Мандри убивці

Розділ 11. Вівчар

Чейд Фаллстар Падуча Зоря, радник короля Шрюда, був найвідданішим з відданих слуг престолу Провісників. Коли він служив королю Шрюдові, мало хто знав про його заслуги. Та це Чейда не засмучувало, бо він не належав до тих, що прагнуть слави. Ставив панування Провісників понад усе, понад себе самого й усі речі, істотні для більшості людей. Якнайповажніше сприймав присягу, складену ним королівській родині. По смерті короля Шрюда дотримав обітниці простежити, щоб корона перейшла до істинного спадкоємця. Тільки з цієї причини його шукали як злочинця, поставленого поза законом, бо він відкрито заперечив претензії Регала на титул короля Шести герцогств. У листах, розісланих усім герцогам, а також принцові Регалу, він, після літ мовчання, виявив свою особу, проголосивши себе вірним послідовником короля Веріті та поклявшись не підтримувати нікого іншого, доки не матиме явного доказу смерті короля. Принц Регал оголосив його бунтівником і зрадником, а ще пообіцяв винагороду за нього — живого чи мертвого. Всілякими хитрими штучками Чейд Фаллстар уникав королівської погоні та підтримував у Прибережних герцогів віру, що їхній король не помер, що він повернеться і поведе їх до перемоги над червоними кораблями. Багато дрібніших нобілів, утративши всяку надію на допомогу з боку «короля» Регала, чіплялися за цей поголос. Про це почали співати пісні. Навіть простолюд з надією казав, що їхній король-скіллер повернеться їм на порятунок, привівши з собою Старійшин.

Надвечір до каравану почали збиратися люди. Власницею бика та коней була жінка. Вони з чоловіком приїхали фургоном, який тягла упряжка волів. Розвели власне вогнище, приготували власну їжу і, здається, цілковито вдовольнялися власним товариством. Мій новий господар повернувся пізно, трохи напідпитку, і довго витріщався на овець, аби впевнитися, що я і нагодував їх, і напоїв. Він приїхав у візку з високими колесами, тягненому міцним коником, якого відразу ж віддав під мою опіку. Сказав мені, що найняв ще одного чоловіка, якогось Кріса. Я маю чекати, коли той прийде, і показати йому овець. Тоді зник у кімнаті, призначеній для сну. Я зітхнув сам до себе, подумавши про довгу подорож з балакучим Крісом і про те, чи не можна б якось її прискорити, але не нарікав. Натомість зайнявся коником — жвавою кобилкою на кличку Тарабарка.

Далі прибуло веселіше товариство. Це була група лялькарів з барвисто розмальованим фургоном, який тягла упряжка яблукастих коней. З одного боку фургон мав вікно, його можна було опустити під час лялькової вистави, а ще тент-навіс — той розкручували над сценою, коли знадоблялися більші маріонетки. Старший над лялькарями звався майстром Деллом. З ним було троє учнів, один лялькар-підмайстер, а ще менестрелька, яка приєдналася до них на час подорожі. Вони не розпалювали власного вогнища, а додали руху в будиночку жінки-господині — співом, стукотом маріонеток і численними кухлями елю.

Тоді з’явилося двоє візників зі двома возами, повними ретельно запакованого глиняного посуду, а вже наприкінці — господиня каравану з чотирма помічниками. Вони мали показувати нам дорогу та ще й виконувати багато інших обов’язків. Уже сам погляд на проводирку вселяв довіру. Мадж була жінкою міцної статури і з волоссям кам’янисто-сірої барви, зв’язаним ззаду шкіряною стрічкою, розшитою бісером. Здається, серед помічників були її донька та син. Вони знали водопої, чисті й недобрі, мали захищати нас від розбійників, везти додаткову їжу та воду, а ще домовлятися з кочівниками щодо проїзду через їхні пасовиська. Це останнє було не менш важливим, ніж усе інше, бо кочовики нерадо дивилися на людей, що перетинали їхні землі з тваринами, які випасали траву, потрібну їхнім власним стадам. Мадж скликала нас усіх того вечора, розповіла це все і нагадала, що вони триматимуть порядок і всередині нашої групи. Не терпітимуть жодних крадіжок чи інших неподобств, темп руху буде таким, щоб усі могли його витримати, господиня каравану розпоряджається при водопоях, домовляється з кочовиками, її рішення — закон для всіх нас. Я, разом з іншими, пробурмотів, що погоджуюся. Тоді Мадж та її помічники перевірили фургони, впевнилися, що всі вони придатні до подорожі, всі люди здорові і є достатній запас води та їжі на якийсь непередбачуваний випадок. Ми підемо зиґзаґом від водопою до водопою. У фургоні Мадж їхало кілька дубових бочок з водою, але вона наполягала, щоб кожен приватний фургон і його пасажири теж мали досить запасу для власних потреб.

Кріс прибув, коли сонце вже сідало, а Деймен давно вже лежав у ліжку у своїй кімнаті. Я сумлінно показав йому овець, а тоді вислухав нарікання, що Деймен не забезпечив нас приміщенням для сну. Була погожа тепла ніч із легеньким вітерцем, тож я не бачив підстав для невдоволення. Не сказав цього, дозволивши Крісові бурчати та ремствувати, доки не набридне. Я спав під самісінькою овечою загородою, пильнуючи заодно, щоб не наблизився жоден хижак. Кріс віді­йшов подалі та дратував лялькарів похмурим настроєм і розлогими повчаннями.

Не знаю, скільки я проспав насправді. Мої сни розступилися, наче завіси, які розвіває вітер. Мене насторожив голос, що шепотів моє ім’я. Здавалося, наче він надходить іздалеку, але, почувши його, я потрапив йому під владу, мов причарований. Побачив полум’я свічки — і щось потягло мене до нього, як заблуканого метелика. На широкому дерев’яному столі горіли чотири свічки, їхні запахи, змішуючись, запов­нювали повітря. Дві високі виділяли пахощі мірики, дві менші, перед ними, — солодкий весняний аромат. «Фіалки, — подумав я, — і ще щось». Над свічками схилилася жінка, глибоко вдихаючи запах. Очі заплющені, обличчя покрите потом. Моллі. Знову промовила моє ім’я.

— Фітце, Фітце. Як ти міг померти й залишити мене в такому стані? Це мало бути інакше, ти мусив мене шукати і знайти, щоб я могла тобі пробачити. Ти мав запалити для мене ці свічки. Я не мала сама проходити крізь це.

Ці слова перебило сильне зітхання, наче від пронизливого болю, а з ним накотилася хвиля страху, який вона гарячково придушила.

— Усе буде добре, — прошепотіла Моллі сама собі. — Усе буде добре. Так повинно бути. Думаю, що так.

Навіть у Скілл-сні моє серце перестало битися. Я глянув на Моллі, вона стояла поблизу каміна в маленькій хатині. Надворі шаліла осіння буря. Вона вхопилася за край столу і наполовину присіла, наполовину схилилася над ним. На собі мала тільки нічну сорочку, волосся змокріло від поту. Я вражено дивився, як вона знову глибоко зітхнула, а тоді скрикнула. Це був не крик, а слабке хрипіння, наче ні на що інше вона не мала сили. За хвилину трохи випросталася і обережно поклала руку на живіт. Мене приголомшив його розмір. Такий роздутий, що вона здавалася вагітною.

Вона була вагітною.

Якби можна було знепритомніти уві сні, гадаю, я б так і зробив. Натомість у голові мені щось закрутилося, розставляючи в належному порядку всі слова, сказані нею, коли ми розлучалися. Я згадав день, коли Моллі спитала, що б я зробив, якби вона носила нашу дитину. Це ж про дитину вона казала, заради неї покинула мене, дитина була найважливішою в її житті. Не інший чоловік. Наша дитина. Вона пішла, щоб захистити нашу дитину. Нічого мені не сказала, боялася, що я не піду з нею. Краще не просити, ніж просити й дістати відмову.

І вона мала рацію. Я не пішов би. Надто багато всього відбувалося в Оленячому замку, на мене надто тиснули обов’язки перед королем. Це було дуже схоже на Моллі — сама вирішила піти, сама змагалася з усім. Нерозумно, але так схоже на неї, що я хотів її пригорнути. Я хотів її струсонути.

Раптом вона знову вхопилася за стіл: сила, що пропливла крізь неї, відібрала їй мову.

Вона була сама. Вірила, що я мертвий. І мала самотньо народити дитину десь у маленькій хатині, шмаганій вітром.

Я потягся до неї, скрикуючи — Моллі, Моллі, — та зараз вона зосередилася на собі самій, дослухаючись лише до власного тіла. Зненацька я збагнув роздратування Веріті, коли він не міг до мене докричатися, хоч як відчайдушно тягся.

Двері різко розчахнулися, впускаючи до хатини порив штормового вітру, а разом із ним струмені холодного дощу. Моллі, задихаючись, підвела очі, глянула.

— Барріч?! — зойкнула вона. Її голос був повний надії.

Я знову відчув хвилю здивування, але воно втонуло в її вдячності та полегшенні, коли його темне обличчя несподівано з’явилося у проймі дверей.

— Це тільки я, наскрізь мокрий. Так і не зміг роздобути сушених яблук, хоч скільки пропонував. Крамниці в місті порожні. Сподіваюся, борошно не промокло. Повернувся б раніше, але ця буря…

Кажучи це, увійшов досередини. Чоловік повернувся з міста, з торбою на плечі. Вода стікала йому по обличчі та крапала з плаща.

— Час настав, уже, — нестямно промовила Моллі.

Барріч впустив свою торбу, щільно зачинив двері та взяв на засув.

— Що? — спитав він, стираючи з очей краплі дощу й відкидаючи з обличчя мокре волосся.

— Маля надходить. — Тепер її голос став напрочуд спокійним.

Якусь мить він тупо на неї дивився. Тоді твердо сказав:

— Ні. Ми ж лічили, ти лічила. Це не може бути зараз. — Слова прозвучали несподівано сердито, так відчайдушно він хотів мати рацію. — Ще п’ятнадцять днів, може, й довше. Повитуха — я сьогодні з нею розмовляв і все залагодив — сказала, що днями зайде на тебе глянути…

Його мова урвалася, бо Моллі знову вхопилася за край столу. Напружилася, зціпила зуби, аж їй розімкнулися губи. Барріч стояв, як громом прибитий. Я ніколи ще не бачив його таким блідим.

— Мені повернутися до селища і привести її? — тихо спитав він.

На шерехаті дошки підлоги з дзюркотом стікала вода. Минула вічність, перш ніж Моллі перевела подих.

— Думаю, на це немає часу.

Він досі стояв, немов закам’янілий, вода з плаща текла на долівку. Не зайшов углиб кімнати, стояв нерухомо, наче вона була твариною, від якої всього можна сподіватися.

— Може, тобі треба лягти? — спитав невпевнено.

— Я пробувала. Коли лежу, болить так, що аж кричу.

Барріч кивнув головою, як маріонетка.

— То, думаю, краще тобі стояти. Звичайно.

Він так і не ворухнувся. Моллі благально глянула на нього.

— Це ж не може так відрізнятися, — видихнула вона. — Від лошатка чи телятка…

Його очі вирячилися настільки, що я аж білки цілком роздивився. Труснув головою, різко, безмовно.

— Але ж, Баррічу… більше нема нікого, хто може мені допомогти. А я… — не договорила, замість слів у неї вирвався крик.

Схилилася вперед, ноги під нею підігнулися так, що Моллі вдарилася лобом об край столу. Глухо зойкнула, в цьому звукові було стільки ж страху, скільки й болю.

Її страх змусив його стрепенутися. Ледь труснув головою, — мужчина отямився.

— Ні. Твоя правда, це не може аж так відрізнятися. Не може. Я робив таке сотні разів. Це те саме, я певен. Що ж. Гаразд. Подивимось. Усе буде добре, тільки дозволь мені… Ухх. — Барріч зірвав із себе плащ і кинув його на підлогу. Поквапом відгорнув з обличчя мокре волосся, тоді став нав­колішки поруч із нею. — Я збираюся до тебе доторкнутися, — попередив він, а я побачив, як вона трішки схилила голову, погоджуючись.

Тоді його впевнені руки торкнулися її живота, погладжуючи згори вниз, обережно, але впевнено, — так робив із кобилою, що ніяк не могла ожеребитися, а він їй допомагав.

— Тепер уже недовго, ще трішки, — сказав їй. — Воно вже опустилося.

Зненацька він набрав упевненості, я відчув, що його тон заспокоїв Моллі. Коли її прошивала чергова потуга, він тримав руки їй на животі.

— Все добре, отак.

Я сотні разів чув, як Барріч промовляв ці слова розради у стійлах Оленячого замку. В перервах між болями підтримував її руками й говорив, не замовкаючи. Називав її доброю дівчинкою, міцною дівчинкою, гарною дівчинкою, яка приведе зараз гарне маля. Сумніваюся, чи хтось із них прислухався до сенсу цих слів. Головною була інтонація. Якоїсь миті він підвівся, взяв покривало й постелив його на підлозі, поруч із собою. Без недоречних слів підняв нічну сорочку Моллі. Вона так і стояла, вчепившись за край столу, а він говорив тихо й заспокійливо. Я бачив, як по її мускулах пройшла хвиля спазмів, тоді вона скрикнула, а Барріч усе говорив:

— Давай, давай, ще трошки, ще трішечки, давай, молодець, а кого це ми маємо, хто це?

Потім дитина опинилася в його руках, голівка в одній складеній мозолястій долоні, друга долоня підтримувала маленьке скручене тільце, а Барріч зненацька сів на підлогу. Мав здивований вигляд, наче зроду нічого такого не бачив. Раніше я чув жіночі розмови про це, тож сподівався годин крику та калюж крові. Але на цій дитині було лише трішки крові. Малятко дивилося на Барріча спокійними блакитними очима. Сіра пуповина, що звисала йому з живота, здавалася товстою і грубою як порівняти з маленькими ручками та ніжками. Все мовчало, тільки Моллі тяжко дихала. Тоді вона зажадала:

— З ним усе гаразд? — Її голос дрижав. — Щось не так? Чого він не плаче?

— Усе з нею гаразд, — м’яко відповів Барріч. — Усе з нею гаразд. Вона така гарнесенька, то чого б їй плакати?

Він довго мовчав, приголомшений чоловік. Нарешті не­охоче поклав маля на простелене покривало, відігнув ріжок, щоб прикрити.

— Маєш іще дещо зробити, дівчино, а тоді вже закінчимо, — хрипко сказав він Моллі.

Незабаром посадив її у крісло біля каміна, закутав у покривало, щоб не застудилася. Трохи повагався, тоді перерізав пуповину запоясним ножем, загорнув дитину в чисте полотно та вручив її Моллі. Та негайно ж розповила немовля. Доки Барріч прибирав кімнату, Моллі вивчила кожен дюйм донечки, ахала над її блискучим чорним волоссячком, делікатними вушками, малесенькими пальчиками рук і ніг та їхніми ідеальними нігтиками. Потім те саме зробив Барріч, тримаючи дитину та відвернувшись, щоб Моллі могла змінити просяклу потом нічну сорочку на свіжу. Дивився дуже пильно. Я ніколи не бачив, щоб він із такою напругою оглядав лошатко чи цуценя.

— Матимеш лоб Чівелрі, — тихо сказав він дитині. Усміхнувся їй, одним пальцем торкнувся щічки. Вона повернула голівку в бік дотику.

Моллі знову сіла на своє місце біля вогню, і Барріч віддав їй дитину, але примостився навпочіпки біля крісла, коли вона приклала немовля до грудей. Дитині знадобилося кілька спроб, щоб відшукати і піймати сосок, коли ж нарешті почала смоктати, Барріч полегшено зітхнув. З цього я зрозумів: йому перехопило подих від страху, що дівчинка не схоче ссати. Моллі дивилася лише на маля, та я зауважив, як Барріч підняв руки, щоб протерти обличчя й очі, і ці руки дрижали. Усміхнувся, і такої посмішки я теж досі в нього не бачив.

Моллі підвела на нього очі, а її обличчя було як ранкова зоря.

— Зроби мені чашку чаю, прошу, — тихо сказала вона, а Барріч кивнув, по-дурному щирячись.

Я виринув зі сну за кілька годин перед світанком, спершу не знаючи, коли перейшов від мрій до дійсності. Зрозумів, що мої очі розплющені і що я дивлюся на місяць. Годі описати мої тодішні почуття. Та поволі думки сформувалися, і я зрозумів, чого в попередніх Скілл-снах бачив Барріча. Це все пояснювало. Я бачив його очима Моллі. Він увесь цей час був із Моллі, дбав про неї. Вона була тим другом, якому він пішов допомагати, жінкою, якій могла придатися чоловіча сила. Він був там із нею, коли я був самотнім. Зненацька в мені хвилею піднявся гнів. Чого він не прийшов до мене і не сказав, що Моллі носить мою дитину? Та я швидко вгамував цей порив, зненацька зрозумівши, що він, може, й намагався це зробити. Чогось же повертався до хатки? Тут я замислився, що він подумав, заставши її покинутою. Що всі його найгірші побоювання стосовно мене справдилися? Що я здичавів і ніколи не повернуся?

Та я повернувся. Раптово, наче розчахнулися якісь двері, я зрозумів, що можу це зробити. Насправді ніщо не стояло між мною і Моллі. В її житті не було іншого чоловіка, а тільки наше дитя. Несподівано я усміхнувся сам до себе. Не дозволю такій дрібниці, як моя смерть, стати між нами. Що таке смерть порівняно з життям, яке з нами ділитиме дитина? Я піду до неї і все поясню, цього разу скажу все, і цього разу вона зрозуміє та пробачить мені, бо між нами більше не буде жодної таємниці.

Я не вагався. Сів у темряві, підібрав клунка, що був мені за подушку, і рушив. Униз рікою куди легше, ніж угору. Я мав кілька срібняків, вистачить за місце на якомусь судні, а як гроші скінчаться, зароблю на проїзд. Синя була повільною рікою, та, тільки-но мину Турлейк, мене понесе бистра течія Оленячої ріки. Додому, до Моллі та нашої донечки.

Йди до мене.

Я зупинився. Це не Веріті скіллив мені. Я знав це. Воно вийшло з мене, то був слід, залишений раптовим і могутнім скілленням. Я не сумнівався: якби він знав, чого я мушу повертатися додому, наказав би мені поспішати, не турбуватися ним, бо з ним усе гаразд. І взагалі все гаразд. Мені потрібно просто йти далі.

Крок за кроком, освітленою місяцем дорогою. З кожним ступанням, з кожним ударом серця я чув у своїх думках слова.

Йди до мене. Йди до мене.

Не можу, — переконував я. — Не піду, — стояв на своєму.

Йшов далі. Намагався думати лише про Моллі, лише про мою донечку. Треба її назвати. Моллі, напевне, встигне дати їй ім’я, доки я туди дійду.

Йди до мене.

Нам доведеться відразу ж побратися. У якомусь сільці знайду місцевого Свідка. Барріч поручиться, що я підкидьок, не маю жодного родича, якого Свідок міг би пам’ятати. Скажу, що мене звати Новачком. Дивне ім’я, та я чув ще дивніші й міг прожити з ним до кінця віку. Імена, колись такі для мене важливі, більше не мали значення. Називайте мене хоч Кінським Кізяком, тільки б я міг жити з Моллі та моєю донечкою.

Йди до мене.

Я мушу знайти роботу, однаково яку. Раптом я вирішив, що срібняки в моєму гаманці занадто важливі, щоб їх витрачати, що мені доведеться заробити на всю дорогу додому. А коли вже туди дістануся, як зароблятиму на життя? До чого я годжуся? Я сердито відкинув цю думку. Щось знайду, щось вигадаю. Буду добрим чоловіком, добрим батьком. Їм нічого не бракуватиме.

Йди до мене.

Мої кроки ставали дедалі повільнішими. Тепер я стояв на невисокому пагорбі й дивився на дорогу переді мною. У прирічковому місті досі світилися вогні. Досить спуститися туди і знайти баржу, що пливе рікою вниз і в якій знайдеться місце для ненавченого помічника. Це й усе. Просто йди далі.

Тоді я не розумів, чому не можу це зробити. Ступив був уперед, спотикнувся, світ закрутився довкола мене, і я впав навколішки. Не міг повернутися. Мусив далі йти до Веріті. Я й досі цього не розумію і не можу пояснити. Стояв на пагорбі навколішках, дивився на місто, достеменно знаючи, чого прагну всім серцем. І не міг цього зробити. Ніщо мене не затримувало, ніхто не здіймав на мене руки чи меча і не наказував повертати назад. Тільки тихий, але наполегливий голос бився у моїх думках. «Йди до мене, йди до мене, йди до мене».

І я не міг зробити інакше.

Я не міг звеліти своєму серцю, щоб воно перестало битися, не міг перестати дихати й померти. Так само я не міг не зважати на цей заклик. Стояв сам, уночі, задихаючись під владою волі іншого чоловіка. Якась моя частка, що зберегла тверезий глузд, сказала: от бачиш, як воно для них. Для Вілла та решти членів групи, яким Гален Скіллом укарбував вір­ність Регалові. Це не змусило їх забути, що вони мають іншого короля, не змусило повірити, що чинять правильно. Вони просто не мали вибору. А покоління тому те саме трапилося з Галеном, якому силою нав’язано фанатичну вірність моєму батькові. Веріті казав мені, що ця вірність була Скілл-укарбованою, що Чівелрі зробив це, коли вони всі троє ледь вийшли з хлоп’ячого віку. Це трапилося, коли той розгнівався на Галена за якийсь його жорстокий вчинок стосовно Веріті. Акт помсти старшого брата за кривду молодшого. Заподіяний у гніві, випадково, навіть без повного розуміння, що таке можливо. Веріті казав мені, що Чівелрі шкодував через цей вчинок і відвернув би його, якби міг. Чи Гален колись усвідомив, що з ним зроблено? Чи це пояснювало його фанатичну ненависть до мене, чи було це перенесенням на сина гніву, якого він не міг відчувати до Чівелрі, мого батька?

Я намагався підвестися, але це мені не вдавалося. Поволі опустився на землю, посеред освітленої місяцем дороги, тоді безпорадно сів. Це не мало жодного значення. Ніщо не мало жодного значення, крім того, що я мав кохану, мав дитину і не міг піти до них. Більше не міг іти до них, як не міг ді­статися нічного неба і зняти з нього місяць. Я здалеку дивився на ріку, вона чорно виблискувала в місячному світлі, збрижена, як черепиця. Ріка, що могла забрати мене додому, але не зробила цього, бо затятості моєї волі так і не вистачило, щоб зламати той наказ у моїх думках. Я глянув на місяць.

— Баррічу, — вголос благав я, наче він міг почути. — Ох, Баррічу, дбай про них, пильнуй, щоб з ними нічого не трапилося, захищай їх як власну сім’ю. Доки я не зможу прийти до них.

Не пам’ятаю, як я повернувся до загороди чи як укладався спати. Та настав ранок, а коли я розплющив очі, то саме там і був. Лежав, дивлячись на блакитне небесне склепіння, ненавидячи власне життя. Між мною та небом постав Кріс і глянув на мене згори вниз.

— Краще тобі встати, — сказав він мені, а тоді, зиркнувши пильніше, зауважив: — У тебе червоні очі. Ти що, мав пляшку, якою не поділився?

— Мені нічим ділитися, — відповів йому лаконічно. Незграбно підвівся. У голові в мене калатало.

Я міркував, яке ім’я дасть доньці Моллі. Мабуть, квіткове. Лілія чи щось таке. Роуз Троянда. Меріголд Нагідка. А як я сам назвав би її? Це неістотно.

Я геть перестав думати. Кілька наступних днів робив, що мені казано. Робив це добре й ретельно, не відволікаючись на власні думки. Десь у мене всередині шалів у своїй камері буйний в’язень, але я вирішив нічого про це не знати. Натомість гнав овець. Їв зранку, їв увечері. На ніч лягав, зранку вставав. І гнав овець. Ішов позаду них у куряві фургонів, коней і самих овець, куряві, що товстим шаром осідала на моїх віях та шкірі, висушуючи мені горло, і ні про що не думав. І без думок знав, що кожен крок наближає мене до Веріті. Говорив я так мало, що навіть Кріса втомило моє товариство, бо він ніяк не міг спровокувати мене на суперечку. Я гнав овець так самовіддано, наче був найкращим пастушим псом, який будь-коли жив. Коли вночі лягав спати, навіть не бачив снів.

А для всіх інших життя йшло своїм ходом. Господиня каравану добре нас вела, ми подорожували щасливо й без пригод. Уся невигода зводилася до пилу, малої кількості води та нечастого попасання, але ми вже звикли приймати це все як частину дороги. Увечері, коли овець зігнано й влаштовано, їжу приготовано і спожито, починали вправлятися лялькарі. Вони грали три п’єси і, здається, хотіли довести їх до досконалості, перш ніж дістануться Синього озера. Часом тільки рухали маріонетками та виголошували їхні діалоги, але інколи розставляли все: світильники, сцену, декорації — і, вдягнені у чисті білі накидки, що мали означати їхню невидимість, проганяли весь репертуар. Майстер був суворим, його ремінь — завжди напоготові, навіть своєму підмайстрові не шкодував удару чи двох, коли вважав, що той їх заслужив. Один рядок із неправильною інтонацією, один порух руки маріонетки, що не збігався з наказом майстра Делла, — і от він уже між акторами та шмагає їх ременем. Навіть якби я мав бажання розважитися виставою, це повністю відбивало всіляку охоту. Тим-то я волів відійти та сидіти, дивлячись на овець, доки інші спостерігали за виставою.

Менестрелька, миловидна жінка, звана Старлінг Шпачок, часто складала мені компанію. Та навряд чи їй потрібне було моє товариство. Причина радше полягала в тому, що ми достатньо віддалялися від табору, тож вона могла сидіти і вправлятися з власними піснями й арфою, осторонь від нескінченних репетицій та плачів покараних учнів. А може, йшлося про те, що я походив з герцогства Бак і міг зрозуміти, чого їй бракувало, коли вона тихо говорила про квиління чайок та блакитне небо над морем після бурі. Жінка була типовою бакійкою, темноокою та темноволосою, на зріст не вища, ніж мені по плече. Вдягалася скромно: вузькі сині штани й туніка. У вухах мала дірки для сережок, але не носила ні їх, ні жодного персня на пальці. Сідала поблизу мене і співала, а її пальці бігали по струнах арфи. Добре було знову почути бакійський акцент і знайомі пісні Прибережних герцогств. Інколи вона щось мені казала. Це не була розмова. Говорила сама до себе в нічній темряві, а я був досить близько, щоб її почути. Так деякі люди розмовляють з улюбленим псом. Тож я дізнався, що вона була одною з менестрелів у маленькому бакійському замку, де мені ніколи не доводилося бувати. Господарем замку був дрібний шляхтич, чийого імені я ніколи не чув. Утім, надто пізно було перейматися хоч незнаною місцевістю, хоч невідомим іменем: не існувало вже ні замку, ні його господаря — все змели і спалили червоні кораблі. Старлінг вижила, та втратила і дах над головою, і покровителя, для якого могла співати. Тож сама рушила в дорогу, вирішивши зайти вглиб суходолу так далеко, щоб ніколи не бачити жодного корабля, байдуже, якого він кольору. Я міг зрозуміти такий порив. Відходячи, вона рятувала Бак для себе самої — як спогад про те, що було колись.

Смерть наблизилася до неї настільки, що торкнулася її кінчиками крил, а вона не збиралася вмирати такою, як була, — незнаною менестрелькою дрібного шляхтича. Ні, вона прагнула здобути славу й гучне ім’я, стати свідком якоїсь події та скласти про неї пісню, яку співатимуть довгі роки. Тоді вона стане безсмертною: її пам’ятатимуть, доки співатимуть ту пісню. Здавалося б, що вона мала більші шанси стати свідком такої події, зоставшись на узбережжі, де палала війна. Але, наче у відповідь на моє непромовлене запитання, Старлінг запевнила мене, що хоче стати свідком чогось такого, де всі свідки зостануться живими. До того ж, як ти бачив одну битву, то бачив їх усі. У крові вона не вбачала нічого особливо музичного. Я погодився з цим, кивнувши головою.

— Ах. Ото ж я й подумала, що ти більше скидаєшся на вояка, ніж на вівчаря. Вівці не ламають комусь носа і не залишають таких шрамів на обличчі.

— Таке трапляється, якщо впадеш зі скелі, шукаючи їх у тумані, — похмуро сказав я.

За довгий час це було найбільше моє наближення до розмови з будь-ким.

Ми подорожували далі, просуваючись так швидко, як тільки дозволяли нам завантажені вози та овеча отара. Дні були дуже одноманітними. Околиця, яку ми проминали, теж була дуже одноманітною. Інколи траплялося щось нове. Час від часу біля водопоїв, до яких ми підходили, стояли табором інші люди. А якось трапилося щось схоже на таверну, господиня каравану доставила туди кілька діжечок бренді.

Одного разу за нами пів дня їхали якісь вершники, що могли бути бандитами. Та пополудні звернули з дороги, давши нам спокій. Або прямували кудись до власної мети, або вирішили, що наше майно не варте зусиль, пов’язаних із нальотом. Раз по раз нас обганяли інші люди, гінці чи кінні подорожні, яких не затримували ні вівці, ні фургони. Якось це був цілий загін вояків у барвах Ферроу. Проїжджаючи повз нас, вони дуже підганяли коней. Дивлячись на них, я відчував неспокій, наче якась тварина шкрябнула по стінах, що захищали мою свідомість. Чи їхали з ними скіллери, Барл, Каррод, а то й Вілл? Я намагався переконати себе, що це лише золото-коричневі форми так мене стривожили.

Іншого разу нас перепинило троє кочовиків із племені, на пасовиськах якого ми перебували. Приїхали до нас на міцних маленьких кониках, які зі збруї мали тільки недоуздок. Дві дорослі жінки та хлопець, біляві, під сонцем їхні обличчя засмагли до бронзового кольору. Хлопець мав на лиці витатуювані смужки, як у кота. Їхнє прибуття змусило караван повністю зупинитися. Мадж тим часом поставила стіл, заслала його скатертиною та заварила особливий чай, який подала з вареними у меду фруктами й коржиками, посипаними ячмінним цукром. Я не бачив жодної монети, що перейшла б із рук у руки, лише цю церемоніальну гостинність. Із поведінки кочовиків я зрозумів, що Мадж була їхньою давньою знайомою і що її син проходив науку, як домовлятися з ними щодо проходу.

Проте більшість днів була така сама. Ми вставали, їли, йшли. Зупинялися, їли, спали. Одного дня я піймав себе на міркуваннях, чи Моллі навчить нашу доню робити свічки й доглядати за бджолами. Чого б я міг її навчити? «Отруйництва і техніки задушення», — гірко подумав я. Ні. Вона навчилася б від мене літер і цифр. Вона буде ще досить юною, коли я повернуся, щоб навчити її цього. І всього, чого Барріч навчив мене про коней і собак. Того дня я усвідомив, що знову дивлюся в майбутнє, вибудовую плани на час, коли знайду Веріті і якимсь чудом безпечно поверну його до Баку. Я казав собі, що зараз моя донечка лишень немовля, смокче груди Моллі, дивиться довкола широко розплющеними очима, а все побачене для неї нове. Надто маленька, аби знати, що їй чогось бракує, що з нею немає батька. Я скоро повернуся до них, раніше, ніж вона навчиться казати «тато». Я ще побачу, як вона робить перші кроки.

Це рішення щось у мені змінило. Я ніколи досі не загадував так далеко. Це не замах, який має закінчитися чиєюсь смертю. Ні, я загадував про життя, уявляв, як навчу її різних речей, уявляв, як вона ростиме, мудра та гарненька, і любитиме свого батька, нічого не знаючи про інше життя, яке він колись вів. Не пам’ятатиме мене з гладеньким обличчям і рівним носом. Знатиме тільки таким, яким я був зараз. Це було дуже важливо для мене. Тож я йтиму до Веріті, бо він мій король, і я його люблю, і він мене потребує. Але як знайду його, то це означатиме не кінець моєї подорожі, а початок. Знайшовши Веріті, зможу обернутися й піти додому, до них. На якийсь час я забув про Регала.

Отак я собі міркував часами, а йдучи за вівцями, у їхній куряві та смороді, ледь усміхався під хусткою, що затуляла моє обличчя. Іншим разом, самотньо лежачи вночі, міркував лише про тепло жінки, дому, дитини — моїх власних. Думаю, я відчував кожну милю, що пролягала між нами. Тоді самот­ність мене поглинала. Я прагнув знати кожну подробицю їхнього життя. Кожна ніч, кожна спокійна мить спокушали мене сягнути до них Скіллом. Та тепер я зрозумів пересторогу Веріті. Якби поскіллив до них, Регалова група знайшла б не тільки мене, а й їх. Регал не завагається використати їх проти мене будь-яким чином, що його зуміє вигадати. Тож я прагнув знати про них, але не смів удовольнити цю спрагу.

Ми приїхали до селища, яке навіть можна було назвати містечком. Наче грибниця, звана відьомським кругом, розрослося довкола глибокого джерела. Був там заїзд, таверна і навіть кілька крамниць, усе це призначено для подорожніх. Де-не-де розсипано будинки. Дісталися туди ополудні, а Мадж заявила, що ми тут відпочинемо й рушимо лише завтра вранці. Ніхто особливо не протестував. Напоївши тварин, ми перегнали їх і фургони на передмістя. Лялькар вирішив скористатися з ситуації та оголосив у таверні й заїзді, що його трупа покаже всьому місту виставу. Це оголошення було зустрінуте радісними подяками. Старлінг устигла вже знайти куток у таверні, який присвоїла собі, щоб представити цьому ферровському місту деякі бакійські балади.

Я залишився з вівцями на передмісті, що цілком мене вдовольняло. Невдовзі зостався сам-один у нашому таборі. Не те щоб це мене бентежило. Власниця коней запропонувала мені додаткового мідяка, якщо нагляну за ними. Але вони майже не потребували нагляду. Їх стриножено, та все ж тварини були вдячні, що можуть хоч ненадовго зупинитися і пошукати, чи не знайдеться якась паша. Бика прив’язали до стовпа, він теж був зайнятий скубанням трави. Тиша й самотність подарували мені спокій. Я вчився виробляти в собі душевну порожнечу. Міг тепер долати довгу дорогу, ні про що особливо не думаючи. Так моє нескінченне чекання ставало менш болісним. Я сидів на візку Деймена, позаду, дивився на тварин і на ледь хвилясту рівнину за ними, де-не-де поплямлену купами чагарнику.

Це довго не тривало. Пізнього пополудня у табір в’їхав фургон лялькаря. Там був тільки майстер Делл і його наймолодша учениця. Інші зосталися в місті, щоб випити, порозмовляти і взагалі порозважатися. Але з криків майстра я швидко зрозумів, що наймолодша учениця осоромилася, забувши кілька рядків і зробивши неправильні рухи. За кару мала зостатися в таборі, у фургоні. До цього додалося кілька різких ударів ременем. Ляскання шкіри і крик дівчини чути було на весь табір. При другому ударі я скривився, при третьому схопився на ноги. Не зовсім розумів, що збираюся робити, тож із полегшенням побачив, як майстер віддаляється від фургона та повертається до міста.

Дівчина голосно плакала, розпрягаючи коней і прив’язуючи їх. Я й раніше бачив її час від часу. Була наймолодшою з цілої трупи, мала не більш як шістнадцять літ, і, здається, їй найчастіше діставалося від майстра ременем. Не те щоб у цьому було щось незвичайне. Майстри нерідко хапалися за ремінь, щоб учні краще пильнували роботи. Ні Барріч, ні Чейд ніколи не вдавалися до ременя, навчаючи мене, але від Барріча мені не раз діставалися штовхани та товченики, а то й копняки, коли я не звивався настільки швидко, як йому хотілося. Лялькар був не гіршим за багатьох майстрів, яких я бачив, навіть лагіднішим за деяких. Усі його підопічні були добре нагодовані й добре вдягнені. Гадаю, найбільше мене в ньому дратувало те, що він ніколи не вдовольнявся одним змахом ременя. Їх завжди було три, п’ять, а то й більше, коли він дратувався.

Вечірній спокій розвіявся. Прив’язавши коней, дівчина ще довго й гірко ридала. За якийсь час я не міг уже цього витримати. Підійшов до їхнього подорожнього фургона та постукав у дверцята. Плач змінився на шморгання носом.

— Хто там? — хрипко спитала вона.

— Том-вівчар. З тобою все добре?

Я сподівався: вона скаже, що так і щоб я собі йшов. Натомість за мить дверцята відчинилися, а вона стояла, дивлячись на мене. По її щоці стікала кров. Я з першого погляду зрозумів, що трапилося. Ремінь перемахнув дівчині через плече, а його кінчик розпанахав їй щоку. Я не сумнівався, що це дуже боляче, але підозрював, що кров налякала її сильніше. Побачив дзеркальце на столі позаду неї, біля нього — закривавлену шматину. Кілька хвилин ми мовчки дивилися одне на одного. Тоді вона захлипала:

— Він скалічив мені обличчя!

Я не знав, що сказати. Натомість увійшов до фургона та обійняв дівчину за плечі. Посадив її. Вона постійно тицяла в обличчя сухою шматиною. Чи геть не мала глузду?

— Сиди тихо, — коротко сказав я їй. — І спробуй заспокоїтися.

Взяв у неї шматину і змочив у холодній воді. Як я й підозрював, розрив був невеликим, але сильно кровив, як це часто буває з ранами на обличчі чи голові. Шматину я склав у квадратик і притис їй до обличчя.

— Тримай це так. Легенько притисни, але не три. Я зараз повернуся. — Підвів голову й побачив, що вона втупилася у шрам у мене на обличчі, а її очі наповнилися слізьми. — На такій гарній шкірі, як у тебе, навряд чи буде шрам. Як зостанеться знак, то невеликий.

Тут її очі так розширилися, що я здогадався: мої слова геть недоречні. Вийшов із фургона, лаючи себе за те, що взагалі втрутився.

Я втратив усе цілюще зілля і горщик з Баррічевою маззю, покинувши свої речі у Трейдфорді. Зате там, де паслися вівці, помітив квітку, що трохи скидалася на низькорослий золотушник, а ще наче соковитий різновид кривавого кореня, як дехто називає сангвінарію. Я зірвав цю другу рослину. Вона пахла неправильно, а сік її листя був надто липким і не схожим на желе. Я вимив руки та оглянув золотушник. Він пахнув правильно. Я стенув плечима. Спершу набрав тільки жменю листя, проте потім вирішив, що при нагоді можу трохи відновити втрачене. Здавалося, це та сама трава, але на сухому кам’янистому ґрунті росла рідше й була меншою. Я розклав свій збір на візку ззаду й переглянув його. Товще листя залишив сохнути. Менше, з вершечків рослин, розтер між двома очищеними каменями на пасту й відніс її до фургона лялькарів. Дівчина невпевнено глянула на ліки, але, повагавшись, кивнула головою, коли я сказав:

— Це зупинить кров. Що швидше затягнеться, то менший буде шрам.

Коли вона забрала шматинку з обличчя, я помітив, що кровотеча майже припинилася. А проте кінчиком пальця я наніс пасту на рану. Вона тихо сиділа, доки я це робив, і тут мене вразив спогад: я не торкався жіночого обличчя, відколи востаннє бачив Моллі. Дівчина мала блакитні очі, вони були широко розплющені й утуплені в мене. Я відвернувся від цього серйозного погляду.

— От. Тепер дай їй спокій. Не три, не торкайся пальцями, не мий. Хай сформується струп, а тоді намагайся не чіпати його.

— Дякую, — сказала вона тоненьким голоском.

— На здоров’я, — відповів я і повернувся, щоб іти.

— Мене звуть Тассін, — промовила мені вслід.

— Себто Калитка. Знаю. Чув, як він на тебе гаркав, — сказав я. Почав спускатися східцями.

— Він страшна людина. Я його ненавиджу! Втекла б, якби могла!

Здається, в таку мить не годилося просто собі піти. Я спустився вниз і зупинився поруч із фургоном.

— Я знаю, що тяжко заробляти ременя, якщо ти дуже стараєшся. Але… так уже ведеться. Якби ти втекла, не мала що їсти, де спати, а твоє вбрання порвалося, було б гірше. Намагайся робити це краще, то й не діставатимеш ременем.

Я мало вірив у те, що казав, тож насилу міг дібрати якісь слова. Та краще вже це, ніж порадити їй просто зараз забратися звідси й тікати. Вона і дня не вижила б у прерії просто неба.

— Я не хочу робити це краще. — У ній спалахнула якась іскорка, змусивши дівчину до бунту. — Взагалі не хочу бути лялькаркою. Майстер Делл знав це, купуючи мене за ученицю.

Я відступив у бік овець, але вона спустилася східцями й подалася слідом за мною.

— У нашому селі був чоловік, якого я любила. Він запропонував мені стати його дружиною, але не мав на той час грошей. Бач, він господарював на селі, а тоді була весна. Ніхто в селі не має грошей навесні. Сказав моїй матері, що заплатить за мене викуп на жнива. Та моя мати відповіла: «Якщо він бідує зараз, маючи один рот до прогодування, бідуватиме ще дужче, маючи їх два. Або й більше». А тоді продала мене лялькареві за половину тієї ціни, яку звичайно платять за учня, бо я цього не хотіла.

— Там, звідки я родом, це робиться інакше, — незграбно сказав я. Не зовсім розумів, що вона мені розповідає. — Батьки платять майстрові, аби він узяв їхню дитину в науку, сподіваючись, що в неї буде краще життя.

Дівчина відкинула волосся назад. Воно було ясно-каштановим, з численними кучериками.

— Я таке чула. Дехто так робить, але більшість ні. Купують учня, зазвичай охочого, а коли в нього не виходить, можуть продати його на чорну роботу. Тоді шість років будеш чимось не кращим за невільника. — Вона шморгнула носом. — Де­хто каже, що через це учень краще справляється. Знає, що шість років працюватиме у кухні попихачем або роздуватиме міхи в кузні, якщо майстер ним незадоволений.

— Ну добре. То краще б тобі полюбити маріонеток, — недоладно бовкнув я.

Сів ззаду на візок свого господаря і задивився на отару. Дівчина примостилася поруч зі мною.

— Або ж сподіватися, що хтось викупить мене у майстра, — промовила зневірено.

— Говориш, як рабиня, — неохоче сказав я. — Це ж не так погано, правда?

— День у день робити те, що ти вважаєш дурним? — спитала вона. — І діставати побої, якщо робиш це неідеально? Чим це краще, ніж бути рабинею?

— Ну, тебе годують, вдягають, захищають. Майстер дає тобі шанс навчитися ремесла, з яким ти зможеш подорожувати по всіх Шести герцогствах, якщо добре навчишся. Можеш закінчити спектаклями при королівському дворі в Оленячому замку.

Вона дивно глянула на мене.

— Ти хотів сказати, що у Трейдфорді? — Зітхнула і присунулася до мене ближче. — Я почуваюся самотньою. Ті інші, всі вони хочуть бути лялькарями. Лютують на мене, коли я помиляюся, називають ледачою, не хочуть зі мною розмовляти, коли вважають, що я зіпсувала виставу. Усі непривітні. Ніхто з них не переймався б моїм скаліченим обличчям, як оце ти.

Мені, здається, нічого було відповісти. Я не знав їх настільки, щоб погодитися чи ні. Тож промовчав. Ми сиділи, дивлячись на овець. Мовчання затягнулося, темрява густішала. Я подумав, що невдовзі слід розпалити вогонь.

— То, — сказала дівчина, втомившись від мого мовчання, — як ти став вівчарем?

— Мої батьки померли. Все успадкувала сестра. Вона ніколи особливо мною не переймалася, і от я тут.

— Ну й сука! — люто випалила вона.

Я набрав повні груди повітря, аби захистити свою вигадану сестру, а тоді збагнув, що так розмова лише затягнеться. Намагався вигадати якусь роботу для себе, але вівці та інші тварини спокійно паслися просто перед нами. Годі сподіватися, що невдовзі до табору почнуть повертатися люди. Цьому завадить таверна та нові співрозмовники, яким можна розповісти про дні нашої подорожі.

Нарешті я послався на голод і встав, щоб зібрати каміння, а тоді сухі кізяки та хмиз для вогнища. Тассін наполягла, що готуватиме вона. Насправді я голодним не був, але дівчина їла з великим апетитом і добре нагодувала мене з подорожніх запасів лялькарів. Ще запарила чай, а потім ми сиділи при вогні та повільно пили його з важких червоних глиняних кухликів.

Якимсь чином мовчання перетворилося з ніякового на дружнє. Добре було сидіти та дивитися, як хтось інший готує страву. Спершу вона торохтіла, питаючись, чи люблю я певні прянощі й чи роблю собі міцний чай, та насправді не слухала відповідей. Сприйнявши моє мовчання за своєрідне схвалення, почала розповідати про себе інтимніші речі. Майже з розпачем розповідала про дні, проведені за навчанням та вправлянням у тому, чого вона не хотіла вчитися і в чому вправлятися. З неохочим захопленням згадала, скільки сил віддають науці інші лялькарі, про їхній ентузіазм, якого вона не могла з ними поділити. Голос Тассін затих, і вона глянула на мене жалібними очима. Не було потреби пояснювати, наскільки самотньою почувалася. Перевела розмову на легші теми, дрібні прикрощі, яких зазнавала, їжу, якої не любила, про те, що від одного з лялькарів завжди тхне застарілим потом, а одна жінка завжди нагадує їй про її репліку щипком.

Навіть її скарги були на свій лад приємними. Наповнювали мої думки розказаними нею банальностями, тож я не міг зосередитися на більших проблемах. Бути з нею — це в певному сенсі, як бути з вовком. Тассін була зосереджена на теперішньому, цій трапезі, цьому вечорі, не думала ні про що інше. Від міркувань про це мої думки помандрували до Нічноокого. Я тихо шукав його. Міг його відчути, десь, живого, але мало чого поза тим. Може, нас розділяла надто велика відстань, може, він був надто зайнятим своїм новим життям. Хай якою була причина, його свідомість не була такою відкритою для мене, як колись. Мабуть, він просто дедалі більше пристосовувався до звичаїв своєї зграї. Я намагався радіти з того, що він знайшов для себе таке життя, — з численними товаришами і, можливо, самицею-парою.

— Про що ти думаєш? — спитала Тассін.

Промовила це так м’яко, що я, не задумуючись, відповів, усе ще дивлячись у вогонь:

— Що інколи тільки почуваєшся самотнішим, довідавшись про інших, — друзів, рідню, в яких усе добре.

Вона стенула плечима.

— Я намагаюся не думати про них. Мій фермер, мабуть, знайшов іншу дівчину, чиї батьки погодилися почекати на викуп за наречену. А щодо моєї матері, то підозрюю, що без мене в неї кращі перспективи. Не була настільки старою, щоб не могла піймати іншого чоловіка. — Потяглася дивно котячим рухом, тоді повернула голову, глянула мені в обличчя і додала: — Нема сенсу говорити про те, що далеко й чого не можеш дістати. Це тільки зробить тебе нещасним. Тішся тим, що можеш мати зараз.

Зненацька наші очі зустрілися. Значення її слів годі було з чимось переплутати. На якусь мить я був шокований. Нас і так розділяла невелика відстань, а тут вона ще схилилася в мій бік. Поклала обидві долоні мені на щоки. Її дотик був ніжним. Зсунула хустку з мого волосся, обома руками відкинула його назад, відкривши обличчя. Зазирнула мені в очі, кінчиком язика облизнула мої губи. Провела долонями мені по обличчі, по шиї, до рамен. Я був причарований, наче миша, що дивиться на змію. Ще більше схилилася та поцілувала мене, своїми вустами розтуляючи мої. Від неї пахло солодким кадилом.

Я зажадав її з раптовістю, яка мене приголомшила. Не самої Тассін, а жінки, ніжності, близькості. Мене охопила пристрасть, але це ще не все. Це було як голод Скіллу, що поглинає людину, вимагаючи близькості та повного зв’язку зі світом. Я був невимовно втомлений самотністю. Притис її до себе так різко, аж вона зітхнула від несподіванки. Поцілував так, наче прагнув проковтнути й цим зменшити свою самотність. Тут ми опинилися на землі. Вона тихенько й задоволено постогнувала, та раптом вперлася рукою мені в груди.

— Зупинися на хвилинку, — шикнула. — Просто почекай. Піді мною якийсь камінь. І я не можу зіпсувати вбрання, дай мені свій плащ, розстелити.

Я жадібно дивився, як Тассін стелить мій плащ на землі біля вогнища. Лягла на нього, поплескала долонею біля себе, запрошуючи мене.

— Ну? Повертаєшся? — кокетливо спитала вона. Тоді розпуснішим тоном додала: — Хай-но я покажу все, що можу для тебе зробити.

Провела долонею собі по сорочці, по грудях, пропонуючи й мені зробити те саме.

Якби вона цього не сказала, якби ми взагалі не зупинялися, якби вона просто глянула на мене з плаща… але її пропозиція та манери раптом стали неприйнятними. Уся ілюзія ніжності та близькості розвіялася, на зміну їй прийшов виклик, який інший борець міг мені кинути на площі тренувань із киями. Я не кращий за жодного іншого мужчину. Я не хотів про це думати, не хотів ні про що міркувати. Прагнув просто кинутися на неї, погасити в ній свій жар, а натомість почув, як питаю:

— Що, коли через мене в тебе буде дитина?

— Ох, — Тассін легко засміялася, наче ніколи про таке не думала. — То можеш зі мною побратися і викупити мене з науки в майстра Делла. Або ні, — додала, побачивши, як змінилося моє обличчя. — Дитина не така велика, її не так складно позбутися, як думають чоловіки. Кілька срібняків за потрібне зілля… але ми не мусимо просто зараз про це думати. Навіщо перейматися тим, що може ніколи й не трапитися?

Справді, навіщо? Я глянув на неї, жадаючи її з усією жадобою моїх самотніх місяців, коли не знав жодної тілесної близькості. Та я знав, що той глибший голод — прагнення товариства і розуміння — вона втамує не краще, ніж це зуміє зробити кожен мужчина, власними руками. Я поволі похитав головою — більше сам собі, ніж їй. Тассін грайливо посміхнулася і простягла до мене руку.

— Ні, — я промовив це слово тихо. Вона глянула на мене так недовірливо, що я ледь не розсміявся. — Це не був добрий задум, — додав я і, почувши ці слова, сказані вголос, зрозумів, що так воно й є.

У цьому не було нічого високого, ідей про вічну вірність Моллі чи сорому, що я вже залишив одну жінку вагітною, змусивши її самотньо народжувати дитину. Я знав ці почуття, та не вони спали мені на думку. Я відчував усередині себе пустку, яка лише погіршиться, коли ляжу з чужою жінкою.

— Це не ти, — сказав я, побачивши, що її щоки різко почервоніли, а з обличчя зникла посмішка. — Це я. Це моя провина.

Я намагався, щоб у моєму голосі звучала розрада. Та це було марно.

Дівчина різко підвелася.

— Я це знаю, бовдуре, — їдко кинула вона. — Я хотіла бути з тобою доброю, і тільки.

Гнівно відійшла від вогнища, швидко зливаючись із темрявою. Я почув, як вона грюкнула дверцями фургона.

Поволі схилився, підняв плаща, стріпав із нього пил. Потім, коли ніч раптом стала холоднішою через дедалі сильніший вітер, накинув плаща на плечі, знову сів і втупився у вогонь.