Зниклий герой

XLVIII ЛЕО

Спочатку Лео подумав, що каміння тарабанить по лобовому склу. А потім він зрозумів, що це град. Іній охопив краї скла, а сльотаві вали криги заслонили поле зору.

— Сніжна буря? — крикнула Пайпер крізь шум двигуна і вітру. — Хіба в Сономі мусить бути настільки холодно?

Лео гадки не мав, але щось у цій хуртовині було свідомим і недоброзичливим — наче вона навмисно на них кидалась.

Джейсон швидко прокинувся. Він видерся до них, для рівноваги хапаючись за сидіння.

— Ми, напевно, вже поряд.

Лео був занадто зайнятий боротьбою з важелем керування, щоб відповісти. Раптом керувати гелікоптером стало вже не так легко. Його рухи стали неповороткими і рвучкими. Уся машина здригувалася під крижаним вітром. Вочевидь, гелікоптер не був призначений для польотів у негоду. Контрольна панель відмовлялась реагувати, і вони почали втрачати висоту.

Унизу на землі темніло покривало з дерев і туману. Попереду з’явилося пасмо пагорбів, і Лео ледве встиг натиснути на важіль — вони майже зачепили верхівки дерев.

— Там! — крикнув Джейсон.

Вони побачили маленьку долину з похмурим обрисом будівлі посередині. Лео спрямував гелікоптер точнісінько на нього. Навколо спалахувало світло, яке нагадало Лео снаряди, що трасують, у маєтку Мідаса. По краях галявини тріщали і вибухали дерева. У тумані рухались постаті. Здавалося, що всюди йде бій.

Лео посадив гелікоптер на крижаному полі приблизно за п’ятдесят футів від будинку і вимкнув двигун. Він було вже розслабився, коли почув свист і побачив темний обрис, що мчав до них із туману.

— Вилазьте! — закричав він.

Усі вистрибнули з гелікоптера і тільки вибігли з-під гвинтів, коли потужний вибух струснув землю, збивши Лео з ніг і усипавши кригою.

Хитаючись, він підвівся і побачив, що найбільший у світі сніжок — брила снігу, криги і бруду розміром з гараж — зрівняв із землею «Белл-412».

— З тобою все гаразд? — до нього підбіг Джейсон, Пайпер поряд із ним. Обидва, здавалось, були цілі, окрім того, що їх укрило снігом і брудом.

— Атож, — Лео тремтів. — Здається, ми винні тій пані лісничій новий гелікоптер.

Пайпер вказала на південь.

— Битва там. — А потім вона насупилась. — Ні... вона всюди.

Пайпер мала рацію. Звуки битви лунали усією долиною. Через сніг і туман було важко сказати напевно, але здавалось, що бої відбувались навколо «Будинку Вовка».

Позаду них неясно вимальовувалась домівка мрії Джека Лондона — величезні руїни з червоного і сірого каменю та тесаних дерев’яних брусів. Лео уявив, як усе це виглядало до того, як згоріло, — поєднання рубленого будиночка і палацу, на кшталт чогось, що збудував би лісоруб-міліонер. Але в тумані, під дощем і снігом, місце справляло сумне і гнітюче враження. Лео майже не сумнівався, що воно прокляте.

— Джейсоне! — покликав дівочий голос.

Із туману з’явилася Талія, її парку обліпило снігом. У руці був лук, а сагайдак майже спорожнів. Вона кинулася до них, але зробила лише кілька кроків, перш ніж шестирукий огр — один із земленароджених — виник із хуртовини позаду зі здійнятими палицями в кожній руці.

— Обережно! — закричав Лео.

Вони ринули на допомогу, але Талія впоралась самотужки. Вона зробила сальто назад, наче гімнастка, вкладаючи стрілу в лук під час оберту, і приземлилась навприсідки. Срібна стріла встромилась прямісінько між очима огра, і він перетворився на купку глини.

Талія підвелась і підняла стрілу, але вістря відламалось.

— Остання. — Вона обурено дала глиняній купці копняка. — Дурнуватий огр.

— Чудовий постріл принаймні, — сказав Лео.

Талія, як завжди, його проігнорувала (це, без сумнівів, означало, що вона вважає його таким крутим, як і завжди). Вона обійняла Джейсона і кивнула Пайпер.

— Саме вчасно. Мої мисливиці утримують периметр навколо будинку, але нас можуть відтіснити будь- якої миті.

— Земленароджені? — запитав Джейсон.

— І вовки... посіпаки Лікаона. — Талія здула сніжинку з носа. — А ще грозові духи...

— Але ми віддали їх Еолу! — заперечила Пайпер.

— Який намагався нас убити, — нагадав їй Лео. — Можливо, він знову допомагає Геї.

— Не знаю, — сказала Талія. — Але чудовиська продовжують відроджуватися, і ми ледве встигаємо їх убивати. Ми легко захопили «Будинок Вовка»: наскочили зненацька на вартових і відправили їх прямо в Тартар. Але потім здійнялась ця химерна хуртовина. Чудовиська почали нападати хвиля за хвилею. Тепер ми оточені. Не знаю, хто або що очолює штурм, але думаю, вони це спланували. Це була пастка, щоб знищити будь-кого, хто спробує звільнити Геру.

— Де вона? — запитав Джейсон.

— Усередині, — відповіла Талія. — Ми намагались її звільнити, але не можемо з’ясувати, як зламати клітку. Залишилось лише кілька хвилин до заходу. Гера думає, що тоді відродиться Порфіріон. До того ж уночі чудовиська сильніші. Якщо ми не звільнимо Геру найближчим часом...

Їй не обов’язково було закінчувати думку.

Лео, Джейсон і Пайпер пішли за нею в зруйнований будинок.

Джейсон переступив через поріг і миттєво впав на коліна.

— Агов! — Лео його підхопив. — Не треба цього, старий. Що з тобою?

— Це місце... — Джейсон похитав головою. — Вибачте... раптом усе нахлинуло.

— Отже, ти був тут, — сказала Пайпер.

— Ми обидва були, — промовила Талія. Її обличчя стало похмурим, наче вона знову переживала чиюсь смерть. — Мама привезла нас сюди, коли Джейсон був малим. Вона залишила його тут. Сказала мені, що він помер. Він просто зник.

— Вона віддала мене вовкам, — пробурмотів Джейсон. — За вимогою Гери. Вона віддала мене Лупі.

— Цього я не знала. — Талія нахмурилася. — Хто така Лупа?

Вибух струснув будівлю. За порогом здійнялась блакитна грибоподібна хмара, з якої посипались сніг і град, наче від ядерного вибуху, але з виділенням холоду, а не тепла.

— Мабуть, не час для запитань, — припустив Лео. — Покажи нам богиню.

Щойно вони опинились усередині, Джейсон наче впізнав місце. Будинок мав форму велетенської літери U, і Джейсон провів їх між двома крилами до внутрішнього двору зі спорожнілим дзеркальним басейном. На дні басейну, як і описував Джейсон, два шпилі із каменю і кореневих завитків розкололи фундамент.

Один зі шпилів був значно більшим — тверда темна брила приблизно у двадцять футів заввишки, яка здалась Лео схожою на кам’яний похоронний мішок. За скупченням злитих завитків він розрізнив форму голови, широкі плечі, величезні груди і руки, наче якесь створіння по пояс погрузло в ґрунті. Ні, не погрузло — здіймалося.

Інший шпиль на протилежному кінці басейну був меншим і вільніше сплетеним. Кожний із завитків був товщиною з телефонний стовп, а простір між ними був настільки вузьким, що Лео сумнівався, що міг би встромити туди руку. Однак він бачив, що містилося всередині. У центрі клітки стояла тія Калліда.

Вона виглядала точнісінько так само, як він пам’ятав: темне волосся, вкрите шаллю, чорна сукня вдови, зморшкувате обличчя з палаючими моторошними очима.

Вона не сяяла і не випромінювала силу. Вона виглядала як звичайна смертна жінка, його стара добра психічнохвора нянька.

Лео зіскочив у басейн і наблизився до клітки.

— Хола[51], тія. Неприємності?

Вона схрестила руки на грудях і роздратовано зітхнула.

— Не витріщайся на мене, наче я одна з твоїх машин, Лео Вальдес. Витягни мене звідси!

Талія підійшла до нього і з неприязню подивилася на клітку — чи, може, вона дивилася на богиню?

— Ми спробували все, що тільки спадало на думку, Лео, та, можливо, серце не лежить до цього. Коли б моя воля, я би просто залишила її там.

— О, Таліє Грейс, — промовила богиня. — Коли я виберусь звідси, ти пошкодуєш, що взагалі народилась.

— Невже! — огризнулась Талія. — Ти завжди була лише прокляттям для дитини Зевса будь-якого віку. Ти наслала на Аннабет стадо корів із розладом шлунку...

— Вона була нешанобливою!

— Ти кинула статую мені на ноги.

— Це була випадковість!

— І ти забрала мого брата! — голос Талії надломився від емоцій. — Тут... у цьому місці. Ти зруйнувала нам життя. Нам слід залишити тебе Геї!

— Агов, — втрутився Джейсон. — Таліє... сестро... я знаю. Але зараз не час. Тобі слід допомогти своїм мисливицям.

Талія стиснула щелепи.

— Гаразд. Заради тебе, Джейсоне. Але якщо тобі цікава моя думка, то вона цього не варта.

Талія повернулася, вистрибнула з басейну і кинулася з будівлі.

Лео повернувся до Гери з вимушеною повагою.

— Корови з розладом шлунку?

— Зосередься на клітці, Лео, — пробурчала вона. — А ти, Джейсоне, розсудливіший за свою сестру. Я вдало обрала свого захисника.

— Я не ваш захисник, жіночко, — сказав Джейсон. — Я допомагаю тільки тому, що ви вкрали мої спогади і кращі за альтернативу. До речі, що відбувається з отим?

Він кивнув у напрямку іншого шпиля, схожого на гранітний похоронний мішок величезного розміру. Лео здавалося, чи ця штука стала вище з того часу, як вони тут опинилися?

— Це, Джейсоне, — промовила Гера, — відродження царя велетнів.

— Гидота, — сказала Пайпер.

— Дійсно, — відповіла Гера. — Порфіріон, найсильніший із собі подібних. Щоб відродити його, Геї знадобилося багато сил — моїх сил. Протягом тижнів я слабшала, поки мою сутність використовували, щоб виростити його нову форму.

— То ви як теплова лампа, — припустив Лео. — Або добриво.

Богиня впилась очима в нього, але Лео було начхати. Ця підстаркувата жіночка псувала йому життя ще з того часу, коли він був малям. Він, безперечно, мав право кепкувати з неї.

— Кепкуй скільки забажаєш, — чітко промовила Пера. — Але на заході буде запізно. Велетень прокинеться. Він дасть мені вибір: або ми з ним одружимося, або мене поглине земля. А я не можу з ним одружитись. Усіх нас знищать. І коли ми помремо, Гея прокинеться.

Лео похмуро глянув на велетенський шпиль.

— Хіба ми не можемо його підірвати?

— Без мене у вас не дістане сил, — відповіла Гера. — Це все одно що спробувати знищити гору.

— Один раз нам це вже вдалося, — сказав Джейсон.

— Просто покваптесь і випустіть мене! — наполягла Гера.

Джейсон почухав голову.

— Лео, ти можеш це зробити?

— Не знаю. — Лео намагався опанувати себе. — До речі, якщо вона богиня, чому ще не вирвалась самотужки?

Гера несамовито закружляла всередині клітки, лаючись давньогрецькою.

— Увімкни мозок, Лео Вальдес. Я обрала тебе, тому що ти розумний. У пастці сили бога марні. Одного разу твій власний батько заманив мене на золотий трон. Як принизливо! Мені довелось благати — благати його, щоб звільнив мене, і вибачатись, що зкинула його з Олімпу.

— Начебто справедливо, — сказав Лео.

Гера люто зиркнула на нього.

— Я спостерігала за тобою від самого дитинства, сину Гефеста, тому що знала — ти допоможеш мені в цю мить. Якщо хтось і здатен знайти спосіб знищити цю мерзенність, то це ти.

— Але це не машина. Це наче Гея витягнула свою руку із землі і... — Лео відчув запаморочення. У пам’яті сплив рядок із пророцтва: «Горно і голуб зламають кайдани». — Стривайте. Мені дійсно дещо спало на думку. Пайпер, мені знадобиться твоя допомога. А ще нам знадобиться час.

Повітря стало пронизливо холодним. Температура впала так швидко, що губи Лео потріскались, а з рота валила пара. Стіни «Будинку Вовка» вкрились інієм. Усередину ввірвались вентуси — але це були не крилаті чоловіки, ці створіння мали форму коней, з темними тілами із грозових хмар і гривами із палаючих блискавок. У деяких по боках стирчали срібні стріли. За ними з’явилися червоноокі вовки і шестирукий земленароджений.

Пайпер оголила кинджал. Джейсон підняв з підлоги вкриту кригою дошку. Лео сунув руку в пояс, але від хвилювання зміг викликати лише ментолові льодяники. Він сунув їх назад, сподіваючись, що ніхто цього не помітив, і дістав замість них молоток.

Один з вовків побрів уперед. Він волочив за ногу статую розміром з людину. На краю басейну вовк відкрив пащу і випустив статую, щоб вони її роздивились, — крижана скульптура дівчини, лучниця з коротким волоссям і здивованим виразом обличчя.

— Талія! — Джейсон кинувся вперед, але Пайпер і Лео потягнули його назад. Землю навколо статуї Талії вже обплела крига. Лео боявся, що коли Джейсон доторкнеться до неї, то теж скрижаніє.

— Хто це зробив? — закричав Джейсон. Його тіло блиснуло електрострумом. — Я вб’ю тебе власними руками.

Десь позаду чудовиськ пролунав дівочий сміх, чіткий і пронизливий. Вона вийшла із імли у своїй сніжно-білій сукні, зі срібною короною на довгому чорному волоссі. І огледіла їх глибокими карими очима, які у Квебеці здались Лео такими прекрасними.

— Bon soir, mes amis[52], — промовила Хіона, богиня снігу. Вона холодно посміхнулась до Лео. — Який жаль, сину Гефеста, ти сказав, що вам потрібен час? Боюсь, час — єдиний інструмент, якого в тебе немає.