Зниклий герой

VIII ДЖЕЙСОН

Джейсон і руда дівчина Рейчел поклали Пайпер на диван. Тим часом Аннабет побігла у вестибюль за аптечкою. Пайпер ще дихала, але залишалася непритомною. Вона наче була в комі.

— Ми мусимо їй допомогти, — наполягав Джейсон. — Має ж бути якийсь спосіб?

Дивлячись на Пайпер, таку бліду, яка ледве дихала, Джейсон відчув, як його охоплює єдине бажання — захистити її. Може, вони й не знайомі по-справжньому. Може, вона й не була його дівчиною. Але вони разом пройшли Великий каньйон. Подолали весь цей шлях. Варто було ненадовго залишити її — і от що сталося.

Хірон поклав руку на чоло дівчини і спохмурнів.

— Її свідомість у вразливому стані. Рейчел, що сталося?

— Коли б я знала, — відповіла вона. — Щойно я дісталася табору, у мене з’явилося передчуття щодо будиночка Гери. Я зайшла всередину. Потім прийшли Аннабет і Пайпер. Ми поговорили, а потім... я нічого не пам’ятаю. Аннабет сказала, що я говорила незвичайним голосом.

— Пророцтво? — запитав Хірон.

— Ні. Дельфійський дух приходить зсередини. Я знаю це відчуття. А тут було наче здаХеку. Наче якась сила намагалась говорити крізь мене.

Аннабет підбігла зі шкіряною торбою. Схилилася над Пайпер.

— Хіроне, те, що там сталося... Я ніколи не бачила нічого подібного. Я вже чула пророцький голос Рейчел. Цей був іншим. Наче говорила доросла жінка. Вона схопила Пайпер за плечі та сказала їй...

— Звільнити її з в’язниці? — припустив Джейсон.

Аннабет витріщилася на нього.

— Як ти дізнався?

Хірон зробив жест трьома пальцями на грудях, наче щоб відвернути лихо.

— Джейсоне, розповіси їм. Аннабет, аптечку, будь ласка!

Поки Хірон крапав ліками із пляшки Пайпер у рота, Джейсон розповів, що сталося, коли застигла кімната, — про темну туманну жінку, яка стверджувала, що є його покровителькою.

Коли він договорив, ніхто не промовив жодного слова — це збентежило його ще більше.

— То таке досить часто трапляється? — запитав він. — Надприродні телефонні дзвінки від засуджених, які вимагають, щоб їх звільнили з в’язниці?

— Покровителька, — сказала Аннабет. — Не твоя божественна мати?

— Ні, вона сказала «покровителька». Також вона сказала, що мій батько віддав їй моє життя.

Аннабет насупила брови.

— Ніколи не чула нічого подібного. Ти казав, що той грозовий дух... він стверджував, що служить якійсь володарці, яка віддає йому накази, так? Можливо, це і є та жінка, яку ти бачив? Намагається тебе заплутати?

— Не думаю, — відповів Джейсон. — Якщо б вона була моїм ворогом, навіщо їй просити про допомогу? Вона ув’язнена. Збентежена тим, що якийсь там ворог могутнішає. Щось казала про царя, який повстане із землі під час сонцестояння...

Аннабет повернулася до Хірона.

— Тільки не Кронос. Скажіть мені, що це не він.

Кентавр виглядав нещасним. Він тримав Пайпер за зап’ясток, перевіряв її пульс.

Урешті він сказав:

— Це не Кронос. Із цією загрозою покінчено. Але...

— Але що? — запитала Аннабет.

Хірон закрив аптечку.

— Пайпер потрібен відпочинок. Краще поговоримо про це пізніше.

— Або зараз, — втрутився Джейсон, — пане Хіроне, ви сказали мені, що наближається найбільша загроза. Остання глава. Ви ж не могли мати на увазі щось гірше, ніж військо титанів, правда?

— Ox, — тихо промовила Рейчел. — О боги! Тією жінкою була Гера. Авжеж. Її будиночок, її голос. Вона з’явилася перед Джейсоном у той самий час.

— Гера? — голос Аннабет був лютішим навіть за Сеймурове гарчання. — Це вона захопила владу над твоєю свідомістю? Вона зробила це з Пайпер?

— Гадаю, Рейчел має рацію, — сказав Джейсон. — Та жінка дійсно була схожа на богиню. І на ній була така... така козяча накидка. Це ж символ Юнони, чи не так?

— Так? — Аннабет кинула на нього сердитий погляд. — Ніколи такого не чула.

Хірон неохоче кивнув.

— Юнони, римського прояву Гери, у її найбільш войовничому стані. Козяча накидка була символом римського солдата.

— Отже, Гера ув’язнена? — запитала Рейчел. — Хто міг таке зробити із царицею богів?

Аннабет схрестила руки.

— Ну, хто б це не був, мабуть, нам варто їм за це подякувати. Якщо вони можуть посадити Геру...

— Аннабет, — застеріг Хірон. — Вона досі одна з олімпійців. У багатьох відношеннях родина богів тримається разом тільки завдяки їй. Якщо вона справді ув’язнена й під смертельною загрозою, це може похитнути стовпи нашого світу. Зламати стабільність Олімпу, що було б погано навіть у кращі часи. А якщо Гера просила Джейсона про допомогу...

— Гаразд, — буркнула Аннабет. — Що ж, ми знаємо, що титани можуть узяти бога в полон, так? Атлант захопив Артеміду декілька років тому. І боги в давніх історіях весь час ловили одне одного в пастки. Але що може бути гіршим за титана?..

Джейсон подивився на голову леопарда. Сеймур так прицмокував, ніби богиня була на смак набагато краща за сосиски.

— Гера сказала, що протягом місяця намагалася пробитися крізь ґрати в’язниці.

— Стільки ж часу зачинений Олімп, — сказала Аннабет. — Тож боги напевно знають, що відбувається щось погане.

— Але навіщо їй було витрачати сили, аби доставити мене сюди? — запитав Джейсон. — Вона стерла мені пам’ять, підкинула до екскурсійної групи «Школи дикунів» і послала тобі видіння з наказом прийти й забрати мене. Навіщо я потрібен? Чому б просто не відіслати рятувальний сигнал іншим богам, сповістити, де знаходишся, і чекати, доки тебе звільнять?

— Тут, унизу, на землі, для здійснення своєї волі богам потрібні герої, — сказала Рейчел. — Я правду кажу? Їх долі завжди переплетені з напівбогами.

— Так, це правда, — промовила Аннабет, — але Джейсон має рацію. Чому він? Навіщо забирати в нього спогади?

— І Пайпер теж до цього причетна, — сказала Рейчел. — Гера сказала їй те саме: «Звільни мене». I, Аннабет, усе це має бути якось пов’язане зі зникненням Персі.

Аннабет подивилася на Хірона.

— Чому ви нічого не кажете, Хіроне? З чим ми зіткнулися?

За останні декілька хвилин обличчя кентавра наче постарішало на десять років. Під очима з’явилися темні мішки.

— Люба, у цьому я не можу вам допомогти. Мені шкода.

Аннабет кліпнула.

— Ви ніколи... ви ніколи нічого від мене не приховували. Навіть останнє пророцтво...

— Я буду у своєму кабінеті. — Його голос став суворим. — Мені потрібен якийсь час, щоб поміркувати перед вечерею. Рейчел, наглянеш за дівчиною? Можеш покликати Аргуса, щоб він відніс її до медпункту. А ти, Аннабет, поговори з Джейсоном. Розкажи йому про... грецьких і римських богів.

— Але ж...

Кентавр обернувся на своєму візку та поїхав коридором. Очі Аннабет шаленіли. Вона пробурчала щось грецькою — Джейсон сумнівався, що це було щось схвальне в бік кентавра.

— Перепрошую, — сказав Джейсон. — Гадаю, моє перебування тут... не знаю. Якимсь чином я напартачив своїм приходом до табору. Хірон сказав, що дав клятву й не може про це говорити.

— Яку клятву? — наполегливо запитала Аннабет. — Я ніколи не бачила, щоб він так поводився. І навіщо він наказав мені поговоритй з тобою про богів...

Її голос обірвався. Вочевидь, помітила меч Джейсона, що лежав на журнальному столику. Вона обережно торкнулася клинка, наче він міг бути гарячим.

— Він золотий? — промовила вона. — Ти пам’ятаєш, звідки він у тебе?

— Ні, — відповів Джейсон. — Як я вже казав, я нічого не пам’ятаю.

Аннабет кивнула, так наче їй на думку щойно спав якийсь дуже божевільний план.

— Якщо Хірон не збирається допомагати, ми мусимо розібратися з усім самотужки. Це означає... П’ятнадцятий Будиночок. Рейчел, наглянеш за Пайпер?

— Авжеж, — пообіцяла Рейчел. — Щасти вам двом!

— Постривай, — сказав Джейсон. — Що в П’ятнадцятому Будиночку?

Аннабет підвелася.

— Можливо, спосіб повернути тобі спогади.

Вони попрямували до нового крила будиночків у південно-західному куті ігрового майданчика. Деякі були досить екстравагантними — з блискучими стінами й палаючими смолоскипами, але П’ятнадцятий Будиночок не був таким ефектним. Він виглядав наче старовинна фермерська хатинка зі стріхою і глиняними стінами. На дверях висів вінок із темно-червоних квітів. «Маки», — подумав Джейсон, хоч і гадки не мав, звідки знає про це.

— Уважаєш, це будиночок мого батька чи матері? — запитав він.

— Ні, — відповіла Аннабет. — Це будиночок Гіп- носа, бога сну.

— Тоді чому...

— Ти все забув, — сказала вона. — Якщо існує хоч якийсь бог, який може допомогти нам з’ясувати все про втрату пам’яті, то це Гіпнос.

Усередині, попри те що майже прийшов час вечеряти, завалені ковдрами, тихо спали троє дітлахів. Теплий вогник тріскотів у каміні. Над камінною дошкою висіло гілля — з кожного прутика в купку олов’яних мисок крапала біла рідина. Джейсону закортіло зловити пальцем одну краплю, просто щоб подивитися, що це таке, але він утримався.

Десь заспокійливо бриньчала скрипка. У повітрі відчувався запах свіжої білизни. Приміщення було таким затишним і спокійним, що повіки Джейсона почали тяжчати. Було б непогано подрімати. Він був виснажений. Тут достатньо порожніх ліжок, усі з пір’яними подушками, і свіжими простирадлами, і м’якими ковдрами, і... Аннабет підштовхнула його ліктем.

— Прокинься!

Джейсон кліпнув. Його ноги підкошувалися.

— П’ятнадцятий Будиночок з усіма таке робить, — застерегла Аннабет. — На мою думку, це місце небезпечніше навіть за будиночок Ареса. Там хоч можна дізнатися, де розкидані міни.

— Міни?

Вона підійшла до найближчого з дітлахів, які хропіли, і потрясла його за плече.

— Кловісе! Прокинься!

Хлопчина був схожий на теля. Він мав білявий чуб на клиноподібній голові, пухкі риси обличчя і таку ж пухку шию. Тіло було дебелим, але руки — такими кволими й тонесенькими, наче він ніколи не піднімав нічого важчого за подушку.

— Кловісе! — Аннабет потрясла сильніше, а тоді разів шість постукала його по чолу.

— Що-о-о? — застогнав Кловіс, підводячись і мружачи очі. Він широко позіхнув, і Джейсон з Аннабет позіхнули за ним.

— Припини! — сказала Аннабет. — Нам потрібна твоя допомога.

— Я спав.

— Ти завжди спиш.

— На добраніч.

Перш ніж він встиг відключитися, Аннабет висмикнула подушку з-під його голови.

— Так нечесно, — смиренно поскаржився Кловіс. — Віддай.

— Спочатку допоможи, — відповіла Аннабет. — А тоді спи.

Кловіс зітхнув. Його подих пахнув теплим молоком.

— Гаразд. Що?

Аннабет пояснила Джейсонову проблему. Час від часу вона клацала пальцями під носом Кловіса, щоб той не заснув.

Кловіс, певно, був дуже зацікавлений, тому що, коли Аннабет договорила, він не відключився. Навпроти, підвівся, випрямився, а тоді підморгнув Джейсону.

— Тож ти нічого не пам’ятаєш, га?

— Тільки враження, — відповів Джейсон. — Відчуття на кшталт...

— Так-так?

— На кшталт того, що я не мушу тут бути. У цьому таборі. Я в небезпеці.

— Гм. Заплющ очі.

Джейсон глянув на Аннабет, але та спокійно кивнула.

Джейсон боявся, що все це може скінчитися тим, що він навіки-віків буде хропіти на одному з цих ліжок, але очі таки заплющив. Його думки спохмурніли, наче він занурювався в темне озеро.

Потім очі широко розплющилися — це було наступним, що він усвідомив. Джейсон сидів на стільці біля вогню. Кловіс і Аннабет схилилися над ним.

— ...серйозно, гаразд, — говорив Кловіс.

— Що сталося? — запитав Джейсон. — Скільки часу...

— Лише декілька хвилин, — відповіла Аннабет. — Але дуже напружених. Ти ледве не розтанув.

Джейсон сподівався, що вона говорила не в прямому розумінні цього слова, хоч обличчя в неї було вкрай серйозним.

— Зазвичай, — сказав Кловіс, — спогади зникають не без вороття. Вони занурюються під поверхню, як сновидіння, і якщо людину добряче приспати, я можу їх повернути. Але...

— Лета? — запитала Аннабет.

— Ні, — відповів Кловіс. — Навіть не Лета.

— Лета? — перепитав Джейсон.

Кловіс указав на гілку над каміном, з якої стікали краплі, схожі на молоко.

— Ріка Лета в Підземному царстві. Вона розчиняє спогади начисто й назавжди стирає пам’ять. Це гілка тополі з Підземного царства, яку занурили в Лету. Символ мого батька, Гіпноса. Лета — не краще місце для купання.

Аннабет кивнула.

— Персі був там одного разу. Він сказав, що в ній вистачить сили, щоб стерти пам’ять титана.

Джейсон зрадів, що не торкнувся гілки.

— Але... мого випадку це не стосується?

— Ні, — погодився Кловіс. — Твою пам’ять не стирали, і спогади не сховані. Їх поцупили.

Тріскотів вогонь. Краплі води з Лети дзвякнули об олов’яну миску на камінній дошці. Один з інших мешканців будиночка Гіпноса пробурмотів щось уві сні — щось про качку.

— Поцупили? — запитав Джейсон. — Як?

— Бог, — відповів Кловіс. — Тільки в бога може бути подібна сила.

— Про це ми знаємо, — сказав Джейсон. — Це була Юнона. Але як вона це зробила і навіщо?

Кловіс почухав шию.

— Юнона?

— Він мав на увазі Геру, — відповіла Аннабет. — Незрозуміло, чому Джейсону подобаються римські імена.

— Гм, — сказав Кловіс.

— Що? — вигукнув Джейсон. — Це щось означає?

— Гм, — знову сказав Кловіс, і цього разу Джейсон зрозумів, що той хропить.

— Кловісе! — заволав він.

— Що? Що? — Кловіс закліпав очима. — Ми говорили про подушки, га? Ні, про богів. Я пам’ятаю. Грецькі та римські. Авжеж, можливо, це важливо.

— Але ж це ті самі боги, — сказала Аннабет. — Тільки різні імена.

— Не зовсім, — відповів Кловіс.

Джейсон нахилився вперед, від сну не залишилося й сліду.

— Тобто не зовсім?

— Ну... — Кловіс позіхнув. — Деякі боги виключно римські. Наприклад, Янус або Помона. Проте навіть головні грецькі боги... коли вони рушили до Риму, змінилися не тільки їхні імена. Змінився їхній зовнішній вигляд. Змінилися символи. Навіть у їхніх характерах були відмінності.

— Але... — Аннабет затнулась. — Гаразд, можливо, люди й бачили їх по-різному протягом різних століть. Але це не змінює того, ким вони є.

— Авжеж змінює. — Кловіс почав куняти, і Джейсону довелося клацнути пальцями під носом хлопця.

— Біжу, матусю! — заверещав Кловіс. — Тобто... Звісно, я не сплю. Отже... е-е... характери. Боги змінюються, щоб віддзеркалювати домінуючу культуру. Ти мала б про це знати, Аннабет! От подумай, у наші часи Зевс надає перевагу англійським костюмам, реаліті-шоу і тому китайському ресторану на 28-й вулиці, так? Те ж саме було за римських часів, а римськими боги були майже так само довго, як і грецькими. То була величезна імперія, що існувала протягом століть. Тому римська сторона богів становить значну частину їх характеру.

— Аогічно, — сказав Джейсон.

Аннабет спантеличено потрясла головою.

— Але звідки ти все це знаєш, Кловісе?

— О, я багато часу проводжу у снах. Весь час бачу там богів — тільки те й роблять, що змінюють форми. Сни нестійкі, самі розумієте. Ти можеш бути в різних місцях одночасно, і дійсність завжди змінюється. Схоже на те, що ти бог. От як нещодавно мені наснилося, що дивлюся концерт Майкла Джексона, а потім я опинився на сцені разом із ним, і ми співали дуетом, а я не міг пригадати слова пісні «Ця дівчина моя». Ох, чуваки, було так ніяково, я...

— Кловісе, — перервала Аннабет. — Повернемося до Риму?

— Точно, до Риму, — сказав Кловіс. — Отже, ми називаємо богів їхніми грецькими іменами тому, що це їх первісна форма. Але неправильно говорити, що їхні римські прояви — це те саме. У Римі вони стали більш войовничими. Вони більше не панькалися зі смертними. Були жорстокішими, сильнішими — боги імперії.

— Наче темний бік богів? — запитала Аннабет.

— Не зовсім, — відповів Кловіс. — Вони заохочували порядок, честь, силу...

— Тобто непогані речі, — утрутився Джейсон. Чомусь він відчував потребу заступитися за римських богів, хоч і гадки не мав, чому це мало для нього якесь значення. — Тобто порядок — це важливо, чи не так? Це завдяки йому Рим так довго протримався.

Кловіс зацікавлено подивився на нього.

— Правда. Але римські боги були не дуже дружніми. Наприклад, мій батько, Гіпнос... він мало що робив за грецьких часів — тільки спав. За римських часів його називали Сомнусом. І йому подобалось убивати людей, які не були пильними на роботі. Варто закуняти в недоречний час... БУМ — і вони більше не прокидалися. Він убив рульового Енея, коли той відпливав із Трої.

— Хлопець хоч куди, — промовила Аннабет. — Але я все одно не розумію, як це пов’язано з Джейсоном.

— Так само, як і я, — сказав Кловіс. — Проте якщо Гера забрала твою пам’ять, тільки вона може її віддати. І коли б мені треба було зустрітися з царицею богів, я би сподівався, що це буде Гера, а не Юнона. Тепер я можу повернутися до сну?

Аннабет втупила очі в гілку над каміном, з якої крапала в миску вода з Лети. Вона виглядала такою збентеженою, що Джейсон подумав: чи не обмірковує вона можливість напитися й забути всі біди. Тоді вона підвелась і жбурнула в Кловіса подушкою.

— Дякую, Кловісе! Побачимося на вечері.

— Можна мені їжу в номер? — Кловіс позіхнув і спотикнувся о своє ліжко. — Мені здається... хр-р-р...

Він завалився спати, піднявши сідниці догори, а голову зануривши в подушку.

— Він не задихнеться? — запитав Джейсон.

— З ним усе буде гаразд, — відповіла Аннабет. — Але я починаю перейматися, що в тебе серйозні неприємності.