Зниклий герой

V ЛЕО

Екскурсія Лео проходила чудово, доки він не дізнався про дракона.

Чувак із луком, Вілл Соліс, начебто був доволі крутим. Усе, що він показував Лео, було настільки приголомшливим, що, швидше за все, водночас і незаконним. Справжні грецькі воєнні кораблі, пришвартовані вздовж узбережжя, на яких улаштовували тренувальні бої з палаючими стрілами та вибухівкою? Чарівно! Заняття з мистецтв, де можна робити скульптури за допомогою бензопил і паяльних ламп? Лео такий: «Запишіть мене!». Ліси кишать чудовиськами, і нікому в жодному разі не слід ходити туди самому? Казково! До того ж у таборі було повно гарненьких дівчат. Лео не зовсім зрозумів усю ту балаканину про зв’язок із богами, але він сподівався, що це не означало, що всі ці дівчата — його кузини. Це була б лажа. Принаймні він хотів би знову повитріщатися на тих підводних дівчат у озері. Вони, безсумнівно, були варті занурення.

Вілл показав йому будиночки, павільйон для трапези і арену для боїв на мечах.

— Я отримаю меч? — запитав Лео.

Вілл подивився на нього так, ніби його непокоїла така можливість.

— Ти, швидше за все, викуєш собі власний, ураховуючи, що ти в Дев’ятому Будиночку.

— О так, про що там ви казали? Якийсь Вулкан?

— Зазвичай ми не називаємо богів їх римськими іменами, — сказав Вілл. — Первісні імена грецькі. Твій батько — Гефест.

— Фест? — Лео десь уже чув це, але все одно почувався розгубленим. — Лунає, як свято.

— Ге-фест, — виправив Вілл. — Бог ковалів та вогню.

І ці відомості він теж уже чув, але намагався про них не думати. Бог вогню... серйозно? Ураховуючи те, що сталося з його мамою, ця новина здалася жахливим жартом.

— Отже, палаючий молот над моєю головою, — сказав Лео, — це добре чи погано?

Вілл не одразу відповів.

— Тебе визнали ледь не миттєво. Зазвичай це добре.

— Але той веселковий чувак із поні, Бутч... він згадав про якесь прокляття.

— Гм... слухай, то пусте! З того часу, коли загинув попередній староста Дев’ятого Будиночка...

— Загинув? Типу болісно?

— Мабуть, краще тобі розпитати про це своїх сусідів.

— Гаразд, і де мої друзяки? Хіба їхній староста не має влаштовувати мені ексклюзивну екскурсію?

— Він... не може. Сам побачиш. — Вілл побіг уперед, перш ніж Лео встиг ще щось запитати.

— Прокляття й смерті, — промимрив Лео собі під ніс. — Усе стає дедалі краще.

Він проходив повз ігровий майданчик, коли помітив свою стару няньку. Її він найменше очікував зустріти в таборі напівбогів.

Лео наче прикипів до місця.

— Що сталося? — запитав Вілл.

Тітонька Калліда, або тія[12] Калліда. Так вона себе називала, але Лео не бачив її з дитсадка. Стоїть там собі, наче й не вона, у тіні великого білого будинку на кінці майданчика й дивиться на нього. У чорній лляній вдовиній сукні та з чорною шаллю на голові. Обличчя зовсім не змінилося: пожухла шкіра, пронизливі темні очі, зморщені руки — наче пазурі. Вона виглядала древньою, але точнісінько такою, якою Лео її пам’ятав.

— Та стара пані... — сказав Лео. — Що вона тут робить?

Вілл спробував збагнути, куди дивиться Лео.

— Яка ще стара пані?

— Чувак, он та стара пані. Та, що в чорному. Скільки старих пані ти тут бачиш?

Вілл насупив брови.

— Гадаю, у тебе був важкий день, Лео. Можливо, Туман досі грається з твоїми думками. Чому б нам не піти просто до твого будиночка?

Лео хотів заперечити, але, коли знову подивився в бік великого білого будинку, тія Калліда вже зникла. Він був упевнений, що вона була там, наче спогади про маму прикликали Калліду з минулого.

І це було не на добре, тому що тія Калліда колись намагалася його вбити.

— Та я просто знущаюсь із тебе, старий, — Лео дістав шестірні й важелі з кишені та почав крутити їх у руках, щоб заспокоїти нерви. Не можна, щоб усі в таборі вважали його божевільним. Принаймні не божевільнішим, ніж він був.

— Гайда, подивимось на Дев’ятий Будиночок, — сказав він. — Я в настрої для гарного прокляття.

Зовні будиночок Гефеста виглядав, як величезний трейлер із блискучими металевими стінами й решітками на вікнах. Вхідні двері були наче в банкового сховища — круглі та завтовшки в декілька футів. Їх відчинення супроводжувалося обертанням купи латунних шестірень та випусканням диму з гідравлічних поршнів.

Лео присвиснув.

— А вони розуміються на стімпанку, еге ж?

Усередині будиночок здавався занедбаним. Сталеві підйомні ліжка з високотехнологічними прибамбасами були складені в стіни. На кожному були цифрова панель управління й блокувальний механізм, мерехтіли світлодіодні лампи та блищали самоцвіти. Лео припустив, що в кожного таборянина є свій кодовий замок для спускання ліжка, за яким, швидше за все, є ніша зі сховищем і, мабуть, декілька пасток для небажаних гостей. Принаймні саме так сконструював би ліжко Лео. З другого поверху, хоча зовні не здавалося, що він тут може бути, опускалася пожежна жердина. Кільцеві сходи вели в якесь місце на кшталт підвалу. Стіни були обвішані всіма електричними інструментами, які тільки міг уявити Лео, а на додаток ще й безліччю ножів, мечів та інших знарядь руйнування. Величезний верстак був завалений металобрухтом: гвинти, болти, шайби, цвяхи, заклепки та безліч інших деталей. У Лео з’явилося сильне бажання покласти все це собі в кишені куртки. Він любив подібні штуки. Але йому знадобилася би ще сотня курток з кишенями, щоб умістилося все.

Роздивляючись навколо, Лео наче повертався назад до маминого цеху. Зброя, може, й була зайвою... але інструменти, купи металобрухту, запах масла, металу й гарячих двигунів. Вона була б у захваті від цього місця.

Він прогнав цю думку геть. До чого ці болісні спогади. «Рухайся далі!» — таким було його гасло. Не зациклюйся ні на чому. Не залишайся в одному місці задовго. Тільки так можна залишатися на крок попереду від смутку.

Він зняв зі стіни довге знаряддя.

— Електрокоса? Нащо богу вогню електрокоса?

Голос у тіні відповів:

— Ти будеш вражений.

У кінці кімнати, на одному з ліжок, хтось був. Завіса з темного камуфляжного матеріалу згорнулась, і Лео побачив хлопця, якого мить тому не помічав. Важко було його якось описати — бідолаху ледве не цілком укривали бинти. На голові не замотаним у марлю залишалося тільки обличчя — усе набрякле і в синцях. Він виглядав як хлопчик з тіста «Піллсбері»[13], якого добряче відлупцювали.

— Мене звати Джейк Мейсон, — сказав хлопчина. — Я потиснув би тобі руку, але...

— Авжеж, — сказав Лео. — Не піднімайся.

Хлопчина видавив усмішку, а потім поморщився, наче йому було боляче рухати обличчям. «Цікаво, що з ним сталося?» — подумав Лео, але не наважився запитати.

— Вітаю в Дев’ятому. Будиночку, — промовив Джейк. — Уже майже рік у нас не з’являлося нових підлітків. Поки що староста тут я.

— Поки що? — запитав Лео.

Вілл Соліс прокашлявся.

— Де всі, Джейку?

— У кузнях, — мрійливо промовив Джейк. — Вони працюють над... ну, ти знаєш, про що я.

— О! — Вілл змінив тему. — Що ж, у тебе знайдеться зайве ліжко для Лео?

Джейк вивчав Лео, оцінюючи його.

— Ти віриш у прокляття, Лео? Чи привидів?

«Я щойно бачив свою лиху няню тію Калліду, — подумав Лео. — За стільки років вона вже мала б померти. І я не можу й дня прожити, не пригадавши маму в палаючому цеху. Не варто мені розповідати про привидів, хлопчику-тістечку».

Але вголос він сказав:

— Привиди? Та ти що! Авжеж ні. Усе гаразд. Грозовий дух цього ранку кинув мене вниз у Великий каньйон, але це ж таке, звичайна справа, еге ж?

Джейк кивнув.

— Це добре. Тому що я даю тобі найкраще ліжко в будиночку — Бекендорфове.

— Овва! Джейку, — сказав Вілл, — ти впевнений?

Джейк гукнув:

— Ліжко 1-А, будь ласка!

Увесь будиночок загримав. Кругла ділянка підлоги піднялася вгору, як об’єктив фотоапарата, і з’явилося повнорозмірне ліжко. У бронзовий каркас були вмонтовані ігрова приставка в ногах, стереосистема біля голови, холодильник зі скляними дверима під низом і купа панелей управління по боках.

Лео миттю стрибнув у ліжко й розлігся, заклавши руки за голову.

— Я із цим упораюся.

— Воно складається в особисту кімнату знизу, — сказав Джейк.

— Чорт забирай! Оце так! — вигукнув Лео. — Побачимося. Я буду знизу, у Печері Лео. Яку кнопку слід натиснути?

— Стривай, — втрутився Вілл. — У вас, хлопці, є підземні особисті кімнати?

Джейк, певно, посміхнувся би, якби це не було так боляче.

— У нас багато таємниць, Вілле! Не всі веселощі дісталися дітям Аполлона. Наші хлопці розкопують систему тунелів під Дев’ятим Будиночком уже майже сотню років. Ми досі не знайшли кінця. Але я відволікся... Лео, якщо ти не проти спати в ліжку мертвого хлопця, воно твоє.

Раптом Лео перехотілося спускатися в тунель. Він обережно підвівся, так щоб нічого не зачепити.

— Староста, який загинув... це було його ліжко?

— Еге ж, — сказав Джейк. — Чарльз Бекендорф.

Лео уявив леза пилок, що проходять крізь матрац, або гранату, вшиту в подушку.

— Він же не помер у... ну, у ліжку, ні?

— Ні, — відповів Джейк. — У Битві Титанів, минулого літа.

— Битві Титанів, — повторив Лео. — Яка нічого спільного не мала із цим гарнесеньким ліжком?

— Титани, — сказав Вілл так, наче Лео був ідіотом. — Здоровезні могутні хлопці, які керували світом до богів. Вони намагалися повернути собі владу минулого літа. Їх лідер, Кронос, збудував новий палац на вершині гори Тем, у Каліфорнії. Їхні війська прийшли до Нью-Йорка і ледве не знищили гору Олімп. Багато напівбогів загинуло в спробі їх зупинити.

— Гадаю, цього не було в новинах? — запитав Лео.

Здавалось, що запитання цілком слушне, але Вілл чомусь недовірливо похитав головою.

— Ти не чув про виверження гори Сент-Хеленс, чи про аномальні урагани по всій країні, чи про обрушення будівлі в Сент-Луїсі?

Лео потиснув плечима. Минулого літа він утік від чергової прийомної сім’ї. А потім його схопила служба пошуку дітей у Нью-Мексико, і суд відіслав його до найближчого виправного закладу — «Школи дикунів».

— Гадаю, я був занадто зайнятий.

— Неважливо, — сказав Джейк. — Тим краще, що ти все пропустив. Річ у тому, що Бекендорф був однією з наших перших утрат, і з того часу...

— Ваш будиночок проклятий, — здогадався Лео.

Джейк не відповів. Хоча з іншого боку, чувак був з ніг до голови в бинтах. Це й була відповідь. Лео почав помічати дрібнички, на які не звернув уваги раніше: слід від вибуху на стіні, пляму на підлозі, що могла бути маслом... або кров’ю. Зламані мечі й розтрощені механізми були розкидані по кутках кімнати, можливо, від розпачу. Це місце й справді здавалося невезучим.

Джейк мляво зітхнув.

— Ну, мені треба подрімати. Сподіваюся, тобі тут сподобається, Лео. Колись було... дуже мило.

Він заплющив очі, і маскувальна завіса розсунулась уздовж ліжка.

— Ходімо, Лео, — сказав Вілл. — Я відведу тебе до кузень.

Уже на виході Лео озирнувся на своє нове ліжко. Він ледь не бачив на ньому загиблого старосту — ще один привид, який не збирався дати Лео спокій.