Віт. Та його спроби мене дратували. Нічноокий злегка змахнув хвостом.

Я сонний.

Тож відпочивай, брате.

Я поклав руку на його густе хутро. Він був життям, силою і дружбою, на які я міг покластися. Вовк ще раз повільно метельнув хвостом і опустив голову. Я знову глянув на Блазня і кивнув головою в бік дракона Веріті.

— Що відбувається там, угорі?

— Безумство. І радість. Для всіх, крім Кеттрікен. Думаю, її серце роз’їдають ревнощі, та вона не відходить звідти.

— Що там відбувається? — терпляче повторив я.

— Тобі має бути видніше, — парирував він. — Ти щось зробив із Кеттл. Я зумів зрозуміти частку, але не все. Тоді ти заснув. А Кеттл пішла туди і зробила щось із Веріті. Не знаю що, але Кеттрікен сказала, наче вони через це затремтіли й заплакали. Тоді Веріті зробив щось із Кеттл. І вони обоє почали сміятися, кричати й вигукувати, що це спрацювало. Я зоставався там достатньо довго, аби побачити, як вони обоє накинулися на камінь довкола дракона з долотами, молотками, мечами й усім, що було під рукою. Кеттрікен відтоді сидить тиха, як тінь, і скорботно на них дивиться. Вони не дозволяють їй допомагати. Потім я спустився сюди і зна­йшов тебе непритомним. Або вві сні. Як тобі більше подобається. Сиджу тут уже давно, стережу тебе і парю чай та ношу м’ясо кожному, хто мене гукне. А тепер ти прокинувся.

Я пізнав у цьому пародію на свій звіт Веріті й не стримав усмішки. Вирішив, що Кеттл допомогла Веріті розблокувати його Скілл, і праця над драконом продовжується. Та Кеттрікен…

— Чого сумує Кеттрікен? — спитав я.

— Хоче бути на місці Кеттл, — пояснив Блазень таким тоном, наче це відомо навіть пришелепуватому. Подав мені тарілку з м’ясом і горнятко чаю. — Як би ти почувався, про­йшовши такий довгий і тяжкий шлях лише для того, щоб твоя друга половинка вибрала собі для допомоги когось іншого? Вони з Кеттл раз у раз стрекочуть, як сороки. Заводять усілякі дріб’язкові розмови. Працюють, лупають камінь, а часом Веріті просто стоїть нерухомо, притиснувши руки до дракона. І розповідає їй про кицю своєї матері, Гісспіт, і чебрець, що ріс у саду на вершині вежі. А Кеттл тим часом безперервно розповідає йому про Ґалл, як вона зробила те і се і що вони з Ґалл зробили разом. Я думав, що зупиняться, коли зайде сонце, але це був той єдиний раз, коли Веріті взагалі згадав про існування Кеттрікен. Попросив її принести дров і розкласти вогнище, щоб присвітити. А ще думаю, що він дозволив їй нагострити для себе різець. Чи, може, два.

— А Старлінг? — тупо спитав я.

Думка про те, що мусить відчувати Кеттрікен, не була мені приємною, тож я відігнав її геть.

— Працює над піснею про дракона Веріті. Здається, втратила надію, що ми з тобою зробимо щось, гідне бодай ноти.

Я сам собі всміхнувся.

— Її ніколи немає поблизу, коли я роблю щось важливе. Те, що ми з тобою зробили сьогодні, Блазню, значить більше, ніж будь-яка битва, в якій я змагався. Та вона ніколи цього не зрозуміє. — Я схилив голову в бік намету. — Її арфа грає милозвучніше, ніж я пам’ятаю, — зауважив я сам собі.

У відповідь Блазень звів брови і помахав переді мною пальцями. Я витріщив очі.

— Що ти зробив? — зажадав я.

— Я експериментував. Думаю, що, як переживу все це, мої маріонетки стануть легендою. Я завжди вмів дивитися на дерево й бачити, що хочу викликати з нього. Вони, — знову тріпнув пальцями, — полегшують завдання.

— Будь обережний, — попросив я його.

— Я? Взагалі не маю жодної обережності. Не можу бути тим, ким я не є. Куди ти?

— Вгору, щоб побачити дракона, — відповів я. — Якщо Кеттл може працювати над ним, то можу й я. З мене, може, не такий сильний скіллер, але я значно довше пов’язаний із Веріті.