Розділ 37. Годівля дракона



У середині літа того останнього року ситуація в Шести герцогствах стала безнадійною. Твердиню Оленячого замку, яку пірати довго оминали, зненацька було обложено. Від середини зими вони володіли островом Оленячого Рогу з його сторожовими вежами. Фордж, себто Ковальня, перше поселення, що стало жертвою перековування, — це лихо було назване його іменем, — давно вже стало пристанищем червоних кораблів, де вони попов­нювали свої водні запаси. Вже певний час кружляв поголос про вітрильники остров’ян, які кидали якір біля острова Скрім, там начебто кілька разів бачено й невловимий «білий корабель». Більшу частину весни жоден корабель не впливав до Оленячої затоки і не випливав із неї. Це придушення торгівлі було відчутним не лише в герцогстві Бак, а й у всіх торгових селищах на ріках Оленячій, Ведмежій та Синій. Червоні кораблі раптом стали реальністю для купців і лордів Тілту та Ферроу.

Та в день середини літа червоні кораблі підійшли до міста Баккіп. Припливли глибокої ночі після кількох тижнів оманливої тиші. Населення обложеного міста затято захищалося, та досі це були вже виголоднілі й розорені люди. Майже всі дерев’яні будови міста спалено дощенту. Частка жителів міста, яким вдалося втекти стрімкими вулицями до Оленячого замку, за оцінками, не перевищувала чверті. Хоча лорд Брайт намагався відновити й забезпечити замок, тижні щільної облоги збирали своє жниво. Глибокі криниці Оленячого замку забезпечували обложених свіжою водою, але всього іншого бракувало.

Катапульти та інші військові машини десятиліттями захищали гирло Оленячої ріки, але лорд Брайт перекинув їх на захист самого Оленячого замку. Ніким не стримані, червоні кораблі рушили у верхів’я ріки, несучи вглиб Шести герцогств війну та перекову­вання, наче отруту, що поширюється жилою і досягає серця.

Коли ж червоні кораблі стали загрозою для самого Трейдфорда, лорди Ферроу та Тілту постали перед відкриттям, що більшу частину армії Шести герцогств послано в глибину суходолу, до Синього озера і ще далі, під самі кордони Гірського королівства. Нобілі цих герцогств зненацька виявили, що їхні надвірні війська — це все, що стоїть між ними і смертю та руїною.


Я вийшов з колони і відразу ж потрапив до кола шаленців. Першим, що трапилося, було таке: вовк з усієї сили вдарив мене в груди, відкинувши назад. Тож Веріті, з’явившись із колони, ледь не впав на мене.

Я зробив так, що вона мене зрозуміла! Дав їй знати, що ти в небезпеці, а вона змусила його піти по тебе. Я зробив так, що вона мене зрозуміла, вона мене зрозуміла! — Нічноокий шаленів, наче цуценя. Тицьнувся мордою мені в обличчя, куснув за носа, тоді впав на землю поруч зі мною, наполовину вклавшись мені на коліна.

— Він розворушив дракона! Ще не розбудив, але я відчув один порух! Ми ще можемо розбудити їх усіх!

Це Веріті зі сміхом вигукував іншим добру новину, спокійно проходячи над нами обома. Підняв угору свого блискучого меча, мов кидав виклик місяцеві. Я гадки не мав, про що він. Тому просто сидів, випроставшись, на землі й витріщався на них. Блазень був блідим і втомленим. Кеттрікен, як завжди, дзеркало свого короля, усміхалася його посмішкою, ділячи його торжество. Старлінг дивилася на нас усіх жадібними очима менестреля, закарбовуючи в пам’яті кожну подробицю. А Кеттл, чиї долоні та кисті були тепер срібними, обережно опустилася на коліна біля мене і спитала:

— З тобою все гаразд, Фітце Чівелрі?

Я глянув на її руки, покриті магією.

— Що ви зробили? — спитав її.

— Тільки те, що було необхідно. Веріті забрав мене до ріки в місті. Відтепер наша праця пробігатиме швидше. Що з тобою трапилося?

Я не відповів. Натомість прошив Веріті поглядом.

— Ви відіслали мене, щоб я не пішов за вами! Знали, що я не зумію розбудити драконів, але хотіли усунути мене з дороги! — Я не міг приховати обурення й жалю, які відчував.

Веріті послав мені одну зі своїх давніх посмішок і відповів без усякого шкодування:

— Ми добре знаємо один одного, чи не так? — Це й усе, що він зволив кинути мені замість перепросин. Тоді його усмішка поширшала. — Так, доручення, з яким я тебе послав, було дурним. Але дурнем виявився я, бо ти зробив це. Розбудив одного дракона чи принаймні розворушив його.

Я захитав головою.

— Так, ти це зробив. Ти напевно відчув хвилі Скіллу ще до того, як я до тебе дістався. Що ти зробив, аби його розворушити?

— На кам’яних кабанячих іклах загинув чоловік, — рівним сухим тоном промовив я. — Може, саме так і будять драконів. Смертю. — Я не міг висловити болю, який відчував.

Веріті взяв те, що мало бути моїм, і віддав його Кеттл. Він завинив цю Скілл-близькість мені, а не комусь іншому. Хто ще зайшов так далеко і так багато йому віддав? Як міг він не допустити мене до висікання свого дракона?

Це був справдешній Скілл-голод, але тоді я не знав цього. У той час я відчував лише, як досконало він пов’язаний із Кеттл і як твердо відштовхує мене, забороняючи приєднатися до цього зв’язку. Відгородився від мене так, наче я був Регалом. Я покинув дружину й дитя, перетнув усе королівство Шести герцогств, щоб йому служити, а тепер він мене відкинув. Це мене він мав узяти над річку, бути поруч зі мною, коли я напуватимусь магією. Я ніколи не здогадувався, що спроможний на такі ревнощі. Нічноокий припинив гарцювати довкола Кеттрікен, повернувся до мене, всунув голову мені під пахву. Я потер йому горлянку, притулив. Він принаймні був моїм.

Вона мене зрозуміла, — схвильовано повторив він. — Я зробив так, що вона зрозуміла, а йому сказала, що він мусить іти.

Кеттрікен підійшла до мене й зізналася:

— Я мала дуже сильне відчуття, що тобі потрібна допомога. Довелося довго наполягати, але врешті Веріті покинув дракона й пішов до тебе. Ти поранений?

Я поволі звівся на ноги, струсив із себе пил.

— Поранена тільки моя гордість, бо мій король повівся зі мною, як із дитиною. Міг би й сказати, що воліє товариство Кеттл.

Якийсь спалах в очах Кеттрікен нагадав мені, з ким я розмовляю. Та вона приховала, що її гордість поранена, як і моя. Промовила лишень:

— Ти казав, що було вбито чоловіка?

— Не я його вбив. У темряві він упав на кам’яні кабанячі ікла, і ті його прохромили. Але я не бачив жодного поруху драконів.

— Не смерть, а пролите життя, — сказала Кеттл Веріті. — Це можливо. Як запах свіжого м’яса, що будить виголоднілого майже до смерті пса. Вони голодні, мій королю, та їх ще можна розбудити. Якщо ви знайдете спосіб нагодувати їх.

— Мені не подобається, як це звучить! — скрикнув я.

— Це не те, що мусить нам подобатися чи не подобатися, — тяжко промовив Веріті. — Така природа драконів. Мусять бути наповнені, а наповнює їх життя. Слід віддати його добровільно, створюючи їх. А дракони, здійнявшись у повітря, самі візьмуть те, що їм потрібно для виживання. Що, на твою думку, пообіцяв їм король Вайздом за подолання червоних кораблів?

Кеттл докірливо здійняла палець на Блазня.

— Блазню, зверни на це увагу і зрозумієш, чого ти такий утомлений. Торкнувшись Скіллом, ти з нею з’єднався. Тепер вона притягує тебе до себе, а ти думаєш, що це тільки твоя жалість. Але вона забере все, що їй потрібно, аби злетіти. Навіть якщо це саме твоє життя.

— Щось я геть нічого не розумію, — проголосив я. А коли мій глузд урешті повернувся до мене, вигукнув: — Регал послав війська! Вони марширують сюди! Не далі як за кілька днів дороги звідси. Здогадуюся, що вони поспішають, рухаються якомога швидше. Біля колон поставлено сторожу, щоб не дати Веріті втекти.

Була вже пізня ніч, коли я зумів усе второпати. Кеттл і Веріті справді вирушили до річки майже відразу після мого відходу. Скористалися колоною, щоб дістатися міста, там обмили Скіллом руки Кеттл і відновили силу Веріті. Кожен погляд на її срібні кисті будив у мені голод Скіллу, що став уже ледь не жагою. Я не зізнавався у цьому собі й намагався приховати це від Веріті. Навряд чи зумів його обманути, але він не змушував мене до відвертості. Свої ревнощі я маскував, ховаючись за іншими виправданнями. Гаряче заявив їм обом, що лише завдяки чистій удачі вони не зіткнулися там із Регаловою групою. Веріті спокійно відповів, що знав про ризик і зважився на нього. Мені чомусь завдало болю те, що мій гнів лишив його настільки незворушним.

Повернувшись, вони виявили, що Блазень відбиває камінь, який ув’язнював Дівчину-на-Драконі. Обчистив ділянку довкола однієї лапи, взявся за іншу. Сама лапа зоставалася безформним шматком каменю, але Блазень наполягав, що чує її всередині, неушкоджену. Був певен, що Дівчина хоче від нього одного: звільнити дракона з пастки, яка його тримала. Коли його знайшли, тремтів од виснаження. Кеттл наполягла, щоб він негайно ліг у постіль. Взяла останній, уже кілька разів заварюваний шматочок ельфійської кори й витиснула з нього все можливе, готуючи Блазневі останній чай. Попри дурманне зілля, він зоставався відособленим і втомленим, майже не цікавлячись, що зі мною трапилося. Його стан дуже мене стурбував.

Принесена мною звістка про Регалових людей поставила всіх на ноги. Після вечері Веріті послав Старлінг, Блазня та вовка стерегти вхід до каменярні. Я певний час просидів біля вогнища, з холодною мокрою шматиною, обв’язаною довкола опухлого й покритого синцем коліна. Вгорі, на драконячому помості, Кеттрікен підтримувала багаття, а Веріті й Кеттл працювали з каменем. Старлінг, допомагаючи Кеттл розшукати ще трохи ельфійської кори, знайшла насіння каррісу, яке дав мені Чейд. Стара негайно ж його привласнила і зварила напій для підкріплення сил, яким вони ділилися з Веріті. Розмах їхньої праці прибрав загрозливого темпу.

Також вони знайшли насіння сонцекльошу, яке я купив так давно, шукаючи можливої заміни ельфійській корі. Лукаво посміхнувшись, Старлінг спитала, навіщо я його ношу. Коли я пояснив, пирснула сміхом і нарешті пояснила, що його вважають афродизіаком. Я згадав слова продавця трав і сам собі похитав головою. Наче й помічав гумор ситуації, але на сміх чогось не тягло.

Насидівшись самотньо біля вогнища, я потягся до Нічноокого.

Як там?

Зітхання.

Менестрелька воліла б грати на своїй арфі. Непахучий волів би оббивати ту статую. А я волів би полювати. Якщо небезпека надходить, то вона ще далеко.

Сподіваймося, що там вона й зостанеться. Тримайся і стережи, друже.

Я покинув табір і кам’яним насипом піднявся на поміст дракона. Три його лапи вже були вільні, Веріті працював з останньою, передньою. Якусь мить я постояв поруч із ним, але він не зволив мене помітити. Натомість далі оббивав і шкріб, постійно бурмочучи собі під носа дитячі віршики чи застільні пісні. Я прошкутильгав повз Кеттрікен, яка апатично докладала дров до вогнищ, дістався місця, де Кеттл, задивившись кудись далеко, гладила долонями драконячий хвіст. З-під її рук поставали луски, потім вона збагачувала їх подробицями та додавала їм текстури. Частина хвоста ще залишалася прихованою в камені. Я сперся було об товстий шматок хвоста, щоб не трудити побите коліно, та Кеттл одразу ж виструнчилась і засичала до мене:

— Не роби цього! Не торкайся його!

Я відсахнувся від дракона.

— Я вже торкався його раніше, — зауважив обурено. — І це не шкодило.

— Це було раніше. А зараз він куди ближчий до завершення. — Вона підвела голову, зустрілася поглядом зі мною. Навіть при світлі вогнища я міг розгледіти, який товстий шар кам’яного пилу покриває їй обличчя, прилипши до вій. Здавалася страшенно втомленою, а водночас повною якоїсь шаленої енергії. — Дракон може потягтися до когось, настільки близького Веріті, як ти. А ти не досить сильний, щоб йому відмовити. Він втягнув би тебе повністю. От який він сильний, так велично сильний.

Останні слова Кеттл промовила наспівним тоном, знову провівши долонями вздовж драконячого хвоста. Я побачив, як слідом за її дотиком на мить з’являється колір.

— Чи хтось зволить усе мені пояснити? — роздратовано спитав я.

Вона розгублено на мене зиркнула.

— Я намагаюся. Веріті намагається. Та хто-хто, а ти маєш розуміти, наскільки втомливими можуть бути слова. Ми намагаємося й намагаємося розповісти тобі, але твій розум не може цього збагнути. Це не твоя провина. Слів недостатньо. А включити тебе тепер до нашого скіллення надто небезпечно.

— А допоможете мені збагнути потім, коли дракон буде вже завершений?

Стара глянула на мене, її обличчям промайнуло щось схоже на жаль.

— Фітце Чівелрі. Мій любий друже. Коли дракон буде завершений? Точніше сказати, що це ми з Веріті обоє завершимося, а дракон розпочнеться.

— Не розумію! — сердито буркнув я.

— Він же тобі казав. А я повторила, попереджаючи Блазня. Дракони живляться життям. Усім життям, відданим добровільно. Ось що потрібно, аби дракон ожив. І це зазвичай не одне життя. За давніх часів мудреці прибували до міста Джампі як групи Скіллу, як цілість, а це дещо більше, ніж сума частин, і вкладали все це у дракона. Дракон мусить бути наповненим. Я й Веріті мусимо віддати драконові усіх себе, кожну часточку свого життя. Для мене це легше. Еда знає, що я прожила більше літ, ніж було мені приділено, і не маю бажання залишатися в цьому тілі. Та для Веріті це тяжче, куди тяжче. Залишає свій престол, свою милу кохану жінку, свою любов до створення речей власноруч. Залишає їзду верхи на гарному коні, полювання на оленів, прогулянки між власними людьми. Ох, я вже відчуваю все це у драконі. Ретельне нанесення туші на карту, дотик чистого пергаменту до його долонь. Тепер я знаю навіть запах його чорнила. Він вклав усе це в дракона. Для нього це тяжко. Та він це робить, а біль, яким за це платить, — ще одна річ, яку вкладає в дракона. Коли злетить, це розпалить його лють проти червоних кораблів. Насправді є тільки одне, чого він пошкодував своєму драконові. І, можливо, через це єдине зазнає невдачі так близько до мети.

— І що це таке? — мимоволі спитав я.

Її старечі очі зустрілися з моїми.

— Ти. Не дозволив помістити тебе в дракона. Знаєш, він міг би зробити це незалежно від твого бажання. Міг просто сягнути назовні та втягти тебе всередину. Та він відмовляється. Каже, що ти надто любиш життя, тож він не відбере його в тебе. Що ти й так надто велику його частку віддав королю, а той відплатив тобі тільки болем і тяготами.

Чи знала вона, що цими словами повертає мені Веріті? Здогадуюсь, що так. Я багато дізнався про її минуле, коли ми з нею ділили наш Скілл. Розумів, що таке переживання могло бути двостороннім. Кеттл довідалася, як я любив свого дядька і як болісно сприймав те, що він виявився настільки від мене далеким, коли я дістався сюди. Я негайно підвівся, щоб із ним порозмовляти.

— Фітце! — гукнула вона, завернувши мене. — Я хотіла б, щоб ти знав про дві речі. Хоч вони можуть виявитися болісними для тебе.

Я приготувався.

— Твоя мати тебе любила, — тихо сказала вона. — Кажеш, що не можеш її згадати. Насправді ж не можеш їй простити. Та вона з тобою, там, у твоїх спогадах. Була високою й білявою, жінкою-горянкою. І вона тебе любила. Не з власної волі з тобою розлучилася.

Її слова водночас розгнівали мене і приголомшили. Я відштовхнув від себе дароване нею знання. Знав, що не маю жодного спогаду про жінку, яка мене народила. Знову й знову обнишпорював свою пам’ять і не знаходив там жодного її сліду. Жодного.

— А друга річ? — холодно спитав я.

Кеттл не зреагувала на мій гнів нічим, крім жалості.

— Така ж погана, а може, ще й гірша. До того ж ти вже її знаєш. Сумно, що єдині дарунки, які я можу дати тобі, Каталізатору, що змінив мою живу смерть на присмертне життя, — це речі, які ти вже знаєш. Та є як є, тож я скажу тобі. Ти ще кохатимеш. Знаєш, що ти втратив свою весняну дівчину, свою Моллі на пляжі, з розвіяним вітром каштановим волоссям, у червоному плащі. Надто довгою була ваша розлука, і надто багато всього трапилося з вами обома. І насправді ви не одне одного кохали. Кохали ту пору вашого життя. Це була ваша весна, життя у вас кипіло, війна стояла на порозі, а ваші тіла були сильними і прекрасними. Озирнись, згадай усе. Ти помітиш стільки ж суперечок і сліз, скільки й любовних пестощів і поцілунків. Фітце. Будь мудрим. Відпусти її та збережи ці спогади незайманими. Пам’ятай про неї все, що можеш, а їй дозволь зберегти в пам’яті того шаленого й сміливого хлопця, якого вона кохала. Бо і він, і та весела маленька панночка тепер не більш як спогади. — Вона труснула головою. — Не більш як спогади.

— Ви помиляєтесь! — нестямно скрикнув я. — Ви помиляєтесь!

Від мого крику Кеттрікен схопилася на ноги. Глянула на мене зі страхом і тривогою. Я не міг на неї дивитися. Висока й білява. Моя мати була високою й білявою. Ні. Я нічого про неї не пам’ятаю. Пройшов повз неї, не зважаючи на біль у забитому коліні. Обійшов довкола дракона, на кожному кроці посилаючи йому прокляття, жбурляючи в нього свої почуття. Хай і він відчує те саме! Діставшись Веріті, що працював над лівою передньою лапою, я присів навпочіпки поруч із ним і несамовито прошепотів:

— Кеттл каже, що ви помрете, коли дракон буде завершений. Що ви вкладете в нього усього себе. Я, мабуть, погано її зрозумів. Скажіть мені, що я помиляюся.

Він відхилився на п’ятах, змахнув відбиті раніше осколки.

— Ти помиляєшся, — відповів м’яко. — Можеш узяти мітлу й підмести це?

Я підняв мітлу, підійшов до нього, більше маючи охоту поламати її йому над головою, ніж ужити для прибирання. Веріті відчував кипіння мого гніву, я знав це. А все ж повторив жестом своє прохання почистити його місце праці. Я зробив це одним шаленим змахом.

— От, — лагідно промовив він. — У тебе гарний гнів. Могутній та сильний. Думаю, що візьму його для дракона.

Я відчув поцілунок його Скіллу, легкий, як дотик крил метелика. Мій гнів ухоплено, цілковито вирвано з моєї душі та зметено до…

— Ні. Не йди за ним.

Делікатний Скілл-поштовх від Веріті, і я повернувся до свого тіла. За мить виявив, що сиджу на пласкому камені, а весь світ довкола мене йде обертом. Я повільно схилився вперед, піднявши коліна, щоб спертися об них головою. Страшенно нудило. Мій гнів зник, йому на зміну прийшла німа втома.

— Ось, — вів далі Веріті. — Я зробив, як ти просив. Думаю, тепер ти краще розумієш, що означає вкласти часточку себе у дракона. Хочеш ще погодувати його собою?

Я мовчки похитав головою. Боявся розтулити рота.

— Я не помру, коли дракон буде завершений, Фітце. Мене буде поглинуто, це правда. Цілком дослівно. Та я триватиму далі. Як дракон.

Мені повернувся дар мови.

— А Кеттл?

— Кестрел буде часткою мене. І її сестра Ґалл. Але я буду драконом. — Знову повернувся до цього нещасного лупання каміння.

— Як ви можете так зробити? — У моєму голосі було повно звинувачень. — Як ви можете зробити так із Кеттрікен? Вона зреклася всього, щоб прийти сюди до вас. А ви просто покинете її самотньою та бездітною.

Веріті схилився вперед, аж уперся чолом у дракона. Нескінченне лупання припинилося. За якийсь час він глухо сказав:

— Фітце, тобі слід стояти тут і розмовляти зі мною, доки я працюю. Щойно я вирішую, наче в мені геть не зосталося якихось сильних почуттів, ти пробуджуєш їх у мене. — Здійняв обличчя, глянув на мене. Сльози проклали дві доріжки в сірій кам’яній пилюці. — А який вибір я маю?

— Просто покиньте цього дракона. Повернімось до Шести герцогств, зберімо народ і биймося з червоними кораблями мечем і Скіллом, як раніше. Можливо…

— Можливо, ми всі загинемо, не діставшись і Джампі. Невже це кращий кінець для моєї королеви? Ні. Я віднесу її назад до Оленячого замку і очищу узбережжя, а вона довго й добре правитиме, як монархиня. Ось так. Я вирішив дати їй це.

— А спадкоємець? — гірко спитав я.

Він утомлено знизав плечима і знову взявся за долото.

— Ти знаєш, що так мусить бути. Твоя донька буде спадкоємицею.

— НІ! Погрозите мені цим ще раз, і я поскіллю Баррічу, щоб він тікав із нею. Хоч як ризикований цей Скілл.

— Ти не можеш поскіллити до Барріча, — м’яко зауважив Веріті. Здається, саме примірявся до драконового пальця. — Чівелрі закрив його розум від Скіллу багато років тому. Щоб його не використано проти Чівелрі, як Блазня проти тебе.

Чергову маленьку таємницю з’ясовано. Та що мені з цього?

— Веріті, прошу. Я вас благаю. Не робіть зі мною цього. Куди краще мені теж бути поглинутим драконом. Я пропоную вам це. Візьміть моє життя і нагодуйте ним дракона. Віддам усе, що в мене попросите. Але обіцяйте, що мою дочку не буде принесено в жертву трону Провісників.

— Цього я не можу тобі обіцяти, — тяжко сказав він.

— Якщо у вас зосталися хоч якісь почуття до мене, — почав було я, але він перебив мене:

— Невже ти не можеш зрозуміти, хоч скільки б я повторював? Я маю почуття. Але я вклав їх у дракона.

Я зумів підвестися. Пошкутильгав геть. Не було більше що казати. Король чи людина, дядько чи друг, здається, я втратив усяке розуміння, хто він тепер. Коли я до нього скіллив, натикався лише на його стіни. Коли тягся до нього Вітом, помічав, що його життя мерехтить між ним і кам’яним драконом. А останнім часом здавалося, що воно яскравіше палає не у Веріті, а в драконі.

У таборі не було нікого, вогнище майже погасло. Я доклав до нього хмизу, тоді сів, попоїв в’яленого м’яса. Свинини майже не залишилося. Невдовзі знову доведеться полювати. А радше Нічноокому з Кеттрікен доведеться полювати. Разом вони, здається, легко здобували м’ясо. Моє вболівання над власною долею дещо розвіялося, а втім, я не міг побажати собі нічого кращого за бренді, щоб утопити в ньому сум. Врешті-решт, з огляду на небагатий вибір цікавих альтернатив, я подався спати.

І я поспав — на власний лад. У снах з’являлися грізні дракони, а гра Кеттл дивно змінилася. Я намагався вирішити, чи достатньо сили в червоного каменя, щоб полонити Моллі. Мої сновидіння були хаотичними й незв’язними, я часто виринав у яву та вдивлявся в темряву довкола намету. Потягся було Вітом до місця, де Нічноокий блукав поблизу маленького багаття, а Старлінг і Блазень тим часом спали по черзі. Перенесли свій вартовий пост на вершину пагорба, звідки відкривався добрий огляд на дорогу Скіллу внизу. Мені слід було вийти і приєднатися до них. Натомість я перевернувся з боку на бік і знову занурився у свої сни. Мені снилося, що підступають Регалові війська, не десятками, а сотнями. Золото-коричневі солдати вливаються у каменярню, щоб притиснути нас до прямовисних чорних стін і повбивати всіх.

Вранці я прокинувся від холодного дотику вовчого носа.

Тобі потрібне полювання, — серйозно сповістив він мене, а я з ним погодився. Вийшовши з намету, побачив Кеттрікен, що саме спускалася з помосту. Розвиднілося, її вогні вже не були потрібними. Могла поспати, але вгорі, біля дракона, далі тривало нескінченне лускання і шкрябання. Наші погляди зустрілися. Вона зиркнула на Нічноокого.

— Йдете полювати? — спитала нас обох. Вовк поволі метельнув хвостом. — Візьму лука, — заявила вона і зникла у своєму наметі. Ми чекали. Вийшла з луком, перевдягнена в чистіший каптан.

Я не хотів дивитися на Дівчину-на-Драконі, коли ми проходили повз неї. А як проминали колону, зауважив:

— Якби ми мали більше людей, слід було б поставити двох на варті тут, а двох над дорогою.

Кеттрікен кивнула на згоду.

— Як дивно. Знаю, що вони наближаються, аби нас убити, розумію, як мало в нас шансів уникнути такої долі. Та ми однаково йдемо полювати, здобувати їжу, наче їжа найважливіша.

Так і є. Їжа — це життя.

— А все ж мусимо їсти, щоб жити, — луною повторила Кеттрікен думку Нічноокого.

Ми не помітили жодної здобичі, справді гідної її лука. Вовк піймав кролика, вона підстрелила яскравоперого птаха. Закінчилося тим, що ми руками ловили форель і до полудня наловили досить, щоб вистачило всім. Принаймні на сьогодні. Я випатрав рибу на березі струмка, а тоді спитав Кеттрікен, чи вона не заперечуватиме, якщо я залишуся тут і скупаюся.

— Насправді усі ми були б тільки вдячні, — відповіла вона, а я усміхнувся. Не стільки з її піддражнювання, скільки тому, що вона досі на таке спроможна.

Невдовзі я почув, як вона хлюпається у струмку, вгору проти течії від мене. Нічноокий тим часом дрімав на березі з черевом, повним риб’ячих нутрощів.

Минаючи Дівчину-на-Драконі на шляху до табору, ми побачили Блазня. Згорнувся клубочком біля неї на помості й міцно спав. Кеттрікен розбудила його та вилаяла за свіжі сліди долота на драконячому хвості. Він не виявив жодної скрухи, лише сказав, що Старлінг зголосилася чергувати до вечора, а він справді воліє спати тут. Ми наполягли, щоб він повертався до табору разом з нами.

Йдучи до намету, ми перемовлялися. Зненацька Кеттрікен звеліла нам зупинитися.

— Цить! — скрикнула вона. Тоді: — Слухайте!

Ми завмерли на місці. Я очікував, що Старлінг ось-ось гукне до нас, попереджаючи про небезпеку. Нашорошив вуха, та не почув нічого, крім вітру в каменярні та далеких пташиних голосів. За мить зрозумів, наскільки це важливо.

— Веріті! — гукнув я.

Увіпхнув рибу Блазневі в руки, побіг туди. Кеттрікен мене обігнала.

Я боявся застати їх обох мертвими, боявся, що за нашої відсутності на них напала Регалова група. Те, що постало мені перед очима, було не менш дивним. Веріті та Кеттл стояли пліч-о-пліч, дивлячись на свого дракона. У пополудневому сонці він сяяв чорнотою і поблискував, як добрий кремінь. Велику тварину завершено. Кожна луска, кожна складка, кожен кіготь були бездоганними до найменших дрібничок.

— Перевершує всіх драконів, яких ми бачили в кам’яному саду, — заявив я.

Двічі обійшов його, і з кожним кроком моє захоплення ним наростало. Тепер Віт-життя у ньому могутньо палало. Сильніше, ніж у Веріті чи Кеттл. Майже шокувало, що драконові боки не роздимаються при диханні, що він не ворушиться уві сні. Я глянув на Веріті і, попри гнів, який відчував досі, змушений був усміхнутися.

— Він досконалий, — тихо сказав я.

— Я провалився, — безнадійно промовив він.

Кеттл жалісно притакнула. Зморшки на її обличчі поглибилися. На вигляд їй було літ двісті. Як і Веріті.

— Але ж його завершено, мілорде, — тихо озвалася Кеттрікен. — Ти ж казав, що мусиш це зробити? Завершити дракона?

Веріті повільно хитнув головою.

— Завершено висікання. Та не завершено дракона. — Він озирнувся довкола, оглянув нас, а ми вдивлялися в нього. Я бачив, як він намагається дібрати належні слова. — Я вклав у нього все, чим я є. Все, крім того, що змушує моє серце битися, а подих розходитися тілом. Як і Кеттл. Це ми теж віддамо. Та цього однаково не досить.

Він поволі підійшов уперед, сперся об свого дракона. Затулив обличчя схудлими руками. Всюди довкола нього, дов­кола його тіла, що торкалося каменю, на шкірі дракона йшла хвилями аура барв. Бірюзові луски, обрамлені сріблом, мерехтіли на сонячному світлі. Я відчував, як його Скілл переливається в дракона. Сочився з Веріті в камінь, як чорнило просочується в аркуш.

— Королю Веріті, — негучно застеріг я.

Він застогнав, вивільнився від свого творіння.

— Не бійся, Фітце. Не дозволю йому взяти надто багато. Не віддам свого життя марно. — Здійняв голову, оглянув нас усіх. — Дивно, — промовив тихо. — Міркую, чи так почуваються перековані? Мати змогу згадати те, що почував колись, але не мати змоги відчувати це. Мої любові, мої страхи, мої печалі. Усе пішло в дракона. Я не пошкодував нічого. Але цього не досить. Не досить.

— Мілорде Веріті, — старечий голос Кеттл був надламаним. З нього зникла вся надія. — Вам доведеться взяти Фітца Чівелрі. Іншого виходу нема. — Глянула на мене. Її очі, колись такі блискучі, здавалися тепер сухими чорними камінцями. — Ти сам це запропонував, — нагадала вона мені. — Усе твоє життя.

Я кивнув.

— Якщо ви не заберете моєї дитини, — тихо додав я. Глибоко вдихнув, набрав повні легені повітря. Життя. Теперішнє. Це все життя, яке я мав, увесь час, який міг віддати. — Мій королю! Не укладатиму жодної угоди. Якщо вам потрібне моє життя, аби дракон злетів, ось воно. Беріть.

Веріті ледь похитнувся. Дивився на мене.

— Ти майже змушуєш мене відчувати знову. Але… — Він здійняв срібного пальця, осудливо вказав ним. Не на мене, на Кеттл. Заговорив, а наказ його був твердим, як камінь його дракона. — Ні. Я вже тобі казав. Ні. Ти більше не розмовлятимеш із ним про це. Я тобі забороняю. — Поволі опустився навколішки, тоді сів біля дракона. — Кляте насіння каррісу, — додав тихо. — Завжди залишає тебе, коли найбільше потребуєш його сил. Клята штука.

— Тепер вам слід відпочити, — по-дурному промовив я.

Насправді він і не міг зробити нічого іншого. Таким насіння каррісу залишає того, хто його вживав. Порожнім і вичерпаним. Я аж надто добре це знав.

— Відпочити, — гірко сказав Веріті, на цьому слові його голос зламався. — Так. Відпочити. Встигну добре відпочити, доки солдати мого брата знайдуть мене і переріжуть горлянку. Встигну відпочити, доки сюди дістанеться його група та спробує привласнити мого дракона. Так і знай, Фітце. Саме цього вони й прагнуть. Це, звичайно, не спрацює. Принаймні я так не думаю… — Його думки вже блукали. — Хоча це можливо, — він ледь зітхнув. — Якийсь час вони були пов’язані зі мною Скіллом. Може, цього вистачить, коли мене вб’ють, а його заберуть. — Посміхнувся примарною посмішкою. — Регал-дракон. Думаєте, залишить від Оленячого замку камінь на камені?

Позаду нього зігнулася Кеттл, спершись обличчям об коліна. Я здогадувався, що вона плаче, але, коли повільно впала на бік, її обличчя було розслабленим і нерухомим, очі заплющеними. Мертва або спить глибоким сном, вичерпана насінням каррісу. Після того, що сказав мені Веріті, це вже не мало особливого значення. Мій король простягся на голому п’єдесталі, всипаному дрібним камінням. Заснув біля свого дракона.

Підійшла Кеттрікен, сіла поруч із ним. Схилила голову на коліна й заплакала. Не тихо. Ридання, що стрясали її, могли б розбудити й кам’яного дракона. Та не розбудили. Я подивився на неї. Не підійшов, не торкнувся. Знав, що це було б даремно. Натомість глянув на Блазня.

— Слід принести покривала і влаштувати їх зручніше, — сказав я безпорадно.

— О, так. Звичайно. Чи може бути краще завдання для Білого Пророка та його Каталізатора?

Він узяв мене за руку. Його дотик відновив Скілл-зв’язок між нами. Гіркота. Гіркота пропливала крізь нього разом із кров’ю. Шість герцогств упадуть. Світ загине.

Ми пішли по покривала.

Загрузка...