Зниклий герой

ІІІ ПАЙПЕР

Після ранку з грозовими духами, козлолюдьми та летючими хлопцями Пайпер мала б збожеволіти. Натомість дівчина відчувала тільки жах.

«Починається, — подумала вона. — Точно як було вві сні».

Вона стала в задній частині колісниці разом із Лео та Джейсоном, тоді як лисий хлопець Бутч узяв віжки, а білява дівчина Аннабет налаштовувала бронзовий навігаційний прилад. Вони здійнялися над Великим каньйоном і попрямували на схід. Крижаний вітер пронизував куртку, позаду скупчувалося ще більше грозових хмар.

Колісниця перехитувалась і тряслась. Тут не було ані спинки, ані пасків безпеки, тож Пайпер стало цікаво, чи спіймає Джейсон її знову, якщо вона впаде. Це бентежило її найбільше — не те що Джейсон міг літати, а те що він тримав її в руках, але не знав, хто вона.

Дівчина цілий семестр запекло працювала над цими стосунками, намагаючись зробити так, щоб Джейсон помітив у ній щось більше, ніж просто подругу. Урешті-решт, вона змусила цього дурка її поцілувати. Останні кілька тижнів були найкращими в житті. А потім, три ночі тому, сон зруйнував усе — той жахливий голос, який розповів їй жахливі новини. Вона нікому про це не казала, навіть Джейсону.

Тепер у неї не було і його. Ніби хтось стер йому пам’ять, і Пайпер була змушена починати все спочатку. Їй хотілося закричати. Джейсон стояв просто перед нею — ці небесно-блакитні очі, коротке світле волосся, цей гарненький крихітний шрам на верхній губі. Його обличчя було добрим і лагідним, але завжди трохи сумним. І він просто витріщався на небокрай, зовсім її не помічаючи.

Тим часом Лео Всім набридав, як завжди.

— Оце так відпад! — він виплюнув із рота перо пегаса. — Куди летимо?

— До безпечного місця, — відповіла Аннабет. — Єдиного безпечного місця для таких дітей, як ми. До Табору напівкровок.

— Напівкровок? — підхопила Пайпер. Вона ненавиділа це слово. Її занадто багато разів називали напівкровкою — наполовину черокі, наполовину білошкіра, — і ніколи це не було компліментом. — Це що, якийсь дурнуватий жарт?

— Вона має на увазі, що ми напівбоги, — сказав Джейсон. — Наполовину боги, наполовину смертні.

Аннабет обернулася.

— Ти, здається, багато знаєш, Джейсоне! Але так, напівбоги. Моя мати — Афіна, богиня мудрості. Бутч — син Іриди, богині веселки.

Лео приснув.

— Твоя мама — богиня веселки?

— А тобі щось не подобається? — відповів Бутч.

— Ні, ні, — сказав Лео. — Веселки. Дуже мужньо.

— Бутч — наш кращий їздець, — сказала Аннабет. — Пегаси його обожнюють.

— Веселки, поні, — пробурмотів Лео.

— Я тебе зараз вижбурну з колісниці, — погрозив Бутч.

— Напівбоги, — сказала Пайпер. — Тобто ви вважаєте, що ви... тобто ми...

Спалахнула блискавка. Колісниця здригнулася, і Джей- сон закричав:

— Ліве колесо горить!

Пайпер зробила крок назад. І справді, колесо горіло, білі язики полум’я охопили бік колісниці.

Вітер заревів. Пайпер озирнулась і побачила, як у хмарах утворюються темні фігури — сила-силенна грозових духів неслася до колісниці. Тільки ці більше нагадували коней, ніж янголів.

Вона почала:

— Чому вони...

— Анемої можуть змінювати форму, — відповіла Аннабет. — Іноді люди, іноді коні, залежить від того, наскільки вони розлючені. Тримайтеся. Буде жорстко.

Бутч змахнув віжками. Пегаси ринулись уперед, обриси колісниці розмилися. Шлунок Пайпер ніби вивернуло навиворіт, а в очах потемніло. Коли все нормалізувалося, вони опинилися в зовсім іншому місці.

Ліворуч простягнувся холодний сірий океан. Праворуч розкинулись укриті снігом поля, дороги й ліси. Просто під ними була зелена долина, наче острів вічної весни, обрамлена засніженими пагорбами з трьох боків і океаном з півночі. Пайпер побачила скупчення будівель, схожих на грецькі храми, великий блакитний особняк, футбольні поля, озеро та скеледром, що, здавалося, горів. Але до того, як вона встигла зробити якісь висновки з побаченого, їхні колеса відвалилися й колісниця стрімко полетіла вниз.

Аннабет і Бутч намагалися зберегти контроль. Пегаси щосили старались утримати колісницю в правильному напрямку, але вони, здавалося, були виснаженими після ривку. До того ж тягнути колісницю та вагу п’ятьох пасажирів було дійсно понадміру.

— Озеро! — закричала Аннабет. — Цілься в озеро!

Пайпер пригадала дещо з розказів свого батька — щось стосовно того, що вдаритися об воду з висоти нічим не краще, аніж ударитися об цемент.

А потім — БА-БАХ!

Найбільше шокував холод. Під водою Пайпер була настільки спантеличена, що не могла зрозуміти, де поверхня. Вона встигла тільки подумати: «Що за дурний спосіб померти». І тоді серед зеленого мороку з’явилися обличчя — якісь дівчата з довгим чорним волоссям та осяйними жовтими очима. Вони посміхнулися до неї, схопили за плечі та потягли вгору.

Ледве живу Пайпер викинуло на берег. Поблизу, в озері, стояв Бутч і ножом знімав із пегасів пошкоджену збрую. На щастя, коні виглядали неушкодженими, але вони махали своїми крилами й розплескували всюди воду. Джейсон, Лео й Аннабет уже були на березі. Їх оточили діти, які роздавали їм бланки і про щось запитували. Хтось узяв Пайпер за руки й допоміг підвестися. Вочевидь, тут часто падали в озеро, тому що до Пайпер підбігла групка таборян з величезними бронзовими штуками, схожими на садові пилососи, і вистрілила в неї гарячим повітрям. Десь за дві секунди її одяг уже був сухим.

Навколо вешталося щонайменше двадцятеро таборян. Наймолодшому виповнилося близько дев’яти років, найстарший був студентського віку — вісімнадцять чи дев’ятнадцять. Усі носили помаранчеві футболки, як у Аннабет. Пайпер озирнулася на озеро й побачила у воді тих дивних дівчат, течія коливала їхнє волосся. Вони махнули на прощання і зникли в глибині. За мить із води вилетіла колісниця і з хрустом та плескотом приземлилася поряд.

— Аннабет! — крізь натовп продерся хлопець із луком і сагайдаком. — Я сказав, що ти можеш позичити колісницю, а не розтрощити!

— Вибач, Віллє, — Аннабет зітхнула. — Я її полагоджу, обіцяю.

Вілл похмуро подивився на свою розтрощену колісницю. А потім зміряв очима Пайпер, Лео і Джейсона.

— Це ті самі? Щось застарі, як на тринадцятилітніх. Чому вони ще не визнані?

— Визнані? — запитав Лео.

Перш ніж Аннабет устигла пояснити, Вілл запитав:

— Є якісь ознаки Персі?

— Ні, — відповіла Аннабет.

Таборяни забуркотіли. Пайпер гадки не мала, хто такий цей Персі, але його зникнення здавалося мало велике значення.

Якась дівчина висунулася вперед — висока азіатка з темним завитим волоссям, безліччю коштовних прикрас і бездоганним макіяжем. Якимсь чином їй удалося зробити так, що джинси й помаранчева футболка на ній виглядали гламурно. Вона зиркнула на Лео, зупинилася очима на Джейсоні, наче він заслуговував її уваги, а потім глянула на Пайпер і скривила губи, ніби та була буріто тижневої свіжості, яке щойно дістали зі смітника. Пайпер був знайомий такий тип дівчат. Їй доводилося мати справу з купою таких дівчиськ у «Школі дикунів». Та й узагалі, у кожному іншому дурнуватому місці, куди відправляв її батько. Пайпер одразу зрозуміла, що вони будуть ворогами.

— Ну що ж, — промовила дівчина, — сподіваюся, вони того варті.

Лео пирхнув.

— Отакої! Вельми дякую! Ми тобі що, нові хатні тваринки?

— Серйозно, — сказав Джейсон. — Як щодо декількох запитань, перш ніж ви почнете нас оцінювати: на кшталт що це за місце, чому ми тут, наскільки довго ми маємо тут залишатися?

Пайпер мала такі самі запитання, але її охопила тривога. «Вони того варті...» Якби вони знали про її сон. Вони навіть не уявляють...

— Джейсоне, — сказала Аннабет, — ми відповімо на твої запитання, обіцяю. І Дрю, — вона зиркнула на гламурну дівчину, — усі напівбоги варті того, щоб їх рятувати. Але, визнаю, ця подорож не виправдала моїх сподівань.

— Агов, — випалила Пайпер, — ми не просили нас сюди привозити!

Дрю зневажливо чмихнула.

— І ти тут нікому не здалася, солоденька. Твоє волосся завжди нагадує дохлого борсука?

Пайпер поспішила вперед, ладна дати їй стусана, але втрутилась Аннабет:

— Годі, Пайпер!

Пайпер послухалася. Вона ані трохи не боялася Дрю, але Аннабет не здавалася тією, кого б вона хотіла мати за ворога.

— Ми повинні дбати про те, щоб новоприбулі почувалися як удома, — промовила Аннабет, кинувши ще один несхвальний погляд на Дрю. — Ми призначимо кожному з них путівника і влаштуємо екскурсію табором. Увечері біля вогнища, сподіваюся, вони будуть визнані.

— Хтось мені скаже, що означає «визнані»? — запитала Пайпер.

Раптом пролунало спільне охання. Таборяни відступили назад.

Спочатку Пайпер подумала, що зробила щось не те. Але потім збагнула, що їхні обличчя вкрило якимось дивним червоним світлом, наче хтось запалив смолоскип позаду неї. Вона обернулась, і їй перехопило подих.

Над головою Лео палало голографічне зображення — вогняний молот.

— Це, — сказала Аннабет, — визнання.

— Що я зробив? — Лео позадкував до озера. Потім він поглянув угору і скрикнув: — Моє волосся горить?

Він пригнувся, але символ, підстрибуючи й хитаючись, прямував за ним — виглядало це так, ніби Лео намагався написати щось полум’ям над своєю головою.

— З цього добра не буде, — пробурчав Бутч. — Прокляття...

— Бутч, стули пельку, — сказала Аннабет. — Лео, тебе щойно визнав...

— Бог, — перервав Джейсон. — Це символ Вулкана, чи не так?

Усі очі втупилися в нього.

— Джейсоне, звідки ти це знаєш? — вимовила Аннабет.

— Я не впевнений.

— Вулкан? — обурився Лео. — Мені навіть «Стар трек»[6] не подобається. Про що ви говорите?

— Вулкан — римське ім’я Гефеста, — промовила Аннабет, — бога ковалів та вогню.

Вогняний молот згаснув, але Лео й надалі лупцював повітря, наче боявся, що символ його переслідує.

— Бог чого? Хто?

Аннабет повернулася до хлопця з луком.

— Віллє, не міг би ти взяти Лео та влаштувати йому екскурсію? Познайом його із сусідами з Дев’ятого Будиночка.

— Добре, Аннабет!

— Що за Дев’ятий Будиночок? — запитав Лео. — І я не з Вулкана!

— Ходімо, пане Споку, я вам усе поясню, — Вілл поклав руку Лео на плечі й повів його до будиночків.

Аннабет знову поглянула на Джейсона. Зазвичай Пайпер не подобалося, коли інші дівчата цікавилися її хлопцем, але Аннабет начебто не цікавила його привабливість. Вона розглядала його так, наче він був заплутаним кресленням. Урешті вона промовила:

— Простягни руку!

Пайпер подивилася на те, що роздивлялась Аннабет, і не повірила своїм очам.

Джейсон зняв куртку після занурення в озеро, залишивши руки відкритими, — на внутрішній стороні правого передпліччя він мав татуювання. Як вона могла не помітити його раніше? Вона дивилася на руки свого хлопця безліч разів.

Татуювання не могло з’явитися щойно, до того ж воно було темним і чітким — не помітити таке неможливо. Це була дюжина прямих ліній, схожа на штрих-код, над якими нависав орел з літерами SPQR.

— Ніколи не бачила таких символів, — промовила Аннабет. — Звідки вони в тебе?

Джейсон похитав головою.

— Я вже дуже втомився це повторювати, але я не знаю.

Інші таборяни посунулися наперед, намагаючись глянути на татуювання Джейсона. Символи, здавалося, дуже їх переймали — не менш ніж оголошення війни.

— Вони наче випалені на твоїй шкірі, — зауважила Аннабет.

— Так і є, — відповів Джейсон. А потім він затремтів, ніби в нього заболіла голова. — Тобто... я так уважаю. Я не пам’ятаю.

Ніхто не промовив жодного слова. Було зрозуміло, що таборяни бачать у Аннабет головну. Вони чекали на її вирок.

— Йому потрібно йти просто до Хірона, — вирішила Аннабет. — Дрю, не могла б ти...

— Залюбки, — Дрю обвила руку Джейсона. — Сюди, солоденький! Я познайомлю тебе з директором. Він... цікавий чолов’яга.

Вона чванливо поглянула на Пайпер і повела Джейсона до великого синього будинку на пагорбі.

Натовп почав розходитись. Залишилися тільки Аннабет і Пайпер.

— Хто такий Хірон? — запитала Пайпер. — Джейсон у якійсь біді?

Аннабет завагалася.

— Чудове запитання, Пайпер! Ходімо, я влаштую тобі екскурсію. Нам час поговорити.