Зниклий герой

XVIII ЛЕО

Здавалось, що він спав лише декілька секунд, однак, коли Пайпер потрясла його, щоб розбудити, денне світло вже згасало.

— Прилетіли, — промовила вона.

Лео потер очі, щоб збадьоритися. Знизу, на крутому схилі, розкинулося над рікою місто. Рівнини навколо запорошило снігом, але саме місто під зимовим вечірнім сонцем випромінювало тепло. Наче в середньовічному містечку, поміж високих стін тіснились будівлі, набагато давніші ніж ті, що будь-коли доводилось бачити Лео. У самому центрі був справжній замок (принаймні Лео припускав, що це замок), що мав величезні стіни з червоної цегли та квадратну башту зі шпилястим зеленим дахом.

— Скажіть мені, що це Квебек, а не майстерня Санти, — попросив Лео.

— Так, Квебек, — підтвердила Пайпер. — Одне з найстаріших міст у Північній Америці. Засноване приблизно тисяча шістсот якогось року.

Лео здійняв брову.

— Твій батько ще й у фільмі про таке знімався?

Пайпер зробила гримасу, яку Лео вже не раз бачив, однак з її новим гламурним макіяжем ефект вийшов не зовсім такий.

— Я читаю інколи, розумнику! Якщо мене визнала Афродіта, це ще не означає, що я мушу бути пустоголовою.

— Ну й злюща! — промовив Лео. — Якщо ти так багато знаєш, то що це за замок?

— Готель начебто.

Лео розсміявся.

— Не може бути.

Однак коли вони наблизились, Лео побачив, що вона мала рацію. Біля парадного входу метушилися швейцари, носії з багажем та інші готельні працівники. На під’їзній дорозі стояли чорні розкішні авто. Люди у вишуканих костюмах і зимових плащах поспішали втекти з холоду.

— Північний Вітер мешкає в готелі? — запитав Лео. — Це не...

— Агов, народе, — перервав Джейсон. — У нас компанія!

Лео подивився вниз і зрозумів, що мав на увазі Джейсон. З вершини башти до них наближались дві крилаті постаті — розлючені ангели з погрозливими мечами.

Фестусу не сподобались ангелохлопці. Він різко зупинився в повітрі, заплескав крилами й оголив пазури. З його горлянки вийшов знайомий Лео гуркіт. Дракон готувався видмухнути вогонь.

— Спокійно, хлопчику, — пробурмотів Лео. Щось йому підказувало, що ангелам не сподобається спроба їх підпалити.

— Не подобається мені це, — промовив Джейсон. — Вони виглядають, як грозові духи.

Спочатку Лео подумав, що той має рацію, однак, коли ангели наблизились, він помітив, що ті більш цільні ніж вентуси. Вони виглядали як звичайні підлітки, за винятком сніжно-білого волосся та пір’ястих пурпурових крил. Їх бронзові мечі були зубчастими і нагадували бурульки. А обличчя мали таку схожість, що вони могли б бути братами, але не близнятами.

Перший був розміром з вола. Одягнений у яскравий хокейний светр, мішкуваті спортивні штани та чорні шкіряні черевики. Хлопчина, схоже, забагато бився, тому що обидва його ока були підбитими, а коли він вищирив зуби, виявилося, що вони в нього не всі.

Другий хлопчина виглядав так, наче зійшов з обкладинки рок-альбома вісімдесятих, одного з тих, що були в мами Лео, — «Journey», можливо, або «Холл та Оутс», або щось навіть більш дурнувате. Сніжно-білу голову прикрашала зачіска маллет[27]. На ньому були гострокінцеві шкіряні туфлі, дизайнерські штани, украй вузькі для нього, та надзвичайно потворна шовкова сорочка з трьома розстібнутнмн верхніми ґудзиками. Мабуть, він бачив себе неабияким серцеїдом, однак важив не менш ніж дев'яносто фунтів[28] та й мав силу-силенну вугрів.

Ангели зупинилися перед драконом і зависли з мечами напоготові.

Хокейний «віл» наче хрюкнув:

— Де дозвіл на політ?

— Що, перепрошую? — запитав Лео.

— Ваш політ не зареєстровано в системі, — пояснив запаморочливий красунчик. Попри все інше, він ще й мав французький акцент, але такий поганий, що Лео був упевнений у його фальшивості. — Це закритий повітряний простір.

— Убити їх? — «віл» виставив напоказ свою діряву посмішку.

Дракон почав фиркати парою, ладний захищати друзів. Джейсон закликав свій золотий меч, та Лео закричав:

— Постривайте! Покажімо свою вихованість, браття! Можу я хоча б дізнатись, кому випала честь мене знищити?

— Я — Кал! — видав «віл». Він мав такий вигляд, наче дуже собою пишався, ніби витратив цілу купу часу, щоб запам’ятати це речення.

— Це скорочено від Калаїд, — додав красунчик. — На жаль, мій брат не може це вимовити, як і інші слова, що мають більше, ніж два склади...

— Піца! Хокей! Вбити! — запропонував Кал.

— Включно з його власним ім’ям, — закінчив красунчик.

— Я — Кал, — повторив Кал. — А це Зет! Мій брат!

— Овва, — промовив Лео. — Це ж майже три речення, чуваче! Так тримати.

Кал рохнув, вочевидь, дуже собою задоволений.

— Дурний блазень, — буркнув його брат. — Вони ж з тебе кепкують. Та байдуже. Я — Зет, що скорочено від Зет. А ця пані... — Він підморгнув Пайпер, але це більш нагадувало судому обличчя. — Вона може називати мене так, як забажає. Можливо, вона воліє повечеряти з відомим напівбогом, перш ніж нам доведеться вас убити?

Пайпер видала такий звук, наче вдавилась.

— Це... украй жахлива пропозиція.

— Та не переймайся. — Зет грайливо поворушив бровами. — Ми, Бореади, дуже романтичні.

— Бореади? — утрутився Джейсон. — Тобто сини Борея?

— О, так, ти чув про нас! — Зет виглядав задоволеним. — Ми батькові воротарі. Отже, ти розумієш, що ми не можемо дозволити неуповноваженим персонам літати в його повітряному просторі на скрипучих драконах і лякати дурних смертних.

Він показав униз, і Лео побачив, що смертні почали щось помічати. Декілька вказували вгору, поки що не з жахом, а швидше із замішанням та роздратованістю, наче дракон був вантажним гвинтокрилом, що занизько літає.

— Тому, на жаль, хіба що це аварійна посадка, — мовив Зет, прибираючи волосся зі свого вкритого вуграми обличчя, — ми мусимо вас болісно вбити.

— Убити! — погодився Кал, з трохи більшим запалом, ніж Лео вважав необхідним.

— Стривайте! — мовила Пайпер. — Це і є аварійна посадка.

— Оу... — Кал виглядав таким розчарованим, що Лео майже стало його шкода.

Зет придивився до Пайпер, хоча він і до того цим займався.

— Чому вродлива дівчина вирішила, що це аварійна посадка?

— Ми повинні побачитись із Бореєм. Це вкрай терміново! Будь ласочка? — Пайпер видавила усмішку, яка, вирішив Лео, далась їй ледве не ціною власного життя. Однак вона досі мала цю штуку з благословенням Афродіти і виглядала неймовірно. А ще щось таке було в її голосі — Лео усвідомив, що вірить кожному слову. І Джейсон кивав, виглядаючи цілковито переконаним.

Зет помацав свою сорочку, імовірно, щоб переконатися, що верхні ґудзики розстібнуті.

— Що ж... Прикро розчаровувати привабливу пані, але, бачте, моя сестра, вона на нас накинеться, якщо ми дозволимо...

— А ще наш дракон несправно працює! — додала Пайпер. — Він кожної миті може розвалитися!

Фестус безпомічно здригнувся, а тоді повернув голову, і з його вуха витекла грязюка та заляпала чорний мерседес на автостоянці знизу.

— Не вбити? — проскиглив Кал.

Зет обмірковував проблему. А потім обдарував Пайпер ще одним судомним підморгуванням.

— Що ж, ти гарненька. Тобто маєш рацію. Несправний дракон — це може призвести до аварії.

— Убити потім? — запропонував Кал, що, швидше за все, було найбільш дружнім з того, що він коли-небудь казав.

— Доведеться надати батькові пояснення, — вирішив Зет. — Останнім часом він не дуже люб’язний до гостей. Але добре. Аюди з пошкодженим драконом, летіть за нами!

Бореади сховали мечі в піхви та зняли з поясів зброю поменше — принаймні Лео здалося, що це зброя. А потім Бореади її увімкнули, і Лео зрозумів, що це ліхтарики з помаранчевими конусами, як ті, якими користуються диспетчери на злітно-посадочній смузі. Кал і Зет розвернулися і полетіли до башти готелю.

Лео повернувся до друзів.

— Обожнюю цих хлопців. Летимо за ними?

Джейсон та Пайпер не здавалися захопленими.

— Мабуть, — вирішив Джейсон. — Усе ж таки ми тут. Однак, цікаво, чому Борей нелюб’язний до відвідувачів.

— Та то він просто з нами не зустрічався. — Лео присвиснув. — Фестусе, за тими ліхтариками!

Коли вони наближалися, Лео почав хвилюватися, що вони вріжуться в башту. Бореади прямували точнісінько в зелене вістря і не збавляли швидкості. А тоді частина похилого даху з’їхала вбік і відкрила вхід, що, безперечно, був достатньо широким для Фестуса. Зверху та знизу вишикувались бурульки, схожі на криві зуби.

Вони приземлились у місці, яке, певно, було номером люкс, тільки от повністю вкритим кригою. У вестибюлі були куполоподібна стеля в сорок футів заввишки, величезні задраповані вікна та розкішні східні килими. Сходи в кінці кімнати вели до іншої, не менш масивної зали та безлічі коридорів, що розходились ліворуч та праворуч. Тільки через кригу краса кімнати здавалась трохи моторошною. Коли Лео з’їхав зі спини дракона, килим під його ногами затріщав. Меблі також укривав тонкий шар криги. Завіски не ворушилися, бо затверділи від холоду, а крізь обмерзлі вікна проходило химерне бліде світло сонця, що сідало. Навіть стеля вкрилася бурульками. А щодо сходів, то Лео був певен, що зламає собі шию, якщо спробує ними піднятися.

— Хлопці, — сказав він, — полагодьте тут термостат, і я охоче сюди переїду.

— А я ні, — Джейсон збентежено поглянув на сходи. — Щось тут не так. Щось там угорі...

Фестус здригнувся та фиркнув полум’ям. На його лусках почала утворюватися крига.

— Ні, ні, ні, — поквапився до них Зет, хоча, як йому вдавалось ходити в цих гострокінцевих туфлях, Лео не мав уявлення. — Дракона ви повинні вимкнути. Не можна, щоб тут був вогонь. Тепло псує моє волосся.

Фестус заревів, а його зуби-свердла почали обертатися.

— Тихо-тихо, хлопчику! — Лео повернувся до Зета. — Дракон трошки хворобливо сприймає загальне поняття «вимкнення». Але в мене є краще рішення.

— Вбити? — припустив Кал.

— Ні, друзяко! Припинив би ти вже ці балачки про вбивання. Просто зачекайте.

— Лео, — схвильовано промовила Пайпер, — що ти...

— Дивись і вчись, королево краси! Коли я лагодив Фестуса вчора вночі, знайшов безліч усяких кнопок. Деякі роблять таке, що краще й не знати. Але деякі... А, от воно де.

Лео просунув пальці за передню лапу дракона. Потягнув за якийсь важіль, і дракон здригнувся з голови до ніг. Усі відступили, тоді як Фестус почав згортатися, наче оригамі. Бронзова броня склалася вкупу. Шия та хвіст втягнулись у тіло. Крила згорнулися, а тулуб почав стискатися, поки не перетворився на прямокутний металевий зливок, розміром з невеличку валізу.

Лео спробував його підняти, але штукенція важила не менше, ніж шість мільярдів фунтів.

— Е-е... гаразд. Стривайте. Так... ага.

Він натиснув на іншу кнопку. Зверху вискочила ручка, а знизу клацнули коліщатка.

— Та-дам! — оголосив він. — Найважча у світі ручна валіза.

— Це неможливо, — промовив Джейсон. — Щось настільки велике не могло...

— Стій! — наказав Зет. Він та Кал, обидва оголили свої мечі й люто витріщилися на Лео.

Лео здійняв руки.

— Гаразд... що я такого накоїв? Охолоньте, хлопці! Коли це так вас турбує, то мені не обов’язково брати дракона, як валізу...

— Хто ти? — Зет тицьнув вістрям меча Лео в груди. — Дитя Південного Вітра, що шпигує за нами?

— Що? Ні! — мовив Лео. — Син Гефеста. Дружній коваль, нікому жодної шкоди!

Кал заричав і нахилився обличчям до Лео — упритул він безперечно не був вродливішим, зі своїми синцями на очах та потрощеними зубами.

— Чую вогонь, — сказав він. — Вогонь — це зло.

— О, — серце Лео закалатало. — Еге, ну... мій одяг начебто підпалений, і я працював з мастилом, і...

— Ні! — Зет відштовхнув Лео назад на вістря меча. — Ми чуємо вогонь, напівбоже. Ми припустили, що це був скрипучий дракон, але дракон тепер — валіза. І я досі чую вогонь... від тебе.

Коли б не три градуси в пентхаусі, Лео б почав пітніти.

— Агов... слухай... я не знаю... — Він глянув у розпачі на друзів. — Допоможете трошки?

Джейсон уже тримав золоту монету в руці. Він зробив крок уперед, дивлячись на Зета.

— Слухай, це якась помилка. Лео не якийсь ваш вогняний хлопець. Скажи їм, Лео. Скажи, що ти не вогняний хлопець.

— Е-е...

— Зет? — Пайпер знову спробувала запаморочливу усмішку, хоч виглядала занадто схвильованою та змерзлою, щоб це здійснити. — Ми всі тут друзі. Сховайте ваші мечі та нумо поговоримо.

— Дівчина гарненька, — визнав Зет, — і, звісно, вона не зможе встояти перед моєю неперевершеністю. Однак, на жаль, я не можу залицятися до неї зараз.

Він тицьнув вістрям меча в груди Лео, і той відчув, як мороз огортає його сорочку, змушуючи шкіру німіти.

Коли б він міг розкласти Фестуса. Йому потрібна якась підтримка. Але на це знадобиться декілька хвилин, навіть якщо він дотягнеться до кнопки, а на шляху у нього ще два божевільних з пурпуровими крилами.

— Убити його зараз? — запитав свого брата Кал.

Зет кивнув.

— На жаль, гадаю...

— Ні, — наполіг Джейсон.

Його голос був досить спокійним, але Лео подумав, що той готовий хоч зараз підкинути ту монету й перейти в режим гладіатора.

— Лео всього лише син Гефеста. Він не загроза. Пайпер — дочка Афродіти. Я — син Зевса. Ми на мирному...

Джейсон запнувся, бо обидва з Бореадів раптом обернулися до нього.

— Що ти сказав? — наполегливо запитав Зет. — Ти — син Зевса?

— Е... так, — відповів Джейсон. — Це ж добре, так? Мене звуть Джейсон.

Кал від здивування ледь меча не впустив.

— Не може бути Джейсон, — промовив він. — Не такий вигляд.

Зет наблизився до Джейсона та зиркнув йому в обличчя.

— Ні, це не наш Джейсон. Наш Джейсон був стильнішим. Не таким, як я... але стильним. До того ж наш Джейсон помер багато тисячоліть тому.

— Стривайте, — мовив Джейсон. — Ваш Джейсон... тобто перший Джейсон? Хлопчина із Золотим Руном?

— Авжеж, — відповів Зет. — Ми були його товаришами на Арго, у старі часи, коли були смертними напівбогами. Потім ми прийняли безсмертя, щоб служити своєму батькові. Тож тепер я завжди маю гарний вигляд, а мій дурнуватий брат може вічність насолоджуватися піцею та хокеєм.

— Хокей! — погодився Кал.

— Але Джейсон... наш Джейсон... помер як смертний, — сказав Зет. — Ти не можеш бути ним.

— Я не він, — погодився Джейсон.

— То вбити? — запитав Кал. Ясно, що ця розмова вкрай навантажувала його дві мозкові клітини.

— Ні, — розчаровано промовив Зет. — Якщо він — син Зевса, він може бути одним з тих, на кого ми чекали.

— Чекали? — переконався Лео. — Тобто в доброму сенсі, може, щоб чимось нагородити? Чи чекали в поганому сенсі, і в нас неприємності?

Відповів дівочий голос.

— Це залежить від волі батька.

Лео глянув на сходи. Його серце ледве не спинилося. Нагорі стояла дівчина в білій шовковій сукні. У неї була неприродньо бліда шкіра, кольору снігу, але чорне та пишне волосся й кавово-карі очі. Вона подивилась на Лео без жодної емоції — ані усмішки, ані симпатії. Але це не мало значення. Лео закохався. Вона була найчарівнішою дівчиною з усіх, що він коли-небудь бачив.

А потім вона поглянула на Джейсона та Пайпер і наче миттю зрозуміла ситуацію.

— Батько забажає побачити того, кого звуть Джейсоном, — промовила дівчина.

— То це він? — схвильовано запитав Зет.

— Побачимо, — відповіла дівчина. — Зет, проведи гостей.

Лео схопив ручку своєї валізи-дракона. Він гадки не мав, як тягтиме її вгору сходами, однак йому конче треба було дістатися ближче до тієї дівчини і поставити їй декілька важливих запитань — про адресу електронної пошти чи номер телефону. Перш ніж він устиг зробити хоч крок, вона заморозила його поглядом. Не буквально заморозила, однак, швидше за все, вона і на це була здатна.

— Не ти, Лео Вальдес, — промовила вона.

Задньою думкою Лео запитав себе, звідки вона знала його ім’я, однак цієї миті він тільки почувався розчавленим.

— Чому ні? — він, певно, промовив це, наче плаксиве малятко, однак нічого поробити з цим не міг.

— Ти не можеш перебувати в присутності мого батька, — промовила дівчина. — Вогонь та лід — це не розважливо.

— Ми йдемо разом, — наполіг Джейсон, поклавши руку на плече Лео, — або зовсім не йдемо.

Дівчина похитала головою, ніби не звикла до людей, що не коряться її наказам.

— Його не скривдять, Джейсоне Грейс, хіба що ти влаштуєш неприємності. Калаїде, тримай Лео Вальдеса тут. Вартуй його, але не вбивай.

Кал надувся.

— Зовсім трошки?

— Ні, — наполягла дівчина. — І наглянь за його цікавою валізою, доки батько не винесе вирок.

Джейсон і Пайпер глянули на Лео, їх обличчя безмовно запитували: «Що робитимемо?»

Лео відчув спалах удячності. Друзі ладні битися за нього. І не залишили б його наодинці з хокейним волом. Частково він хотів на це піти, блиснути своїм новим поясом з інструментами і подивитися, на що він здатний, можливо, навіть викликати один чи два вогняних шари, щоб підігріти це місце. Але ці Бореади його лякали. А ще більше жахала ця красуня, хоч він і досі хотів отримати її номер.

— Усе гаразд, друзі, — сказав він. — Навіщо влаштовувати зайві неприємності? Ідіть уперед.

— Послухайте свого друга, — промовила бліда дівчина. — Лео Вальдес у цілковитій безпеці. Хотіла б я сказати те саме про тебе, сину Зевса. А зараз ходімо, цар Борей чекає.