Мандри убивці

Розділ 27. Місто

Крізь Гірське королівство пробігає старий торговий тракт, який не сполучає жодних теперішніх міст. Уривки цієї старої гірської дороги сягають далеко на південь і схід, аж до берега Синього озера. Цей тракт не має назви, ніхто не пам’ятає, ким він збудований, мало хто використовує його навіть на тих відрізках, які зосталися неушкодженими. Місцями дорогу понищили здуття, викликані звичними для Гір морозами. Деінде повені та зсуви обернули її на купи жорстви. Час від часу шукачі пригод з гірської молоді намагаються пройти дорогою аж до місця, звідки вона починається. Ті, що повертаються, приносять із собою розповіді про зруйновані міста, про кипучі долини, де парують сірчані водойми, а ще кажуть про грізну природу місцевості, через яку проходить дорога. Запевняють, що там обмаль дичини, полювання вбоге, і ніде не записано, щоб хтось захопився такими мандрами настільки, аби пройти цією дорогою з кінця в кінець удруге.

Я впав навколішки на засніженій вулиці. Поволі підвівся, шукаючи якогось спогаду. Я напився? Млості та запаморочення пасували б до цього. Але не це сутінково блискуче й мовчазне місто. Я озирнувся довкола. Перебував на якійсь міській площі, стояв у тіні чогось схожого на кам’яний пам’ятник, що бовванів наді мною. Закліпав, заплющив очі. Розплющив знову. Неясне світло залишалося так само туманним. Ледве міг розгледіти щось на відстані простягнутої руки, хоч куди її простягай. Даремно чекав, коли мої очі призвичаяться до непевного сяйва зірок. Та невдовзі затремтів від холоду, тож поволі пішов порожніми вулицями. Першою до мене повернулася природжена обережність, тоді імлисті спогади про моїх супутників, про намет, про розбиту дорогу. Але між цим туманним спомином і тією вулицею, на якій я стояв навколішках, не було нічого.

Я озирнувся туди, звідки прийшов. Темрява поглинала дорогу за мною. Навіть мої сліди заповнювалися сніговими пластівцями, що повільно спадали вниз. Кліпнувши, я струсив сніжинки собі з вій, обдивився довкола. Обабіч вулиці бачив блискучі вологі стіни кам’яних будинків. Мій зір не міг збагнути природи цього світла. Воно не мало джерела, було слабким і рівномірним. Не насувалися тіні, я не бачив особ­ливо темних провулків. І однаково не міг зрозуміти, куди йду. Висота і стиль будинків, напрямок вулиць — усе це зоставалося таємницею.

Я відчув, як у мені наростає хвиля паніки. Переборов її. Те, що я переживав, аж надто яскраво нагадувало, як мене ошукано Скіллом у Регаловій садибі. Боявся потягтися Скіллом, щоб не відчути дух Віллової скверни і в цьому місті. Та, коли я й далі йтиму навмання, певний, що мене не ошукують, саме тоді можу потрапити в пастку. Зупинився під захистом стіни, змусив себе заспокоїтися. Ще раз спробував згадати, як я тут опинився, як покинув своїх супутників і чому. Жоден спогад не прийшов до мене. Я потягся назовні Віт-чуттям, намагаючись знайти Нічноокого, проте не відчув нікого живого, крім себе самого. Замислився, чи справді поблизу нема жодної живої істоти, чи мій Віт знову мене підвів. Та й на це не міг відповісти. Прислухаючись, я чув лише вітер. Не міг вловити жодного запаху, крім духу вологого каменю, свіжого снігу і, може, річкової води десь далеко. Мене знову огорнула паніка, я сперся об стіну.

Місто довкола мене зненацька ожило. Я помітив, що спираюся об стіну заїзду. Зсередини чув різкі звуки якогось духового інструмента та голоси, що виводили незнайому мені пісню. Вулицею проїхав віз. Через провулок, що примикав до цієї вулиці, пробігла молода пара. Трималися за руки, сміялися на бігу. У цьому дивному місті була ніч, але воно не спало. Я глянув угору, намагаючись розгледіти гострі шпилі неймовірно високих споруд, і побачив численні вогні, що світилися на горішніх поверхах. Десь далеко якийсь чоловік уголос когось покликав.

Моє серце било молотом. Що зі мною діється? Я зібрався з силами та вирішив іти далі й довідатись, що зможу, про це чудне місто. Почекав, доки черговий віз, навантажений бочками пива, з гуркотом проїхав повз виліт мого провулка. Тоді відступив від стіни.

І негайно все завмерло, перетворившись на блискучу темряву. Затихли пісні та сміх із заїзду, спорожніли вулиці. Я підійшов до вильоту з провулка, обережно глянув в один бік, потім в інший. Нічого. Тільки м’яко падає мокрий сніг. «Принаймні, — сказав я собі, — погода тут лагідніша, ніж на дорозі вгорі». Навіть якщо доведеться провести надворі всю ніч, це нічим особливим мені не загрожує.

Якийсь час я блукав містом. На кожному перехресті вибирав найширшу дорогу і невдовзі зрозумів, що завжди полого спускаюся вниз. Запах ріки став сильнішим. Один раз я зупинився перепочити на краю великого круглого басейну, що міг оточувати фонтан або ж використовуватися як пральня. Місто навколо мене відразу ж знову ожило. Підійшов подорожній і напоїв коня у сухому басейні. Був так близько до мене, що я міг його торкнутися. Він геть не звернув на мене уваги, але я добре зауважив його незвичний одяг та дивну форму сідла на коні. Повз мене пройшла група жінок, розмовляючи й тихо сміючись усі разом. Мали на собі довгий прямий одяг, що м’яко спадав їм із пліч і на ходу розвівався довкола ніг. У всіх них довге ясне волосся вільно спадало до стегон, черевички цокотіли об бруковану вулицю. Я підвівся, щоб із ними порозмовляти, та вони зникли, а разом із ними й світло.

Я ще двічі розбудив місто, перш ніж зрозумів, що для цього досить торкнутися рукою кришталево прожилкованої стіни. Однак мені знадобилася неабияка відвага, щоб почати нарешті йти, ведучи пучками пальців по стінах будинків. Коли я це зробив, місто довкола мене розквітало життям усюди, куди я діставався. Була ніч, далі падав тихий сніг. Вози, проїжджаючи, не залишали на ньому слідів. Я чув грюкання дверей, які давно вже зігнили, бачив людей, що легко переходили глибоку ущелину, прориту сильною зливою на одній із вулиць. Коли вони голосно віталися між собою, важко було не звертати на них уваги, вважаючи привидами. Це на мене вони не звертали уваги, бо я був невидимим блукальцем між ними.

Нарешті я дістався широкої чорної ріки, що текла рівним потоком при зоряному світлі. На неї виходило кілька примарних причалів, і два великі кораблі кинули якір посеред ріки. На їхніх палубах сяяло світло. А на причалі чекали, коли їх повантажать, бочки й тюки шерсті. Гурток людей зайнявся якоюсь азартною грою, йшла гучна суперечка про чиюсь чесність. Були одягнуті не так, як річковики, що прибували до Баккіпа, говорили іншою мовою, але, наскільки я міг сказати, належали до цього ж роду. Суперечка у мене на очах переросла в загальну бійку. Пролунав свисток нічної варти — і всі швидко розбіглися в різні боки. Втекли, перш ніж варта дісталася сюди.

Я відвів руку від стіни. Якусь мить стояв у всіяній снігом темряві, давши очам змогу призвичаїтися. Кораблі, причали, річковики зникли. Але тиха чорна вода пливла й далі, а над нею у холоднішому повітрі здіймався туман. Я йшов до неї, відчував, що дорога у мене під ногами стає нерівною та вибоїстою. Води ріки напливали на вулицю і спливали з неї, а не було нікого, хто б цьому зарадив. Повернувшись спиною до ріки і глянувши на панораму міста, я побачив невиразні силуети повалених шпилів та пожмаканих стін. Ще раз пошукав довкола Вітом — і не знайшов нікого живого.

Я знову обернувся до ріки. Щось у обрисах цієї місцевості рвонуло мою пам’ять. Знав, що це не точно тут, але був певний, що саме в цій ріці Веріті обмив свої долоні та руки і вийняв їх із сяйвом магії. Я обережно пройшов розбитою бруківкою аж до краю ріки. Вода як вода, і пахла водою. Сів над річкою навпочіпки, задумався. Мені доводилося чути розповіді про озерця смолистого мулу, прикритого шаром води. Добре знав, що олія спливає у воді. Може, під чорною водою пливе інша ріка, потік срібної сили. Може, вниз за течією чи вгору проти неї б’є джерело чистого Скіллу, яке я бачив у своєму видінні.

Я зняв рукавицю, оголив руку. Неглибоко опустив її у водяний потік, долонею відчув крижаний поцілунок. Напруживши чуття, намагався збагнути, чи є під цією поверхнею Скілл. Не відчув нічого. Та, може, коли б я занурив руку глибше, то вийняв би її з води, покриту блискучою силою. «Досить сягнути і впевнитися», — переконував я себе.

На цьому, проте, моя відвага й вичерпалася. Я не був Веріті. Знав силу його скіллення і бачив, яким випробуванням для його волі було те занурення в магію. Я не міг з цим рівнятися. Він самотньо пройшов дорогою Скіллу, тимчасом як я… Тут мої думки знову повернулися до цієї загадки. Коли я залишив дорогу Скіллу та своїх супутників? Може, ніколи цього й не робив. Може, усе це сон. Я набрав холодної води, хлюпнув собі в обличчя. Нічого не змінилося. Провів по обличчі нігтями. Дряпнув так, аж заболіло. І все дарма, хіба що я почав міркувати, чи можна відчувати біль уві сні. У цьому химерному мертвому місті я не знайшов жодних відповідей, а тільки ще більше запитань.

Набравшись рішучості, я повернув туди, звідки прийшов. Видимість була поганенькою, а липкий сніг швидко запов­нював мої сліди. Неохоче торкнувся пальцями стіни. Так легше було простежити шлях назад, бо живе місто давало більше орієнтирів, ніж його холодні останки. А все-таки, квапливо проминаючи засніжені вулиці, я міркував, коли всі ці люди жили тут. Чи я оглядав події певної ночі столітньої давнини? Якби я прийшов сюди наступної ночі, побачив би ті самі сцени чи якусь іншу ніч з минулого міста? А може, ці тіні людей сприймали себе як таких, що живуть зараз, а я був дивною холодною примарою, що скрадалася крізь їхні життя? Я змусив себе перестати роздумувати про запитання, на які не міг відповісти. Слід було шукати дорогу, якою прийшов сюди, і повернутися нею ж.

Та я або перетнув уже межі тієї дільниці, яку пам’ятав, або ж звернув не туди. Наслідок той самий. Я йшов дорогою і був певен, що не знаю її. Провів пальцями по фасадах низки крамниць, усіх зачинених на ніч. Проминув двох закоханих, що стояли у дверях, обійнявшись. Пес-привид пройшов повз мене і навіть не понюшив із цікавості.

Попри м’якшу, ніж у горах, погоду, я змерз. І втомився. Глянув у небо. Невдовзі настане ранок. При денному світлі мені, можливо, вдасться піднятися на один із будинків та оглянути місцевість звідти. Може, прокинувшись, я згадаю, як тут опинився. По-дурному шукав якогось пристінка з навісом чи сарая, де міг би сховатися. Тільки тоді мені спало на думку, що немає жодної причини, яка б мені вадила зайти до котрогось будинку. А все-таки почувся дивно, вибравши двері та ввійшовши в них. Торкнувшись стіни, я побачив, що опинився у тьмяній кімнаті, може, коморі. Столи та полиці були заставлені чудовим керамічним і скляним посудом. Біля каміна спала кішка. Коли я відвів руку від стіни, все стало холодним і чорним, як смола. Тож я знову провів пальцями по стіні, ледь не перечепившись об розсипані рештки одного зі столів. Схилився, навпомацки зібрав ці уламки та відніс їх до каміна. Чимало намучився, доки розпалив справжній вогонь там, де вже палав вогонь примарний.

Коли він нарешті розгорівся, а я став над ним, щоб зігрітися, його миготливе світло показало мені кімнату в іншому вигляді. Голі стіни та підлога, засипана сміттям. Не було й сліду витонченого посуду, хоча вціліло кілька уламків дерева від полиць, які давно вже попадали. Я подякував своєму таланові за те, що їх зроблено було з доброго дуба, бо інакше давно б уже розсипались на потерть. Вирішив постелити плащ на долівку, аби захиститися від холоду каменю, і покластися на те, що вогонь дасть мені досить тепла. Вклався, заплющив очі та намагався не думати про примарних котів і примарних людей, що спали у своїх ліжках наді мною, на верхньому поверсі.

Я намагався встановити свої Скілл-стіни, перш ніж заснути, та це було однаково що сушити ноги, стоячи в річці. Що ближче підступав сон, то складніше було згадати, де пролягають ці межі. Якою часткою мого світу був я, а якою люди, що мені небайдужі? Спершу я бачив уві сні Кеттрікен, Старлінг, Кеттл і Блазня, що блукали зі смолоскипами, а Нічноокий тим часом раз у раз пробігав сюди-туди, раз у раз скавулів. Це не був приємний сон, я відштовхнувся від нього і глибше занурився у себе. Так принаймні мені здавалося.

Я опинився у вже знайомій хатині. Знав цю просту кімнату, грубо тесаний стіл, охайно почищений камін, вузьке ліжко, так старанно заслане. Біля каміна сиділа Моллі в нічній сорочці, гойдала Неттл і тихо співала пісню про зорі та морських зірок. Я не пам’ятав жодної колискової, тож був зачарований нею так само, як Неттл. Дивилася на Моллі широко розплющеними очима, слухаючи, як мама їй співає. Затисла мізинець Моллі своїм маленьким кулачком. А та знову й знову співала цю пісню, втім, вона мені не набридала. На цю сцену я міг дивитися цілий місяць, цілий рік, і то б не занудьгував.

Але от повіки маляти заплющилися, тоді швидко розплющилися. Потім заплющилися повільніше і так уже зосталися. Маленькі стиснуті губки ворушилися, наче вона смоктала уві сні. Чорне волосся почало кучерявитися. Моллі схилилася, торкнулася вустами лобика Неттл.

Тоді втомлено підвелася, віднесла дитину до ліжка. Відкинула покривало, вклала донечку, а затим повернулася до столу, щоб задмухати єдину свічку. Я дивився при світлі каміна, як вона лягає в ліжко поруч із дитям, як натягає на себе та на нього покривало. Дивився на її важкий сон, розумів, що це сон виснаження. Зненацька мене охопив сором. Не таке тяжке і вбоге життя уявляв я для неї, не кажучи вже про нашу дитину. Якби не Барріч, їм було б іще важче. Утік від цієї картини, обіцяючи собі, що все обернеться на краще, що я все оберну на краще. Коли повернусь.

— Я сподівався, що, доки я повернусь, все обернеться на краще. Та це якось надто добре звучить, щоб у нього повірити.

Це був голос Чейда. Схилився над столом у темній кімнаті, вивчаючи сувій. Кілька свічок у канделябрі осявали його обличчя та розкладену карту. Здавався втомленим, але в доброму гуморі. Його сиве волосся було розкуйовдженим. Біла сорочка наполовину розстебнута і не заправлена у бриджі, тож звисала йому по стегнах, наче спідниця. Старий був худорлявим і мускулистим, а не кістлявим, як раніше. Відпив чималий ковток із кухля, над яким здіймалася пара, кивнув.

— Здається, Регал нічого не здобув у своїй війні з Горами. При кожній атаці на прикордонні міста загони узурпатора вдають наступ, а тоді відходять. Відсутні скоординовані зусилля, щоб зайняти спустошені ними території, та нагромадження сил, аби прорватися до Джампі. Яку гру він веде?

— Ходи сюди, і я покажу тобі.

Чейд підвів голову з-над сувою, наполовину розвеселено, наполовину роздратовано.

— Я мушу обдумати серйозні питання. Не знайду відповідей на них у твоєму ліжку.

Жінка відкинула постіль, підвелася, м’якими кроками підійшла до стола. Рухалася, мов кішка, що полює на здобич. Нагота не свідчила про вразливість — була її обладунком. Довге бронзове волосся розв’язалося з вояцького хвоста, спадало їй по плечах. Не була вже молодою, колись давно меч залишив сліди на її ребрах. Та, однак, була настільки по-жіночому грізною, що аж перехоплювало подих. Схилилася над картою поруч із Чейдом, щось йому показала.

— Глянь сюди. І сюди. І сюди. Якби ти був Регалом, то чого б атакував усі ці три точки одночасно, з силами надто незначними, щоб утримати бодай одну з них?

Коли він не відповів, провела пальцем, тицьнула у ще одне місце на карті.

— Жодна з цих атак не була несподіванкою. Зібрані ось тут гірські загони були перекинуті до цих двох селищ. Ще один загін переміщено до третього селища. А тепер дивись, де не було гірських частин?

— Там немає нічого, що варто було б займати.

— Нічого, — погодилася вона. — Та колись існував торговий тракт, що вів через менший перевал, отут, а звідти до серця Гір. Він оминає Джампі, тому ним рідко користуються. Більшість купців вибирає дороги, які дають їм змогу вести торгівлю та обмін у Джампі й менших містах.

— І яку ж цінність він має для Регала? Узурпатор намагається захопити його й утримати?

— Ні. Там взагалі не зауважено жодних військ.

— Куди веде цей тракт?

— Тепер? Нікуди, хіба до кількох розпорошених селищ. Але ним зручно подорожувати малому, зате мобільному загону. Який повинен швидко кудись потрапити.

— І куди ж?

— Шлях сходить нанівець біля Шайшу. — Вона тицьнула в інше місце на карті. — Але ця гіпотетична військова група дістанеться ним у глибину Гірського королівства. У глибокий тил військ, що стережуть і обороняють кордон. На захід від Джампі та несподівано.

— Якою може бути їхня мета?

Жінка недбало стенула плечима та всміхнулася, побачивши, що Чейдові очі відірвалися від карти.

— Може, замах на короля Ейода? Спроба розшукати бастарда, який начебто переховується в горах? Ти мені скажи. Це радше твоє ремесло, ніж моє. Отруєння криниць у Джампі?

Чейд зненацька зблід.

— Минув тиждень. Вони вже на місці, їхня операція йде повним ходом. — Він трусонув головою. — Як же мені діяти?

— Якби я була на твоєму місці, то послала б швидкого гінця до короля Ейода. Дівча на коні. Попередити, що у нього в тилу можуть бути шпигуни.

— Думаю, так було б найкраще, — погодився Чейд. Зненацька в його голосі з’явилася втома. — Де мої чоботи?

— Заспокойся. Гінця послано вчора. Слідопити короля Ейода вже працюють на тракті. У нього дуже добрі слідопити. Можу за це поручитися.

Чейд задумливо глянув на неї, і цей погляд привернула аж ніяк не її нагота.

— Ти знаєш, що в нього добрі слідопити. А втім, послала одну зі своїх дівчат до самих його дверей, із власноруч написаним листом, щоб його попередити.

— Не бачу нічого доброго в затягуванні з такими звістками.

Чейд погладив коротку борідку.

— Коли я вперше попросив у тебе допомоги, ти відповіла, що працюватимеш для грошей, а не з патріотизму. Сказала, що для конокрада сторона по один бік кордону нічим не гірша, ніж по другий.

Жінка потяглася. Поворушила раменами. Підійшла до нього, у спокійній задумі поклала руки йому на стегна. Вони були майже одного зросту.

— Можливо, ти перетягнув мене на свою сторону.

Його зелені очі зблиснули, як у ловчого кота.

— Невже? — замислено спитав він, притягаючи її ближче.

Я, ледь здригнувшись, повернувся до себе самого. Мені було ніяково, що я підглядав за Чейдом, але водночас я й заздрив йому. Трохи розворушив вогонь і знову вклався. Згадав, що Моллі теж спала сама, як не брати до уваги теплої крихітки — нашої донечки. Це мало втішало, і решту ночі мій сон був неспокійним.

Коли я знову розплющив очі, крізь квадратне вікно без віконниці просочувалось водянисте світло. Вогонь догорів, зосталося лише кілька вуглинок, але я не мерз. При денному світлі кімната, де ночував, справляла гнітюче враження. Я вийшов із неї, заглянув до іншої кімнати. Шукав сходів на горішні поверхи, звідки відкрився б кращий огляд на місто. Натомість побачив рештки дерев’яних сходинок. Провисли так, що я не відважився б і кілька кроків ними ступити. Повітря тут було ще густішим від вологи. Вогкі й холодні кам’яні стіни та долівка нагадали мені підземелля Оленячого замку. Я покинув крамницю, ввійшовши в день, що здався мені майже теплим. Сніг, який нападав минулої ночі, перетворився на калюжі. Я зняв шапку й дозволив лагідному вітерцеві ворушити моє волосся. «Весна», — шепотіла якась моя частка. Провесна витала в повітрі.

Я сподівався, що денне світло затьмарить примарних мешканців міста. Натомість воно зробило їх ще яскравішими. Чорний камінь із жилками, як у кварцу, широко використовувався при спорудженні будівель, тож досить було торкнутися довільної його часточки, як міське життя довкола мене прокидалося. Та навіть коли я нічого не торкався, однаково, здавалося, мигцем бачив людей, чув гамір їхніх розмов, відчував тупання їхніх ніг. Якийсь час я йшов, шукаючи високого, не надто ушкодженого будинку, звідки відкривався б потрібний мені краєвид. При денному світлі місто виявилося куди більше зруйнованим, ніж я припускав. Цілі куполи дахів завалилися, деякі будинки розкололися, великі тріщини позеленіли від моху, що поширився стінами. У інших зовнішні стіни геть попадали, відкривши внутрішні покої і засипавши вулиці купами уламків, через які я мусив перелазити. Дуже небагато вищих будинків були цілковито неушкодженими, а ще деякі хилилися одні на інші, наче п’яні. Нарешті я побачив годящий будинок з високим шпилем, що здіймався над сусідніми, і рушив у його бік.

Діставшись туди, згаяв трохи часу, стоячи й витріщаючись на нього. Міркував, чи був це палац. Великі кам’яні леви стерегли вхідні сходи. Зовнішні стіни були з того ж блискучого чорного каменю, який я вважав загальновживаним будівельним матеріалом у цьому місті, але до них прилаштовано барельєфи людей і тварин, усі висічені з якогось білого каменю. Різкий контраст чорного та білого кольорів і величезний розмір цих зображень робили їх майже приголомшливими. Гігантська жінка тримала здоровезний плуг, який тягла група надзвичайно великих волів. Крилате створіння, може, дракон, зайняло собою цілу стіну. Я поволі піднімався широкими кам’яними сходами до входу. Здавалося, що вище піднімався, то гучнішим і нав’язливо реальнішим ставало бурмотіння міста. Усміхнений молодик спустився сходами, тримаючи в руках сувій. Я відступив, щоб не зіткнутися з ним, але не відчув навіть легенького повіву з його боку, коли він квапливо проходив повз мене. Я озирнувся, щоб до нього придивитися. Він мав жовті очі, наче бурштин.

Великі дерев’яні двері були зачинені та замкнені, але вони настільки перегнили, що тільки-но я легенько їх штовх­нув, як засув зірвався. Половина дверей відчинилася, ще одна граціозно провисла і впала на підлогу. Перш ніж увійти, я заглянув досередини. Покриті плямами та курявою вікна з товстого скла пропускали світло зимового дня. У повітрі танцювали дрібки пилу з вибитих вхідних дверей. Я майже сподівався побачити кажанів, голубів або ж пацюків, що пробігають один за одним. Але тут не було нічого, навіть запаху, притаманного приміщенням, де живуть тварини. Дикі звірі оминали це місто, як і дорогу. Я ввійшов досередини, мої чоботи трохи човгали по запиленій долівці.

Там було ганчір’я, що зосталося зі старовинних шпалер, поламана дерев’яна лава. Я звів очі до стелі високо над головою. В одній цій кімнаті могло поміститися все тренувальне поле Оленячого замку. Я почувався крихітним. Але по той бік кімнати, навпроти мене, здіймалися у темряву кам’яні сходи. Підійшовши до них, я почув діловите бурмотіння розмови. Зненацька на сходах зароїлося від високих, пишно вбраних людей, які спускалися й піднімалися. Більшість стискала сувої чи тримала папери, а тон їхніх перемовин скидався на бесіди осіб, що обговорюють якісь важливі справи. Вони злегка відрізнялися від усіх людей, між якими мені доводилося бувати. Їхні очі були надто яскравими, тіла надто видовженими. Та багато в чому іншому вони мали цілком звичайний вигляд. Я вирішив, що це якась судова палата чи міська ратуша. Тільки владні установи змушують стільки брів морщитися, а стільки облич супитися. Там було багато людей у жовтих накидках і чорних обтислих штанах, з якимись відзнаками на раменах. Я вирішив, що це урядники. Що вище я здіймався сходами, то численнішими ставали ці жовті накидки.

Сходи трохи освітлювало сонячне проміння, що просочувалося крізь широкі вікна на кожному поверсі. З перших таких вікон я міг побачити хіба верхню частину сусіднього будинку. З другого поверху роздивився якісь дахи. Третій довелося перейти з кінця в кінець, щоб дістатися чергових сходів. Судячи з численних обривків шпалер на стінах, цей поверх було обставлено ще багатше, ніж інші. Я почав помічати примарні меблі та людей, наче магія була тут сильнішою. Тримався краю коридорів, уникаючи «доторків» безтілесних людей, що проходили крізь мене. Там було багато покритих м’якою оббивкою лав для очікування — чергова ознака урядового приміщення — і багато дрібних писарів, що сиділи за столами й переписували відомості з наданих їм сувоїв.

Я піднявся черговими сходами, та, на моє розчарування, пошук доброго виду на місто привів мене лишень до величезного вітража. Він зображав жінку та дракона. Вони, здається, не змагалися одне з одним, а стояли й вели розмову. Жінка на вітражі мала чорне волосся і чорні очі, на чолі — яскраво-червону пов’язку. У лівій руці щось тримала, але я не можу сказати, була це зброя чи владний жезл. Величезний дракон носив на собі саджений самоцвітами нашийник, проте ніщо у його поставі чи поведінці не вказувало, щоб це була свійська тварина. Я довго не міг піти звідси, дивився на вікно при світлі, що пробивалося крізь його запилені барви. Відчував, що в цьому зображенні є якесь значення, незбагненне для мене. Нарешті відвернувся, оглянув приміщення.

Цей поверх краще освітлювався, ніж попередні. Весь він був однією відкритою кімнатою, але значно меншою, ніж зала в партері, яку я бачив раніше. Високі вузькі вікна з прозорого скла чергувалися з фрагментами стін, оздобленими фризами зі сценами битв або мирної сільської праці. Мені дуже хотілося пильніше придивитися до цих мистецьких витворів, але я рішуче попрямував до чергових сходів. Вони були неширокими та звивалися спіраллю. Я сподівався, що ці сходи приведуть мене до вежі, яку бачив ззовні будинку. Міські привиди здавалися тут менш численними.

Цей підйом був стрімкішим і довшим, ніж я сподівався. Я розстебнув плащ і сорочку, доки дістався вершини. Гвинтові сходи освітлювалися рівномірно розміщеними вікнами-щілинами, не надто ширшими за бійниці. На одній зі сходинок стояла молода жінка, вдивляючись у місто з тужливим виразом лавандових очей. Здавалася такою справжньою, що я попрохав у неї пробачення, обходячи її. Вона, очевидно, не звернула на це уваги. У мене знову з’явилося моторошне відчуття, що привид тут — я. На цих сходах було кілька майданчиків і дверей, які вели до кімнат, але всі вони були замкнені, і здавалося, що час був до них ласкавим. Сухе повітря на вищих поверхах сприяло збереженню і дерева, і металу. Цікаво, що ховалося за цими непотривоженими перепонами? Блискучі скарби? Мудрість століть? Зігнилі кості? Жодні двері не піддалися моєму поштовху. Йдучи далі, я сподівався, що не знайду на вершині вежі чергових замкнутих дверей у винагороду за всі свої старання.

Усе це місто було для мене таємницею. Примарне життя, яке в ньому пульсувало, разюче контрастувало з його теперішньою цілковитою пустельністю. Я не бачив слідів битв, а зауважені мною руйнування радше здавалися наслідком глибокого неспокою землі, може, землетрусу. Минаючи дальші замкнені двері, я міркував, чи сама Еда знає, що за ними приховується. Ніхто не замикає двері, не сподіваючись повернутися. Я замислився, куди вони поділися, мешканці цього міста, що й досі рухалися ним у примарній подобі? Чого це місто над рікою покинуте? Коли це сталося? Це була домівка Старійшин? Чи Старійшини — це дракони, яких я бачив на будинках і на вітражі? Дехто любить загадки. Та в мене від них лише розболілася голова, біль, гупаючи у скронях, додався до голоду, що дедалі сильніше дошкуляв мені від світанку.

Нарешті я дістався до верхньої кімнати вежі. Опинився посеред круглого приміщення з куполоподібною стелею. Його стіни складалися з шістнадцяти панелей, половина з них була з товстого скла, брудного та поплямленого. Скляні панелі-вікна притьмарювали зимове світло, що сочилося крізь них до кімнати, роблячи її водночас освітленою і похмурою. Одне з вікон було розбитим, осколки скла розсипалися і всередині кімнати, і поза нею — на вузькому балконі, що оббігав вежу ззовні. У центрі містився великий круглий стіл, частково поламаний. Двоє чоловіків і три жінки, усі з указками, про щось сперечалися, жваво жестикулюючи над столом, який прикрашав колись цю кімнату. Один із чоловіків здавався доволі сердитим. Я оминув примарний стіл і всю цю бюрократичну сцену. Вузькі двері легко відчинилися на балкон.

Його оточувала дерев’яна балюстрада, та я їй не довіряв. Повільно обійшов вежу, вагаючись між захопленням і страхом упасти. На півдні переді мною розкинулася широка річкова долина. Далі видно було темно-сині узгір’я, що підпирали бліде зимове небо. Ріка, наче товста лінива змія, звивалася по ближній частині долини. Я бачив інші прирічкові міста, далеко звідси. За річкою тягся широкий зелений діл, густо зарослий деревами або ж покритий чепурними селянськими садибами, — ці дві картини змінювали одна одну, охайні обійстя то з’являлися, то зникали, коли я трусив головою, щоб позбутися привидів. Я бачив широкий чорний міст над рікою і дорогу, яка за ним тяглася. Міркував, куди вона веде. На якусь мить побачив яскраві вежі, що поблискували віддалік. Прогнав з голови примарні видіння й угледів віддалене озеро, над яким у водянистому сонячному світлі здіймалася пара. Чи Веріті десь там?

Тоді я перевів погляд на південний схід, і від побаченого очі мені полізли на лоба. Може, тут і була відповідь на частину моїх запитань. Ціла дільниця міста зникла. Просто зникла. Ні руїн, ні уламків будівель, почорнілих від вогню. Тільки велика, різко окреслена розколина в землі, наче якийсь гігант вбив у поверхню величезний клин і широко розщепив її. Цю щілину наповнила ріка, блискучий водний язик вдерся до міста. Залишки будинків досі балансували на краю розколини, вулиці зненацька обривалися біля неї. Я пробіг очима по цій величезній земній рані. Навіть із такої відстані міг розгледіти, що велика тріщина сягає протилежного берега річки й тягнеться далі. Згубна щілина встромилася, мов спис, у самісіньке серце міста. Спокійна вода виблискувала сріблом під зимовим небом. Я міркував, чи раптовий землетрус не завдав смертельного удару цьому місту. Заперечно хитнув головою. Надто велика його частина стояла й досі. Це, без сумніву, була велика катастрофа, але вона не пояснювала смерті міста.

Я повільно перейшов на північний бік вежі. Внизу піді мною лежало місто, за ним я бачив виноградники та поля зі збіжжям. Ще далі — смугу лісу, крізь яку пробігала дорога. Тоді гори, від яких мене відділяло кілька днів верхової їзди. Я сам собі похитав головою. Напевне, я прийшов звідти. Але геть не пам’ятав цієї подорожі. Сперся об стіну та замислився, що робити. Якщо Веріті й був у цьому місті, я не відчув його присутності. Шкодував, що не пам’ятаю, чому я покинув своїх супутників і чому це трапилося. «Йди до мене, йди до мене», — шепотів мені внутрішній голос. Мене опанувала гнітюча похмурість, я прагнув просто лягти, де стояв, і померти. Намагався переконати себе, що це все ельфійська кора. Та більше скидалося на наслідки майже постійних невдач. Я повернувся до центральної кімнати, щоб сховатися від холодного зимового вітру.

Коли проходив крізь розбите вікно, мені під ноги підкотилася паличка, і я ледь не впав. Отямившись, глянув униз і здивувався, як не помітив цього раніше. На долівці під розбитим вікном були залишки маленького вогнища. Сажа забруднила частину шибки, що вціліла в бічній рамі. Я схилився, обережно торкнувся скла. Коли відвів палець, побачив на ньому чорний слід. Сажа — напевне, не свіжа, але їй було не більш як кілька місяців, а то б зимові бурі сильніше її змили. Я відступив од вікна і спробував змусити свій втомлений мозок працювати. Вогнище було складене з дерева, може, з уламків меблів, але містило також гілочки дерев чи кущів. Хтось навмисне приніс сюди віття, щоб розвести вогонь. Чого? Чого не використати решток стола? І чого підніматися так високо, щоб розвести багаття? Заради краєвиду?

Я сів біля решток вогнища і намагався мислити. Коли сперся плечима об кам’яну стіну, посварені привиди довкола столу зробилися реальнішими. Один крикнув щось іншому, тоді провів указкою уявну лінію над поламаним столом. Одна із жінок з упертим виглядом схрестила руки на грудях, інша тим часом холодно посміхалася і тицяла своєю указкою в стіл. Лаючи себе ідіотом, я схопився на ноги й кинувся оглядати древні руїни стола.

Розгледівши там карту, я тієї ж миті впевнився, що це Веріті розпалив вогонь. На моєму обличчі з’явилася придуркувата усмішка. Звичайно. Висока вежа з численними вікнами, звідки можна розгледіти місто та його околиці, а посеред кімнати великий стіл з найдивнішою картою, яку я будь-коли бачив. Її не намальовано на папері, а виліплено з глини, щоб відтворити горбкувату місцевість. Карта тріснула, коли стіл розламався, але я розпізнав ріку, складену з блискучих осколків чорного скла. Обабіч прямих, як стріли, доріг містилися крихітні моделі міських будинків, маленькі фонтанчики, наповнені блакитними скляними друзками, а навіть гілочки, замість листя, покриті зеленою вовною, — вони символізували найбільші дерева в місті. По всьому місті на карті з різними інтервалами розкидано маленькі кам’яні кристали. Я здогадувався, що це якісь орієнтаційні пункти. Було там усе, навіть маленькі квадратики, що представляли ятки на ринку. Хоч і зруйнована, карта дивувала точністю деталей. Я усміхнувся, набравши певності, що за кілька місяців після повернення Веріті до Оленячого замку в його вежі Скіллу буде подібний стіл і карта на ньому.

Ігноруючи привидів, я схилився над столом-картою, щоб простежити свій шлях. Легко знайшов саму вежу з картою. Як і годилося з моїм щастям, ця частина карти була досить сильно потрісканою, але я й далі не сумнівався у своїй дорозі — мої пальці просувалися там, де минулої ночі ступали мої ноги. Я ще раз захопився прямими вулицями й точними перехрестями на їхніх перетинах. Не мав певності, де вперше «прокинувся» минулої ночі, але мені вдалося виділити не надто велику частину міста, на терені якої, був переконаний, це й сталося. Повернувся поглядом до вежі та уважно занотував число перехресть і поворотів, які мені слід здолати, щоб ді­статися вихідного пункту. Може, опинившись там і роздивившись, я знайду щось, що оживить мої спогади із загублених днів. Раптом запрагнув роздобути папір і перо, щоб зробити начерк околиці. І тут я збагнув значення вогнища.

Веріті використав обпалену паличку, щоб нарисувати карту. Але на чому? Я обдивився кімнату — стіни без шпалер. А от на простінках, покритих білими кам’яними плитами, було щось вирізано… Я підійшов, щоб роздивитися зблизька. Мене переповнило здивування. Я поклав долоню на холодний білий камінь, тоді виглянув крізь брудне вікно поруч із ним. Просунув пальцями по річці, яку бачив оддалік, потім знайшов гладенький слід дороги, що її перетинала. Панель поруч із кожним вікном зображала вид, що з нього відкривався. Дрібні ієрогліфи та символи могли бути назвами міст чи земельних маєтків. Я протер вікно, але більша частина бруду була ззовні.

Тепер мені стало зрозумілим значення розбитого вікна. Веріті вибив цю шибку, аби краще роздивитися, що там за нею. А затим розпалив вогонь і скористався обпаленою паличкою, щось відтворюючи, ймовірно, на карті, яку приніс із Оленячого замку. Та що саме? Я підійшов до розбитого вікна, придивився до панелей обабіч нього. Чиясь рука торкнулася лівої з них, стираючи пил, і залишила на ній свій відбиток. Я поклав на цей відбиток власну долоню. Веріті протер панель, виглянув у вікно, а тоді щось перемалював собі. Годі сумніватися, що це й було його метою. Я замислився, чи зображення на панелі якось узгоджувалося з позначеннями на карті, яку він мав при собі. Хотілося б мені мати копію Кеттрікен, аби порівняти з нею, та марно.

За вікном видно було гори на північ від мене. Звідти я й прийшов. Придивився до краєвиду, а потім спробував зіставити його з гравіюванням на панелі поруч зі мною. Мерехтіння привидів минулого збивало мене з пантелику. То я бачив зарослу лісом околицю, то дивився на виноградники й поля збіжжя. Єдиною спільною рисою обох краєвидів була чорна стьожка дороги, що просто, наче стріла, вела в гори. Я провів пальцем по панелі знизу вгору, відстежуючи дорогу. Наприкінці неї дістався гір. Там, де дорога роздвоювалася, було намальовано кілька ієрогліфів. А ще в панель поміщено маленький блискучий кристалик.

Я схилився ближче до панелі та намагався роздивитися маленькі ієрогліфи на ній. Чи пасували вони до позначень на карті Веріті? Чи були це символи, які могла б розпізнати Кеттрікен? Я вийшов з кімнати у вежі та збіг униз сходами, проходячи крізь привидів, які ставали дедалі сильнішими. Зараз я виразно чув їхні слова і помічав проблиски гобеленів, які колись прикрашали стіни. На них було зображено численних драконів.

— Старійшини? — спитав я у кам’яних стін. Вони луною повторили мої слова, і це відлуння, тремтячи, розійшлося сходами вниз і вгору.

Я шукав чогось, на чому зміг би писати. Подерті гобелени перетворилися на вогке ганчір’я, що розпадалося від дотику. Дерево було старим і гнилим. Я виламав двері до якогось внутрішнього приміщення, сподіваючись, що його вміст добре зберігся. Опинившись там, виявив, що до стін прикріплено дерев’яні полиці з перегородками, а всередині кожної з них лежав сувій. Ці сувої здавалися справжніми, так само, як і письмове приладдя на столі в центрі кімнати. Та, коли я їх торкався, пальці відчували тільки залишки примарного паперу, крихкі й ламкі, як попіл. Мої очі вихопили стос свіжих аркушів пергаменту на зовнішній полиці. Пальці навпомацки відштовхнули зігнилі останки, і врешті знайшовся придатний шматок, не більший за дві мої долоні. Він затвердів і пожовк, та ще міг послужити. У важкій закоркованій пляшечці містилися засохлі залишки чорнила. Дерев’яні руків’я письмового приладдя давно розсипалися, але металеві наконечники вціліли і були досить довгими, щоб я міг добре їх тримати. Озброєний цими знаряддями, я повернувся до кімнати з картою.

Поплювавши, я повернув чорнило до життя, а тоді чистив перо об долівку, доки воно знову не засяяло. Розпалив наново рештки вогнища Веріті, бо надвечірнє сонце затулили хмари, і світло, що просочувалося крізь закурене вікно, потьмяніло. Я став навколішки перед панеллю, протертою Веріті, та скопіював, як умів, дороги, гори і все інше, перенісши це на шматок затверділої шкіри. Пильно придивлявся до маленьких ієрогліфів і перерисував на пергамент, скільки вдалося. Може, Кеттрікен зрозуміє їх. Може, коли ми порівняємо мою незугарну карту з тією, що була в неї, якісь спільні риси наберуть сенсу. Зрештою, це все, що я міг зробити. Коли ж закінчив, сонце надворі сідало, а мій вогонь вигорів так, що зостався тільки жар. Я сумно глянув на свою дряпанину. Ні Веріті, ні Федврен не мали б підстав захоплюватися моїм витвором. Але доведеться обійтися цим. Упевнившись, що чорнило висохло і не розмажеться, я сховав пергамент під сорочку. Тепер ні дощ, ні сніг не змиють моїх позначень.

Коли я вийшов із вежі, вже западала ніч. Мої примарні товариші давно розійшлися по домівках, до камінів та вечері. Я йшов вулицями серед десятків людей, що або поспішали додому, або шукали вечірніх пригод та розваг. Проминав заїзди й таверни, де, здавалося, яскріло світло, чув веселі голоси, які долинали зсередини. Дедалі складніше було розгледіти справжні вулиці й будинки — порожні та покинуті. Було доволі неприємно ходити з пересохлим горлом і порожнім животом, що аж бурчав від голоду, між заїздами, де привиди напихалися примарною їжею, веселилися і виголошували гучні тости за здоров’я одне одного.

Мої плани були простими. Я маю дістатися ріки та напитися. Тоді зроблю все, що в моїх силах, аби повернутися до першої частини міста, яку я запам’ятав. Там знайду якийсь притулок на ніч, а на світанку вирушу в гори. Сподівався, що, коли піду шляхом, яким, ймовірно, сюди дістався, щось розворушить мою пам’ять.

Я стояв над річкою навколішках, одною долонею спершись на камінь бруківки, у другу набравши холодної води, яку жадібно пив, аж раптом з’явився дракон. Ще мить тому небо наді мною було порожнім. Тоді все засяяло золотим блиском, заповнилося шумом ударів великих крил, схожим на фуркотіння фазанячих крил у польоті. Люди довкола мене кричали, хто здивовано, хто захоплено. Величне створіння пірнуло вниз, просто на нас, описало коло. Від спричиненого ним вітру кораблі загойдалися, ріка захвилювалася. Затим дракон знову зробив коло й без попередження цілковито зник із поля зору, занурившись у річку. Золоте світло, яке він випромінював, погасло, а ніч без нього здалася ще темнішою.

Я інстинктивно відсахнувся від примарної хвилі, що рвонулася на берег, коли ріка поглинула дракона. Люди довкола мене з очікуванням вдивлялися у воду. Я глянув туди ж, куди й вони. Спершу не побачив нічого. Тоді вода розступилася — і з ріки виринула велика голова. З неї капала вода і, виблискуючи, стікала по золотій драконовій шиї. Всі розповіді, які я чув колись, описували драконів як червів, ящерів чи зміїв. Та, коли цей дракон виринув із ріки, витягаючи крила, з яких стікала вода, я подумав про птахів. Коли ж це величезне створіння з’явилося над водою, мені спали на думку граціозні баклани, які випливають із моря, піймавши рибу, або яскраво оперені фазани. Дракон був завбільшки з корабель, а розмах його крил присоромлював полотняні вітрила. Він вибрався на берег ріки і струшував воду з покритих лускою крил. Слово «луска» не віддає належного тим розкішним пластинам, які прикрашали його крила, а слово «перо» надто легковійне, щоб їх описати. Та якби існували пера з тонко викуваного золота, то драконове покриття можна було б назвати оперенням.

Я почувався приголомшеним від захвату й зачудування. Дракон не звернув на мене уваги, виринаючи на поверхню, хоча я був дуже близько до нього, та якби звернув, то я до нитки промок би від води, що стікала з його розпростертих крил. Кожна крапля, що поверталася в річку, мала в собі безпомильний блиск сирої магії. Дракон зупинився на березі, а його чотири лапи, великі та пазуристі, глибоко запалися у вологу землю. Він обережно згорнув крила, тоді взявся чистити довгого роздвоєного хвоста. Золоте світло обмило мене та осяяло зібрану юрбу. Я відвернувся від дракона, придивився до натовпу. На всіх обличчях малювалося вітання та велика пошана. Дракон наближався до них, у нього були ясні очі кречета й постава румака. Люди розступалися та бурмотіли шанобливі привітання, пропускаючи його.

— Старійшина, — вголос сказав я сам собі.

Пішов за ним, ведучи пальцями по фасадах будинків, злившись із зачарованим натовпом. Дракон повільно крокував вулицею. Люди виливалися із таверн, щоб додати свої привітання та самим приєднатися до натовпу, який ішов слідом за драконом. Це, очевидно, не було звичним явищем. Не знаю, що я сподівався відкрити, поспішаючи за драконом. Здається, взагалі не думав ні про що, крім того, щоб іти слідом за цією сповненою величі та харизми істотою. Тепер я зрозумів, чому головні вулиці цього міста збудовано такими широкими. Не для того, щоб зручніше було проїжджати возам, а щоб ніщо не заважало одному з цих видатних гостей.

Дракон зупинився перед великим кам’яним басейном. Люди кинулися вперед, змагаючись за честь працювати на чомусь, схожому на коловорот. Відро за відром здіймалося на ланцюговій петлі, кожне виливало до басейну свій вміст — рідку магію. Коли басейн наповнився сяйливою рідиною, Старійшина граційно схилив шию і напився. Може, це й був примарний Скілл, але навіть його вигляд пробудив у мене той підступний голод. Басейн наповнювали ще двічі, і ще двічі Старійшина осушив його, перш ніж знову рушити в дорогу. Я йшов слідом, зачарований побаченим.

Зненацька перед нами з’явилася велика руйнівна рана, що знищила симетрію міста. Я пішов за примарною процесією до краю розколини, лише для того, щоб побачити, як усі вони — чоловіки, жінки та Старійшина — цілковито зникають, безтурботно ввійшовши у відкритий простір. Невдовзі я самотньо стояв на краю зяючої щілини і чув тільки шепіт вітру над тихою глибокою водою. На покритому хмарами небі з’явилося кілька просвітів, усіяних зорями, що відбивалися у чорній воді. Всі інші таємниці Старійшин, про які я міг би довідатися, давно вже поглинув той великий катаклізм.

Я обернувся і поволі пішов геть, міркуючи, куди прямував Старійшина та з якою метою. Знову здригнувся, згадавши, як він пив срібну блискучу силу.

Минув якийсь час, перш ніж я повернувся до ріки. Там зосередився і згадав усе побачене того дня в кімнаті з картою. Голод внутрішньою порожнечею калатав мені об ребра, але я рішуче його придушив, прокладаючи дорогу крізь вулиці. Мусив зосередити всю силу волі, щоб пробратися між тінями-забіяками, та відвага мене підвела, коли міська варта на масивних конях рушила в наступ. Я відскочив убік, пропускаючи вартовців, і здригався від шуму, з яким опускалися їхні палиці. Хоч ця галаслива бійка була нереальною, я охоче залишив її позаду. Повернув праворуч у трохи вужчу вулицю, проминув ще три перехрестя.

Я зупинився. Тут. Це площа, на якій я стояв навколішках минулої ночі. Ось колона в центрі. Я згадав, що наді мною височів якийсь пам’ятник чи статуя. Підійшов ближче. Колону було зроблено з того ж всюдисущого чорного каменю з блискучими кристалічними прожилками. Моїм змученим очам здалося, що він виблискує яскравіше, тим самим таємничим світлом, яке випромінювали інші будівлі. Слабке сяйво обрисовувало ієрогліфи на боках колони, глибоко закарбовані у її поверхню. Я поволі обійшов довкіл колони, придивляючись до ієрогліфів. Був певний, що пізнав деякі. Може, це були близнюки тих, які я перемалював раніше. Чи, можливо, якийсь дороговказ, на який нанесено позначки, що відповідали б напрямкам компаса? Я простяг руку, торк­нувся знайомого ієрогліфа.

Ніч вигнулася довкола мене. Голова пішла обертом. Я намагався вхопитися за колону, щоб устояти на ногах, але чогось промахнувся і, спотикнувшись, хитнувся вперед. Мої простягнуті руки не знайшли жодної опори, і я впав обличчям уперед на покритий кіркою сніг та лід. Якийсь час просто лежав, припавши щокою до крижаної дороги, даремно кліпаючи очима в нічній темряві. Тоді на мене звалилася важка тепла маса.

Мій брате! — радісно привітав мене Нічноокий. Притулився холодним носом мені до обличчя, штовхав лапою мою голову, змушуючи підвестися. — Я знав, що ти повернешся! Я знав це!