Зниклий герой

XLVI ПАЙПЕР

Служба авіадиспетчерів оклендського аеропорту не хотіла дозволяти посадку поза розкладом... поки на зв’язок не вийшла Пайпер. Тоді виявилося, що проблем не має.

Вони вийшли на передангарну площадку, і всі подивилися на Пайпер.

— Що тепер? — запитав її Джейсон.

Вона почувалася ніяково. Їй не хотілось бути головною, та заради батька вона мусила поводитись упевнено. Плану в неї не було. Вона згадала, що тато прилетів у Окленд. Це означало, що його особистий літак досі тут. Але було сонцестояння. Вони мусять урятувати Геру. Вони гадки не мають, куди їм прямувати і чи не запізно вже. До того ж як вона може залишити тата в такому стані?

— Спочатку, — промовила вона. — Я... я мушу відвезти тата додому. Перепрошую, хлопці.

Їх обличчя витягнулися.

— О, — вимовив Лео. — Тобто авжеж. Ти потрібна йому зараз. Ми якось упораємось.

— Ні, Пайпс. — Тато сидів біля дверей гелікоптера з ковдрою на плечах. Однак підвівся і хитаючись підійшов до них. — У тебе є місія. Завдання. Я не можу...

— Я подбаю про нього, — промовив тренер Хедж.

Пайпер витріщилася на нього. Від кого, від кого, а від сатира вона точно не очікувала такої пропозиції.

— Ви? — запитала вона.

— Я захисник, — сказав Хедж. — Така в мене робота, а не ці бійки.

Він здавався трохи пригніченим, і Пайпер усвідомила, що, можливо, їй не варто було пригадувати, як він втратив свідомість у останній битві. Якось по-своєму сатир, можливо, був не менш вразливим, ніж її тато.

Але тут Хедж випрямився і виставив щелепи.

— Авжеж, у бійках я теж управний, — він з ви кликом впився очима в кожного з них.

— Так, — сказав Джейсон.

— Жахаючий, — погодився Лео.

Тренер рохнув.

— Але я — захисник, і впораюсь із цим. Твій татко має рацію, Пайпер. Тобі варто продовжити місію.

— Але... — У Пайпер закололо в очах, так наче вона знову потрапила в лісову пожежу. — Тато...

Він простягнув руки, і вона обійняла його. Він здавався слабким і тремтів так сильно, що це лякало її.

— Дамо їм хвилинку, — сказав Джейсон, і вони відвели пілотессу на декілька ярдів геть.

— Не можу в це повірити, — промовив тато. — Я підвів тебе.

— Ні, тату!

— Речі, що вони робили зі мною, Пайпер... видіння, що показали мені...

— Тату, послухай. — Вона дістала з кишені пляшечку. — Афродіта дала мені це, для тебе. Воно забирає недавні спогади. Воно зробить так, наче нічого з усього цього не траплялось.

Він витріщився на неї, наче перекладаючи її слова з іноземної мови.

— Але ти — герой. Я забуду про це?

— Так, — прошепотіла Пайпер. Вона додала переконливу нотку до свого голосу. — Так, забудеш. Усе буде як... як раніше.

Він заплющив очі і важко зітхнув.

— Я люблю тебе, Пайпер. Завжди любив. Я... я відсилав тебе, тому що не хотів, щоб ти побачила, як жив я. Ані моє дитинство — бідність, безнадійність, — ані божевілля Голлівуда. Я вважав... вважав, що захищаю тебе. — Він спромігся на нервовий смішок. — Наче життя без мене краще чи безпечніше.

Пайпер узяла його за руку. Вона багато разів чула про те, що він хоче її захистити, але ніколи йому не вірила. Вона завжди вважала, що він просто діє практично. Тато здавався їй таким упевненим і безтурботним, наче його життя було веселою розвагою. Як він міг заявляти, що їй потрібен захист від цього?

Та зараз Пайпер зрозуміла, що він діяв заради неї, намагався не показувати, яким був наляканим і невпевненим. Він дійсно намагався її захистити. А тепер його здатність усе приховувати була знищена.

Вона протягнула йому пляшечку.

— Випий це. Можливо, колись ми знову зможемо про все поговорити. Коли ти зможеш.

— Коли я зможу, — пробурмотів він. — Говориш так, наче... наче це я підліток. Я начебто повинен бути батьком.

Він узяв пляшечку. Його очі засвітилися маленькою відчайдушною надією.

— Я люблю тебе, Пайпс!

— Я теж тебе люблю, тату!

Він випив рожеву рідину. Його очі закотились під лоба, і він звалився головою вниз. Пайпер підхопила його, і на допомогу поспішили друзі.

— Тримаю, — сказав Хедж. Сатир спотикнувся, але йому дістало сил, щоб утримати Трістана МакЛіна у вертикальному положенні. — Я попросив нашу приятельку викликати його літак. Він незабром буде. Домашня адреса?

Пайпер хотіла було сказати. Але потім дещо спало їй на думку. Вона перевірила кишені тата. Його мобільний досі був там. Здавалося химерним, що в нього залишилося щось настільки звичайне після того, через що він пройшов, та вона припустила, що в Енцелада не було жодного приводу забирати телефон.

— Усе тут, — промовила Пайпер. — Адреса, номер шофера. Тільки остерігайтеся Джейн.

Очі Хеджа загорілися, наче він відчув можливу бійку.

— Хто така Джейн?

Поки Пайпер усе пояснила, до гелікоптера наблизився татів блискучий білий «Гольфстрім».

Хедж і стюардеса підняли тата на борт. А потім сатир спустився востаннє, щоб попрощатися. Він обійняв Пайпер, пильно подивився на Джейсона і Лео.

— Ви, пиріжки, подбайте про цю дівчинку, чули? Або я змушу вас віджиматися.

— Авжеж, тренере, — сказав Лео з усмішкою.

— Жодних віджимань, — пообіцяв Джейсон.

Пайпер ще раз обійняла старого сатира.

— Дякую, Ілісоне. Подбайте про нього, будь ласка.

— Подбаю, МакЛін, — запевнив він. — На цьому літаку є імбирне пиво й овочеві енчілади, а ще стовідсотково лляні серветки — смакота! До такого неважко звикнути.

Поки він біг по сходах, то загубив один черевик, і на мить його копито стало видно. Очі стюардеси розширились, але вона відвела погляд і вдала, наче все гаразд. Пайпер зробила висновок, що та, мабуть, бачила і дивніші речі, працюючи на Трістана МакЛіна.

Коли літак попрямував злітно-посадковою смугою, Пайпер заплакала. Вона стримувалася занадто довго і більше не могла так продовжувати. За мить вона опинилась в обіймах Джейсона, а Лео ніяково стояв поряд і діставав серветки з пояса.

— Твій тато в надійних руках, — сказав Джейсон. — Ти правильно вчинила.

Вона схлипнула, ткнувшись у його футболку. Вона дозволила собі залишатися в обіймах ще шість подихів. Сім. А потім вирішила, що більше не може себе жаліти. Вона потрібна їм. Пілотесса гелікоптера вже здавалась тривожною, наче почала запитувати себе, чому сюди прилетіла.

— Дякую, хлопці, — промовила Пайпер. — Я...

Вона хотіла сказати їм, як багато вони означають для неї. Вони пожертвували всім, можливо, навіть завданням, щоб допомогти їй. Вона не здатна їм відплатити, не здатна навіть висловити свою вдячність. Але по їхній обличчях було видно, що вони розуміють.

А потім поряд із Джейсоном затремтіло повітря. Спочатку Пайпер вирішила, що це теплі струмені повітря від розпеченого асфальту або, можливо, газові пари від гелікоптера, однак вона вже бачила щось подібне раніше, у фонтані Медеї. Це було повідомлення Іриди. У повітрі з’явилось зображення — темноволоса дівчина в сріблястому зимовому камуфляжі, з луком у руках.

Джейсон відсахнувся з несподіванки.

— Талія!

— Дякувати богам, — промовила мисливиця. Важко було розрізнити місце позаду неї, але Пайпер чула крики, брязкіт металу об метал і вибухи.

— Ми знайшли її, — сказала Талія. — Де ви?

— Окленд, — відповів Джейсон. — Де ти?

— «Будинок Вовка»! Окленд це добре. Ви не дуже далеко. Ми утримуємо посіпак велетня, але це ненадовго. Дістаньтесь сюди до заходу сонця, інакше все буде скінчено.

— Тобто ще не запізно? — крикнула Пайпер. Усередині неї прокинулась надія, але вираз обличчя Талії швидко її приглушив.

— Поки що ні, — сказала Талія. — Але Джейсоне... усе гірше, ніж я думала. Порфіріон відроджується. Поспішайте.

— Але де «Будинок Вовка»? — випалив Джейсон.

— Наша остання поїздка, — відповіла Талія, її зображення почало мерехтіти. — Парк. Джек Лондон. Пригадуєш?

Пайпер не бачила в цьому жодного сенсу, але Джейсон виглядав так, наче усе зрозумів. Він захитався, його обличчя зблідло, і повідомлення Іриди зникло.

— Старий, з тобою все гаразд? — запитав Лео. — Ти знаєш, де вона?

— Так, — сказав Джейсон. — Долина Сонома. Недалеко. Якщо полетимо.

Пайпер повернулась до пілотесси, яка дивилась на все це зі зростаючим замішанням на обличчі.

— Пані, — промовила Пайпер з найкращою своєю усмішкою. — Ви ж не проти допомогти нам ще раз, еге ж?

— Не проти, — погодилась пілотесса.

— Ми не можемо взяти смертну на поле битви, — сказав Джейсон. — Занадто небезпечно.

Він повернувся до Лео.

— Гадаєш, зможеш керувати цією штукою?

— Е-е... — вираз Лео не дуже втішав Пайпер. Але потім він поклав руку на бік гелікоптера і сильно зосередився, наче прислухався до машини.

— «Белл-412ХР», багатоцільовий гелікоптер, — промовив Лео. — Композитний чотирилопасний несучий гвинт, швидкість крейсерського польоту — двадцять дві морські милі, практична стеля — двадцять тисяч футів. Бак майже повний. Авжеж, я можу цим керувати.

Пайпер знову всміхнулась до пілотесси.

— Ви ж не заперечуєте, якщо неповнолітній юнак без ліцензії позичить у вас гелікоптер, еге ж? Ми повернемо його.

— Я... — Пілотесса ледве не вдавилася словами, однак вимовила: — Ні, я не заперечую.

Лео ошкірився.

— Застрибуй, малечо! Дядечко Лео відвезе вас на прогулянку.